Geum.ru

Загадки походження руських книг Збірка статей

Вид материалаДокументы

Содержание


Конкуруючі абетки
Вітчизняна філологія ставиться до наведених фактів вельми скептично. Переймались же цими здогадами в основному дилетанти.
Сергій Лєсной
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Конкуруючі абетки


Зіставляючи структури глаголиці та кирилиці, Сергій Лєсной дійшов наступних висновків.

1. Обидва алфавіти пройшли довгу історію розвитку, етапи якої нам мало відомі. Тому не можна їх розглядати як щось єдине ціле. Кожний з них поступово обростав доповненнями і варіантами, притому не по одній лінії розвитку: до писемності прагнули в різних кутках слов'янського світу. Розвиток писемності відбувався у різних місцях і йшов неоднаковими шляхами. Особливо успішно розвивалися зразки, що брали за основу графіку грецького письма. Цікаво відзначити, що латинський алфавіт не мав стількох варіантів.

2. Обидва алфавіти складено спеціально для слов'янських мов, відтак включають букви, що відображають характерні у слов'ян звуки, які відсутні або не характерні для інших народів.

3. Кирилиця, графічно походить від грецької абетки, чому її часто й називали "грецьким письмом", і в цьому її корінна відміна від глаголиці. По своєму ж фонетичному ладу вона, навпаки, наслідує глаголиці.

4. Вже пізніше кирилиця пройшла довгий шлях змін, адже чорноризець Храбр (початок Х-го ст.) писав, що в ній "по чину грецьких письмен було 24 букви, а по слов'янській мові – 14, тобто всього 38. Якщо ж ми підрахуємо кількість літер у абетці, їх виявиться 44. Насправді число їх було ще більше, бо існували і варіанти, наприклад, не тільки “і” з крапкою, але також "ї" з двома крапками тощо. Ці додаткові букви розвинулися, звичайно, вже після Кирила. В рівній мірі змінювалися зображення або з'являлися нові варіанти у вже існуючих старих літер.

5. Важко назвати винахідника і глаголиці, і кирилиці, настільки вони старі. Глаголиця швидше породження слов'янського Заходу. Там вона роз­винулася, там вона все більш закріплювалася, і там ще й дотепер існує.

6. І глаголиця, і кирилиця, подібно до грецького алфавіту, давали буквам в його порядку певне цифрове значення (арабських цифр тоді ще не вживали). Букви означали цифри, якщо над ними ставили крапку або особливий значок. Цифрове значення букв у глаголиці було: а=1, б=2, в=3, г=4, д=5, е=6, ж=7, з=8, дз=9, i=10, и=20 і т.д. В кирилиці ж: а=1, б або в=2, г=3, д=4, е=5, ж, з=6, дз=7, и=8, фіта =9, i=10 і т.д. Повний збіг був лише у випадках а=1, i=10. У грецькій абетці букви "в" немає зовсім, у кирилиці вона розташована в тому ж порядку, що і в глаголиці, але цифрового значення не має. Вірніше, для однієї і тієї ж цифри можна за бажанням вживати і "б", і "в". Цим, зокрема, пояснюється різнобій у деяких датах хронології, а до цього додаються ще й відмінності у календарях. Якщо глаголичний оригінал переписувався кирилицею, з механічним повторенням букв оригіналу, то фактично змінювались цифри, як це ми показали на прикладі з договором Святослава. Це може мати особливе значення для монументальних коротких написів: дати можуть розходитися на десятки літ від дійсності, якщо ми не візьмемо цього до уваги.


Зарубіжні дослідники проблеми

Вітчизняна філологія ставиться до наведених фактів вельми скептично. Переймались же цими здогадами в основному дилетанти.

Казахський поет Олжас Сулейменов. У своїх книгах на фактичному матеріалі він дослідив найдавніші витоки людської писемності, прослідкував взаємозв’язки шумерських, тюркських та слов’янських писемних па­м’яток. Його багаторічна праця викликала спротив офіційної наукової еліти.

Протоієрей Стефан Ляшевський (1899-1986). Покинув Росію під час Другої Світової війни. З Німеччини переїхав до Сполучених Штатів. Настоятель приходів у Балтіморі і у Флоріді, автор ряду книжок:


“Преісторії Русі як науки не існувало до останнього часу. Не існувало вже з тієї причини, що перші відомості про слов'ян, за документальними даними, відносилися тільки до V-го століття, коли про них згадали візантійські історики, та й ті стосувалися появи слов'ян на Балканах.

Що було у нас до Рюріка, лишалося абсолютно невідомим. Були тільки загальні міркування про те, що слов'яни на Російській рівнині жили і до Рюріка і що їх побут, напевно, не надто відрізнявся від побуту часів Рюріка і Олега, якщо, звичайно, не брати до уваги твердження історика часів Катерини II Шлецера, що "до приходу варягів слов'яни жили так, як живуть звірі й птахи".

Нечисленні свідоцтва античних істориків були вельми короткі і непевні, писалося головним чином про скіфів-іранців, які етнічно не мають ніякого відношення до слов’ян. Писалося також про роксоланів і тавро-скіфів, але ніхто й не підозрював, що це і є наші прямі предки. Вітчизняні історики з цього питання зберігали мовчанку.

Вітчизняна археологія також не дала жодної певної відповіді – та вона і не могла створити руську передісторію, тому що могла тільки з'ясувати, які предмети і який спосіб поховання існували в ті або інші століття в різних місцях Російської рівнини, етнічно нічого не визначаючи, а даючи тільки умовні назви культурам, що були на її території: трипільська, кіммерійська, зарубинецка, черняхівска тощо.

Вперше матеріали по передісторії Русі з'явилися в працях проф. С.Я. Парамонова (С. Лєсного) – «История русов в десяти книгах». На жаль, він не пов'язував свої роботи з археологічними даними – незважаючи на мою багаторічну полеміку з ним у цьому питанні, – вважаючи, що вітчизняна археологія знаходиться у стадії накопичення знань і що їх недостатньо для створення преісторії Русі.

Друга спроба з'ясувати основні віхи нашої преісторії була зроблена мною в книзі «Очерки по преистории России» (Балтимор, 1968) на основі всієї сукупності знань: історичних, археологічних, дослідницьких, а також історичних відомостей, що знаходяться у нововідкритому дохристиянському літописі IX століття, про які вже відомо в історичній і дослідницькій літературі нашого часу, головним чином у роботах проф. С.Я. Парамонова. Хоча тексти всіх 44 дощечок цього дохристиянського літопису вже опубліковані Н. Ф. Скрипником в Гаазі-Лондоні у 1970-1972 рр., все ж таки самі ці тексти не можуть дати справжньої картини нашої преісторії і стають зрозумілими тільки у зв'язку з багатьма даними історії, археології та новітніх досліджень. Їх мова пересічному читачу просто незрозуміла. Частково переклади текстів опубліковані російською та українською мовами останніми роками.

Необхідно відзначити, що мова цих текстів – це зовсім не мова відомих нам джерел, написаних стародавньою церковнослов’янською мовою, тобто мовою Остромирової Євангелії 1056-го року, мовою святих Кирила та Мефодія. Ця мова набагато стародавніша, примитивніша, має всього 24 букви, не рахуючи твердого і м'якого знаків, була донині абсолютно невідомою і лише завдяки копітким роботам Ю. П. Міролюбова, А. А. Кура, проф. С.Я. Парамонова і останніми роками П. Е. Соколова починає ставати надбанням ширшої громадськості.

Проф. Парамонов (Сергій Лєсной) навів текст і переклад тільки восьми дощечок. Причому переклад далеко не повний, що дуже утруднює читання. В даний час існує вже два повні переклади і один частковий російською мовою і один українською всіх 44 дощечок. Маючи всі ці переклади, я зробив надзвичайно важку роботу – пов'язав відомості з дощечок зі всіма археологічними і дослідницькими даними, а також відомості з античних авторів у послідовний і цільний виклад нашої, поки далеке ще не повної преісторії.”

Сергій Лєсной – псевдонім Сергія Яковича Парамонова (1898-1968), емігранта, історика та письменника, професора австралійського Інституту промислових та наукових досліджень британської королівської Академії наук. Після смерті вченого його архів лишився на зберіганні в цьому інституті, у місті Канберра.

Українець за народженням, духом і сферою наукових інтересів, у своїх книгах він пристрасно заперечував усталені упередження щодо слов’янських культур. Зокрема, численними аргументами він доводив, що видатні історичні постаті, шановані серед фундаторів католицької церкви – Святий Ієронім, єпископ Ульфіла та інші – насправді мають стати гордістю слов’янства, поряд зі святими Кирилом та Мефодієм. Кожен рядок його полемічних творів заперечує спрощений, примітивний погляд на історію і духовні скарби нашої землі.

Народився Сергій Парамонов 1898-го року в Харкові. У 1917 р. закінчив Київський університет, одержавши диплом біолога, спеціалізованого у галузі ентомології, а згодом здобув звання доктора наук і зайняв пост директора Зоологічного музею АН України.

У 1941 р., перед фашистською навалою, заради врятування музейної колекції, не евакуювався разом із колегами. Окупанти відправили його разом з музейними фондами до Німеччини. Парамонов був змушений, знаходячись практично під арештом, супроводжувати колекції, і берегти їх від пограбування. Він не побоявся подати скаргу, коли стали зникати найцінніші експонати. Завдяки його старанням національні скарби були врятовані і згодом повернені до Києва. Самого ж ученого було кинуто до концентраційного табору Мюнден, де він провів чотири роки. У 1945 р. його звільнила британська армія, він жив у Парижі і Лондоні, а з 1947 р. став професором в Університеті Канберри (Австралія).

З 1955 по 1966 роки С. Лєсной випустив чотири яскраво написані книги, присвячені стародавній історії слов'ян, і, перш за все, “Велесовій книзі”. Він також підготував тези для V Міжнародного з'їзду славістів, опубліковані в науковій збірці: Слов'янська філологія. Доклади, съобщения и статии по литературознание. София. 1963. Т.4.