В. В. Асоцький Відповідальний за випуск
| Вид материала | Документы |
- В. В. Асоцький Відповідальний за випуск, 849.62kb.
- Л. М. Чучіліна Відповідальний за випуск, 119.23kb.
- П.І. Білоусенко Відповідальний за випуск, 423.59kb.
- І. П. Мозговий Відповідальний за випуск, 1693.67kb.
- Конспект лекцій укладач Г. І. Мардар Відповідальний за випуск Літературний редактор, 4525.72kb.
- Е. В. Колісніченко > В. О. Панченко > А. А. Папченко Відповідальний за випуск, 1555.03kb.
- Програма київ 2012 Розробник програми Н. Ковган, Т. Сопова Відповідальний за випуск, 77.1kb.
- Міністерство аграрної політики україни миколаївський державний аграрний університет, 1256.51kb.
- Н. П. Супрунець Редактор: О. В. Рязанцева Відповідальний Л. О. Новакова, за випуск:, 229.2kb.
- Т. П. Бинда Відповідальний за випуск О.І. Сміян Директор медичного інституту, 398.48kb.
| Включає інформаційно-аналітичні та навчально-методичні матеріали з питань навчальної і методичної роботи в процесі підготовки фахівців у вищих навчальних закладах МНС |
| Для науково-педагогічних і практичних працівників МНС |
| Редакційна колегія: |
| В.П. Садковий, к.психол.н., доцент |
| О.О. Назаров, к.психол.н., доцент |
| Ю.В. Уваров, к.т.н., доцент |
| Л.М. Куценко, д.т.н., професор |
| О.В. Рябініна, д.філос.н., професор |
| В.В. Асоцький |
| Відповідальний за випуск – В.В. Асоцький (057) 704 – 14 – 32 |
| Редактор – К.В. Хорошилова |
| |
| Бюлетень рекомендовано до друку методичною радою Національного університету цивільного захисту України. Протокол № 9 від 19.05.2010 |
Гончарук В.О., заступник начальника центру - начальник навчального пункту навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області;
Запорожець Г.М., методист навчального пункту навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області;
Стець М.М., викладач навчального пункту навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області;
ВПРОВАДЖЕННЯ ОПИТУВАЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ У НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ПРИ ПІДГОТОВЦІ КВАЛІФІКОВАНИХ РОБІТНИКІВ ЗА ПРОФЕСІЄЮ «ПОЖЕЖНИЙ-РЯТУВАЛЬНИК»
Підготовка (підвищення кваліфікації) кваліфікованих робітників з професії «Пожежний-рятувальник» на базі навчального пункту НМЦ ЦЗ та БЖД Кіровоградської області відбувається у межах діючого законодавства з урахуванням новітніх досягнень в освітній галузі.
Цілеспрямований навчальний процес організований так, щоб активно стимулювати навчально-пiзнавальну діяльність слухачів для оволодіння науковими знаннями, вміннями й навичками, розвитку творчих здібностей, світогляду, морально-естетичних поглядів i переконань.
У процесі навчання в НМЦ ЦЗ та БЖД Кіровоградської області слухачі проходять усі види контролю знань, умінь та навичок (ЗУН), що дає змогу викладачам всебічно та об’єктивно оцінити набуті слухачами професійні знання протягом навчального періоду.
Вхідний контроль проводиться з кандидатами на навчання в НМЦ ЦЗ та БЖД Кіровоградської області відповідно до плану-графіка, складеного на рік, результати якого враховуються при зарахуванні кандидатів на навчання.
Мета проведення вхідного контролю – визначити рівень загально-фізичної підготовки кандидатів та рівень їх професійних знань.
Вхідний контроль для кандидатів на проходження первинної професійної підготовки проводиться за тестами, розробленими методистами навчального пункту центру, які складаються з 10-ти питань та 3-х запропонованих варіантів відповідей, з яких потрібно зазначити одну правильну, та знайти відповідь на питання з правознавства за першоджерелом (за Конституцією України). А для кандидатів на проходження підвищення кваліфікації вхідний контроль проводиться за 4-ма варіантами завдань, в кожному з яких пропонується дати відповідь на 3 питання професійної спрямованості.
Поточний контроль, крім традиційного поурочного опитування, здійснюється за розробленими викладацьким складом збірками контрольних та самостійних робіт з профілюючих дисциплін „Пожежна тактика та тактика дій підрозділів при ліквідації НС” та „Газодимозахисна служба”, які видаються кожному слухачеві в перший день занять.
У загальному вигляді роботи виконані таким чином:
КОНТРОЛЬНА РОБОТА № 1.
Тема: «Пожежна тактика»
Завдання 1. Дайте пояснення визначенням:
| Пожежна тактика | - |
| | |
| Пожежа | - |
| Осередок пожежі | - |
| |
Завдання 2. Перерахуйте необхідні умови для горіння:
| 1 | - |
| 2 | - |
| 3 | - |
Завдання 3. Запишіть вид палаючих матеріалів та речовин для кожного класу пожеж :
| А | - |
| В | - |
| С | - |
| Д | |
Завдання 4. Запишіть стадії розвитку пожежі, дайте їм характеристику:
| 1 | - |
| 2 | - |
| 3 | - |
Завдання 5. Наведіть визначення - небезпечний фактор (чинник) пожежі (НФП) – ___________________________________________________
__________________________________________________________________
Перелічіть основні НФП: ____________________________________________
__________________________________________________________________
Контрольні чи самостійні роботи виконуються слухачами по мірі вивчення програмного матеріалу, а викладач на власний розсуд перевіряє їх виконання після вивчення всіх тем або після кожної. У цих збірках пропонуються питання як репродуктивного, так і пошукового характеру. За результатами роботи викладач заповнює таблицю успішності, яка передбачає оцінювання як за письмову відповідь, так і за співбесіду.
Перевірка вміння слухачів спланувати, організувати, передбачити можливі наслідки розвитку пожежі в кожному конкретному випадку проводиться згідно з розробленим комплектом завдань за опорними схемами, які містять витримки із карток та планів пожежогасіння.
Проміжний контроль передбачає виконання індивідуальних завдань слухачами, який має за мету поглибити знання слухачів з даної навчальної дисципліни.
Вихідний контроль, який передбачає державну кваліфікаційну атестацію, проводиться за розробленими білетами, кожен з яких складається з кількох питань:
- перше стосується пожежної та аварійно-рятувальної техніки;
- друге – пожежної тактики та тактики дій підрозділів при ліквідації НС;
- третє – газодимозахисної служби;
- четверте – задача з газодимозахисної служби.
Крім того, розроблено кваліфікаційні пробні роботи. Вони містять зміст кожної роботи та технічні вимоги до неї, що зазначається на параметрах контролю роботи, необхідному обладнанні; визначено норми часу, інші організаційно-технічні умови.
Після будь-якого виду контролю ЗУН обов’язково проводиться аналіз та співставляються результати вхідного та вихідного контролю.
Практичний досвід спостережень за знаннями слухачів, які проходили первинну підготовку, а потім приїжджають на підвищення кваліфікації, показує, що така система контролю знань дозволяє сформувати міцні первинні професійні знання у слухачів. Є чимало прикладів, коли кращі випускники нашого навчального закладу продовжували навчання у ВНЗ професійного спрямування.
Дзюба Я.В., викладач навчального пункту навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Житомирської області.
ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА КУЛЬТУРА ПОВЕДІНКИ ПРАЦІВНИКІВ МНС ПРИ ВИКОНАННІ СЛУЖБОВИХ ОБОВ’ЯЗКІВ
Професійна етика – це сукупність моральних норм, що визначають відношення людини до свого професійного обов’язку. Моральні стосунки людей у процесі професійної діяльності регулює професійна етика. Змістом професійної етики є кодекси поведінки, що вказують на певний тип моральних взаємин між людьми. Професійна етика вивчає:
- стосунки трудових колективів і кожного фахівця окремо;
- моральні якості особистості фахівця, що забезпечують найкраще виконання професійного обов’язку;
- взаємини усередині професійних колективів і ті специфічні моральні норми, які властиві даній професії;
- особливості професійного виховання.
Професіоналізм і становлення до праці є важливими характеристиками морального обличчя особистості. Вони мають важливе значення в особистісній характеристиці особистості.
До деяких видів професійної діяльності суспільство виявляє підвищені моральні вимоги. В основному це такі професійні сфери, у яких сам процес праці вимагає погодженості дій усіх його учасників. Приділяється особлива увага моральним якостям працівників тієї сфери, у якій сам процес праці вимагає погодженості дій усіх його учасників, що пов’язані з правом розпоряджатися життям людей. Тут мова йде не тільки про рівень моральності, але й, у першу чергу, про належне виконання своїх професійних обов’язків (це професії зі сфер послуг, транспорту, управління, охорони здоров’я, виховання).
Професійна діяльність людей цієї сфери, більш ніж інших, не піддається попередній регламентації, не вміщається в рамках службових інструкцій. Особливості праці цих професійних груп ускладнюють моральні стосунки і до них додається новий елемент: взаємодія з людьми - об’єктами діяльності. Тут моральна відповідальність здобуває вирішальне значення.
Суспільство розглядає моральні якості працівника як один із провідних елементів його професійної придатності. Загальні моральні норми повинні бути конкретизовані в трудовій діяльності з урахуванням специфіки його професії. Таким чином, професійна мораль повинна розглядатися в єдності з загальноприйнятою системою моралі. Порушення трудової етики супроводжується руйнуванням загальних моральних установок та навпаки. Безвідповідальне відношення до професійних обов’язків становить небезпеку для оточуючих, наносить шкоду суспільству.
У сучасному суспільстві особистісні якості індивіда починаються з його ділової характеристики, відношення до праці, рівня професійної придатності. Усе це складає зміст професійної етики. Справжній професіоналізм спирається на такі моральні норми, як обов’язок, чесність, вимогливість до себе та своїх колег, відповідальність за результати своєї діяльності.
Кожному виду людської діяльності відповідають визначені види професійної етики.
Професійні види етики - це ті специфічні особливості професійної діяльності, які спрямовані безпосередньо на людину в тих чи інших умовах життя та діяльності в суспільстві. Для кожної професії якогось особливого значення набувають ті чи інші професійні моральні норми. Професійні моральні норми – це правила, зразки, порядок внутрішньої саморегуляції особистості на основі етичних ідеалів.
Кожен вид професійної етики визначається своєрідністю професійної діяльності, має свої специфічні вимоги у сфері моралі. Професійна етика в умовах служби в підрозділах МНС вимагає культури поведінки, чіткого виконання службового обов’язку, мужності, дисциплінованості.
Культура поведінки працівника МНС включає в себе способи людської взаємодії, емоційного ставлення людини до інших людей, виразні способи спілкування, культуру мовлення та вміння правильно поводитися в різних ситуаціях.
У якій би сфері не відбувалось спілкування, люди повинні відчувати взаємну відповідальність, виявляти чуйність та порозуміння, що значною мірою досягається завдяки дотриманню культури мовлення. Суть його полягає не лише в інтонаційній виразності, але й включає зміст, лексику, побудову фраз, речень, емоційну насиченість, аргументованість як підтвердження власних думок логічними міркуваннями, відмову від порожніх, гнучких фраз та слів, дотримання певного темпу та інтонації мовлення.
Сучасний стан суспільних відносин вимагає від категорії працівників високого професіоналізму, здатності мобілізувати власний інтелектуальний та вольовий потенціал, розвинутого почуття відповідальності за наслідки своєї діяльності. При цьому в процесі діяльності етико-культурні норми спілкування цих працівників тісно переплітаються з їхніми професійними обов’язками, наповнюються різноманітним і складним змістом частіше, ніж під час спілкування в побуті. Тактовність, доброзичливість та весь різноманітний спектр спілкування мають будуватися з урахуванням характерних рис тих, хто спілкується, характерних атрибутів навколишнього середовища, індивідуальних особливостей. Під час спілкування між людьми відбувається обмін досвідом, навичками, а, отже, і взаємозбагачення особистостей. Але разом з тим виявляються відмінності між людьми, протиріччя в оцінках, діях, інтересах тощо. Психологічно культурна людина сприймає як норму велику різноманітність людей, їхніх характерів, темпераментів та відповідно до цього будує тактику спілкування.
При виконанні службових обов’язків діють багато таких норм поведінки, які прийняті і в побуті. Ввічливість, пристойність – не просто формальність, яку помилково вважають необхідною тільки тоді, коли приходять у гості. Пристойність, почуття товариськості, доброзичливості – це властивості, які характеризують людину.
Якщо ми ввічливі один з одним, якщо нас оточує гарний колектив, то й робота йде добре. Якщо на роботі допускаються помилки, вкажіть на них тактовно. Якщо у Вас просять допомоги, докладіть зусиль, щоб її надати.
Пояснення давайте по-діловому, доступно, не ображаючи людину та її гідність.
На роботі слід поводитись врівноважено, спокійно.
Тон розмови має бути коректним, ввічливим.
На роботі можуть виникати конфліктні ситуації. Якщо хто-небудь вважає, що з ним обійшлися несправедливо, треба відверто та врівноважено розібратися в інциденті. Роздратованість та втрата самоконтролю ніколи не матиме бажаних результатів. Вони діють пригнічено на того, хто в якийсь момент не володіє собою, поводить себе надто емоційно, тому не слід приймати певних рішень або висловлювати думки у стані гніву. За порадами психологів перш за все потрібно зробити глибокий вдих та порахувати про себе до десяти.
Найбільш відповідна поведінка при виконанні службових обов’язків – це спокійні, доброзичливі, дружні стосунки з колегами, чесність, відвертість та вміння щиро визнавати свої помилки.
Працівник МНС повинен дотримуватись правил громадського порядку, неухильно виконувати вимоги Дисциплінарного статуту, Закону України “Про боротьбу з корупцією” та попереджувати їх порушення з боку інших працівників.
Дружні стосунки не повинні відбиватися на виконанні службових обов’язків. Службові відносини визначаються становищем по службі.
Працівник повинен мати почуття такту, вміти розмежовувати взаємовідносини зі співробітниками. Правильні ділові стосунки в колективі не сумісні з легковажним ставленням один до одного.
Якщо ви роздратовані, намагайтесь не показувати цього, не накручуйте себе та не дратуйте інших. Вихована людина завжди стримана, впевнена в собі та в своїх діях.
Не відмовляйте співробітнику та громадянам у пораді. Не уникайте самі порадитись при потребі зі співробітниками. Однак знайте міру та не звертайтесь з дрібницями. Намагайтесь вирішувати свої справи самостійно.
Якщо вас відірвали від справи, не дратуйтесь, намагайтесь зробити те, заради чого вас відірвали від роботи. Якщо ж обставини не дозволяють вам зробити це одразу – вибачтесь та не забудьте виконати прохання потім.
Слідкуйте за тоном розмови. У розмові інколи неввічливі, грубі бувають не слова, а тон, яким вони висловлені. Особливу витримку треба проявляти в суперечці. Суперечка – це не сварка, а форма обміну думками, тому не слід гарячкувати, вживати образливих виразів; треба дати можливість висловлюватись співрозмовнику, намагайтесь зрозуміти його аргументи, не вирішуючи завчасно, що правильною є лише ваша думка. Якщо ви відчули свою неправоту – визнайте це.
Пам’ятайте, що організованість, пунктуальність і акуратність не тільки полегшують вашу роботу та повагу до вас, але й вплинуть на оточуючих, привчать їх бути такими ж точними, обов’язковими та уважними.
Життя колективу не повинно бути байдужим для вас, у ньому треба брати активну участь. Товариськість – ознака хорошого тону. Якщо ви самі відчуваєте задоволення від спілкування з оточуючими, то це їм завжди передається.
Будьте завжди сором’язливим та стриманим. Не проявляйте зайву зацікавленість до справ та життя своїх співробітників, не обговорюйте їх вчинків за їх плечима. Це породжує різні чутки та плітки, псує настрій людям, перешкоджає працювати. Треба постійно пам’ятати, що зайва балакучість, розхлябаність, зневага до дисципліни несумісні зі статутом працівника МНС.
Дуже важливо, щоб дружні стосунки зі співробітниками ґрунтувалися не на взаємних поступках, прикритті службових злочинів. Такі відносини є порушенням службової етики та можуть призвести до порушення законів.
Таким чином, професійна етика та культура поведінки працівників при виконанні службових обов’язків займає особливе місце поряд з традиційними сферами культури. Взаємини в окремих колективах та у суспільстві в цілому суттєво впливають на формування в ньому позитивного стану морально-психологічного клімату, який є необхідним для підтримання стабільності, співробітництва та порозуміння між людьми.
Лептуга О. К., к. філол. н., старший викладач кафедри мовної підготовки Національного університету цивільного захисту України.
ПОНЯТТЯ ДИСКУРСУ В ПРОФЕСІЙНОМУ КОНТЕКСТІ
(НА ПРИКЛАДІ ДИСКУРСУ РЯТІВНИКА)
У контексті вивчення професійної мови цікавим є дослідження фахових дискурсів, зокрема дискурсу рятівника. Цей вид дискурсу не досліджувався в лінгвістиці і в кращому випадку розглядався в контексті викладання мови за професійним спрямуванням.
Ми спробуємо представити аналіз дискурсу рятівника з урахуванням виконуваних ним суспільних ролей. Це потребує передусім виділення й чіткої диференціації терміносистеми, до якої відносимо поняття «дискурс» та суміжні з ним: «мовлення», «текст», «комунікативна ситуація».
Дискурс є міжгалузевим поняттям і досі неоднозначно трактується. Термін «дискурс» сприймався здебільшого як філософське поняття. За одним із визначень, дискурс — це «вербально-артикульована форма об’єктивізації змісту свідомості, яка (форма) керується панівним у тій чи іншій соціокультурній традиції типом раціональності».
У філологію «дискурс» уведений представниками французької лінгвістичної школи в середині 50-х років ХХ століття і визначався збільшого як усна мовленнєва форма або принаймні поняття, що знімає різке протиставлення мови і мовлення. Однак це призвело до ототожнення дискурсу з мовленням. Спроби розрізнити ці поняття стали основою для не менш радикального підходу, згідно з яким між поняттями «текст» і «дискурс» можна поставити знак рівності. «Дискурсом, відповідно, є два чи декілька речень, які пов’язані між собою за змістом». Найхарактерніші риси дискурсу–тексту названі й у визначенні, яке пропонує В. Борботько: «Дискурс — комплексна комунікативна одиниця мови з власними структурно–семантичними характеристиками. Якщо дискурс завершений, тобто в ньому присутні такі характеристики, як зв’язаність, цілісність, повнота й автосемантія (під якою розуміється вирішеність усіх питань усередині тексту), то для його розуміння адресатові достатньо володіти синтаксисом і семантикою тієї мови (підмови), якою він (текст) створений». Дослідник наділяє дискурс текстовими характеристиками. В іншій роботі автор називає дискурс «текстом зв’язного мовлення».
Проблема розрізнення тексту і дискурсу розв’язана шляхом уведення до цих зіставлюваних понять третього компонента — поняття «комунікативна ситуація». Ситуація розглянута як сукупність «елементів, які присутні у свідомості мовця і в об’єктивній дійсності в момент мовлення та зумовлюють певною мірою добір мовних елементів під час формування самого вислову». Важливим є зауваження М. Макарова: «Дискурс трактувався як «текст плюс ситуація», тоді як текст, відповідно, визначався як «дискурс мінус ситуація».
Соціологізація поняття дискурсу породила новий підхід до його розуміння. Наукова інновація полягає в тлумаченні дискурсу як «мови в мові». Засновником такого підходу став Ю. Степанов, який уважає, що дискурс описує фрагменти історії закритих систем. Таким чином, поняття «дискурс» тлумачиться «як спеціальне використання мови для вираження особливої ідеології».
Найбільш докладно дискурс як соціальну практику дослідив у критичному дискурс-аналізі англійський учений Н. Фейркло. Автор пропонує три підходи до визначення дискурсу: 1) як соціальної практики; 2) як різновиду мови, який використовується в межах певної галузі (наприклад, політичний або науковий дискурс); 3) як способу говоріння, що надає значення життєвому досвіду, заснованому на певній точці зору (наприклад, феміністичний, марксистський дискурси, дискурс захисника довкілля тощо). Дослідження дискурсу Н. Фейркло містить детальний лінгвістичний аналіз тексту, проте не обмежується ним: «Аналіз тексту сам по собі не достатній для дискурс-аналізу, оскільки він не пояснює зв’язку між текстами, соціальними і культурними процесами та структурами». Значить, аналіз тексту не може проходити ізольовано від інших текстів та без залучення екстралінгвальних чинників.
Такими є основні підходи до визначення сутності терміна «дискурс» з лінгвістичного погляду. О. Селіванова систематизує їх і пропонує такі дефініції зазначеного поняття: «1) зв’язний текст у контексті численних супровідних фонових чинників — онтологічних, соціокультурних, психологічних тощо; текст, занурений у життя; 2) замкнена цілісна комунікативна ситуація (подія), складниками якої є комуніканти й текст як знаковий посередник, зумовлена різними чинниками, що опосередковують спілкування й розуміння (соціальні, культурні, етнічні і т. ін.); 3) стиль, підмова мовного спілкування; 4) зразок мовної поведінки в певній соціальній сфері, що має певний набір змінних».
Наша позиція стосовно визначення дискурсу спирається на досвід попередників. Ми дотримуємося думки, що дискурс є когнітивно-комунікативним утворенням, яке включає в себе текст та екстралінгвальні чинники, що забезпечують його розуміння. Одиницею дискурсу вважаємо вислів. Отже, вислови наділені лінгвальними й екстралінгвальними ознаками.
Виокремлення типів дискурсів залежить від того, яку концепцію брати до уваги. Те саме стосується й визначення одиниць дискурсу, так званих дискурсем. О. Морозова зазначає: «З одного боку, дискурсема є конкретним примірником, а з другого — входить у клас, множину дискурсних реалізацій, що робить правомірною постановку питання про виділення її характерних рис».
За умови нечіткого розмежування мовлення і дискурсу виділяються дві форми реалізації останнього: усна та писемна. Цей же критерій М. Макаров застосовує й щодо визначення діалогічного та монологічного дискурсів: «Діалогічний дискурс виявляється під час емоційно-експресивного контакту мовців, за умови їхнього взаємного сприйняття. Монологічний дискурс досить організований, у ньому використовуються структурно чітко оформлені лінгвістичні одиниці з експліцитно вираженими синтаксичними зв’язками».
Популярним критерієм виділення типів дискурсу є соціокультурна складова цього явища. Така класифікація ґрунтується на уведеному М. Хеллідеєм понятті «тема дискурсу» як сфери соціальної взаємодії, в якій учасники оперують мовою як основним інструментом співпраці. Оскільки темою дискурсу може бути будь-яка галузь людської діяльності, кількість дискурсів практично необмежена. За цим критерієм дослідники, зокрема Н. Арутюнова, В. Карасик, М. Макаров, О. Шейгал, виокремлюють інституційний та персональний дискурси. Якщо в персональному дискурсі «має місце спілкування, зорієнтоване на особистість, здебільш у неофіційних ситуаціях», то «інституційний дискурс — комунікативні практики, що мають місце в суспільних інститутах (політиці, релігії, медицині, науці тощо)». Інституційний дискурс має значну кількість різновидів відповідно до сфер уживання. Н. Арутюнова виділяє такі типи дискурсу: діловий (закони, військові накази, постанови), науковий (наукова термінологія та теоретичний текст), поетичний (поетичне мовлення). В. Карасик називає науковий, релігійний, діловий, політичний, масово–інформаційний, юридичний, дипломатичний, педагогічний, медичний, військовий, рекламний, спортивний та інші типи інституційного дискурсу.
Ф. Бацевич називає такі типи дискурсу: «теле–, радіодискурси, газетний, театральний, кінодискурс, літературний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз (ПР), рекламний дискурс, політичний, релігійний (фідеїстичний) дискурси». Близькою до цього підходу є спроба виділити офіційно-діловий, науковий, газетно-публіцистичний, розмовно–повсякденний дискурси, можлива за умови ототожнення поняття дискурсу з поняттям функціонального стилю.
Ми вважаємо доцільною типологію за темою дискурсу й дотримуємося тези про те, що кількість дискурсів прямо пропорційна кількості сфер суспільного життя. На нашу думку, особливої уваги потребує вивчення дискурсу рятівника, оскільки ця проблема є актуальною і малодослідженою.
Як зазначає Н. Литвиненко, «з-поміж соціально-психологічних особливостей професійна належність безпосередньо впливає на характер дискурсу, оскільки професія формує певний стереотип поведінки, зумовлений частотою повторення рольових ознак». Цей вплив виявляється в процесі комунікації, безпосередньо пов’язаної з виконанням службових обов’язків.
Рольова поведінка працівника МНС регулюється змістом спілкування і тим, в який спосіб відбувається процес комунікації і як він згодом фіксується в тексті. Це й визначає характер дискурсивної поведінки. Усе це зумовлене взаємодією трьох функцій: комунікативної, перцептивної та інтерактивної.
Комунікативна функція обумовлює наявність у рятівника відповідних навичок, передусім отримання та передачі інформації, необхідної для виконання своїх професійних обов’язків. Комунікація в даному випадку здійснюється на трьох рівнях: мовному, паралінгвістичному та невербальному (екстралінгвальному). На мовному рівні відбувається, наприклад, збір інформації про надзвичайну ситуацію, отримання та віддання наказів, керування діями потерпілих тощо. Це передбачає спілкування як з колегами, метою якого є швидке взаємопорозуміння, так із потерпілими, що повинно забезпечити зняття стресової напруги задля швидшого надання допомоги тощо.
Разом з тим обмін інформацією супроводжується мімікою, жестами тощо (паралінгвістичний рівень). Невербальний рівень забезпечує рятівника й такою необхідною інформацією, як огляд місця, де сталася надзвичайна ситуація, аналіз наслідків, застосування спеціальних інструментів і т. д. Як бачимо, всі рівні комунікації взаємодіють між собою в процесі спілкування рятівників з колегами, потерпілими, представниками інших служб.
Отже, ключовою ознакою дискурсу рятівника є нерозривність лінгвального і екстралінгвального компонентів.
Островерх О.О., к. пед. н., доцент, доцент кафедри наглядово-профілактичної діяльності Національного університету цивільного захисту України;
Удянський М.М., к.т.н., доцент, начальник кафедри наглядово-профілактичної діяльності Національного університету цивільного захисту України.