Geum.ru

Поезія

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   ...   67

Українці втікали з Червоної Армії, як тільки німці захоплювали їхні рідні місця…


Грудень 1988 року.  Пік горбачовської гласності,  сторінки радянської преси  переповнені сенсаційними матеріалами про так звані «білі плями» вітчизняної історії. У цю пору Головліт СРСР розпорядився внести ряд суттєвих доповнень до наявного «Переліку свідоцтв, заборонених для відкритого друкування». Згідно з цим документом, до розряду таємних були віднесені практично всі тіньові й непривабливі сторінки з історії німецько-радянської війни: про втрати особового складу, незадовільний морально-психологічний стан радянських військ, діяльність загороджувальних загонів, штрафних батальйонів тощо.

Зараз добре відомо, на момент вторгнення в СРСР армія агресора ні за чисельністю в живій силі й техніці, ні за якісними показниками бойової техніки не мала переваги над Червоною Армією, фактор раптовості нападу та бойовий рівень вермахту забезпечили нападникам першість на напрямках головних ударів. Лише за перші три тижні війни Червона Армія втратила 815700 чоловік, 4013 літаків, 11783 танків, 21500 гармат і мінометів (для порівняння: впродовж першого півроку війни проти СРСР втрати вермахту становили 750000 чол.). Захопивши стратегічну ініціативу, німецькі війська швидко просувалися в глиб України, подолавши за місяць від 360 до 600 км.

До шоку від німецького раптового нападу додалися ще й проблеми з поганим управлінням військами. Не останньою причиною цього стала нестача в РСЧА досвідчених військових кадрів: десятки тисяч їх були репресовані під час Великого терору, а молодь, якій за рахунок цього «пощастило» швидко просунутися за якихось пару років по службових щаблях, апріорі була нездатною компенсувати значні втрати досвідчених професіоналів.
Після розгрому у прикордонних боях, укомплектованих переважно професійними кадрами непогано споряджених та озброєних військ першого ешелону, до Червоної Армії стали масово вливатися призовники з тилових районів, бойова підготовка яких була умовною. Поспіхом скомплектовані, погано споряджені ці частини фактично заздалегідь були приречені на загибель, що цілковито усвідомлювали військові спеціалісти.  Поки у глибокому тилу формувалися нові частини, під німецькі танки радянське командування кидало поспіхом мобілізованих жителів прифронтових областей, фактично відводячи їм роль «гарматного м’яса»

У міру військових поразок і втрати значної частини території прояви дефетизму (поразництва) дедалі більше охоплювали Червону Армію. День у день частішали випадки дезертирства і добровільного переходу на бік ворога. Як свідчать радянські військові документи, влітку 1941 р. такі переходи здійснювали великі групи червоноармійців по 100 чоловік і більше, нерідко просто під час бою. Наприклад, у серпні 1941 р. добровільно здалися в полон 300 військовослужбовців 227-ї стрілецької дивізії Південно-Західного фронту. 5 вересня 1941 р. у районі Запоріжжя намагалися перейти на бік німців 95 червоноармійців 270-ї стрілецької дивізії Південного фронту і т.д. Нерідко червоноармійці створювали у військах так звані «земляцькі групи» — киян, чернігівчан, сумчан, полтавчан та ін., які готувалися кинути зброю і повернутися додому, у вже окуповані німцями райони. Вищезазначене явище було настільки помітним, що про нього згадував пізніше у своїх мемуарах югославський комуніст М.Джилас. «Не можна було приховати того факту, — писав він, — що українці часто покидали Червону Армію, як тільки німці захоплювали їхні рідні місця…»

З початком війни відверту нелояльність до радянської влади продемонструвала поважна частина західноукраїнського населення, настрої якого впродовж 1939—1941 рр. зазнали кардинальної трансформації: від радощів із приводу звільнення від «панської неволі» — до неприхованої ворожості й навіть ненависті стосовно правління «совєтів». У цьому регіоні не тільки практично було зірвано мобілізацію до Червоної Армії, а й, завдяки старанням українських націоналістів, розпочалася активна партизанська діяльність у її тилу.
І на сході України мобілізація до Червоної Армії відбувалася з великими ускладненнями. У перші тижні війни радянські газети вміщували численні фото із зображенням натовпів людей біля мобілізаційних пунктів у Києві, Харкові, Одесі та ін., повідомленнями про те, що молодь «тримає в облозі» військкомати, вимагаючи відправки на фронт. Здебільшого у великих містах так воно й було… впродовж перших кількох тижнів. Проте патріотичне піднесення, що охопило міську комсомольську молодь — найбільш лояльний до влади прошарок населення, — виявилося нестійким і в міру стрімкого німецького наступу стало швидко спадати. Про це свідчили показники явки радянських громадян на призовні пункти восени 1941 р. Так, у Ворошиловградській області до 16 жовтня 1941 р. на Артемівський призовний пункт з’явилося лише 10% мобілізованих, на Климівський — 18%. По Харківській військовій окрузі станом на 23 жовтня 1941 р. з’явилося 43% загальної кількості призваних. Непоодинокими в цей час були випадки втечі мобілізованих під час транспортування їх до частин діючої армії. За повідомленнями військкоматів Харківської та Сталінської областей, наприкінці жовтня 1941 р. відсоток дезертирів з числа новобранців становив по Чугуївському райвійськкомату — близько 30%, Сталінському — 35%, Ізюмському — 45%.
Радянські історики традиційно виводили необґрунтовано високу цифру мобілізованих в Україні 1941 р. При цьому спостерігалася тенденція до постійного збільшення цих показників: спочатку говорили про 2 млн., потім про 2,5 і навіть про понад 3 млн. чоловік. Водночас ніколи не наголошувалося на тому, що колосальна кількість українців, мобілізованих у перші місяці війни, не відійшла з відступаючими військами Червоної Армії, а залишилася на окупованій території України. Згідно з неопублікованими даними, зібраними у повоєнні часи Комісією з історії Великої Вітчизняної війни, на контрольованих німцями українських землях за різних обставин (дезертирство, недбалість військкоматів, швидкоплинність зміни лінії фронту тощо) залишилося 5,6 мільйона (!!!) військовозобов’язаних українців — тобто майже стільки, скільки їх потенційно могла дати загальна мобілізація (15% усього населення УРСР), і майже стільки, скільки впродовж усієї війни було призвано в Червону Армію з України…

Як свідчать численні військові документи, представники радянських, партійних органів влади втікали з родинами за два-три дні до приходу німців, прихопивши з собою меблі та інше майно.
Радянські історики зазвичай наголошували на значній кількості евакуйованих з України в тил промислових підприємств (майже 550), подаючи це як свідчення блискучого успіху радянської влади. Однак, замилюючи очі цифрами вивезених у тил верстатів і різноманітного обладнання, вони випускали з поля зору головне — на окупованій українській території залишилося не менше 95% (!) населення республіки. Цей найкоштовніший «трофейний матеріал» невдовзі сповна було використано німцями для відбудови та налагодження роботи промислового й сільськогосподарського виробництва, для забезпечення вермахту продовольством і східними солдатами — добровольцями, а економіки Німеччини — робочими руками, сировиною тощо.
Поза всякими сумнівами, громадяни України на загал не мали чіткого уявлення про ідеологію націонал-соціалізму, її нелюдяну расову спрямованість та канібальську сутність. У пам’яті багатьох літніх людей усе ще зберігалися образи «культурних німців» часів громадянської війни.

Вочевидь, мав рацію секретар ЦК КП(б)У Д.С. Коротченко, який пізніше був змушений констатувати: «Абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватися до окупаційного режиму». Таку реакцію українського населення на падіння більшовицького режиму в 1941 р. відомий дослідник історії Рейхскомісаріату України К. Беркхофф справедливо назвав безпрецедентною в Європі за часів Другої світової війни…