Geum.ru

Загадки походження руських книг Збірка статей

Вид материалаДокументы

Содержание


Нове життя фоліанта
Загадка слов’янського друкарства
Доля книг Межигірського монастиря
Емігрантська ностальгія
Коштовні спадки
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Нове життя фоліанта

Надія Гоцуєнко. "Дзеркало тижня" № 30 (709) 16 – 22 серпня 2008 dt.ua/3000/3150/63737



В Українському домі відбулася неординарна подія. Презентація факсимільного видання рукопису середини XVI століття однієї з най­старіших духовних книг України – Пересопницького Євангелія зібрала науковців і представників духівництва, видавців і політиків, бізнесменів і чиновників.

Це перший переклад канонічного тексту Священного Писання староукраїнською, близькою до народної, мовою. За свідченням істориків, робота над ним розпочалася 1556 року у Дворецькому монастирі завдяки меценатству княгині Жеславської (Заславської). Завершилася титанічна праця у Пересопницькому монастирі нинішньої Рівненської області 1561 року. Перша згадка про «Пересопницю» увійшла в історію 1701 року, коли гетьман України Іван Мазепа подарував фоліант Переяславському кафедральному собору. Тарас Шевченко, відвідавши Переяслав, високо оцінив незвичайну книгу, відзначивши її вишукане розкішне оформлення, а також те, що Євангеліє написано на «малороссийском наречии 1556 года». У XIX столітті текст Євангелія ввійшов у науковий обіг, книга стала широко відома. Рукопис зберігався в Переяславській семінарії, а в ХХ столітті після тривалих поневірянь унікальну пам’ятку історії вирішили передати в Центральне сховище країни. І ось уже понад 50 років оригінал Пересопницького Євангелія зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.Вернадського.

Зрозуміло, що далеко не всі охочі мають доступ до такої унікальної книги. Національну святиню тривожать украй рідко – для інавгурації президентів. Визначна рукописна пам’ятка середини XVI століття в наш час стала четвертим (після гімну, герба та прапора) символом країни. На оригінал Пересопницького Євангелія 1991 року поклав руку перший президент незалежної України Леонід Кравчук. Відтоді стало традицією, що президенти нашої країни присягають на ньому на вірність своєму народові. На Пересопницькому Євангелії, як і на Конституції, присягав на вірність Україні нинішній президент Віктор Ющенко.

Безперечно, президентська інавгурація є надзвичайно важливою подією. Проте, напевно, за урочистістю моменту під світлом софітів перші особи країни, кладучи руку на древній рукопис, якось не помічали, що за свої, без малого 450 років безцінний фоліант, який став політичним символом української нації, дещо втратив свою форму, що його пергаментні аркуші починають псуватися, а золото з мініатюр – осипатися. До речі, Пересопницьке Євангеліє свого часу видавали як наукову працю – звісно, не у факсимільному вигляді і дуже малим накладом.

По-справжньому врятувати реліквію вирішив предстоятель УПЦ митрополит Володимир. Він дістав згоду президента НАН України Бориса Патона на видання факсимільної копії Пересопницького Євангелія, а також заручився підтримкою президента України Віктора Ющенка. Понад рік УПЦ працювала над тим, щоб зберегти пам’ятку. Для факсимільного перевидання унікальної реліквії знадобилася фінансова допомога меценатів.

Багато часу й сил забрала підготовка до друку. Щоб виготовити точну копію святині, оригінал Євангелія спочатку сфотографували висококласні професіонали. Найкращі слайди та фотографії першоджерела фахівці відбирали дуже скрупульозно. Для друку з-за кордону привезли спеціальний папір, що максимально нагадує той, на якому зберігся оригінал «Пересопниці» (книгу написано на пергаменті, виготовленому за спеціальним рецептом).

Факсимільне видання максимально точно відтворює оригінал і за розмірами, і за вагою. Ця обставина в процесі друку завдала видавцям додаткового клопоту: адже існуючі промислові машини не розраховані на таку вагу (фоліант тягне майже на дев’ять кілограмів). Поліграфістам довелося застосовувати стародавні технології, якими користувалися в XVI столітті. Саме Євангеліє написано пізнім уставом XVI століття чорнилом різних кольорів, оформлено вишуканими мініатюрами, виконаними в традиціях тодішньої іконописної школи. Використано різні типи письма: устав і напівустав з елементами скоропису, притаманними волинській школі книжкового письма. Уставний шрифт вирізняється графічною виразністю. Книгу багато прикрашено заставками, ініціалами, орнаментом. Самі аркуші – не білі й чисті, а жовтуваті, як у старовину, навіть зі слідами від пальців на куточках. Але все одно перевидане «Пересопницьке Євангеліє» вийшло надзвичайно ошатним.

Проект перевидання «Пересопниці» став можливий завдяки тісному співробітництву УПЦ з НАНУ та багатьма благодійниками. Унікальну реліквію вирішили перевидати обмеженим накладом – усього 1000 примірників. На думку організаторів проекту, зі збільшенням накладу така незвичайна книга втратила б свою раритетність. Утім, не можна не зауважити, що невеликий наклад, у свою чергу, перетворив перевиданий раритет на... раритет. Кілька примірників Пересопницького Євангелія було передано в дар на презентаціях книги у Великій Британії. В Українському домі факсиміле Євангелія вручили першому президенту України Леоніду Кравчуку. Примірники «Пересопниці» передано в дар президенту України Віктору Ющенку, його попередникові Леоніду Кучмі.

Факсимільними копіями Пересопницького Євангелія відтепер володітимуть Інститут української мови НАНУ, Інститут української літератури імені Тараса Шевченка НАНУ, Національний історико-географічний заповідник «Переяслав», Музей гетьманства, Національний музей літератури, Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Музей українського друкарства, Всеукраїнська асоціація музеїв. Євангеліє отримали меценати, наукові працівники, які брали участь у роботі над його факсимільним виданням. Деяких з них нагороджено орденами та грамотами.

Не забуто і сам оригінал Пересопницького Євангелія. Предстоятель УПЦ блаженнійший митрополит Володимир передав Національній академії наук України банківський чек на суму 100 тисяч гривень. Гроші призначені для реставрації оригіналу символу духовного відродження нашого народу та української державності.

Організатори акції планують провести презентацію видання Пересопницького Євангелія у світових культурних і наукових центрах. Зокрема вже в найближчому майбутньому подібні заходи мають відбутися в Америці: у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку і в бібліотеці Конгресу США.


Загадка слов’янського друкарства:

першодрукарем був не Іван Федоров, а Грушівські ченці

Василь Зубач. “Дзеркало тижня” № 27 (351) 21 – 27 липня 2001 р. zn.kiev.ua/nn/show/351/31610


Це доводить закарпатець Олександр Орос. Ужгородець, у часи дрімучого застою був одним з небагатьох кандидатів технічних наук серед наукової інтелігенції краю. Крім того, в його активі давнє захоплення історією. Тому пан Орос вирішив потіснити пріоритет першодрукарів Швайпольта Фіоля та відомого всім Івана Федорова, довести, з історичного погляду, першість у друкарській справі слов’янського світу невідомого наразі друкаря православного монастиря св.Михаїла Архангела в селі Грушеве Тячівського району.


Олександр Орос узявся за непросту справу, тому що відомий закарпатський учений XIX століття Михайло Лучкай писав у праці «Historia Carpatho-Ruthenorum» (1835), що монастир «...перестав існувати приблизно 1690 року або й раніше. Знищений єзуїтами, він сьогодні відомий тільки назвою».

– Так, – говорить Олександр Орос, – Швайпольта Фіоля заведено називати «слов’янським першодрукарем». З його ім’ям пов’язують друкування перших п’яти слов’янських книг («Октоїх», «Часослов», «Триодь пісна», «Триодь кольорова», «Псалтир»). Усі вони буцімто надруковані в Краківській друкарні з лютого по листопад 1491 року. Але це було неможливо за такий короткий термін, тим паче що на знайдених стародруках не виявилося вихідних даних. Це й наштовхнуло мене на пошуки анонімної друкарні.

Він знайшов у архівах докази, що рукописний «Октоїх» походить з Грушівського монастиря. На це вказують записи на полях кириличним півуставом ХV століття старослов’янською і румунською мовами. «Триодь пісна» і «Триодь кольорова» теж надруковані в Грушеві, а першоджерелом для них були рукописні книжки, створені там же в ХIV–ХV століттях.

Донести людям плоди свого пошуку вдалося тільки нещодавно. З 1982 року дослідник друкарства сім з половиною років відсидів у колонії посиленого режиму, нібито за крадіжку книжок. Але в табори він потрапив за спільну працю з Чорноволом, Лук’яненком у Гельсінкській cпілці, а також за співпрацю з «Групою Сахарова» у Москві. Після каторги довго ще довелося ходити по різних інстанціях, доводити, що мотиви ув’язнення все-таки політичні – боротьба за незалежну Україну, права людини. Так це чи ні – в офіційних владних структурах досі не зізнаються.

О.Орос розпочав роботу не на порожньому місці. Більшість авторитетних учених минулого схилялися до думки, що друкарня в Грушівському монастирі все ж існувала. Вперше про неї згадує в науковій літературі М.Лучкай у другому томі «Истории карпатских русинов» (1835 р., гл. 42). Часто друкарню згадували у своїх творах А.Балудянский, А.Кралицький, А.Петрушевич та інші історики Закарпаття. 1942 року вийшла стаття Гіядора Стрипського «Чи була друкарня в Грушеві?», але автор намагався розв’язати цю проблему без серйозного вивчення й аналізу матеріалу. А ось О.Орос аргументовано доводить, що так звані краківські друкарські видання, які нібито належать Швайпольту Фіолю, вийшли з Грушівскої друкарні, й остаточно показав, що версія Кракова безпідставна.

Він звернув увагу на рукопис, що послужив основою для друкування книжки, першоджерелом. Таким зразком став рукописний «Октоїх», що походить з Грушівського монастиря і зберігається нині у фондах Закарпатського краєзнавчого музею.

О.Орос також доводить, що краківські «Триодь пісна» і «Триодь кольорова» теж походять з Грушівської друкарні, а першоджерелами для їх друкування послужили рукописні книги, написані там-таки в ХIV–XV століттях. Цю думку він докладно аргументує. Порівняння гравірувальних ініціальних літер з краківських інкунабул і рукописних книжок із Закарпаття, а також ужиті слова місцевого діалекту (мукачівські «Псалтир», «Мінея», «Апостол») – свідчать про причетність книжок до закарпатської акваторії, про те, що в Грушеві справді працювала безіменна друкарня, видавала книги без вихідних даних.

Здається, що гіпотеза дуже близька до істини, тому що О.Орос пильно розглядає Краківську підробку або загадку, пов’язану з початками слов’янського друкарства. А далі докладніше зупиняється на висвітленні питань діяльності так званої Московської анонімної друкарні, де нібито друкувалися книги протягом 1553–1563 років. Точніше, аналізує московську підробку. Йдеться про так звані анонімні видання Московської друкарні до Івана Федорова.

Ось що пише про це професор Є.Немировський: «У 50-х роках ХVI ст. Іван Федоров працює в Першій Московській друкарні, що містилася в будинку благовіщенського священика Сильвестра, одного з керівників «обраної ради». Це може бути підтверджено тільки логічними висновками, документальних свідчень немає. З друкарні вийшла група видань, за якими у спеціальній літературі надійно закріпилася назва безвихідних або анонімних. Названо їх так тому, що не мають вихідних даних – передмов або післямов, що звичайно сповіщають час і місце видання, а також приналежність друкарні тому чи іншому власникові й ім’я друкаря... До групи входить сім видань: вузькошрифтне «Четвероєвангеліє», «Триодь пісна», середньошрифтне «Четвероєвангеліє», середньошрифтні «Псалтир», «Триодь кольорова», широкошрифтне «Четвероєвангеліє», широкошрифтний «Псалтир». Загальновизнано, що вся продукція видана в Москві в 50–60-х роках ХVI століття».

Припущення професора Є.Немировського мусять підтверджуватися фактами. Їх немає. Тому академік Є.Голубинський у праці «До питання про початок друкарства в Москві» бере під сумнів існування анонімної друкарні в Москві до Івана Федорова й пише: «Відомо кілька слов’янських друкарських книг, що мали б належати до першодрукованих і які були випущені у світ без вихідних даних, тобто без позначення місця і часу видання; більшість наших бібліографів вважають книги виданнями друкарень південних, тобто південнослов’янських або угровлахійських...»

Сучасне Закарпаття, особливо Мараморощина, де містився Грушівський монастир, саме й належали в ті часи до Угровлахії. Введення автором у науковий або ще ширше – читацький актив – останнім своїм виданням, що готується, ілюстрацій з друкарських і рукописних книжок уже само собою збагачує історію українського друкарства, тим більше що використовуються і книги, які є власністю автора. О.Орос наводить також версію про опанування Іваном Федоровим-Федоровичем і Петром Мстиславцем секретів друкарства в Грушівській друкарні, а також подробиці біографії першого як вихідця з Пряшівської Русі. Русин-українець зі Східної Словаччини, Іван Федорович, відповідно до гіпотези автора, навчався в Краківському університеті, а його рідне село Петківці лежало за 200 км від Кракова.

О.Орос довів у підготовлюваній монографії «Книги. Загадки. Слідами Грушівської друкарні», що, наприклад, «Триодь пісна» надрукована в 1570–1580 роках у друкарні Грушівського монастиря, а не в так званій анонімній друкарні в Москві, котрої не існувало. Як і «Євангеліє учительне», знайдене автором у селі Угля Тячівського району на Закарпатті 1978 року.

А резюме О.Ороса до всього таке: «Як кажуть, хто мав владу і гроші, той мав і книги. Тому спробуй, український читачу, розберися, де наше культурне багатство, що служило нам сотні років і було основою нашого християнського культурного життя. У яких броньованих сейфах зберігаються, навіть явно наші, «Остромирове Євангеліє» 1057 року або «Святославів Збірник» 1076 року? І якщо все це російське, то що тоді наше?

Ми вже казали, що 98% перших слов’янських книг, нібито надрукованих Ш.Фіолем у 1491 році, містяться в Московії. Там же зберігаються і книги, видані в друкарні при Грушівському монастирі на Карпатській Русі, місцем друкування яких досі чомусь називається анонімна друкарня, що нібито існувала в Москві ще до Івана Федорова».


Унікальну археологічну знахідку виявили ченці

25.07.2007. osvita.org.ua/news/29854.phpl


Після довгих пошуків і розкопок ченці однієї закарпатської обителі виявили фундамент одного з перших слов'янських монастирів. Десятиліттями це місце шукали археологи різних країн, але дотепер їхні зусилля не приносили успіху. Однак тепер тим, хто виявив святе місце, замість подяки загрожують тюремні строки.

Шість ченців із Закарпаття відшукали фундамент найдавнішого монастиря в слов'янському світі – Грушевського. Він був зруйнований 300 років тому. Зараз ченці власними силами намагаються відтворити його точну копію.

Знайдені 4 богословські книги й "Буквар" закарпатських послушників. На півтораметровій глибині також виявлені фрески, залишки кераміки та нетлінні останки ченців-русинів. Ймовірно, саме тут існувала перша слов'яно-руська друкарня, де друкувалися книги ще до появи першого на Русі Букваря Івана Федорова...

Братію, що знайшли давню обитель зараз обвинувачують у незаконних діях. Місцева влада занесла Грушевський монастир, як тільки він був знайдений ченцями, до списку архітектурних пам'яток національної спадщини України. Тепер археологам від Бога загрожує тюремне ув'язнення строком до 8 років.

Сімдесятирічний настоятель Грушевського монастиря отець Стратонік запевняє, що знахідкам шкоди не заподіяли. Їх акуратно склали до дерев'яних шухлядок й сховали від сонця. До того ж ченці неодноразово зверталися по допомогу до археологів. Але ті від досліджень відмовилися: не знайшли коштів на розкопки.

Зараз всі розкопки в селі Грушево законсервовані. Археологи шукають гроші на дослідження монастиря Х століття. А ченці очікують юридичного захисту.


Доля книг Межигірського монастиря

Валерій Лисенко


З історії наших святинь

Відомий бібліограф митрополит Євгеній Болховітінов у своєму описі Києво-Печерської лаври, заснування Межигірського монастиря відносив до 988 р., коли на Русь з першим митрополитом Михайлом прийшли грецькі ченці. Пізніше Межигірський синодик і той же Євгеній вже в іншій роботі («Історія Київської ієрархії») наполягали на більш пізній версії. Побудував, мовляв, у 1161 р. князь Андрій Боголюбський церкву Преображення Господня, і від тієї церкви пішов монастир. В народі цю церкву називали Білим Спасом.

Прикметно, що Андрій Суздальський (Боголюбський), під час погрому Києва його батьком Юрієм Довгоруким, викрав з вишгородського Богородичного монастиря ікону Богоматері, яку водночас вважають творінням і візантійського майстра ХІІ ст., і Євангеліста Луки; буцімто, написано її на дошках столу, за яким відбувалася Тайна вечеря (artclassic.edu.ru/catalog.asp?ob_no=15568). Ікона, переживши безліч неймовірних пригод, під іменем Володимирської Богоматері стала найшанованішою і найулюбленішою святинею Московської церкви. У цій історії, наче у краплині води, відбилися поневіряння багатьох беззахисних духовних скарбів української землі, з давніх часів і понині.





Ілля Рєпін. Запорожці. Славетний художник працював над цією картиною у Качанівці – маєтку Тарновських на півдні Чернігівщини.


З часу заснування запорозької церкви у XVI ст. вона підлягала одному з українських монастирів. Спочатку духовне керівництво здійснював архімандрит козацького Трахтемирівського монастиря, що у глухому закутку дніпрових круч, напроти Переяслава. Там же були козацькі шпиталь та цвинтар. Проте вже з 30-х років XVII ст. зафіксовано все активніші зв’язки із Січчю Києво-Межигірського монастиря. Після погрому Трахтемирова польськими військами козаки потребували іншої, краще захищеної обителі.

Дбаючи про церковні справи, Січовий кіш у 1659 і 1683 рр. уклав угоди з кліром Межигірського Спасо-Преображенського монастиря, про підпорядкування йому запорозької церкви Покрови, а також щорічне призначення монастирем у цю церкву священників і ченців для богослужіння. У школі при Покровській церкві межигірьські священнослужителі навчали козацьких дітей «грамоті, часословцю, псалтирі», а ієромонах настоятель Покровської церкви був членом Січової Ради.

Монастир був центром духовного життя козацтва. У Межигір’ї за рахунок Січі був влаштований військовий шпиталь – для утримання убогих, калік, зранених лицарів. Гетьмани України, отамани Запорозького війська, полковники і безліч рядових козаків жертвували частину військової здобичі, гроші, багаті угіддя. Дарували «в спокутування гріхів», «на спомин душі...»

У 1775 р. військо запорозьке указом Катерини було скасоване, Січ зруйнували, а десятиріччям пізніше був скасований і сам монастир. Будови його подарували місту, братія розійшлася. Ризниці, церковне начиння і книги Січової Покровської церкви та Межигірської обителі були відправлені до Петербургу і Полтави.

Книгозбірня


Ще Володимир Хреститель, онук Рівноапостольної княгині Ольги, запровадив освіту дітей руської аристократії. Його син Ярослав також шанував книжну мудрість. Зокрема, було написано невеличке особисте Євангеліє для його доньки Анни. А коли її взяв до шлюбу французький король Генріх І Капет (до речі, неписьменний, як і більшість його придворних), і до її посагу увійшла чимала книгозбірня.

За легендою, саме у межигірському храмі було освячене Євангеліє Анни Ярославни, і тут вона молилася перед від'їздом до Франції. У 1051 р. дев'ятнадцятирічна княжна вінчалася у соборі древнього Реймса, і присягала на Київському Євангелії. Відтак, воно стало коронаційною святинею французьких королів.

У XIV ст. Євангеліє, відоме вже під назвою Реймського, ненадовго потрапило до Праги, де було доповнене і наново оправлене. І тут виявилось, що три століття тому воно було написане для княжни Анни рукою одного з найшанованіших фундаторів чеської церкви – Святого Прокопа, захисника і покровителя бідних. На підтвердження слід згадати, що у заснованому Прокопом монастирі поблизу Праги зберігаються часточки мощей перших руських святих Бориса і Гліба, привезені ним із Вишгорода. Є навіть здогад, що родом Прокоп був із Хотова – села поблизу Києва. Отже, якщо минатимете пам’ятник Святого Вацлава на центральній площі Праги, то передайте Святим Прокопу та Святій Анежці, які його оточують, привіт із Межигір’я.

Межигірському монастирю дарували книги, а інколи й цілі зібрання. Інокентій Гізель, відомий учений і просвітитель, заповідав свою бібліотеку. Патріарх Всія Русі Іоаким надсилав книги, а одного разу супроводжував їх словами: «в приріст до спадщини Ярослава...». Залишали свої дарчі записи, позначали на полях пам'ятні події свого життя. (Патріарх Іоаким, в миру – Іван Савелов, нащадок посадника розгромленої Москвою Новгородської республіки, у 1655 р. прийняв постриг у Межигірському монастирі, і побудував тут Преображенську церкву).

Невідомо, чи була у монастирі «книгохранительна палата». Проте є свідчення середини XVIII ст. про окремі келійні збірки (наприклад, у келії ієромонаха Матвія Тюлепанського). В загальній же монастирській бібліотеці згідно опису 1777 р. значилося 395 книг, з них руською мовою – 53 рукописні й 174 друкарські, латиною – 114, польською – 54. Згадуються латинське видання “Бесід” Макарія Єгипетського, а також книги грецькою мовою.

Після ліквідації монастиря латинські книги було передано до Катеринославської семінарії. Решта службових книг та церковного начиння за рішенням Св. Синоду від 6 жовтня 1803 р. розіслані по церквах Чорноморії. Виконуючи службові функції, вони ставали ще й реліквіями, пам'яттю Запорозької старизни, зв'язуючою ниткою козацтва з прабатьківщиною. Разом з іншими кубанськими реліквіями могли вони піти і на еміграцію.

Євангелія з Межигір’я і Покровської церкви мали дорогі оклади, були подарунками, і тому увага до них була пильнішою. Найбагатші значаться в описах речей, а не книг: довгі роки вони були частиною монастирської казни, зберігалися в церквах, у ризниці; доля цих книг могла бути відмінною від долі решти бібліотеки.

У публікації В. Чорноморця (В. Дроздовського) в журналі «Червоній шлях» (Харків, 1930 №10) мовилось, що у бібліотеці Краснодарського педінституту зберігалося близько 200 межигірських книг. До того вони опинилися у Чорноморському військовому училищі, потім у чоловічій гімназії. Серед них була широко представлена українська полемічна і релігійно-учительна література XVII – початку XVIII ст.: твори і переклади Л. Барановича, М. Галятовського, Ін. Гізеля, С. Яворського, А. Радзивілловського, К. Транквіліона, С. Полоцького. Вкладні і власницькі записи свідчать про історичну і культурну спадкоємність Запорозького – чорноморського – кубанського козацтва.





Межигірський монастир у ХІХ ст. Малюнок Тараса Шевченка (1843)

Емігрантська ностальгія


Кубанщина кінця XVIII – початку ХІХ ст. це край, де переселене з України козацтво перш за все зайняте освоєнням нових земель, охоронною службою на берегах Кубані, яка у той час була державним кордоном Росії, захистом своїх новозбудованих поселень від набігів. Достатньо навести витяг з «Порядку загальної користі» – документа 1794 р. – про те, щоб «на військовій землі за всякою справою їздити, ходити, хліби орати, рибу ловити і худобу на пашу гонити без військової зброї ніхто не насмілювалася», щоб уявити собі побут чорноморського козака. Навіть через чверть століття, у вересні 1820 р., О. С. Пушкін писав брату: «бачив я береги Кубані і сторожові станиці – милувався нашими козаками. Вічно верхи; вічно готові битися; у вічній осторозі!». Де вже тут займатися збором книг?

Тим не менше, у ці часи на Кубані починають складатися перші книжкові колекції. Ледве освоївшись на кубанських землях, козаки звертаються з проханням до петербурзького начальства про дозвіл перевезти на Кубань ризницю і бібліотеку Києво-Межигірського монастиря. У 1794 р. з вій­ськового града Катеринодара (нині Краснодара) від уряду Вірного війська Чорноморського спочатку до Єпископа Феодосійського Іова, а потім до са­мого Святішого Правлячого Синоду пішло прошення: «війська Чорноморського старшина, маючи турботу і піклування про старих і поранених від ворога і понівечених старшин і козаків, охочих життя своє докінчувати на Всемилостівіше подарованій землі при Божій церкві (...) просить уряд про дозвіл на військовій землі побудувати військовим коштом пустинку». Дозвіл був отриманий у березні 1796 р.: «будувати Катерино-Лебяжську пустинь, заклавши на перший раз трапезну во ім’я Великомучениці Катерини».

В цей час Наказний отаман Тимофій Терентійович Котляревський, відряджений у військових потребах до Петербургу, дізнається, що ризниця колишньої Січової Покровської церкви знаходиться у Олександро-Невській лаврі. Він добивається дозволу повернути її чорноморцям, прямим нащадкам січовиків. Але коли ключар лаври ієромонах Веніамін почав за описом передавати Котляревському майно, відразу стало ясно що це – тільки мала частка того, чим володіла січова церква. Необхідно було шукати решту. Ще не повернувшись до Катеринодару, Котляревський з оказією відправив листа військовому осавулу Мокію Гулику, доручивши йому «знайти надійного нарочного, дати йому на проїзд і харчі з військових сум потрібне число грошей» і відправити його на пошуки поки що не ризниці, а тільки її слідів.

На той час шляхи розшуку вже намічалися. Чотири підводи (115 пудів), за дорученням Г. Потьомкіна, у Олександро-Невську лавру привіз із України і здав капітан Остроух. Тому слід було перш за все розшукати Остроуха, отримати у нього інвентарні документи про майно Покровської церкви і списки: коли, хто і що брав з церковного майна після скасування Січі. Якщо самого капітана вже немає в живих, то документи повинні зберігатися у «вдови Остроушихи». При цьому Котляревській наполягає: розшук слід вести «без розголосу, таємним чином».

Тим часом Т. Котляревський отримав листа від призначеного в Катерино-Лебяжську пустинь архімандрита Феофана, в кінці якого він нарікає: «ризниця Києво-Межигірська зі всією бібліотекою при описі віддана покійним князем Потьомкіним покійному преосвященному Амвросію і нині зберігається у Новоросійського і Дніпровського митрополита Гаврила. (...) Постарайтеся, Бога ради, випросити її, бо вона там не потрібна і лежить під спудом. Явіть її на світло». Т. Котляревський тут же звернувся у Св. Синод і просив для «вспоможення Катерино-Лебяжській чернечій пустині (...), що будується, дати цьому війську ті ризницю і бібліотеку». І аргументував своє прохання тим, що «Чорноморське козацтво складене із Запорозького війська, яке під час існування Січі було оному монастирю укладальником».

Завдяки діловодній тяганині і вимогливості канцелярського начальства до нас дійшли свідоцтва про поїздку поручика Степана Білого: що йому вдалося, і що не вдалося розшукати, листування і фінансові звіти посланця, який добирався у Новомиргород через Крим, «з нагоди поганої погоди спочатку застряг в Тамані, потім в силу міг через протоку Єникуль переправитися», значно перевищивши при цьому суму дорожніх витрат.

Митрополит новоросійський зовсім не поспішав віддавати чорноморцям Запорозькі святині. Спочатку він вимагав особисто йому адресованого розпорядження Св. Синоду. Отримавши його, за свідченням С. Білого, митрополит нікого про документ не повідомив, а почав знов добиватися у Синоді перегляду справи, сподіваючись залишити в Новомиргороді не тільки січову ризницю, але й Межигірську, Крутицку, Білозерську. Білому довелося зайнятися слідством. Великих зусиль коштувало добитися дозволу на зняття копій з опису майна Межигір’я і Покровської церкви. І справа не тільки у вагомих митах на право зняти копії з документів – справа в недомовках, що постійно зустрічаються: «при забранні церковних речей і книг я був, але за давністю часу скільки і чого саме куди забрано не згадаю».

Вдова Остроуха виявилася поступливішою: надала можливість Білому скопіювати всі необхідні документи. «а буде й справжні Вашому Превосходительству потрібні будуть, – пише вона у своєму листі Т. Котляревському, – то за велінням Вашим доставлені можуть бути». І в тому ж листі просить у Котляревського заступництва сину, Василю Остроуху, який служить у Війську Запорозькому. Прикметна деталь: у свідомості Остроушихи військо – як і раніше Запорозьке, а не Чорноморське.

У паперах визначилися і адреси пошуку: Санкт-Петербург, Київ, Полтава, Новомиргород, Кременчук... У Новомиргороді, в Полтавському монастирі, Білий бачив «Євангелій – 11, риз більше ста, книг церковних більше трьохсот...» тощо. Зберігся навіть «Список скільки і чого саме пограбовано і чого з оних викрадених речей за пійманням злодіїв знайдено».

Після дозволу Катерини ІІ передати ризницю і бібліотеку Чорноморському війську, перевезти їх на Кубань повинен був граф П. Зубов. Але оскільки від нього довгий час не з’являвся приймальник, то архієпископ Катеринославський знову порушив клопотання про залишення йому речей і бібліотеки. Він аргументував це тим, що дарувальниками і вкладниками у Межигірський монастир були не лише запорожці, які вважалися предками чорноморців. Св. Синод це клопотання відхилив.

Коштовні спадки


Перші книги з Петербургу на Кубань привіз сам Наказний отаман Тимофій Котляревський. Частину межигірського книжкового зібрання з Новомиргорода повернув поручик Степан Білий, іншу в 1804 р. – член Чорноморської козацької військової канцелярії Євтихій Чепіга. На Кубані бібліотеці Межигірського монастиря теж довелося помандрувати, оскільки Катерино-Лебяжська пустинь ще тільки будувалася.

Велика частина книг із січової Покровської церкви потрапила у Військовий собор. В описі майна, яке привіз із Петербурга Т.Т. Котляревській, значаться чотири Євангелія. Одне з них – «велике на олександрійському папері, друковане виходу 1759 року (...) дав укладом у Військову січову Запорозьку Покрови Святої Богородиці церкву військовий суддя Петро Калнишевський 1763 року Жовтня 1 дня». Крім того в описі наводиться гравійований на нижній кришці окладу з внутрішньої сторони напис: «це Святе Євангеліє дав внеском у Січову Запорозьку Покрови Святої Богородиці церкву куреня Кущівського знатний товариш, військовий суддя Петро Іванович Калнишевський, 1763 року, місяця Жовтня 1 дня, індикту М, яке сріблом і каменями з позолотою ціною в 1025 рублів». Це Євангеліє (як і Євангеліє, дароване В. Великим) зберігається у фондах краснодарського державного історико-археологічного музею-заповідника.





Євангеліє. Вільно, 1575. Іоанн Золотовустий. Бесіди на діяння святих апостолів. Київ, 1624.


В Катеринодарському Військовому кубанського козачого війська соборі зберігалося «Євангеліє, надруковане у Москві в 1681 році, в срібній з позолотою оправі, що внизана перлами і прикрашене рубінами з сапфірами і емаллю. На верхній срібній дошці прикріплена овальна дошка з чеканним зображенням Св. Іоакима і Ганни, а по внутрішньому загину тієї ж кришки по сріблу вирізаний напис: «Великий Господин Святіший Іоаким Патріарх Московський і Вся Русі поклав це Святий Євангеліє в пречесну обитель у Києві Преображення Господня Межигірського монастиря в обіцянку свою. Літа 7193 р. (1685) лютого 20 дня. Ваги у цьому Євангелії 35 фунтів».

В 1803 р. на Кубані створювалось Чорноморське військове училище. Зібрання учбової літератури тільки почала формуватися, в той же час у Військовому правлінні та ризниці Військового собору зберігалися книги, перевезені з України. Серед них були не тільки богослужебні, але й словники, історична і «учительна» богословська література. У травні 1805 р. військовий вчитель хорунжий Іваненко звернувся з проханням до адміністрації і отримав дозвіл на передачу до училища книг, не потрібних для богослужіння. Їх в училищі надійшло 135, з них слов'янських – 102.

Реєстр, укладений ретельним канцеляристом дозволяє аналізувати склад бібліотеки за змістом, визначити коло представлених авторів та місця видання. Всі книги кириличного друку, за винятком трьох – релігійного змісту. 84% цих книг надруковано в Україні, Прибалтиці, Білорусі, причому більше половини всіх – в Україні. Широко представлені видання Києво-Печерської лаври і львівської братської друкарні.

Книги з Межигірського монастиря найчастіше згадуються у майнових документах Катерино-Лебяжської пустині. В описі пустині В. Воскресенського, архімандритів Спиридона (1821 р.), Філарета (1856 р.), Самуїла (1879 р.), у публікації П.П. Короленка «Церковные древности Кубанских казаков» (1898 р.) детально описані напрестольні Євангелія з характеристикою окладів, часу і місця видання, вкладних записів. У 1856 р. в листі до українського історика Скальковського Яків Герасимович Кухаренко писав: «надсилаю нещодавно виданий опис Чорноморської миколаївської (Катерино-Лебяжської – А.С.) пустині. В ній чудові по своїй древності книги, що надійшли з Межигірського монастиря, яких тільки частина в пустині, інші у Військовому соборі і нашій гімназії».

Переважно описуються Євангелія, даровані патріархом Іоакимом, П. Калнишевськім, Є. Гоголем, В. Дебецевичем, Л. Великим. У Катеринодарському Військовому Олександро-Невському соборі зберігалося 14 Євангелій, в Катерино-Лебяжській пустині (за описом 1828 р.) – три. В описі архімандрита Самуїла вказувалося, що в Катерино-Лебяжській пустині зберігалося 6 Євангелій, близько 10 службових книг, що належали Межигір’ю. Крім того, Самуїл перераховував ряд «учительних» книг («Діяння церковні і цивільні» Баронія, «Меч Духовний» Лазаря Барановича, «Ключ розуміння» І. Галятовського).





Євангеліє. Львів, 1644 р.


Гоголівське Євангеліє

Гоголь (Євстафій чи Остап) – предок славетного письменника Миколи Гоголя, сподвижник Богдана Хмельницького, полковник брацлавський, подільский чи подністрянський. У 1676 р. отримав від польського уряду титул гетьмана.

Дарчий напис на сторінках його молитовника, надрукованого у Львові, у 1644 р.: «в день Трійці Єдиної... цю книгу рекому Євангеліє... купив... Євстафій Гоголь, полковник його Королівської милості Війська Запорозького, і в своє відпущення гріхів надав її до храму з жоною Іриною з синами Прокопом та Іллею і цуркою Настасією».

На нижньому полі перших семи аркушів хтось із межигірських монастирських служителів у 1679 р. акуратним напівуставом розповів про поховання гетьмана Євстафія Гоголя, перелічив його дари монастирю, у тому числі два напрестольні Євангелія. «Літа від сотворення світу 7187, втілення ж Х-а Б-а 1679 місяця генваря дня 3 похований у монастирі общежительному Межигірському київському в церкві Г-ня Преображення у склепі благочестивий і православний раб Божий Євстафій Гоголь, гетьман війська Його Королівської М. Запорозького, до якого монастиря вище речений небіжчик за відпущення гріхів надав на вічні часи це й інше Євангеліє, обидва напрестольні й облямовані, і келих, і хрест, і кадило і чару срібну, і ризи, і бунчук, і хоругов військову, шаблю, кантуш військовий і образ Пресвятої Богородиці, окладний з перлами, при державі Вел. Кор. Пол. Іоанна третього, при ігумені Межигірському Ієреї Федосії Вісковському. Подаждь, Господи, прощення гріхів рабу своєму Євстафію і сотвори йому вічну пам'ять. Амінь».

Кубанський дослідник П.П. Короленко в своїй статті «Стародавні відомості про Межигірський монастир» розшифрував і опублікував цей запис, вказавши, що на час написання статті книга зберігалася в ризниці Катеринодарського Олександро-Невського собору. Через всю книгу, через рівні інтервали Військовий протоієрей Кучеров власноручно записав: «у 1854 році книга належала Воскресенському собору».

На аркушах 17-18 скорописом початку XVIII ст. вписаний традиційний охоронний запис, де всякому «хто б... посмів... тому писанню... гвалт чинити» загрожували найтяжчим судом.


Стародруки українського походження

у Краснодарській бібліотеці

У нашому переліку опущено відомості щодо стародруків, які не стосуються нашої теми. Нумерація та ілюстрації з сайту pushkin.kuban net.ru/1/rk/index3.phpl.


1. Євангеліє. – Вільно: Тип. Кузьми і Луки Мамоничів; Друк. Петро Тимофіїв Мстиславець, 1575.

2. Іоанн Золотовустий. Бесіди на діяння святих апостолів. – К.: Друк. Лаври, 1624. Власницькі помітки Межигірського монастиря.

3. Євангеліє. – Вид. 2-е. – Львів: Друк. Братства; Друкар Михайло Сльозка, 1644. Наклад 1065 екз.

4. Служебник (Літургіаріон). – К.: Друк. Лаври, 1653.

6. Служебник (Літургіаріон). – Вид. 3-є.- Львів: Друк. Братства; Друкар Симеон Ставницький, 1691. Власницькі помітки Межигір. монастиря.

9. Тріодіон. – Вид.2-е . – К.: Друк. Печерської Лаври, 1702.

10. Кантемир Антіох. Симфонія... – СПб., 1727. Власницькі помітки Межигірського монастиря.

11. Євангеліє. – К.: Друк. Печерської Лаври, 1733. Власницька помітка Межигірського монастиря.

19. Чинонаслідування. – К.: Друк. Печерської Лаври, 1759.

35. Часослов. – К.: Друк. Печерської Лаври, 1814.

36. Євангеліє. – К.: Друк. Печерської Лаври, 1815.

37. Зібрання різних повчань. – К.: Друк. Лаври, 1816.

39. Акафісти різні. – Почаїв: Друк. Лаври, 1823.

40. Димитрій Ростовський (Туптало Д.С.).- Літопис...- К.: Друк. Печерської Лаври, 1825.


Джерела
  1. Слуцкий А. (Краснодар). Сия книга монастыря Межигорского.

cossackdom.com/doc/slutskyi_monostir.php
  1. Славянские книги кириллической печати XVI – 1-ой четверти XIX века. Веб-сайт Краснодарской краевой универсальной научной библиотеки им. А.С. Пушкина. 2004. pushkin.kubannet.ru/1/rk/index3.phpl