Зміст а. Основи теорії держави
| Вид материала | Документы |
- Лекція 1 Тема 1: Основи теорії держави, 1651.69kb.
- 20. загальне поняття та ознаки держави концепції (теорії) походження держави, 46.63kb.
- Лекція на тему „Основи теорії держави І права" > Лекція на тему, 3538.68kb.
- Модуль Основи теорії держави І права, 1752.31kb.
- Основи теорії держави І права поняття та ознаки держави. Функції та механізм держави, 252.1kb.
- Президія вищої атестаційної комісії україни, 28.47kb.
- Що представляє собою курс "Основи економічної теорії" Що представляє собою курс "Основи, 394.07kb.
- Основи теорії виникнення держави І права, 472.93kb.
- М. О. Ричков. Основи правознавства (курс лекцій у схемах), 124.76kb.
- Основи економічної теорії як навчальна дисципліна, 9.53kb.
— нецільове використання територій та об'єктів природно—заповідного фонду, порушення вимог проектів створення та організації територій природно—заповідного фонду;
— здійснення в межах територій та об'єктів природно—заповідного фонду, їх охоронних зон забороненої господарської діяльності;
— організація на територіях та об'єктах природно—заповідного фонду, в їх охоронних зонах господарської діяльності без попереднього проведення екологічної експертизи або з порушенням її висновків;
— невжиття заходів щодо попередження і ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно—заповідного фонду;
— порушення строків і порядку розгляду клопотань про створення територій та об'єктів природно—заповідного фонду;
— порушення вимог щодо використання територій та об'єктів природно—заповідного фонду;
— перевищення допустимих хімічних, фізичних, біотичних та інших впливів і антропогенних навантажень, порушення вимог наданих дозволів на використання територій та об'єктів природно—заповідного фонду;
— псування, пошкодження чи знищення природних комплексів територій та об'єктів природно—заповідного фонду та зарезервованих для включення до його складу;
— самочинна зміна меж, відведення територій та об'єктів природно—заповідного фонду для інших потреб.
Порушення законодавства України про природно—заповідний фонд тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну або кримінальну відповідальність.
Закон України « Про тваринний світ» від 3 березня 1993 р. регулює відносини у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, об'єкти якого перебувають у стані природної волі, у неволі чи напіввільних умовах, на суші, у воді, ґрунті та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.
Об'єктами тваринного світу є:
— хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та інші) тварини в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), що перебувають у стані природної волі;
— частини диких тварин (роги, шкіра тощо);
— продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо);
— залишки викопних тварин;
— нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин.
Об'єкти тваринного світу, а також місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, інші території, що є середовищем перебування об'єктів тваринного світу, підлягають охороні.
Суб'єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ є держава в особі Верховної Ради України. Верховна Рада України може делегувати свої окремі повноваження власника тваринного світу органам державної виконавчої влади в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу.
Дикі тварини та інші об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі або природного середовища, розведені (отримані) у неволі чи напіввільних умовах або набуті іншим дозволеним законодавством шляхом, можуть перебувати у колективній або приватній власності.
Державне управління у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, а також Міністерство екології та природних ресурсів України, його органи на місцях та інші спеціально уповноважені на це державні органи.Використання тваринного світу громадянами може бути загальним та спеціальним.
Громадянам гарантується право загального використання тваринного світу для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних тощо) безплатно. Загальне використання здійснюється без вилучення об'єктів тваринного світу з природного середовища (за винятком аматорського і спортивного рибальства у водоймах загального користування).
До спеціального використання належать усі види користування тваринним світом (за винятком аматорського і спортивного рибальства у водоймах загального користування), що здійснюються з їх вилученням (добуванням, збиранням і таке інше) з природного середовища. Спеціальне використання тваринного світу здійснюється за спеціальними дозволами, що видаються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Поширеним різновидом спеціального користування є мисливство.
Мисливство — вид спеціального використання тваринного світу шляхом добування мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь. Надання у користування, в тому числі в оренду, мисливських угідь здійснюється на строк не менше 15 років. Близьким до мисливства є поняття полювання. Полювання — це дії людини, спрямовані на вистежування, переслідування з метою добування і саме добування (відстріл, відлов) мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах.
Полювання в межах мисливських угідь здійснюється громадянами, які досягли 18—річного віку й одержали у встановленому порядку дозволи на добування мисливських тварин та інші документи, що засвідчують право на полювання.
Охорона тваринного світу включає систему правових, організаційних, економічних, матеріально—технічних, освітніх та інших заходів, спрямованих на збереження, відтворення і раціональне використання об'єктів тваринного світу.
Узагальнені відомості про сучасний стан видів тварин і рослин України, що перебувають під загрозою зникнення, та заходи щодо їх збереження і науково обґрунтованого відтворення містяться у спеціальному державному документі, який називається Червоною книгою України.
Червона книга України є основою для розробки подальших дій, спрямованих на охорону занесених до неї видів тварин і рослин.
До Червоної книги України заносяться види тварин і рослин, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у природних умовах на території України, в межах її територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони і знаходяться під загрозою зникнення.
Занесені до Червоної книги України види тварин і рослин підлягають особливій охороні на всій території України.
Залежно від стану та ступеня загрози для популяції видів тварин чи рослин, занесених до Червоної книги України, вони поділяються на такі категорії:
— зниклі;
— зникаючі;
— вразливі;
— рідкісні;
— невизначені;
— недостатньо відомі;
— відновлені.
У Червоній книзі України про кожний із видів тварин і рослин, занесених до неї, вказуються такі відомості: категорія, розповсюдження, основні місця знаходження, чисельність у природі, в тому числі за межами України, її зміни, відомості про розмноження або розведення в неволі (культурі), заходи, що вжиті та які необхідно здійснити для їх охорони, джерела інформації. У Книзі також містяться картосхеми розповсюдження та фотографії (малюнки) занесених до неї видів тварин і рослин.
Ведення Червоної книги України покладається на Міністерство екології та природних ресурсів України. Підставою для занесення до Червоної книги України певного виду тварин або рослин є дані про чисельність та її динаміку, ареал і зміни умов існування, що підтверджують необхідність вжиття термінових заходів для їх охорони.
Рішення про занесення видів тварин і рослин до Червоної книги України приймається Міністерством екології та природних ресурсів України. Воно ж здійснює державний контроль за додержанням вимог щодо охорони та відтворення видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги.
Особи, винні у порушенні вимог охорони та відтворення видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, притягаються до адміністративної, матеріальної, кримінальної та іншої відповідальності відповідно до законодавства України.
Кабінет Міністрів України забезпечує офіційне видання та розповсюдження Червоної книги України не рідше одного разу на 10 років.
11. ПРАВОВА ОХОРОНА АТМОСФЕРНОГО ПОВІТРЯ ТА ВОДНИХ РЕСУРСІВ
Атмосферне повітря є одним з основних життєво важливих елементів навколишнього природного середовища. На збереження сприятливого стану атмосферного повітря, його відновлення і поліпшення для забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини, а також відвернення шкідливого впливу на навколишнє природне середовище спрямований Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р. Він визначає правові і організаційні основи та екологічні вимоги у галузі охорони та використання атмосферного повітря.
Управління у галузі охорони атмосферного повітря здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Республіки Крим, Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство охорони здоров'я України, місцеві органи державної виконавчої влади, інші державні органи та органи місцевого самоврядування.
У галузі охорони атмосферного повітря встановлюються:
— нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря;
— нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарними джерелами;
— граничні нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться в атмосферне повітря при експлуатації технологічного та іншого обладнання, споруд і об'єктів;
— нормативи використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення;
— нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел та шкідливого впливу їх фізичних факторів.
Контроль у галузі охорони атмосферного повітря спрямовується на забезпечення додержання вимог законодавства про охорону і використання атмосферного повітря всіма державними органами, а також підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Контроль може бути державним, виробничим та громадським.
Державний контроль у галузі охорони і використання атмосферного повітря здійснюється:
— місцевими органами державної виконавчої влади;
— Міністерством екології та природних ресурсів та його органами на місцях;
— Міністерством охорони здоров'я України та його органами на місцях у частині додержання нормативів екологічної безпеки
(гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин в атмосферному повітрі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого впливу), інших правил і нормативів, спрямованих на попередження негативного впливу на здоров'я людей;
— Державною автомобільною інспекцією Міністерства внутрішніх справ України та її органами на місцях у частині додержання нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та шкідливого впливу фізичних факторів, встановлених для відповідного типу автомобільного транспорту та сільськогосподарської техніки;
— іншими державними органами, а також органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства України.
Виробничий контроль за охороною атмосферного повітря здійснюється підприємствами, установами, організаціями, іншими органами в процесі їх господарської та іншої діяльності, якщо вона шкідливо впливає або може вплинути на стан атмосферного повітря.
Громадський контроль у галузі охорони атмосферного повітря здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища.
Правопорушеннями у галузі охорони атмосферного повітря є:
— порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного повітря;
— перевищення лімітів та нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря;
— перевищення нормативів гранично допустимих рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря;
— викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря та використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення без дозволу спеціально уповноважених на те державних органів;
— здійснення незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат;
— впровадження відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, нових технічних систем, речовин і матеріалів, а також закупівля у зарубіжних країнах і експлуатація технологічного устаткування, транспортних засобів та інших об'єктів, які не відповідають встановленим вимогам щодо охорони атмосферного повітря;
— порушення правил складування і утилізації промислових та побутових відходів, транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральнихдобрив та інших препаратів, що спричинило забруднення атмосферного повітря;
— проектування і будівництво об'єктів з порушенням норм і вимог щодо охорони і використання атмосферного повітря;
— невиконання розпоряджень та приписів органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони та використання атмосферного повітря;
— відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан атмосферного повітря, джерела забруднення, а також приховування або перекручення відомостей про стан екологічної обстановки, яка склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря.
Особи, винні у порушенні законодавства про охорону атмосферного повітря, несуть відповідальність відповідно до актів законодавства України.
Усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.
До водного фонду України належать:
1) поверхневі води:
— природні водойми (озера);
— водотоки (річки, струмки);
— штучні водойми (водосховища, ставки) і канали;
— інші водні об'єкти.
2) підземні води та джерела;
3) внутрішні морські води та територіальне море.
До водних об'єктів загальнодержавного значення належать:
— внутрішні морські води та територіальне море;
— підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання;
— поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків;
— водні об'єкти в межах територій природно—заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних.
До водних об'єктів місцевого значення належать:
— поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення;
— підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.
Води (водні об'єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування. Народ України здійснює право влас—
ності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об'єктами) можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади.
Державне управління в —галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі комітети, спеціально уповноважені органи державної виконавчої влади та інші державні органи відповідно до законодавства України.
Використання вод здійснюється в порядку загального і спеціального водокористування, для потреб гідроенергетики, водного і повітряного транспорту.
Загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на човнах, аматорське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об'єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць) безкоштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів.
Спеціальне водокористування — це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв та скидання в них зворотних вод. Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу. Спеціальне водокористування може бути короткостроковим (до трьох років) або довгостроковим (від трьох до двадцяти п'яти років). У разі необхідності строк спеціального водокористування може бути продовжено на період, що не перевищує відповідно короткострокового або довгострокового водокористування. Продовження строків спеціального водокористування за клопотанням заінтересованих водокористувачів здійснюється державними органами, що видали дозвіл на спеціальне водокористування.
Спори з питань використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розглядаються державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства, геології, місцевими радами та судами.
Порушення водного законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно—правову або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.
М. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО
1. ПРЕДМЕТ ТА ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА
Кримінальне право — це галузь права, норми якої встановлюють, які діяння є злочином, називають види злочинів та покарання, що застосовуються до осіб, які ці злочини вчинили.
Суб'єктами кримінальних правовідносин є:
— фізичні особи, які вчинили злочин;
— держава в особі уповноважених нею органів (органи слідства, суду, прокуратури тощо).
Правовідносини між цими суб'єктами виникають з моменту вчинення злочину і припиняються з моменту повної реалізації кримінальної відповідальності за вчинений злочин.
Основним джерелом кримінального права є кримінальний закон — Кримінальний кодекс України, що набрав чинності 1 вересня 2001 р. (далі— ККУкраїни).
Кримінальний кодекс України складається з двох частин — Загальної і Особливої:
— у Загальній частині містяться норми, які визначають поняття злочину, основи і порядок призначення конкретного виду покарання, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність тощо. У загальній частині КК України з'ясовано також чинність у часі, в просторі та по колу осіб;
— в Особливій частині КК України встановлюється коло діянь, які визнаються злочинами, аналізуються ознаки конкретних складів злочинів, визначаються покарання, які можуть бути призначені за скоєння конкретних злочинів.
Кримінальний кодекс поширює свою дію на всю територію України.
До осіб, що підлягають відповідальності за цим кодексом, належать усі, хто вчинив злочини на території України, за винятком іноземних громадян, що мають дипломатичний імунітет. Громадяни України, які вчинили злочин за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за Кримінальним кодексом України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо громадяни України зазнали кримі—
нального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнуті в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.
Злочинність і караність діяння визначається законом, який діяв на час вчинення цього діяння.
Закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання чинності також на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотної сили не має.
2.ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА СКЛАД ЗЛОЧИНУ
Злочин — це передбачене кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину, що посягає на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та конституційний устрій України.
Ознаки злочину:
— суспільна небезпека. Означає, що дія чи бездіяльність завдає шкоду чи створює загрозу завдання шкоди об'єктам, що охороняються кримінальним законом;
— протиправність. Означає, що злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене кримінальним законом. Під проти—правністю розуміється порушення особою конретної кримінально—правової норми;
— винність. Означає, що діяння вважається злочином тільки тоді, коли в діях особи є вина у формі умислу чи необережності;
— караність. Означає, що злочином є тільки те діяння, за яке законом передбачений певний вид і розмір покарання.
Діяння не може вважатися злочином, якщо воно не має хоча б однієї з цих ознак. З іншого боку не є злочином діяння, яке формально має всі ознаки злочину, але не становить суспільної небезпеки.
Склад злочину— це його структура, яка включає сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають суспільно небезпечне діяння як злочин.
Склад злочину включає:
— об'єкт;
— об'єктивну сторону;
— суб'єкт;
— суб'єктивну сторону.
Об'єкт злочину— це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, тобто права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства.
Об'єктивна сторона — це зовнішній вираз злочину. Об'єктивна сторона злочину включає:
— власне суспільно небезпечне діяння;
— суспільно небезпечні наслідки діяння;
— причинний зв'язок між діянням та його наслідками;
— час, місце, спосіб вчинення злочину, знаряддя і засоби, обстановку вчинення злочину.
Суб'єкт злочину— це фізична особа, яка вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним. В Україні кримінальна відповідальність за злочини настає з 16 років, а за деякі злочини — з 14 років.
Суб'єктивна сторона — це внутрішня, психічна діяльність особи, що вчинила злочин.
Суб'єктивна сторона включає:
— вину особи, яка може проявлятися у формі умислу чи необережності. Умисел поділяється на прямий і непрямий.
Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
— мотив, тобто певні внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мотив вказує на те, чим керується особа, вчиняючи злочин;
— мету, під якою розуміють уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин.
Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на такі види:
— злочини невеликої тяжкості, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання;
— злочини середньої тяжкості, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років;
— тяжкі злочини, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років;
— особливо тяжкі злочини, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.
3. СТАДІЇ ВЧИНЕННЯ УМИСНОГО ЗЛОЧИНУ. ДОБРОВІЛЬНА ВІДМОВА ВІД ДОВЕДЕННЯ ЗЛОЧИНУ ДО КІНЦЯ
У кримінальному праві розрізняють закінчений та незакінчений злочин.
Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК України.
Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.
Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.
Кримінальне право передбачає інститут добровільної відмови від доведення злочину до кінця.
Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину. Добровільна відмова характеризується двома ознаками — добровільністю та закінченістю. Мотив відмови при цьому значення не має.
4. СПІВУЧАСТЬ У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНУ
Співучасть — це умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Вчинення злочину у співучасті є більш небезпечним, ніж вчинення його однією особою. В той же час деякі злочини можуть вчинятися тільки у співучасті, наприклад бандитизм.
За об'єктивними ознаками співучасть поділяють на дві форми:
— просту, при якій всі співучасники є виконавцями злочину, тобто роль їх однакова;
— складну, при якій учасники виконують різні ролі, в залежності від чого виділяють виконавця, підбурювача, пособника та організатора злочину.
Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений КК України.
Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.
Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.
Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
За суб'єктивними ознаками розрізняють такі форми співучасті:
— злочин вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою;
— злочин вчинений за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення;
— злочин вчинений організованою групою якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи;
— злочин вчинений злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.
5. ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ
У кримінальному праві виділені випадки, коли діяння мають ознаки злочину, але через певні обставини позбавлені суспільної небезпеки, тому не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.
До обставин, які виключають злочинність діяння, належать:
— необхідна оборона;
— крайня необхідність;
— затримання особи, що вчинила злочин;
— фізичний або психічний примус;
— виконання наказу або розпорядження;
— виправданий ризик;
— виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
Хоч ці діяння і містять зовнішні ознаки злочину, але вони спрямовані на захист інтересів суспільства, держави чи окремих громадян, тому вони не є суспільно небезпечними, а навпаки — є суспільно корисними.
Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
У ч. 1 ст. 38 КК України зазначається: «Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлен—ня її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи».
Поняття крайньої необхідності дає ст. 39 КК. Вона передбачає, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.
Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 КК України.
Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.
Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.
Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності. Така особа підлягає кримінальній відповідальності лише за
вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.
6. ОСУДНІСТЬ, НЕОСУДНІСТЬ, ОБМЕЖЕНА ОСУДНІСТЬ
До кримінальної відповідальності може бути притягнена тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
При вирішенні питання про визнання особи неосудною використовуються два критерії — медичний і юридичний.
Медичний критерій діє за наявності однієї з таких ознак:
— хронічне психічне захворювання (шизофренія, епілепсія тощо);
— тимчасовий розлад психічної діяльності, який раптово і на короткий час настає в період загострення деяких психічних хвороб (алкогольний психоз, марення, викликані травмою тощо);
— недоумство (олігофренія, інбіцильність, дебілізм);
— інший хворобливий стан психіки, тобто певні захворювання, пов'язані з розладом психічної діяльності (тимчасовий психічний розлад, психопатії тощо).
Юридичний критерій неосудності складається з двох ознак:
— інтелектуальної, тобто нездатності особи усвідомлювати свої
дії;
— вольової, тобто нездатності особи керувати своїми діями.
Питання про осудність вирішується судово—психіатричною експертизою у всіх випадках, коли виникає сумнів з приводу осудності підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного. Стан неосудності встановлюється в момент вчинення злочину. Однак особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, також не підлягає покаранню.До такої особи можуть бути застосовані такі примусові заходи медичного характеру:
— надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;
— госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;
— госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;
— госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.
Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
7. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. ВИДИ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ
Кримінальна відповідальність — це вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину і полягає в обмеженні прав і свобод засудженого.
Підставою накладення кримінальної відповідальності є наявність у діях особи складу злочину. Однією з форм кримінальної відповідальності є кримінальне покарання.
Кримінальне покарання є заходом державного примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину.
Метою кримінального покарання є:
— кара за вчинений злочин;
— виправлення та перевиховання засуджених;
— запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:
1. Штраф — грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного
в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини не передбачено вищого розміру штрафу.
2. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, яке може застосовуватися до особи засудженої за тяжкий чи особливо тяжкий злочин, якщо така особа має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас.
3. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.
4. Громадські роботи, які полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.
Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.
5. Виправні роботи, які можуть призначатися на строк від шести місяців до двох років і відбуваються за місцем роботи засудженого.
Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.
Виправні роботи не застосовуються:
— до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною,
— до непрацездатних,
— до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку,
— до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування. Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.
6. Службові обмеження для військовослужбовців, які застосовуються до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців додвох років у випадках, передбачених КК України, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.
Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.
7. Конфіскація майна, яка полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК України. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України.
8. Арешт, який полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції , і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.
Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.
9. Обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально—виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.
Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років, і не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.
10. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК України, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк.
11. Позбавлення волі на певний строк полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально—виконавчої установи. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років.
12. Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можли—ве застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.
Основними покараннями є:
— громадські роботи;
— виправні роботи;
— службові обмеження для військовослужбовців;
— арешт;
— обмеження волі;
— тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
— позбавлення волі на певний строк;
— довічне позбавлення волі.
Додатковими покараннями є:
— позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
— конфіскація майна.
Як основні і як додаткові покарання можуть застосовуватися:
— штраф;
— позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
8. ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ТА ЗВІЛЬНЕННЯ БІД ПОКАРАННЯ. ПОГАШЕННЯ І ЗНЯТТЯ СУДИМОСТІ
При призначенні кримінального покарання суд керується такими загальними засадами:
— призначає покарання у межах, встановлених статтею закону, який передбачає відповідальність за скоєний злочин;
— призначає покарання у точній відповідності з положеннями Загальної частини КК України;
— враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину;— враховує особу винуватого;
— призначає покарання з урахуванням обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.
Деякі особливості має призначення покарання за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків.
Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК України, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.
При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.
При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК України, яка передбачає більш суворе покарання.
Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК України.
Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі. До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.
Призначення покарання за сукупністю вироків має місце тоді, коли особа після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинила новий злочин. У цьому випадку суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує не—відбуту частину покарання за попереднім вироком.
При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК України.
У випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути до 25 років.
Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде вис—
новку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Обвинувальний вирок не виконується, якщо його не було виконано в такі строки, рахуючи з дня набрання вироком чинності:
— два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі;
— три роки — у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;
— п'ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;
— десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;
— п'ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:
— два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;
— три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
— п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
— десять років — у разі вчинення тяжкого злочину;
— п'ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
Обвинувальний вирок не може бути приведений у виконання,
якщо з моменту його постановлення минуло п'ятнадцять років і особа не скоїла нового злочину.
Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437—439 і частині першій статті 442 КК України.
Після засудження винуватого судом і набрання законної сили вироком у особи виникає стан судимості. Стан судимості може бути припинений шляхом погашення чи зняття і означає повну ліквідацію правових наслідків засудження.
9. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ
Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.
Особи, які вчинили злочин у віці з 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності за такі види злочинів:
— умисне вбивство;
— посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави;
— умисне тяжке тілесне ушкодження;
— умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження;
— диверсія;
— бандитизм;
— терористичний акт;
— захоплення заручників;
— зґвалтування;
— насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом;
— крадіжка;
— грабіж;
— розбій;
— вимагання;
— умисне знищення або пошкодження майна;
— пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів;
— угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна;
— незаконне заволодіння транспортним засобом; —— хуліганство.
Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.
У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:
— застереження;
— обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
— передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
— покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;
— направлення неповнолітнього до спеціальної навчально—виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.
До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:
— штраф, який застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
— громадські роботи, які можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати двох годин на день.
— виправні роботи, які можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року. Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в дохід держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п'яти до десяти відсотків;
— арешт, який полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції у спеціально пристосованих установах на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб.
— позбавлення волі на певний строк особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини —більше п'ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах. Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому:
— за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;
— за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;
— за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;
— за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років;
— за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини,— на строк до п'ятнадцяти років.
До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.