Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій

Вид материала

Содержание

Регіональний інноваційний комплекс в умовах глобалізації
Акрорегіоналізація локалізація
Регіон 3 3он3
Таблиця 1.1 Порівняння ознак процесів глобалізації та регіоналізації
Таблиця 1.2 Обумовленість глобалізації та регіоналізації (компаративний підхід)

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 12

РЕГІОНАЛЬНИЙ ІННОВАЦІЙНИЙ КОМПЛЕКС В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1. Теоретико-методологічні основи дослідження регіонально - інноваційних процесів у глобальному середовищі

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. під впливом інформаційної революції, процесів глобалізації та регіоналізації система міжнародних економічних відносин зазнала певних трансформацій, що ознаменувало новий етап її розвитку. Відтак об’єктивно виникає необхідність вивчення та дослідження закономірностей та особливостей, що визначають характер і напрям розвитку світової економіки.

Сучасний процес міжнародного співробітництва характеризується посиленням взаємозалежності розвитку національних економік й вимагає відповідної координації дій між державами. Економічні відносини, що складаються між країнами, в умовах зростаючої взаємозалежності та дії факторів глобалізації передбачають сформування такої системи економічних зв’язків між державами, яка б забезпечувала усталений, систематичний, передбачуваний та керований їх характер.

Саме тому у пропонованому дослідженні особливої уваги буде приді-лено вивченню та аналізу регіонально-інноваційних форм економічного розвитку. У світовій економічній літературі пропонується ряд концепцій та підходів щодо визначення поняття “регіон”. Поняття “регіон”, що сформува-лось у вітчизняній економічній школі на основі адміністративного підходу, ототожнюється із одиницею адміністративно-територіального поділу країни, і відтак визначається обмеженим колом природно-географічних або соціально-економічних критеріїв.

Світовій економічній думці притаманний дещо ширший підхід до трактування поняття “регіон”, за яким це – “гомогенний простор, чия гомо-генність визначається на підставі різноманітних критеріїв: фізичної та геогра-фічної близькості; етнічної, мовної, культурної, релігійної спільності насе-лення; спільного минулого; спільних господарських структур на певній території” [1, 5].

На основі змін, що відбуваються в економічному розвитку постра-дянських країн, Б.С. Єрасовим запропоноване й обгрунтоване нове визначення поняття “регіон” як “певної просторово-територіальної ціліс-ності, яка виділяється на більш загальному фоні та передбачає сполучення, єдність взаємодії своїх внутрішніх елементів і частин” [2, 187–189].

Аналіз світової та вітчизняної літератури дав можливість виділити основні ознаки, притаманні будь-якому регіону:

цілісність (як спільність на основі будь-якого критерію);
комплексність господарства;
керованість;
економічна самостійність;
спеціалізація.

За виділеними ознаками можна ідентифікувати такі типи регіонів:

За критерієм охоплення території:
- глобальні регіони (міжконтинентальні) –мегарегіони;
- континентальні – макрорегіони;
- міждержавні – мезорегіони;
- локальні – мікрорегіони.
За географічною ознакою:

за сторонами світу (Південний регіон, Східний регіон, Західний регіон тощо);
за приналежністю до певних географічних об’єктів: океанів, морів, гір, річок тощо (регіон Персидської затоки, Азійсько-Тихоокеанський регіон, Балтійський регіон тощо).

За структурою господарства: аграрні, промислові.
За рівнем загального розвитку: згідно з існуючою класифікацією країн.
За рівнем технологічного розвитку: технологічно розвинуті (лідери); технологічно відсталі (аутсайдери).
За організаційною ознакою, тобто наявністю певних інституцій-них структур управління та міжнародних об’єднань (Європейський регіон – ЄС, Північноамериканський регіон – НАФТА, Чорноморський регіон – ЧЕС тощо).
За екологічною ознакою: регіони екологічної катастрофи; регіони з напруженою екологічною ситуацією; регіони з стабільним станом довкілля; “зелені” регіони.
За наявністю конфліктів: регіони конфлікту; регіони напруги; регіони миру.

Відтак на основі зазначеного визначення поняття “регіон” є можливість визначити поняття “регіоналізації”. Із загальнонаукових позицій регіоналі-зацію визначають, з одного боку, як процес регіонального структурування простору, а з другого, як процес залучення регіонів до процесу економічного, соціального, політичного розвитку як на національному, так і на транснаціональному рівнях.

Слід зазначити, що у вітчизняній економічній думці поняття “регіона-лізація” введене у науковий обіг порівняно недавно. В теорії міжнародних економічних відносин остаточно не сформоване його визначення. Проте багатовимірність та комплексність регіоналізації припускають виділення двох рівнів, на яких відбуваються процеси, притаманні їй, а саме макрорівень та мікрорівень. Критеріями такого поділу є:

якісний склад суб’єктів ;
масштаб;
обсяг та характер повноважень суб’єктів;
організаційно-інституціональне оформлення.

На макрорівні поняття “регіоналізації” можна визначити як процес формування макро- та мегарегіонів на основі механізмів міждержавної регіональної економічної інтеграції.

Мікрорегіоналізація – це процес регіонального структурування простору в межах національної економіки, що реалізується через механізми транскордонного міждержавного співробітництва та створення територій з особливим статусом розвитку: вільних економічних зон, територій пріоритетного розвитку, територій з особливим режимом інвестиційної діяльності. Це процес активного залучення окремих регіонів держави до міжнародного економічного співробітництва, утворення “осередків інтеграції” до світової економіки. Схематично процес впливу регіоналізації на розвиток держави представлений на рис.1.1.

Регіоналізація

М АКРОРЕГІОНАЛІЗАЦІЯ ЛОКАЛІЗАЦІЯ

Регіон 1

Регіональне економічне угруповання

Держава

Делегує повноваження

Регіон 2

Регіон 3 3он3

Глобалізація

Рис .1.1. Схема впливу регіоналізації на розвиток держави. (Складено автором.)

В світовій економічній літературі мікрорегіоналізація набула назви “локалізації”. Наведена схема відтворює організаційно-інституціональний механізм регіоналізації, реалізований шляхом делегування повноважень від держави до регіонального економічного угруповання (“догори”) та до регіональних структур (“донизу”).

Процес локалізації надає ряд переваг:

розширення міжнародного економічного співробітництва держави на основі активного включення регіонів до сфери міжнародного поділу праці;
активізація інвестиційної діяльності, залучення іноземного інвестування;
трансформація структури господарства;
зниження навантаження на державний управлінський апарат, а відтак скорочення його чисельності та витрат на його утримання;
оптимізація системи державного управління;
зростання конкуренції між регіонами за залучення інвестицій, що сприятиме підвищенню ефективності функціонування місцевих органів влади;
посилення участі прикордонних регіонів у транскордонному співробітництві;
запобігання розвитку радикального сепаратизма всередині країни;
скорочення розмірів фінансування діяльності регіонів з державного бюджету.

Процеси локалізації позначаються на розвитку транскордонного співробітництва, формуванні єврорегіонів, які є так званими полями зближення сусідніх економік та сприяють прискоренню інтеграційних процесів. Важливого значення для територій, залучених до транскордонного співробітництва, набуває прикордонна торгівля [3, 121-122; 4, 145].

Проте локалізація може супроводжуватись виникненням інституціональних та політичних проблем, пов’язаних з децентралізацією влади. Факт розширення повноважень субнаціональних органів влади впливає не лише на економічне зростання та макроекономічну стабільність, але й на систему управління в державі, обсяг і умови міжнародного фінансування, системи надання державних послуг та управління мережами соціального забезпечення [5,42-43]. Відтак, локалізація може спричинити до:

порушення балансу у взаємовідносинах державних та місцевих органів управління у разі відсутності чіткого розмежування щодо їх компетенції на законодавчому рівні та послаблення виконавчої влади;
посилення процесів дивергенції на регіональному рівні всередині країни;
зниження ефективності владних комунікацій по вертикалі [6, 106].

Дослідження макрорегіоналізації потребує нового позиціонування регіоналізації як явища світового масштабу в системі детермінант світового економічного розвитку. В науковій сфері та сфері бізнесу сформувалися протилежні позиції щодо співвідношення регіоналізації та глобалізації. З точки зору представників ГАТТ/СОТ, система регіональних блоків створює закриті від решти світу осередки, що стримує процес лібералізації світової торгівлі. Їх опоненти визначають регіоналізацію лише одним з напрямів розвитку глобалізації, тому що регіоналізація є “транзитивною фазою, що передує інтернаціоналізації економічної діяльності на глобальному рівні” або, як твердить Д. Джонстон, Генеральний секретар Організації економіч-ного співробітництва та розвитку, “існування регіональних союзів – це лише етап в процесі становлення багатосторонніх відносин” [7,170].

Розкривши дуалістичну природу глобалізації, можна дійти висновку, що чим вищого рівня досягатиме глобалізація, тим сильнішим ставатиме прагнення індивіда (соціуму, суспільства) до самовизначення через заперечення загального та утвердження особистої самобутності. Сукупність цих самобутностей, ймовірно, й визначатиме стан світу у майбутньому, що підтверджує дію глобального парадоксу, сформульованого Дж. Найсбіттом: чим глобальнішою є економіка, тим більш значущими (глобальнішими) стають її найменші суб’єкти. Підтвердження дії глобального парадоксу засвідчують процеси локалізації, які призводять до виникнення та виходу на світову арену все менших суб’єктів – регіонів, різних за масштабом.

Для поглиблення концептуального визначення співвідношення процесів глобалізації та регіоналізації проведемо порівняльний аналіз їх ознак та факторної обумовленості (табл.1.1).

Таблиця 1.1

Порівняння ознак процесів глобалізації та регіоналізації

Ознака	Глобалізація	Регіоналізація
Уніфікація	+	+
Диференціація	+	+
Керованість	–	+
Можливість щодо контролю	–	+
Можливість щодо зворотнього процесу	_	+
Добровільність	–	+
Паритетність	–	+

Примітка: (+) – є ознакою, (–) – не є ознакою. (Складено автором.)

На основі пропонованого аналізу можна дійти висновку, що процес регіоналізації відрізняється від процесу глобалізації певними характеристиками, а саме: добровільністю, паритетністю, керованістю, планомірністю, еволюційністю та поступовістю процесу. Регіоналізація, на відміну від глобалізації, максимально враховує національні, історичні, культурні особливості країн, що інтегруються, надає можливість застосовувати адаптаційні механізми за умови збереження самобутності регіону. Порівняння факторної обумовленості обох процесів доводить, що глобалізація та регіоналізація не є суперечливими, а навпаки, вони зумовлюють та стимулюють один одного (див. табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Обумовленість глобалізації та регіоналізації

(компаративний підхід)

Фактор	Глобалізація	Регіоналізація
Лібералізація торгівлі, скорочення числа торговельних бар’єрів	+	+
Зростання обсягів світової торгівлі, руху капіталу	+	+
Посилення ролі міжнародних організацій	+	+
Розвиток транспортної інфраструктури, виникнення нових засобів комунікації	+	+
Підвищення рівня інформатизації суспільства	+	+
Існування проблем планетарного рівня	+	+
Посилення розриву в рівні технологічного розвитку	–	+
Посилення розриву в рівні економічного розвитку	–	+
Уніфікація життєвого стилю	+	+
Розвиток тенденцій до сепаратизму, локальних конфліктів, протистояння культур	_	+
Загострення конкуренції на світових ринках	+	+
Посилення ролі та позицій ТНК в світовій економіці	+	–

Примітка: (+) – сприяє; (–) – стримує. (Складено автором.)

Ступінь загрози для регіонального економічного угруповання виявляється значно нижчим, ніж для національної економіки. Елементами механізму колективного захисту від дії негативних наслідків глобалізації, що формують конкурентні переваги регіонального економічного угруповання, є:

Економіко-географічні: значна територія та широка ресурсна база, висока фінансова й економічна потужність.
Політичні: політична вага та відповідний на світовому рівні імідж (для зрілих інтеграційних об’єднань), можливості щодо утвердження власної точки зору в міжнародних переговорах.
Інституціональні: колективне прийняття рішень, наявність спільних структур управління, усталена система колективної безпеки, складність щодо застосування санкцій до угруповання.

В умовах розгортання процесів глобалізації та регіоналізації національні економіки зазнають значного впливу ряду факторів, а саме :

зростання кількості учасників світового економічного процесу;
посилення регулюючої ролі міжнародних та регіональних організацій;
перехід функцій, традиційно приналежних державі, до інших суб’єктів, зокрема законодавчої (через необхідність адаптування національних правових норм до вимог міжнародних організацій та регіональних інтеграційних угруповань) та судової (посилення ролі міжнародних судових інституцій, а в деяких сферах – повне витіснення національних інстанцій міжнародними, як, наприклад, у сфері міжнародних економічних відносин, де діє система міжнародного комерційного арбітражу);
неспроможність держави забезпечити відповідний контроль над своїми ресурсами, в тому числі через діяльність ТНК;
зрощування державних структур управління й ТНК.

За нових умов, що формуються в системі міжнародних економічних відносин, кожна країна повинна враховувати інтереси всіх суб’єктів світової економіки. Така система інтересів включає :

інтереси розвитку світової економіки;
інтереси регіональних економічних угруповань;
інтереси національної економіки;
інтереси ТНК;
інтереси регіонів.

Характер зв’язків у цій системі визначається не як певна ієрархія, а як узгодження інтересів, тому що у разі виникнення конфронтації або конфлікту інтересів навіть між кількома з суб’єктів втратиться стабільність у діючий системі.

Поряд із впливом процесів глобалізації та регіоналізації на розвиток міжнародного економічного співробітництва конкурентоспроможність країни також визначається залежно від її позиціювання в системі координат: “традиційна економіка – інноваційна економіка”. З часів рабовласництва, феодалізму та так званого Нового часу основним шляхом інноваційного розвитку була територіальна експансія – колоніалізм, захоплення нових територій. Результатом реалізації такої політики стало сформування економічної структури світу, має місце й нині: країни світу поділені на розвинуті, відсталі та такі, що прагнуть досягти вищого рівня розвитку й намагаються з відсталих перетворитись на розвинуті.

Впродовж століть триває пошук “панацеї від відсталості”. Представники владних структур, економісти-теоретики та практики намагаються визначити джерела та чинники досягнення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки або принаймні окреслити площину їх пошуку. Ступінь участі країни в процесі міжнародного поділу праці, рівень її економічного розвитку нині визначається не лише традиційними факторами (доступ до сировини, мінеральних ресурсів, дешева та кваліфікована робоча сила тощо), які не втратили своєї актуальності, але й рядом нових факторів, пов’язаних насамперед з підвищенням ролі людини як такої та значенням сильної особистості в будь-якій сфері діяльності, що виявляється в нових вимогах до якості робочої сили, продуктивності й характері праці, інноваційних методах діяльності, екологічності процесу виробництва й продукції, високому рівні технологічності та інтелектуалізації праці. Одним із основних факторів економічного зростання країн стає ступінь технологічного розвитку, зумовлений характером НТП. Можна чітко визначити країни – технологічні донори та країни – технологічні споживачі. На 20% населення, яке мешкає у розвинутих країнах, припадає 86% світового валового продукту. Сім провідних країн – технологічних донорів володіють 80,4% світової комп’ютерної техніки, забезпечують 90,5% високотехнологічного виробництва та контролюють 97% зареєстрованих у світі патентів [8, 54].

На перший погляд посилення процесів глобалізації має призвести до уніфікації рівнів технологічного розвитку країн, проте спостерігається розвиток тенденцій до дивергенції між країнами-лідерами, послідовниками та аутсайдерами. Кожен новий етап глобалізації збільшує розрив у рівні економічного розвитку цих країн, не дозволяючи країнам–кандидатам увійти до системи створення, використання та розповсюдження новітніх технологій і знань, сформованої країнами-лідерами. Саме ця система є ядром нової постіндустріальної парадигми світового економічного розвитку, міжнародної конкурентоспроможності. Наближення ряду країн до параметрів якісно нової моделі економічного розвитку із відмінними від попередніх цінностями, цілями та засобами їх досягнення трансформує фактори економічного зростання: відбувається соціалізація економічних відносин; основною рушійною силою та найважливішим ресурсом стають наука, знання та інформація, а матеріальною основою економічного зростання стає інновація.

Відтак Україна, яка впродовж значного періоду вважалась високорозвинутою країною, нині опинилась серед аутсайдерів світової економіки. Необхідність досягнення значного економічного зростання, що постала перед нашою країною, передбачає реалізацію нової моделі розвитку. Посилення інтеграційних процесів в Європі та наближення кордону “Спільної Європи” до України вимагає проведення ряду адаптаційних заходів, які б дозволили Україні нівелювати негативні наслідки розширення ЄС та в подальшому брати участь у європейському процесі поділу праці на паритетних засадах [9, 77].

Як засвідчив світовий досвід, екстенсивний тип економічного розвитку вичерпав себе, саме це підтверджують й реалії України. Навіть надходження іноземних інвестицій, надання міжнародних кредитів не дають поштовху до економічного зростання. Неможливість забезпечення сталого економічного розвитку на основі традиційних факторів об’єктивно зумовлює необхідність реалізації нової моделі.

Нині участь країни у міжнародному процесі поділу праці визначається вже не власним рівнем технологічного розвитку, а її здатністю продукувати наукові знання для створення новітніх технологій, інноваційністю всіх сфер суспільного життя. Знання стає одним із провідних і визначальних чинників економічного розвитку, що дає підстави твердити про формування на світовому рівні нового економічного порядку та про початок формування нового типу економіки, що базується насамперед на знаннях. Глобалісти переконують, що за останні сто років швидкість передання інформації збільшилась у 10 міліонів разів, а обсяг знань у 100 разів і що кожні 5-7 років у деяких наукових дисциплінах знання оновлюється наполовину, а то й повністю. Тому в розвинутих країнах розвиток системи знання поступово стає основною стратегією розвитку суспільства і вирішальним чинником його поступу.

Новий тип економіки, який почав формуватись у США, Японії, країнах Західної Європи, за якого економічне зростання стає результатом постійних інноваційних змін й характеризується такими принциповими рисами, як провідна роль малого та середнього підприємництва, значна частка некапіталомістких інновацій. Метою діяльності корпорацій стає максимізація доходів акціонерів, економіка країни реструктуризується навколо сфери виробництва інформації. Головною формою власності стає інтелектуальна власність. Все більшу роль відіграє метаекономіка – посилюється вплив “неекономічних факторів” (демографії, освіти, психології, культури) на ефективність виробництва, застосування інновацій поширюється у всіх сферах життя: прийняття творчих рішень перестає бути прерогативою “обраних” [10, 508-509]. За даними Світового Банку, нині 64% світового багатства сконцентровано у людському капіталі [11, 5]. За експертними висновками еміграція спеціаліста високого класу дорівнює вкладенню в економіку країни, що його приймає, мільйону доларів. Відтак потенціал, яким володіє людина у формі знань, інтелектуальних здібностей, досвіду, стає найважливішою формою капіталу [12, 30].

Інноваційний тип економіки протистоїть традиційному, але доцільність превалювання інноваційності чи традиційності має визначатись щодо конкретної країни або регіону. Традиційність може визначатися як консерватизм у використанні комбінації ресурсів, у той час як інноваційність передбачає постійний пошук нових способів згаданих комбінацій. Проте проблема щодо критерію зазначеного розмежування в економічній теорії поки залишається невирішеною. В статистиці індикатором інноваційності економіки є показники діяльності сектора інформаційних та комунікаційних технологій (ІКТ) та витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР) у ВВП. За першим критерієм найінноваційнішою з країн Тріади (країни ЄС, США, Японія) є Швеція, де витрати у сфері IКT у ВВП є максимальними та становлять 7,4% (відповідно у США – 5,9%, Японії – 4,3%). За рівнем витрат на НДДКР у ВВП також лідирує Швеція, де зазначені витрати уряду становлять 0,97%, а витрати корпоративного сектора – 2,77% (середніми по ЄС є показники відповідно 0,7 та 1,2%). У США дані показники становлять відповідно 0,78 і 2,04%, в Японії – 0,59 та 2,18% [13, 31; 14, 238]. Серед інших критеріїв інноваційності називають частку, що займає на ринку нова та наукоємна продукція. На світовому ринку цивільної наукоємної продукції частка США становить 36%, Японії – 30, Німеччини – 16, Китаю – 6, Росії – 0,3–0,5% [14, 12; 15, 6; 16, 17; 17, 12]. В.Р. Сіденко наводить дані про 6-відсоткову частку високотехнологічного українського експорту в світовому експорті готових виробів [18, 28].

Показником високотехнологічного розвитку країни є частка витрат на науку та дослідження у ВВП, які у США становлять 2,63%, ЄС – 2,16, Японії– 2,8, Україні – 1,13%. За показником обсягу високотехнологічного експорту на душу населення країни Тріади також лідирують: ЄС – 827 дол. США, США – 632, Японія –752 дол. США. В Україні цей показник дорівнює 12 дол. США [18, 28].

Проблематичність порівняльного аналізу в сфері інновацій зумовлюється як складністю щодо збирання необхідної інформації, так і методико-методологічними труднощами, пов’язаними в тому числі із відсутністю єдиної загальноприйнятої системи показників. Для оцінки стану інноваційної сфери ЄС було розроблено систему показників інноваційного розвитку, яка містить такі блоки, як показники розвитку людських ресурсів (частка випускників у сфері науки і технологій від загального складу всіх випускників; частка у складі робочої сили дипломованих осіб та осіб із науковими ступенями; частка зайнятих у високотехнологічних секторах в промисловості та сфери послуг); показники генерації знань та науково-дослідної діяльності (частка державного, приватного фінансування НДДКР у ВВП, кількість патентів, зареєстрованих у високотехнологічних галузях на 1 млн. населення); показники комерціалізації знань (частка інноваційних малих та середніх підприємств, співвідношення витрат на інновації й товарообігу); показники розвитку інфраструктури (частка венчурного капіталу у ВВП, частка капіталізації нових ринків у ВВП, частка нових продуктів у загальному товарообігу, частка ринку IКT у ВВП, кількість Інтернет-користувачів на 100 осіб тощо) [14, 31].

Важливе значення регіонального чинника в розвитку інноваційної діяльності вимагає удосконалення системи моніторингу стану інноваційної сфери та оцінки перспектив її подальшого розвитку. На макрорівні ми пропонуємо використовувати агрегований показник інноваційного потенціалу регіонів, обираючи для його розрахунку найбільш значущі критерії.

Коефіціент інноваційного потенціалу Кіп можна представити у вигляді лінійної функції основних показників Кi. Таким чином,

К_іп = ∑L_i*K_i,

(1.1)

де L_i – значимість і-го показника, O ≤ L_i≤ 1, ∑L_i = 1; К_і – значення і-го показника.

Чим вагоміший I-ий показник, тим більше значення має L_i. Для обчислення формули використуємо такі показники Ki:

К₁= Д_ін/Д_заг, де К₁ – частка інноваційної продукції в загальному обсязі продукції, реалізованої в регіоні; Д_ін – загальний обсяг реалізації інноваційної продукції регіону; Д_заг – загальний обсяг реалізації промислової продукції.
К₂ = З_ін/З_заг, де К₂– показник співвідношення витрат на інноваційну діяльність і загальних капіталовкладень у промисловість; З_ін – витрати на інноваційну діяльність у регіоні; З_заг – загальні капіталовкладення у промисловість регіону.
К₃– питома вага зайнятих на інноваційних підприємствах регіону в загальній кількості зайнятих у промисловості регіону.
К₄ = Т_осв/Т_ін, де К₄ – показник рівня кваліфікації населення; Т_осв –кількість докторів і кандидатів наук, зайнятих в економіці регіону; Т_ін– загальна кількість зайнятих на промислових підприємствах регіону, що здійснювали інновації.
К₅ = В_ін/Д_ін, де К₅ – капиталоємність інноваційної продукції, В_ін – витрати на інноваційну діяльність у регіоні; Д_ін – вартість інноваційної продукції, реалізованої промисловими підприємствами регіону.

Таким чином,

К_ін = L₁K₁ + L₂K₂ + L₃K₃ + L₄K₄ + L₅K₅,

∑L_i = 1.

Наприклад, якщо розподілити ці показники за вагомістю – К₅, K₁, K₄, K₂, K₃, то можно обрати L₅ = 0,4; L₁ = 0,2; L₄ = 0,15; L₂ = 0,15; L₃ = 0,1.

Пропонований коефіцієнт також може бути використаним регіональними та державними органами влади для оцінки ступеня впливу того чи іншого чинника на стан інноваційного потенціалу території, а також визначення пріоритетних напрямів інноваційного розвитку.