Зміст а. Основи теорії держави

Вид материала

Документы

Содержание Громадянство України припиняється Про громадянство Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважають­ся 13. Правовий статус іноземців, осіб без громадянства та біженців Про біженців Оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця Особа, якій надано статус біженця в Україні, зобов'язана Статус біженця втрачається, якщо особа Статус біженця не надається особі 14. Конституційні права і свободи людини і громадянина До правових гарантій До інституційних гарантій 15. Конституційні обов'язки людини і громадянина Першочерговими обов'язками громадян України є 16. Правовий статус національних меншин в україні 17. Сучасні міжнародно—правові механізми захисту прав людини Рада Європи 18. Право громадян на об'єднання у політичні партії та громадські організації Про об'єднання громадян

Подобный материал:

• Лекція 1 Тема 1: Основи теорії держави, 1651.69kb.
• 20. загальне поняття та ознаки держави концепції (теорії) походження держави, 46.63kb.
• Лекція на тему „Основи теорії держави І права" > Лекція на тему, 3538.68kb.
• Модуль Основи теорії держави І права, 1752.31kb.
• Основи теорії держави І права поняття та ознаки держави. Функції та механізм держави, 252.1kb.
• Президія вищої атестаційної комісії україни, 28.47kb.
• Що представляє собою курс "Основи економічної теорії" Що представляє собою курс "Основи, 394.07kb.
• Основи теорії виникнення держави І права, 472.93kb.
• М. О. Ричков. Основи правознавства (курс лекцій у схемах), 124.76kb.
• Основи економічної теорії як навчальна дисципліна, 9.53kb.

Громадянство України припиняється:

— внаслідок виходу з громадянства України;

— внаслідок втрати громадянства України;

— за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кор­дон, може за його клопотанням вийти з громадянства України.

Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням од­ного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина.

Дитина, яка виїжджає за кордон з одним із батьків, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків, якщо він ви­йшов з громадянства України або за клопотанням усиновителя. Вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбувати­ся лише за їхньою згодою.

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий упов­новаженими органами іншої держави, про те, що громадянин Украї­ни набуде її громадянство—, якщо вийде з громадянства України.

Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконан­ню. Датою припинення громадянства України, за загальним прави­лом, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Позбавити особу громадянства України поза її волею неможли­во, але за певних умов громадянство України втрачається:

— якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;

— якщо іноземець набув громадянство України і не подав у по­рядку, передбаченому законом « Про громадянство», документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

— якщо іноземець набув громадянство України і скористався пра­вами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

— якщо особа набула громадянство України на підставі закону «Про громадянство» внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

— якщо громадянин України без згоди державних органів Украї­ни добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи дер­жавної влади чи органи місцевого самоврядування іншої дер­жави.

Закон «Про громадянство України» конкретизує поняття «доб­ровільне набуття громадянства іншої держави».

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважають­ся всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевияв­ленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув грома­дянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо:

— діти при народженні одночасно з громадянством України на­бувають також громадянство іншої держави;

— діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набу­вають громадянство усиновителя;

— громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

— згідно із законодавством іншої держави її громадянство нада­но громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави.

Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до на­брання чинності рішенням про припинення громадянства України ко­ристується всіма правами і несе всі обов'язки громадянина України.


13. ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНОЗЕМЦІВ, ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА ТА БІЖЕНЦІВ


Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні регу­лює закон «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 p., a правовий статус біженців — закон «Про біженців» від 21 червня 2001 р.

Іноземними громадянами визнаються особи, які належать до громадянства інших держав і не є громадянами України, та особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства будь-якої дер­жави.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну для постійного проживання або для працевлаштування на визначе­ний термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обо­в'язки, що й громадяни України, за винятком тих випадків, що перед­бачені Конституцією та законами України або її міжнародними дого­ворами. Наприклад, іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, брати участь у всеукраїнському чи місцевому референдумах. Вони не виконують військового обов'язку.

Іноземці, які вчинили злочин, адміністративне чи інше правопору­шення на території України, несуть відповідальність на загальних підставах.

Іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопору­шення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання ад­міністративного стягнення може бути видворений за межі України. Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним пока­рання чи виконання адміністративного стягнення приймається орга­ном внутрішніх справ за місцем його перебування з наступним повідом­ленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років. Строки заборони подальшого в'їзду в Україну обчислюються з дня винесення вказаного рішення. Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення, але не пізніше ніж через ЗО днів після прийняття вказаного рішення. У разі прийняття рішення про видворення іно­земця за межі України у нього негайно анулюється віза та вилучають­ся інші документи на право перебування в Україні. Іноземці, які ухиля­ються від виїзду, підлягають з санкції прокурора затриманню і видво­ренню у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для видворення. Іноземець може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прий­няття такого рішення, якщо:

— дії іноземця грубо порушують законодавство про статус іно­земців;

— дії іноземця суперечать інтересам забезпечення безпеки Ук­раїни чи охорони громадського порядку;

— коли це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і закон­них інтересів громадян України.

Рішення органів внутрішніх справ або Служби безпеки України про видворення іноземця з України може бути оскаржено до суду. Оскар­ження зупиняє виконання рішення про видворення, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена інтересами забезпечен­ня безпеки України чи охорони громадського порядку.

Видворення іноземців здійснюється органами внутрішніх справ.

Особлива категорія іноземних громадян — глави і співробітники дип­ломатичних і консульських представництв та інші особи, що користу­ються привілеями та імунітетами, їх правове становище регламенту­ють міжнародні угоди та акти внутрішнього законодавства.

Закон України « Про біженців» регулює правовий статус біженців в Україні та порядок його набуття.

Біженець — особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за оз­наками раси, віросповідання, національності, громадянства (піддан­ства), належності до певної соціальної групи або політичних переко­нань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користува­тися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи грома­дянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попе­реднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули дер­жавний кордон України у порядку, встановленому законодавством Ук­раїни, повинні протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.

Особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незакон­но перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Прикордонних військ України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Прикордонних військ України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони ма­ють повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біжен­ця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами прикордонних військ до органу міграційної служби.

Оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування за­явника. Розгляд заяви про надання статусу біженця здійснюється орга­нами міграційної служби протягом двох місяців з дня прийняття рішен­ня про оформлення документів для вирішення питання щодо надан­ня статусу біженця. У разі потреби строк розгляду може бути продов­жено керівником органу міграційної служби за вмотивованим подан­ням працівника, який розглядає заяву, але не більше ніж до трьох місяців. Рішення за заявою про надання статусу біженця приймаєть­ся спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який роз­глядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути про­довжено керівником спеціально уповноваженого центрального орга­ну виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.

Орган міграційної служби протягом семи робочих днів з дня отри­мання рішення про надання статусу біженця видає кожній особі, яка досягла шістнадцяти років, посвідчення біженця. Дитині, розлученій з сім'єю, якій надано статус біженця, посвідчення біженця видається до досягнення шістнадцятирічного віку. Під час видачі посвідчення біжен­ця довідка про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлен­ня документів для вирішення питання щодо надання їй статусу біжен­ця, вилучається. Посвідчення біженця видається строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, зобов'язана:

— повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства Ук­раїни або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

— у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно—територіальної одиниці України, на яку поширюється компетен— ція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за но­вим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповід­ному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізич­них осіб;

— проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені орга­ном міграційної служби за місцем проживання.

Статус біженця втрачається, якщо особа:

— добровільно знову скористалася захистом країни громадянсь­кої належності (підданства);

— набула громадянство України або Добровільно набула грома­дянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої дер­жави і користується її захистом;

— добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

— будучи особою без громадянства може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обстави­ни, за яких було надано статус біженця, більше не існують;

— отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

— не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Статус біженця не надається особі:

— яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин про­ти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

— яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межа­ми України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біжен­ця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом Ук­раїни до тяжких злочинів;

— яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

— стосовно якої встановлено, що умови, передбачені Законом «Про біженців», відсутні;

— яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отрима­ла притулок в іншій країні;

— яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Ця норма не поширюєть­ся на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народи­лися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).


14. КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА


Суб'єктивні права людини — це передбачена нормами права міра її можливої поведінки. Права, без яких неможливе існування та розвиток людської особи, називають основними. Як правило, вони за­кріплені в Конституції як нормативно—правовому акті, що має найвищу юридичну силу, тому їх ще називають конституційними. Конституцією України 1996 року закріплено широкий спектр прав і свобод людини і громадянина, в тому числі ті, що передбачені Загальною деклара­цією прав людини і громадянина, прийнятою 10 грудня 1948 р. Гене­ральною Асамблеєю ООН.

Всі права і свободи можна поділити на особисті, політичні, соці—ально—економічні та культурні.

Особисті права та свободи є невідчужуваними і належать кожній людині від природи, в силу того, що вона народилася людсь­кою істотою. До цих прав згідно з Конституцією належать: право на життя (ст. 27), право на повагу гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. З0), право на таємницю листування, телефонних розмов та корес­понденції (ст. 31), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування та вільний вибір місця прожи­вання (ст. 33). Ці права належать всім людям, що на законних підста­вах знаходяться на території України, незалежно від того, є вони гро­мадянами України, іноземцями чи особами без громадянства.

Політичні права і свободи відображають міру можливої пове­дінки суб'єкта у сфері управління державою, політики і залежать від правового статусу особи. В основному, політичними правами користу­ються лише громадяни України. До політичних прав і свобод Конститу­ція України відносить; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обира­ти та бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38), право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40), право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право збиратися мирно, без зброї і про­водити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39) тощо.

Соціально—економічні права і свободи характеризують їх суб'єктів як учасників економічних, майнових відносин, відносин власності. До них згідно з Конституцією належать: право приватної власності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право громадян на кори­стування об'єктами виключної власності народу України, державної та комунальної власності (статті 13, 41), право на працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), право на безпечне довкілля (ст. 50) тощо.

Культурні або духовні права є мірою дозволеної поведінки осо­би в духовній, культурній, ідеологічній сфері. Згідно з Конституцією Ук­раїни до них належать право на освіту (ст. 53), право на свободу літе­ратурної, художньої, наукової та технічної творчості (ст. 54), право на результати інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54) тощо.

Конституція встановила також правові та інституційні гарантії прав і свобод.

До правових гарантій належать невідчужуваність і непорушність прав і свобод, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб, право на правову допомогу тощо.

До інституційних гарантій належать, насамперед, суди, а також Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів та місцеві державні адміністрації, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокуратура, адвокатура та деякі інші, в тому числі міжнародно—правові установи.


15. КОНСТИТУЦІЙНІ ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА


Поряд з суб'єктивними юридичними правами важливим елемен­том правового статусу особи є її юридичні обов'язки, тобто міра не­обхідної поведінки. Ті юридичні обов'язки, що закріплені в Консти­туції, прийнято називати основними або конституційними обов'язка­ми людини і громадянина.

Першочерговими обов'язками громадян України є захист Вітчиз­ни, її незалежності та територіальної цілісності, шанування державних символів України (ст. 65). Ст. 66 Конституції України покладає на своїх громадян обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спад­щині, відшкодовувати завдані ними збитки. З проголошенням у Кон­ституції таких важливих економічних прав, як право приватної влас­ності, право підприємницької діяльності тощо, стала очевидною не­обхідність закріплення такого важливого конституційного обов'язку, як обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, вста­новлених законом, та щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій стан та доходи за минулий рік (ст. 67). Конституція України покладає на всіх людей обов'язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Як і основні права людини і громадянина, конституційні обов'язки кон­кретизуються і розвиваються в поточному законодавстві.


16. ПРАВОВИЙ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ


Правовий статус національних меншин в Україні регулюється Кон­ституцією та законом «Про національні меншини в Україні» від 25 черв­ня 1992 р.

Національні меншини — це групи громадян України, які не є ук­раїнцями за національністю, виявляють почуття національного само­усвідомлення та спільності між собою.

Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх націо­нального походження рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної правосвідомості й са­мовиявлення.

Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

Громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. При забезпеченні прав осіб, що належать до націо­нальних меншин, держава виходить з того, що ці права є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини.

Представникам національних меншин в Україні гарантується ко­ристуватися й навчатися рідною мовою, використовувати національну символіку, відзначати національні свята, сповідувати свою релігію тощо. Вони мають також рівні з іншими громадянами право на управління державними справами, в т. ч. обиратися і призначатися на будь-які посади в органи законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування тощо.

Громадяни України всіх національностей зобов'язані дотримува­тися Конституції та законів, не порушувати гарантованих законом прав національних меншин.


17. СУЧАСНІ МІЖНАРОДНО—ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ


Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням ряду міжнародно—правових актів. Це закономірно для України як суб'єкта міжнарод­ного і європейського співтовариства, члена ООН, Ради Європи та інших міжнародно—правових організацій. Конституція гарантує гро­мадянинові після використання всіх національних засобів правово­го захисту право звертатися за захистом до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом яких є Україна.

Міжнародне співтовариство в рамках Організації Об'єднаних Націй виробило ряд договорів, пактів, декларацій, що містять норми, які регулюють питання міжнародно—правового захисту прав людини. Це, перш за все, Загальна декларація прав людини, яка була затвердже­на Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (обидва прийняті 19 грудня 1966 p.). Ці три міжнародно—правові акти називають «Хартією прав людини». Загальна декларація прав людини містить у собі норми—рекомендації, тобто закріплені в ній положення є бажаними, але не обов'язковими для виконання. Норми, які містяться в пактах, є обо­в'язковими для виконання.

Крім «Хартії прав людини» існує цілий ряд міжнародно—правових актів, принятих в рамках ООН, спрямованих на масові попередження порушень прав людини (Міжнародна Конвенція про попередження всіх форм расової дискримінації), захист прав окремих індивідів (Деклара­ція прав дитини), співробітництво держав у питаннях правового стату­су індивідів (Конвенція про статус біженців). Україна підписала і рати­фікувала більшість документів ООН, що стосуються прав людини. Конт­роль за дотриманням прав людини здійснюють такі структурні підроз­діли ООН, як Генеральна Асамблея, Економічна і соціальна Рада ООН, Комісія ООН з прав людини, Комісія по становищу жінок, Вер­ховний комісар ООН з прав людини тощо.

Для співробітництва європейських держав у сфері прав людини в 1949 р. була створена Рада Європи, членом якої тепер є Україна. В 1950 р. держави — члени Європи уклали Європейську конвенцію прав людини, а пізніше — ряд протоколів до неї, які проголошуть ос­новні права та свободи людини в державах — членах Ради Європи. В кінці 1998 р. завершилася реформа органів Ради Європи, що здійснюють контроль за дотриманням державами — учасницями за­конодавства у сфері прав людини. Основним органом є постійно дію­чий Європейський суд з прав людини, скаргу до якого можуть подава­ти і громадяни України. Скаргу може подавати будь-яка людина чи неурядова організація, якщо, на думку скаржника, порушені права чи свободи, які гарантовані Європейською конвенцією прав людини чи протоколами до неї. Скаржник повинен вичерпати також всі внутрі­державні правові засоби захисту прав і свобод.


18. ПРАВО ГРОМАДЯН НА ОБ'ЄДНАННЯ У ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ


Право громадян на свободу об'єднання регулюється Конституцією України та Законами « Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 p., «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 p., «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 12 січня 1998 p., «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 p., іншими нормативно—правовими актами.

Конституція встановила, що громадяни мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснен­ня і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економіч­них, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадсь­кого порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи нена—лежність до політичних партій або громадських організацій. Консти­туція гарантує рівність перед законом усіх об'єднань громадян.

Обмеження щодо діяльності політичних партій та громадських організацій закріплені у ст. 37 Конституції України.