Geum.ru

Земельне та аграрне право

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   31
Поняття, види і структура аграрних правовідносин.


Аграрне законодавство є однією з провідних галузей законо­давства У. і являє собою сукупність правових актів, що регу­люють аграрні відносини. Аграрному законодавству притаманний комплексний підхід. Це зумовлено тим, що в аграрному секторі економіки складаються суспільні відносини, що регулюються нор­мами різних галузей права: цивільного, фінансового, адміністра­тивного, земельного, кооперативного та ін. Узагальнюючою озна­кою, що характеризує незалежність аграрного законодавства (як і АП в цілому) від інших галузей права, є с/г виробництво з усім спектром суспільних відносин, пов'язаних із землеробством, специфікою земельних відносин.

Аграрними правовідносинами, тобто відносинами, урегульова­ними нормами АП й суміжними з ним галузями пра­ва, є відносини, що складаються в процесі виробництва с/г продукції, а також після її перероблення та реаліза­ції. При цьому виникають відносини щодо використання земель­них ділянок і майна с/г товаровиробників, їх матеріально-технічного забезпечення, трудові відносини, відноси­ни щодо організаційного забезпечення функціонування цього сек­тора економіки тощо.

Залежно від сфери, в якій виникають ті чи інші аграрні право­відносини, вони поділяються на 2 групи: внутрішньогосподарські й зовнішньогосподарські. Ці відносини відрізняються не тільки сво­їм змістом, а й характером нормативних актів, що їх регулюють, і методами цього регулювання. Так, якщо зовнішні відносини с/г організацій регулюються переважно н/п актами, прийнятими компетентними органами дер­ж. влади, то відносини, що виникають всередині с/г комерційних організацій, регулюються в основному ак­тами внутрішньогосподарських органів.

Внутрішні аграрні правовідносини являють собою правовідно­сини, засновані на членстві в с/г кооперативі, у родині, що провадить фермерське або особисте селянське госпо­дарство, а також на трудовому договорі в держ. або ін. фор­мах організації с/г виробництва, що склада­ються в процесі виробничо - госп. діяльності. Внутрішні відносини між учасниками і ТОВ являють собою відносини зі внесення майнових внесків, а в АТ — з придбання акцій. Аграрні відносини всередині с/г організації виникають не тільки між підприємством і його членами чи працівниками, але й між під­приємством та його структурними (виробничими) підрозділами.

За своїм змістом внутрішні аграрні правовідносини є сукупніс­тю взаємних суб'єктивних прав та обов'язків їхніх учасників, реа­лізованих у ході провадження с/г виробництва. Специфіка с/г діяльності визначається насампе­ред особливостями використання землі й праці на ній, що зумов­лює відокремлення земельних і трудових правовідносин.

Серед земельних відносин розрізняють відносини земельної власності й відносини в сфері використання землі. Останні у свою чергу поділяються на відносини С\Г й несільськогосподарського землекористування. При цьому до предмета аг­рарного права належать лише земельні відносини в сфері с/г землекористування. Подальша класифікація земельних відносин визначається по суб'єктах с/г землекористування.

Трудові відносини за своїм характером і змістом поділяються на: відносини у сфері організації праці; відносини з дотримання дисципліни праці; відносини у сфері оплати праці; відносини у сфері охорони праці та дотримання техніки безпеки й виробничої санітарії. Усі ці відносини ґрунтуються або на трудовому договорі й регулюються нормами трудового права, або на членстві в с/г кооперативах. Специфіка ж цих відносин виз­начається нормами АП.

На відміну від земельних і трудових відносин, які визначають специфіку вн. аграрних правовідносин, майнові відносини є основою вн. правовідносин. їх поділяють на: відносини власності в с/г виробництві в процесі володін­ня, користування і внутрішньогосподарського розпорядження об'єк­тами цієї власності; відносини, що складаються між с/г підприємствами та їх вн. виробничими підроз­ділами; деліктні внутрішні майнові відносини. Основну частину майнових відносин с/г товаровиробників ста­новлять правовідносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, яке належить їм на праві власності.

Важливу роль у вн. аграрних правовідносинах відіграють організаційно-управлінські відносини с/г органі­зацій. З розширенням легальних організаційно-правових форм гос­подарювання ці відносини набувають нового змісту. Так, залежно від обраної форми господарювання розмежовуються зміст і форми управлінських відносин. Згідно зі ст. 13 ЗУ від 17.07.97р. "Про с/г кооперацію" вищим органом управління кооперативом є загальні збори його членів. У кооперати­ві з числом не менше 50 членів може бути створена спостережна ра­да, що контролює діяльність виконавчих органів кооперативу. Вико­навчими органами кооперативу є правління та його голова. Вони здійснюють поточне керівництво діяльністю кооперативу і підзвітні спостережній раді й загальним зборам членів кооперативу.

Інтереси фермерського господарства перед органами держ. влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями представляє голова господарства. Він має право письмово доручити виконання своїх обов'язків од­ному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом (ст. 4 ЗУ від 19.06.03р. "Про фермерське господарство").

Загальні принципи організації та управління іншими, крім с/г кооперативів і фермерських господарств, суб'єктами с/г виробництва регламентуються відповідним законодавством У. (ЦК, ГК, ЗУ від 15.05.03р. "Про особисте селянське господарство" тощо).

Зовнішні аграрні правовідносини є певною сукупністю відно­син с/г організацій, їх об'єднань та ін. учас­ників с/г виробництва між собою, а також з ін. підприємствами, організаціями, громадянами і відповідни­ми держ. органами управління. Зовнішні відносини с/г організацій і підприємців регулюються, насам­перед, нормами традиційних галузей права — цивільного, земель­ного, адміністративного й фінансового, а всі разом і нормами АП.

Зовнішні аграрні відносини поділяються на: відносини в сфері здійснення права власності на рухоме і нерухоме майно, яке належить учасникам с/г виробництва; договірні відносини; податкові відносини; деліктні відносини.

Основну частину зовнішніх аграрних правовідносин становлять відносини в сфері здійснення права власності. Власник на свій роз­суд здійснює зі своїм майном будь-які дії, які не суперечать чин­ному законодавству і не порушують права й законні інтереси інших осіб.

В умовах переходу до ринкових відносин значно зростає роль договірних відносин у с/г. До зовнішніх аграрних договірних відносин належать ті с/г догово­ри, що зумовлені специфікою с/г, юр. відображають і закріплюють її. Це договори оренди землі, оренди майнового і земельного паїв, держ. закупівлі й постачання с/г продукції, на агрохімічне обслуговування, на використання меліоративних земель тощо.

Певне значення має група податкових і прирівняних до них від­носин, що за своєю природою носять владно-організаційний ха­рактер. До таких належать, зокрема, стягнення плати за землю с/г товаровиробників у формах земельного по­датку чи орендної плати.

Зовнішні деліктні майнові правовідносини с/г організацій та інших учасників с/г виробництва, що виникають внаслідок заподіяння їм збитків третіми особами, є звичайними цивільно-правовими відносинами, і відпо­відальність тут настає на підставі загальних норм цивільного зако­нодавства щодо заподіяння шкоди.

  1. Поняття і особливості аграрного сектора економіки, агропромислового комплексу та сільського господарства.


АПК — сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.
До складу АПК входять: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.
Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням НТР. Впровадження її досягнень у сільське господарство сприяє скороченню зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила майже 85%, то нині у США та Англії — 3%, Франції, Італії — 7, в Японії — 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів у промисловість та торгівлю, виділення із сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти та ін.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін. В АПК розвинутих країн Заходу залучено від 20 до 30% всього працездатного населення, його кінцева продукція — це наслідок взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації.

Новітні форми АПК. Роль первинної виробничої ланки у сільському господарстві розвинутих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки.
Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно або юридично незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм — виробників сільськогосподарської продукції. В Україні в середині 90-х років XX ст. стали відроджуватися машинно-тракторні станції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини. Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається майже 25% всієї продукції). Крім того, на одиницю національного продукту в сфері АПК витрачається в 2—3 рази більше сировини і електроенергії, ніж у більшості країн світу.

Дезінтеграція АПК в Україні. У 90-х роках XX ст. в Україні поступово посилювалися технологічна деградація аграрного сектора (так, тракторний парк в середині 90-х років поповнювався менше ніж на 2% від рівня технологічної потреби) та дезінтеграція АПК (у створенні багатьма господарствами своїх переробних господарств тощо). Цьому значно сприяла поступова втрата внутрішнього ринку збуту сільськогосподарської продукції внаслідок засилля імпортних товарів, часто-густо сумнівної якості, що є результатом політики надмірної лібералізації зовнішньої торгівлі.

При проведенні аграрної політики необхідні реальні заходи для відродження села, яке повинно стати основою національного відродження.

1. Основними особливостями розвитку сільського господарства є: 1) тісне переплетіння і взаємодія економічних законів із природними біологічними законами; б) безпосередня взаємодія у сільському господарстві людини з природою. Від способу та культури цієї взаємодії залежать здоров'я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо; в) менш інтенсивний характер дії економічних законів, що зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва; г) різноманітність природно-кліматичних умов та місце розташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й усередині багатьох окремих країн; г) наявність крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці ще природних (хімічний, механічний склад гранту) та біологічних; д) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом; є) найбільша відповідність біологічній стороні сутності людини приватної власності на частину землі, певний життєвий простір.

Основними формами власності у сільському господарстві розвинутих країн світу є власність крупних капіталістичних ферм, державна, акціонерна, приватна трудова (фермерські господарства, які не наймають робочої сили), власність титулованої аристократії (рантьє), крупних промислових компаній, банків та ін.
Найважливішими причинами аграрної кризи в Україні є державна політика "ножиць цін" (надмірне завищення цін на промислові товари для аграрного виробництва і заниження на сільськогосподарську продукцію), непродумане реформування аграрних відносин, відсутність всебічної підтримки державою сільськогосподарських виробників тощо.
Аграрна реформа — процес трансформації передусім відносин економічної власності в сільському господарстві, що передбачає реформу ціноутворення, оподаткування, оплати праці, формування плюралізму форм власності за домінуючої ролі колективних форм (акціонерної, кооперативної тощо), створення ефективного аграрно-промислового комплексу (АПК) та ін.
АПК — сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання і транспортування сільськогосподарської продукції.

  1. Поняття, принципи і основні напрями державної аграрної політики України.



  1. Загальна характеристика аграрної реформи в Україні.



  1. Основні форми і методи державного регулювання в сільському господарстві.


Форми безпосередньо відображають дії держ. органів щодо регулювання діяльності с/г підприємств, їх структуру та основи реалізації ними своїх функцій.

За своїм змістом і спрямованістю форми регулювання різнома­нітні. Класифікація: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, організаційна. Усі форми діяльності органів держ. регулювання в галузі с/г взаємозалежні.

Правотворчу діяльність — здійснюють уповноважені органи держави, законодавчої і виконавчої влади щодо видання відповід­них правових актів з питань сільського госп.

За допомогою правових актів визначається порядок здійснення госп. діяльності суб'єктів с/г виробництва; основи їхнього пра­вового становища; режим земель с/г призна­чення.

Правотворчість суб'єктів держ. регулювання полягає в розробці, обговоренні і прийнятті законодавчих та ін. норма­тивних актів. Ст.92 КУ констатує, що лише законами визначаються основи використання природних ресурсів, основи соціального захисту, регулювання праці, правові основи і гарантії підприємництва та ін. Суб'єктами правотворчості також є органи виконавчої влади. Суть правотворчої діяльності полягає в тому, щоб реалізовувати в конкретних життєвих обставинах аграрну політику держави, пра­вові норми.

Правозастосовна діяльність дістає своє відображення в виданні правових актів індивідуального характеру, які містять державно – владні розпорядження стосовно суб'єктивних прав і юр. обов'язків різних органів, посадових осіб, суб'єктів с/г виробництва.

Правоохоронна діяльність знаходить вияв у перевірці відповідності всієї фактичної діяльності нормам права, в обстоюванні загальнодержавних інтересів, прав с/г виробників, працівників галузі. Необхідність правоохоронної діяльності пояснюється наявними фактами порушення правових норм. У своїй правоохоронній діяльності, органи держ. регулювання здійснюють держ. контроль за використанням земель, правильною експлуатацією машинно – тракторного парку, застосуванням ін. матеріально – технічних засобів, вживають заходів щодо охорони природи, раціонального використання зрошувальних, обводнювальних та ін. Меліоративних споруджень, охорони поверхневих і підземних вод, полезахисних лісонасаджень, посівів, дотримання правил утримання тварин. Вищі органи держави скасовують або припиняють незаконні акти інших суб'єктів держ. регулювання.

Метою організаційної діяльності держ. органів у с/г є забезпечення чіткої, максимально ефективної діяльності цієї галузі і міцно пов'язаних із нею ін. галузей АПК.

Отже, правотворча, правозастосовна, правоохоронна і організаційна діяльність – це основні форми держ. регулювання с/г.

Метод є сукупністю однорідних засобів, прийомів, які застосовуються систематично під час реалізації функцій держ. регулювання. Застосування того чи іншого методу визначається характером регульованих відносин, специфікою об'єктів регулювання, компетенцією суб'єкта регулюючої діяльності, важливістю регульованого питання, співвідношенням між суб'єктом і об'єктом. Усі методи держ. регулювання с/г поділяються на загальні і спеціальні. До загальних відносять: економічні і адміністративні. Вони реалізуються на всіх рівнях держ. регулювання, спрямовані безпосередньо на виробництво с/г продукції, можуть застосовуватися до кожного об'єкта управління. Спеціальні методи є складовою загальних методів, що їх конкретизують загальні методи, і разом з іншими методами сприяють здійсненню загального регулювання с/г.

Найважливішим серед методів держ. регулювання с/г є: переконання, дозволяння, метод прямих вказівок, адміністративний, економічний, метод рекомендацій. Метод переконання становить комплекс виховних, роз'ясню­вальних і заохочувальних дій, які здійснюються з метою забезпе­чення високої організованості й дисципліни, сумлінного виконан­ня та дотримання соціальних і технічних норм. Метод дозволяння — посилення самостійності в діяльності господарств, значне підви­щення кваліфікованості кадрів, зростання активності с/г виробників в управлінні виробництвом. Застосовуючи метод дозволу, державні органи надають право с/г підприємствам самим вирішувати те чи інше питання. Метод прямих вказівок полягає у підготовці актів, в яких виз­начається конкретне поводження, що не допускає будь-яких відхи­лень, і якими керується суб'єкт у своїй господарсько-виробничій діяльності. Метод прямих вказівок, застосовуваний держ. органами щодо с/г підприємств, має сприяти тому, щоб їхня діяльність відповідала загальнодержавним інтересам. Однак при цьому не повинно бути втручання в організаторську діяльність внутрішньогосподарських органів. У держ. регулюванні с/г застосовується також метод рекомендацій. Він полягає в тому, що держ. органи пропонують той чи інший варіант рішення, а господарства самі визначають його прийнятність. Рекомендації, на відміну від обов'язкових розпоряджень, виконуються на принципово нових за­садах внаслідок своєї авторитетності й наукової обґрунтованості. Особливість рекомендаційної норми полягає в тому, що вона не має обов'язкового характеру.

Адміністративні методи держ. регулювання — способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елемен­ти із використанням відносин субпідрядності. Особливість цих ме­тодів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об'єкт; визначаються найближчі завдання ос­таннього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого об'єкта.

Економічними методами можна вважати таку сукупність засобів впливу, яка ґрунтується на застосуванні системи економічних сти­мулів (оплата праці, преміювання, ціна, собівартість, госпрозраху­нок, прибуток, рентабельність, кредит тощо), які сприяють матері­альній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність управлінських працівників і колективів.

Методом держ. регулювання с/г є й ціноутворення. МінфінУ. розробляє і дово­дить до с/г товаровиробників орієнтовні закупі­вельні ціни і порядок закупівель та розрахунків за зерно й ін. продукцію щорічно. Відбувається поетапний перехід до паритетних закупівельних цін на с/г продукцію, що реалізу­ється за держ. контрактом і держ. замовленням. Норми прибутку мають забезпечувати с/г виробникам оптимальні умови для розширеного відтворення та узгоджуватися із платоспроможним попитом населення.

У сучасних умовах економічні методи є найбільш дієвими засо­бами впливу на об'єкти держ. регулювання, тому що їхнє зас­тосування дозволяє створювати економічні умови, що підштовхують с/г виробників діяти в напрямі, потрібно­му суспільству, вирішувати ті чи інші питання відповідно до загаль­нодержавних і особистих інтересів. Вони дають змогу зберегти вільний вибір поводження.

Отже, під методами держ. регулювання с/г варто розуміти способи, прийоми, що застосовуються в процесі регулятивної діяльності органами законодавчої і виконав­чої влади для розв'язання завдань у сфері с/г виробництва з метою досягнення певних результатів.