Geum.ru

Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій

Вид материалаДокументы

Содержание


1.2. Диверсифікація моделей міжнародного економічного співробітництва в світовій економіці: інноваційна компонента
1.3 Порівняльний аналіз моделей функціонування регіональних інноваційних комплексів
Таблиця 1.3 Відносні переваги та недоліки інноваційного процесу країн Тріади
Продовження табл. 1.3
Висновки до розділу 1
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

1.2. Диверсифікація моделей міжнародного економічного співробітництва в світовій економіці: інноваційна компонента




Участь країни в міжнародному економічному співробітництві в умовах постійного еволюційного розвитку світової економіки, ускладнення форм, диверсифікації напрямів співробітництва визначається значною кількістю чинників. Аналіз розвитку міжнародної торгівлі, руху капіталів, науково-технологічного співробітництва дозволяє виділити традиційну та засновану на інноваціях моделі залучення країн до міжнародного поділу праці. Приналежність до певної моделі дає можливість із значним ступенем ймовірності визначити, оцінити та спрогнозувати структуру, напрями, форми та методи участі країни в міжнародному економічному співробітництві.

Визначення поняття “інноваційний розвиток” є предметом дискусій як економістів-теоретиків, так і економістів-практиків. Так, інноваційним розвиток можна визначити як результат реалізації нововведень [19, 58]. Але при цьому інноваційність визначається ще рядом критеріїв, залежних від суб’єкта, що піддається аналізу – підприємства або національної економіки, й передбачає як результат досягнення нової позитивної якості досліджуваної системи або принаймні окремих її параметрів.

Наочно це демонструють зрушення в міжнародному поділі праці між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються. Якщо визначальними для цих двох груп країн традиційно вважається відповідно промисловість і сільське господарство, то нині в основу нового поділу праці покладений “інноваційний” критерій, відтак провідні країни світу спеціалізуються на наукоємному та високотехнологічному виробництві, а менш розвинуті – на виробництві технологічно простої продукції [20, 153].

Необхідність інновації індустріального типу розвитку та вичерпаність подальшого розвитку за “наздоганяючим” принципом насамперед передбачає спрямування розвитку сфери науки і техніки не на копіювання передових світових досягнень, а на пошук та реалізацію принципово нових вирішень та створення унікальних наукових розробок [21, 12]. Згідно з положеннями Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України нині головною метою інноваційного розвитку є підвищення ролі наукових і технологічних факторів у подоланні кризових явищ у соціально-економічному розвитку України та забезпеченні її економічного зростання; створення ефективних механізмів збереження, використання та розвитку національного науково-технологічного потенціалу; технологічне переоблад-нання й структурна перебудова виробництва з метою нарощування випуску товарів, конкурентоспроможних як на світовому, так і вітчизняному ринках; збільшення експортного потенціалу на основі розвитку наукоємних галузей виробництва, зниження залежності економіки України від імпорту; органічне включення інноваційних факторів у процес соціально-економічного розвитку держави; збереження довкілля та ефективне використання природних ресурсів; сприяння створенню достатньої кількості робочих місць; створення стимулів до відродження творчої діяльності винахідників і раціоналізаторів виробництва; розвиток людини як особистості, створення умов для її високопродуктивної, творчої та безпечної праці й комфортного побуту, збереження й захист її здоров’я, а також оточуючого її середовища [22].

Важливим завданням є подальший розвиток науки, яка нині виступає продуктивною силою суспільства. Розвиваються нові форми взаємодії науки та виробництва, нові види виробництва започатковуються в надрах науково-дослідних установ. Скорочується проміжок між здійсненням наукового відкриття і його комерційним та промисловим використанням, зростає обсяг наукових досліджень в корпоративному секторі, підвищується кваліфікаційний рівень працівників. Водночас у другій половині ХХ ст. мали місце такі негативні явища, як мілітаризація науки, набуття нею надмірно утилітарного, практичного значення, втрата наукою прогностичної сили, що зумовило загострення кризи наукових шкіл. Зміна парадигми супроводжується демілітаризацією наукових досліджень, зростанням значення фундаментальних розробок, гуманізацією знань [23, 193–196].

Не менш важливою рисою сучасного етапу розвитку науки, техніки та технології є те, що наукові дослідження в світі набувають глобалізованого характеру, що означає майже паралельне та одночасне дослідження одних і тих же проблем різними вченими у різних країнах. Стає можливим використання досвіду світової наукової спільноти, відбувається уніфікація методів та засобів здійснюваних досліджень. Розширюються масштаби й підвищується вартість досліджень, що зумовлює посилення процесу кооперації у науково-технічній сфері. У розвитку науки простежуються такі об’єктивні тенденції, як зростання частки приватних досліджень, скорочення державних витрат на науку, у тому числі за рахунок скорочення витрат на дослідження у військово-промисловому комплексі; посилення взаємодії між фундаментальною та прикладною наукою; зростання уваги до питань, пов’язаних із невизначеністю впливу НТР та розвитку науки на суспільство, екологію; зміна цілей та мотивів наукової діяльності, вихід на перший план економічних інтересів.

Посиленню глобалізації науково-технологічних та інноваційних процесів сприяє діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК), частка яких у глобальних НДДКР сягає 80%. ТНК активізують діяльність у напрямі закордонної експансії не лише в сфері виробництва, але й у сфері НДДКР. Основним мотивом придбання або заснування закордонних науково-дослідних підрозділів стають адаптація й удосконалення продуктів і технологій, пропонованих ТНК, до місцевих умов, створення нових продуктів або зміна їх споживчих якостей відповідно до місцевих запитів, раціоналізація науково-дослідних робіт компанії, моніторинг НДДКР, що проводяться закордоном тощо [24, 29].

Кожна країна в своєму науково-технологічному розвитку просувається в певному напрямі, який еволюційно оформлюється в інноваційну політику. Відтак можна визначити декілька моделей здійснення інноваційної політики. По-перше, це політика “технологічного поштовху”, яка в різні періоди розвитку була притаманна окремим державам, наприклад, США у 40–50–х роках та у 90-ті роки ХХ ст., у певні періоди розвитку Франції, Великої Британії, СРСР. Згідно з цією концепцією пріоритетні напрями розвитку науки і техніки визначає держава, яка має в своєму розпорядженні достатні ресурси для реалізації державних програм, здійснення значних капіталовкладень та інших форм державної підтримки. По-друге, це модель “ринкової орієнтації”, в якій провідну роль відведено ринковому механізму саморегулювання у розподілі ресурсів та визначенні пріоритетних напрямів розвитку науки. Передбачається обмеження втручання держави у процес стимулювання досліджень, скорочення кількості форм регулювання інноваційної діяльності. Цю модель використовує зокрема Японія, Німеччина, США у 70-80-х роках ХХ ст. По-третє, модель “соціальної орієнтації” передбачає визначення, передбачення та регулювання соціальних наслідків НТР. Цей напрям притаманий країнам, які вели активний пошук у сфері подвійного використання технологій як у військовій, так і в цивільній сферах. По-четверте, модель “реструктуризації” передбачає зміни економічної структури господарського механізму, що потребує пошуку нових форм організації та управління розвитком науки і техніки із одночасним вирішенням соціально-економічних проблем, зміни галузевої структури господарства тощо. Такої політики дотримується Японія, ряд її елементів наявний у Франції [25, 20-21].

Щодо поняття “інноваційна політика”, то й досі немає як єдиного його визначення, так і одностайності щодо трактування його змісту. Часто інноваційну політику ототожнюють із науково-технологічною, часом із прогресивними міжгалузевими зрушеннями, що є наслідком структурної політики. Термін “інноваційна політика” введений у науковий обіг у 1967 р. у доповіді Міністерства торгівлі США “Технологічні нововведення: управління та умови здійснення” й визначає сукупність науково-технологічних, виробничих, управлінських, фінансово-збутових та інших заходів, пов’язаних із просуванням нової та удосконаленої продукції на ринок збуту [26, 31-33]. Дане визначення з організаційної точки зору є досить вдалим, оскільки чітко окреслює мету провадження політики та способи досягнення її цілей. Також передбачається, що суб’єктами провадження інноваційної політики можуть виступати одиниці різних рівнів: держава, регіони, підприємства тощо. Нині виділяють такі рівні інноваційної активності, як глобальний, гіпер-, макро-, мезо-, мікро- та нанорівень [27, 20].

Обираючи той чи інший варіант інноваційної політики, країнам слід визначити джерело надходження інноваційних продуктів, процесів і технологій. Країни, що перебувають на периферії технологічного розвитку, розраховуючи на імпорт технологій та інвестиції, насамперед мають розвивати власний науково-технологічний потенціал. Світова практика свідчить, що, хоча трансфер технологій є досить важливим чинником економічного розвитку, передання технологій від розвинутих до менш розвинутих країн пов’язане з певними проблемами. По-перше, застосування новітньої технології потребує наявності специфічного досвіду та володіння унікальною інформацією (ноу-хау). По-друге, новітня технологія може бути несумісною із застарілою технологічною базою та нерозвиненою інфраструктурою, зокрема через відмінності у національних системах безпеки або стандартів. При цьому виникає необхідність перекваліфікування персоналу. Труднощі міжнародного трансферу технологій зумовлюються також певними характеристиками сучасних технологій – їх вузькою спеціалізацією, швидким застаріванням, необхідністю постійного оновлення, високою ризикованістю фінансових результатів, швидким розповсюдженням по всьому світу, складністю щодо забезпечення тривалої технологічної монополії. А саме досягнення певного рівня технологічної монополії на основі власних розробок й визначає ступінь технологічного розвитку, інноваційності національної економіки, а відтак успіх внутрішньої політики та позиції країни на міжнародному ринку.

Застосування інновацій, “нових комбінацій”, за твердженням Й.Шумпетера, надає економіці поштовху до позитивних зрушень. Інновації, які нині виступають запорукою та матеріальною основою економічного зростання, надають змогу країні прискорено подолати стадії економічного розвитку на основі розвитку виробництва та збільшення інвестицій, й перейти до більш високої стадії інноваційного розвитку. Наука, інновації та економічне зростання нині формують трикутник, кожний з елементів якого стратегічно залежить від інших.

Відтак одним з найважливіших завдань сучасної економічної політики є стимулювання інноваційної діяльності. У Законі України “Про інноваційну діяльність” від 4.07.2002 р. інноваційною визнається діяльність, спрямована на використання й комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює вихід на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг [28]. Зокрема, Законом “Про інвестиційну діяльність” 18.09.1991 р. інноваційною визнається одна з форм інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу. Така діяльність включає випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки та технології, прогресивні міжгалузеві зрушення, реалізацію довгострокових науково-технічних програм із значними термінами окупності витрат, фінансування фундаментальних досліджень для досягнення якісних змін у стані продуктивних сил, розробку та впровадження нових ресурсозберігаючих технологій [29].

Відомі різні підходи щодо визначення інновацій та їх класифікації. На основі глибокого наукового аналізу П.Н. Завліним, А.К. Казанцевою та Д.Є. Мінделі запропоноване універсальне визначення поняття “інновація”, сформульоване на засадах системного підходу, що найбільш адекватно й повно відбиває зміст досліджуваного явища, але певні його елементи потребують додаткової аргументації [30, 5-6]. Так, наприклад, твердження зазначених авторів про необхідність “задоволення існуючої на ринку потреби” не завжди є правильним, оскільки інновації нового покоління спрямовані не лише на вирішення існуючих проблем ринку, але й на ініціювання щодо формування нових потреб, нових ринків. Якщо розглядати інновацію в запропонованому авторами контексті, то вона ототожнюється із модернізацією. Іншим проблемним моментом пропонованого визначення є надмірна концентрація на економічному ефекті від реалізації інновацій. Проблематичною також є методика оцінки економічної ефективності певних видів інновацій, зокрема, організаційно-управлінських, оскільки невідомо, чи вплинуть зміни в системі управління та організації на зростання ефективності функціонування об’єкта управління.

Пошук досконалого визначення змісту економічної категорії “інновація” відбиває еволюцію поглядів на інноваційний розвиток. Теорії інноваційного розвитку, що почали формуватись на початку ХХ ст., розвиваються під впливом таких об’єктивних та суб’єктивних чинників, як зростання потреб у сфері матеріального виробництва та в нових сферах вкладення капіталу, пошук ефективних інструментів для підвищення конкурентоспроможності, потреби науково-технічної сфери в самоорганізації, внутрішня логіка розвитку економічної науки як такої, посилення вимог до сайєнтифікації управлінської праці та науково-методичного забезпечення сфери державного управління.

Значни й внесок у теоретичне обгрунтування поняття “інновація” належить таким відомим вченим–економістам першої поливини ХХ ст., як Н.Д. Кондратьєв та Й. Шумпетер. У другій половині ХХ ст. концепцію щодо визначення поняття “інновація” було розвинуто в працях Г. Менша, Х. Фрімена, А. Кляйнкнехта. Згідно з теорією “довгих хвиль” Н.Д. Кондратьєва, причиною коливань економічної активності є циклічне виникнення науково-технологічних інновацій, передумовами для якого є наявність видатних науково-технічних винаходів чи відкриттів та відповідні господарські можливості щодо їх реалізації на практиці [23, 113]. Й. Шумпетер, спираючись на положення попередніх теорій, запропонував цілісну концепцію інноваційного розвитку, визначив та обгрунтував поняття “інновація” та здійснив їх першу класифікацію. “Креативна руйнація” існуючої економічної системи, що супроводжує виникнення базисної іннова-ції, забезпечує її перехід до нового рівня розвитку від спадаючої стадії економічного циклу до зростаючої. Цю точку зору поділяють Г. Менш та А. Кляйнкнехт, проте Х. Фрімен вважає, що інновації набувають інтенсивності лише в період стабільності та піднесення. В умовах розпаду соціалістичної системи та подальшої її трансформації, що відбувалася в пострадянських країнах, мав місце занепад винахідницької, наукової та інноваційної діяль-ності. Проте активізація інноваційної діяльності, що розпочалася з 2000 р., свідчить про початок переходу від спадаючої стадії їх економічного розвитку до зростаючої.

Традиційно поняття “інновація” визначається з одного боку, як процес , а з другого – як результат – матеріальний (новий продукт, нова технологія) чи нематеріальний (нові організаційні форми, управлінське ноу-хау) об’єкт. Як процес інновацію визначають з позицій:
  • концепції етапів створення (існування) інновації;
  • концепції життєвого циклу інновації;
  • концепції дифузії інновацій;
  • кластерного аналізу тощо.

У межах концепції етапів створення інновацій, як правило, виділяють такі етапи: фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, НДДКР, виробництво, споживання. Також залежно від масштабів розповсюдження інновації визначають: а)простий внутрішній організаційний інноваційний процес як “створення та використання нововведення у межах однієї організації” й простий міжорганізаційний інноваційний процес, коли нововведення “стає предметом купівлі-продажу”; б)розширений інноваційний процес, що проявляється в “порушенні монополії виробника-піонера” та виникненні нових суб’єктів інноваційного процесу [31, 161-162]. Виділення даних етапів інноваційного процесу корелює з етапами виникнення, зростання, зрілості, старіння та зникнення згідно з концепцією життєвого циклу інновації.

Серед основних тенденцій інноваційного розвитку та управління ним слід зазначити: перехід від проведення наукової, технічної та промислової політики до здійснення інноваційної політики; узгодженість інноваційної політики з іншими напрямами економічної політики; націленість інноваційної політики на генерування структурних зрушень в економіці; активізація механізмів венчурного фінансування та підприємництва; взаємодоповнення державних і ринкових механізмів інноваційного розвитку; зростання значущості інфраструктурних нововведень; інтернаціоналізації інноваційної діяльності фірм; випереджаюче зростання обсягів міжнародного трансферу технологій у формі права на інтелектуальну власність тощо [32, 6-7; 33, 19]. Відбувається постійна диверсифікація та індивідуалізація продукту, розширюється асортимент продукції, скорочується тривалість життєвого циклу та часу розповсюдження інновації, яка стає рушієм економічного розвитку. Інтеграція національної економіки у світове господарство на основі активізації інноваційного розвитку забезпечить економічне зростання в країні та досягнення її стабільної міжнародної конкурентоспроможності.


1.3 Порівняльний аналіз моделей функціонування регіональних інноваційних комплексів


Розвиток регіональних інноваційних процесів у різних країнах має певні особливості, що дає підстави твердити про сформування та функціонування ряду моделей регіональних інноваційних комплексів (РІК). Утвердження моделей РІК відбувається не лише на основі постійної підприємницької практики, але й у законодавчому порядку, що не може бути безпідставно порушеним суб’єктами, які прагнуть заснувати нову структуру. Процес регулювання й управління РІК є досить інноваційним як такий, тому що регулюючі та управлінські механізми постійно вдосконалюються. Як правило, дослідники виділяють ряд моделей РІК: англо-американську, європейську, японську. На етапі становлення перебувають китайська, південноазійська, східноєвропейська, пострадянська моделі регіональних інноваційних комлексів тощо.

Символічним є той факт, що в країні, яка є лідером у побудові постіндустріального суспільства – США, діють близько 160 технопаркових структур, що становить 30% загального числа РІК у світі. У 1999 р. прямі вкладення в принципово нові технологічні розробки зросли з 6,4 до 35,5 млрд. дол. США порівняно з 1995 р. Нині частка США становить 44% від загального обсягу витрат на наукові розробки у світі, а протягом останніх 10 років інституційні та приватні інвестори країни витрачали на наукові розробки близько 240 млрд. дол. США щорічно [8, 55-56].

Серед характерних особливостей притаманних американській моделі регіонального інноваційного процесу слід виділити наявність провідних у світовому масштабі та найстаріших РІК, використання найрізноманітніших форм і видів організації інноваційної діяльності, високий рівень розвитку венчурного капіталу. Створювані технопарки розраховані на тривалу перспективу із значним періодом становлення: Стенфордському технопарку, який започаткував розбудову Кремнієвої долини, знадобилося 30 років для завершення будівництва та передання в оренду всієї вільної землі. При цьому слід зазначити, що становлення американської моделі регіональних інноваційних процесів зумовлене також певними особливостями національної інноваційної системи, удосконаленню якої приділяється значна увага не лише на рівні суб’єктів мікроекономіки, але й на рівні штатів і держави загалом. Завдяки цьому активно розвиваються не лише удосконалюючі, а й базисні інновації, які є запорукою досягнення успіху у різних галузях науки і техніки.

Технологічна політика США ставить за мету досягнення світового лідерства, зокрема у фундаментальній науці, та передбачає вирішення таких завдань, як створення сприятливого інвестиційного клімату в сфері інновацій, сприяння розробці й комерціалізації новітніх технологій, створення належної інфраструктури, розроблення механізмів передання та застосування досягнень військового комплексу у цивільній промисловості, формування робочої сили, здатної оволодіти новітніми технологіми та діяти у нових умовах економіки, що базується на знаннях [34, 59].

Інноваційна політика США традиційно ґрунтується на таких принципах: державна підтримка фундаментальних досліджень; фінансування прикладних досліджень приватним сектором; визначення державою пріоритетів у сфері розвитку науки та техніки; стимулювання реорганізації промисловості [25, 23]. У 1987 р. загальні витрати США на НДДКР становили 190 млрд. дол. США, що перевищувало сумарні витрати Японії, Великобританії, Франції та Німеччини [35, 59]. Державні витрати США на проведення досліджень у державних установах та підприємствах у 90-ті роки перевищували 70 млрд. дол. США щорічно. Поряд із федеральними програмами підтримки інноваційного розвитку реалізуються численні загальні, галузеві та регіональні програми на рівні штатів [25, 53–55]. Серед складових досягнення успіху інноваційної сфери США слід зазначити значний обсяг витрат на дослідження й розвиток науки, високий рівень координації різного роду досліджень як у цивільній, так і в військово-промисловій сферах, тісні зв’язки між науковцями вищих навчальних закладів та промисловістю, високо розвинутий венчурний бізнес, сприятливі психологічні фактори (суспільна підтримка інновацій, дух підприємництва, схильність до ризику), відносно низький рівень витрат на реалізацію внутрішніх ліцензійних договорів, єдина потужна система правового захисту тощо.

Поступальний розвиток регіональних інноваційних процесів здійснюється на основі відповідного вдосконалення правового поля. Реформування державної патентної політики розпочалось із прийняттям Закону про процедури патентування в університетах та малому бізнесі, Закону Бай-Доула 1980 р., спрямованого на сприяння ліцензуванню приватним сектором розробок і відкриттів, створених за фінансової підтримки уряду. Важливу роль у розвиткові інноваційного бізнесу відіграло прийняття 1980 р., Закону Стівенсона–Уайдлера “Про технологічні нововведення”, спрямованого на розвиток малого інноваційного бізнесу, передання новітніх технологій та наукових розробок від державних науково-дослідних установ та вузів у сфері промисловості шляхом створення центрів промислових технологій. Положення зазначеного закону сприяли наданню ширших можливостей для участі в реалізації технологічних нововведень найменш соціально захищених верств населення, а також ставили за мету використання малого бізнесу для задоволення потреб федерального уряду в сфері НДДКР [21, 55]. У 1982 р. Законом про розвиток інновацій в малому бізнесі федеральні агенції США були зобов’язані надавати асигнування малому бізнесу на проведення НДДКР. Значний вплив на розвиток інноваційної сфери у США спричинило прийняття законів: про торгові марки 1984 р., про національні кооперативні дослідження 1984 р., про трансфер федеральних технологій 1986 р., про національну конкурентоспроможність при переданні технологій 1989 р. Започаткована Б. Клінтоном програма “Технологія: рушій економічного зростання” була спрямована на досягнення технологічного лідерства США у світі. Для її реалізації була створена Національна рада з питань науки і техніки [35, 59–60].

Нині у США серед РІК, що займають площу від 60 до 2600 га кожний, найвідомішими є Кремнієва долина, “Дослідницький трикутник” у Північній Кароліні, парк Філадельфії у Пенсільванії, “Маршрут 128” навколо Бостона, що сформувався навколо Масачусетського технологічного університету.

Одним з різновидів англо-американської моделі регіональних інноваційних процесів є британська. На відміну від інших європейських країн регіональні інноваційні процеси у Великій Британії мають багато спільних рис із американською моделю, що виявляється у високому рівні розвитку венчурної індустрії, принципах правового регулювання, потужній підтримці малого інноваційного підприємництва. Увага до регіональних інноваційних процесів посилилась у Великій Британії наприкінці 60-х років ХХ ст. Перші технопарки були створені у 70-х роках у Трініті колледжі Кембриджа (Trinity College Cambridge) та при Херіот-Уотському університеті (Heriot-Watt University). У 80-ті роки внаслідок структурної перебудови та ряду кризових явищ в економіці, що зумовили падіння ВВП, скорочення фінансування наукової сфери, для академічних установ створення технопарків стало засобом вирішення виниклих фінансових проблем. Так, у 1983 р. відкриваються технопарки у Бредфорді, Лідсі, Глазго; у 1984 р. – у Норвічі, Саутгемптоні, Ноттінгемі, Манчестері та ін. За даними Міжнародної асоціації наукових парків, наприкінці 80-х років у Великій Британії налічувалось 40, а у 2000 р. – 55 технопарків. Якщо у 1985 р., за даними Асоціації наукових парків Великої Британії, на території технопарків 301 компанією були надані робочі місця 3,8 тис. особам, то у 1990 р. ці цифри зросли відповідно до 1010 та 14 708. У 1997 р. на їх території налічувалось 1414 компаній із загальною чисельністю зайнятих 27 371 осіб. Відтак за 10 років кількість компаній зросла у 4 рази, а кількість зайнятих – у 7 разів.

Характеризуючи систему державного регулювання та підтримки регіональних інноваційних процесів у Великій Британії, слід акцентувати на високому рівні мілітаризації НДДКР, що особливо було притаманним для її економіки до початку 90-х років (частка витрат на військові дослідження становила близько 30% від усіх витрат на дослідження) та повільне зростання витрат на цивільні НДДКР. Одним з наслідків надмірної мілітаризації інноваційної сфери у країні стало сформування громіздкого та досить неефективного механізму управління науковою діяльністю з значною кількістю регулюючих органів з дублюючими функціями. Останніми роками уряд країни вживає заходів щодо спрощення та оптимізації структури управління інноваційними процесами, запроваджується система довгострокового планування розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності, вдосконалюється система моніторингу та контролю за використанням бюджетних коштів, що спрямовуються на проведення НДДКР.

Система стимулювання інноваційної діяльності у Великій Британії включає заходи щодо субсидування інновацій у державному секторі шляхом: надання безповоротних позик та гарантованих кредитів; фінансової підтримки незалежних лабораторій, які проводять дослідження з найперспективніших наукових напрямів; виділення державних коштів на створення інформаційних центрів; формування системи державних закупівель та гарантованих контрактів на проведення НДДКР; надання податкових пільг тощо [36, 22-23]. З метою широкого залучення малих та середніх компаній до інноваційного бізнесу у Великій Британії реалізуються урядові програми. Так, для прискорення обміну та поширення інформації у сфері НДДКР було створено інформаційну систему Супернет, базу даних про публікації британських вчених у сфері біотехнології, запроваджено програму Форсайт, метою якої є аналіз та прогнозування науково-технологічного розвитку Великої Британії та інших країн [36, 28]. За рівнем фінансування НДДКР ця країна посідає одне з провідних місць в ЄС, проте значно поступається іншим європейським країнам у сфері взаємодії науки та виробництва, що зумовило досить низький рівень комерціалізації інновацій.

Прикладом успішної діяльності наукових парків у Великій Британії є Кембриджський науковий парк, відкритий 1975 р., який за час свого існування розширив територію в п’ять разів. Право на одержання приміщення на його території надається за умови проведення прикладних досліджень та організації промислового виробництва на основі регулярних консультацій з науковими співробітниками університету або представниками інших наукових організацій регіону [37, 13].

Становлення європейсько-континентальної моделі РІК розпочалось у 70-ті роки минулого століття із започаткуванням технопарків “Левен-ла-Нев” у Бельгії, “Софія-Антиполіс” у Ніцці, “Зона наукових і технологічних нововведень та виробництва (ZIRST)” у Греноблі, які певною мірою копіювали американську модель та спирались на досвід США. Характерними ознаками європейських технопарків є наявність будівлі, призначеної для розміщення нових малих фірм, які користуються перевагами системи колективних послуг, наявність кількох засновників, у т.ч. наукової установи, що зумовлює сформування складної системи управління технопарком та розширює можливості щодо одержання фінансування [37, 13]. При цьому традиційно значна увага приділяється встановленню неформальних контактів між бізнесменами, науковцями та управлінцями.

Особливістю європейської інноваційної системи, що активно формується в межах Євросоюзу, є орієнтація на удосконалюючі, а не на базисні інновації; проведення НДДКР на коопераційній основі, велика частка фінансування НДДКР у малих та середніх фірмах національним урядом; незавершеність та майже відсутність руху до сформування єдиного законодавства в сфері науково-технологічного розвитку; переважання національного законодавства кожної держави, яке характеризується складними процедурами щодо патентування (наприклад, високі вимоги до отримання дозволу в галузі біотехнології); поєднання національних та наднаціональних програм розвитку та фінансування інноваційних процесів.

Традиційним для країн континентальної Європи є незначна участь малих та середніх компаній у проведенні досліджень та піонерних розробок. Основна частина такої діяльності припадає на великі корпорації, які навіть у період кризи збільшують витрати на НДДКР. Визнаним лідером є компанія “Сіменс”, яка витрачає на НДДКР до 9% своїх обігових коштів, дві третини обігу компанії припадає на випуск нових продуктів [36, 13]. Європа також відома своїми численними науково-технологічними альянсами, що формуються, як правило, великими корпораціями за галузевою ознакою. Європейській інноваційній системі притаманний високій ступінь кооперації та державного втручання, тому що саме міністерства та відомства визначають пріоритетні напрями проведення наукових досліджень та обсяг їх фінансування [38, 64-65]. З цією метою створені спеціальні державні органи: Комісія з оцінки технологій у Німеччині, Парламентське управління з питань відбору в галузі науки і техніки у Франції.

У контексті тенденцій посилення регіональної інтеграції на європейському просторі науково-технологічний розвиток також набуває інтернаціонального характеру, що дозволяє розміщувати дослідні та виробничі підрозділи у сусідніх країнах. Для європейських країн цей показник є набагато вищим за американський чи японський. Найбільш інтернаціоналізованою є наукова сфера малих країн Європи, зокрема Швейцарії. Поряд із національними програмами розвитку РІК та підтримки інноваційного бізнесу суб’єкти РІК беруть участь у європейських програмах, зокрема у EUREKA, рамкових програмах, одержують дослідницькі гранти Марії Кюрі, гранти для студентів та аспірантів Леонардо да Вінчі тощо. Кожна країна передбачає надання пільг і дотацій компаніям, що здійснюють НДДКР та інвестиції у нові високотехнологічні виробництва. Наприклад, у Люксембургу дотації можуть покривати до 25% валових затрат на НДДКР, у т.ч. до 50% – на прикладні дослідження та 75% – на фундаментальні дослідження. В Австрії корпоративні НДДКР субсидуються в розмірі до 360 тис. євро на одне підприємство щорічно, в т.ч. до 50% вартості фундаментальних досліджень, до 25% – на прикладні та інженерні розробки, для малих та середніх підприємств (МСП) ставка збільшується на 10%, для підприємств, розташованих в депресивних регіонах – на 5% [39, 53].

Кожній європейській країні притаманні певні особливості в сфері регулювання регіональних інноваційних процесів. Нині безумовними лідерами в цій сфері за більшістю позицій є Франція, Німеччина, Велика Британія, Швеція, Фінляндія, Данія. За рядом показників (кількістю зайнятих у високотехнологічному секторі, часткою державних та корпоративних витрат на НДДКР у ВВП, співвідношенням між інноваційними витратами й обсягом продажу, часткою венчурного капіталу у ВВП тощо) Швеція більш ніж вдвічі випереджає середній європейський показник і навіть США [14, 31].

Незважаючи на наявність багатьох спільних рис у механізмах регулювання інноваційного розвитку в європейських країнах, у кожній країні існують певні особливості розвитку інноваційних систем. Розглянемо особливості інноваційних систем Франції та Німеччини. У Франції наукові дослідження сконцентровані переважно в державному секторі, основна частина державного фінансування спрямовується у державні науково-дослідні установи. Як і у Великій Британії, має місце низька ефективність зв’язків між промисловою та науковою сферами, низький рівень комерціалізації інновацій. Зважаючи на традиційно провідну роль держави в регулюванні економічних процесів, істотними елементами управління регіональними інноваційними процесами є система державного планування та прогнозування регіональних інноваційних процесів. Проте у даній сфері спостерігається тенденція до децентралізації, що виявляється у запровадженні договірної системи співробітництва між державою й освітніми, науково-дослідними установами, усуненні надмірної централізації та жорсткості організаційних структур НДДКР, запровадженні системи експертної оцінки результатів досліджень, сприянні щодо активізації співробітництва наукової та промислової сфер. Останнім часом активізується політика підтримки малого підприємництва, наприклад, запроваджено програму POST-DOC.INDUSTRIAL для молодих підприємців [40, 92]. А прийняття Закону про інновації та дослідження від 12 червня 1999 р. передбачало активізацію трансферу результатів досліджень, які провадяться за державні кошти, до промислового сектора та створення малих підприємств. Науковцям та викладачам вузів, які мають статус державного службовця, було також дозволено брати участь в інноваційних проектах корпоративного сектора, створювати власні підприємства із вільним використанням результатів досліджень, що проводились за рахунок державного бюджету. У разі повернення на попереднє місце роботи протягом 6 років за такими особами зберігався статус державного службовця.

У кожному регіоні Франції в результаті погоджених дій уряду (діє спеціальна державна служба розвитку технічних регіональних комплексів) і регіональної влади було засновано чимало РІК. Так, у середземноморському регіоні Альпи-Прованс створені та діють 6 таких комплексів, у т.ч. агропарк в Авіньоні, європоліс в Арбуа, Шато Гомбер, науковий та технологічний парк “Люміні”, технопарк у Тулоні та найбільший нині європейський науковий парк “Софія-Антиполіс”. Заснований 1972 р. у Ніцці науковий парк “Софія-Антиполіс” займає площу 2,3 тис. га, на території якого діють 1200 організацій із загальною чисельністю зайнятих 25 тис. осіб (з них 5 тис. – дослідники й студенти). За останні три роки в парку було створено 5 тис. нових робочих місць, виникло 150 нових компаній. Спеціалізацією парку є інформаційні технологій та телекомунікації [40, 92]. Функціонують також регіональні інноваційні комплекси у Марселі, Ліоні, Нанті, Греноблі та інших містах.

Особливістю німецької науково-технологічної політики є відносна технологічна незбалансованість, внаслідок чого 80% витрат на НДДКР сконцентровано в обмеженій кількості галузей – хімічній, фармацевтичній, сталелітейній, електронній, оптиці та машинобудуванні. До 40% від загального обсягу фінансування НДДКР у малих та середніх компаніях здійснюється за рахунок федерального уряду. Істотний внесок у розвиток науки та технологій у Німеччині вносять такі науково-дослідні установи, як Зареєстроване товариство Макса Планка із сприяння науці, яке координує проведення фундаментальних досліджень в країні, товариство Фраунгофера з підтримки прикладних досліджень, Німецьке науково-дослідне товариство, Фонд Олександра фон Гумбольдта. Запорукою економічного успіху Німеччини є найкраща система вищої технічної освіти, проте підготовка фахівців ще не відповідає зростаючому попиту на висококваліфіковану робочу силу у високотехнологічній сфері. Протягом першої половини нинішнього десятиліття до роботи в німецьких компаніях планується залучити понад 20 тис. іноземних фахівців. У Німеччині діють близько 30 технополісів.

Поряд із великими за територією та економічним потенціалом країнами Європа представлена країнами із невеликою територією (Нідерланди, Ліхтенштейн, Люксембург) та країнами із рівнем розвитку меншим за середній європейський (Греція, Португалія). Малі європейські країни через обмеженість як ресурсів, так і ринків збуту та неможливість диверсифікації діяльності займають позицію жорсткої спеціалізації, що підає їх ризику опинитися у так званій економічній пастці моноспеціалізації. Шляхом до вирішення даної проблеми є інтернаціоналізація їхньої діяльності, лобіювання щодо прискорення формування Спільного Європейського економічного простору, активна участь у загальноєвропейських програмах та власна інноваційна діяльність, а також створення так званих “локальних переваг” – залучення до співпраці іноземних компаній, інвесторів або певних категорій осіб шляхом надання їм преференцій на певні види діяльності.

Проте європейській інноваційній сфері притаманий ряд недоліків: недосконала система фінансування, обмежена координація між різними рівнями досліджень, повільність темпів реалізації стратегії спільного європейського розвитку, порівняно низький рівень комерціалізації наукових відкриттів [41, 62-63]. Зазначений “європейський парадокс” підтверджується такими цифрами. За даними соціологічних досліджень, 51% європейських промислових компаній та 40% компаній сфери послуг вважають себе інноваційними, у той час як рівень витрат на дослідження корпоративного сектора ЄС дорівнює лише 60% від рівня США. Зазначений парадокс підтверджується й аналізом структури робочої сили. Якщо в Японії кількість дослідників на 1000 осіб дорівнює 9,4 особи, у США – 7,4, то в ЄС – 5 осіб, з яких у корпоративному секторі зайнято відповідно 6,3, 5,9 та 2,4 особи. В Європі близько половини досліджень здійснюються у корпоративному секторі, а в інших країнах Тріади – понад дві третини [14, 12].

Європейський Союз останнім часом здійснює активні кроки в напрямі формування єдиного інноваційного простору. Одним із перших документів у цій сфері став прийнятий у 1996 – 1997 рр. Меморандум про інновації (Green Paper on Innovation) та План європейського інноваційного розвитку (The First Action Plan for Innovation in Europe). З метою стимулювання інноваційних процесів передбачається розширити сприяння розвитку інноваційної культури, створення відповідної структури стимулювання інновацій та підвищити рівень їх комерціалізації. Серед заходів, спрямованих на розвиток інноваційної культури, слід виділити: реалізацію положень, зафіксованих у Меморандумі про освіту та навчання (White Paper on Education and Training), особливо програми Еразмус (Erasmus); здійснення пілотних програм щодо розвитку зв’язків між науковими школами; розширення сприятливих умов щодо мобільності студентів, викладачів, науковців в межах ЄС; підтримку ініціатив, спрямованих на підвищення суспільної інноваційної свідомості. В системі стимулювання інноваційної діяльності Євросоюзу важливе місце належить дотриманню принципів конкуренції організаційних структур за вертикаллю, спрощенню бюрократичних процедур, посиленню правового захисту промислової та інтелектуальної власності й гармонізації правового поля цієї сфери. Підвищенню ефективності процесів комерціалізації інновацій сприятиме збільшення витрат структурних фондів на реалізацію інновацій; сприяння у заснуванні професійних організацій з підтримки інновацій; сприяння розвитку секторальних і міжсекторальних контактів; підтримка окремих країн у реалізації результатів досліджень; проведення процедур бенчмаркингу, підтримка розвитку мережі організацій в межах Організації спостереження за науковим та технологічним розвитком Європи (The European Science and Technology Observatory); сприяння залученню експертів з гуманітарних та суспільних наук до виконання технічних проектів, аналіз процесу співробітництва дослідницьких, академічних установ та промислових підприємств, виявлення та усунення перепон на його шляху.

Розпочинаючи з 2000 р., Єврокомісія значно активізувала роботу, спрямовану на сформування Спільного європейського дослідницьного простору, були прийняті документи “Інновації в економіці, що заснована на знаннях” (Innovation in a knowledge-driven economy), “Регіональний вимір Європейського дослідницького простору” (The regional dimension of the European Research Area), “Міжнародний вимір Європейського дослідницького простору” (The international dimension of the European Research Area), “Стратегія посилення мобільності в межах Європейського дослідницького простору” (A mobility strategy for the European Research Area), які містять не лише статистичний компаративний матеріал стану інноваційного процесу в європейських країнах, але й елементи подальшої стратегії Євросоюзу щодо формування спільного інноваційного простору.

Значне місце в політиці ЄС належить підтримці інноваційної діяльності через реалізацію Рамкових програм (РП). В основу 6-ї РП (2003–2006 рр.), загальний обсяг фінансування якої сягатиме 17,5 млрд євро [42, 22], покладено такі принципи: концентрація зусиль на розвитку пріоритетних галузей наукових досліджень; визначення напрямів наукових досліджень, здатних справити найбільший структурний вплив на всі сфери НДДКР; значне удосконалення системи координації регіональних, національних та європейських ініціатив; спрощення засобів впливу на розвиток НДДКР шляхом децентралізації їх управління [43, 20]. Вперше в межах РП передбачено виділення 280 млн. євро для підтримки діяльності по координації національних програм НДДКР країн-членів ЄС [44, 23]. Європейська спільнота вважає за необхідне приділити значну увагу розвиткові відповідної інфраструктури із спрощеним транснаціональним доступом до неї; а також формуванню новітніх інтегрованих інфраструктур, розвитку комунікаційних мереж.

Першочергового значення в контексті побудови інноваційно-орієнтованого суспільства в Європі набуває проблема розвитку людини як особистості. Серед проблем, з якими зіткнулася нині Європа в даній сфері, слід визначити проблему освіченості та можливості набуття освіти, адже понад 10% від загального населення Європи зазнають труднощів через недостатню освіченість. Система вищої освіти є не досить гнучкою, оскільки не може забезпечити зростаючі потреби певних сегментів ринку праці у кваліфікованих фахівцях. Зростаюча динамічність усіх видів діяльності зумовлює прискорене застарівання знань, необхідність постійного засвоєння нової інформації. Перспективним шляхом вирішення даної проблеми є створення системи “постійного навчання”.

Так звана проблема “відпливу розуму” є актуальною не лише для пострадянських країн, але й для Європи. Частка осіб, що повертаються на батьківщину після навчання закордоном (переважно у США) є досить малою.

Особливу увагу слід приділити вивченню досвіду Японії щодо формування та функціонування регіональних інноваційних комплексів. Японська модель організації РІК базується на реалізації загальнонаціональної програми “Технополіс”. Її основними положеннями є планомірність та прогнозованість створення та розвитку комплексу, пріоритет довгострокових цілей, збереження природного середовища, встановлення певних меж щодо розростання комплексу [45, 42-43]. У межах цієї програми створені 19 регіональних інноваційних комплексів з метою вирішення таких завдань:
  • модернізація традиційних для регіону галузей;
  • визначення пріоритетних для регіону високотехнологічних напрямів досліджень та досягнення їх ефективності;
  • випереджаючий розвиток виробничої інфраструктури;
  • забезпечення соціальної спрямованості діяльності технополісу [46, 33].

На національному рівні технополіси повинні сприяти формуванню потужного сектора фундаментальної науки та технологій, спроможних забезпечити енергетичну й сировинну незалежність Японії та її конкурентоспроможність на світовому ринку. Фінансування проектів по створенню технополісів здійснюється на 50% за рахунок префектури (ряд префектур запроваджили спеціальні “регіональні податки”, спрямовані на забезпечення потреби технополісу), на 30% – за рахунок місцевих бюджетів, а на 10% – за урядові кошти. У процесі залучення коштів беруть участь також муніципальні корпорації. Стратегія щодо географічного розташування технополісів спрямована на оптимальне використання вже існуючих промислових центрів, рівномірне розміщення на території регіонів країни, удосконалення транспортної інфраструктури та органічне поєднання з концепцією містобудування. Місцезнаходження таких японських технополісів, як Аоморі, Акіта, Хакодате, Нагайка, Тояма, Хамамацу, Киби-Коген, Хіросима-Тюо, Убе, Кагава, Куруме-Тосу, Кан-Омураван (Нагасаки), Кумамото, Кенхоку-Кунісаки, Міядзаки, Козубу-Хаято, Уцуноміа, Нісі-Харіма підтверджує це на практиці. Для кожного комплексу визначений пріоритетний напрям розвитку від дослідження нових матеріалів, робототехніки, електроніки, металофізики, фотопромисловості, інформаційних систем до хімії, біотехнологій, нових матеріалів, електроніки для медицини, досліджень океану, утилізації ресурсів тощо.

Японській інноваційній системі, що базується на особливих формах взаємодії працівників в інноваційному процесі, притаманні специфічні риси. По-перше, це принцип суспільної корисності, превалювання суспільного інтересу над приватним, що означає пріоритет у наданні правового захисту технологіям, які вже використовуються; постійне удосконалення західних технологій. По-друге, це специфіка патентної системи, яка передбачає значні терміни щодо отримання патентів, застосування практики “попереднього патентування” [47, 72-73]. Традиційно в Японії увага приділялась насамперед прикладним дослідженням. Нині акцент змістився у сферу фундаментальних досліджень. Цьому процесу значною мірою сприяють: високий рівень здатності компаній до адаптації технічної інформації незалежно від джерела її надходження; традиції співробітництва між підприємствами в науково-дослідній сфері; заохочення співробітництва між вищою школою та промисловістю, особливо в сфері університетсько-промислових обмінів; тривалі й тісні зв’язки між банківською і промисловою сферами, що грунтуються на довгострокових стратегіях та “відкладеному” прибутку; громадська підтримка та схвалення адаптації й удосконалення іноземної техніки та технологій; реалізація спільних стратегій вузами та корпораціями; а також зумовлена особливостями японського менеджменту висока мобільність персоналу в межах компанії [48, 24].

Зі зміною економічного становища країни зміщуються й акценти в її інноваційній стратегії. На нижчих щаблях її розвитку превалюють продуктові інновації, орієнтованість на залучення капіталу та створення системи фінансування інновацій. Але чим вищим є рівень розвитку країни, тим більша увага приділяється розвиткові й примноженню людського капіталу.

Крім зазначених моделей регіональних інноваційних комплексів на сучасному етапі розвитку формуються інші моделі: китайська, пострадянська, східноєвропейська. Особливості китайської моделі регіонального інноваційного розвитку полягають, по-перше, у тому, що вирішення цієї проблеми покладене на місцеві органи управління; по-друге, регіональний інноваційний процес успішно реалізується в межах курсу на створення вільних економічних зон (ВЕЗ). У Китаї кожна така зона потенційно визначається як науково-технологічна. Це підтверджено законодавством КНР: у системі пільг, що надаються суб’єктам ВЕЗ, чітко визначена прогресивно-пропорційна залежність між обсягом пільги та рівнем технології, що ввозиться та реалізується, рівнем витрат на НДДКР у компанії тощо. Поряд із розвитком високотехнологічного сектора у межах вільних економічних зон широкого профілю згодом розпочали створюватися спеціалізовані РІК.


Таблиця 1.3

Відносні переваги та недоліки інноваційного процесу країн Тріади

Країна
Відносні переваги
Відносні недоліки

1
2
3

Бельгія
Високий рівень населення з вищою освітою; венчурний капітал у сфері високих технологій
Інноваційні МСП; низький рівень розвитку державних НДДКР

Данія
Послуги в сфері високих технологій; патентування; інноваційні МСП
Низький рівень населення з вищою освітою; продуктові інновації

Німеччина
Середньо- та високотехнологічне промислове виробництво; патентування; інноваційні МСП
Розвиток системи постійного навчання; послуги у сфері високих технологій

Греція
Система фінансування інновацій
Низький рівень розвитку державних та приватних НДДКР; доступ до мережі Інтернет; інноваційні МСП; патентування у сфері високих технологій

Іспанія
Система фінансування інновацій; просування нових для ринку товарів
Низький рівень розвитку державних та приватних НДДКР; доступ до мережі Інтернет; патентування у сфері високих технологій

Франція
Високий рівень населення з вищою освітою; високий рівень розвитку державних НДДКР; продуктові інновації
Доступ до мережі Інтернет; система фінансування інновацій

Ірландія
Високий рівень населення з вищою освітою; інноваційні МСП; послуги у сфері високих технологій
Низький рівень розвитку державних НДДКР; патентування у сфері високих технологій; розвиток системи постійного навчання

Італія
Продуктові інновації; інноваційні МСП
Низький рівень розвитку державних НДДКР; патентування у сфері високих технологій; система фінансування інновацій

Люксембург
Доступ до мережі Інтернет
Розвиток системи постійного навчання; патентування у сфері високих технологій; інноваційні МСП

Нідерланди
Високий рівень розвитку державних НДДКР; патентування у сфері високих технологій; доступ до мережі Інтернет; система фінансування інновацій
Низький рівень населення з вищою освітою

Австрія
Інноваційні МСП
Низький рівень населення з вищою освітою; патентування у сфері високих технологій; система фінансування інновацій

Продовження табл. 1.3

1
2
3

Португалія
Продуктові інновації; витрати на розвиток інформаційних та комунікаційних технологій
Низький рівень розвитку державних та приватних НДДКР; система освіти; патентування у сфері високих технологій; інноваційні МСП

Фінляндія
Високий рівень населення з вищою освітою; високий рівень розвитку НДДКР; патентування у сфері високих технологій; доступ до мережі Інтернет
Інноваційні МСП

Швеція
Високий рівень розвитку НДДКР; розвиток системи постійного навчання; послуги в сфері високих технологій; інноваційні МСП; венчурний капітал у сфері високих технологій; доступ до мережі Інтернет
Залучення додаткового капіталу

Велика Британія
Система освіти; венчурний капітал у сфері високих технологій; доступ до мережі Інтернет
Низький рівень розвитку державних НДДКР

США
Зв’язки між оборонним та цивільним секторами; фінансування інновацій, сприятливе соціальне середовище; тісний зв’язок між університетським та підприємницьким секторами; витрати на дослідження; сприятливе інноваційне законодавство
Пошук нових форм організації інноваційних процесів

Японія
Удосконалюючі інновації, тісна міжфірмова кооперація в науково-дослідних проектах, фінансування інновацій; розвинуті міжсекторальні зв’язки, високий рівень освіченості населення
Фундаментальні розробки, базові інновації

(Складено автором за [41].)


Нині в Китаї діють, за даними Міжнародної асоціації наукових парків, понад 19 РІК, а перші серед них розпочали функціонувати ще у середині 80-х років минулого століття. Підприємства, розташовані у зонах розвитку нових та високих технологій у Китаї мають відповідати певним вимогам, а саме: здійснювати дослідження, розробки і випуск продукції в одному з пріоритетних напрямів розвитку промисловості; керівництво підприємством повинні здійснювати науково-технічні працівники, які спеціалізуються із зазначених напрямів та працюють на підприємстві повний робочий день; науково-технічний персонал із вищою освітою повинен становити не менше 30% від загальної кількості працюючих, а науково-технічний персонал, зайнятий безпосередньо в сфері НДДКР, – не менше 10% від загальної кількості працюючих; рівень витрат на дослідження та розробки новітніх і високих технологій повинен становити не менше 3% від валового річного доходу підприємства; період функціонування підприємства повинен становити не менше 10 років [49, 49-50]. Незважаючи на превалювання централізації в адміністративній системі країни, вирішення всіх питань щодо ВЕЗ делеговане регіональній владі – на найвищому рівні влади погоджуються лише проекти вартістю понад 30 млн. дол. США.

У Китаї реалізується державна Програма розвитку технопарків “Факел”, яка вже дала реальні результати: створено Науковий та технологічний парк Гонконгу, промисловий парк “Конкордіа” у Макао, технопарк “Сушу” (“Suzhou”), науково-промисловий парк “Хсінчу” (“Hsinchu”) та ряд інших. Так, наприклад, на території парку “Хсінчу” у 2001р. було розташовано 312 фірм порівняно з 17 у 1981 р. У 90-ті роки до цього парку щорічно приєднувалось 15 – 20 компаній.

Країни пострадянського простору намагаються якнайширше використовувати всі методи, перевірені практикою світового економічного розвитку, й не залишаються осторонь від основних тенденцій у сфері формування РІК. Слід зазначити, що за часів СРСР даній проблемі приділялась значна увага, про що свідчить створення у 1956 р. Новосибірського наукового містечка. Якщо в Україні історія створення технопарків розпочинається з 1999 р. та характеризується лише першими реальними кроками у формуванні технопаркових структур, то в Російській Федерації перший технопарк “Томський науково-технологічний парк” було створено у 1990 р. Нині діють понад 80 технопарків у 35 регіонах РФ, 50 інноваційно-технологічних центрів, близько 20 центрів колективного користування унікальною науковою апаратурою, 16 центрів підготовки спеціалістів в галузі інноваційного підприємництва. В інших країнах колишнього СРСР також функціонують інноваційні структури: “Науково-технологічний парк” Білоруського державного університету у Мінську, зона вільного підприємництва “Виробничий парк “ВАЛКАНЕШ” у Молдові, технологічний парк “Беруні” при Ташкентському державному технічному університеті, технологічний парк при Казахському державному національному університеті у Алматі та ін.

Особливістю пострадянської моделі технопарків є те, що, незважаючи на номінально значну кількість створених технопарків та значні зусилля щодо створення нових інноваційних структур, ряд з них досі не функціонує. На основі аналізу досвіду заснування технопарків у РФ впродовж першого десятиріччя на рівні регіональної влади запропоновані нові підходи до їх формування. У РФ активізувалася робота по створенню наукоградів на базі закритих містечок, побудованих за часів СРСР, які потерпіли від кризи більше ніж інші регіони країни і в яких було сконцентровано найкращі, найсучасніші наукові, трудові, матеріальні й технологічні ресурси. Наукогради створені в Обнінську, Дубні, Арзамасі-16, Томську, Пущино тощо. Особливо активну політику щодо набуття статусу наукограда та використання його переваг для вирішення регіональних соціально-економічних проблем проводить Московська область на основі реалізації програми “Наукогради - соціально-економічному розвитку Московської області” [50, 18].

У РФ до проблеми відродження науково-технологічного потенціалу країни та переходу до реалізації інноваційної моделі розвитку ставляться досить серйозно, про що свідчить, зокрема, й активний розвиток законодавства в цій сфері. Головні напрями та заходи в зазначеній сфері визначаються Концепцією інноваційної політики на період 2001–2005 рр., за якою передбачається реформування системи фінансового забезпечення науки, модернізація структури науково-технічних програм, а також заходи інституціонального характеру, зокрема, активний розвиток технологічних і наукових парків та інших форм РІК, сприяння участі вузів у діяльності федеральних центрів науки та високих технологій.

При цьому формується законодавство щодо регулювання відносин у сфері організації та функціонування наукоградів: прийнято Закон РФ “Про статус наукограда Російської Федерації”. Зважаючи на те, що в Росії на державному рівні й досі не сформоване законодавство, що визначає правові основи функціонування вільних економічних зон, існує значна кількість актів регіональної та локальної дії, що гальмує запровадження в межах держави єдиної уніфікованої політики щодо цього. Це підтверджує особливу актуальність зазначеної проблеми та необхідність реалізації цілеспрямованих заходів з метою перетворення наукового та інноваційного комплексу країни на реальний ресурс її оновлення й розвитку на засадах інноваційності.

Особливий інтерес для України становить досвід в інноваційній сфері центрально- та східноєвропейських постсоціалістичних країн. Наприклад, у Польщі проводяться експерименти як у створенні невеликих бізнес-інкубаторів, так і в організації технологічних парків зі статусом спеціальної економічної зони, яких нині в країні два – у Кракові та Варшаві. Створення цих структур, з точки зору польських економістів, поки що не дало очікуваних результатів, що спричинило дебати про неефективність і навіть несумісність розвитку інноваційного виробництва в межах механізму, сформованого спеціальними економічними зонами [51, 93]. Серед факторів, що сприяють успіху інноваційних структур у зазначених країнах, визначають насамперед: можливість доступу до стартового капіталу для малих підприємств, можливість залучення до роботи в компанії достатньої кількості кваліфікованих менеджерів середньої ланки, спроможність структури забезпечити належну маркетингову підтримку компаніям-клієнтам; а також інтегрованість інноваційної структури до регіональної економіки. У світовій практиці реалізуються багато форм регіонального інноваційного розвитку. Становлення моделей регіональних інноваційних процесів в кожній країні має певні особливості, зумовлені рівнем економічного розвитку країни, обсягом фінансових ресурсів, рівнем науково-технологічного розвитку та іншими факторами, які повинні враховуватися при запозиченні досвіду інших країн з метою створення національної системи управління регіональним інноваційним розвитком.


Висновки до розділу 1


У першому розділі було досліджено три основні теоретичні проблеми. Перша стосується вивчення теоретико-методологічних засад дослідження регіонального інноваційного комплексу та визначення його місця у сучасному економічному розвитку в умовах розгортання процесів світової глобалізації та регіоналізації. Друга полягає у науковому обгрунтуванні необхідності посилення інноваційного спрямування економічної політики нашої держави. Третя присвячена аналізу моделей нині діючих регіональних інноваційних комплексів та визначенню факторів, що стали запорукою в досягненні ними успіху з метою реалізації позитивного світового досвіду на основі його адаптування до умов вітчизняної економіки.

В умовах світової глобалізації відбувається трансформація чинників міжнародної конкурентоспроможності країн. Основними формами вияву глобальних трансформацій є посилення регіоналізації світового економічного розвитку та зростання рівня його інноваційності. Сучасний етап НТР зумовлює сформування нових принципів поділу праці на основі високих технологій, а запорукою економічного зростання є досягнення високого рівня інноваційності виробництва.

Згідно з основними закономірностями та тенденціями розвитку світогосподарських зв’язків формуються регіональні інноваційно-активні осередки із високою щільністю та рівнем концентрації економічної діяльності. Аналіз світового досвіду функціонування регіональних інноваційних структур дозволив визначити види регіональних інноваційних комплексів та особливості усталених (європейська, англо-американська, японська) та таких, що формуються, моделей регіональних інноваційних процесів (китайська, пострадянська) (рис.1). Найістотнішими чинниками розвитку англо-американської моделі є: високий рівень витрат на наукові дослідження; висока координація досліджень у цивільній та оборонній сферах; тісні зв’язки між вузівським сектором науки і промисловістю, розвинутий ринок венчурного капіталу; сприятливі психологічні передумови; потужна система правового захисту. Базовими для японської моделі є принципи: суспільної корисності; превалювання суспільних інтересів над особистими; наявність коопераційних зв’язків між промисловістю, банківською сферою та сферою освіти; розширення бази фундаментальних досліджень; висока здатність до адаптації технічної інформації. Особливостями європейської моделі регіональних інноваційних процесів є: переважання удосконалюючих інновацій; проведення НДДКР на коопераційній основі; значне фінансування НДДКР, що проводяться малими та середніми фірмами, в межах програм регіонального, національного та європейського розвитку; активізація формування загального європейського простору в галузі освіти, науки та інновацій.

Прискорення інтеграційних процесів на європейському просторі передбачає необхідність врахування особливостей європейської інноваційної системи при запровадженні інноваційної моделі економіки в Україні. Високий рівень фундаментальних досліджень у ряді галузей вітчизняної науки та володіння передовими технологіями у високотехнологічному секторі промислового виробництва дозволить віднайти власну нішу в європейській інноваційній системі. Посилення міжнародного співробітництва України в сфері освіти й науки з європейськими закладами, запровадження світових стандартів щодо рівня освіти та якості підготовки фахівців, участь у проектах з проведення НДДКР на коопераційній основі є першочерговими заходами щодо адаптації національної інноваційної системи до європейської.

Регіональні інноваційні процеси відіграватимуть суттєву роль у розвитку міжнародного економічного співробітництва України на паритетній основі та забезпеченні її міжнародної конкурентоспроможності в нових умовах господарювання та високому динамізмі розвитку світової економіки. Використання регіонально-інноваційних чинників у зовнішньоекономічній стратегії надасть поштовх вітчизняній економіці до позитивних зрушень, економічного зростання та забезпечить реалізацію економічних інтересів України на міжнародних ринках.

Метою вітчизняної державної економічної політики в умовах обмеженості фінансових ресурсів є визначення найперспективніших галузей та регіонів вкладення коштів у їх розвиток. Пропонований дисертантом коефіцієнт інноваційного потенціалу дозволяє визначити оптимальні напрями концентрації ресурсів.

Відтак, об’єктивна необхідність щодо створення механізмів активізації регіональних інноваційних процесів зумовлює подальший науковий пошук оптимального вирішення даної проблеми. Вивчення та дослідження механізмів створення та функціонування регіональних інноваційних комплексів, формування їх оптимальної структури, визначення факторів середовища, що сприяють посиленню його експортної орієнтованості, а також виявлення процесів взаємодії регіональних інноваційних комплексів із регіональною та національною економікою, є одним із шляхів щодо її вирішення.

Основні положення даного розділу опубліковані в наукових працях дисертанта [3, 4, 6, 9]