Київський національний університет внутрішніх справ
| Вид материала | Документы |
- Київський національний університет внутрішніх справ, 1124.6kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ, 496.9kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни, 2238.3kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Кравчук Валентина, 1959.42kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Марценюк Олександр, 1452.87kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису шинкарук ярослав, 1124.82kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Калюк Олексій, 942.48kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ, 1248.12kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ, 1037.98kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ, 1198.07kb.
1.2. Кримінально-правова охорона довкілля
Процес законотворення у сфері охорони навколишнього природного середовища, що відбувався з набуттям Україною незалежності, не обійшов і кримінальне законодавство. У Кримінальному кодексі 2001 року передбачено спеціальний розділ про відповідальність за злочини проти довкілля.
На даний час існує проблема, пов’язана з необхідністю досягнення єдності юридичної термінології, її однозначності, усунення суперечностей та розбіжностей у визначенні термінів в екологічному законодавстві [92; 132; 247-249]. Нами у дисертаційному дослідженні використовуються терміни “злочини проти довкілля” та “злочини проти навколишнього природного середовища”, які прийнято розглядати як синоніми. Адже, виходячи з визначення цих термінів, довкілля (навколишнє середовище) – система взаємопов’язаних природних та антропогенних об’єктів і явищ [234, с. 310]. Словосполучення “навколишнє природне середовище” закріплене у базовому акті екологічного законодавства – Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища” [2], а термін “довкілля” та словосполучення “безпечне для життя й здоров'я довкілля” були запроваджені Конституцією України [1] та застосовані у Кримінальному кодексі 2001 року [16].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Бланкетний характер екологічних кримінально-правових норм суттєво ускладнює практичним працівникам дізнання, слідства, прокуратури та суду застосування цих норм на практиці у зв’язку з певними проблемами. У статтях розділу “Злочини проти довкілля” посилання зроблені не на конкретні закони чи інші нормативно-правові акти, а на цілі правові інститути (наприклад, ст. 236 КК – “порушення правил екологічної безпеки”), які складаються із сукупності норм екологічного характеру, встановлених у різних природоохоронних законах чи нормативно-правових актах. Таке становище покладає на практичного працівника обов’язок знати всі норми, що утворюють зазначений правовий інститут; проаналізувати ці норми як окремо, так і в їх сукупності; вміти відшукати ті норми, порушення яких містить ознаки відповідного злочину. Нормативно-правові акти екологічного характеру, на які зроблено посилання в бланкетних диспозиціях статей розділу, досить не стабільні, тому що законодавець та органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Мінприроди України, Мінаргополітики України, Держкомлісгосп України, Держкомзем України та ін.) нерідко вносять до них зміни та доповнення.
Саме тому деякі автори пропонують обмежити або взагалі відмовитись від використання бланкетних диспозицій. Так, О. Бантишев вважає, що “треба комплексно оцінити й переосмислити …всі бланкетні норми на предмет зведення їх до мінімуму, або, ще краще, повної їх заміни нормами з описовою диспозицією. При цьому не слід побоюватись, що окремі статті виявляться громіздкими. Необхідно мати на увазі, що економія на обсязі бланкетних норм КК, їх надмірна лаконічність на практиці нерідко призводять до негативних наслідків, у тому числі до зниження ефективності боротьби з передбаченими ними злочинами” [71, с. 58].
Дійсно, беручи до уваги розгалуженість, складність норм екологічного права й недостатню еколого-правову підготовку працівників міліції та прокуратури, які ведуть дізнання і розслідують справи по злочинам проти довкілля, процес кваліфікації та доказування у справах зазначеної категорії суттєво ускладнюється. Але більшість науковців обґрунтовано вважають, що використання бланкетних диспозицій не тільки вимушене, але й доцільне та бажане з таких міркувань: законодавча конструкція ряду складів екологічних злочинів залишається незміною протягом тривалого часу, тоді як зміст їх періодично змінюється внаслідок обновлення підзаконних нормативних актів [71, с. 41], що сприяє стабільності кримінального законодавства; використання бланкетних диспозицій дозволяє інтегрувати правові ідеї різних галузей законодавства в боротьбі з екологічною злочинністю, що дає змогу рано чи пізно прийти до єдиної концепції правової охорони природи, яка поки що відсутня; використання для застосування кримінальної норми приписів інших галузей права дає можливість уникнути судової сваволі та застосування оціночних ознак високого ступеня абстракції [87, с. 227-228].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Підставою для класифікації зазначених норм повинні бути найбільш суттєві та важливі в практичному плані критерії, яким, на наш погляд, є об’єкт злочинів проти довкілля. Вибір об’єкту як головного критерію класифікації у кримінальному праві є традиційним, від чого, на нашу думку, недоцільно відмовлятись. У межах кримінально-правового інституту охорони довкілля кожна норма виконує певні функції, які обумовлюються характером та специфікою охоронюваних нею суспільних відносин. Саме своєрідність кожного природного об’єкту накладає відбиток на його охорону засобами кримінального законодавства. Відмінності в природних об’єктах і обумовлюють існування значної кількості кримінально-правових норм екологічного характеру.
Виходячи з викладеного, серед норм, які утворюють розділ “Злочини проти довкілля”, доцільно виділити 2 групи:
- норми, що встановлюють відповідальність за посягання на навколишнє природне середовище в цілому та конституційні права громадян на безпечне довкілля;
- норми, що охороняють окремі елементи чи об’єкти довкілля.
До першої групи належать статті 236 КК “Порушення правил екологічної безпеки” та 253 КК “Проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля”, в яких закріплено загальний склад злочину проти навколишнього середовища як порушення правил використання та охорони земель, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного й тваринного світу, що заподіяло суттєву екологічну шкоду (або створило небезпеку заподіяння цієї шкоди – ст.253 КК), тобто деградацію, виснаження, знищення природних ресурсів, шкоду життю та здоров’ю людей та інші тяжкі наслідки, а також статті 237 КК “Невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення” та 238 КК “Приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення”.
Норми, що відносяться до другої групи, встановлюють відповідальність за посягання на окремі види об’єктів довкілля і побудовані за принципом та структурою загальних норм, виділяючи в них характеристику охоронюваного природного об'єкта, способи злочинного посягання та наслідки.
У свою чергу залежно від виду природного об'єкта, на який спрямоване злочинне посягання, доцільно поділити другу групу на сім підгруп норм, що встановлюють відповідальність за злочини проти довкілля:
1) у сфері охорони земель (ст. ст. 239, 254 КК);
2) у сфері охорони надр (ст. 240 КК);
3) у сфері охорони вод (ст. ст. 242, 243 КК);
4) у сфері охорони атмосферного повітря (ст. 241 КК);
5) у сфері охорони тваринного світу (ст. ст. 248, 249, 250, 251 КК);
6) у сфері охорони рослинного світу (ст. ст. 245, 246, 247 КК, а також ст. 249 КК – в частині незаконного добування промислових водних рослин і водоростей;
7) у сфері охорони природних територій та об’єктів особливої охорони (ст. ст. 244, 252 КК).
1.2.1. Злочини, що посягають на навколишнє природне середовище в цілому та конституційні права громадян на безпечне довкілля
Норми цієї групи містять кримінально-правові заборони, звернені до громадян, і правила, що певною мірою визначають зміст норм другої групи.
Слід зазначити, що статі 236, 237 та 253 КК є новелами українського кримінального законодавства, а ст. 238 КК “Приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення” порівняно зі ст. 227-1 КК 1960 р. доповнилась у ч. 2 такою кваліфікуючою ознакою, як місце скоєння зазначених у ч.1 діянь: “…в місцевості, оголошеній зоною надзвичайної екологічної ситуації” та наслідком: “загибель людей”.
Аналізуючи злочинні посягання на довкілля в цілому, необхідно звернути увагу на відсутність в розділі “Злочини проти довкілля” норм, що встановлюють кримінальну відповідальність за порушення правил поводження з небезпечними матеріалами і відходами та їх незаконне ввезення та захоронення на території України. Актуальні проблеми боротьби із забрудненням довкілля шкідливими відходами виробництва (особливо з тими, що ввозиться з інших країн) неодноразово висвітлювались в юридичній літературі [66, 135]. За висловлюванням В.В. Костицького, останніми роками спостерігається тенденція до перетворення території України на звалище промислових та радіоактивних відходів [137, с. 255].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Деякі автори взагалі відкидають наявність змішаної форми вини [79, 150]. С.Б. Гавриш зазначає, що “конструкція змішаної форми вини сама по собі є штучною, компільованою з умислу та необережності… “Дроблення” цього процесу на частки при конструюванні змішаної форми вини робить вирішальним ставлення суб'єкта не до злочину в цілому, а до його елементів – поведінки, наслідків, а часто і причинного зв'язку” [88, с. 28]. Розв’язання цієї проблеми С.Б. Гавриш пропонує на основі формули необережності, обумовленої ризиком поведінки особи.
Інші автори припускають цей різновид вини лише у злочинах типу тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого [239, с. 150-156]. І нарешті, більшість авторів дотримується концепції подвійної або змішаної форми вини, визнаючи наявність її не тільки в злочинах типу тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, але й у злочинах типу автотранспортного або службового [126, с. 13; 153, с. 333]. На наш погляд, ця концепція більшою мірою заслуговує на увагу. Отже, подвійна форма вини має місце при вчиненні злочинів, що передбачають порушення будь-яких спеціальних правил (зокрема правил екологічної безпеки) і тягнуть за собою шкідливі наслідки.
“ Невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення” (ст. 237 КК)
Одним із засобів забезпечення екологічної безпеки є своєчасне вжиття заходів щодо ліквідації наслідків аварії, що вже відбулась, з метою мінімізації її впливу на довкілля, життя та здоров’я людей, що перебувають на території екологічного забруднення.
Спосіб вчинення злочину – ухилення від проведення чи неналежне проведенням дезактиваційних або відновлювальних заходів на території, що вже зазнала забруднення, є однією з умов (а не причин) настання наслідків – шкоди довкіллю, загибелі та захворюванню людей, адже зазначене невтручання суб’єкта злочину в небезпечні екологічні процеси або неналежне забезпечення екологічної безпеки само по собі не породжує причинності в ході розвитку негативних екологічних процесів. Отже, небезпечне діяння, описане в ст. 237, не може посягати на навколишнє природне середовище, тому що безпосередньо суб’єкт своєю діяльністю не завдає шкоди ні об’єктам довкілля, ні людям.
Отже, в даному випадку правильніше було б вважати, що об’єктом злочину, передбаченого ст. 237, є екологічні права громадян, які перебувають на території, що зазнала забруднення небезпечними речовинами або випромінюванням, і в першу чергу – право на екологічну безпеку.
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 237 КК, характеризується як “чистою” бездіяльністю, що являє собою незапобігання шкоді, протиправне невтручання у перебіг існуючих небезпечних процесів, які виникли у природному середовищі внаслідок діяльності джерела небезпеки або третіх осіб і призвели до небезпечних наслідків (і є, на наш погляд, окремим видом екологічно небезпечної бездіяльності, до якого відносять “приховування відомостей” у ч. 1 ст. 238 КК і “невжиття заходів” у ч. 1 ст. 244 КК [87, с. 212-214]), так і діянням – неналежним проведенням відповідних заходів.
Суб’єктом зазначеного злочину можуть бути лише спеціально зобов’язані особи – тобто ті, на яких покладено обов’язок проведення заходів щодо ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення, що повинно бути закріплено у відповідних нормативних розпорядженнях. С.Б. Гавриш при аналізі запобігання екологічно небезпечній шкоді звертає увагу на “суб’єктивній можливості спеціально зобов’язаної особи в конкретних об’єктивних умовах місця, часу й обстановки такій шкоді запобігти. Особа може внаслідок своїх психічних і фізичних властивостей, рівня фахової підготовки вжити заходів, вчинити необхідні дії стосовно недопущення шкоди” та справедливо вважає, “що у зв’язку з діяльністю в сфері охорони природи спеціального суб’єкта, тобто спеціально зобов’язаної і підготовленої належним чином особи, її психічна можливість діяти повинна презумуватися” [87, с. 222].
Суб’єктивна сторона зазначеного складу злочину характеризується подвійною формою вини.
“ Приховування або перекручення відомостей про екологічний стан
або захворюваність населення” (ст. 238 КК)
Закріплення у ч. 2 ст. 50 Конституції України права кожного на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів та предметів побуту, а також право на поширення такої інформації (право на екологічну інформацію) [1] обумовлює виникнення відповідного обов’язку держави щодо його забезпечення.
Відсутність дійового механізму, що допомагає реалізовувати на практиці можливості, передбачені в зазначеній конституційній нормі, позбавляє право особи на екологічну інформацію цінності та робить його декларативним. Одним із засобів забезпечення цього права та наповнення його реальним змістом є встановлення кримінальної відповідальності за приховування або перекручення такої інформації.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Суб’єктом зазначеного злочину можуть бути як службові особи, так і спеціально уповноважені особи, які є авторами проекту, членами проектної групи або бюро, представниками підприємства, організації, яка надає технічні умови щодо інженерного забезпечення об’єкта, а також особа, яка прийняла об’єкт або дала розпорядження ввести його в експлуатацію без обов’язкових інженерних систем захисту довкілля.
1.2.2. Злочини, що посягають на окремі елементи та об’єкти довкілля
Із злочинів, що посягають на окремі елементи чи об’єкти довкілля, можна виділити такі, що передбачають незаконне заволодіння природними об’єктами, а саме:
- незаконна порубка лісу (ст. 246);
- незаконне полювання (ст. 248);
- незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249);
- порушення правил охорони надр в частині незаконного видобування корисних копалин (ст. 240);
- порушення законодавства про континентальний шельф України в частині розробки природних багатств (ч. 2 ст. 244).
Згідно зі статистичними даними Департаменту інформаційних технологій МВС України найбільш розповсюдженими є злочини, передбачені статями 246 та 249 КК, питома вага яких у структурі екологічної злочинності становить у 2004 році 57 % та 28 % відповідно. У даному підрозділі ці статті будуть розглянуті більш детально. Диспозиції зазначених статей С.Б.Гавриш називає загальними бланкетними, оскільки законодавець у них найбільш узагальнено формулює небезпечну дію, використовуючи термін “незаконний”. Загальні бланкетні диспозиції відсилають до законодавчих актів інших галузей права, що мають загальний характер (регулюючих загальні питання природокористування) [87, с. 232].
Проблемним питанням є визначення суб’єктивної сторони зазначених злочинів. У диспозиціях цих статей не вказані ознаки суб’єктивної сторони, що потребує їх з’ясування шляхом тлумачення ознак злочинів, які розглядаються. У науковій літературі питання про форми вини в цих злочинах вирішуються по-різному. Так, більшість науковців вважає, що злочини, передбачені статтями 246, 248, 249 КК, можуть бути вчинені тільки умисно [87, с. 333; 109; 179]. Інші автори вважають, що незаконна порубка лісу вчинюється тільки умисно, а незаконне полювання та незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом можуть бути вчинені як умисно, так і необережно [182; 183]. Висловлена також точка зору, що необережним може бути вчинення лише незаконного полювання, всі ж інші перелічені злочини вчиняються лише умисно [146; 181].
Як зазначалось вище, склади злочинів, передбачені статтями 246, 248, 249 КК, сконструйовані як формальні за винятком норм, які пов’язують вчинення цих злочинів з настанням наслідків у вигляді істотної шкоди, що є матеріальними. Питання, чи можливе вчинення формального злочину, зокрема й проти довкілля, з необережності або з непрямим умислом, є дискусійним в науковій літературі. Ми підтримуємо точку зору, згідно з якою формальні злочини проти довкілля можуть бути вчинені лише з прямим умислом. Оскільки об’єктивна сторона таких злочинів вичерпується єдиною ознакою – суспільно небезпечним діянням, то і вольовий зміст умислу повинен визначатись саме до цієї ознаки. Воля тут спрямована лише на саму поведінку, а не на її результат. Такі злочини не можуть бути вчинені з непрямим умислом, оскільки його вольовий момент визначений в законі у вигляді свідомого припущення наслідків, а вони входять лише в об’єктивну сторону матеріальних складів [87, с. 334; 109, с. 48].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
На нашу думку, цьому сприяє побудова диспозиції ст. 246 КК України як загальної бланкетної. На відміну від ст. 160 КК України 1960 р., де наслідки злочину пов’язувались із збитком, що перевищував чітко фіксовану грошову суму, у чинному КК законодавець цілком віддав перевагу наслідкам, які здебільшого ґрунтуються на оціночних судженнях правозастосовчих органів. З цього приводу справедливо зазначає С.Б. Гавриш: “Без розробки критеріїв формалізації оціночних понять в екологічних злочинах, визначення параметрів (масштабу, розмірів тощо) прояву і встановлення їх наслідків названі норми або майже не будуть застосовуватись, або служитимуть підставою для виправданої законом сваволі” [87, с. 282].
Вирішенню цієї проблеми сприяло б роз’яснення у спеціальній термінологічній главі Загальної частини КК або примітці до зазначеної норми змісту поняття “істотна шкода”, як це зроблено, наприклад, у ст. 260 “Незаконна порубка дерев та чагарників” КК РФ: “Значним розміром у даній статті визнається нарахована по встановленим таксам шкода, яка у двадцять раз перевищує мінімальний розмір оплати праці, встановлений законодавством РФ на момент вчинення злочину, великим розміром – двісті разів” [132, с. 605].
Суб’єктом злочину є як приватні особи (громадяни України, громадяни іноземних держав, особи без громадянства), що досягли 16-річного віку, так і службові особи.
З суб’єктивної сторони незаконна порубка лісу вчиняється з прямим умислом, коли вина особа усвідомлює, що скоює порубку без дозволу або не на тій ділянці, яка відведена для цих цілей, або у більшій кількості, ніж вказано у лісорубному білеті (ордері), або не тих порід дерев, які дозволено зрубувати.
Незаконна порубка, як правило, пов’язана з попередньою підготовкою та використанням виготовлених і пристосованих знарядь порубки, транспортних засобів тощо. Це свідчить про умисний характер злочину.
Незаконне зайняття рибним, звіриним або
іншим водним добувним промислом (Ст. 249 КК України)
Злочин, який розглядається, є найпоширенішим з усіх злочинів проти довкілля на території Причорноморського регіону України. При вирішенні питання про кримінальну відповідальність необхідно звернутися до спеціальних нормативних актів, що регулюють охорону та промисел живих ресурсів вод [14, 54-57].
Об’єктом злочину є суспільні відносини по охороні водних біологічних ресурсів, зокрема риб, водних безхребетних, водоростей, інших водних рослин і тварин, що нерозривно пов’язані з акваторією їх перебування.
Одним із проблемних питань, що виникає при застосуванні статей 248 та 249, є кваліфікація злочинів при вилученні зі знарядь полювання та лову (капкани, пастки, сітки), які поставлені іншими особами, та подальшому заволодінні дикими звірами, птахами або водними тваринами. При кваліфікації зазначених діянь допускаються помилки, які, на нашу думку, пов’язані з неоднозначною оцінкою ознак, що стосуються об’єкта посягання в зазначених злочинах. Суперечливості щодо кваліфікації зазначених діянь зустрічаються не тільки на практиці, але й у навчально-методичній літературі [190, с. 106, 191]. Як справедливо зазначав стосовно наведених випадків Е.М.Жевлаков, елементи природи, вилучені людиною шляхом застосування певних зусиль від природного середовища або в іншій формі відокремлені від неї, переходять у категорію майна. Керуючись цим критерієм, майном як предметом крадіжки повинні визнаватись і не вилученні зі знарядь лову тварини (наприклад, риба з сіток, хутровий звір з капкану), оскільки вони фактично виділені, відособлені з середи перебування силою добувачів [109, с. 53]. При цьому, незалежно від того, кому належали знаряддя лову та хто їх встановив, тобто і в випадку, коли полювання чи водний промисел здійснювались на законним підставах, і в випадку браконьєрства, вчинене повинно розглядатись як злочин проти власності.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
При розгляді загальних положень норм, які встановлюють відповідальність за незаконне заволодіння природними об’єктами, нами були розглянуті проблемні питання суб’єктивної сторони цих злочинів. Ознаки об’єктивної сторони незаконного зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом, а саме характер дій, способи, знаряддя та засоби його вчинення, наслідки злочину свідчить про цілеспрямоване прагнення суб’єкта злочину та дозволяють стверджувати, що цей злочин вчиняється тільки з прямим умислом.
Висновки до розділу 1
Аналіз основних природно-географічних, соціально-економічних і демографічних показників трьох областей України – Одеської, Миколаївської та Херсонської – дозволив аргументувати включення їх до складу Причорноморського регіону України (українського Причорномор’я).
Нами визначено основні еколого-географічні чинники, що значною мірою впливають на стан екологічної злочинності в регіоні: наявність унікальних природних комплексів та екосистем, що сформувалися у дельтах великих річок, навколо озер і лиманів, на узбережжях Чорного та Азовського морів; багатство видового розмаїття тваринного світу; низький рівень лісистості у регіоні.
На основі аналізу сучасного стану природних складових довкілля регіону сформульовані спільні для Одеської, Миколаївської та Херсонської областей найбільш суттєві екологічні проблеми, які значною мірою поглиблюються небезпечними наслідками екологічної злочинності:
- Забруднення водних ресурсів басейнів річок Інгулець, Дніпро, Південний Буг, Дністер і Дунай та прилеглих територій промисловими та господарсько-побутовими стоками набуло критичного характеру, зазначена ситуація має стійку тенденцію до подальшого погіршення.
- Надмірне антропогенне навантаження на басейни малих річок призвело до їх деградації, пересихання та знищення.
- Надмірна розораність земель регіону призводить до деградації земель внаслідок водної та вітрової ерозії,
- Прогресуюче підтоплення земель, зокрема і в результаті зрошення.
- Проблема утворення, зберігання, утилізації та знешкодження токсичних відходів, перезатарення непридатних отрутохімікатів.
- Скорочення площі зелених насаджень, руйнація системи полезахисних лісосмуг внаслідок їх незаконного вирубання та недостатнього поновлення.
- Не здійснюються належні заходи щодо забезпечення науково обґрунтованого рівня відтворення й раціонального використання тваринного світу.
- Невідповідність рекреаційного потенціалу регіону типу його функціонального використання.
- Невирішеність проблеми переробки побутових відходів.
Наявні об’єктивні прояви залежності між незадовільною якістю елементів довкілля (вода, повітря) та здоров’ям населення, що проявляється у чіткій тенденції щодо погіршення здоров’я серед усіх вікових категорій населення регіону, низькій народжуваності, зростання смертності, зниженням загальної чисельності населення в усіх областях регіону.
У підрозділі, що присвячений дослідженню особливостей кримінально-правової охорони довкілля в Україні автор дійшов таких висновків.
Беручи до уваги, що злочини проти довкілля посягають на основи біологічного існування людини і є в кінцевому результаті злочинами проти особи, конституційні права та свободи якої є найвищою соціальною цінністю, пропонується розмістити в Особливій частині Кримінального кодексу цей розділ четвертим.
Виходячи з критеріїв декриміналізації та практики застосування кримінально-правової норми, що встановлює відповідальність за проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 250 КК), автор вніс пропозицію декриміналізувати це діяння, створивши аналогічну, без змін у диспозиції, адміністративно-правову норму та доповнити нею главу 7 КУпАП “Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури”.
Розглядаючи проблему бланкетних диспозицій, з урахуванням раніше висловлених в юридичній літературі думок, пропонується: з метою забезпечення законного статусу бланкетних диспозицій внести доповнення в ч.1 ст.3 КК, згідно з яким Кримінальний кодекс України ґрунтується не тільки на Конституції України, але й на інших законах України, до яких відсилають кримінально-правові норми; у додатках до Кримінального кодексу розміщувати витяги із законів, на які зроблені посилання в бланкетних нормах.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
З метою більш ефективної боротьби з груповими проявами вчинення злочинів, передбачених статтями 246 та 249 КК пропонується доповнити диспозиції цих статей такою кваліфікуючою ознакою, як “вчинення злочину групою осіб”.