Миколаївський комплекс Національного університету „

Вид материала

Документы

Содержание 9. тематичний словник Адміністративна юстиція Адміністративне право Адміністративне право України Адміністративне право (навчальна дисципліна Адміністративне право (галузь права) Адміністративне правопорушення (проступок) Адміністративне провадження Адміністративний нагляд Адміністративний примус Адміністративні стягнення Адміністративно-запобіжні заходи Адміністративно-правова норма Адміністративно-правова правосуб’єктність Адміністративно-правове забезпечення прав, свобод і законних інтересів Адміністративно-правове регулювання Адміністративно-правовий захист Адміністративно-правовий режим іноземців Адміністративно-правовий статус суб’єктів господа­рюва­ння Адміністративно-правовий статус фізичної особи ... Полное содержание

Подобный материал:

• Миколаївський комплекс національного університету, 747.35kb.
• Миколаївський комплекс НаціоНАльного університету, 1364.24kb.
• Миколаївський комплекс національного університету «одеська юридчна академія» Кафедра, 996.17kb.
• Миколаївський комплекс Національного університету «одеська юридична академія», 3514.52kb.
• Миколаївський комплекс національного університету „Одеська юридична академія, 1198.45kb.
• Миколаївський комплекс національного університету „Одеська юридична академія, 1156.45kb.
• Миколаївський комплекс національного університету „Одеська юридична академія, 222.36kb.
• Миколаївський Комплекс національного університету «одеська юридична академія» Кафедра, 298.56kb.
• Миколаївський комплекс національного університету, 1191.8kb.
• Миколаївський комплекс національного університету „Одеська юридична академія, 1241.04kb.

9. ТЕМАТИЧНИЙ СЛОВНИК

Адміністративна відповідальність – це вид юри­дич­ної відповідальності фізичних і юридичних осіб, який вира­жа­ється у застосуванні уповноваженими державою публіч­ни­ми органами (їх посадовими особами) певного виду адміні­стра­тивного примусу – адміністративного стягнення (адмі­ні­стративної санкції).

Адміністративна відповідальність юридичних осіб характеризується такими рисами: здійснюється у сфері публічного управління; є засобом встановлення державного правопорядку; визначена законами України, шляхом засто­суван­ня санкцій, які за своєю природою є карними; пов’язана із застосуванням до юридичної особи державного примусу; реалізується у відповідних процесуальних формах.

Адміністративна юстиція (сутність) полягає в оскар­жен­ні в адміністративному суді розпоряджень суб’єктів влад­них повноважень. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових від­но­син від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень.

Адміністративне право (наука) – це теоретичні поло­же­ння й методологічні основи, які забезпечують процес, дослідження, аналізу і розробки пропозицій, рекомендацій й концепцій з питань правового регулювання суспільних від­но­син у сфері організації та функціонування публічного управ­лі­ння, надання адміністративних сервісних послуг багато­гран­ного публічного забезпечення прав і свобод фізичних і юридичних осіб та ін.

Адміністративне право України (сучасне) увібрало в себе кращі надбання вітчизняної та світової адміністративно-правової думки та виходить із концепції пріоритету законних публічних прав та свобод людини і громадянина.

Адміністративне право (навчальна дисципліна) – це систематизований відповідно до навчальної програми курс, який викладається в юридичних навчальних закладах з ме­тою оволодіння майбутніми юристами, іншими зацікав­ле­ними особами системою теоретичних й науково-прикладних знань щодо норм, принципів, засобів та інших інститутів адміністративного права, а також вміннями й навичками прак­тичного застосування зазначених знань.

Адміністративне право (галузь права) – це сукуп­ність юридичних норм, призначених для врегулювання на засадах “влада-підпорядкування” широких суспільних від­но­син між публічною адміністрацією та об’єктами, які вини­ка­ють у сфері публічного управління, надання адміні­стра­тив­них сервісних послуг з метою публічного забезпечення прав і свобод людини та громадянина, нор­мального функціо­нува­ння громадянського суспільства і дер­жа­ви, з можливістю застосування до порушників адміністративно-правових норм засобів державного примусу.

Адміністративне правопорушення (проступок) – це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи без­діяль­ність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративне провадження здійснюються у судовій та квазісудовій (адміністративній) формах. У першому ви­пад­ку постанову про накладення адміністративного стяг­нен­ня накладає суддя районного (міського) суду, в другому – визначений законами України суб’єкт публічної адмі­ні­стра­ції (орган виконавчої влади, місцевого самоврядування, гро­мадської організації чи його посадова особа). В останньому випадку може застосовуватись спрощене провадження, яке характеризується мінімумом процесуальних дій та їх опе­ра­тивністю: протокол правопорушення не складається, по­са­до­ва особа, що виявила правопорушення, приймає і виконує рішення про накладення стягнення (штрафу або попе­ре­джен­ня) на місці вчинення правопорушення. До осіб, які беруть участь у провадженні, відносяться: особа, яка притягається до адміністративної відпо­ві­даль­но­сті; потерпілий; законні представники; захисник; свідок; екс­перт; перекладач. Їх права і обов’язки визначені в КУпАП.

Адміністративний нагляд – це особливий вид публічної діяльності, здійснюваної спеціальними органами виконавчої влади стосовно організаційно не підпорядкованих підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян у зв’язку з виконанням ними спеціальних міжгалузевих норм, правил, вимог, з використанням комплексу адміністративних засобів впливу – для попередження, виявлення і припинення правопорушень, відновлення встановлених правовідносин і притягнення винних до відповідальності

Адміністративний примус – це визначені нормами адміністративного права способи офіційного фізичного або психологічного впливу уповноважених державних органів, а у деяких випадках – і громадських організацій, на фізичних та юридичних осіб – у вигляді особистих, майнових, орга­ні­за­ційних обмежень їх прав, свобод та інтересів у випадках вчинення цими особами протиправних діянь або в умовах надзвичайних обставин, з метою попередження та припи­нен­ня протиправних діянь, забезпечення провадження в справах про правопорушення, притягнення винних осіб до відпо­ві­дальності, попередження та локалізації наслідків над­зви­чай­них ситуацій.

Адміністративні стягнення – це застосування визна­че­ними законом суб’єктами публічної адміністрації та суд­дя­ми районних (міських) судів щодо винних у скоєнні адмі­ні­стративних правопорушень осіб особливого виду адміні­стра­тивного примусу. За вчинення адміністративних правопорушень КУпАП передбачає такі адміністративні стягнення: поперед­жен­ня; штраф; оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміні­стра­тивного правопорушення; конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміні­стра­тивного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчи­нен­ня адміністративного правопорушення; позбавлення спе­ціаль­ного права, наданого даному громадянинові (права керу­вання транспортними засобами, права полювання); гро­мад­ські роботи; виправні роботи; адміністративний арешт. Законами України може бути встановлено й інші, крім зазначених у цій статті, види адміністративних стягнень. Так, може бути передбачено адміністративне ви­дво­рен­ня за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок.

Адміністративно-запобіжні заходи – це комплекс заходів впливу морального, фізичного, організаційного та іншого характеру, які дозволяють виявляти і не допускати правопорушення, забезпечувати правопорядок за різних обставин.

Адміністративно-правова норма – це встановлене, санкціоноване або ратифіковане державою, формальне ви­зна­чене, юридично обов’язкове, охоронюване засобами дер­жав­ного примусу правило поведінки учасників адміні­стра­тив­но-правових відносин з метою забезпечення публічних прав та свобод людини і громадянина, нормального функ­ціо­ну­вання громадянського суспільства та держави.

Адміністративно-правова правосуб’єктність – це по­тен­ційна можливість мати права й обов’язки, передбачені нормами адміні­стра­тив­ного права, здатність бути їх носієм (адміністративна правоздатність), здатність особи своїми власними діями набувати права й обов’язки, самостійно реалізовувати їх, нести відповідальність за свої дії та керу­ва­ти своїми вчинками (адміністративна дієздатність), а також здатність нести адміністративну відповідальність за скоєні правопорушення (адміністративна деліктоздатність).

Адміністративно-правове забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб у процесі проваджень за заявами, скаргами та пропозиціями громадян характеризується такими особливостями: адміністративно-правові відносини виникають у цій сфері після подання фізичною особою заяви, скарги чи пропозиції; вони роз­гля­да­ються у встановлені законодавством короткі терміни суб’єк­та­ми публічної адміністрації у позасудовому порядку в про­цесі їх владної діяльності; прийняті публічною адміні­стра­цією рішення, як правило, призводять до ефективного від­но­влення порушених прав, свобод та законних інтересів фізич­них і юридичних осіб; посадові особи, які допустили пору­шен­ня, притягуються до дисциплінарної відповідальності, а у випадку виявлення в їх діяннях ознак злочину матеріали щодо них передаються в органи Прокуратури України; неза­леж­но від рішення заявнику обов’язково надається моти­во­вана відповідь.

Адміністративно-правове регулювання – це ціле­спря­мо­ваний вплив норм адміністративного права на суспільні відносини з метою забезпечення за допомогою адміні­стра­тив­но-правових заходів прав, свобод та публічних законних інтересів фізичних і юридичних осіб, нормального функціо­ну­вання громадянського суспільства та держави.

Адміністративно-правовий захист прав свобод та за­кон­них інтересів фізичних і юридичних осіб – це право­засто­совна та правоохоронна владна діяльність публічної адмі­ні­страції щодо вирішення індивідуальних справ з метою при­сі­кання та відновлення порушень прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, відшкодування збитків потерпілим та притягнення винних до адміністративної від­по­відальності або/та створення умов для притягнення їх до іншого виду юридичної відповідальності.

Адміністративно-правовий режим іноземців та осіб без громадянства – це цілісна розширена система регулю­ва­ння відносин у сфері іноземного елементу, встановлена Кон­сти­туцією та іншими законами України з метою захисту прав і свобод людей та національної безпеки країни, що визначає права й обов’язки іноземних громадян і механізм їх реалі­за­ції, характеризується особливим порядком виникнення та припинення, оптимально поєднує інтереси громадян, зазна­че­них суб’єктів і суспільства в цілому, забезпечується дер­жав­ним примусом і громадським осудом порушників режиму.

Адміністративно-правовий статус суб’єктів господа­рюва­ння має основну та додаткову складові: основна полягає в тому, що вони виступають вагомими об’єктами публічного управління, права та законні інтереси яких має забезпечувати публічна адміністрація, додаткова характеризується влад­ни­ми делегованими адміністративними повноваженнями дер­жав­них підприємств.

Адміністративно-правовий статус суб’єктів госпо­да­рю­вання як об’єктів публічного управління полягає в адміні­стра­тивно-правових засадах їх створення й ліквідації та деяких публічних правах та адміністративних обов’язках у процесі господарської діяльності, зокрема щодо питань ліцен­зування, патентування, сплати податків та інших обо­в’яз­кових соціальних платежів, дотримання вимог трудового, еколо­гіч­ного і природоохоронного законодавства.

Адміністративно-правовий статус фізичної особи – це сукупність встановлених законодавством України суб’єктив­них публічних прав і юридичних обов’язків індивіда в сукупності з обсягом та характером його адміністративної правосуб’єктності.

Адміністративно-правові акти мають відповідати та­ким ви­мо­гам: 1) приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; 2) органи публічної влади можуть видавати акти тільки з питань, віднесених до їх компетенції, і в межах своїх повноважень; 3) акти повинні відповідати меті, приписам і вимогам законодавчого акту, з приводу якого вони прийняті; 4) акти мають видаватись у встановлених по­рядку і формі.

Адміністративно-правові відносини (зміст) “влада-підпо­ряд­кування”: суб’єкт публічної адміністрації на основі наділеної дер­жавою компетенції встановлює обов’язкові для виконання об’єкта­ми публічного управління вимоги; об’єкт публічного управління зобов’язаний виконувати законні ви­мо­ги суб’єкта публічної адмі­ні­страції; зазначені відносини не вимагають і не виключають орга­ніза­ційної підпо­ряд­ко­ва­ності, однак рішення суб’єкта є у будь-якому передбаченому законом випадку обов’язковим для виконання об’єктом.

Адміністративно-правові відносини мають структуру, яка характеризується взаємопов’язаністю всіх її складових компонентів – суб’єктів, об’єктів правовідносин та юри­дич­них фактів. Розрізняють фактичний і юридичний зміст адмі­ні­стративно-правових відносин. Фактичний зміст полягає у тому, що це фактичні соціальні, економічні, куль­тур­ні, полі­тич­ні та інші відносини, які отримали через опо­серед­кування адміні­стра­тив­но-правових норм свою юри­дич­ну форму. Вони зберегли фактичний зміст, але завдяки адміністративно-пра­во­вим нор­мам набули нових якостей. Юридичний зміст ад­міні­стра­тив­но-правових відносин – це взаємозв’язок зафіксо­ва­них в адміністративному праві суб’­єк­тив­них прав та юри­дичних обов’язків учасників адміні­стративно-правових від­но­син. Кожному суб’єктивному пра­ву, зафіксованому в адмі­ні­стративно-правовій нормі, від­по­ві­дає (кореспондує) певний юридичний обов’язок, і навпаки.

Адміністративно-правові відносини у вузькому розу­мі­нні – це суспільні відносини, врегульовані нормами адмі­ні­стративного права. Загальним для всіх видів адміні­стра­тив­но-правових відносин є те, що як мінімум однією зі сторін є суб’єкт публічної адміністрації, який наділений державою владною компетенцією.

Адміністративно-правові відносини у широкому розумінні – це форма соціальної взаємодії публічної адміністрації та об’єктів публічного управління, що виникає на підставі адміністративно-правих норм, з метою забезпечення прав та свобод людини і громадянина, нормального функ­ціо­ну­вання громадянського суспільства і держави, учасники якої мають суб’єктивні права і несуть юридичні обов’язки.

Адміністративно-пра­во­ва норма (структура (внутрішня форма) – це об’єктивно зумовлена потребами адміні­стра­тив­но-правового регулювання внутрішня її організація, що ви­ра­жається в поділі на окремі елементи, пов’язані між собою. Вона, як правило, складається з гіпотези, диспозиції та санк­ції. Гіпотеза – частина адміністративно-правової норми, в якій зазначаються обставини, вказуються умови, за на­ста­ння яких можна чи необхідно виконувати правило, що міститься в диспозиції. Призначення гіпотези – визначити сферу та межі регулятивної дії диспозиції адміністративно-правової норми. Диспозиція – частина адміністративно-правової нор­ми, в якій записане саме правило поведінки, виражене в юри­дич­них правах і обов’язках суб’єктів та об’єктів публічної управління. Це центральна, основна частина адміні­стра­тив­но-правової норми, яка вказує на дозволену (необхідну) чи неприпустиму поведінку. Санкція – частина адміністративно-правової норми, в якій закріплені заходи державного при­му­су у разі невиконання обов’язків, якщо вимоги диспозиції не до­три­му­ються. Санкція реалізується у випадках проти­прав­ної, винної, суспільно-шкідливої діяльності чи бездіяльності. Призначення санкції – забезпечувати реалізацію диспозиції адміні­стра­тив­но-правової норми.

Виконавча влада – це самостійна гілка влади (система державних органів), яка на основі законів та з їх виконання здійснює державне управління в країні та наділена компе­тен­цією підзаконної правотворчості. В парламентсько-пре­зи­дент­ській республіці, якою є Україна, здійснення виконавчої влади покладається на Кабінет Міністрів України при від­по­відальності його перед Президентом України та підкон­троль­но­сті й підзвітності Верховній Раді України. На регіо­наль­ному й місцевому рівнях виконавча влада здійснюється місцевими державними адміністраціями та органами місце­во­го самоврядування.

Владна діяльність органів виконавчої влади – це діяль­ність органів та посадових осіб виконавчої влади щодо виконання законів України по всій державі. Головне управління державної служби України є цен­тральним органом виконавчої влади, діяльність якого спря­мо­вується та координується Кабінетом Міністрів України. Голов­держслужба забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та функціональне управ­лін­ня державною службою.

Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні служ­бо­ві повноваження.

Джерело адміністративного права – це спосіб зов­ніш­нього оформлення адміністративно-правових норм, який за­свідчує їхню державну загальнообов’язковість, тобто це спо­соби, форми вираження і закріплення державної волі Українського народу.

Дисциплінарна відповідальність державних служ­бов­ців – це сукупність адміністративно-правових відносин, що виникають у зв’язку з накладенням на державних службовців передбачених законодавством дисциплінарних стягнень за порушення ними службової дисципліни.

Дисциплінарні провадження в адміністративному пра­ві застосовуються щодо посадових осіб публічної адміні­стра­ції: працівників ОВС, прокуратури, суб’єктів корупційних діянь; державних службовців, органів місцевого само­вряду­вання; спортивних функціонерів. Вони є вагомим чинником забезпечення прав і свобод громадян від свавілля публічної адміністрації. Саме дисциплінарним стягненням посадової особи – суб’єкта публічної адміністрації, як правило, супроводжується провадження за обґрунтованою скаргою громадян.

За структурою адміністративно-правовий статус скла­да­ється з: негативного статусу – це право фізичної особи на те, щоб влада не втручалася у сферу особистої свободи, відмежованої законом; позитивного статусу – обов’язок публічної адміністрації надавати визначені законодавством адміністративні сервісні послуги; активного статусу – право громадянин бути єдиним джерелом влади та безпосередньо чи через обраних представників здійснювати її.

За структурою публічного управління до суб’єктів адмі­ністративного права відносяться як суб’єкти публічної адміністрації, так і об’єкти публічного управління: 1) фізич­ні особи із загальним правовим ста­ту­сом (громадяни України, іноземці, особи без громадянства) та спеціальним правовим статусом (підприємці, фізична особа-водій транспортного за­со­бу тощо); 2) органи виконавчої влади (вищі, центральні та місцеві) та їх посадові особи; 3) Президент України та допоміжний орган для забез­пе­че­ння здійснення Президентом своїх повноважень – адміністрація Президента України; 4) органи місцевого само­врядування; 5) об’єднання гро­ма­дян; 6) суб’єктів госпо­дарю­вання, зокрема з владними деле­го­ваними адміні­стра­тив­ними повноваженнями.

Закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий в резуль­та­ті Всеукраїнського референдуму та Верховною Ра­дою Украї­ни, який приймається в особливому порядку, ре­гу­лює найважливіші суспільні відносини, виражає волю, інте­ре­си Українського народу, має найвищу юридичну силу щодо ін­ших нормативно-правових актів, загально­обов’яз­ко­вий для населення і держави та охороняється дер­жав­ною владою.

Заходи процесуального забезпечення (ст. 259-266 КУпАП): доставляння порушника; адміністративне за­три­мання; особистий огляд і огляд речей; вилучення речей і документів; відсторонення водіїв від керування транс­порт­ними засобами, річковими і маломірними суднами та огляд їх на сп’яніння; привід правопорушника органом внутрішніх справ до органу, який розглядає справу (ст. 268 КУпАП).

Заходи адміністративного припинення в діяльності публічної адміністрації мають за мету своєчасне реагування на ті чи інші антигромадські діяння, припинення, пере­ри­ван­ня протиправної поведінки і, тим самим, недопущення на­стан­ня її шкідливих наслідків.

Індивідуальні адміністративні акти – це адміні­стра­тив­ні приписи персоніфікованого характеру, прийняті у процесі владної діяльності публічної адміністрації з метою забез­пе­чення завдань публічного управління.

Компетенція – це певний обсяг державної діяльності, покладений на конкретний орган, або коло питань, перед­ба­чених законодавством, іншими нормативно-правовими акта­ми, які цей орган має право вирішувати в процесі практичної діяльності.

Конституція України, яка є Основним Законом Української держави (у системі джерел адміністративного права вихідну роль відіграє). В ній визначається система публічних органів (Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, судів, місцевих державних адміністрацій, Прокуратури України тощо), найважливіші положення їх діяльності та закладено основні вихідні засади, що визначають адміністративно-правовий статус громадян. Оскільки закріплена презумпція про те, що Конституція є актом вищої юридичної сили (ст. 8 Конституції), то від­по­від­но закони України, акти Президента України, Кабінету Міні­стрів України та інших органів виконавчої влади при­йма­ють­ся на основі Конституції і мають відповідати їй.

Корупція - це діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг (Закон України від 5 жовтня 1995 р. № 356 “Про боротьбу з корупцією”). Корупція – це використання особою наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей з метою одержання непра­во­мір­ної вигоди або прийняття обіцянки / пропозиції такої ви­го­ди для себе чи інших осіб або відповідно обі­цян­ка /про­позиція чи надання неправомірної вигоди такій особі або на її вимогу – іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей (Закон України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”).

КУпАП є провідним нормативно-правовим актом серед джерел адміністративного права. У ньому зосе­реджені норми, що регулюють і охороняють матеріальні й процесуальні суспільні відносини в сфері адміністративних правопорушень і адміністративної відповідальності. Проте для комплексного забезпечення прав і свобод людини в процесі квазісудової адміністративної діяльності нагальним є прий­нят­тя Адміністративно-процедурного кодексу України.

Метод адміністративного права (провідний) - це адміні­стра­тивно-правовий метод правового регулювання суспіль­них відносин, зміст якого полягає в тому, що суб’єкт пуб­ліч­ної адміністрації наділений владною компетенцією, а об’єкт зобов’язаний вико­ну­вати його законні вимоги. В умовах демократичної правової держави зазначений метод втратив авторитарні ознаки, оскільки урівноважується суворим до­три­манням публічною адміністрацією принципу законності та можливістю об’єкта публічного управління оскаржити діяння (бездіяльність) суб’єкта в кількох незалежних інстанціях.

Методи адміністративного права – це способи, при­йо­ми цілеспрямованого впливу на поведінку учасників адміні­стра­тивно-правових відносини. Основними методами адміні­стра­тивного права є переконання і примус.

Механізм адміністративно-правового регулювання – це засоби функціонування єдиної системи адміністративно-правового регулювання з метою забезпечення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб, нормального функціонування громадянського суспільства і держави. До складових елементів механізму адміні­стра­тив­но-правового регулювання слід віднести: норми адміні­стра­тив­ного права та їх зовнішнє вираження через джерела права; публічну адміністрацію; принципи діяльності публічної адмі­ні­страції; індивідуальні акти публічної адміністрації; адміні­стративно-правові відносини; форми адміністративного права; тлумачення норм адміністративного права; методи адміністративного права; процедури реалізації адміні­стра­тивно-правових норм; принцип законності.

Місцеве самоврядування – це право територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сіль­ську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – само­стій­но вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції й законів України.  Органи місцевого самоврядування виконують власні та делеговані повноваження. Власні повноваження місцевого самоврядування – це ті права й обов’язки, які визнає за суб’єктами місцевого самоврядування держава і які забез­пе­чують само­стійне вирішення населенням питань місцевого значення. Делеговані повноваження місцевого само­вря­ду­ва­ння – це повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування з одночасною передачею необхідних матеріальних і фінансових ресурсів, реалізація яких підконтрольна органам державної виконавчої влади.

Нормативні акти публічного управління – це прийняті у процесі підзаконної розпорядчої діяльності органами і посадовими особами публічної адміністрації владні приписи загального характеру з метою виконання завдань адміні­стра­тив­ного права щодо конкретизації та деталізації законів до стадії їх застосування.

Нормативно-правові акти (підзаконні) видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання. Щодо поділу підзаконних адміністративно-правових актів на види, то в основу класифікації беруться різні критерії для поділу –за суб’єктами видання, за колом суб’єктів тощо.  За суб’єктами видання – це: 1) постанови Верховної Ради; 2) постанови Президії Верховної Ради; 3) постанови Кабінету Міністрів України; 4) укази Президента України; 5) рішення і постанови Верховної ради, Ради Міністрів Автономної Рес­пуб­ліки Крим. 6) розпорядження голів обласних, районних державних адміністрацій норма­тив­ного характеру; 7) рішення, нормативні ухвали місцевих рад на­родних депутатів; 8) рішення виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів загального характеру; 9) інструкції, накази керівників міністерств, державних комітетів та ві­домств загального характеру; 10) накази (нормативні) керів­ни­ків відділів і управлінь місцевих державних адміністрацій та виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів, нормативного характеру; 11) нормативні накази, інструкції адміністрацій підприємств, установ, організацій.

Норми адміністративного права забезпечують людині й громадянину не тільки міру особистої свободи, але й ви­зна­чену підтримку з боку правлячої влади, таку підтримку пуб­ліч­на адміністрація зобов’язана надати у випадку, коли для задоволення природних невід’ємних потреб людині недо­стат­ньо її власних зусиль чи добровільної допомоги гро­мад­сько­сті; засоби для задоволення потреб людини можуть бути забезпечені не інакше як у примусовому порядку.

Об’єднання громадян в адміністративному праві характеризуються подвійним статусом: 1) вони є об’єктами управління та повинні виконувати законні вимоги органів легалізації; 2) деякі з них самі володіють публічними деле­го­ва­ними законами повноваженнями (наприклад, громадські формування з охорони громадського порядку), що дає змогу відносити їх до суб’єктів публічної адміністрації.

Об’єктом адміністративно-правових відносин є те ма­те­ріаль­не або нематеріальне благо, на використання чи охо­ро­ну якого спрямовані суб’єктивні права та юридичні обо­в’яз­ки учасників адміністративно-правових відносин. Це бла­га матеріальні або нематеріальні, а також певні дії, заради яких суб’єкти вступають в адміністративно-правові відно­си­ни. Об’єктами адміністративно-правових відносин можуть бути різноманітні матеріальні та нематеріальні блага, які ста­но­влять публічну цінність, та діяння суб’єктів і об’єктів пуб­ліч­ного управління.

Орган виконавчої влади (державного управління) – це частина державного апарату (організації), що має власну структуру та штат службовців і в межах установленої ком­пе­тенції здійснює від свого імені й за дорученням держави внутрішнє державне управління в галузях і сферах суспіль­них відносин.

Органи виконавчої влади є численними та різно­маніт­ними, що обумовлено безпосередньою спрямованістю виконавчо-розпорядчої діяльності, їх класифікація здій­сню­ється за різними критеріями. Залежно від територіального масштабу виділяють вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади: Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів вико­нав­чої влади, очолює всю її систему; систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом; місцеві державні адміні­стра­ції здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі. За характером компетенції органи виконавчої влади поділяються на органи загальної, галузевої, спеціальної та предметної компетенції.

Переконання є засобом попередження правопорушень. Найбільш поширеними формами використання методу пере­ко­нання є: здійснення систематичної роз’яснювальної роботи щодо норм адміністративно-правових актів (агітаційно-про­па­гандистська робота); критика антигромадських вчинків; інформування населення про стан охорони, забезпечення право­порядку; заохочення громадян, які активно беруть участь в охороні правопорядку.

Посада – це визначена структурою і штатним роз­пи­сом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами вважаються керівники та за­ступ­ни­ки керівників державних органів та їх апарату, інші дер­жав­ні службовці, на яких законами або іншими нор­ма­тив­ними актами покладено здійснення організаційно-роз­по­ряд­чих і консультативно-дорадчих функцій.

Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має від­по­від­ні посадові повноваження щодо здійснення орга­ніза­ційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отри­мує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Права людини – це природні, невід’ємні права кож­но­го індивіда, що зумовлюються самим фактом його існування у конкретно-історичних умовах, однакові для всіх людей, об’єктивно визначені досягнутим рівнем розвитку людства та встановлені на рівні міжнародних стандартів. Обов’язок будь-якої держави – закріпити їх у законодавстві та створити умови для їх реального забезпечення.

Правова культура у сфері публічної служби в Україні – це історично обумовлена комплексна категорія, яка вклю­чає в себе правосвідомість, розуміння принципів права та моделі звичаєвої поведінки посадових осіб публічної адміні­стра­ції при забезпеченні ними захисту прав свобод та закон­них інтересів фізичних і юридичних осіб, нормального функ­ціо­нування громадянського суспільства та держави.

Предмет адміністративного пра­ва (у вузькому розумінні)– це суспільні відносин, які виникають між суб’єктом публічної адміністрації та об’єктом публічного управління.

Предмет адміністративного права (у широкому розу­мінні) – це система суспільних відносин між суб’єктами та об’єктами публічного управління, які виникають у сфері владно-розпорядчої діяльності, надання адміністративних сервісних послуг з метою публічного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, нормального функціонування громадянського суспільства та держави, при суворому дотри­ма­нні принципу законності з можливістю застосування до порушників адміністративно-правових норм засо­бів дер­жав­ного примусу та адміністративної відповідальності.

Принципи адміністративного права – це основні ви­хід­ні, об’єктивно зумовлені засади діяльності суб’єктів адмі­ні­стративного права, відповідно до яких забезпечуються пра­ва та свободи людини і громадянина, нормальне функціо­ну­вання громадянського суспільства та держави. До основних принципів адміністративного права відносяться: пріоритет забезпечення прав і свобод людини і громадянина перед іншими цінностями, верховенства права, законності, прин­цип зв’язаності публічної адміністрації законом і під­кон­троль­ності їх суду, принципи гласності, відповідальності та самостійності діяльності публічної адміністрації.

Провадженню у справах про адміністративні право­пору­шення притаманні такі особливості: 1) виникає у зв’яз­ку з вчиненням адміністративного проступку та необ­хід­ністю проведення адміністративного розслідування; 2) реалі­зу­ється тільки визначеним колом суб’єктів публічної адмі­ні­страції; 3) процесуальні акти цього провадження мають пев­ну спе­ци­фіку; 4) за допомогою цього провадження реалі­зу­ються нор­ми адміністративної відповідальності.

Провадження в справах про адміністративні право­по­рушення – це особливий вид діяльності районного (міського) суду й публічної адміністрації щодо виконання проце­суаль­них дій з розгляду справи про адміністративне право­по­ру­шен­ня та винесення по ній постанови, яка спрямована на притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які вчинили адміністративні правопорушення. Основні адміністративно-правові норми щодо прова­дже­ння в справах про адміністративні правопорушення зосе­ред­жені в КупАП – р. IV “Провадження в справах про адміністративні правопорушення”, р. V “Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень”, у р. XIX МК України “Провадження у справах про порушення митних правил” і численних підзаконних нормативно-правових актах – наприклад, Наказі МВС України від 22 лютого 2001 р. № 185 “Про затвердження Інструкції з оформлення мате­ріа­лів про адміністративні правопорушення”.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення (за загальним правилом)проходить такі стадії: 1) порушення адміністративного провадження і адміні­стра­тив­не розслідування; 2) розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення по ній постанови; 3) перегляд справи у зв’язку з оскарженням або опротестуванням по­ста­но­ви у справі; 4) виконання постанови про накладення адміністративного стягнення.

Проходження державної служби – це діяльність дер­жав­ного службовця щодо виконання завдань та повноважень за посадами, які він обіймає, починаючи з моменту набуття ним статусу державного службовця і завершуючи його при­пи­ненням.

Публічна служба – це діяльність на державних полі­тич­них посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дип­ло­матична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого само­врядування.

Публічне суб’єктивне право включає в себе: право громадян вимагати від публічної адміністрації здійснення юридичних дій, направлених на захист їх прав; право вимагати від іншої сторони виконання обов’язку, тобто право на чужі дії; право привести в дію апарат примусу держави проти зобов’язаної особи, тобто право на примусове вико­на­ння обов’язку; можливість користуватись на основі цього права певними соціальними публічними благами.

Публічний інтерес – це важливі для значної кількості фізич­них та юридичних осіб потреби, які відповідно до зако­нодавчо встановленої компетенції забезпечуються пуб­ліч­ною адміні­страцією.

Публічний контроль як метод адміністративного права – це діяльність публічної адміністрації з метою перевірки виконання об’єктами публічного управління встановлених законами України вимог адміністративно-правових режимів.

Розпорядча діяльність органів виконавчої влади – це видання органами виконавчої влади на основі законів підза­кон­них нормативно-правових актів обов’язкового значення.

Свобода зібрань це однин із дієвих правових інструментів забезпечення захисту прав і свобод фізичних і юридичних осіб засобами громадянського суспільства є гарантована Конституцією України. Громадський “тиск” на публічну владу у випадку порушення нею прав і свобод фізичних і юридичних осіб здійснюється в таких формах: збори, мітинг, похід, демонстрація, пікетування.

Свобода людини – це суб’єктивне право індивіда діяти самостійно відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей, не порушуючи при цьому прав, свобод і законних інтересів інших осіб.

Систему суб’єктів адміністративного права можна по­ділити на два рівні: 1) індивідуальні (фізичні особи із загаль­ним і спеціальним правовим статусом (фізичні особи-під­приємці чи фізична особа-водій транспортного засобу)) та 2) колективні (держава, державні органи та установи, гро­мад­ські об’єднання, адміністративно-територіальні одиниці та їх населення, виборчі округи, релігійні організації, про­ми­слові підприємства, іноземні підприємства тощо) суб’єкти адміністративного права.

Служба в органах місцевого самоврядування – це про­фе­сійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

Структурним елементом адміністративного законо­дав­ства є специфічні адміністративно-правові акти: акти пря­мо­го волевиявлення населення (Всеукраїнського чи місцевих референдумів); акти Конституційного Суду України, рішення громадських об’єднань, протести органів прокуратури з при­воду незаконності нормативних актів, рішення адміні­стра­тив­них судів тощо.

Суб’єктами адміністративного права є фізичні та юри­дичні особи, які мають суб’єктивні публічні права й юри­дич­ні обов’язки та наділені специфічними юридичними власти­во­стями їх реалізовувати.

Форма адміністративного права – це зовнішнє вира­жен­ня однорідних за своїм характером та правовою при­ро­дою груп адміністративних дій публічної адміністрації, здійснених у рамках режиму законності та її компетенції для досягнення адміністративно-правової мети – публічного за­без­печення прав і свобод людини і громадянина, нор­маль­но­го функціо­ну­вання громадянського суспільства держави.

Юридичний обов’язок налічує чотири основні ком­по­ненти: необхідність здійснювати певні дії або утримуватись від них; необхідність відреагувати на законні вимоги уповно­ва­женого суб’єкта, необхідність нести відповідальність за неви­конання цих вимог; обов’язок не перешкоджати уповно­ва­женому суб’єкту користуватись тим благом, щодо якого він має право.

Юридичний склад проступку – це сукупність ознак єдності його об’єктивних та суб’єктивних характеристик, які є необхідними для визначення даного діяння право­по­ру­шен­ням (об’єкт проступку; об’єктивна сторона; суб’єкт про­ступ­ку; суб’єктивна сторона).

Юридичний факт – це конкретна життєва обставина, з якою норма адміністративного права пов’язує виникнення, зміну або припинення адміністративно-правових відносин. За відношенням до волі суб’єкта правовідносин вони можуть бути класифіковані на події, коли настання цих юридичних фак­тів не залежить від волі суб’єктів адміністративного пра­ва (наприклад, повінь, як стихійно лихо, що зобов’язує публічну адміністрацію надавати допомогу населенню), та діяння, що поділяються на: а) дії – вольові акти поведінки людей, які мають свідомо-вольовий характер; б) без­діяль­ність – пасивну поведінку суб’єктів права.

ЗМІСТ


Навчальну програму склав:

кандидат юридичних наук О.В. Ткаля


Зав. кафедри

кримінально-правових дисциплін

кандидат юридичних наук, доцент О.В.Козаченко