Geum.ru

Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій

Вид материалаДокументы

Содержание


РОЗДІЛ 2 Концептуальні засади формування та функціонування регіональних інноваційних комплексів
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

РОЗДІЛ 2

Концептуальні засади формування та функціонування регіональних інноваційних комплексів




2.1 Регіональний інноваційний комплекс як об’єкт державного управління


Вивчення історії світового економічного розвитку дає підстави твердити, що у ХІХ ст. розгортання інноваційних процесів починає відбуватись подібно до алгоритму нашого часу. Аналізуючи успіхи, досягнуті у ряді галузей промисловості Великої Британії цього періоду, А.Маршал визначив осередки із найщільнішою концентрацією невеликих підприємств, яким дав назву “індустріальні райони” (industrial districts). На основі даної концепції сформувалась сучасна концепція кластерів, прикладами яких є деякі регіони Північної Італії. Серед сучасних економічних точок зору на інноваційний розвиток окремих територій переважає так званий середовищний підхід, згідно з яким визначальним для успіху певного просторово обмеженого утворення є ефект мережі, що досягається на основі тісних зв’язків між різного роду інституціями, секторами, особами. Особлива увага при цьому акцентується на розвитку мереж поширення знань, існуванні загального знання як такого. Так, розвивається концепція “інноваційних систем”, яка базується на ідентифікації суб’єктів інноваційного процесу та визначенні характеру зв’язків між ними. Основними елементами інноваційної системи вважаються підсистеми генерації знань, освіти та професійної підготовки, виробництва товарів і послуг, інноваційної інфраструктури [52, 16]. Д.М. Стеченко визначає інноваційну систему як комплекс чинників та об’єктів, що визначають здатність суспільства продукувати й сприймати нововведення [53, 37]. Іншою, досить відомою в сучасній західній економічній думці, є концепція “інноваційного центру (або середовища)” (innovative milieu) як штучного утворення, в межах якого окремі суб’єкти отримують поштовх до активізації інноваційної діяльності.

У світовій практиці відома безліч форм щодо організації інноваційних процесів на певній території – від бізнес-інкубаторів до технологічних парків, технополісів, технологічних зон і т.д., сукупність яких є дуже неоднорідною. Для позначення сукупності таких структур використовують різні поняття: “техніко-впроваджувальна вільна економічна зона (ВЕЗ)”, “науково-технічна, технологічна ВЕЗ”, “зона розвитку високої та нової технології” тощо. Традиційно науково-технічну зону визначають як високотехнологічний виробничий комплекс, в якому створені необхідні умови для впровадження у виробництво новітніх наукових розробок. Але при цьому вказують на вузькість мети зазначеного утворення та ігнорують соціальний та інші ефекти їх функціонування, а також вказують на певну його відірваність від економічного простору регіону та країни [54, 114].

З метою розвитку зазначених концепцій І. Галіца пропонує вдатися до створення значних сукупностей суб’єктів прикладної наукової діяльності та інноваційного підприємництва, об’єднаних у відкриті системи, що постійно генерують потужний потік наукових розробок і об’єктів інтелектуальної власності, та визначати цей процес як індустріалізацію науки [55, 44]. При цьому обґрунтовується теза про паралельність і певну незалежність процесів індустріалізації та комерціалізації науки.

На нашу думку, зазначені підходи до визначення даного явища відбивають не стільки зміст, скільки форми його виявлення та організаційні й правові характеристики. З метою окреслення сутності досліджуваного явища, ми пропонуємо визначити поняття “регіональний інноваційний комплекс” як сукупність науково-технологічних, організаційно-економічних та соціальних мереж, сформованих у межах регіону для забезпечення його економічного зростання й підвищення його міжнародної конкурентоспроможності на основі запровадження комерціалізації інновацій

Щодо проблеми класифікації зазначених утворень або комплексів, то в науковій економічній літературі вона не є вирішеною однозначно. Дослідженням цієї проблеми займалися Данько Т.М., Іванов М.М., Перевалов Ю.М. , Сіваченко І.Ю. та багато інших вітчизняних та зарубіжних науковців.

Так, наприклад, М.М. Іванов виділяє два типи РІК: такі, що стихійно виникли на основі освоєння унікального середовища з приватної ініціативи, та такі, що створювались за цілеспрямованими державними програмами [56, 48]. Нами пропонується на основі розширення критеріїв класифікації виділити мікроінтегровані та макроінтегровані РІК. Критеріями такого поділу є: тип економічної системи; шлях сформування (вектор імпульсу “згори” чи “знизу”), модель управління; переважні джерела фінансування.

Мікроінтегровані РІК переважають у країнах з розвинутою ринковою економікою; імпульси щодо їх формування спрямовані переважно знизу, хоча з часом можуть створюватись і за ініціативи згори; для їх створення не потрібний дозвіл державних органів або регіональної влади; в них, як правило, реалізується органічна модель управління, а фінансування здійснюється за рахунок приватного, венчурного капіталу.

Макроінтегровані РІК створюються переважно в країнах, що розвиваються, та країнах з перехідною економікою, як правило, в межах загальнонаціональних програм на основі державного фінансування та механістичного стилю управління.

Проте на практиці зазначені форми РІК у чистому вигляді зустручаються рідко. Зазвичай комплексу притаманні риси обох типів, що визначається поняттям “змішаний тип регіонального інноваційного комплексу”. В межах даних типів РІК можна виділити їх англо-американську, європейську, японську, китайську, пострадянську моделі.

Аналіз існуючих РІК в межах згаданих моделей дозволив виділити такі їх види (рис 2.1):
  • за територіальною ознакою: мікро, мезо, макро;
  • за спрямуванням діяльності: дослідні – в межах яких виключається будь-яке промислове виробництво; технологічно-виробничі – орієнтовані насамперед на реалізацію результатів наукових досягнень у промисловому виробництві; комплексні – яким притаманні характеристики обох типів;
  • за рівнем спеціалізації: вузької спеціалізації (агро-, хімічні, оптоелектроніки тощо) та комплексні;
  • за строком дії: створені на короткий, середній, довгий період;
  • за методами фінансування: венчурні, кредитні, дотаційні, змішані тощо;
  • за характером діяльності: прибуткові та неприбуткові;
  • за організаційно-правовою основою (або за формою закріплення відносин між учасниками): уставні – створені у вигляді підприємства, товариства, корпорації або будь-якого іншого об’єднання підприємств; договірні – що діють на підставі договору, в т.ч. про спільну діяльність;
  • за функціонально-організаційною ознакою: організаційні - інноваційні центри, бізнес-інкубатори, орієнтовані на розвиток певних видів підприємств та їх форм; функціональні – технологічні парки, технополіси – структури, орієнтовані на створення й розвиток новітніх технології [57, 174].

У науковій економічній літературі за функціонально-організаційною ознакою традиційним є поділ на інноваційні центри, технологічні парки та технополіси (регіональні агломерації).

Інноваційні центри (або бізнес-інкубатори) – це центри з підтримки малого інноваційного підприємництва, де застосовуються новітні форми організації праці, управління та підготовки кадрів в певній сфері [54, 114]. Позитивним моментом даного визначення є зазначення провідної ролі малого підприємництва в національній економіці, проте не завжди інкубатор створюється за галузевим принципом. За визначенням Міжнародної асоціації наукових парків (МАНП), яке є найбільш широким та універсальним й акцентує увагу на функціях інкубатора як економічної одиниці, інкубатор є структурою, чия діяльність спрямована на організацію нових фірм, допомогу їм у період становлення, надання допомоги в управлінні, фінансуванні, технічній підтримці, лізингу, оренді приміщення. Так, Т.М. Данько [56, 13] визначає поняття “інноваційний центр” як економічну структуру, розміщену в межах невеликої території та призначену для невеликих, щойно створених компаній, але не акцентує уваги на визначенні функцій та економічної природи даної структури, а ідентифікацію здійснює на основі формальних ознак.




Рис. 2.1. Класифікація регіональних інноваційних комплексів. (Складено автором.)

Ідентифікування понять “технологічний парк” та “технополіс” є проблематичним як в методологічному, так і в теоретичному плані. Ряд дослідників зазначені поняття ототожнюють, інші критерієм щодо їх розмежування вважають просторовий чинник, тобто розмір території, на якій вони функціонують. Так, І.Ю. Сіваченко [54, 114] визначає поняття “технологічний парк” як центр, метою якого є реалізація інвестиційних та інноваційних проектів, виробниче впровадження наукоємних розробок, високих технологій та виготовлення продукції, конкурентоспроможної на світових ринках. При цьому у пропонованому визначенні він зводить до одного логічного ряду функції технопарку та мету його діяльності, тобто виробниче впровадження наукоємних розробок, яке власне й відбувається в процесі реалізації інвестиційних та інноваційних проектів.

За визначенням МАНП, технопарком є фізичний або кібернетичний простір, управління яким здійснюється спеціалізованою командою, з метою підвищення рівня економічного й соціального розвитку та створення позитивного іміджу регіону або території. Інструментом стимулювання процесу підвищення рівня “культури якості та інновацій” в бізнесових структурах даної території є: організація трансферу знань і технологій від джерел їх виникнення до фірм, що їх реалізують, та далі через ринок до споживача; активне сприяння створенню нових високотехнологічних інноваційних компаній, з використанням поряд з іншими процесів інкубації та спіловеру. Зазначене поняття”технопарк” акцентує увагу, по-перше, на можливості створення кібернетичного простору, по-друге, на обов’язковій наявності спеціально створеного органу управління, по-третє, на тому, що функціонування РІК є виявом регіональних інноваційних процесів із підкресленням активного зв’язку із мезо- та макросередовищем; важливим також є включення інкубатора як структурної одиниці технопарку.

Визначення Ю.М. Перевалова базується на етапній моделі організації РІК і характеризує поняття “технопарк” як відносно невелику територію зі спеціальним обладнанням і спорудами, які надаються інноваційним та обслуговуючим фірмам для проведення досліджень, доведення їх до рівня розробки технологій та виготовлення дослідних екземплярів з метою реалізації розробок на ринку високотехнологічної продукції [58, 24].

Ряд авторів пропонує класифікацію технопарків. Так, Т.М. Данько виділяє власне наукові парки (на території яких функціонують невеликі підприємства, що реалізують на практиці науково-технічні розробки місцевого дослідницького центру) та дослідницькі парки (структура, в рамках якої наукоємні проекти розробляються лише до стадії створення технічного прототипу) [56,13].

До визначення поняття “технополіс” відомі різні підходи залежно від аспекту їх функціонування. Так, І.Ю. Сіваченко [54,114] визначає поняття “технополіс” як вільну економічну зону, в межах якої наука та високі технології поєднуються зі світовою та національною культурою в умовах комфортного середовища. Ю.М. Перевалов виділяє насамперед соціальні аспекти функціонування технополісів і визначає їх не лише як організаційну, але й соціально-організаційну форму поєднання наукової та виробничої сфери діяльності людини, що сприяє генеруванню техніко-технологічних, організаційних, економічних та соціальних інновацій [58,24]. Д.М. Черваньов вважає технополіс системою, що включає ряд підсистем, а саме науково-дослідну, промислову, інноваційну, кредитно-фінансову, інформаційну, транспортну, комунікаційну, підсистему підготовки кадрів та забезпечення життєдіяльності працівників, у той час як технопарк, з його точки зору, являє собою лише певну “сукупність промислових компаній” [59, 42-44].

Відтак аналіз точок зору вітчизняних економістів щодо визначення понять “технологічний парк” та “технополіс” та їх класифікації дає підстави дійти висновку про наявність у них подібних рис, а саме:
  • наявність спеціального, професійного органу управління;
  • використання специфічних методів управління та стимулювання процесів;
  • прагнення до охоплення всіх етапів комерціалізації інновацій (наука-технологія-виробнитцво-споживання);
  • орієнтація на реалізацію технологій, а не запровадження певних форм організації підприємств.

Зазначене дає підстави віднести технологічні парки та технополіси до підгрупи “функціональні РІК”. А такі структури, як інноваційні центри, бізнес-інкубатори, technocells віднести до їх організаційних видів, беручи до уваги специфічність функцій, які вони виконують (надання території для розташування фірм, допомога щодо фінансування, менеджменту, маркетингу, технічної підтримки, лізингу обладнання тощо).

У контексті досліджуваних проблем слід наголосити на тих моментах, які можуть бути удосконалені в межах концепції РІК порівняно з концепцією національних інноваційних систем. Сутність удосконалення лежить не лише в площині термінології, оскільки досліджуване утворення (РІК) включає ряд різнорідних елементів, не завжди позначених системними якостями. При цьому концепція РІК є більш прийнятною при удосконаленні системи управління та регулювання.

У межах РІК формується мікросередовище, в структурі якого, на нашу думку, умовно можна виділити три зони (рис. 2.2):
  • інвестиційна зона: банки, страхові компанії, венчурні фонди та компанії, гарантійні фонди тощо;
  • інноваційна зона: НДІ, університети, інші заклади вищої освіти та науково-дослідні установи й фірми, дослідні філіали великих компаній, бізнес-інкубатор тощо;
  • інфраструктурна зона: управлінські структури, обслуговуючі фірми, маркетингові, консалтингові, юридичні фірми, структури, що забезпечують патентну підтримку, вирішення питань щодо захисту інтелектуальної власності, біржі, бази даних, інформаційні центри тощо.

Запропонована дисертантом схема середовища регіонального інноваційного комплексу представляє РІК як цілісність, частини якої органічно поєднані між собою й лише в сукупності спроможні забезпечити реалізацію своїх функцій та завдань, хоча такий підхід і порушує традиційні, сформовані за радянської доби уявлення. Наприклад, Ф.Ф. Рибаков виділяє внутрішнє середовище, представлене галузями спеціалізації, та зовнішнє середовище, що охоплює всі інші сфери діяльності [60, 51].

Формування мікросередовища відбувається поступово, що передбачає постійне його ускладнення, якісне та кількісне розширення, вдосконалення, оптимізацію структури згідно з метою створення та спрямування діяльності РІК. Проте мікросередовище (або бізнес-середовище) РІК повинно відповідати певним стандартним вимогам, відповідність яким є обов’язковою для кожного формування подібного типу:





Рис. 2.2. Середовище регіонального інноваційного комплексу. (Складено автором.)

  • наявність закладів освіти вищого та середнього професійного рівнів у сфері високих технологій та згідно з напрямом розвитку регіонального інноваційного комплексу;
  • оптимальна структура організаційно-правових форм підприємств;
  • значна частка сервісних компаній;
  • превалювання компаній приватної та колективної форм власності;
  • повний спектр фінансових, маркетингових, консультаційних фірм;
  • наявність бізнес-інкубатора;
  • кількісне переважання малих та середніх підприємств (ценз на розмір);
  • кількісне переважання новоутворених фірм;
  • ефективний механізм управління.

Функціонування РІК як складової загальнонаціонального та міжнародного економічного простору передбачає врахування впливу факторів та тенденцій світового економічного розвитку, позицій країни на світовому ринку тощо. В межах національної економіки слід виділити такі провідні зони впливу на діяльність РІК, як політико-правова, соціально-економічна, науково-технічна, які в сукупності утворюють макросередовище.

Необхідність забезпечення ефективного та стабільного функціонування РІК зумовлює певні вимоги до політико-правового середовища, а саме:
  • стабільність, чіткість та прозорість законодавства;
  • державні гарантії й підтримка;
  • рівень законодавства щодо захисту інтелектуальної власності на рівні світових стандартів;
  • чітка система законодавства про підприємство, підприємництво, ліцензування тощо;
  • ліберальний політичний курс розвитку країни.

Розвиток суспільства, а відтак і економічний його розвиток перебуває у прямій залежності від реалізованої державної політики, втіленої у певній законодавчій системі. У період так званої “холодної війни” здобуття технологічного лідерства стало запорукою досягнення світового політичного й економічного лідерства, що спричинило до однобічності та диспропорційності технологічного розвитку ряду країн. Нині саме держава виступає головним замовником щодо створення новітніх технологій та саме під її впливом формується технологічна спрямованість країни.

Необхідність забезпечення оптимального, прискореного та гармонійного розвитку всіх фірм-клієнтів РІК висуває такі вимоги до соціально-економічного середовища:
  • високий рівень розвитку транспорту та комунікацій;
  • високий рівень комп’ютеризації, доступу до інформаційних баз;
  • розвинута біржова система, в т.ч. наявність технологічної біржі;
  • екологічно безпечне середовище життєдіяльності;
  • стабільні пенсійна система й система соціального страхування;
  • розвинута система страхування;
  • стабільний фінансовий ринок: фондовий, банківський, небанківських фінансових установ;
  • чітко визначена залежність між обсягом наданих пільг та рівнем запроваджених технологій.

Зазначені вимоги до соціально-економічного середовища свідчать про необхідність високого рівня розвитку соціально-економічної системи держави та її інвестиційної, інноваційної й інфраструктурної складових як запоруки ефективного й повноцінного функціонування РІК. У процесі формування РІК особливу увагу має бути приділено його просторовому розміщенню, тобто перші РІК мають створюватись у найрозвиненіших регіонах країни, що мінімізує стартові інвестиції у їх розбудову, скорочує підготовчий період.

При цьому привабливість науково-технічного середовища визначається рядом факторів, а саме:
  • високим рівнем витрат на здійснення наукових досліджень, в т.ч. у ВВП;
  • значним ступенем захисту інформації;
  • забезпечення для фірм широкого доступу до науково-технічних розробок;
  • високою якістю НДДКР, у т.ч. у вузах;
  • можливістю використання найсучаснішого обладнання для досягнення високої якості експериментальних робіт;
  • забезпеченням гарантованого ринку збуту для наукоємних галузей, у т.ч. на основі держзамовлення;
  • високим рівнем освіченості населення та кваліфікації робочої сили;
  • високими стандартами систем ліцензування та патентування тощо.

На функціонування РІК, крім макрофакторів, значно впливає його місце розташування в певному регіоні. До факторів регіонального впливу (мезосередовища) віднесені: зацікавленість місцевої влади, потужне регіональне лобі у центральних органах влади, рівень економічного розвитку регіону порівняно з іншими регіонами країни, рівень самозабезпечення ресурсами, насиченість місцевого ринку робочої сили, географічне становище регіону тощо.

Відомий ряд підходів до організації РІК. Найбільш поширеним та апробованим на практиці є так званий “етапний” підхід, відповідно до якого РІК має охоплювати всі етапи комерціалізації інновацій: 1) науковий пошук та дослідження; 2) НДДКР; 3) підготовка до виробництва; 4) виробництво та реалізація. Можливе й застосування інших підходів, зокрема В.В. Матохін вважає найоптимальнішим “ресурсно-інтеграційний” підхід, за яким найважливішим у діяльності, наприклад, технопарку є інтеграція необхідних ресурсів: інформації, фінансів, технологій, матеріалів, управління, виробництва [61, 59-62].

Пропонований дисертантом підхід певною мірою передбачає застосування до РІК концепції фірми, до функцій якої віднесене перетворення ресурсів на кінцевий продукт. На нашу думку, метою функціонування регіонального інноваційного комплексу є створення ситеми зв’язків між окремими його суб’єктами на основі певної ресурсної бази, тобто створення певного роду “підприємницької мережі”, провідну роль в якій відіграватимуть інформаційні, фінансові, матеріально-технічні, технологічні та соціальні потоки (рис. 2.3.).

На жаль, дослідниками даної проблематики ще не приділена достатня увага вивченню даного аспекту проблеми. Так, В.В. Іванов [27, 19] в інноваційних системах різних рівнів виділяє лише фінансові потоки та потоки продукції, що виробляється.

Будь-який РІК є динамічною системою, а потоки, на нашу думку, виступають каталізатором актуалізації та активізації наявного інноваційного потенціалу та формування комплексу як такого.




Рис. 2.3. Регіональний інноваційний комплекс: мережевий підхід. (Складено автором.)


При цьому інтенсивність інноваційної діяльності у межах РІК визначатиметься рівнем завершеності, досконалості та комплексності зазначених потоків. У системі потоків можна виокремити вхідні та вихідні потоки, внутрішні та між внутрішнім (мікро) і зовнішнім (мезо, макро) середовищем, прямі й зворотні, висхідні та нисхідні, горизонтальні й вертикальні тощо.

За якісними характеристиками найбільш комплексними та важливими (інтегруючими) є інформаційні потоки. Безперервний обмін інформацією є запорукою організації гнучкої, багатоканальної та ефективної системи комунікацій із превалюванням горизонтальних і неформальних потоків. До інформаційних потоків включають інформацію про макро-, мезо- та мікросередовище; внутрішні та міжнародні аспекти діяльності; інформацію щодо численних сфер діяльності – фінансів, технологій, матеріально-технічного забезпечення, інвестицій, інновацій, інфраструктури і т.п.; інформацію, що надходить, та таку, що споживається; комерційного та управлінського характеру; призначену для зовнішніх і внутрішніх споживачів тощо. Консолідуючу роль у РІК відіграє зона інформаційного забезпечення, в якій сходяться та перерозподіляються всі інформаційні потоки. З організаційної точки зору зона інформаційного забезпечення складається з Центру прийняття та обробки інформації, автоматизованих баз даних, комп’ютерних мереж, бібліотек, інформаційних і довідкових центрів, виставок, кібер-виставок, конференцій тощо.

Характеристики зони інформаційного забезпечення зумовлені властивостями інформації як особливого виду ресурсів, якому притаманні відтворюваність та практично невичерпність. Із зростанням відтворення та споживання інформаційних ресурсів запас інформації не скорочується. При цьому інформаційні ресурси можуть бути багаторазово використані залежно від потреб і у випадку тиражування не потребують додаткових затрат. У процесі використання обсяг інформації не зменшується, вона навіть накопичується та примножується, в тому числі за рахунок вторинної інформації. Взаємодія інформації з іншими ресурсами створює синергетичний ефект і дає можливість отримати нове знання за значно менших витрат порівняно з витратами на його первинне генерування.

Умовно можна виділити такі функції зони інформаційного забезпечення, як акумулювання та перерозподіл інформаційних потоків; перетворення інформації на стратегічний ресурс; формування ринку інформаційних послуг; розробка відповідного інформаційного забезпечення для прийняття конкретних рішень та вирішення поставлених завдань; ідентифікація й розподіл інформації для внутрішніх і зовнішніх користувачів; перетворення потенційної інформації на актуальну, створення системи моніторингу стану інформаційних ресурсів у РІК, збирання, систематизація та аналіз статистичних даних про всі сфери діяльності підприємств РІК; розробка автоматизованих систем по всіх напрямах діяльності РІК – реєстр учасників РІК; одержання даних про ринок нерухомості; експортно-імпортні операції, патентну справу тощо, укладення та виконання договорів про інформаційне обслуговування, формування єдиного інформаційного простору у РІК та його включення до інформаційного простору регіону, країни, світу.

Основними джерелами надходження інформації до РІК є:
  • органи державного управління та контролю: законодавство, ставки податків, пільги, умови пересування громадян;
  • органи місцевого самоврядування: місцеві податки та збори, пільги, стан і можливості використання нерухомості, екологічна ситуація;
  • міжнародні організації: умови надання кредитів, умови міжнародної торгівлі;
  • недержавні підприємства, установи та організації: найбільш численний та розмаїтий сектор, що включає інформацію про стан економічної, соціальної та інших сфер країни та світу [62, 127-128].

Фінансові потоки у РІК виникають в результаті одержання позик і кредитів, венчурного фінансування, бюджетних дотацій, орендної плати, лізингових платежів, виплати заробітної плати персоналу, сплати податків, ліцензійних платежів, міжнародних фінансових потоків, оплати товарів і послуг тощо. Потоки технологій виникають з приводу виготовлення технології, її використання, продажу-купівлі, обслуговування. Соціальні потоки пов’язані з ринком праці, проживанням та міграцією населення. Матеріально-технічні потоки охоплюють широкий спектр операцій із забезпечення суб’єктів РІК необхідними матеріально-технічними ресурсами та організації їх оптимального руху.

Інфраструктурна зона є досить штучним утворенням, що об’єднує різноманітні підприємства та організації. Власне, це сектор, який забезпечує формування середовища щодо його сприятливості, адаптивності, взаємної узгодженості секторів. Тому до нього ми пропонуємо віднести органи управління РІК, зону інформаційного забезпечення, зону маркетингової підтримки, юридичної підтримки, патентної підтримки, сервісну зону, зону міжнародних зв’язків. Розглянемо призначення та функції окремих секторів інфраструктурної зони (діяльність органів управління розглядатиметься у підрозділі 3.3).

До функцій зони маркетингової підтримки віднесені забезпечення органів управління та учасників РІК необхідною інформацією про стан внутрішнього та міжнародного ринків, макро-, мезо- та мікросредовища; надання специфічних послуг з маркетингу, менеджменту, консалтингу, бухобліку, аудиту, стратегічного управління, планування, прогнозування, оцінки трендів; забезпечення РІК трудовими ресурсами; формування ринку праці, проведення рекрутингових кампаній; організацію набору та залучення спеціалістів, забезпечення проведення ліберальної міграційної політики; організація тренінг-курсів, підвищення кваліфікації; планування необхідних трудових ресурсів. В організаційному плані до даної зони входить широкий та різноманітний спектр компаній, що реалізують зазначені функції.

До зони юридичної підтримки включене широке коло юридичних фірм та фахівців із спеціалізацію у різних галузях права: фінанси, інтелектуальна власність, патентне законодавство, арбітражні послуги, Єдиний центр реєстрації підприємств-учасників зони тощо. Функціями даної зони є забезпечення законності й порядку в діяльності РІК і його суб’єктів; сприяння чіткішій визначеності та реалізації прав і обов’язків усіх учасників процесу; забезпечення захисту інтересів учасників; сприяння вдосконаленню договірної дисципліни; запобігання порушенням законних інтересів учасників та врегулювання взаємовідносин між учасниками, РІК та органами державного управління й місцевого самоврядування; сприяння формуванню культури “цивілізованого підприємництва”; проведення правової експертизи проектів, що пропонуються та виконуються; сприяння дотриманню умов міжнародних договорів і угод; формування пропозицій щодо вдосконалення законодавства та надання учасникам рекомендацій щодо належної правової поведінки.

Сервісна зона, включаючи фірми та підприємства з надання послуг соціального, побутового характеру, торгівлі, охорони тощо, покликана створити комфортне середовище для проживання та відпочинку, надавати соціально значимі послуги, сприяти формуванню творчої атмосфери й розкриттю творчих здібностей людини.

Зона патентної підтримки має включати центр патентної експертизи, центр стандартизації та сертифікації, патентних керуючих або трастових повірених, патентних ревізорів тощо та забезпечувати проведення належної патентної політики, має бути спрямована на визначення, відстеження, оцінку та прогнозування розвитку патентних систем різних країн, патентного законодавства, зареєстрованих патентів і поданих заявок, дію й виконання міжнародних договорів; здійснювати патентну експертизу результатів проведених досліджень, забезпечувати моніторинг і контроль досліджень, що проводяться.

Зона міжнародних зв’язків має забезпечити рекламу та PR на міжнародному рівні, організацію заходів щодо формування позитивного іміджу території; стимулювання та активізацію міжнародних зв’язків учасників РІК через виставкову, ярмаркову діяльність, проведення симпозіумів, конференцій, участь у міжнародних організаціях та проектах; надання послуг з оформлення експортно-імпортних операцій (в т.ч. заповнення вантажної митної декларації, ліцензійні склади тощо); залучення іноземних партнерів до співробітництва в інвестиційній, інноваційній та інфраструктурній сферах; налагодження міжнародних коопераційних зв’язків при проведенні НДДКР; координацію та сприяння діяльності учасників РІК на міжнародному ринку; відстеження провідних тенденцій в сфері науки та технології, умов торгівлі високотехнологічною продукцією, діяльності міжнародних організацій, нових технологічних проривів тощо; організацію заходів із вивчення та запозичення досвіду успішних РІК, незалежно від моделей, типів, країн.

В інноваційній сфері умовно можна виділити два блоки: науково-дослідний та виробничий (комерційний). Науково-дослідний блок являє собою сукупність академічних установ – вузів, науково-дослідних установ та інститутів – і сектора корпоративної науки, що об’єднує дослідні підрозділи підприємств, інженерно-конструкторські бюро, дослідницькі проекти, які здійснюються окремими компаніями та їх альянсами. З розпадом СРСР сфера корпоративної науки в Україні зазнала тяжкого удару, пов’язаного з розірванням коопераційних зв’язків між підприємствами, кризою неплатежів і, як наслідок, браком коштів, необхідних для фінансування корпоративних НДДКР.

Нині розвиток науки в Україні пов’язаний насамперед з галузевим (63,8% від загальної кількості наукових організацій ), академічним сектором (19%), освіти (10,4%) та виробничий (6,4%) [63, 77]. Аналіз сучасного стану академічної науки в Україні, засвідчив такі особливості її розвитку, як зменшення ваги фундаментальних досліджень, частки досліджень у сфері природничих і технічних наук; домінування суспільних і гуманітарних наук; зменшення обсягу експериментальних досліджень через застарівання експериментально-дослідної бази та брак коштів на її оновлення; відплив з наукової галузі талановитих учених та висококваліфікованих фахівців, неконкурентоспроможність заробітної плати вчених порівняно із заробітною платою фахівців в інших галузях економіки. З ряду причин значно скоротилися можливості наукових колективів та окремих вчених щодо одержання прибутку шляхом реалізації результатів фундаментальних і прикладних досліджень з багатьох причин, у т.ч. через відсутність попиту на такі розробки [64, 5]. Причинами погіршення результативності НДДКР є також система державного фінансування, що склалася за часів СРСР і не відповідає сучасним вимогам через відсутність контролю та відповідальності щодо результатів НДДКР.

Зниження престижу наукової діяльності, скорочення інтелектуального потенціалу держави зумовлюють зниження рівня кадрового забезпечення наукової сфери. Традиції, стереотипи та погляди, сформовані у працівників наукової сфери за радянської доби, стали причиною відсутності у вчених специфічного комерційного досвіду та знань, відсутністю або стримуванням ініціативи комерційного характеру, труднощів щодо прийняття комерційних рішень. Структура діючих НДІ часто є застарілою, такою, що не відповідає сучасним пріоритетним напрямам досліджень, діє лише формально в умовах хронічного дефіциту коштів. Проте, незважаючи на 10-річний занепад, НДІ, створеним за радянських часів, притаманні й такі позитивні риси, як концентрація в їх структурі певних видів ресурсів – матеріальних, технологічних, людських, інтелектуальних, фінансових; можливість маневрувати ними; диверсифікація напрямів досліджень; можливість залучати фахівців різних профілів для вирішення певних завдань [55, 63-64].

В інвестиційній сфері РІК представлені фінансові та інвестиційні інститути різного типу, серед яких комерційні банки, страхові компанії, венчурні фонди, інвестиційні фонди та компанії, пенсійні фонди, компанії, що надають послуги в сфері валютного обслуговування та інші.

Стан розвитку інвестиційної сфери РІК прямо залежить від стану інвестиційного ринку та інвестиційної активності на рівні держави. Інвестиційна активність, що залежить від динаміки рівня добробуту населення, й нині в Україні позначена надзвичайно повільністю та гіпертрофованою структурою іноземних інвестицій. Так, впродовж останнього десятиліття особливостями іноземного інвестування в економіку України є переважання партнерів з країн, що розвиваються; нерівномірність розподілу інвестицій за галузями, регіонами; їх надмірна концентрація у промислових центрах і традиційних або застарілих галузях; переважання майнових за формою внесків у структурі іноземних інвестицій; неефективне використання механізмів фондового ринку; іноземне інвестування виробництва товарів, якими світовий та вітчизняний ринки практично насичені, ігнорування пропозицій щодо інвестування великих проектів; значний вплив на інвестиційний процес факторів економічної та політичної нестабільності в країні; значний рівень втручання державних і місцевих органів у діяльність інвесторів; переважання одноразових, посередницьких та спекулятивних операцій з високим рівнем прибутку та незначним обсягом інвестицій [65, 106].

Аналіз стану внутрішнього інвестування за складом інвесторів свідчить про надзвичайно низький рівень їх інвестиційної активності, що зумовлює повільний розвиток інститутів спільного інвестування. Держава як один із провідних інвесторів, зважаючи на хронічний дефіцит бюджету, не виконує повноцінно дану функцію. Інвестиційна діяльність у промисловому секторі викликає особливе занепокоєння. Зважаючи на відсутність стандартної статистичної інформації та значний обсяг прихованих даних, проаналізувати та об’єктивно оцінити реальний стан інвестиційної активності сектора практично неможливо. Складні умови становлення та розвитку малого й середнього бізнесу навіть в перспективі не дають надії розраховувати на активізацію інвестиційної діяльності в даному секторі. Ряд тенденцій спостерігається в розвитку великого бізнесу, насамперед слід звернути увагу на тенденцію щодо його інтегрованості з владними структурами. За експертними даними, щорічні обсяги інвестицій великих підприємств холдингового типу зростають вдвічі [66, 85]. Зазначені структури нині володіють достатніми ресурсами та потенціалом для пошуку нових сфер інвестування із високим рівнем створення додаткової вартості, зокрема у високотехнологічних секторах економіки.

Одним з провідних джерел фінансування інноваційних процесів у світі є венчурний капітал, який в Україні перебуває на стадії зародження. Його активний розвиток в інноваційній сфері зумовлений тим, що венчурні фонди віддають перевагу інвестуванню у малі та середні підприємства; реінвестуванню, а не отриманню дивідендів. Як правило, вони виступають акціонером компаній, акції яких не обертаються вільно на фондовому ринку, а розподілені між засновниками – фізичними та юридичними особами. При цьому інвестиції вкладаються в акціонерний капітал закритих та відкритих акціонерних товариств в обмін на пакет акцій або у формі інвестиційного кредиту строком на 3–7 років під невисокі процентні ставки в межах LIBOR +2-4%, найчастіше використовується комбінована форма інвестування. На відміну від банківського кредитування венчурні фонди не вимагають застави. На відміну від стратегічних інвесторів вони не зацікавлені у придбанні контрольного пакету акцій, прибуток дорівнює різниці в ціні придбаного пакета акцій при вкладанні інвестицій та при продажу цього пакета, майбутня вартість якого має перевищувати його ціну при придбанні у кілька разів. Як правило, контрольний пакет акцій належить менеджерам компанії. При цьому головною вимогою венчурного фонда до інвестованих компаній є їхня спроможність до швидкого розвитку та отримання високого прибутку [67, 1].

Проте мотиви та інвестиційні стратегії вітчизняних венчурних фондів і компаній значно відрізняються від традиційних світових, що зумовлено певними об’єктивними і суб’єктивними причинами. По-перше, нерозвинутістю фінансового ринку, що спричиняє до проблем його функціонування, відсутністю відповідного ринку акцій, в т.ч. акцій високотехнологічних компаній, відсутністю механізму визначення ціни акцій, проблематичністю продажу пакету акцій та виходу з бізнесу, низькою довірою населення та підприємницьких структур до фондових інструментів та нових форм бізнесу, низькою активністю професійних посередників на фінансовому ринку, відсутністю розвинутого ринку похідних цінних паперів та інших інструментів мінімізації ризику. По-друге, це зумовлене законодавчою неврегульованістю діяльності венчурних фондів та компаній в Україні, невизначеністю процедури та механізмів венчурного фінансування, участі венчурних інститутів у діяльності підприємств різних організаційно-правових форм, гарантій реалізації їх інтересів та відповідальності підприємств. Проблемою для венчурного бізнесу є також неможливість отримати оперативну та об’єктивну інформацію про діяльність підприємств, відсутність баз даних та важкість налагодження контактів та контролю за виконанням умов укладених договорів.

До особливостей становлення венчурного бізнесу в Україні слід віднести, крім численних проблем загальноекономічного, інфраструктурного та правового характеру, превалювання інвестицій у традиційні види бізнесу. Слід зважити на джерела формування венчурного капіталу, структура яких у США включає пенсійні фонди (35%), корпорації та фізичні особи (15%), іноземні інвестори (18%), страхові компанії (13%) тощо [68, 6]. Так, понад 80% венчурного фінансування забезпечують такі звільнені від оподаткування інвестори (tax exemption), як пенсійні фонди. Певна річ, ризиковий бізнес може розвиватись й у найскладніших умовах, але наявність податкових, фінансових стимулів зазвичай позитивно впливає на обсяги та активність венчурного капіталу [69, 137].

Важливим аспектом формування РІК є забезпечення оптимального співвідношення між інвестиційною та інноваційною сферами, між їх кількісним і якісним складом. Дотримання оптимального співвідношення дає можливість уникнути надмірної конкуренції між компаніями у площині фінансових потоків, скоротити витрати на встановлення контактів і договірних відносин, виключити необхідність залучення сторонніх організацій до виконання та обслуговування проектів.

Поділ середовища на інвестиційну та інноваційну сфери є досить умовним, проте він дає змогу в ході вивчення та аналізу чітко визначити структуру РІК та розробляти комплексні заходи щодо стимулювання таких видів діяльності.

Створений РІК має виконувати ряд функції: економічну, соціальну, екологічну, інституціональну, зовнішньоекономічну, науково-технологічну, інформаційно-прогностичну, маркетингову, ресурсну.

Реалізація економічної функції спрямована на забезпечення стабільного економічного зростання й перехід до інноваційного типу розвитку та має включати відтворювальний, інвестиційний, фіскальний аспекти. Реалізація інновації є механізмом розширеного відтворення. Надприбуток, що його отримує підприємець-новатор, являє собою свого роду “квазіренту”, що спрямовується на розширення виробничої, фінансової, інвестиційної діяльності. Результатом вкладення отримуваних прибутків у нові проекти (як інноваційні, так і традиційні) є активізація інвестиційного процесу, в чому полягає інвестиційна функція РІК. З розвитком регіонального інноваційного комплексу, підвищенням ефективності діяльності окремих його учасників і зростанням добробуту фізичних та юридичних осіб на його території, значно розширюється база оподаткування, а відтак зростає обсяг надходжень до бюджетів різних рівнів та небюджетних платежів. Отже реалізація фіскальної функції РІК передбачає, що державні витрати на стадії становлення комплексу обертаються прибутком у подальшому [70, 19].

Соціальна та екологічна функції комплексу спрямовані на забезпечення на його території високих стандартів життєдіяльності населення через встановлення конкурентоспроможної зарплатні, зниження екологічного навантаження на територію, сприяння збереженню навколишнього середовища та формуванню високої самосвідомості працівників.

Реалізація інституціональної функції РІК спрямована на створення ефективного механізму регулювання та оптимального розвитку бізнес-середовища. Останнє передбачає розробку системи певних правил і запровадження стандартів бізнес-практики та моніторинг за їх дотриманням, а також застосування системи санкцій за порушення правил на основі сформування власної процедури позасудового вирішення спорів.

Значення зовнішньоекономічної функції РІК полягає в сприянні розширенню міжнародного економічного, наукового, технологічного співробітництва країни, що виявляється в розширенні експорту високотехнологічної продукції на світові ринки.

Науково-технологічна функція РІК спрямована на удосконалення та зміцнення технічної бази країни, підвищення рівня використовуваних технологій, стрімкий розвиток науки, призупинення процесу еміграції науковців та фахівців високої кваліфікації. Інформаційно-прогностична функція полягає в створенні ефективної системи моніторингу та прогнозування розвитку РІК, регіону, країни, зокрема з метою моделювання розгортання подальших процесів. Реалізація маркетингової функції забезпечує вихід продукції компаній на вітчизняний ринок та її просування на світовому ринку. Ресурсна функція має забезпечувати залучення до РІК та ефективний розподіл усіх видів ресурсів між учасниками, оптимізацію використання ресурсів у регіональному та загальнодержавному масштабах.

Формування та розвиток регіонального інноваційного комплексу здійснюється з метою досягнення певних цілей: короткострокових, середньострокових та довгострокових (перспективних). Короткострокові цілі охоплюють період до 5 років та включають формування належної інфраструктури; забезпечення ефективності механізмів фінансування, зокрема розвитку венчурного капіталу; досягнення оптимального співвідношення між інвестиційною та інноваційною сферами РІК; посилення співробітництва між академічним та виробничим секторами. Середньострокові цілі охоплюють період до 10-15 років і передбачають забезпечення сталого розвитку РІК з метою виведення регіону на якісно новий рівень економічного розвитку. Ралізація довгострокових цілей, які спрямовані на здійснення прогресивного впливу на регіональну та національну економіку дозволить сформувати модель усталеного регіонального інноваційного розвитку країни й посісти лідируючи позиції по певних товарних групах на світовому ринку та зайняти гідне місце в системі міжнародного економічного співробітництва.