Geum.ru

Воловець я. В. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання

Вид материалаДокументы

Содержание


Фінансова діяльність венчурних фірм
Фінансова діяльність страхових компаній
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6
[1]

Проект цивільного кодексу уперше розглядає оренду будинків і споруд як самостійний предмет правового регулювання. Змістом договору оренди даного виду майна є передача орендодавцем будинку чи споруди орендарю в тимчасове володіння і користування чи в тимчасове володіння і прийняття об'єкта оренди останнім. Крім фактичної передачі будинку (споруди), сторонам необхідно скласти і підписати акт передачі або інший документ про передачу.

Законодавство регламентує форму, за якою укладається договір оренди будинку чи споруди у письмовій формі, підписаній сторонами. Не допускається оформлення договору шляхом обміну документами за допомогою поштового, телеграфного чи іншого зв'язку, що дозволяє вірогідно установити походження документу. Недотримання форми договору оренди будинку чи споруди тягне його недійсність незалежно від терміну дії й учасників договору.

Законодавством не встановлений максимальний і мінімальний термін оренди будинку чи споруди, сторони вправі самостійно визначити в договорі характер оренди (короткотерміновий чи довготерміновий). Однак термін дії договору є важливим елементом договору, і сторони зобов'язані його вказати. Якщо термін не зазначений, то договір вважається укладений на невизначений термін. У цьому випадку кожна зі сторін вправі в будь-який момент відмовитися від договору, попередивши про своє рішення іншу сторону за три місяці (у контракті можна обумовити інший термін).

Об'єктом договору є будинки і споруди. Будинки поділяють на житлові і нежитлові. Юридичні особи можуть орендувати житлові приміщення винятково для проживання громадян. До нежх відносяться будинки, що використовуються для виробничих, торгових, адміністративних, культосвітніх, науково-дослідних, навчальних, лікувальних, складських та інших цілей. Житлові будинки можуть містити в собі нежитлові приміщення (поліклініки, магазини, їдальні, тощо). Набагато рідше нежитлові будинки можуть мати житлові приміщення (службові квартири в будинку, що використовують під офіс).

Будинки, розташовані на земельній ділянці поділяють на основні і службові. Основним будинком вважають такий, що є головним по капітальності будівлі, архітектурним ознакам, за своїм призначенням. Будівлю, що виконує обслуговуючу роль стосовно основного будинку, зараховують до службової (комори, побутові будинки, майстерні, гаражі, тощо).

Як об'єкт державної реєстрації нерухомого майна визначають основний будинок без службових будівель з конкретним порядковим номером або основний будинок і службові будівлі, розташовані на одній земельній ділянці.

Як об'єкт договору оренди, будинок повинен повинен відповідати певним ознакам. Насамперед він  повинний бути прийнятий в експлуатацію. Не може бути об'єктом договору оренди самовільно побудований будинок. Основними документами на будинок є технічний паспорт і поземельна книга. У бюро технічної інвентаризації ведеться реєстр об'єктів власності юридичних і фізичних осіб.

До споруд, що є об'єктами орендних відносин, зараховують: теплові вузли, підестакадні простори, мости, оранжереї, колодязі, навіси, портики, окремі елементи зовнішнього благоустрою, трансформатори і деякі інші інженерні споруди.

У договорі оренди будинку чи споруди повинні бути вказані індивідуально визначені ознаки об'єкта оренди, що дозволяють переконливо встановити майно, предмет передачі орендарю. Отже, укладаючи контракт, необхідно вказати точну адресу і загальну площу переданого в оренду будинку (споруди). При порушенні цих вимог  у договорі об'єкт оренди вважається не погодженим сторонами, а відповідний договір - не укладеним.

Мета використання (призначення) об'єкта оренди повинна бути сформульована в тексті договору гранично чітко, наприклад, під  “конторські приміщення”.

Відповідно до загальних правил, право здачі в оренду майна належить власнику або уповноваженій ним особі.

Підприємства можуть здавати в оренду нерухоме майно, що належить їм на праві господарського ведення, тільки за згодою власника.

Державне підприємство не має права здавати в оренду будинки чи споруди без згоди Фонду комунального майна.

Здача в оренду об'єктів нерухомості, що відносяться до муніципальної власності, входить у компетенцію органів місцевого самоврядування.

Нерухоме майно, що належить за правом господарського ведення підприємствам залізничного транспорту, може здаватися в оренду за згодою національного органу виконавчої влади в області залізничного транспорту.

Фонди державного майна можуть виступати як орендодавці тільки у відношенні об'єктів державної власності, що не знаходяться в господарському веденні підприємств.

Спеціальні норми, що стосуються оренди будинків і споруд, регулюють і відносини, що виникають при передачі земельної ділянки, зайнятої під нерухомість і необхідної для її використання.

За договором оренди будинку чи споруди орендарю одночасно з передачею прав володіння і користування такою нерухомістю передаються права на ту частину земельної ділянки, що зайнята під нерухомість і необхідна для її використання. Дане правило гарантує своєчасне надання орендарю за договором оренди будинку (споруди) земельної ділянки, а також можливість повноцінно експлуатувати орендовану нерухомість.

Право орендаря будинку (споруди) на земельну ділянку знаходиться в залежності від того, яку правомочність на дану земельну ділянку має орендодавець. Це може бути право власності, право довічного наслідуваного володіння, право постійного (безстрокового) користування, оренда й інші правомочності користування земельною ділянкою.

У випадках, коли орендодавець є власником земельної ділянки, на якій знаходиться будинок (споруда), що здається в оренду, орендарю надається право оренди передбачене договором на відповідну частину земельної ділянки. Якщо договором не визначене право орендаря на відповідну земельну ділянку, до нього переходить право користування тією частиною земельної ділянки, що зайнята будинком (спорудою) і необхідна для використання за призначенням на обумовлений договором термін.

При визначенні права орендаря на відповідну земельну ділянку необхідно враховувати встановлені законодавством обмеження. Так, земельна ділянка може надаватися на право довічно наслідуваного володіння тільки громадянам.

Якщо земельна ділянка, на якій знаходиться будинок (споруда), не належить орендодавцю за правом власності, то оренда нерухомості, розташованої на такій земельній ділянці, допускається без згоди власника цієї ділянки, якщо це не суперечить умовам користування даною ділянкою, установленою законом чи договором із власником земельної ділянки.

Оскільки закон наділяє орендаря правом тільки на частину земельної ділянки, зайняту будинком чи спорудою і необхідну для його використання, а не на усю земельну ділянку, займану орендодавцем, то право користування додатковою земельною ділянкою визначається за згодою сторін.

У випадках, коли земельна ділянка, на якій знаходиться орендований будинок (споруда), продається іншій особі, за орендарем зберігається право користування частиною земельної ділянки, що зайнята будинком чи спорудою і необхідна для його використання, на умовах, що діяли до продажу земельної ділянки. Дане положення спрямовано на захист законних інтересів орендаря будинку (споруди) при зміні власника земельної ділянки, на якому розташована орендована нерухомість.

Формулюючи статті договору, що стосується орендної плати, важливо пам'ятати, що її розмір встановлюється за згодою сторін і є важливою умовою контракту. При відсутності такої умови в договорі оренди будинку чи споруди він вважається неукладеним. Причому для даного договору не застосовується правило, відповідно до якого виконання договору може бути оплачено за ціною на аналогічні товари, роботи чи послуги за подібних обставин.

У передбачених законом випадках сторони можуть використовувати фіксовані ставки орендної плати, встановлювані чи регульовані уповноваженими на те державними органами.

Закон може встановлювати обмеження при визначенні сторонами розміру орендної плати за користування деякими об'єктами оренди.

При визначенні розміру орендної плати сторони повинні керуватися положеннями, затвердженими місцевими органами влади, у яких встановлені ставки орендної плати  для даного регіону.

Зазвичай ставки орендної плати встановлюють за одиницю площі орендованого будинку - 1 кв. м. Загальну суму орендної плати в цьому випадку визначають, виходячи з фактичного розміру переданого орендарю будинку чи споруди. Якщо оренда носить довготерміновий характер, то доцільно використовувати річну ставку.

Розмір орендної плати залежить від:

1. місця розташування будинку (центр чи околиця);

2. технічного стану будинку (ступінь зносу, будівельний матеріал, з якого побудований будинок);

3.  призначення приміщення (біржова, банківська, правоохоронна, наукова діяльність, ігорний бізнес, соціальний захист незаможних громадян тощо);

4. приналежності будинку до пам'ятників історії, культури, архітектури;

5. ступеня облаштованості (ліфт і т.п.);

6. придатності будинку для комерційної експлуатації;

7. виду приміщення (основне чи допоміжне приміщення, підвал);

8. фактичної площі будинку.

Даний перелік не є вичерпним. Загальний розмір орендної плати за будинок розраховується шляхом підсумовування платежів за оренду окремих приміщень будинку.

Плата за користування будинком чи спорудою включає плату за користування земельною ділянкою, на якій вони розташовані, якщо інше не передбачено договором. Договором може бути передбачена роздільна плата за землю й оренду будинку чи споруди.

Як правило, орендар, що належним чином виконав свої обов'язки, після закінчення терміну договору має за інших рівних умов переважне перед іншими особами право укласти договір оренди на новий термін. За своїм розсудом сторони можуть виключити можливість продовження оренди чи установити в договорі додаткові умови, при дотриманні яких орендар здобуває переважне право укласти договір оренди на новий термін.

Зміна і доповнення умов договору оренди оформляється в письмовій формі як додаткова угода і є невід'ємною частиною договору. Внесення змін і доповнень у договір допускається тільки за обопільною згодою сторін. В однобічному порядку договір може бути змінений тільки у випадку суттєвого порушення умов договору іншою стороною.

Договір оренди будинку (споруди) може бути розірваний достроково:

•  за згодою сторін, у тому числі при наданні орендарю іншого будинку (споруди);

• у судовому порядку при порушенні умов договору;

•  при ліквідації організації орендаря.

Підстави дострокового розірвання договору оренди будинку (споруди) за вимогою однієї зі сторін у судовому порядку встановлені загальними положеннями цивільного кодексу про оренду. Договором оренди можуть бути передбачені додаткові підстави дострокового розірвання договору.

В одній із статей договору необхідно передбачити відповідальність сторін за невиконання чи неналежне виконання обов'язків. Доцільно, приміром, установити санкції за несвоєчасне перерахування орендної плати й інші порушення. При цьому сплата неустойки не звільняє сторони від виконання зобов'язань чи усунення порушень.

При припиненні договору оренди орендар повинний повернути будинок (споруду) за актом передачі, підписаному сторонами. У акті передачі необхідно вказати технічний і санітарний стан будинку (споруди).

Фінансові відносини в процесі підприємницької (виробничої) діяльності

1. Лізинг як форма торгівлі нерухомістю

На сьогоднішній день одним із напрямів фінансової діяльності є лізинг (фінансова оренда).

Здійснюючи лізингові операції, орендодавець (лізингодавець) зобов’язується придбати у власність обумовлене договором майно і надати його орендарю (лізингоодержувачу) за договором в тимчасове користування для підприємницьких (виробничих) цілей.

Предметом договору фінансової оренди може бути рухоме і нерухоме майно, характерною ознакою якого є збереження натуральних властивостей у процесі його використання, тобто неспоживані речі. Тому майнові права не можуть бути об'єктом оренди. Законом обмежується коло об'єктів, що можуть виступати як предмет договору фінансової оренди. Так, земельні ділянки й інші природні об'єкти не можуть бути передані у фінансову оренду, оскільки їх використання з підприємницькою метою визначається спеціальним законодавством. Отже, орендоване майно можна використовувати тільки в підприємницькій діяльності.

Як правило, сторонами в договорі оренди виступають комерційні організації і громадяни-підприємці. Орендодавцем може бути будь-яка юридична чи фізична особа, що є власником майна. Він не зобов'язаний одержувати спеціальний дозвіл (ліцензію) для укладення договіру фінансової оренди. Отже, орендодавець, це юридична особа, яка передає в оренду за договором спеціально придбане майно, або індивідуальний підприємець без утворення юридичної особи, зареєстрований як підприємець, або приватна особа - власник майна, що є предметом договору фінансової оренди.

У проекті цивільного кодексу відтворено норму відповідно до якої майно, що стало предметом договору фінансової оренди, може використовуватися тільки для підприємницьких (виробничих) цілях. Отже, орендарем, який одержує майно в користування за договором фінансової оренди, може виступати юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність або громадянин, який займається підприємницькою діяльністю без утворення юридичної особи і зареєстрований як індивідуальний підприємець.

Особливістю договору фінансової оренди є наявність третього учасника договору - продавця, який реалізує майно, що є об'єктом лізингу. Ним може бути, наприклад, підприємство-виробник машин і обладнання або інша юридична особа, або підприємець, що продає лізингове майно.

Суб'єктами лізингу можуть бути також підприємства з іноземними інвестиціями, що здійснюють свою діяльність відповідно до Закону України “Про іноземні інвестиції в Україні”.

Стосовно форми договору фінансової оренди діє загальне правило, за яким договір на термін більше одного року, а якщо однією з його сторін є юридична особа, то незалежно від терміну, повинний бути укладений у письмовій формі. Якщо предметом договору фінансової оренди є об'єкт нерухомості, то договір підлягає державній реєстрації. Договір фінансової оренди транспортних засобів – повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання, що відносяться до нерухомого майна, державній реєстрації не підлягає.

У законодавстві не обумовлено максимальний чи мінімальний термін дії договору фінансової оренди. Сторони можуть укласти його на будь-який термін, про що зобов'язані вказати в договорі. Договір стає економічно вигідний, коли термін фінансової оренди наближається до нормативного терміну служби майна.

Учасники фінансової оренди, як правило, пов'язані між собою двома договорами: орендодавець із продавцем лізингового майна – договором купівлі-продажу й орендодавець з орендарем – договором фінансової оренди. При цьому орендар не є в договірних відносинах із продавцем лізингового майна, але має стосовно нього визначені права й обов'язки. Підставою для цього служать його договірні відносини з покупцем майна – орендодавцем. Орендар вправі пред'являти продавцю орендованого майна вимоги, що випливають з договору купівлі-продажу, укладеного між продавцем і орендодавцем. Одночасно він не може розірвати договір купівлі-продажу з продавцем без згоди орендодавця. Тільки сторони договору купівлі-продажу у випадку невиконання чи неналежного виконання умов договору однією із сторін вправі вимагати розірвання договору.

У відносинах із продавцем орендар і орендодавець виступають як солідарні кредитори. При солідарності вимог кожен із солідарних кредиторів вправі пред'явити боржнику (продавцю) вимоги в повному обсязі. Виконання усіх зобов'язань одним із солідарних кредиторів звільняє боржника (продавця) від виконання цих зобов’язань перед іншими кредиторам.

Як правило, орендар вибирає продавця і визначає умови договору купівлі-продажу майна. У цьому випадку орендодавець не несе відповідальності за вибір предмета оренди і продавця. Якщо договором фінансової оренди передбачено, що вибір продавця і придбаного майна здійснює орендодавець, то орендар має право висувати вимоги відповідно до умов договору купівлі-продажу безпосередньо продавцю майна або орендодавцю, котрі несуть солідарну відповідальність.

Придбаваючи майно для орендаря, орендодавець повинний повідомити продавця про призначення майна. Відсутність такого застереження не тягне недійсності договору, але може послужити підставою для вимоги про відшкодування збитків. Майно, що є предметом договору фінансової оренди, передається безпосередньо орендарю за його місцезнаходженням, якщо інше не передбачено договором. У випадку, коли майно не передане орендарю в термін зазначений у договорі фінансової оренди, орендар вправі зажадати розірвання договору і відшкодування понесених збитків (реальний збиток плюс упущена вигода) від орендодавеця, якщо прострочення допущене з вини останнього

Таким чином, відповідно до законодавства договір фінансової оренди (лізингу) повинний відповідати наступним вимогам:

-  право вибору об'єкта лізингу і продавця лізингового майна належить орендарю (лізингоодержувачу), якщо інше не передбачено договором;

-  лізингове майно використовується орендарем тільки в підприємницьких (виробничих) цілях;

-   лізингове майно придбавається орендодавцем у виробника (продавця) майна за умови передачі його в лізинг орендарю.

У договорі фінансової оренди нерухомості обов'язково визначається розмір орендної плати, порядок, терміни і періодичність внесення орендних платежів. Договір фінансової оренди носить інвестиційний характер, оскільки орендодавець фінансує виробнику підприємницьку діяльність орендаря. Для орендаря даний договір служить способом одержання необхідного йому нерухомого майна. Договір економічно вигідний для сторін у випадку, коли сума лізингових платежів близька до вартості переданого в оренду майна в цінах на момент укладання договору. Проект цивільного кодексу не містить нормативних розпоряджень, що встановлюють розмір орендної плати за користуванням майном за договором фінансової оренди, однак зрозуміло, що розмір орендної плати є важливою умовою договору, оскільки відсутність формулювання спричинить до недійсності договору.

Законодавством не передбачені спеціальні правила, що стосуються обов'язків сторін щодо використання і змісту орендованого майна. У договорі сторони можуть передбачити певний розподіл витрат щодо змісту орендованого майна. Традиційно такі витрати несе орендар, якщо інше не встановлено законом чи договором фінансової оренди. Орендар вправі за згодою орендодавця здавати орендоване майно в суборенду і віддавати свої права й обов'язки за договором фінансової оренди іншій особі, надавати орендоване майно в безплатне користування, а також віддавати орендні права в заставу, вносити їх як внесок у статутний капітал господарських товариств і товариств пайового внеску чи у виробничий кооператив, якщо інше не встановлено чинним законодавством. У зазначених випадках, за винятком передачі прав і обов'язків за договором іншій особі, відповідальним за договором фінансової оренди перед орендодавцем залишається орендар.

У договорі фінансової оренди можна передбачити перехід орендованого майна у власність орендаря після закінчення терміну оренди або до його закінчення за умови внесення орендарем всієї обумовленої договором викупної ціни. Договір фінансової оренди, що передбачає викуп орендованого нерухомого майна, укладається у формі купівлі-продажу такого майна. Викуп майна при фінансовій оренді регулюється загальними правилами, установленими цивільним кодексом для орендних угод, і здійснюється відповідно до умов договору фінансової оренди або додаткової угоди сторін. Закон може встановлювати випадки заборони викупу орендованого майна.

Сторони вправі домовитися про залік раніше виплаченої орендної плати у викупну ціну. Якщо після закінчення терміну договору фінансової оренди викуп не відбудеться, то майно може бути здане в оренду знову. Орендні відносини, що виникають за таких умов, не можуть служити підставою для оформлення договору фінансової оренди, поскільки предметом договору лізингу виступає нове, спеціально придбане орендодавцем майно для передачі його в оренду. Після закінчення терміну договору фінансової оренди орендар має переважне перед іншими особами право укласти договір оренди майна. Умови договору можуть бути змінені за згодою сторін.

Ще однією особливістю договору фінансової оренди є те, що в момент передачі орендарю орендованої нерухомості до нього переходить ризик випадкової втрати чи випадкового псування даного майна, якщо інше не передбачено угодою сторін у договорі, хоча власником майна залишається орендодавець.

2. Купівля-продаж квартир як предмет підприємницької діяльності

За оцінками вітчизняних і закордонних експертів, що займаються аналізом фінансової ситуації в Україні, купівля-продаж квартир займає одне з перших місць по ступені рентабельності. Підприємці, вкладаючи в цей сегмент фінансового   ринку   капітал, реально збільшують свої доходи.

Про купівлю-продаж квартир, як про предмет підприємницької діяльності, можна говорити, насамперед, у рамках рієлтерської діяльності. Законодавство визначає даний вид підприємницької діяльності як діяльність, здійснювану юридичними особами й індивідуальними підприємцями на основі угоди з зацікавленою особою (або за дорученням) від її імені і за її рахунок або від свого імені, але за рахунок і в інтересах зацікавленої особи з метою цивільно-правових угод щодо земельних ділянок, будинків, будівель, споруд, житлових і нежх приміщень і прав на них. Зазначається, що послуги щодо оцінки нерухомості не є рієлтерською діяльністю.

Рієлтерська діяльність не підлягає ліцензуванню. Рієлтерами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, що займаються підприємницькою діяльністю в рамках чинного законодавства.

Відповідно до проекту цивільного кодексу, основною метою діяльності комерційних організацій є отримання прибутку. Очевидно, що організації, які займаються рієлтерською діяльністю, можуть створюватися тільки у формі господарських товариств (повних, довірчих, товариств з обмеженою відповідальністю й акціонерних товариств, виробничих кооперативів, державних і муніципальних підприємств).

Оскільки рієлтерска діяльність - це комерційна діяльність, то не може бути рієлтерською некомерційна організація. Разом з тим, проект ЦК установлює можливість здійснення підприємницької діяльності некомерційними організаціями, у тому числі і з нерухомістю, однак ця діяльність має певні обмеження. По-перше, підприємницька діяльність повинна служити цілям, заради яких створена некомерційна організація. По-друге, некомерційна організація не вправі розподіляти отриманий прибуток між учасниками організації.

Стосовно продажу житла в цивільному кодексі сформульовані додаткові вимоги, спрямовані на захист громадян проживаючих у житлових приміщеннях. Так, зокрема, важливою умовою договору  продажу (купівлі-продажу) квартири чи її частини, у якій проживають особи, що зберігають відповідно до закону право користування відповідним житловим приміщенням після його придбання покупцем, визнається перелік таких осіб із зазначенням їхніх прав користування проданим житловим приміщенням. При недотриманні цієї вимоги договір продажу (купівлі-продажу) квартири вважається неукладеним.

Договір продажу (купівлі-продажу) квартири підлягає державній реєстрації і вважається укладеним з моменту такої реєстрації.

Перехід права власності на нерухомість за договором продажу (купівлі-продажу) до покупця підлягає державній реєстрації.

Виконання договору продажу (купівлі-продажу) квартири до моменту державної реєстрації переходу права власності не є підставою для зміни їхніх відносин із третіми особами. При відхиленні однієї зі сторін від державної реєстрації переходу права власності на нерухомість, суд вправі за вимогою іншої сторони винести рішення про державну реєстрацію переходу права власності. При цьому сторона, що необґрунтовано ухиляється від державної реєстрації переходу права власності, повинна відшкодувати іншій стороні збитки, викликані затримкою реєстрації.

У договорі продажу (купівлі-продажу) квартири повинні бути зазначені дані, що дозволяють чітко встановити житлове приміщення, що підлягає передачі покупцю за договором (адреса, місце знаходження, продається квартира). При відсутності таких даних у договорі умова про житлове приміщення (квартирі), що підлягає передачі, вважається не погодженою сторонами, а відповідний договір не вважається укладеним.

Договор продажу (купівлі-продажу) квартири має суттєву відмінність від інших договорів купівлі-продажу, оскільки неодмінно передбачати ціну квартири. При відсутності в договорі погодженому сторонами в письмовій формі, умови про ціну квартири договір про її продаж (купівлю-продаж) вважається неукладеним.

Договір купівлі-продажу приватизованої квартири, укладений без попереднього дозволу органів опіки і піклування буде визнаний недійсним, як такий, що тягне порушення житлових прав і інтересів неповнолітніх дітей продавця.

Терміни для запам’ятовування

        Рієлтер

        Об’єкт нерухомості

        Поземельна книга (єдиний державний реєстр)

        Державна реєстрація прав на нерухомість

        Принципи реєстрації прав на нерухомість

        Оренда нерухомості

Питання для самоконтролю

1.      Етапи становлення рієлтерської діяльності в Україні

2.      Об’єкти рієлтерської діяльності

3.      Суб’єкти рієлтерської діяльності

4.      Законодавчі акти, що регулюють рієлтерську діяльність

5.      Специфіка торгівлі нерухомістю

6.      Основні елементи договору купівлі-продажу нерухомості

7.      Основні принципи реєстрації прав на нерухоме майно

8.      Принцип спеціальності

9.      Принцип обов’язковості

10.  Принцип гласності

11.  Принцип вірогідності

12.  Принцип безповротності

13.  Принцип старшинства

14.  Акт реєстрації прав на нерухомість

15.  Формування ціни на нерухомість

16.  Специфічні особливості оренди нерухомості

17.  Розпорядники державного майна

18.  Лізинг (фінансова оренда) нерухомості

19.  Специфічні особливості купівлі-продажу квартир, житла.

Список літератури за темою

Цивільний кодекс (Проект).

Лаврухин О.  “Рынок недвижимости: этап становления закончен, но что дальше?” // ж-л  “Бизнес” , 1996, №11  ;  стр.13.

Бойко Т.   “Недвижимость: парадоксы закона и логика права”  // ж-л  “ЭКО”, 1995, №9  ; стр.173.

Павлов П.  “Основные принципы регистрации прав на недвижимое имущество”  // ж-л  “Российская юстиция”,1995, №5 ; стр.26.

Витрянский В. “Отдельные виды договора аренды”  //  ж-л  “Хозяйство и право”, 1996, №3 ; стр.23.

Калачева С.А.  “Арендные сделки”, М. ; 1996 ;

Коган Э.Э.  “Правовые основы лизинга” //  ж-л  “ЭКО”, 1996 , №3 ; стр.65


ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ВЕНЧУРНИХ ФІРМ

Питання теми:

1.       Фінансове забезпечення ризикового бізнесу і джерела венчурного капіталу

2.       Способи венчурного інвестування та аналіз ризиків на шляху до венчурних інвестицій

3.       Досвід фінансової діяльності венчурних фірм на прикладі американських моделей організації

4.       Стадії процесу фінансування венчурного капіталу, організація пошуку венчурного інвестора

5.       Проблеми венчурного інвестування в Україні

 

Розвиток малого бізнесу сприяє формуванню ринкової структури економіки і конкурентного середовища, оподатковуваної бази для бюджетів усіх рівнів. Шляхом створення нових підприємств і робочих місць малий бізнес знижує гостроту безробіття, забезпечує зайнятість населення, насичує ринок різноманітними товарами і послугами.

Малі підприємства створюють близько 12% ВВП. За обсягами прибутку, рівнем доходів працівників, платоспроможністю, виплатами податків малі підприємства мають вищі потенційні можливості порівняно з великими виробництвами. При зниженні інноваційної сприйнятливості великих підприємств до високих технологій зростає роль малих і середніх підприємств, що випускають наукомістку продукцію.

Спеціалізовані органи виконавчої влади, що здійснюють підтримку малого підприємництва, діють в усіх регіонах України. В окремих із них організовані фонди підтримки малого підприємництва, прийняті і реалізуються регіональні програми. Продовжує створюватися мережа об'єктів інфраструктури підтримки малого бізнесу - бізнес-центри, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, технопарки й ін.

Національна програма державної підтримки малого підприємництва повинна розвиватися за трьома основними напрямами:

1. формування пакета нормативно-законодавчих актів, підтримка вітчизняних виробників; забезпечення якості, безпеки і конкурентоздатності товарів і послуг, подолання адміністративних бар'єрів.

2. формування регіональних центрів підтримки підприємництва.

3. створення діючих фінансово-кредитних і інвестиційних механізмів, заснованих на оптимальному поєднанні коштів державної підтримки, інвестиційних ресурсів приватного капіталу і власних нагромаджень малих підприємств, насамперед для самоінвестування. Передбачається проектне фінансування, надання гарантій, страхування, застосування лізингу, заставних технологій, взаємного кредитування і венчурного фінансування, розробка документів нормативного і методичного характеру, а також організація в регіонах мережі спеціалізованих фінансово-кредитних і інвестиційних інститутів підтримки малого підприємництва .

Реалізація заходів програми дозволить збільшити чисельність зайнятих у малому підприємництві до 13,5-14,5 млн. чоловік, число малих підприємств до 900-950 тисяч; створити нові робочі місця, насамперед у виробничій і інноваційній сферах.

Досягнення основної мети Програми вимагає рішення пріоритетних завдань: підтримка створення кредитних і інвестиційних союзів, товариств взаємного страхування, кредитно-інвестиційних і гарантійно-інвестиційнних організацій; створення РЦПП; стимулювання малого підприємництва в інноваційній діяльності й ін.

У сфері розвитку малого інноваційного бізнесу, програма, зокрема, передбачає:

  Створення в регіонах України інноваційно-технологічних центрів і центрів просування і передачі нових технологій, що сприятиме розвитку малих інноваційних підприємств у рамках Міжвідомчої програми активізації інноваційної діяльності в науково-технічній сфері на найближчі 2 роки, у тому числі: організація "опорних крапок" росту інноваційної інфраструктури і наповнення їхніми технологічними фірмами; створення центрів просування нових технологій у біотехнології, стоматології й енергозбереженні; реалізація проектів впровадження комп’ютерних технологій у виробничі процеси;

   Участь у наданні гарантій і співфінансування інноваційних проектів адресної підтримки малого підприємництва. Результат - фінансова підтримка інвестицій у реалізацію інноваційних проектів на конкурсній основі;

Фінансове забезпечення ризикового бізнесу і джерела венчурного капіталу

Існує два способи проводити фінансування діяльності підприємства – пряме фінансування і боргове.

Боргове фінансування – це кредити банків, випуск облігацій.

Пряме фінансування здійснюється, коли інвестор вносить кошти або інше майно в статутний капітал підприємства чи купує акції цього підприємства і, таким чином, одержує право на частку в майбутніх прибутках (дивіденди). Величина частки визначається величиною внеску в статутний капітал або кількістю придбаних акцій.

Інвестором венчурних фондів можуть бути:

-  Комерційні банки. Комерційні банки  насамперед зацікавлені в зниженні своїх кредитних ризиків.

-  Інвестиційні банки. Інвестиційні банки - це інвестиційні інститути, що займаються розміщенням нових випусків цінних паперів; правильніше вважати інвестиційний банк не інвестором, а фінансовим посередником.

-  Торгові банки. Торговий банк схожий і на комерційний, і на інвестиційний. Торгові банки мають значний капітал, що дозволяє їм здобувати цінні папери не тільки для перепродажу, але і як об'єкт інвестицій. Крім того, торгові банки здійснюють характерні для комерційних банків розрахункові і кредитні послуги.

-  Інвестиційні фонди. Існує безліч різних організаційно-правових форм інвестиційних фондів. Прийнято виділяти дві основні категорії інвестиційних фондів: відкриті і закриті.

Відкриті фонди допускають збільшення і зменшення частки інвесторів у них у будь-який час. Саме тому відкриті фонди найбільш привабливі для дрібних інвесторів, що не можуть внести у фонд значні кошти і не хочуть зв'язувати себе обіцянками залишити ці кошти у фонді на значний термін. Відповідно, відкриті фонди прагнуть вкладати гроші своїх інвесторів у найбільш ліквідні фінансові інструменти, що при необхідності дуже легко перетворити в гроші.

Закриті фонди, напроти, встановлюють визначені проміжки часу, протягом яких інвестор не має права забрати свої гроші з фонду. Закритих фондів мають високі вимоги до обсягу інвестицій і, таким чином, розраховані в основному на інституціональних клієнтів. Закриті фонди не пред'являють високих вимог до поточної ліквідності інвестицій, що дозволяє досягти більш високої прибутковості в довгостроковій перспективі.

Необхідно сказати, що абсолютна більшість інвестиційних фондів керується інвестиційною декларацією, де зазначено у які фінансові заходи фонд має право інвестувати накопичені кошти. У світовій практиці відомі фонди державних облігацій, корпоративних облігацій, грошового ринку, нерухомості й акцій. Існують також збалансовані фонди, що інвестують у декілька видів фінансових заходів.

-  Стратегічні інвестори. Стратегічні інвестори прагнуть придбати великі (тим більше контрольні) пакети акцій, фахово розбираються в специфіці роботи підприємств інвестованих, втручаються в оперативне керування ними.

-  Венчурні капіталісти і венчурні фонди. Такі інвестори звичайно прагнуть придбати значну частку в підприємстві (20-40%). Венчурний інвестор, як правило, не має свого плану розвитку підприємства, але вимагає, щоб керівництво підприємства розробило такий план і в цілому дотримувалось його протягом інвестиційного циклу. Інвестиційний цикл венчурного інвестора в більшості випадків - від трьох до десяти років. Венчурний інвестор сподівається, що за цей час підприємство зможе значно збільшити свої обороти і прибуток, ринкова вартість підприємства значно зросте, і інвестор зможе вигідно продати свої частку в цьому підприємстві.

Перш ніж венчурний інвестор погодиться розпочати інвестиції, він визначає свою стратегію виходу. Найбільш типові стратегії виходу - це реалізація придбаних акцій на біржовому ринку, продаж інвестиції стратегічному інвестору, продаж своєї частки іншим акціонерам або керівництву підприємства.

Своєю появою фонди зобов'язані США - країні з найбільш розвинутою інфраструктурою венчурного фінансування. У рамках американської моделі фонди створювалися в основному для фінансування перспективних ідей і починань.

За кордоном, в основному у США і країнах Західної Європи, ці інструменти повсюдно використовуються на практиці вже не одне десятиліття й одержують в останні роки усе більш широке поширення. Загальний світовий ринок венчурного капіталу перевершив у середині 90-х років рубіж у 100 млрд. дол. За один тільки 1996 рік нові інвестиції венчурного капіталу в США склали близько 10 млрд. дол., а на європейському континенті - майже 8 млрд. дол.

Досвід розвинутих економічних країн у періоди промислового спаду, що стикалися з проблемами, аналогічними нинішнім вітчизняним, свідчить, що венчурні фонди можуть служити одним з ефективних засобів подолання дефіциту і дорожнечі інвестиційних ресурсів.

Венчурні фонди Західної Європи інвестують в економіку регіону більше 6 млрд. доларів на рік. Але, на відміну від американських, європейські фонди ризикового фінансування воліють вкладати кошти не в початковий, а у вже зрілий, що добре зарекомендував себе, бізнес. Це пояснюється тим, що на початку 80-х багато фондів, зокрема, британських "обпеклися" на фінансуванні привабливих і дуже модних тоді ідей у сфері інформаційних технологій.

Пальма першості в області венчурного фінансування належить Великобританії. З 1984 по 1995 р. річний обсяг інвестицій, здійснених фондами цієї країни, зріс із 190 млн. до 2,5 млрд. ф. стерл. За даними Європейської асоціації венчурних фондів, майже половина усього західноєвропейського ризикового фінансування в 1995 р. припадала на Британію. Причому коло третини інвестицій - за межами країни.

Ряд країн створює сприятливі умови для розвитку венчурних фондів. Наприклад, уряд Голландії гарантує покриття половини можливих збитків, позв'язаних з інвестуванням у приватні компанії.

Венчурні фонди Голландії і Франції черпають інвестиційний капітал головним чином у найбільших банках і страхових компаніях, британські - у пенсійних фондах, на частку яких припадає біля третини усіх фінансових вливань. Останнє пояснюється тим, що в даній країні на пенсійні фонди, що інвестують у венчурний бізнес, поширюється пільговий режим оподатковування.

Головна відмінність венчурних фондів від інших інституційнальних інвесторів полягає в тому, що перші інвестують кошти шляхом придбання акцій підприємств, котрих вони інвестують. Більшість фондів створюється на період 7-10 років. По завершенні цього періоду фонд реалізує всі придбані корпоративні цінні папери і ліквідується. Тому венчурні фонди зацікавлені у високому котируванні акцій підприємства-реципієнта. Для цього представники фонду активно беруть участь у керуванні підприємствами і консультуванні вищого керівництва. Представник фонду входить у Раду директорів компанії.

Світовий досвід показує, що стратегічний альянс підприємств із венчурними фондами дає вражаючі економічні результати. За даними Асоціації венчурних фондів Великобританії, з 1991 по 1995 р. загальний обсяг продажу у фірмах, що стали об'єктами венчурного фінансування, збільшився на 34 відсотка, обсяг експорту - на 29, чисельність персоналу - на 15. У цілому ж по країні останній показник не перевищив 1 відсотка.

Венчурний капітал зіграв у другій половині ХХ століття найважливішу роль у реалізації найбільших науково-технічних нововведень в області мікроелектроніки, обчислювальної техніки, інформатики, біотехнології, в інших наукомістких галузях виробництва. Тож не випадково розвиткові венчурного бізнесу активно сприяють державні органи ряду провідних індустріальних країн. Вони виходять при цьому з необхідності підвищення конкурентоздатності національної промисловості в умовах загострення суперництва на світовому ринку. Чималу роль грає і турбота про підтримку рівня зайнятості населення, у тому числі, через створення нових робочих місць у малому бізнесі.

Результати цілеспрямованого державного втручання у названі області простежуються на прикладі країн Західної Європи, що до початку 80-х років помітно відставали від США по сумарному обсягу акумульованого з різних джерел і працюючого на економіку венчурного капіталу, а вже в 1991 р. разом узяті не тільки наздогнали, але й обійшли американців.

Способи венчурного інвестування та аналіз ризиків на шляху до венчурних інвестицій

 

Як вже було сказано венчурні фонди, що діють Україні, працюють, як правило, з коштами великих міжнародних фінансових структур, таких, як Європейський Банк Реконструкції і Розвитку, що накладає додаткові обмеження на їхню діяльність і почасти диктує вибір фінансованих галузей. Існує кілька загальних правил, що можуть бути корисні тим, для одержання інвестицій.

На відміну від банку, фонд претендує на частину власності в підприємстві, тому юридичний стан фірми надзвичайно цікавить інвестора.

Інвестор готовий нести великі ризики, тому фондам потрібно набагато більше часу для прийняття рішень, як правило, не менше пів року.

Вірогідність в обмін на конфіденційність - це основний підхід до подачі інформації. Занизивши чи завищивши якісь показники, спотворивши картину реального життя фірми, можна відштовхнути інвестора чи істотно утруднити подальший розвиток взаємин.

Проекти, розглянуті венчурними підприємствами, відносяться, як правило, до числа високо ризикових із середнім періодом окупності 7-8 років. На фірмі створюється спеціальний венчурний фонд для фінансування таких підрозділів, причому керівники венчурних фірм наділені повноваженнями по плануванню періодичності користування фондом і самі встановлюють обсяг коштів які виділяють.

В Україні перші кроки по використанню принципів венчурного бізнесу були розпочаті не в області фінансування ініціативних підприємницьких проектів, а з метою виходу з кризи і підвищення ефективності роботи приватизованих підприємств. Втім це один із традиційних напрямків венчурного бізнесу.

Наскільки розвиток венчурного бізнесу вигідний для економіки держави, свідчить хоча б той факт, що в США тільки за період з 1990 по 1995 р. приватні інвестори вклали близько 130 млрд. дол. у розвиток нових перспективних фірм, що вперше запропонували свої акції на фондовому ринку. Ці кошти інвестуються, як правило, з розрахунку на ріст курсової вартості в плині тривалого періоду.

Ліквідність інвестицій в Україні – це одне з болючих питань для венчурного капіталу. Ліквідність інвестицій венчурного капіталу на даний час є невизначеною через такі причини:

–       нерозвиненість ринку цінних паперів;

–       відсутність довіри до вітчизняних компаній на світових ринках;

–       відсутність будь-якого досвіду придбання компаній великими вітчизняними підприємствами.

Ця ситуація відображається в структурах угод, коли інвестування в акціонерний капітал часто піднімається на негарантовані позики, або відхилення від класичного придбання неконтрольного пакета акцій до придбання контрольного в розрахунку на майбутнього потенційного стратегічного партнера, як правило, зацікавленого в повному контролі над компанією.

Основною проблемою венчурного бізнесу є високий ступінь ризику при здійсненні венчурного проекту. Перед здійсненням проекту необхідно оцінити можливі інноваційні втрати.

Фінансові витрати на проведення технічних заходів, часовий розрив між впровадженням нововведень і одержанням корисного результату, а також імовірність втрат від нововведень вимагають оцінки ризику інноваційних рішень. При цьому виникає необхідність чіткого розмежування очікуваних збитків, що в економічній практиці не знаходить належної уваги. Якщо виникнення збитків від інновацій не викликає сумнівів і передбачено заздалегідь, то утрати від ризику мають визначений ступінь імовірності, що зв'язано з факторами невизначеності. Тому при оцінці економічного ризику варто розраховувати не тільки заздалегідь передбачувані збитки, але й непередбачувані ймовірні втрати:

Для достовірної оцінки доцільності інноваційних процесів виникає необхідність удосконалення класифікації факторів ризику нововведень з урахуванням специфіки економічного середовища. Із збільшенням кількості специфічних факторів, що включаються в розрахунки визначення ризику, підвищується відособленість результатів оцінки економічної доцільності нововведень.

Є велика кількість факторів, що впливають на формування інноваційних ризиків. Найголовнішими з них щодо венчурного інвестування є наступними:

Зовнішній ризик

Ризик стабільності партнерства

Банківський ризик

Ризик стабільного постачання

Ризик зміни податкової політики

Ризик зміни бюджетних відрахувань

Ризик підрядного партнерства

Ринковий ризик

Ризик зменшення попиту

Ризик надлишку пропозиції

Ризик росту інфляції

Внутрішній ризик

Ризик зриву намічених програм

Ризик скорочення фінансування

Ризик недостатності науково-технічного потенціалу

Ризик зриву повноцінних заходів на впровадження науково-технічних нововведень

Ризик помилковості економічних прогнозів

Виходячи з особливостей окремих інноваційних процесів, необхідно додатково включати інші специфічні фактори.

На розвиток інновацій великий вплив мають зовнішні фактори. Основними партнерами підприємства виступають держава із системою оподаткування, постачальники, підрядники, кредитори, банки. Своєрідним джерелом зовнішнього ринку є ринок реалізації з характерним балансом попиту та пропозиції. Ці фактори для будь-якого економічного середовища - побічні елементи ризику будь-якої інновації.

При оцінці банківського ризику враховується ймовірність зміни відсотків і термінів надання довгострокового кредиту. В умовах економічного спаду кредитні ресурси в державі формуються в основному за рахунок іноземних валютних коштів, а не приросту національного доходу. Отже, в залежності від зміни припливу національної валюти коливаються також величина банківських активів і умови надання кредитів підприємствам. У свою чергу нестабільні відсотки і терміни надання кредитів підвищують ступінь банківського ризику інноваційних процесів.

Нестійкість оподатковування також важливий фактор інвестиційного ризику, оскільки на початковому етапі нововведень надані підприємствам податкові пільги можуть бути надалі змінені і навіть скасовані, що ставить під загрозу плани проведення великомасштабних інновацій.

Неефективно діють і важелі державного захисту внутрішнього ринку. Імпорт товарів здійснюється без особливих економічних перешкод, що різко знижує зацікавленість вітчизняних підприємців у великомасштабних інвестиціях. В умовах сильної зовнішньої конкуренції місцеві капіталовкладення стають часом занадто ризикованими.

Вузький ринковий простір для вітчизняних підприємців і разом з тим повторювані в останні роки раптові "інтервенції" імпортних товарів часто приводять до порушення балансу пропозиції та попиту на внутрішньому ринку, що у свою чергу ставить під сумнів доцільність інноваційних процесів через труднощі реалізації кінцевих результатів. Тому фактор ризику від зниження ринкового попиту й інтересу до кінцевих результатів відіграє важливу роль при оцінці економічної доцільності великомасштабних інвестицій у країні.

Поряд із зовнішніми факторами інноваційних ризиків помітний вплив роблять специфічні внутрішні умови, що перешкоджають розвитку інноваційної діяльності і підвищують ступінь ризику нововведень на рівні підприємств. Це стосується насамперед витоку кадрів із сфери науково-технічної діяльності за межі країни. Разом з тим очевидна неспроможність підприємств у справі підготовки менеджерів і виконавців в області інновацій.

Повільне поповнення управлінського апарата кадрами з орієнтацією на ринкове господарювання, затримка з перебудовою господарських ланок при одночасному скороченні складу колишнього науково-виробничого персоналу формують ризик недостачі науково-кадрового потенціалу для керування інноваційними процесами на підприємствах. Більш того, недостача кадрового потенціалу часто супроводжується недостатністю власних фінансових коштів на інвестиції.

Внутрішній ризик недовиконання інноваційних програм пов'язаний в основному зі скороченням фінансування інвестиційної діяльності з власних джерел підприємств. Хронічні зриви в сфері матеріально-технічного постачання, несвоєчасні платежі замовників, простої виробництва через енергетичну кризу супроводжуються поглибленням фінансової нестійкості підприємств. Це є причиною скорочення і без того малих власних коштів, що виділяються на проведення інновацій.

Втрати від помилок у прогнозах очікуваних корисних результатів інвестицій повинні враховуватися в оцінці доцільності здійснення інноваційних програм. У перспективних економічних розрахунках не представляється можливим з високою точністю визначити очікувані позитивні і негативні результати намічених інвестицій

Отже реальна оцінка втрат від ризику кожної інновації стає необхідною ланкою при обґрунтуванні вибору масштабів і шляхів здійснення інвестиційних програм.

Досвід фінансової діяльності венчурних фірм на прикладі американських моделей організації

 

У США практика венчурної організації інноваційної діяльності почалася із середини 70-х років. В даний час спостерігається друга хвиля "венчурного буму". Компанія General Electric, наприклад, має 30 венчурних підприємств, що діють у різних стратегічних зонах господарювання, загальний фонд яких складає 100 млн. дол. Фірма Xerox створила в 1989 р. венчурне відділення Xerox Technology Ventures з фондом 30 млн. дол., куди можуть звертатися групи інженерів чи інших функціональних службовців для одержання підтримки своїх незалежних інноваційно-технологічних проектів. Якщо проект є життєздатним, з венчурного фонду виділяють кошти на його реалізацію. Багато компаній стимулюють створення на своїй базі фірм-новачків, надаючи їм необмежену самостійність. Материнська компанія виступає як основний власник акцій нової фірми, встановлюючи в такий спосіб повний фінансовий контроль, і дістає ексклюзивні права на впровадження у свою діяльність інноваційних досягнень. До 1992 р. у відомій американській корпорації АТТ було створено близько 50 фірм-новаторів, що функціонують в даній системі.

У США дрібний бізнес став розглядатися як найважливіше джерело науково-технічного прогресу на перспективу. Саме в малих фірмах зароджувалися чи вперше освоювались такі видатні винаходи, як кондиціонування повітря, вертоліт, турбореактивний двигун, електронно-променева трубка, електронна лампа, радіочастотна модуляція.

70-і роки відзначалися значна інтенсифікацією процесу формування малих фірм високого технічного рівня, що істотно впливали на розвиток деяких галузей промисловості. Наприклад, поява мікропроцесора, що здійснив переворот у напівпровідниковій техніці, стала можливою завдяки створенню в 1968 році такої фірми. У напівпровідниковій промисловості США за 1966-1976рр. виникли 35 малих наукомістких фірм, обсяг продажу продукції яких у 1977 році склав 426 млн. доларів.

На відміну від великих підприємств малі фірми мають більш високі показники ефективності науково-дослідного процесу: відношення кількості нововведень до чисельності наукового персоналу - у 4 рази, кількість нововведень на 1 долар витрат на НДКР – у 24 рази.

Характерною ознакою малих наукомістких фірм США є вузька спеціалізація. Здійснюється, як правило, виробництво одного-двох видів продукції. У діяльності таких фірм зайняте значне число вчених і інженерів, вони мають високу частку витрат на НДКР, що складає більше 7% від вартості готової продукції.

Крім існування самостійних ризикових фірм великі корпорації самі створюють у своїй структурі спеціальні підрозділи, призначені для добору і фінансування цікавих ідей, освоєння новітніх технологій, пропонованих як незалежними малими наукомісткими фірмами, так і співробітниками самої корпорації. Таким чином, характерним у розвитку корпораціями ризикового фінансування стало формування цілком належних їм ризикових фірм.

Створювані тимчасові, автономно керовані спеціалізовані підрозділи називають “внутрішніми венчурами”. При успішній діяльності “внутрішнього венчура” він стає одним з виробничих підрозділів корпорації, а його продукція реалізується за сформованими у корпорації каналами збуту.

Багато корпорацій США (IBM, General Electric і ін.) мають “внутрішні венчури”. Найбільш успішним з 15 “внутрішніх венчурів” корпорації IBM був проект створення і випуску на ринок персональних комп'ютерів. До 1980 року (через рік після його створення) продукція була випущена на ринок, а ще через 2 роки річний обсяг продажу склав 2,5 млрд. доларів, перевищивши продаж будь-якої іншої моделі обчислювальної техніки виробництва IBM.

За останні роки в США було прийнято ряд законів, основною метою яких є стимулювання інноваційної діяльності дрібних підприємств і фірм, що займаються розробкою нових технологій.

Стадії процесу фінансування венчурного капіталу, організація пошуку венчурного інвестора

 

Пошук і добір компаній (search, screening і deal-flow) - важлива складова процесу інвестування. На відміну від країн Заходу, де існує розвинута інфраструктура, процес пошуку придатних фірм для вітчизняних умов найчастіше нагадує пошук чорного кота у темній кімнаті. Основні джерела інформації про зростаючі компанії в Україні – це преса, виставки, спеціалізовані асоціації, бюлетені і брошури, що видаються організаціями підтримки бізнесу, особисті контакти менеджерів венчурних фондів і компаній.

Поза залежністю від орієнтації і переваг венчурних інвесторів. Втім, загальним критерієм оцінки для них усіх є відповідь на єдине питання: чи здатна компанія і бізнес, у якому вона знаходиться до швидкого розвитку? Фінансовий ризик венчурного інвестора може виправдати тільки відповідна винагорода, яка передбачає, що повернення на вкладений капітал буде значно вищим. Повернення на вкладений капітал (Internal Rate of Return IRR) - загальноприйнятний показник виміру винагороди IRR. У європейській і британській асоціаціях венчурного капіталу він вважається стандартом оцінки прибутковості інвестиційного проекту. На сьогодні вітчизняний ринок малого і середнього бізнесу абсолютно неліквідний, тож розрахунок показника IRR - справа в достатній мірі не проста. Очевидно, що при таких умовах ріст, вимірюваний як процентне збільшення продажу, - показник більш відчутний і наочний. Логічно, що ріст продажу приведе до поліпшення й інших показників, насамперед - ринкової частки компанії. Відповідно, в ідеальній ситуації у венчурного інвестора є шанси досягти мети - продати за велику суму приналежний йому пакет акцій. Якщо обсяги продажу тієї чи іншої компанії будуть зростати до 40 - 50% в рік, то вона відповідати сподіванням венчурного інвестора.

Ринкова вартість визначається винятково ринком. Показники оперативної діяльності впливають на ринкову вартість. Проведене в США дослідження 847 великих публічних компаній показало, що сукупна ринкова вартість компаній, норма прибутку яких вища за середнє значення, але мають скорочення витрат, у період з 1989 по 1992 р. зросла на 11,6%. На противагу їм, сукупна ринкова вартість компаній, що орієнтуються на ріст (growth seekers) у який норма прибутку нижче середнього, але вище норма приросту обороту, за аналогічний період зросла на 23,5%.

Після того, як компанія попадає в поле зору венчурного капіталу процес ретельного спостереження або вивчення (due diligence). Ця стадія - найбільш тривала у венчурному інвестуванні, що триває часом до півтора року, завершується ухваленням остаточного рішення про виробництво інвестицій чи відмову від них. Одна з маркетингових компаній DataMerge, у брошурі, присвяченій венчурному капіталу, процес описала так: "Якщо іспанська інквізиція асоціюється з фізичними катуваннями для досягнення духовної слухняності, тто спілкування з венчурним інвестором можна порівняти з інтелектуальним катуванням. Навіть, якщо вам вдасться вижити, він пропустить ваші мізки через таку м'ясорубку, що ви будете готові на усі, аби довести, що мислите з ним однаково." (www.datamerge.com)

На наступному етапі (після розгляду піддаються всі аспекти стану компанії і бізнесу) за результатами такого дослідження (якщо приймається позитивне рішення) складається інвестиційна пропозиція чи меморандум (investment offer or memorandum), де сумуються усі висновки і формулюється пропозиція для інвестиційного комітету, що і виносить остаточний вирок. Як правило, складання меморандуму означає майже остаточне рішення, оскільки у венчурному бізнесі прийнято довіряти один одному: інвестиційний комітет безумовно покладається на думку виконавчого директора чи менеджера фонду, що у свою чергу несе повну відповідальність за зроблену ним пропозицію. Проте, відмова цілком ймовірна навіть на цьому, остаточному етапі.

Необхідно мати на увазі, що фінансування компаній, котрі знаходяться на стадії "розширення", тобто вже існуючого і функціонуючого бізнесу, потребує розрахунку їхньої вартості. Для цього використовуються два основних методи оцінки первісної вартості компанії. Перший - заснований на оцінці вартості активів чи чистих активів. Другий - на розмірі річного обороту чи обсягу продажів. Розрахунок первісної вартості необхідний для визначення структури угоди. З огляду на те, що в переважній більшості випадків, при первинному інвестуванні венчурний капіталіст претендує на контрольний пакет акцій, обсяг наданих інвестицій повинний бути пропорційний попередній оцінці вартості компанії.

Проблеми венчурного інвестування в Україні

 

Залучення коштів для венчурного інвестування з Українських джерел надзвичайно утруднене. Розглядаючи традиційні джерела, ми бачимо або дуже слабкий розвиток цього сектора економіки, або несприятливе законодавство і відсутність комерційного інтересу на тлі високого ризику.

Як виглядає політика венчурного інвестування декотрих фінансових установ?

Банки. - Інвестиційна політика Українських банків у значно мері визначалася високою інфляцією, нестабільністю курсу обміну карбованця й іноземної валюти і дуже високою прибутковістю державних цінних паперів. В даний час банки виявся непідготовлені для довгострокових інвестицій. Дорогі, короткострокові, мало ризиковані позики, що пропонуються Українськими банками їхнім клієнтам і на який Українські підприємці змушені погоджуватися в сформованій ситуації, не надихають банки інвестувати у венчурні фонди.

Пенсійні фонди. Відповідно до українського законодавства, пенсійним фондам дозволено інвестувати в деякі дуже обмежені фінансові інструменти:

1.       Державні цінні папери;

2.       Банківські депозити;

3.       Нерухомість;

4.       Акції квотованих компаній.

Страхові компанії. Ринок страхування почав розвиватися в результаті дій уряду десь на початку дев’яностих. До того часу існувала державна страхова компанія - Держстрах Тепер в Україні багато страхових компаній, але загальна сума страхових премій, зібраних за рік - дуже скромна. Загальний акціонерний капітал усіх українських страхових компаній порівняємо з акціонерним капіталом однієї респектабельної страхової компанії в якій-небудь західній країні. Структура страхового ринку дуже негармонійна. З іншого боку, цей ринок, здається, знаходиться на грані підйому, і не слід забувати, що в країнах з розвинутою ринковою економікою, страховий бізнес за розмірами зіставимо з банківським бізнесом.

Підводячи підсумки вищесказаному про можливі українські джерела створення фондів для венчурного капіталу, думається, що в доступному для огляду майбутньому пропорція українських грошей у венчурному капіталі буде неухильно рости. Банки найбільш підготовлені для цих структур, а зміни в законодавстві дозволять пенсійним фондам діяти як інвесторам венчурного капіталу. Ріст страхових компаній і їхнє злиття може привести до створення ще одного джерела для венчурного капіталу. Таким чином, в Україні фінансові джерела для індустрії венчурного капіталу, як представляється, дуже відмінні від того, що ми бачимо на ринку європейського венчурного капіталу. Основним інвестором у венчурні фонди, що діють в Україні є Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР). Існують Регіональні венчурні фонди і Фонди прямого інвестування малих підприємств, де ЄБРР є майже 100-процентним інвестором, і деякі інші фонди прямого фінансування, де ЄБРР діє як спів інвестор. ЄБРР відіграє істотну роль у розвитку індустрії венчурного капіталу в Україні: через ЄБРР і його регіональні відділення керуючі компаніями довідаються, яким чином венчурний капітал може ефективно діяти в Україні. ЄБРР своєю діяльністю сприяє приходу приватних інвесторів на Український ринок. Він сприяє формуванню Українських професіоналів венчурної індустрії. Другим важливим інвестором венчурних фондів є закордонні державні структури. Більшість фондів, що одержала інвестиції з цих джерел, щодо яких домовся Український і іноземний уряди, орієнтовані на конверсію Української оборонної промисловості. Український уряд намагається залучити і інших інвесторів. Підводячи підсумок, можна сказати, що основними джерелами для венчурного капіталу в Україні є інституційні інвестори і закордонні бюджетні джерела. Приватні інвестори незначно представлені в Україні. Потенційні приватні інвестори дуже уважно спостерігають за результатами діяльності фондів, що вже діють на ринку. Успіх ЄБРР буде вирішальним аргументом для появи приватних інвесторів в Україні.

Терміни для запам’ятовування

        Венчурний капітал;

        Венчуризація підприємства;

        Венчурний фонд;

        Венчурний капіталіст;

        Інноваційні ризики;

        Внутрішній венчур

Питання для самоконтролю

1.       Венчурні інвестиції як підтримка малого бізнесу;

2.       Венчурні інвестори;

3.       Фактори ризику у венчурному інвестуванні;

4.       Шляхи залучення венчурного капіталу;

5.       Досвід венчурного інвестування розвинутих країн;

6.       Проблеми венчурного інвестування в Україні;

Список літератури за темою

7.       Закон України Про інвестиційну діяльність від 18.09.91

8.       Закон України  Про режим іноземного інвестування від 19.03.96

9.       Балабанов И.Т., Гончарук О.В., Савинская Н.А. Деньги и финансовые институты – СПб: Питер, 2000. – с. 195 – 219 (Глава 5 Прочие финансовые институты)

 


ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ СТРАХОВИХ КОМПАНІЙ

Питання теми:

1.       Принципи організації фінансів страховика

2.       Умови забезпечення фінансової стійкості страховиків

3.       Гарантії платоспроможності страховиків

4.       Планування і прогнозування страхової діяльності

5.       Проблеми становлення страхового бізнесу в Україні

 

Сьогодні поряд із традиційним призначенням страхування – забезпеченням економічного захисту страхувальників від стихійних природних нещасть (землетрусу, повені, пожежі і т.д.), випадкових подій технологічного й екологічного характеру (вибухи в шахтах, забруднення навколишнього середовища хімічними й іншими викидами) об'єктами страхування усе більше стають майнові інтереси. Вони пов’язані з життям і здоров'ям юридичних і фізичних осіб (крадіжки, розбійні напади і т.д.), а так само з відшкодуванням заподіяного страхувальником шкоди особистості чи майну третіх осіб (страхування цивільної відповідальності власників автотранспорту, фінансових ризиків, професійної відповідальності й ін.).

Фізичні і юридичні особи (господарюючі суб'єкти) різних форм власності, що виступають в ролі страхувальників, відчувають потребу не тільки у відшкодуванні збитку, що виражається в ушкодженні чи знищенні основних фондів і оборотних коштів (що мало місце при командно-адміністративній системі керування народним господарством). Така потреба виражається в компенсації недоотриманого прибутку чи доходу через вимушені простої підприємств (непостачання сировини, неплатоспроможність споживачів енергоресурсів), невиконання договірних зобов'язань, контрактів тощо.

В економіці ринкового типу страхування виступає, з одного боку, засобом захисту бізнесу і добробуту людей, а з іншого – комерційною діяльністю, що приносить прибуток за рахунок вкладення тимчасово вільних грошей у перспективні об'єкти матеріального виробництва, вигідні проекти (будівництво швидкісних залізниць, тунелів і т.д.), на банківські депозити, купівлю акцій підприємств та інше. За таких умов страхування служить важливим фактором стимулювання господарської діяльності, прагненням одержати вигоду, бажанням ризикувати, “випробувати себе”.

Тож роль страхових компаній у ринковій економіці, зобов'язує їх приділяти особливу увагу організації власних фінансів, і як наслідок, забезпеченню фінансової стійкості і платоспроможності.

Принципи організації фінансів страховика

У сучасних умовах страхові організації займаються не тільки страховою діяльністю, але й інвестиційно-фінансовою, використовуючи для цього тимчасово вільні кошти зі страхових резервів та інших нагромаджень. Внаслідок цього грошовий обіг страхової організації більш складний, порівняно з іншими комерційними структурами.

Грошовий обіг страхової організації включає два незалежних грошових потоки:

1.      Страхові виплати – оборот коштів, що забезпечують страховий захист страхувальників. При цьому спершу формуються страхові резерви і фонди страховиків, а згодом частина вільних коштів інвестується у нестрахові рентабельні проекти і фінансові організації - банки (депозитні внески) і цінні папери (акції, векселя, облігації й ін.) з метою одержання додаткового прибутку (дивідендів).

2.      Кошти, призначені для функціонування страхової організації.

3.      Основний дохід страхових організацій формується за рахунок страхових платежів (внесків страхувальників). Крім основних статей одержання доходів від страхових платежів, інвестиційних і банківських вкладень страхова організація може мати доходи від спонсорства, менеджменту (по ризикових операціях), за рахунок консультацій, навчання кадрів та ін.

Страхові резерви по особистому, майновому страхуванню і страхуванню відповідальності утворюються із страхових внесків і призначаються для забезпечення виконання прийнятих страховиком страхових зобов'язань як страхові виплати при настанні страхових випадків.

Страховики вправі також інвестувати чи іншим способом розміщати страхові резерви. Наприклад, видавати позички страхувальникам, що уклали договори особистого страхування, у межах страхових сум за такими договорами[1] .

Грошовий обіг, що безпосередньо пов'язаний з наданням страхового захисту, визначається випадковими ризиковими настаннями страхових випадків і невизначеністю величини нанесеного збитку. Тож в основі виплачення грошового страхового обороту лежить ймовірнісно-статистичний метод розрахунку, що дозволяє обчислити частку участі кожного страхувальника в створенні фінансів страховика, собівартість і вартість страхової послуги, тобто установити розміри тарифних ставок.

Формаза якою обчислюють витрати на проведення даного страхування, називається страховою калькуляцією, її допомогою визначають страхові платежі за договорами, а також встановлюють суми витрат на ведення справи в страховій організації.

Чим вища ймовірність, що створені страховиком грошові фонди виявляться достатніми для дотримання еквівалентності взаємин страховика і страхувальника, тим вища фінансова стійкість страховика.

Діяльність страхової організації в умовах ринку припускає не тільки відшкодування страхових збитків і витрат на ведення справи, але й одержання прибутку. У страхуванні термін "прибуток" застосовується умовно, тому що страхові організації не створюють національного доходу, а лише беруть участь у його перерозподілі.

Під прибутком від страхових операцій розуміють такий позитивний фінансовий результат страхової діяльності, при якому досягається перевищення доходів над витратами щодо забезпечення страхового захисту страхувальників. Головним джерелом одержання прибутку для страхової організації у більшості цивілізованих країн є не збір страхових платежів, а інвестиційна діяльність, що проводиться шляхом вкладення частини тимчасово вільних коштів резервного страхового фонду в прибуткові науково-технічні проекти, комерційні справи, цінні папери, державні короткострокові облігації, на депозити й ін.

Кошти від інвестиційної діяльності спрямовуються, як правило, на фінансування страхових операцій, на дотації збиткових видів страхування, розробку нових видів страхування (екологія та ін.), підготовку кадрів тощо.

На відміну від обороту коштів по наданню страхового захисту, оборот коштів, зв'язаних з організацією страхової справи і розвитком страхової організації, регулюється чинним законодавством, статутом страхової організації й інших факторів.