Земельне та аграрне право

Вид материала

Документы

Содержание Право користування Право розпорядження Стаття 85. Право власності на землю іноземних держав Стаття 88. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності Стаття 92. Право постійного користування земельною ділянкою Стаття 93. Право оренди земельної ділянки Стаття 4. Орендодавці землі Стаття 5. Орендарі землі Стаття 6. Право оренди землі Стаття 7. Перехід права на оренду земельної ділянки Стаття 8. Суборенда земельних ділянок Стаття 4. Обмеження концесійної діяльності Стаття 5. Правові засади концесійної діяльності Стаття 111. Обмеження прав на земельну ділянку Стаття 112. Охоронні зони Зміст права земельного сервітуту

Подобный материал:

• Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 922.45kb.
• Аграрне право України, 114.91kb.
• Курс Аграрне та земельне право України Поняття аграрного права та його ознаки як галузі, 16.96kb.
• Аграрне, земельне та екологічне право п. Ф. Кулинич павло Федотович Кулинич, 207.47kb.
• О. В. Харитонов конспект лекцій з дисципліни "земельне право україни" (для студентів, 1807.04kb.
• Книга "Аграрне право України" 2-е видання, 13239.75kb.
• В.І. Петраш конспект лекцій з дисципліни «земельне право» (для студентів 3 курсу денної, 11.41kb.
• Список літератури №2011 Абрамов Н. А. Хозяйственно-процессуальное право Украины: Учеб, 389.46kb.
• Методичні рекомендації з дисципліни аграрне право для самостійної роботи студентів, 678.11kb.
• Тема Предмет аграрного права, 1851.91kb.

Власність - це суспільні відносини. Без ставлення інших осіб до приналежної власнику речі як до чужої, не були б і відносин до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільних відносин розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, в які власнику необхідно вступати з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

В умовах азіатської цивілізації зберігалась суспільна (племенна чи общинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю. У германській цивілізації дістала розвитку змішана форма власності - власником землі виступали одночасно община (сім'я) та голова сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила її специфіку різноманітних локальних форм аграрної цивілізації, за якої власність на землю стала основою всієї економічної структури.

Право власності на землю набувається й реалізується грома­дянами, юр. особами та державою виключно відповідно до земельного законодавства, що регулює земельні відносини з метою забезпечення права на землю громадян, юр. осіб, територіальних громад і держави, передбачає раціональне вико­ристання та охорону земель.

Власність на землю — явище складне і багатогранне. Його можна розглядати в різних аспектах: економічному, соціальному і юридичному.

Земля є головним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гаран­товане ст. 14 КУ. Також у ст. 13 КУ закріплюється право власності українського народу на землю та ін. природні ресурси, забезпечується держ. за­хист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, їх рів­ність перед законом, гарантується непорушність права власності на землю, яке набувається й реалізується громадянами, юр. особами та державою виключно відповідно до закону, пра­во громадян У. на свободу об'єднання у громадські органі­зації для здійснення своїх прав і свобод та задоволення еконо­мічних, соціальних та інших інтересів (ст. 36), право на підприєм­ницьку діяльність, визначається механізм реалізації захисту пра­ва власності.

Власність — це економічна категорія, яка виявляється у від­носинах між людьми з приводу привласнення матеріальних благ. Це — належність у певному суспільстві матеріальних благ (цін­ностей) певній фіз. чи юр. особі або державі чи тери­торіальній громаді. Відносини власності — це переважно майнові відносини, які складаються між людьми в певному суспільстві щодо конкретного майна, предмета, речі, землі.

Структура власності розкривається через такі економічні еле­менти, як володіння, користування і розпорядження.

Володіння — суспільно-економічне відношення особи до на­явного в неї майна, панування над ним, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до належного їй майна як до «свого». Користування — це є виробниче чи особисте споживання за­собів і продуктів виробництва, землі, інших об'єктів природи, використання рухомого чи нерухомого майна для задоволення своїх життєвих потреб. При цьому використання нерухомого майна пов'язано з використанням землі, на якій нерухомість роз­ташована. Для розпорядження характерним є визначення, вирішення до­лі майна, грошей, землі, інших нерухомих об'єктів, наявність управлінських і виробничих відносин. Власник розпоряджається своїм майном самостійно, незалежно від волі ін. осіб.

С/г діяльність здійснюється в різних фор­мах господарювання, заснованих на різних формах власності: приватній, комунальній та державній. До таких можна віднести фермерські господарства, колективні с/г під­приємства, приватні с/г підприємства, госп. товариства, с/г виробничі та обслуго­вуючі кооперативи, держ. с/г підприємства. Суб'єктами недержавних форм господарювання є юр. осо­би та громадяни, а для державних і комунальних форм господа­рювання, за якими майно закріплюється на праві повного госпо­дарського відання чи управління, — держава і територіальні громади.

Право власності, як і будь-яке інше право, може розглядатися в об'єктивному і суб'єктивному планах. Право в об'єктивному плані розглядається як інститут цивіль­ного права, норми якого регулюють статику майнових вольових відносин як стан належності майна певній особі (ст. З, 13, 14, 41, 42, 47, 56, 64 КУ). Комплексний характер інституту власності полягає в тому, що відносини власності регулюються нормами як цивільного, так і інших галузей права. Право власності в суб'єктивному розумінні — це сукупність правоможностей (прав та обов'язків) суб'єкта щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Це ос­новний зміст права власності.

Отже, право власності — це врегульовані нормами цивільного та ін. галузей права суспільні відносини щодо володіння, ко­ристування та розпорядження майном, результатами інтелектуаль­ної діяльності з боку громадян України, інших держав, осіб без громадянства, юридичних осіб України та інших держав, терито­ріальних громад і держави.

10. Земельна ділянка як об’єкт права власності.
    

Право власності — це врегульовані нормами цивільного та ін. галузей права суспільні відносини щодо володіння, ко­ристування та розпорядження майном, результатами інтелектуаль­ної діяльності з боку громадян України, інших держав, осіб без громадянства, юридичних осіб України та інших держав, терито­ріальних громад і держави.

Стаття 79. Земельна ділянка як об'єкт права власності. 1. Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. 2. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. 3. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Земельній ділянці, що виступає як об’єкт права власності, властиві ознаки об’єкта, встановлені цивільним правом: 1) оборотоздатність - тобто земельна ділянка може відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва (спадкування, реорганізація юридичної особи) або ін. способом, якщо він не вилучений з обороту або не обмежений в обороті; 2) земельна ділянка як об’єкт цивільного права є нерухомим майном. На підставі цього положення право власності на земельну ділянку, а також її обмеження, перехід і припинення підлягають держ. реєстрації в єдиному держ. реєстрі установами юстиції. Для земельних ділянок установлена також і спеціальна реєстрація – в органах Держ. комітету по земельних ресурсах і землевпорядженню; 3) земельна ділянка, залежно від того, чи можливий її поділ без шкоди для її господарського призначення чи ні, може бути визнана або подільною, або неподільною річчю. Ця ознака є істотною в тому випадку, коли земельна ділянка перебуває в загальній власності, й виникає питання про виділення частини земельної ділянки одному з власників. У випадку, коли земельна ділянка визнається неподільною, власнику не може бути виділена частина ділянки в натурі, а видається грошова компенсація; 4) наступною ознакою земельної ділянки як об’єкта цивільного права (як, втім, і земельного, якщо ділянка використовується громадянами або юр. особами) є те, що плоди, продукція, доходи, отримані в результаті використання земельної ділянки, належать користувачам цієї ділянки на законній підставі.

Відповідно до земельного законодавства У. право власності на землю містить у собі право володіння, користування й розпорядження земельною ділянкою. Таким чином, володіння, користування та розпорядження є невід’ємними складовими одного права – права власності.

Особи, що мають у власності земельну ділянку, мають право розпоряджатися нею вільно, якщо на підставі закону відповідні землі не виключені з обороту або не обмежені в обороті.

Крім цих обмежень існують також обмеження за цільовим використанням окремих категорій земель. Зокрема, використання за цільовим призначенням встановлюється для земель с/г призначення та земель особливо охоронюваних природних територій.

Залежно від цільового призначення встановлюється правовий режим, що визначає можливість і порядок продажу, а також придбання певної земельної ділянки.

11. Зміст права власності на землю.
    

Стаття 78. Зміст права власності на землю.

1. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. 2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі КУ, цього Кодексу, а також ін. законів, що видаються відповідно до них. 3. Земля в У. може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. 4. Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15.05.92р. (з дня набрання чинності Земельним кодексом України), земельні ділянки не повертаються.

Право власності — це врегульовані нормами цивільного та ін. галузей права суспільні відносини щодо володіння, ко­ристування та розпорядження майном, результатами інтелектуаль­ної діяльності з боку громадян України, інших держав, осіб без громадянства, юридичних осіб України та інших держав, терито­ріальних громад і держави.

Зміст права власності на землю полягає в тому, що власникові в повному обсязі належать усі три види правоможностей, тобто право володіти, право користуватись і право розпоряджатись. Окремі з цих правоможностей можуть належати і невласникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни. Таке володіння має назву титульного. Право володіння власника відрізняється від титуль­ного власника тим, що власник здійснює свою правоможність ра­зом з іншими правоможностями — користування і розпорядження.

Право користування земельною ділянкою надає землевласни­ку право вилучення корисних властивостей землі для задоволен­ня особистих потреб чи ін. осіб за волею власника.

Право розпорядження землею — це найбільш визначальна правоможність власника. Воно належить виключно власникові землі і реалізується через особисте використання певним спосо­бом і для певних цілей, а також через припинення або обмеження свого права. Право розпорядження може передаватися за догово­ром третій особі. Право власності на землю гарантується, набувається і реалізується громадянами, юр. особами та дер­жавою виключно відповідно до закону.

Згідно із ЗУ «Про власність» суб'єк­тами права власності є громадяни (ст. 11), трудові колективи дер­жавних підприємств, колективи орендарів, колективні підприєм­ства, а також господарські товариства, господарські об'єднання, що є юр. особами (ст. 20), держава в особі ВРУ, адміністративно-територіальні одиниці в особі об­ласних, районних, міських, селищних, сільських рад (ст. 32).

Згідно з ч. 1 ст. 80 ЗК громадяни та юр. особи визнача­ються суб'єктами права власності на землі приватної власності. Територіальні громади сіл, селищ, міст як суб'єкти права комунальної власності на землю (ч. 2 ст. 80 ЗК) реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, до яких згідно з ЗУ «Про місцеве самоврядування в У.» належать сільські, селищні, міські ради та їхні виконав­чі органи. Суб'єктами права державної власності на землю відпо­відно до ст. 14 КУ виступає держава (ч. З ст. 80 ЗК), яка реалізує це право через органи держ. влади.

Об’єктом права власності зазвичай виступає земельна ділянка. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

12. Права приватної власності на землю.
    

Право власності — це врегульовані нормами цивільного та ін. галузей права суспільні відносини щодо володіння, ко­ристування та розпорядження майном, результатами інтелектуаль­ної діяльності з боку громадян України, інших держав, осіб без громадянства, юридичних осіб України та інших держав, терито­ріальних громад і держави.

Згідно з ч. 1 ст. 80 ЗК громадяни та юр. особи визнача­ються суб'єктами права власності на землі приватної власності.

Громадяни, як і інші суб'єкти права власності на землю, ма­ють право набувати у власність земельні ділянки на підставі до­говорів міни, дарування, а також шляхом успадкування та укла­дання інших цивільно-правових угод (ст. 81 ЗК).

Юр. особи в земельних відносинах користуються тими самими правами й обов'язками, що і громадяни У.; вони набувають у приватну власність земельні ділянки для здійснення завдань, передбачених їх статутами.

Землі, що перебувають у приватній власності, придбаваються за договором купівлі-продажу, який посвідчується в нотаріаль­ному порядку.

До принципів (загальних меж) здійснення права приватної власності на земельну ділянку можна віднести: принцип здійс­нення права власності на земельну ділянку виключно відповідно до закону (ст. 14 КУ, ч. 2 ст. 78 ЗКУ); принцип вимог екологічної безпеки (ст. 91, 111 ЗКУ); принцип узгодження прав землевласника (гл. 16, 17 ЗКУ); принцип цільового використання земель і т. д.

13. Право комунальної власності на землю.
    

Право власності — це врегульовані нормами цивільного та ін. галузей права суспільні відносини щодо володіння, ко­ристування та розпорядження майном, результатами інтелектуаль­ної діяльності з боку громадян України, інших держав, осіб без громадянства, юридичних осіб України та інших держав, терито­ріальних громад і держави.

Територіальні громади сіл, селищ, міст як суб'єкти права кому­нальної власності на землю (ч. 2 ст. 80 ЗК) реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, до яких згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в У.» належать сільські, селищні, міські ради та їхні виконав­чі органи.

Громадяни, як і інші суб'єкти права власності на землю, ма­ють право набувати у власність земельні ділянки на підставі до­говорів міни, дарування, а також шляхом успадкування та укла­дання інших цивільно-правових угод (ст. 81 ЗК).

Землі територіальних громад, сіл, селищ, міст належать до комунальної власності. У кожному з цих населених пунктів є та­кож землі приватної і державної власності. Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, відносять до земель комунальної власності. До комунальної власності не на­лежать земельні ділянки, що передаються у приватну власність громадян і юридичних осіб, а також ті, що не можуть передаватись у приватну власність. До них належать землі загального ко­ристування населених пунктів, окремі земельні ділянки лісового і водного фонду, а також ті, що використовуються для забезпечен­ня діяльності органів місцевого самоврядування.

14. Право державної власності на землю.
    

Право власності — це врегульовані нормами цивільного та ін. галузей права суспільні відносини щодо володіння, ко­ристування та розпорядження майном, результатами інтелектуаль­ної діяльності з боку громадян України, інших держав, осіб без громадянства, юридичних осіб України та інших держав, терито­ріальних громад і держави.

Суб'єктами права державної власності на землю відпо­відно до ст. 14 КУ виступає держава (ч. З ст. 80 ЗК), яка реалізує це право через органи державної влади.

Громадяни, як і інші суб'єкти права власності на землю, ма­ють право набувати у власність земельні ділянки на підставі до­говорів міни, дарування, а також шляхом успадкування та укла­дання інших цивільно-правових угод (ст. 81 ЗК).

У держ. власності перебувають усі землі У., крім земель комунальної і приватної власності. ЗК України визначає перелік земель держ. власності, які не можуть передаватись у комунальну і приватну власність. Так, до земель держ. влас­ності, які не можуть передаватись у приватну власність, нале­жать: землі атомної енергетики, космічної системи, землі оборо­ни, землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодер­жавне значення, а також об'єкти, що мають особливу екологічну, оздоровчу, історико-культурну цінність.

Держава набуває права власності на землю у тих самих випад­ках і за тими самими правилами, за якими її набувають у влас­ність суб'єкти права приватної і суб'єкти права комунальної влас­ності на землю. Також держава набуває права власності на землю також у разі: передавання у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами та в разі кон­фіскації земельної ділянки.

Землі, що перебувають у держ. власності, передаються у влас­ність або надаються в постійне користування за рішенням відпо­відної ради, що засвідчується виданим цією радою державним актом, форма якого затверджена постановою Верховної Ради Украї­ни від 13.03.92 №2201 «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею».

15. Право власності на землю іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, іноземних держав та міжнародних організацій.
    

Стаття 78. Зміст права власності на землю

1. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

3. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Стаття 79. Земельна ділянка як об'єкт права власності

1. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

2. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

3. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Стаття 81. Право власності на землю громадян

…….2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

3. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

4. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Стаття 82. Право власності на землю юридичних осіб

…………2. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

3. Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених частинами першою та другою цієї статті, та в порядку, встановленому цим Кодексом для іноземних юридичних осіб.

4. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Стаття 85. Право власності на землю іноземних держав

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

16. Право спільної сумісної та спільної часткової власності на землю.
    

Стаття 86. Спільна власність на землю.

1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

2. Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

3. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

4. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Стаття 87. Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку

1. Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;

б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;

в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

г) за рішенням суду.

Стаття 88. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності

1. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

2. Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

3. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації.

4. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

5. Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.

6. При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.

Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку

1. Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

2. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

в) співвласників жилого будинку.

3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

17. Поняття і види права землекористування.
    

Право землекористування являє собою систему правових норм, закріплених у Земельному законодавстві, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з використанням земельних ресурсів. Право землекористування в об'єктивному значенні розглядається як су­купність правових норм, які регулюють суспільні земельні відно­сини у сфері використання, відтворення та охорони земель, визна­чають суб'єктний, об'єктний склади, особливості використання зе­мельних ділянок, закріплюють права й обов'язки землекористува­чів, підстави виникнення і припинення права землекористування.

Право землекористування земельною ділянкою як суб'єктивне право являє собою встановлену об'єктивним правом можливість фіз. і юр. осіб здійснювати реалізацію земельної правосуб'єктності стосовно користування відособленою земель­ною ділянкою.

Стаття 92. Право постійного користування земельною ділянкою

1. Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у держ. або комунальній власності, без встановлення строку.

2. Права постійного користування земельною ділянкою із земель держ. та комунальної власності набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів У., їх підприємства (об'єднання), установи та організації;

в) релігійні організації У., статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Стаття 93. Право оренди земельної ділянки

1. Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та ін. діяльності.

2. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юр. особам У., іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юр. особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноз. державам.

3. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

4. Право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного фонду власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом.

5. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування ін. особі (суборенда).

6. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

7. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

Для здійснення концесійної діяльності концесіонерові нада­ються в оренду земельні ділянки в порядку, установленому ЗК, Законом «Про концесії» від 16.07.1999р. Види госп. діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у кон­цесію, визначаються законом.

Концесія - надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань по створенню (будівництву) та (або) управлінню (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику;

18. Право постійного землекористування.
    

Стаття 92. Право постійного користування земельною ділянкою

1. Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у держ. або комунальній власності, без встановлення строку.

2. Права постійного користування земельною ділянкою із земель держ. та комунальної власності набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів У., їх підприємства (об'єднання), установи та організації;

в) релігійні організації У., статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Право постійного користування земельною ділянкою із зе­мель держ. та комунальної власності набувають лише підпри­ємства, установи та організації, що належать до держ. або комунальної власності. Право власності на землі територіальних громад і держави визначається ст. 83 і 84 ЗКУ.

Стаття 83. Право власності на землю територіальних громад

1. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

2. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

3. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ЗКУ; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗКУ; д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

4. Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: а) передачі їм земель держ. власності; б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; в) прийняття спадщини; г) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.

5. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Стаття 84. Право власності на землю держави

1. У Держ. власності перебувають усі землі У., крім земель комунальної та приватної власності.

2. Право Держ. власності на землю набувається і реалізується державою в особі КМУ, Ради міністрів АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних держ. адміністрацій, держ. органів приватизації відповідно до закону.

3. До земель Держ. власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності ВРУ, ПУ, КМУ, ін. органів держ. влади, НАН У., держ. галузевих академій наук; д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; е) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами; є) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності; ж) земельні ділянки, на яких розташовані державні, у тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти.

4. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі оборони; г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; ґ) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ЗКУ; д) землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗКУ; е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності ВРУ, ПУ, КМУ, ін. органів держ. влади, НАН У., Держ. галузевих академій наук; є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами; з) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної і комунальної форм власності.

5. Держава набуває права власності на землю у разі: а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; в) прийняття спадщини; г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; ґ) конфіскації земельної ділянки.

Право користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ді­лянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвід­чує це право. Порядок та умови надання земельних ділянок у ко­ристування визначаються за Рішенням Київської міської ради «Про порядок надання земельних ділянок у користування у місті Києві» від 26.06.03 р. № 512/672.

19. Право орендного землекористування.
    

ЗКУ. Стаття 93. Право оренди земельної ділянки

1. Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та ін. діяльності.

2. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юр. особам У., іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юр. особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноз. державам.

3. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

4. Право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного фонду власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом.

5. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування ін. особі (суборенда).

6. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

7. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

ЗУ “Про оренду землі”від 06.10.98р. № 161-ХІV

Стаття 3. Об'єкти оренди землі

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юр. осіб, комунальній або держ.власності. Земельна ділянка може передаватися в оренду разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них.

Стаття 4. Орендодавці землі

Орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юр. особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, є районні, обласні ради та ВР АРК у межах повноважень, визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у держ. власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів АРК та КМУ в межах повноважень, визначених законом.

Стаття 5. Орендарі землі

Орендарями земельних ділянок є юр. або фіз. особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Орендарями земельних ділянок можуть бути:

а) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські держ. адміністрації, Рада міністрів АРК та КМУ в межах повноважень, визначених законом;

б) сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, ВР АРК у межах повноважень, визначених законом;

в) громадяни і юр. особи У., іноземці та особи без громадянства, іноземні юр.особи, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави.

Стаття 6. Право оренди землі

Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК У., ЦКУ, цим та ін. законами У. і договором оренди землі.

У разі набуття права оренди земельної ділянки на конкурентних засадах підставою для укладення договору оренди є результати аукціону.

У разі дострокового припинення договору оренди землі за ініціативою орендодавця земельної ділянки (крім дострокового припинення договору оренди у зв'язку з невиконанням орендарем своїх обов'язків), право оренди якої набуто за результатами аукціону, орендодавець відшкодовує орендарю витрати на його набуття у строки, визначені умовами договору та законом, і збитки, які понесе орендар внаслідок дострокового припинення договору оренди, якщо інше не передбачено договором оренди.

Земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана в оренду в разі згоди заставодержателя.

Стаття 7. Перехід права на оренду земельної ділянки

Право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фіз. особи - орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців - до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам ЗКУ та цього Закону.

У разі засудження фізичної особи - орендаря до позбавлення волі або обмеження його дієздатності за рішенням суду право на оренду земельної ділянки переходить до одного з членів його сім'ї, який виявив бажання і може відповідно до закону стати орендарем, а в разі його відмови або відсутності таких - до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем, за їх згодою, якщо це не суперечить вимогам ЗКУ та цього Закону.

Стаття 8. Суборенда земельних ділянок

Орендована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця. Якщо протягом одного місяця орендодавець не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в суборенду.

Умови договору суборенди земельної ділянки повинні обмежуватися умовами договору оренди земельної ділянки і не суперечити йому.

Строк суборенди не може перевищувати строку, визначеного договором оренди землі.

У разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється.

Договір суборенди земельної ділянки підлягає держ. реєстрації.

За згодою сторін договір суборенди земельної ділянки посвідчується нотаріально.

Передача в суборенду земельних ділянок, на яких розташовані цілісні майнові комплекси підприємств, установ і організацій державної або комунальної власності, а також заснованих на майні, що належить АРК, та їх структурних підрозділів, забороняється.

Орендарі земельних ділянок с/г призначення на період дії договору оренди можуть обмінюватися належними їм правами користування земельними ділянками шляхом укладання між ними договорів суборенди відповідних ділянок, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.

20. Право концесійного землекористування.
    

Для здійснення концесійної діяльності концесіонерові нада­ються в оренду земельні ділянки в порядку, установленому ЗК, Законом «Про концесії» від 16.07.1999р. Види госп. діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у кон­цесію, визначаються законом.

Концесія - надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань по створенню (будівництву) та (або) управлінню (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику;

ЗУ «Про концесії» від 16.07.1999р.

Стаття 2. Принципи концесійної діяльності

Основними принципами діяльності, пов'язаної з наданням та отриманням концесії (далі - концесійної діяльності), є: законність здійснення концесійної діяльності; держ. регулювання концесійної діяльності та контроль за її здійсненням; здійснення концесійної діяльності на підставі концесійного договору; вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі; врахування особливостей надання об'єкта у концесію в окремих сферах госп. діяльності; комплексне використання об'єкта концесії; взаємовигода сторін у концесійному договорі; держ. гарантії капіталовкладень концесіонера; оплатне використання об'єкта концесії; забезпечення законних прав та інтересів споживачів товарів (робіт, послуг), що надаються концесіонером; стабільність умов концесійних договорів; розподіл ризиків між сторонами концесійного договору; участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об'єктів концесії, які мають соціальне значення.

Стаття 3. Об'єкти, які можуть надаватися у концесію

1. Об'єкти, які можуть надаватися у концесію, визначаються відповідно до цього Закону.

2. У концесію можуть надаватися об'єкти права державної чи комунальної власності, які використовуються для здійснення діяльності у таких сферах господарської діяльності (крім видів підприємницької діяльності, які відповідно до законодавства можуть здійснюватися виключно державними підприємствами і об'єднаннями): водопостачання, відведення та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом; збирання та утилізація сміття; надання послуг, пов'язаних з постачанням споживачам тепла; будівництво (комплекс дорожньо-будівельних робіт, пов'язаних з будівництвом, реконструкцією, капітальним ремонтом) та/або експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеропортів; надання телекомунікаційних послуг, у тому числі з використанням телемереж; надання поштових послуг; транспортування та розподіл природного газу; виробництво та (або) транспортування електроенергії; громадське харчування; будівництво жилих будинків; надання послуг у житлово-експлуатаційній сфері; використання об'єктів соціально-культурного призначення (за винятком тих, що розташовані у рекреаційних зонах); створення комунальних служб паркування автомобілів; надання ритуальних послуг; будівництво та експлуатація готелів, туристичних комплексів, кемпінгів та інших відповідних об'єктів туристичної індустрії.

3. Виключно на пленарних засіданнях відповідні місцеві ради можуть прийняти рішення щодо додаткового переліку сфер госп. діяльності, для здійснення діяльності у яких об'єкти права комунальної власності можуть надаватися у концесію.

4. Об'єктами права держ. чи комунальної власності, які надаються у концесію, є: майно підприємств, які є цілісними майновими комплексами або системою цілісних майнових комплексів, що забезпечують комплексне надання послуг у сферах діяльності; об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, які можуть бути добудовані з метою їх використання для надання послуг по задоволенню громадських потреб у сферах діяльності; спеціально збудовані об'єкти відповідно до умов концесійного договору для задоволення громадських потреб у сферах діяльності, що визначені частиною другою та третьою цієї статті.

Концесія може надаватися на окремі види підприємницької діяльності у сферах госп. діяльності.

5. Якщо для здійснення концесійної діяльності необхідні земельні ділянки, вони надаються у користування концесіонеру на умовах оренди на термін дії концесійного договору, відповідно до положень ЗК України.

6. Об'єкти права держ. чи комунальної власності, надані у концесію, не підлягають приватизації протягом дії концесійного договору.

7. У разі прийняття після закінчення строку дії концесійного договору рішення про приватизацію майна об'єкта, що надавався у концесію, у колишнього концесіонера виникає право на викуп цього майна згідно з визначеними умовами приватизації, якщо ним у зв'язку з виконанням умов концесійного договору створено (побудовано) це майно або здійснено його поліпшення вартістю не менш як 25 % вартості майна на момент приватизації.

Стаття 4. Обмеження концесійної діяльності

Передача концесіонером своїх майнових прав, що випливають з концесійного договору чи об'єктів концесії, повністю або частково третім особам можлива тільки за умови надання на це згоди концесієдавця, якщо інше не встановлено спеціальним законом про концесійну діяльність в окремих сферах госп. діяльності.

Стаття 5. Правові засади концесійної діяльності

1. Відносини щодо надання в концесію об'єктів права державної чи комунальної власності регулюються концесійним договором, цим Законом та іншими н/п актами У.

2. Спеціальними законами можуть визначатися особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах госп. діяльності.

3. Якщо міжнародним договором У., згода на обов'язковість якого надана ВРУ, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила міжнародного договору.

21. Права і обв’язки власників земельних ділянок та землекористувачів.
    

ЗКУ. Стаття 95. Права землекористувачів

1. Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:

а) самостійно господарювати на землі;

б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

2. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

ЗКУ. Стаття 96. Обов'язки землекористувачів

1. Землекористувачі зобов'язані:

а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

2. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки землекористувачів.

22. Поняття і види обмежень прав на землю.
    

Згідно зі ст. 110 ЗКУ на використання власником земельної ді­лянки або її частини може бути встановлено обмеження (обтя­ження) в обсязі, передбаченому законом або договором. Перехід права власності на земельну ділянку не припиняє встановленого обмеження (обтяження).

Стаття 111. Обмеження прав на земельну ділянку

1. Право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення: а) заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку; б) заборони на передачу в оренду (суборенду); в) права на переважну купівлю у разі її продажу; г) умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем; ґ) умови розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків; д) заборони на провадження окремих видів діяльності; е) заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна; є) умови здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги; ж) умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт; з) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку; и) ін. зобов'язань, обмежень або умов.

2. Обмеження використання земельної ділянки підлягають держ. реєстрації і діють протягом терміну, встановленого законом або договором.

Правова характеристика обмежень права власності на земель­ну ділянку з позиції спеціально-юридичної форми правового впливу на суспільні відносини дозволяє виокремити кілька важ­ливих у правовому плані ознак. У КУ (ст. 14) та в ЗКУ (ч. 2 ст. 78) закріплено положення, згідно з яким право власності на землю набувається і реалізуєть­ся виключно відповідно до закону. Тобто дозвільні, заборонні та зобов'язальні положення цих н/п актів виклю­чають можливість існування безмежної свободи здійснення права власності на земельну ділянку. Вони визначають конкретні фор­ми здійснення суб'єктивного права приватної власності на земель­ну ділянку. Разом з тим їхній зміст формує принципи (загальні межі) здійснення суб'єктивного права приватної власності на зе­мельну ділянку.

Так, обмеження прав на землю в інтересах усього суспільства: спрямовані на охорону та захист суспільних інтересів як охоронних зон (ст. 112 ЗКУ), зон санітарної охорони (ст. 113 ЗКУ), санітарно-захисних зон (ст. 114 ЗКУ) та зон особливого режиму використання (ст. 115 ЗКУ); обумовлені зовнішнім впливом прав третіх осіб на чужу зе­мельну ділянку; не передбачають наділення третіх осіб на чужу земельну ді­лянку (права на чужу річ, зобов'язальні права); зобов'язують землевласника утримуватись від певних дій; передбачають позбавлення землевласника правоможностей, що становлять зміст права власності; передбачають відновлення повноти здійснення права влас­ності на земельну ділянку в разі його припинення.

Поряд з цим обмеження прав на землю в інтересах сусідів: спрямовані на регламентацію інтересів сусідніх земельних ділянок та землекористувачів: а) дозволений вплив одного сусіда на земельну ділянку іншого сусіда, проти якого останній не може заперечувати (ч. 1 ст. 103, 104, 105 ЗКУ); б) заборону на вчинення сусідами в межах використання ними земельних діля­нок дій, які можуть викликати неприпустимий вплив на сусідні земельні ділянки (ч. 2, ст. 103, 104, 105 ЗКУ); не передбачають наділення сусідів самостійними правами чужу земельну ділянку (права на чужу річ, зобов'язальні права).

Своєю чергою, права на чужу річ передбачають наділення третіх осіб самостійними правами на чужу земельну ділянку. У разі встановлення земельного сервітуту (гл. 16 ЗКУ, гл. 32 ЗКУ), емфітевзису (гл. 33 ЦКУ) та суперфіцію (гл. 34 ЦК У) характер здійснення права власності на земельну ділянку визначається зо­бов'язаннями землевласника утримуватись від певних дій під час реалізації суб'єктом права на чужу річ своїх правоможностей. При цьому землевласник не позбавляється правоможностей, що становлять зміст права власності.

Отже, обмеження прав на землю — це встановлені законодав­ством межі здійснення права власності на земельну ділянку, котрі виступають як обмеження прав на землю в інтересах усього су­спільства, в інтересах сусідів та права на чужу річ, а також як право на чужу річ.

Також норми права обмежують свободу землевласника в здій­сненні своїх правоможностей з метою уникнення порушень прав ін. суб'єктів речових та зобов'язальних правовідносин, уста­новлених на його земельну ділянку. Так постає проблема спів­відношення таких категорій, як обмеження та обтяження права власності на земельну ділянку. Ці два поняття співвідносяться як загальне та окреме. Тобто обмеження є загальним поняттям, а об­тяження — окремим поняттям. Отже, кожне обтяження є обме­женням, але не кожне обмеження є обтяженням.

Що стосується обмеження права власності на земельну ділян­ку в інформаційно-психологічному аспекті, права виступають як негативні засоби [заборона (диспозиція), призупинення (диспо­зиція), обов'язок (диспозиція), факт — обмеження (гіпотеза), по­карання (санкція)], котрі, стримуючи реалізацію певного інтересу права приватної власності на земельну ділянку, створюють тим самим умови для задоволення інтересів контрсуб'єктів і суспіль­них інтересів у охороні та захисті.

Отже, під обмеженням права власності на земельну ділянку в цьому аспекті слід розуміти встановлення в законодавстві меж, в яких суб'єкт права приватної власності на земельну ділянку має право діяти.

Стаття 112. Охоронні зони

1. Охоронні зони створюються: а) навколо особливо цінних природних об'єктів, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів; б) уздовж ліній зв'язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об'єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти.

2. Правовий режим земель охоронних зон визначається законодавством У.

Стаття 113. Зони санітарної охорони

1. Зони санітарної охорони створюються навколо об'єктів, де є підземні та відкриті джерела водопостачання, водозабірні та водоочисні споруди, водоводи, об'єкти оздоровчого призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності.

2. У межах зон санітарної охорони забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені.

3. Правовий режим земель зон санітарної охорони визначається законодавством У.

Стаття 114. Санітарно-захисні зони

1. Санітарно-захисні зони створюються навколо об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови.

2. У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей.

3. Правовий режим земель санітарно-захисних зон визначається законодавством У.

Стаття 115. Зони особливого режиму використання земель

1. Зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об'єктів Збройних Сил У. та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства У., для забезпечення функціонування цих об'єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону У., а також захисту населення, госп. об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах.

2. Уздовж державного кордону У. встановлюється прикордонна смуга, у межах якої діє особливий режим використання земель.

3. Розмір та правовий режим прикордонної смуги встановлюються відповідно до закону.

23. Поняття і види земельних сервітутів.
    

Сервітут — обмежене право користування землею, яке забезпечує іншому землекористувачеві можливість користування нею з певними обмеженнями, встановленими законом або договором.

Поняття земельного сервітут визначене гл. 16 ЗКУ Право земельного сервітуту, де визначені наступні поняття:

Зміст права земельного сервітуту

1. Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

2. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

3. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

4. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.