Загадки походження руських книг Збірка статей
| Вид материала | Документы |
- Приглашает Вас совершить поучительное и увлекательное путешествие в мир чтения книг, 60.26kb.
- А. Л. Кузеванова // Вопросы культурологии. 2009. №11 (ноябрь). C. 49-52, 2129.66kb.
- План факт Книга великое чудо 1 ч Различие типов книг, использование выходных данных, 881.55kb.
- Біля витоків вітчизняної авіації. Збірка біографічних публікацій, 1721.27kb.
- Тема Визначення походження дітей Походження як підстава виникнення правовідносин між, 18.99kb.
- Отчет по учебной практике по дисциплине «Логистика» на тему: «Обзор книг, статей, 241.96kb.
- Список книг для детей 7-10-летнего возраста, 82.8kb.
- 230487abcd «Старійшинство» в руських міжкнязівських відносинах кінець Х друга половина, 103.8kb.
- Реферат на тему Вчення про походження рослин І тварин, 77.89kb.
- Святий Миколай подаруй нам свято: Збірка художніх творів. Володимирець, 2009, 123.14kb.
Висновки
Приймаючи все сказане до уваги, можна припустити, що з IV ст. ряд авторів (Етік, Ульфіла, Ієронім) писали для слов'ян різними слов'янськими письменами. Були, звичайно, також інші імена й спроби, яких ми не знаємо, а можливо й лінуємося взнати. У слов'ян (і не в одного племені) вже була своя писемність, і далеко не примітивного характеру, бо перекладати богослужебні книги можливо на досить високому ступені культури.
Отже, протягом століть слов'яни користувалися двома корінним чином різними (графічно і нумерично) алфавітами. Глаголиця існувала принаймні з IV ст., і досконаліша фонетично. Укладав її, поза сумнівом, слов'янин і людина глибоко освічена, бо помітний вплив також і староєврейської абетки. Звідси головний висновок: культура слов'ян, що досягла вже стадії писемності, існувала принаймні на 500 років раніше Кирила.
Використані джерела:
- Сергей Лесной. Откуда ты, Русь? Ростов н/Д: Донское слово, 1995 г. по изданию: Sergey Lesnoy. The origins of the Ancient Russians. Winnipeg. 1964. kirsoft.com.ru/freedom/KSNews_552.php
- Стефан Ляшевский. Русь доисторическая: Историко-археологическое исследование. М: Фаир-Пресс, Грант. 2003. grand-fair.ru/cgi-bin/test.pl?layer=other&page=book&pid=1553
- Олжас Сулейменов. Славянские числительные в Этрурии. В кн.: Язык письма. Рим: San Paolo. 1998. vadim-blin.narod.ru/olgas/iazyk/7-07.php
- Евгений Федюнькин. Склока о полку Игореве. jinr.ru/~bljv/igor.php
Древнейшая славянская книга
Валентин Янин
Наука и жизнь №2, 2001 nkj.ru/archive/articles/5498
Редакция журнала "Наука и жизнь" обратилась к академику Валентину Лаврентьевичу Янину, бессменному с 1960 года руководителю Новгородской археологической экспедиции, с просьбой рассказать о последней, поистине сенсационной находке, сделанной летом 2000 года в наиболее древней части города, расположенной к югу от Новгородского кремля.
Великий Новгород продолжает отдавать археологам сокровища своей древности. Мне – участнику открытия первых берестяных грамот в 1951 году – довелось теперь пережить еще один звездный час отечественной археологии, во второй раз испытать высшее счастье немыслимого первооткрытия... Расскажу по порядку.
13 июля 2000 года (верь после этого в несчастливые цифры!), в конце рабочего дня, на лабораторный стол экспедиции из раскопа Троицкий-12, которым руководит Александр Николаевич Сорокин, легла небывалая находка. Три дощечки (как выяснилось в дальнейшем, изготовленные из древесины липы), толщиной в один сантиметр и скрепленные деревянными же шпонками. Находка оказалась древней рукописью или древней книгой. Ее размер 19 х 15 сантиметров. Две внешние дощечки служили обложками. Первая украшена изображением креста и скупым орнаментом, ее внутренняя сторона имела заполненное воском углубление. На воске красивейшим мелким почерком написаны 23 строки некоего текста. Так же устроена и вторая обложечная дощечка: на внутренней, навощенной стороне – текст, а внешняя, как и первая, несет изображение креста. Помещенная между ними еще одна дощечка имела заполненные воском углубления с двух сторон и, следовательно, тексты на обеих сторонах.
В книге, таким образом, всего четыре исписанные страницы. Лучше сохранилась первая дощечка деревянного кодекса. Большие куски текста на других обвалились и дошли до нас в виде осыпи восковых кусочков с отдельными буквами или группами букв. Но, к счастью, значительные фрагменты второй, третьей и четвертой страниц сохранились на своих местах.
Сознаюсь, при взгляде на почти полностью сохранившийся текст первой страницы у меня потемнело в глазах. Мне казалось, что от волнения я не смогу прочесть ни одного слова... Причины столь сильного волнения объяснимы и извинительны. Находка была извлечена из достоверно датированных слоев конца Х – первой четверти XI века. Судите сами. Выше ее расположены остатки первого венца большого сруба, датированного методами дендрохронологии 1036 годом. Деревянный кодекс залегал 20-ю сантиметрами глубже. Примерный расчет динамики накопления культурного слоя в пределах Троицкого-12 раскопа равен одному сантиметру в год. Значит, вероятная дата нашей находки – примерно второе десятилетие XI века. Между тем древнейший известный манускрипт, написанный кириллическим письмом, датируется 1056-1057 годами. Это знаменитое Евангелие, изготовленное по заказу новгородского посадника Остромира. Все остальные самые древние кириллические рукописи относятся также ко второй половине и концу XI столетия. Значит, на лабораторный стол легла рукопись на полвека более ранняя! А стало быть, эта находка – великое событие в истории не только русской, но и болгарской, и сербской, и хорватской, и македонской культур, поскольку во всем славянском мире не существует более ранней датированной рукописи, нежели "Остромирово Евангелие"... Было от чего дрожать рукам и темнеть в глазах!
Но вот зрение прояснилось, и посреди страницы глаз усмотрел первую понятную фразу: "От запрещения Твоего, Боже Ияковль, воздремашяся вседшеи на коня". Итак, священный текст. Рука тянется к Псалтыри как к самому популярному в христианстве произведению, а последовательный просмотр этой великой книги находит соответствующее место в 75-м псалме Асафа. Рядом – выше и ниже – то, что в этом псалме предшествует прочитанному стиху, и то, что следует за ним.
Уцелевшие фрагменты остальных страниц обретают свои места в продолжении 75-го псалма и в написанном вслед за ним 76-м псалме Асафа. Постепенно выясняется, что на второй странице помещено окончание 75-го псалма и начало 76-го, на третьей странице – продолжение 76-го, на четвертой – окончание 76-го, затем пустое место объемом в несколько строк, а за ним – 4-6 стихи 67-го псалма Давида. Когда это окончание было прочитано, нас постигло недоумение. Почему текст 67-го псалма не имеет общеизвестного начала: "Да воскреснет Бог и расточатся враги его"? Выяснилось, что это начало существовало, но было стерто, чтобы освободить место для окончания 76-го псалма. Иными словами, восковой кодекс оказался палимпсестом. На нем когда-то сначала написали один текст, стертый затем для написания другого. "Церы" (так называются навощенные для письма дощечки) служили подобно грифельной или нынешней школьной доске, используемой для помещения на них "бегущих строк". Сравнение с грифельной доской весьма значительно: не служила ли "Новгородская Псалтырь" пособием для обучения грамоте?
Задумаемся о хронологическом контексте находки. Только что, лет 20-25 назад, в Новгороде принято христианство. Следовательно, перед нами одна из тех книг, которую читали первые принявшие крещение новгородцы. Одна из первых книг, по которой многие из них могли учиться письму. Ведь именно Псалтырь на протяжении столетий была самой обиходной книгой, из которой наши предки брали уроки чтения и письма. Многие псалмы, звучавшие ежедневно во время церковной службы, христиане знали наизусть. Существовало немало людей, наизусть помнивших все тексты этой книги. В этой связи назову один эпизод, связанный с чтением новгородского кодекса. В конце 76-го псалма есть слова – "В море путь Твой". На сердце потеплело от мысли, что именно парафразом этих строк является знаменитое место в стихотворении А. С. Пушкина "19 октября" (1825 года), обращенное к его лицейскому другу Ф. Ф. Матюшкину, ставшему мореплавателем: "С лицейского порога ты на корабль перешагнул шутя, и с той поры в морях твоя дорога..."
Предположение об учебном предназначении нашей находки подтвердилось блестящим образом. Оказалось, что на бортиках цер имеются плохо различимые процарапанные надписи, сделанные тем же почерком, что и текст на воске. Прочесть их довелось академику Андрею Анатольевичу Зализняку, который на протяжении многих дней не разгибал спины, освещая дощечки под разным углом, используя лупу и максимально напрягая зрение. Вот часть этих надписей: "Без чину службы и часов же всех, без отпевания душ" (то есть "Не для церковной службы и не для чтения над умершими"); "Без от себе прогнания всех людей, без отлучения алчущих знания" (то есть "Для привлечения всех людей, для алчущих знания"). Последняя фраза прямо утверждает учебное предназначение кодекса. И далее: "Сия книга Псалтырь – сиротам и вдовицам утешение мирное, странникам недвижимое море, рабичищем несудимое начинание".
А. А. Зализняк установил, что "Новгородская Псалтырь" написана русским человеком. Ее язык, разумеется, старославянский (древнеболгарский); до сих пор богослужение в русской церкви ведется на старославянском языке. Однако в тексте нашей книги встретилось около полутора десятка таких ошибок, какие не мог сделать болгарин, серб или хорват, а мог сделать только русский человек. Во всех языках, кроме древнерусского, четко различались буквы "У" и "Юс большой", обозначавшие разные звуки. "Юс" передавал носовой звук, отсутствующий у русских. Между тем в новгородской находке употребляются обе эти буквы, но делается это безразлично: писец пишет "У" вместо "Юс" и "Юс" вместо "У". Был ли он киевским миссионером или новгородцем, неясно, да это и не так уж важно перед значительностью самой находки.
В славянском мире существует несколько древних кириллических рукописей, не имеющих даты в тексте и датированных без особой уверенности XI веком. "Новгородская Псалтырь" станет тем эталоном, с которым исследователи будут их сравнивать в поисках истинной даты. И если сегодняшние учебники отечественной истории немыслимы без упоминания берестяных грамот, будущие учебники рассказ о русской письменной культуре будут начинать с нынешней находки.
Находка древнейшей книги породила немало трудных проблем. Одна из них – реставрация кодекса. Он сохранился потому, что древесина дощечек насквозь пропитана влагой, препятствующей проникновению к ним воздуха. Следовательно, на протяжении тысячи лет не возникало ситуации, при которой микроорганизмы разрушают древесину гниением. Стабилизация древесины, возвращение ее в сухое и твердое состояние базируются на методах, которые в нашем случае разрушили бы воск и нанесенные на нем тексты. Мы должны были снять воск и перенести его на другую основу. Мировая реставрационная практика не знает подобного прецедента. После мучительных колебаний за эту ответственнейшую работу взялся опытный реставратор, художник и скульптор Владимир Иванович Поветкин, золотые руки которого возвратили на место большинство осыпавшихся фрагментов. Одновременно удалось выявить наличие едва различимых процарапанных текстов на дощечках под снятым воском, что требует сохранить их в демонтированном виде для дальнейшего изучения, а воск вернуть не на подлинные дощечки, а на их копии.
Находке древнейшей славянской книги предшествовало еще одно замечательное открытие. В слое первой трети XI века был обнаружен небольшой лист бересты. На обеих сторонах его процарапаны изображения человеческих фигур: на одной изображен Христос, на другой – святая Варвара в короне, с мученическим крестом в руке и надписью ее имени.
Находка сразу же породила проблему. Усадьба, на которой она обнаружена, находится на древней Черницыной улице, получившей свое название от некогда расположенного на ней девичьего Варварина монастыря. Разумеется, в первой трети XI века никакого монастыря здесь быть еще не могло: самые ранние русские монастыри возникают лишь во второй половине XI века, а новгородский Варварин монастырь впервые упомянут в летописи под 1138 годом. Оказывается, святая Варвара особенно почиталась на славянском побережье южной Балтики, а именно оттуда в Новгород пришли славянские первопоселенцы, их потомки и в дальнейшем не теряли связей со своей прародиной. Святую Варвару считали покровительницей рыбаков и мореходов. И действительно, в тех слоях, в которых обнаружена эта находка, предметы, связанные с рыболовством, встречены в изобилии.
И еще одна любопытная деталь. Под изображением святой Варвары на бересте нацарапана дата, которую А. А. Зализняк прочел как 6537 год (от сотворения мира), что соответствует 1029 году н. э. Первая, третья и четвертая цифры переданы славянскими знаками, а вторая, как разъяснил филолог С. Г. Болотов, – латинским знаком. Значит, изобразил святую Варвару человек, который затруднился передать цифру, обозначающую 500, по-славянски, но знал, как ее пишут в соответствии с западной традицией. Можно полагать, что принесенное в Людин конец Новгорода почитание святой Варвары оказалось столь прочным, что в ее честь спустя несколько десятилетий после 1029 года именно здесь был основан монастырь.
Реймська Євангелія – найдавніша пам'ятка письма Київської Русі
Петро Курінний
За книгою: Золоте слово. Науково-навчальне видання. В двох книгах.
Київ, видавництво "АКОНІТ", 2002. Книга перша, стор 194-211.
За виданням: Науково-літературознавчий збірник.
Корюген-Кіль, 1946 p., вид-во "Світання"
Професор Петро Курінний (1894-1972) багато років вивчав трипільську культуру. Він відкрив невідому доти місцеву білогрудівську культуру кінця бронзового віку. У двадцятих роках створив і очолив Музейне містечко в Києві, як звався тоді Києво-Печерський історико-культурний заповідник. У повоєнній Україні згадувати ім'я Петра Курінного не рекомендувалося, оскільки він опинився на еміграції, і став професором Українського вільного університету у Мюнхені.
1.
В моїх руках знаходиться брошура: "Notice sur le Manuscrit de la bibliotheque de Reims, connu sous le nom de texte du sacre", pour J. L. Corvin de Jastrzobski. Брошура має авторський автограф – присвяту князеві Мощенському, є відбитком журналу "Général de l'instruction publique" від 4-7 вересня 1839 року, друкована в Римі у друкарні Salviucci. Брошура має 16 сторінок в малу шістнадцяту. З примітки авторової на сторінці 3 брошури видно, що вона є рапорт панові міністрові освіти Франції про огляд Реймської Євангелії з метою визначити її походження. Рапорт супроводжується двома таблицями репродукцій двох сторінок рукопису і містить опис з науковими анотаціями до нього.
Треба відзначити, що опис Реймської Євангелії і наукові анотації автор виконав дуже сумлінно і, як на свій час, на високому рівні обізнаності. Його брошура є безперечно цінним внеском у вивчення цієї пам'ятки. Автор старанно занотував усі легенди на манускрипті і про манускрипт, виявив їх походження і склад частин манускрипту. Проте він не скористав зі своїх здобутків. Він не дав собі труду глибше вдуматися у зміст здобутих ним даних, не зважив обставин, в яких ця пам'ятка з'явилася у Франції, не зацікавився біографією св. Прокопія і не вивчив тла, на якому відбувалися події, зв'язані з історичною долею манускрипту. Автор брошури попав до полону царгородської легенди про походження рукопису і тому загубив нитку справжньої історії цього рукопису.
Реймська Євангелія сьогодні неприступна до студії. Проте вона має виключне значення для історії української культури та Київської Русі. Я вважаю за своєчасне нагадати нашим історикам про цю дивовижну пам'ятку, беручи відомості про неї з протокольного опису її у п. Ястржембського і супроводячи ці дані своїми анотаціями, які кидають ясне світло на походження пам'ятки і її славнозвісного автора.
2.
В соборі міста Реймсу (Франція) з 1554 року переховувалася Євангелія, при якій складали коронаційну присягу французькі королі при вступі на трон. Ця Євангелія складається з двох манускриптів, об'єднаних однією палітуркою; писаних на пергамені в малу чвертку. Обидва манускрипти мають 47 листів, з них 45 записаних з двох боків і два останніх без письма. Обкладинка зроблена вже в новіший час з двох дубових дощок, поволочених рожевим сап'яном. Старий оклад Євангелії був іншим. В році 1669 Реймська Євангелія, що була подарована Реймському соборові кардиналом Де Лорреном, описана в інвентарі реліквій Нотр-Дам де Реймс так: "...вона покрита золоченим сріблом... прикрашена багатьма каменями і п'ятьма кришталями, під якими знаходиться багато реліквій. Частина хреста – древа істини та мощі святих Петра і Пилипа, св. Папи Сильвестра, св. Кирила, св. Марти, св. Маргарити Іспанської та ... Бога нашого. На чотирьох кутах знаходяться срібні емальові фігури орла, людини...", себто символи євангелістів. (П.К.)
Цей оклад був знищений в час французької революції 1793 року. Він вже охоплював обидва манускрипти і, як бачимо з опису в старих інвентарях Нотр-Дам де Реймс, мав на чільній сторінці вставку з частиною Животворящого Древа з хреста, на якому був розп'ятий Ісус Хрнстос. Цей оклад не міг бути зроблений раніш від написання глаголичного манускрипту і виконаний найправдоподібніше на замовлення кардинала Де Лоррена. Кириличний манускрипт в цей час був уже фрагментований, себто складався з 16 листків тексту. Про обкладинку, що була на ньому, поки що нічого не відомо. Коли й при яких обставинах вона загинула, теж сказати тяжко, проте є підстава думати, що загинула вона між роками 1395 та 1574 і то наприкінці цього періоду.
Перший манускрипт
Перший манускрипт писаний кириличним письмом. Це фрагмент на пергамені видатної якості. Він має 16 листочків. Пергамен полінійований вістрям насухо і зайнятий текстом, уложеним у дві колонки на віддалі 1,5 см одна від одної. Фрагмент манускрипту містить у собі читання з Нового Заповіту, препаровані по певних днях року за обрядом греко-православним. Фрагмент починається з останніх слів гл. VIII, ст. 26 Євангелії св. Матвія, далі йде ст. 27 тієї ж глави, потім читання певних днів, починаючи з 27 жовтня по 1 березня. У цій частині читання препаровані за днями місяців. Вінієтки та манускули-ініціали оздоблені в манері малоелегантній, але старанно. Орнамент має характер візантійського ІХ-Х ст. Ініціали писані чорнилом червоним і чорним, малі літери – чорним.
Другий манускрипт
З листка 17-го починається текст глаголичний, писаний чорним чорнилом з лініями червоними на ілюмінованих ініціалах: листочки, фігури людей та зрідка позолота. Взагалі орнамент, на думку Ястржембського, богемський XV-ro ст. Цей фрагмент має в собі читання з Нового Заповіту в числі 33, але розміщений за чергою головних днів-празників за календарем римо-католицьким. Ця частина робить враження повної: починається з Вербного тижня. продовжується через весь рік і закінчується Благовіщенням.
3.
На глаголичній частині Євангелії знаходиться такий запис французькою мовою: "L'an du Seigneur 1395. Ces Évangiles et Éрitгеs sont écrit en langue slavonne. Ils doivent être chanté, durant l'année, pendant que l'abbé officie pontificalement.
Quant a l'autre partie de ces livres (2) elle est suivant le rite ruthénique (3). Elle a été écrite de la propremain de saint Procope, abbé; et ce texte ruthénique fut offert par reu Charles quatre, empereur de Romains, pour la renommée de ce monastére-ci et en l'honneur de saint Jérome et de saint Procope.
Dieu, veuillez lui donner le report éternel, Amen (4)".
В перекладі українською мовою цей текст звучить так: "Року Божого 1395. Ця Євангелія і Послання написані у слов'янській мові. Вони мають співатися впродовж року в час, коли відбувається єпископська служба.
Щодо другої частини цієї книжки, то вона відповідає ритуалові рутенському. Вона написана власною рукою св. Прокопа, абата, і цей рутенський текст був подарований покійним Карлом IV, імператором Римської Імперії; на честь цього монастиря і на вшанування св. Ієроніма та св. Прокопія. Боже, зволи йому дати спокій вічний. Амінь".
Хто й коли зробив цей напис на глаголичній частині рукопису?
Не підлягає сумніву, що напис є вкладним для глаголичного манускрипту та меморіальним для кириличного. Тому й формула вкладного запису першого вписана в "імперативі": "вони мають співатися впродовж року, коли відбувається єпископська служба". Формула другого меморіального запису подана в минулому часі: "...цей текст був подарований від покійного Карла IV..."
Король Франції Карл IV, що мав також титул і імператора Римської Імперії, був короткий час також імператором Чехії. За цей час він звернувся до папи Климента VI з проханням благословити заснування в Богемії монастиря для розпорошених монахів слов'янських земель (хорватів, далматів, боснійців та сербів), на що й одержав благословення. Монастир титулу св. св. Ієроніма та Прокопа був заснований у Празі як королівська фундація. Сюди Карл IV і зложив дорогоцінний власноручний манускрипт св. Прокопа. Відомі два фундаційні акти Карла IV для цього монастиря: 1347-го та 1349 років (Ястржембський К., сторінка 11. примітка 4),
Карл помер року 1379. Отож наш меморіальний запис не є ні автентичним, ні сучасним йому. Він зроблений рукою когось з наступних охоронців монастирської скарбниці при перенесенні рукопису до нової обкладинки, в яку він був уже вміщений разом з глаголичним манускриптом. Дату. коли зроблений цей запис, не маючи перед очима автопсії напису, визначити не можна, проте він вірно, відповідно до історії фундації, передає зміст старших, вкладного та меморіального записів цих манускриптів і є історичним джерелом першорядного значення. Найправдоподібніше він був зроблений ще за часу французької зверхності в Чехії і ще живих зв'язків монастиря св. св. Ієроніма та Прокопа з королівською династією Капетингів, себто на початку XV століття. 1395 рік є певне роком написання глаголичної частини манускрипту, яка, безперечно, не має жодного відношення до манускрипту св. Прокопа.
4.
Меморіальний запис 1395 року має велике значення для історії української культури, зокрема для виявлення глибини культурних зв'язків Київської Русі з околишнім світом. Він фіксує два факти.
Факт перший. Манускрипт писаний слов'янською мовою за "рутенським" богослужбовим ритуалом. Так і сказано: "за рутенським".
Чи це твердження точно підбиває зміст церковно-службового ритуалу, може виявити історико-літургійний аналіз, якому треба піддати нашу пам'ятку. Проте вже нині можна зробити деякі непохитні висновки:
1. Рукопис писаний церковнослов'янською мовою.
2. Він подає читання за греко-католичним обрядом. А не католицьким.
3. Меморіальний запис уважає цей текст за рутенський ("...est suivant le rile ruthenique"), себто українським у нашому сучасному розумінні цього слова.
Що благородний кустoc з монастиря св. св. Ієроніма та Прокопа мав глибоке розуміння того, що він писав, ми можемо переконатися з читання хоча 6 тієї сторінки тексту, що її подає в своїй публікації п. Ястржембський. Фото репродукції цієї сторінки брошури п. Ястржембського я подаю тут. Цей текст, писаний уставним письмом ХІ ст., насправді не має в собі жодних виразних слідів західнослов'янських а6о угорських говірок, навпаки, найближче відповідає мові українських літописів найстаріших редакцій.
Факт другий. Манускрипт писаний власною рукою св. Прокопа, абата. Хто ж був св. Прокіп?
Святий абат Прокіп є заслуженим діячем католицької церкви в Богемії і глибоко шанованим патроном Моравії, другим після Войцеха.
От як виглядає найновіша, критично складена біографи цього святого, уміщена в церковно-богословській енциклопедії д-ра Конрада Гофманна, видавництва д-ра Макса Бухберґера у Фрайбургу, випуск 8-й, сторінка 491.
"Прокіп. Св. абат монастиря в Сазаві. Народився в Хотаун в Богемії. Помер 25.3.1053 року. В одному (yrop.?) василіанському монастирі (Wisagrad) вихований і висвячений на священика. За звичаєм східнослов'янським оженився і повернувся назад до Сазавської долини, де року 1032 з допомогою герцога Ульріха (Андриха українських літописів. – П.К.) збудував церкву й монастир, де і був абатом.
Своїх монахів виховував на уставі св. Бенедикта, служив одначе римо-католицьку літургію старослов'янською мовою. 4.7.1204 року канонізований. Року 1588 мощі перенесені до церкви Всіх Святих княжого замку в Празі. Святкування 4.7 в Богеми і Моравії як місцевого патрона після св. Венцеля. В час його канонізації була складена його біографія, що є легендарно прикрашеною історією заснування монастиря Сазави в продовження хроніки Козьми Празького."
5.
Спробуємо розглянутися в фактах біографії св. Прокопа.
Немає жодного сумніву, що Прокіп був висвячений на священика за східним обрядом: біографія фіксує, що він, священик, за звичаєм східнослов'янським був жонатий і лише потім залишив родину, бажаючи вступити до монастиря. Висвячення його на священика, як це подає Ястржембськнй К., відбулося року 1009.
В якому ж монастирі був вихований Прокіп і в якій країні? Житіє фіксує, що вихований він був і висвячений на священика в василіанськомy монастирі "Візіград", точно не знаючи, де цей Візіград знаходиться, і лише редакція лексикона висловила здогад, що його треба шукати на Угорщині, але й то взяла це припущення під знак запитання. Сьогодні в нашому розпорядженні є певніші дані для визначення місця виховання св. Прокопа.
З біографії ми можемо вивести, що "Візіград" мусів бути містом, в якому була єпископія, був монастир Василіанів. Тому що висвячення на священика відбулося в 1009-му році, час виховання св Прокопа і вчення на священика може бути визначений як самий кінець X та початок XI століття. Отже, лише місто, єпископія та монастир цього часу можуть претендувати на завидну честь бути alma mater Прокопія на початках формування його світлого духу.
На сучасній карті Морави та Угорщини немає населеного пункту або міста з ім'ям Візіград або щось подібного Немає такої назви і в Галичині, Немає її також ні на історичних картах богемської, моравської та угорської єпископій і монастирів, уміщених в найновішому церковно-богословському словникові др. К. Гофманна. Не виявив я подібної назви і на картах Боплана XVII століття.
Отже, історична церковна традиція не зберегла навіть і згадки про знамените місце перебування св Прокопа: ні назви міста, ні місця єпископії, ні хоч би віддаленого спогаду про місце монастиря – "Візіград".
Це мовчання церковної традиції, виявляється, має під собою певний ґрунт. Ні паннонське житіє Кирила і Мефодія, ні Костянтин Порфироген в своїй праці "Про народи" (De administrant Imperia) не згадують про таке місто, хоч і висвітлюють час поширення християнства на Моравах і Угорщині саме як кінець Х століття.
Костянтин Порфироген зазначає, що християнство на Моравах почалося з 940 р., але не згадує про Візіград, хоч взагалі ця околиця була йому відома і він передає з її історії низку дрібних генеалогічних фактів.
Мені здається, що ні в Моравії, ні в Угорщині навіть не могло виникнути такого центру, де б могли виховуватися проповідники християнства за східним обрядом.
От, наприклад, що подає М. Карамзін в своїй "Історії государства російського" про цей час на Моравах та Угорщині. "Слов'янська азбука вигадана Кирилом і Мефодієм року 863. Моравський князь Ростислав прийняв Кирила і Мефодія з великою ласкою, наказав юнакам вчитися нової азбуки і вивчати нові книги... Вони переклали такі книги: Євангелію Іоанна, Часослов, Псалтир, Апостол, Летургіон – і провадили святу службу слов'янською мовою. Мефодій був єпископом Паннонії. В перекладах йому допомагали два священики." Переклали, здається, Біблію.
Біля 940-го року два угорські князі Вульча та Дюла хрестилися в Царгороді і патріарх Феофілакт призначив Терофея на єпископа Угорщини. Проповідники навернули до християнства багатьох, в тому числі Шарлотту, дочку Семигородського князя Дюли. Шарлотта навернула до християнства свого чоловіка Гьозу і хрестила та виховала в грецькій вірі сина Стефана (за грецьким обрядом). Є навіть відомість, що перша жінка Гьози була княжна руська – "Біла княгиня".
Проте князь Стефан, оженившись вдруге на баварській книжні Гізелі, прийняв латинський обряд (Ласкін, "De administrando Imperio", сторінка 148, примітка 641).
Як виглядала дальша доля Морави, видно з подальших оповідань. Костянтин Порфироген в 958 році пише; "Від Білгорода до Сірмія (м. Сръм на річці Саві) починається нехрещена Моравія, яку спустошили турки (угри) і якою перше правив Святополк." (К.П., глава 40).
Російський історик Карамзін пише:
"Моравські християни, приставши до римського обряду, також, як і поляки, почали писати латинськими літерами, відкинувши кирилівські, які навіть урочисто були заборонені папою Іоанном ХІІІ (буллою) в 968-му році.
В спеціальній буллі він забороняє вживання слов'янського і руського письма, і в тих землях, де було винайдено письмо кирилицею, не залишилося навіть сліду його. Монастир», книжки і навіть прихильники цього обряду нищилися папістами." (Історія. т. І, примітка 261).
При тих політичних умовах, треба думати, що існування слов'яно-руської єпископії та монастиря на Моравах було просто неможливим. Та це і доводить уже історія Сазавського монастиря, що заснований був св. Прокопом.
Року 1052 Прокіп засновує бенедиктинський монастир на березі річки Сазави.
Року 1055 монастир після смерті св. Прокопа розганяє король Сільвестр ІІ.
Року 1061 монахів знову скликає король Вратислав ІІ.
Року 1092 їх знов розганяє король Конрад.
Всі наведені відомості виразно свідчать, що не в Богемії, Моравії та Угорщині ми повинні шукати монастиря та єпископії Візіграда.
На питання, де треба шукати Візіград, дає відповідь знаменитий твір Костянтина Порфирогена "Про народи", писаний в 949– 952 pp. нашої ери. В ньому Костянтин Порфироген в науку своєму синові описує всі землі своєї імперії та сусідів, подаючи важливі відомості для кожної країни, які треба мати на оці, ведучи з цими країнами дипломатичні зносини.
Отож, описуючи Русів, себто державу Київських князів, Костянтин Порфироген каже: "Човни зовнішньої Русі, що приходять до Царгороду, ідуть з Новгорода, в якому сидів Святослав, брат Ігоря, князя Русі. Є із Смоленську, з Любеча, Чернігова і Вишгорода." При цьому до останнього імені в різних манускриптах ми маємо кільки транскрипцій і зокрема "Вусеграде" (К.П. "Про народи", глава 9), що близько відповідає Візіградові Прокопіевого житія. Цей город знаний був грекам також і раніш.
Чи міг цей Вишгород-Вусеград-Візіград бути місцем виховання і висвячення у священики св. Прокопа, світича Богемії та Моравії?
І міг, і був.
6.
Нам відомо, що Десятинна церква на новому княжому дворі князя Володимира в Києві була закладена в 989 році, а закінчена будовою в 996 р. В яких формах і де відбувалися християнські релігійно-культові церемонії в Києві до побудови цієї церкви?
З літопису Нестора ми знаємо, що в Києві до прийняття християнства вже були церкви: Іллі – на Подолі. Миколи – на Аскольдовій могилі. Володимир Святий звелів збудувати церкву Василя на новім дворі – там, де стояв колись Перун, "внъ двора теремного". Є згадка Воскресенського літопису про те. що ним ще була збудована церква Георгія. Про те, де вона була, нічого ближче не відомо. Всі ці церкви були поза княжим двором теремним і лише Вишгородська, титулу св. Василя (Василіанська!) була на спадщинному улюбленому дворі кн. Володимира. Вишгород до закінчення побудови княжого двору в Києві безперечно був місцем княжих церемоній. Він був улюбленим градом Ольги, на нього йшла одна третина дані, що наклала княгиня Ольга на Коростень, серед цього оточення були виховані сини кн. Володимира – князі Борис і Гліб.
Серед цих умов княжого життя нам стануть яснішими такі перекази нашого літописця.
Рік 988-й. "И нача ставити по градамъ церкви и попы, н люди на крещеніе приводиша по всемъ градамъ н селамъ н брати дЪтей у нарочитой чади в обученіе книжное."
Никоновський літопис та Степенна книжка подають, що київський митрополит з 6-ма єпископами Фотія патріарха, і Добринею та Анастасом ходили до Новгорода і там знищили ідолів та поширили християнство.
Ці відомості якнайкраще збігаються з даними життя Прокопа: Вишгород виступає перед нами як княжа християнська резиденція, як митрополичий осередок з єпископами, що постачав на периферію священиків, зі школою для дітей "нарочитой чади" і церквою Василя. Життя Прокопа лише доповнює наші відомості двома деталями, невідомими нам із літописів:
1) що Прокіп 6ув вихований в монастирі Василіанському, себто, що Вишгородська церква Василя була монастирською зі школою для готування кліру, і
2) що у Вишгороді відбувалося висвячення священиків грецького обряду (наприклад, у 1009-му році) Це не могла бути церква Василя на новому дворі в Києві, бо Візіград просто названий в житті Прокопа.
Археологічне вивчення Вишгорода нині лише розпочато. Українська Академія Наук провела лише рекогносцировні роботи (розкопи на місці Борисоглібської церкви, княжого двору та княжого току).
Я можу подати тут ситуаційний схематичний план Вншгорода, зложений мною на підставі розвідковнх матеріалів київської експедиції. На терені села Вишгорода, – а воно й досі з6ерегло цю назву, – при в'їзді до нього з боку міста Києва, між розвиллям доріг, що йдуть до села та на берег річки Дніпра, до пристані, на сучасних селянських садибах селяни показують місце давнього монастиря і звуть місце "Монастирищем". Уявлення наше про давній Вишгород, прищеплене нам описами попередніх дослідників його (В. Антонович, В. Ляскоронськнй), тепер мав бути виправлене. Давні автори, описуючи княжий Вишгород, бачили і мали на увазі лише центральну частину його, оточену наймогутнішими валами (найстарший княждвір). Тим часом сучасні розвідки показують, що ця найдавніша частина була оточена системою додаткових валів і городищ від Пущі Водиці, включаючи Валки та Межигірський монастир, урочище Білий Спас – місце чоловічого монастиря – і саму центральну частину, один з княжих дворів, в якому літопис відмічає існування принаймні трьох церков, що заступали одна одну як місця поховання тіл св. св. Бориса і Гліба (в околиці сучасної Вишгородської церкви). Простір цього міста сягав до 5 км вздовж шляху Київ-Межигір'я та 1,5-2 км завширшки.
Не дивно, що Вишгород мав своїх окремих князів, які його любили. Серед них назвемо святу велику княгиню Ольгу, Володимира Святого, Ярослава Мудрого (помер тут у 1054-му році), Всеволода та Володимира Мономаха (що розважалися тут ловами). Володимир Мономах навіть побудував тут міст через Дніпро, зробивши тим Вишгород не лише гаванню, але й вузлом суходільної торгівлі.
Таким був Вишгород-Вусеград-Візіград у Х-ХІ ст. в час перебування там школи для дітей "нарочитой чади", в тому числі і св. Прокопа.
7.
Житіє Прокопа фіксує, що він народився в місті Хотаун в долині річки Сазавн (Богемія). Чи є правдоподібним, незалежно від того, чи існує таке місто в Сазавській долині, чи ні, щоб природний чех їхав до Вишгорода Київського в науку за грецько-слов'янським обрядом і потім приїздив до рідної околиці, щоб культивувати рутенський обряд?
Ми знаємо, що зв'язки Київської Русі, зокрема князя Володимира з чехами й моравами були глибокими і постійними. Вони особливо міцніли кожного разу, коли над Богемією й Моравою нависала небезпека з боку німців або Польщі.
Князь Володимир Святий ще до прийняття християнства був двічі одружений з чехинями. Від чехині першої він мав сина Вишеслава, від чехині другої (правдоподібно на ім'я Мальфреда, що померла в 1000-му році) – двох синів – Святослава, князя древлянського, і Станіслава. Хто і звідки були ці чехині і яка їх доля, поки що невідомо.
Року 992-го частував Володимир y Києві послів короля Болеслава Хороброго і Андриха Чеського.
Року 1000-го були у Володимира посли від королів Угорського та Богемського.
Року 1003-го Болеслав Польський втрутився в справи Богемії (вигнання Удальриха і Яромира)
Року 1015-го у Володимира були посли від Болеслава Польського, короля Угорського та Чеського. Володимир обіцяв видати старшу дочку за короля Чеського, а молодшу, улюблену – за Угорського. Хотів навесні побачитися з королями у місті Володимирі над Бугом.
Такі відомості подає Никоновський свод літопису і Татищев. Що вони в якійсь мірі відбивають дійсні факти життя Київської Русі, показує запис київського літописця під роком 996-м.
Рік 996-й. "БЪ бо Володимеръ любя дружину и cъ ними думая о ратЪех и уставЪ землянемЪ и бЪ жива съ князи окольними миромъ, Болеславомъ Лядьськимъ, Стефаномъ Угорськимъ и съ Андрихомъ Чешськимъ и бЪ миръ межю ими и любы"
Рік 1002-й. "Народися Святославъ (сынъ чехини второе) сын Янь."
Прокопій помер року 1053. Якщо вірна дата, що її наводить пан Ястржембський, а саме, що Прокопій був висвячений на священика в Вишгороді в 1009-му році, то дату його народження треба посунути принаймні на 990 – 993 рік.
Себто на час побудови Десятинної церкви і після заборони слов'янського письма в Чехії. Отже, треба припустити, що батьки Прокопія спеціально шукали для свого сина греко-рутенського виховання і тому надіслали його до Києва ще тоді, коли переважно діяла вишгородська школа "нарочитої чаді". Якщо це так, то дивним стає факт заміни обряду, що стався з Прокопієм після висвячення на священика. Правдоподібніше є припустити, що Прокопій і народився в Київській Русі. Себто там, де виховувався. Для такого твердження є свої підстави.
Місто Вишгород лежить на березі Дніпра, 18 км на північ від Києва. 10 км на південний захід від Києва, замикаючи лінію Змієвого Валу – давню Володимирову межу Київської Русі, знаходиться й досі біля села Хотова старе князівське велике городище. Городище це в науковій літературі описане під назвою Стракова – від імені струмка, що там тече, але ця назва надана городищу проф. Антоновичем і зі старою традицією – назвою села – не має нічого спільного. Насправді ж назва села – це і є справжня стара назва городища і свідчить про приналежність його родині Хота, боярській родині княжої Русі.
Цілком природне, що боярська дитина з Хотова за наказом великого князя Володимира були віддана до школи "нарочитої чаді" у Вишгороді, пройшла там науку, в 1009-му році була висвячена на священика і розпочала громадський шлях служіння князеві й краю як переписувач книжок, священик, абат та святитель церкви в Богемії та Моравії.
Хотів ("Chotaun") Київський, як це видно з плану його, що тут подаю, а особливо при огляді в натурі, був оселею могутнього боярина. Город мав дні частини: дитинець, оточений валами в кілька метрів заввишки, з глибокими, до 10-15 м, урвиськами, і окольний пригород – розлоге, на кілька десятків га, селище, теж охоплене новим, трохи меншим валом, що мав певне 8 веж. Вражає конструкція в'їздової брами до городища. Ворота були побудовані у вигляді сильної вежі з лабіринтовим розпологом входу. На валу колись був палісад. Це був справжній форпост Київської Русі проти степу і важив немало в системі її оборони. Тут в оточенні бору, що й досі розлягається навкруги цієї неприступної твердині, в атмосфері постійних небезпек виріс святий Прокопій.
В науковій літературі закріпився про це городище погляд проф. Антоновича, нібито це рештки Звенигорода, де був осліплений князь Василько. Ця думка була зміцнена тезою Антоновича, ніби поблизу міста Києва немає княжого городища з ім'ям, в якому бриніло б старе ім'я цього міста. Проте сьогодні ми таке городище вже маємо – це городище біля Звонкової на річці Ірпені. Город Хотів мусить залишитися в історії України під своїм власним ім'ям, як місце народження Прокопа, вихованця князя Володимира. Хотів Київський є Хотаун з житія св. Прокопа.
8.
Чи присягалися французькі королі на Реймській Євангелії? Так. Це є фактом встановленим. Про це промовляють такі записи.
1. 1746-ro року в 7-му томі словника Плюшара: "Древній збірник Посланій та Євангелія, писана слов'янськими літерами, на якому наші королі тримають руку в час їх коронування, виголошуючи присягу справедливості і в збереженні кожному його прав». Провадиться це тепер на Євангелії в характері звичаю."
2. 1782 року. На інвентарній картці рукою Персеваля: "Цей текст наданий до церкви у Реймсі кардиналом Де Лорреном в 1554 році. Є традиція, що він походить зі скарбів Константинополя і був з бібліотеки св. Ієроніма. Перша його частина є в характері служб... та на мові східній. Друга є в характері іллірійському і на мові індійській чи рабській (?)... Король дає присягу в день коронації на цій книжці, покришка якої прикрашена..." і т.д.
На підставі запису 1782-го року повстала легенда про походження нашого манускрипту зі скарбу Царгорода із бібліотеки св. Ієроніма. Перше є цілковитою вигадкою, а друга відповідає правді. Рукопис міг бути взятий кардиналом Де Лорреном дійсно з бібліотеки, але не з особистої св. Ієроніма, а з бібліотеки св. св. Ієроніма і Прокопа у Празі, куди він був подарований своєю кириличною частиною імператором Карлом IV, королем Франції.
П. Ястржембський подає дві формули присяги французьких королів в латинській і французькій мовах.
Французька формула вживана була при королі Генріхові IV. Вона була такою: "Ainsi la jurons, vouons et promettons sur la sainte vraie croix et le saint évangile touches". Вона свідчить, що присяга Генріха IV відбувалася на Євангелії, яка мала оклад, описаний нами вище, зі вставкою справжнього Чесного Древа від хреста Христового.
Формула латинською мовою, за дослідами п. Ястржембського вживалася всіма королями Франції, включно до Людовика XVI (1774 р.) і дійсно провадилася на Євангелії. Вона була: "..Sic me Deus adjuvet, et haec sancta Dei Evangelia".
Першим ужив цієї формули присяги король Філіп І, син Ганни Ярославни, дочки великого князя Ярослава Мудрого, та французького короля Генріха І. Не дивно, що ця Євангелія у слов'янській мові була писана рукою Прокопія. Євангелія як придане була привезена Ганною від батька, великого князя Ярослава з Києва, фігурувала при шлюбі її з королем Генріхом І у 1048 році, була особистою власністю Ганни Ярославни на чужині і стала присяжною коронаційною з часу її регентства за малолітнього сина Філіпа І і при його вступі на самостійне правління.
9.
Є одна деталь палеографічнії, що в'яже наш манускрипт з Києвом. В тексті Євангелії, писаної Прокопієм, є одна особливість.
В словах: "Вифлєом отьчьства, обручєною, обитєли, о стадъ осЪння, обрящєтє..." літера "о" написана у вигляді чіткого кола з крапкою посередині. Такої транскрипції немає в інших рукописах княжої доби.
Я можу навести лише одну аналогію, знану мені. Серед княжих печаток княжої доби мені пощастило розшукати лиш одну – молівдовул, що має згадану вище особливість – в ряді інших, що цієї особливості не мають. От її опис, що беру з праці Н. П. Ліхачова: "Материалы для истории византийской и русской сфрагистики". Труды Музея Палеографии, вып. 1-й, стр. 118-119: свинцева булла, діаметром 37-40 мм, з одного боку зображення св. Миколи в архієрейських ризах, погруддя. З обох боків постаті – написи колонкою:
о н
а и
ги ку?
о л
с а
На зворотному боці в колі з крапок - постать князя з хрестом у руці і літерами "Іс. Хр.", права рука князя молитовно піднята. Біля зображення напис: СВЯ, себто скорочене Святослав чи Святополк. Але князя Святополка з християнським ім'ям Миколи не було. Проте ім'я Миколи має великий князь Святослав Ярославич, син великого князя Ярослава (1073–1076). Літера "о" в слові "агнос" має крапку посередині – зовсім так, як у Реймському Прокопієвому манускрипті. Отже є правдоподібним, що таке написання "о" є прикметою писарів вишгородських, вихованих разом із Прокопієм, себто є палеографічним показником писань учнів вишгородської школи в першій чверті ХІ століття.
10.
Коли написана Прокопієм Реймська Євангелія?
Прокопій помер 23.3.1053 року в Сазавському монастирі в Богемії. Якщо навіть припустити, що він написав би слов'янський манускрипт Реймської Євангелії в рік смерті, то і цей манускрипт є найдавнішою пам'яткою письма Київської Русі, бо досі за найдавніший рукопис вважається Остромирова Євангелія, написана року 1056 дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира. Але є певні підстави дату написання Реймського кириличного манускрипту відсунути далеко до початку Київської Русі. Виходить це з біографії св. Прокопа.
Року 1032 св. Прокопій є вже абатом монастиря в Сазаві, абатом бенедиктинського монастиря, себто монастиря римського обряду зі службою в слов'янській мові. Коли він міг змінити обряд? Про це в моєму розпорядженні даних немає. Але є малий промінчик, що освітлює напрямок шукань.
Прокіп був висвячений на священика у Вишгороді в 1009 році, оженився, мав сім'ю. В 1018 році Київ був взятий Болеславом, королем польським, причому до полону були захоплені жінка Ярослава, його сестри, священик Анастас, багато сотень значних киян та вся казна князя Володимира Святого. Бранці були завезені до Польщі, і ми маємо відомості, що в місті Кракові перед святим Станіславом, патроном м. Кракова, єпископами на "Скалці" були один після другого Прокіп та Прохор, служителі слов'янського обряду. "Скалка" – монастир на королівському дворі Казимира І (потім Владислава Германа), що року 1043 був жонатий з Марією Доброгнівою, дочкою Володимира Святого, що прийняла віру за римським обрядом.
Я вважаю найправдоподібнішим, що манускрипт кирилівського письма Реймської Євангелії був написаний Прокопом ще в час київського перебування до 1018 року і залишався в Києві до віддання Ганни Ярославни в 1048–1050 році.
В кожному разі не раніш і не пізніш цього часу кириличний манускрипт Реймської Євангелії потрапив до скарбця французьких королів і став церемоніальною реліквією династії Капетингів. Для нас він є найдавнішим писаним документом культури Київської Русі.
Література
Для тих, хто бажає серйозно вивчити матеріальні сліди Анни в історії, рекомендуємо праці І. Срезневського, В.Лазарева, М.Каргера – про сімейний портрет Ярослава Мудрого в Софійському соборі, де є і Анна; Е.Мельникова, О.Холодилина, П.Черних – про автографи Анни, В.Пашути – про стосунки між Руссю і Францією в епоху Ярослава; Л.Жуковської – про Реймське євангеліє. З українських дослідників найсерйознішим і найцікавішим вважається М.Котляр.
Вергун І. Реймська Євангелія – старовинна пам’ятка українського письменства. – Дюнкерк (Франція), 1998 . - 22 с.
Владислав Омельченко hram.kiev.ua/print.php?id=3222
...
У 1975 році в Москві відкрилася виставка, присвячена 50-річчю встановлення дипломатичних відносин між Францією і колишнім СРСР. Вона експонувалась у залах Музею образотворчого мистецтва імені Олександра Пушкіна. І яким же було здивування славістів, коли серед привезених з Парижа експонатів вони побачили знамените «Реймське Євангеліє». Ретельне вивчення пам`ятки, порівняння оригіналу з виготовленою пізніше копією дали спеціалістам підставу зробити висновок: книга написана в стародавньому Києві. Про це свідчив лексичний склад тексту, особливості написання літер, стиль виконання заставок тощо.
Пам`ятка складається з двох частин. Перша написана кирилицею й має 16 аркушів. Це й було те, що, власне, залишилося від книги, привезеної з Києва до Реймса Анною Ярославною і на якій присягав її чоловік, беручи шлюб.
Друга половина має 31 аркуш. Написана вона глаголицею. Як потрапили до Франції ці аркуші, хто їх написав і підклеїв до київського примірника, поки що залишається таємницею.
Цікава й така деталь. Розмір аркушів книги – 24,5 на 19 см, обкладинки – 27,3 на 19,8 см. До речі, ці обміри виконала директор Національного заповідника «Софія Київська» Валентина Ачкасова. Вона ж зробила і кілька знімків «Реймського Євангелія» для музейної експозиції.
Прикро, але унікальною пам`яткою періоду Київської Русі глибоко займаються переважно російські дослідники. Інститут російської мови у Москві навіть видав публікацію доктора філологічних наук Лідії Жуковської «Реймське Євангеліє: історія його вивчення і текст». Про наші ж дослідження поки що не чути. А шкода. Бо відомо, що великодержавна російська історіографія і досі розглядає Київську Русь у контексті загальної російської історії. Київських князів вона нахабно називає російськими. Відтак шовіністи намагаються позбавити українців їхньої справжньої історії.
У нашій незалежній державі поступово відновлюється історична справедливість. На озброєння дослідників узяті праці великого українського вченого Михайла Грушевського та його послідовників, які переконливо довели, що здобутки культури Київської Русі передусім належать корінному народові, який жив і творив на цій землі впродовж тисячоліть.
Наші пращури залишили сучасним українцям неоціненні духовні скарби, одним з яких є і «Євангеліє», що потрапило з берегів Славутича до Франції й відіграло визначну роль в історії дружньої держави.
Література
Жуковская Л.П. Реймсское евангелие, история его изучения и текст. М., 1978.
Київські книги тисячу років тому
Валерій Лисенко
Остромирове та Реймське Євангелія – найдавніші вітчизняні книги, які в оригіналах збереглися до наших часів. Нещодавно до них приєдналася Троїцька псалтир, знайдена новгородськими археологами. 14 лютого – день пам’яті Святого Кирила, упорядника слов’янської абетки, а 25 лютого – Святого Прокопа, гаданого автора Реймського Євангелія.
Спадок богатирського роду
Остромирове Євангеліє писалося київським дияконом Григорієм з 21 жовтня 1056 по 12 травня 1057 р. – дуже швидко, зважаючи на обсяги та якість роботи. Згодом за цим зразком створювались інші подібні книги. 294 аркуші високоякісного, білого, тонкого пергаменту розміром 35 х 30 см мають яскраве оформлення: орнаменти, заставки на золотому тлі, різноманіття мальованих ініціалів, у які вписано стилізовані зображення людей та звірів. Наприклад, буквиця “В” зустрічається 135 разів, жодного разу не повторюючись в обрисах! Зображення євангелістів Івана, Луки та Марка виписані на тому ж пергаменті, інкрустованою емаллю з накладним золотом, як тоді уміли виключно візантійські майстри.
Замовник роботи Остромир, з роду билинного богатиря і державного діяча Добрині. У 945 р. батько Добрині, древлянський князь Мал, під стінами Коростеня розбив військо варяга Ігоря Рюріковича. Удова Ігоря княгиня Ольга одружила свого сина Святослава з сестрою Добрині Малушею.
У 980 р. Добриня разом зі своїм племінником Володимиром Святославичем очолили державу і стали центральними героями народного епосу, що зокрема свідчить про їх сприяння мистецтвам. Під їх керівництвом було здійснено хрещення Русі – приєднання до європейської культурної спільноти. У 1018 р. новгородський посадник Костянтин Добринич, подібно до свого батька, очолив ополчення і привів до київської влади Ярослава – сина померлого Володимира. Остромирів син Вишата та онук Ян Вишатич також були воєводами. Костянтином і Остромиром було укладено об’ємні літописи.
По смерті Остромира коштовне Євангеліє п’ять століть перебувало у Софійському соборі – головному храмі новгородської торговельної республіки. У 1570 р. війська Івана Грозного вивезли новгородські церковні скарби до Москви. У 1700 р. згадка про Остромирове Євангеліє з’явилася в описі майна Воскресенської церкви Московського кремля. Петро І повелів перевезти його до Санкт-Петербургу.
Наступного разу раритет був віднайдений по смерті Катерини ІІ у її гардеробі. Олександр І передав Євангеліє до Імператорської публічної бібліотеки, про унікальну книгу з’явилась публікація у журналі "Ліцей". До її вивчення заходився відомий філолог акад. О. Востоков (Остенек), результатом його копіткої праці стали фундаментальні "Роздуми про слов’янську мову". У 1843, 1883 та 1898 рр. "Остромирове Євангеліє” було перевидане. Нині рукопис знаходиться в Російській національній бібліотеці у Петербурзі (nlr.ru), чергове його видання було здійснене до 1000-ліття хрещення Русі, у 1988 р.
В середині ХІХ ст. для книги була зроблена срібна палітура, прикрашена самоцвітами, проте у 1932 р. вона була брутально викрадена.
Подарунок королівській нареченій
Володимир Великий, будучи багатоженцем, пошлюбив доньок усіх сусідніх правителів, а його син Ярослав здобув славу “тестя всієї Європи”. Одну з доньок – Єлизавету – він видав за Харальда Жорстокого, що незабаром став норвезьким королем. У почті нареченої був руський вояк Іван. У 1066 р. він прийняв участь у захопленні Англії, за що новий король Вільгельм Завойовник удостоїв його лицарства. Його правнук Айвенго зі своїм другом Річардом Левине Серце стали героями роману Вальтера Скотта.
Іншу князівну – Анну – взяв до шлюбу французький король Генріх І. До її посагу увійшла чимала книгозбірня, у тому числі особистий молитовник з 16 аркушів пергаменту. Словниковий ряд свідчить про його українське походження, у художньому оформленні переважають синій, жовтий і малиновий – геральдичні барви Київської держави, а згодом і козацької України. За вишгородською легендою, молитовник князівни було освячено у першому на Русі Спасо-Преображенському храмі, заснованому в 955 р. княгинею Ольгою у Межигір’ї над Дніпром.
Це Євангеліє увійшло до європейської історії під назвою Реймського. Що ж це за місто таке – Реймс? У 476 р. скинув останнього римського імператора і півтора десятиліття правив Римом слов’янський вождь Одоакр. Пам’яттю цього героя часів легендарних князя Кия та короля Артура закликав до бою козаків Богдан Хмельницький. А незабаром по розпаді Римської імперії, у 496 р., коли на місці Парижа і Києва ще були невеличкі поселення, у Реймсі охрестився і започаткував традицію коронування перший король франків Хлодвіг. Відтоді символами влади стали корона, жезл, меч і перстень, що уособлював союз владики з народом. З 1050 р. у Реймському соборі при коронуванні стали користуватися слов’янським Євангелієм – дарунком київського князя Ярослава. Воно зберігалося у соборі, й набуло імені міста.
 | Мініатюра з другої частини Слов’янського Євангелія, із зображенням Святого Різдва. Сайт муніципальної бібліотеки м. Реймс. Bm-reims.fr/ integration/REIMS/pages/evangeliaire_slavon.php |