Загадки походження руських книг Збірка статей
| Вид материала | Документы |
- Приглашает Вас совершить поучительное и увлекательное путешествие в мир чтения книг, 60.26kb.
- А. Л. Кузеванова // Вопросы культурологии. 2009. №11 (ноябрь). C. 49-52, 2129.66kb.
- План факт Книга великое чудо 1 ч Различие типов книг, использование выходных данных, 881.55kb.
- Біля витоків вітчизняної авіації. Збірка біографічних публікацій, 1721.27kb.
- Тема Визначення походження дітей Походження як підстава виникнення правовідносин між, 18.99kb.
- Отчет по учебной практике по дисциплине «Логистика» на тему: «Обзор книг, статей, 241.96kb.
- Список книг для детей 7-10-летнего возраста, 82.8kb.
- 230487abcd «Старійшинство» в руських міжкнязівських відносинах кінець Х друга половина, 103.8kb.
- Реферат на тему Вчення про походження рослин І тварин, 77.89kb.
- Святий Миколай подаруй нам свято: Збірка художніх творів. Володимирець, 2009, 123.14kb.
Внесок західного слов’янства
У Реймському Євангелії є французький напис: "Літа Господня 1395. Це Євангеліє... слов'янською мовою.... відповідає руському обряду, написане власною рукою св. Прокопа, ігумена... цей руський текст був дарований покійним Карлом IV, імператором Римської імперії, для увічнення Святого Ієроніма і Святого Прокопа..." Хто ж ці люди?
Король Чехії Карл IV – палкий прихильник об’єднання Європи. Він вивіз Реймське Євангеліє до Праги, де його було доповнено, оправлено і прикрашено дорогоцінним камінням. Незабаром заново народжений молитовник, вже загальним обсягом 45 аркушів, повернувся до Реймса.
Святий Ієронім (жив наприкінці IV ст.) – слов’янин, що народився на межі Далмації та Паннонії, один із засновників християнства, гаданий упорядник давньослов’янської абетки глаголиці, небесний покровитель перекладацької справи. Пам’ять його вшановують 1 жовтня як Всесвітній день перекладачів. Серед його подвигів переклад Біблії латиною, що увійшов до історії під назвою Вульгати. Значно менш відомі його слов’янські переклади, писані глаголицею. У 1499 р. в Новгороді, в укладенні першої повної руської Біблії (відомої під назвою Генадіївської) приймав участь хорватський чернець Веніамін. Він надав важливі розділи зі спадщини Святого Ієроніма, яких дотоді не було у руській книжній традиції.
Святому Прокопу, покровителю бідних (помер 25 лютого 1053 р.), названому автором Реймського Євангелія, у Златій Празі поставлено кілька монументів. У заснованому ним Сазавському монастирі, де він служив літургії слов’янською мовою, і писав кирилицею, зберігаються частки мощей княжичів-мучеників Бориса і Гліба, привезені з київського Вишгорода.
Прокопа згадують як освіченого, швидкого думкою, кремезного чолов’ягу. Можна припустити, що з Києва до Праги він прибув і монастир заснував для підтримання зв’язку королеви Анни з батьківщиною. До його образу чудово пасує роль резидента, бо всього за три роки з місцевою аристократією у нього склались приязні стосунки, які згодом обросли барвистими легендами. Як і личить святому, Прокіп уславився чудесами. Один з його подвигів: примусив чорта орати землю. Чи не є це відгомоном давньої київської билини про богатиря, що спорудив Змієві вали довкола Києва, запрігши у плуг змія-людожера? Прокіп і воду на вино обертав, і з дикими звірами спілкувався, словом – на всі руки!
Сторінки Реймського Євангелія у експозиції Сазавського монастиря
поблизу Праги. photo.knedlik.ru/details.php?image_id=2346
Книги гинули, як люди
Минали століття. Занепав Київ; на місці селища Лютеція виріс Париж, а на руських землях постали Москва й Петербург. З підкоренням Новгорода і Києва Московська держава проголосила себе спадкоємницею Русі та Візантії.
Непосидючий реформатор Петро І під час відвідин Франції оглянув Реймське Євангеліє, про що було зроблено пам’ятний напис. На цій освяченій часом реліквії присягала більшість французьких королів, а інші книги королеви Анни майже вісім століть зберігались у заснованому нею абатстві Сан-Ліс. І були б вони там по сьогодні, якби не Велика французька революція, що охопила країну у 1793 р., зруйнувавши королівство з 1300-літньою традицією. Короля й королеву було гільйотиновано, повсталі громили маєтки й монастирі. На щастя, Євангеліє не постраждало, і нині зберігається у Національній бібліотеці Франції.
З революційного виру чимало цінностей вихопили співробітники російського посольства у Парижі. Серед вивезеного ними до Петербурга знайшлися рукописи, що походили з Русі. Деякі були передані до скарбниць Ермітажу, решта розійшлась серед приватних колекціонерів. Зокрема, дещо придбав Олександр Сулакадзев, власник великого зібрання старожитностей. Повертаючись у 1918 р. з охопленого смутою Петербурга, історик Микола Макаренко вивіз деякі рукописи до Києва і на їх основі у 1928 р. опублікував статтю: “Молитвенник великого князя Владимира и Сулакадзев”.
В середині 30-х рр. у Києві почали облаштовувати урядовий майдан. Тут мала постати похмура анфілада громіздких споруд, на кшталт колонади нинішнього МЗС. У центрі плац-параду, на місці пам’ятника княгині Ользі, вище величезних будинків, мав постати гігантський монумент Вождя народів. Все, що трапилось на перешкоді цього безумства, підлягало знесенню. Було підірвано Михайлівський золотоверхий собор, на черзі була Софія Київська. Макаренко, на той час директор Музею мистецтв АН, виступив на захист київських святинь. За це його спершу було заслано до Казані, куди вдалось виїхати з власною бібліотекою, і навіть влаштуватись на роботу до музею. Проте у 1936 р. його було вислано до Томська, а через рік розстріляно, як “ворога народу”. Архів же пропав безвісти.
Ще один відомий літературознавець і захисник української культури, акад. Володимир Перетц, помер у Саратові в 1935 р. На астраханському базарі його учень бачив, як селянин продає віз старих паперів. Серед всякого непотрібу там виявилось декілька рукописних збірок, в тому числі список “Слова о полку Ігоревім”! Якийсь казах купив увесь віз і подався з ним у дикі степи...
У 30-ті роки на захист Софії Київської виступив французький уряд, нагадавши Кремлю, що це пам'ять про велику королеву Франції Анну Руську, і про скарб європейської культури – Реймське Євангеліє. На їх вшанування, у 2005 р. в місті Сан-Ліс, за участі Президента України Віктора Ющенка, генерального директора ЮНЕСКО та близько п’ятисот представників української громади було встановлено пам’ятник королеві Анні (Скульптор В. Зноба. Фото Миколи Лазаренка на наступній сторінці).
Дослідження слов’янської прадавнини
Згадаймо драматичну долю ще одного дослідника наших старожитностей. Сергій Парамонов (1898-1968) народився у Харкові, у 1917 р. закінчив Київський університет з дипломом біолога, згодом захистив докторську дисертацію і став директором Зоологічного музею АН України. У 1941 р., перед фашистською навалою, рятуючи музей, не евакуювався разом із колегами. Окупанти відправили музейні фонди до Німеччини. Знаходячись під арештом, Парамонов зберіг колекції від пограбування, завдяки його старанням вони були згодом повернені до Києва. Чотири роки вчений провів у концтаборі Мюнден, був звільнений британською армією, жив у Парижі, Лондоні, а зрештою став професором університету Канберри. Під псевдо “Сергей Лесной” випустив чотири книги, присвячені історії походження слов'ян. Зокрема, йому ми завдячуємо дослідженням “Велесової книги” – гадано, руського доаскольдового літопису на дерев’яних дощечках, який таємничо з’явився і зник у воєнному вирі ХХ ст., подібно до рукопису “Слова о полку Ігоревім”.
| 13 липня 2000 р. у Новгороді археологи відкопали три вощені липові дощечки, списані псальмами зі Старого заповіту. Зовнішні сторони розміром 20х16 см оформлені як обкладинки з орнаментом. Знахідку орієнтовно датовано 1006-м роком, часом княжіння Володимира Великого, що підтвердили також і шведські експерти. Псалтир, що археологи назвали Троїцькою, вважається найдавнішою кириличною книгою нашого часу. Автором же її визнано киянина. Ймовірно, він був учителем, про що свідчить професійний почерк і напис на обкладинці. Отже, цього року маємо тисячолітній ювілей цієї історичної пам’ятки. Не можна не подивуватись, що російські дослідники, радіючи цій непересічній знахідці, називають її найдавнішою книгою всієї слов’янської культури. Але ж навіть наш короткий екскурс у історію незаперечно свідчить, що до нас, завдяки щасливим випадковостям, дійшли лиш крихітні часточки від культурних скарбів наших попередників. |  |
 Гаданий вигляд дощечки з “Велесової книги”. |  Троїцька псалтир |
Уперто заплющуючи очі на давніші писемні спадки південно-західних слов’ян, офіційна промосковська наука офірує великодержавній ідеології незручні для неї факти. Відтак, у полеміці щодо найдавніших пам’яток, зокрема, щодо “Велесової книги”, ідеологічні міркування часом переважають чисто наукові.
Нині, щоб запобігти безповоротній втраті культурних цінностей, по всьому світі, включно з Україною, шириться електронна публікація архівів. Налагодженню співпраці у цій галузі присвячений, зокрема, міжнародний проект minervaplus.ru міністерств культури країн Європейської Спільноти, Росії та Ізраїлю щодо оцифрування культурних та наукових спадків. Відтак, навіть унікальні раритети стають доступнішими не лише для обраних, а й для широких верств культурних людей.
Взнати більше:
- М. Тимошик. Книгописання в давньоукраїнській державі після прийняття християнства. Е-бібліотека ІЖ КНУ імені Тараса Шевченка. journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1019
- Я. Сингаївський. Анна Київська – королева Франції. // Обрій. Газета АКБ «Промінвестбанк» №27 (240) 14 - 20 липня 2005. obriy.pib.com.ua/2005/27_05/08.shtml
- Т. Литовченко. Загадкове Остромирово Євангеліє. // Політика і Культура, 2003. tim-lit.narod.ru/PiC/2003/2003-Evangelie.php
- О. Сулейменов. Аз и Я. Алма-Ата: «Жазушы», 1975. geocities.com/plt_2000plt_us/azia
- С. Лесной (Парамонов). Откуда ты, Русь? РнД: «Донское слово», 1995.
kirsoft.com.ru/freedom/KSNews_527.php
- А. Членов. По следам Добрыни. М.: «Физкультура и спорт», 1986. 1000years.uazone.net/dobryn.php
- М. Веллер. Баллада о доблестном рыцаре Иване Гуеве (Айвенго). В кн.: Легенды разных перекрестков. Харьков: «Фолио», 2004. orda2000.narod.ru/books/ivangue.php
- В. Янин. Древнейшая русская книга. // Природа № 2, 2001. nkj.ru/archive/articles/5498
- В. Ричка. Парадокси містифікаційної історіографії. Критика № 6, 2005. krytyka.kiev.ua/articles/s.5_6_2005.phpl
Післямова до Остромирового Євангелія
Григорій, диякон
За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К., 2001. – Том I. – С. 218-219. Переклад і примітки Станіслава Бондаря, зі скороченням. litopys.org.ua/oldukr2/oldukr53.php
Слава тобі, Господи Царю Небесний, що сподобив мене написати Євангеліє се. Писати почав року 1056, а завершив року 1057. Написав же Євангеліє се рабу Божому, нареченому при хрещенні Йосип, а мирське ім’я – Остромир, своякові Ізяслава князя [1]. Ізяслав же князь в той час дві влади тримав – отця свого Ярослава і брата свого Володимира [2]. Сам же, Ізяслав князь, правив столом отця свого Ярослава – Києвом. А столом брата свого, Новгородом, доручив правити родичеві своєму – Остромиру.
Най многії літа дарує Бог тому, хто набув Євангеліє се на утіху багатьом душам християнським! Йому дай, Господи Боже, благословення святих євангелістів: Івана, Матвія, Луки, Марка і святих праотців: Авраама, Ісаака і Якова, самому і дружині його Феофанії і чадам, і ближнім їх дітей! Най будуть живими і здоровими многії літа, творячи діла свої! Амінь.
Я, Григорій, диякон, написав Євангеліє се. Якщо краще напишете, не судіть мене, грішного. Почав же 21 жовтня місяця в день пам’яті Іларіона [3], а завершив 12 травня в день пам’яті Епіфанія [4]. Всіх молю, хто читав: не кляніть, а виправляйте і читайте. Так-бо і святий апостол Павло учив: «Благословляйте, а не проклинайте!» [5]. Амінь.
[1] Князь Ізяслав І Ярославич (1024 – 1078) – великий князь Київський, син Ярослава І Володимировича (978-1054) від шлюбу з Анною, принцесою шведською. [...] Був поставленим батьком княжити у Києві і залишався великим князем до 1068 р.
[2] Володимир Ярославич (1020 – 1052) – старший син Ярослава; був посажений батьком на стіл новгородський у 1036 р. [...] В 1045 р. заклав у Новгороді кам’яний Софійський собор. [...] Після нього посадником у Новгороді став Остромир Добринич.
[3] Іларіон – преподобний, засновник чернецтва в Палестині. [...] Пам’ять його – 21 жовтня.
[4] Епіфаній – святий архієпископ Кіпрський. [...] Помер у 403 р.
[5] Рим. 12, 14.
Григорій – переписувач і автор Післямови до однієї з найдавніших датованих руських книг – Остромирова Євангелія. Ця писемна пам’ятка – шедевр мистецтва книги Київської держави, переписана зі старослов’янського оригіналу для новгородського посадника Остромира.
З історико-культурної точки зору Післямова Григорія передусім є зразком рецепції вітчизняною інтелігенцією візантійської та болгарської книжної культури. Давньоруські мислителі та укладачі книг трансформували традиційні канони приписок до текстів. Цей жанр вимагав якнайбільшого вихваляння замовника книги, а у звертанні до читача має бути прохання вибачити переписувача за помилки та зобов’язання виправити їх.
Григорій не обмежився формальним панегіриком своєму замовникові, а навів біографічний екскурс. До того ж, на відміну від інших переписувачів, які за традицією змагались у покорі і самоприниженні, Григорій не вдався до гіпертрофованого смирення, продемонстрував виразне почуття власної гідності, пославшись на авторитет апостола Павла. І навіть написав своє ім’я літерами більшого розміру.
Зображення Остромирового Євангелія з сайтів: character.webzone.ru, edu.ru/files/bins/103.phpl, library.tver.ru/rarebooks/c-0534.php
Таємниця віщого Бояна
Людмила Настенко-Капалєт, історик, краєзнавець, член правління Київського товариства охорони пам’яток історії та культури
“День” №42, 11 березня 2005. day.ua/133639
Боян, герой «Слова о полку Ігоревім», який «віщі персти на живі струни складав», – найзагадковіша історична особистість. Його ім’я, діяльність, середовище – все здається оточеним «синьою імлою». У цьому тумані давнини було зламано багато списів. Він був Бояном, його ж називали Баяном, а тюркською це вже означає «той, хто владарює духами». Автор «Слова...» називав Бояна «Велесовим онуком», а коментатори – «онуком Волоса», тобто скотячого бога. За різноманітними припущеннями, творча діяльність цього таємничого Бояна розтягнулась від 1022 року до початку XII ст. Він вважався придворним співцем, який «служив пером» у Києві, Чернігові, Тмутаракані, виступав із якимось Ходиною перед слухачами, а ще був «керівником поганських свят».
Ішов час, але робота перекладачів-коментаторів із 1800 року (дата першого видання «Слова») не полегшувалась, бо не вистачало історичних свідчень. Прив’язати Бояна до конкретного періоду часу здавалося неможливим. Довгий час вчені не були впевнені, чи реально існував віщий Боян-піснетворець взагалі. А якщо існував, то як звали людину, що стала прообразом віщого Бояна – Боянь, Боян чи Баян? Аби знайти її реальне ім’я, потрібно було визначитись із етимологією слова «Боян». Отже, Боян залишався міфічним. «Не можна йняти віри, – писав професор В. В. Яременко 1990 року, – аби автори «Повісті временних літ», віддаючи належну хвалу і шану кожному книжнику, не помітили, не згадали жодним словом славетного Бояна... Вони увічнили його, тільки ім’я того співця інше, реальне, не вигадане чи штучно утворене вченими кінця XVIII–XIX сторіч... В літописних текстах вживається частка «бо» в незвичному для нас вигляді: «Се бо есть бо батогъ». Боянь складається з імені Янь і частки «бо»... Тобто за першоджерелом – «бо Янь бо віщий». Тож реальне ім’я «бо Янь», а не «ба Янь».
Цікаво, що ще 1842 року дослідник літератури давньої Русі А. Ф. Вельтман вперше висловив думку, що Боян то є літописний Янь. Основою для пошуків Бояна прислужились свідчення літописця Нестора під 1106 роком, де зафіксовано дві події, пов’язані з іменем Янь: «Повоювали половці побіля Зарічеська, і послав на них Святополк (Ізяславич. – Л. Н.) Яна Вишатича і брата його Путяту... У це ж літо помер Янь («Вишатич» – доводив академік Д. С. Ліхачов), старець добрий, жив літ дев’яносто, в старості маститий: жив по закону Божому, не худший перших праведників, від нього ж я чув багато словес, які і вписав у Літописець. Його ж і гріб є в Печерському монастирі, де лежить тіло його, покладене місяця червня в 24-й день».
В. В. Яременко висловив цікаве припущення: «Оце, очевидячки, і є біографія Бояна. Насправді – Яна, нашого першого відомого піснотворця... Якщо Янь помер 1106 року в 90-річному віці, то, відповідно, народився в 1016 р.». Але надалі пріоритет віддавали думці академіка Д. С. Ліхачова, що Янь-поет, він же Янь Вишатич – київський воєвода і нащадок Добрині, брата Малуші.
Розв’язати цей вузол стане можливим лише в тому випадку, якщо знайдемо дату народження Яна Вишатича, взявши за основу не дату смерті Яна-історика, а родовід воєвод із нащадків Добрині. На п’ять поколінь воєвод (Добриня, Коснятин, Остромир, Вишата та Янь) не маємо за період від 970 до 1113 рр. жодної дати народження, лише дві дати смерті (Коснятина й Остромира) та 15 датованих згадок про конкретні справи воєвод. Але, враховуючи всі ці відомості в комплексі, маємо можливість приблизно визначити дати народження кожного з воєвод. Тут наводимо лише результат, поминувши розрахунки, що були зроблені автором: Вишата Остромирович з’явився на світ десь у 1012–1016 рр., Янь Вишатич – до 1043 р. В такому разі 1106 року Яню Вишатичу було не більше 63 років – вік ще воєводський, і не міг він народитися 1016 року, бо батько його на той час був би у чотирирічному віці. Відтак, Янь, який помер 1106 року у віці 90 років, не міг бути ні сином Вишати, ні онуком Остромира, ні, взагалі, «нащадком Добрині».
Боян. Віктор Васнєцов, 1910
Відсутність батьківського імені поруч із ім’ям Яна-історика свідчить не про недбалість літописця, а про те, що він відрізняв Яна Вишатича від Яна «не Вишатича». Використання літописцем тільки імені є свідченням надзвичайної популярності Яна – «бо Яня», якщо з одного імені всі знали, про кого йдеться. Отже, герой «Слова...» Боянь, по-перше – мав реальне ім’я Янь, по-друге – не Вишатич. по-третє – жив у 1016–1106 роках. Але це ще не біографія, а тільки її частка. Спробуємо знайти в літописах іще якісь допоміжні факти до історичного портрета «бо Яна».
У «Повісті временних літ» ім’я Яна згадано сім разів. Особливу увагу звернемо на ті місця до 1106 р., де поруч із іменем Янь відсутні уточнення літописця – «Вишатич» або «воєвода». Нас зацікавила стаття під 1091 р., де йдеться про події 18-річної давнини:
1073 рік. «Феодосій прийшов у дім до Яна, що жив по закону Божому... та поучав про царство небесне, що його прийняти праведникам».
Щось спільне вбачається у словах, які характеризують духовну основу Яна, що його відвідав Феодосій 1073 р., та друга Нестора, Яна-історика, який помер 1106 року. Відомо, як чорноризець Нестор характеризував людей із свого оточення:
- про Феодосія 1073 р. – «Добрий пастух, блаженний отець наш, що здолав супротивника диявола і підступи його та переможцем з’явився, ...з праведниками упокоївся, ...а мощі поклали в рідній йому церкві»;
- про Яна 1073 р. – «Жив по закону Божому, розумна овця доброго пастуха; Феодосій научав його про милість до убогих і про царство небесне, що його прийняти праведникам»;
- про Яна у статті під 1106 рік – «старець добрий, ...муж благ, кроток і смирен, ...не худший первих праведників, його ж гроб є в Печерському монастирі, у притворі» – писав Нестор про свого друга-історика у літописному «некролозі».
Слід акцентувати увагу на двох моментах:
- слово – «праведник» (1073 р. – праведник Феодосій научав праведності якогось Яна; 1106 р. – помер праведник Янь – учень праведника Феодосія),
- місце – Печерська церква (тут поховані мощі Феодосія, який научав праведності якогось Яня 1073 року, та тіло «кроткого» Яня, який помер 1106 року).
Маємо досить вагомі свідчення, аби припустити, що людина, яку відвідав Феодосій, та друг-історик Нестора – це та ж сама особа. Тільки Янь 1106 року – це дев’яносторічний «благий» «бо Янь», а Янь 1073 року – той же «бо Янь», але згаданий іще п’ятидесятисемирічним учнем Феодосія-праведника. Таким чином нам пощастило знайти ще одну літописну згадку до 1106 р. про «бо Яня»-історика, з якої стає зрозумілим, чому «бо Яня» поховали в Печерському монастирі, конкретно жив в Успенській церкві.
Знайдена літописна сторінка доповнює біографію Бояня майже містичними подробицями: 1073 (як згадка у статті під 2091 рік) – Саме тоді, «коли Феодосій держав ігуменство, ...особливо дбав про синів своїх духовних, ...іноді в доми їх приходячи і благословення їм даючи... Так одного разу він прийшов у дім Янів до Яня і до жони його Марії, – бо Феодосій любив їх за те, що вони жили обоє по заповіді господній і в любові жили, – так от, коли він якось прийшов до них обох, то поучав він їх про милість до убогих, і про царство небесне, що його прийняти праведникам, а грішним – муку, і про смертний час. Та коли він се говорив, і про покладання тіл їх обох у гробі, то сказала їм жона Янева: «хто зна, де ото мене положать?» Сказав тоді їй Феодосій: «Воістину, де ото я ляжу, там і ти похована будеш».
Сталося саме так, як напророчив Феодосій:
- 14 серпня 1091 р. – «Мощі Феодосієві. який помер 3 травня 1074 р., із печери принесли і положили у власній його церкві, у притворі на правій стороні».
- 16 серпня 1091 – «Преставилася жона Янева на ім’я Марія, чорноризці принесли і положили її в церкві святої Богородиці навпроти гробу Феодосія, на лівій стороні. Так збулось пророцтво отця нашого Феодосія».
Вивчення «Повісті временних літ» розширило коло літописних знань про героя «Слова...» Бояня – Яня: 1016 р. – народився; у 1073 р. (йому 57 років) – дім праведника Яня і Марії відвідав святий Феодосій; 16 квітня 1091 р. (75 років) – овдовів; 24 червня (7 липня) 1106 р. (90 років) – помер автор літописних словес і похований поруч із жоною та Феодосієм у притворі Успенської церкви Печерського монастиря з лівого боку, «...де і лежить тіло його», – записав Нестор 888 років тому.
А це є найкращим свідченням, що Боянь, друг св. Феодосія і св. Нестора, не був ані поганином, ані «керівником поганських свят», ані перевертнем, бо сам чорноризець св. Нестор назвав шанованого Яня праведником, а св. Феодосій побажав, аби той ліг поруч з ним у Печерській церкві.
У 1960-х рр. археологом В. В. Висоцьким було знайдено на стіні Софії Київської графіті, яке засвідчувало покупку Бояневої землі вдовою князя Всеволода за 700 гривен. Чи міг такими землями володіти не князь і не воєвода? Міг, свідчить «Слово о полку Ігоревім», адже «Боянь пісні творив», причому пісні, достойні літописних текстів. Виходить, за часів київських князів Ярослава Мудрого та його синів (після 1054 до 1074 р.р.) така унікальна творчість Бояна, схованого в літописі під іменем «Янь», дорого цінувалась.
Віддамо й ми належне видатному киянину, якому 2006 року виповниться дві ювілейні дати – 900 років від дня смерті Бояня і того ж року 990 років від дня його народження.
Нащадкам – від поповича Євсевія
Сергій П’ятериков. “Дзеркало тижня” № 8 (383) 2 – 8 Березня 2002 р. zn.kiev.ua/nn/show/383/33953
Підраховано, що протягом XI–XIII століть на території Київської Русі було написано й активно використовувалося кілька десятків тисяч книг. Вже тоді видавці намагалися перекладати богословські тексти зрозумілою простому народу мовою. Серед небагатьох збережених рукописних видань тих часів – Євангеліє, назване на честь поповича Євсевія, який переписав його 1283 року, – «Євсевієве євангеліє». Зберігається цей раритет у відділі рукописів Державної бібліотеки Росії. Лише 1991 року в процесі створення «Словника старослов’янської мови східнослов’янської редакції XI–XIII ст.» «Євсевієве євангеліє» потрапило в поле зору українських учених. Фахівці Інституту мовознавства ім. О. Потебні звернули увагу на те, що в книзі відбито особливості звукового складу української мови XIII століття, навіть придністровських говірок.
Сьогодні ця пам’ятка давньої писемності стає доступною ширшому колу фахівців, дослідників і просто читачів. Київський славістичний університет представив «Євсевієве євангеліє», підготовлене до видання кандидатами філологічних наук Г. Арполенком, З. Козирєвою, Г. Лисою, К. Симоновою, Г. Щербатюк. Мовознавче дослідження здійснив член-кореспондент НАН України професор В. Німчук. Першою одержить нову книгу бібліотека славістичного університету, де вже зібрано понад 70 тис. томів літератури.
Спогади про давні українські кодекси
Олена Сом-Сердюкова. “Дзеркало тижня” № 17 (392) 11 – 17 Травня 2002. zn.kiev.ua/nn/show/392/34692
Яким Прохорович Запаско – дослідник давньої української рукописної та друкованої книги, присвятивши їй понад п’ятдесят років життя, ще раз і ще раз виборює для неї пристойне «місце під сонцем» серед слов’янських культур. Він академік Академії наук Вищої школи України, професор, доктор мистецтвознавства, лауреат премії ім. І.Франка, відданість цій науковій проблемі, своєрідну духовну посвяту проніс крізь усе життя. Він як «останній із могікан» серед українських науковців ще у середині ХХ сторіччя гортав оригінали давніх манускриптів, переважна частина яких зберігається у Росії.
Зараз ми живемо у час, коли «хто володіє інформацією, той володіє світом». Відтак, цікаво послухати оповіді Якима Запаска про те, чим володіли українці за часів, коли головним інформаційним джерелом була книга.
– Шановний Якиме Прохоровичу, у вашому послужному списку налічується понад 20 монографічних видань та більш як 200 опублікованих праць, левова частка з яких торкається різноманітних питань з історії української книги. Проте дослідження «Пам’ятки книжкового мистецтва: Українська рукописна книга», що вийшло друком у 1995 р., є найповнішим та найвагомішим виданням. Розкажіть, будь ласка, як у несприятливих для книговидавничої справи України, часів незалежності та пострадянського синдрому, побачила світ така «перлина» сучасного друкарства?
– В Росії вже довгий час виходили монографічні видання з історії давньої рукописної книги, де найцікавіші, з мистецької точки зору, кодекси трактувались як такі, що писані поза межами України. До цих видань я довгий час опонував через низку статей та рецензій, проте ніякого резонансу то не мало. У 1990 р. трапилась нагода, при підтримці львівського видавництва «Світ» та особисто його директора І.Мельника, який вважав вихід цієї книги справою життя, видати солідну, красиву, добро оздоблену монографію. Ця справа тягнулась довго через брак коштів та відсутність високого рівня поліграфії.
Це дійсно жахлива ситуація, коли українська видавнича база нежиттєздатна і поліграфічний ринок майже тотально зданий іншим країнам.
Я як немолода людина більш за все хвилювався, що не дочекаюсь цієї книги. Проте, як часто у нас буває, раптово у 1995 р. знайшлись кошти там, де їх ніхто не очікував, а саме залишок від видання підручників для національних меншин України. Пристойну приватну друкарню у Словаччині запропонував колишній виходець з Галичини. І книгу було видано за два місяці. Вона мала широкий резонанс, її висунули на Шевченківську премію. Проте у тому році були зняті всі книги у даній номінації. Прикро, бо тут зачеплені національні культурні пріоритети.
– У цій книзі ви науково обгрунтували причетність багатьох давніх рукописних кодексів до київського скрипторія, що діяв на подвір’ї св. Софії. Що можна сказати про долю київської книжкової спадщини?
– В ХІ ст. у Києві при Софійському соборі діяла велика бібліотека, що налічувала близько 950 томів, та великокняжий скрипторій, де працювали кваліфіковані каліграфи «доброписці» і художники. При Києво-Печерському монастирі скрипторію не було, книги переписували у келіях. У житії одного з засновників Лаври Феодосія з Києво-Печерського патерика довідаємося, що він сам пряв нитки для зшивання кодексів, його учень Іларіон переписував книги, а Никон «строил», тобто виготовляв оправи. Переписували книги і в інших монастирях Києва. Я вважаю, що із уцілілої спадщини, до періоду ХІ – поч. ХІІ ст. належать тринадцять південноруських пам’яток книжкового мистецтва.
– Ви доклали багато зусиль по вивченню одного з найдавніших із збережених кодексів часів Київської Русі – Євангелія «Остромирове» писане у 1056-1057 рр.
– Так, я перший, проте, напевно, і останній з українських дослідників, ще у 1952 р. тримав у руках оригінал цієї книги. Всі дослідники зійшлися на думці, що ця книга найдавніша, точно датована та найвидатніша зі спадщини Київської Русі. За мистецькою цінністю рівної цій книзі немає. В Росії було гучно відсвятковане її 900-річчя та видано факсимілію. Проте більшість із російських учених згодні вважати, що книга не Київська, а Новгородська. Я дотримуюсь протилежної думки. Чому?
Дійсно, в кінці книжки є запис переписувача, що цей кодекс писано дияконом Григорієм на замовлення новгородського посадника Остромира, який був родичем київського князя Ізяслава Ярославича. До речі, цей запис є найбільш раннім зразком самостійної літературної творчості переписувачів. Нам відома ціла низка невеличких книжок, писаних у київському скрипторії на замовлення новгородців. І до них претензій немає з боку російських вчених.
Щоб визначити родовід книжки, дуже важливо звернутися до її мови, а точніше, до своєрідних помилок, які для нас є ціннішими підказками. Переписувачі, хоча і ретельно дотримувались вже вироблених на той час давньоруських мовно-літературних норм, але вставляли слова тієї місцевості, де писалась книга. Так в мові кодексу не виявлено жодного випадку змішування «ц» і «ч» («цасть» замість «часть»), тоді як у новгородських Мінеях 1096 та 1097 рр. таких замін «цоканній» повно. У свою чергу є помилки південноруської вимови. Так 82 рази зустрічається своєрідна форма давального відмінку іменників чоловічого роду однини з суфіксами – ови, єви («cынови», «Авраамови», «Господєви»), перетворення «є» в «о» (Єлена – Олена). І це є поважною підставою для міркувань про неновгородське походження кодексу.
Але особливо виразно за київський родовід «Остромирового» Євангелія промовляє його багате і напрочуд високохудожнє оздоблення, яке було під силу в ХІ ст. тільки майстрам великокняжого скрипторію при Софійському соборі. Навіть ті вчені, котрі вважають «Остромирове» Євангеліє новгородською пам’яткою, його мініатюри, зображення євангелістів Іоанна, Луки та Марка, без вагань або із застереженнями визнають за твори київських майстрів.
– А чи були в Київській Русі кодекси, що передували «Остромировому» Євангелію?
– З найдавніших пам’яток можна вважати «Книгу пророків із тлумаченням», датовану 1047 р., виконану каліграфом Упирем Лихим. Але рукопис зберігся у копії XV ст. До кінця 40-х рр. ХІ ст. відноситься Євангеліє «Реймське». Туди його, скоріше за все, вивезла дочка Ярослава Мудрого Анна, одружившись з королем Франції Генрихом.
– Досить серйозна проблема пов’язана з атрибуцією «Київського» Псалтиря 1397 р. Ця унікальна за композиційним рішенням книга з великою кількістю вишуканих за стилем мініатюр, ставиться під сумнів у причетності до Києва, саме через закріплену в історичній науці думку про суцільний занепад Києва у той час. Які ваші міркування з цього приводу?
– Мені хотілось би почати з конкретного факту. Писар «Київського» Псалтиря протодиякон Спиридоній у післямові до рукопису точно вказав місце і час своєї праці: «В лът[о] SЦЕ (кириличними літерами, що було прийнято до Петровської реформи, позначали цифри; дата 6905 від створення світу, тобто 1397) спїсана быс[ть] кнїга сї... а пїсана в градъ Кїєвъ». Це писано тим же самим почерком і тією ж фарбою, що і вся книга. Таким чином, київське походження пам’ятки засвідчено нашим предком.
Сторінки Галицької Євангелії 1144 р. та Київської Псалтирі 1397 р.
У мові «Київського» Псалтиря зустрічаємо повно так званих українізмів. І, здавалось би, проблем з атрибуцією майже немає. Проте у 1978 році в Росії було зроблено факсимілію книги, де Г.Вздорнов у праці до цього видання поставив, м’яко кажучи, дивне запитання: чи можна цю пам’ятку вважати твором київської писемності, і дав не менш дивну відповідь – не можна. «Псалтир, – цитую Г.Вздорнова, – пам’ятка чужа (!), власне, київській культурі...»
Після виходу моєї монографії «Українська рукописна книга» у російській пресі не з’явилося жодної рецензії.
– Тобто ваші міркування були повністю проігноровані?
– Це жахлива й образлива ситуація, бо якщо наукові опоненти дотримуються різних думок, вони, принаймні, мають вдаватись до дискусій.
– Ви доклали багато зусиль до вивчення давніх кодексів, досліджуючи не лише їх художнє оздоблення, а й безпосередньо тексти. Мені б хотілося дізнатися від вас, з якого періоду ми маємо право говорити не про південноруський діалект, а про українську мову, в тому розумінні, як ми її зараз уявляємо, і яка, водночас, є досить живим та рухливим організмом?
– На мою думку, елементи та ознаки української мови з’являються у Х ст. Але коли я вивчав Ізборник 1076 р., невеличку, скромно оздоблену книжечку, я сам здивувався, дізнавшись, якою мовою розмовляли у Києві в ХІ ст. Мені здається, що не про вимову, а саме про українську мову ми маємо право говорити з ХІ ст.
– У вашому науковому доробку є монографія «Ошатність української рукописної книги» (1998), де вже в самій назві закладено, що наші пращури розуміли книгу не тільки як текст, а як мистецькій твір, тобто книга вбирала в себе духовну, інтелектуальну та художню культуру. А про що нам свідчать давні джерела, чим же була книга?
– До книги була увага особлива, її поважали та вважали, що праця писаря важливіша, ніж праця у полі. Робота писаря поціновувалася як духовна, бо цим він відганяв та не допускав бісів до себе. Була думка, що добра книга подібна до молитви. Так Ізборник 1076 р., про який я вже згадував, починається саме статтею про користь, методу та мету читання книг. «Добро єсть братие почитанье книжное... не составить бо ся корабль без гвоздии ни праведник без почитанья книжного». Про ставлення до книги читаємо також у «Повісті минулих літ». «Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість-бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь».
– А як побутувала книга у соціумі Київської Русі та скільки приблизно їх було за княжої доби?
– На жаль, від книжкового багатства минулого збереглася мізерна частка. І це стало причиною того, що певний час вважали книгу давньоруської епохи рідкісним явищем. Проте зараз ця думка спростована.
Сторінки Ізборника Святослава 1073-1076 рр.
На запитання, скільки ж було на Русі книг за 250 років, спробував відповісти Б.Сапунов. У цей період було побудовано приблизно 12 тис. церков. Щоб церква нормально існувала, в ній повинно бути не менше 8 книг: Апостол, Євангеліє, Служебник, Требник, Псалтир, Тріодь пісна, Тріодь квітна, Мінея. У кафедрально-єпископських соборах та монастирях книг мало бути не менше 26. Певна частина книг церковного та світського характеру існувала у приватних бібліотеках, які мали князі, вище духовенство і навіть ченці. Так, з одного з лаврських літописів дізнаємося, що у ченця Григорія злодії хотіли викрасти його збірку. То Григорій вирішив частину манускриптів віддати князеві, а решту продати і гроші віддати вбогим.
Також я доводжу, що перша державна бібліотека була при соборі Різдва Богородиці (Десятинній церкві) на дворищі Володимира, де книг зберігалось не менше, ніж у бібліотеці при св. Софії. Отже виходить, що одночасно у Київській Русі було у побуті не менше 130-140 тис. книг.
– Більшість давніх рукописних кодексів зберігається в Росії, а які найбільш цінні манускрипти можна відмітити у книгосховищах України?
– Одна з найбільших колекцій української рукописної книги зберігається в Києві в Центральній науковій бібліотеці ім. В.Вернадського НАН України. Тут знаходиться низка видатних пам’яток рукописної писемності, найдавніша з яких датована Х ст. – це так звані «Київські» глаголичні листки. З українських манускриптів ЦНБ найбільш примітні з художнього огляду «Оршанське» Євангеліє ХІІІ ст., Євангеліє Лаврське XIV ст., знамените «Пересопницьке» Євангеліє 1556-1561 рр.
З львівських книгосховищ найбільшу кількість давніх манускриптів має Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника, де найбільш вартісні, з огляду на їхні художні особливості: Євангеліє 1477 р., Повість про Варлаама і Йоасафа кін. XVI – поч. XVII cт., нотолінійний Ірмологіон кін. XVI – поч. XVII cт. – збірка церковних співів.
– Нині у наукових колах все частіше згадується замість імені «Федоров» «Федорович». Так Федоров-Федорович фігурує у колективній монографії «Початки українського друкарства» (2000), де одним із співавторів є ви. Наскільки обґрунтована ця зміна у прізвищі, чи мабуть точніше, у імені по батькові славнозвісного першодрукаря?
– Якщо чітко йти за історією, то Федоров не є першодрукарем, що застосовував кириличний шрифт, у нього були попередники Фіоль та Скорина. Але до нього ми маємо перервану історію друкарства. Федоров – це велика людина, який сприяв утвердженню постійного друкарства у Білорусі, Україні, Росії. У післямові до «Львівського» Апостола (1574) він записав: «... замість житніх зерен маю розсівати по світу зерна духовні і всім по черзі роздавати поживу духовну».
Стосовно Федорова-Федоровича. На його друкарській марці до Апостола, виданій у Львові, написано: «Іван Федорович – друкар москвитин». Тобто сам Федоров у Львові називав себе Федоровичем. На його надгробній дошці в Онуфріївському монастирі Львова соратники написали «Іван Федорович, який своїм тщанієм друкування занедбалоє обновив».
– Але нині, коли постало питання змінити Федорова на Федоровича, дуже важливим є те, щоб не сталася ситуація, коли ми втратимо Федорова, а на цей же рівень не виведемо Федоровича. У шкільних підручниках він досі йде за «старою» орфографією. Що для цього робиться?
– Коли у Історичному архіві Львова відбулась презентація книги «Початків українського друкарства», яка вийшла друком лише у 500 примірників, то нагально постало питання, що треба зробити здешевлену брошуру з цієї книги і розіслати по школах й бібліотеках у великій кількості, щоб нарешті зазвучало ім’я Федоровича. Як і раніше, все знову упирається в гроші і постає питання, хто візьметься її видати. Але треба усвідомити, що економлячи на культурі та освіті, ми втрачаємо незрівнянно більше.
Перші друковані книги було видано на теренах сучасних країн приблизно у такі роки: Німеччина – 1440, Італія – 1465, Франція – 1470, Голландія – 1473, Іспанія, Польща та Англія – 1474, Чехія – 1475-78, Швеція – 1482, Вірменія – 1512, Білорусь – 1517, Естонія – 1525, Литва – 1547, Україна – 1564, Латвія – 1585, Грузія – 1629, Туреччина – 1729, Болгарія – 1816.
І пил віків із хартій обтрусивши... Які скарби зберігаються
в Центральному державному історичному архіві України
Дмитро Киянський. “Дзеркало тижня” № 17 (341) 28 квітня 2001 р. zn.kiev.ua/nn/show/341/30852
Рядок, винесений у заголовок, – лише поетичний образ. Пилу в буквальному, фізичному сенсі тут не побачите. У приміщеннях архіву підтримуються штучний клімат і майже ідеальна чистота. Тут, у спеціально спорудженому комплексі на Солом’янській вулиці, розміщене величезне багатство – півтора мільйона «облікових одиниць зберігання».
Найдавніші документи архіву – рукописне Євангеліє XIII століття грецькою мовою й пергаментна грамота старости Отто з Пільче, датована 1369 роком. А верхня хронологічна межа скарбів, які тут зберігаються, – лютнева буржуазна революція 1917 року. Здавалося б, неоціненні стародруки можна знайти лише в кількох найбільших бібліотеках країни, а в будинку на Солом’янській мали б послуговуватися лише документами. Але мені показали тут цілу колекцію унікальних видань, до якої входять ліонська інкунабула (1454 р.), лейпцизькі, базельські, штутгартські палеотипи (початок XVI століття) й інші подібні раритети. Чому ж вони виявилися в архіві? Та дуже просто. Сюди потрапляють документи, як ми тепер кажемо, юридичних чи фізичних осіб. Цілі комплекси. Ось, наприклад, фонд Михайла Грушевського. Він охоплює весь сімейний архів його родини – діда, матері, батька, братів, сестер. Тут листи, рукописи, чернетки, фотографії, книги, газети, журнали, навіть плакати.
Одиницею зберігання в архіві вважається справа. Але в ній може бути і один аркуш, і п’ять, і 20 тисяч. В одній справі ви знайдете лише грамоту, в іншій – 10 купчих. Тому загальної кількості документів ніхто не підраховував. Однак, якщо зважити, скільки було за шість століть (із XIV століття) воєн, повстань, пожеж, грабежів, повеней та інших катаклізмів, неважко зрозуміти, що багато цих речей у повному значенні слова неоціненні. Адже чимало їх знищувалося цілком свідомо й цілеспрямовано. Кажучи «неоціненні», я маю на увазі не лише їх моральне, наукове значення, а й суто матеріальний бік справи.
Раніше такі речі не страхувалися. На випадок чого діяли ще старі, радянські розцінки. Втім, 1993 року скористатися ними вже не змогли. Річ у тому, що в київському архіві зберігається дозвіл генерал-губернатора на в’їзд до Малоросії, виданий великому французькому письменнику Оноре де Бальзаку, який у місті Бердичеві хотів поєднатися узами шлюбу з Евеліною Ганською. Цей документ мав експонуватися в Парижі, а щоб він міг перетнути кордон, його слід було застрахувати. Зараз розробляються критерії оцінної вартості таких речей. Тільки, боронь Боже, не подумайте, що їх збираються продавати. Таке святотатство абсолютно виключене. А от придбання рідкісного документа у приватної особи – справа цілком реальна. Тому архівістам годиться знати, скільки можна заплатити за той чи той раритет. Сьогодні в екстрених випадках вони консультуються зі співробітниками музеїв і фахівцями Міністерства культури, з’ясовують, за скільки продавалися аналогічні цінності.
Тут мені можуть поставити резонне запитання. Вище ви згадували про війни, пожежі й грабежі. Як же в такому разі до наших днів дійшли настільки унікальні речі? Невже їх спеціально збирали і зберігали? Щоб відповісти, дозволю собі зробити невеликий відступ. Виявляється, 150 років тому, як і нині, широко підробляли документи, які свідчили про дворянське чи шляхетське походження. Щоб покласти край виготовленню фальшивих «грамот», 1852 року при Університеті святого Володимира було створено Київський архів для розбирання древніх актів. Його співробітники почали збирати книги актів судових установ, до яких, крім іншого, вносилися й записи про присвоєння дворянського звання.
– Відтоді фактично бере початок історія нашого архіву. Наступного року йому виповнюється 150, – розповідає директор ЦДІАК України Ольга Музичук. – Актові книги, що створювалися у XV–XVIII століттях, для нас просто Божий дар. До них вносилися судові рішення, скарги, заповіти. Тут знаходимо найрізноманітніші записи. Відомості, які можна з них почерпнути, стосуються всіх проявів життя України – економіки, культури, торгівлі, судочинства. В актових книгах ви знайдете навіть ілюстративний матеріал. Щоб скрасити свої одноманітні писарські будні, канцеляристи, нехтуючи правилами, малювали на полях усяке-різне. Тут бозна-що – жіночі фігурки, чортики, чепуруни, дерева, селяни, птахи, будинки, собаки...
До Великої Вітчизняної війни налічувалося шість тисяч таких книг. А далі сталося просто неймовірне. Серед евакуйованих документів їх не виявилося. Як такі «що не мають особливої цінності», актові книги залишилися в Києві. Тоді переймалися лише матеріалами радянського періоду. Усе, що стосувалося царської Росії (за винятком справ, які свідчать про переслідування революціонерів або розповідають про «тяжке життя» трудового народу), вважалося не вартим уваги. Зате німці швидко й точно визначили, що в архіві найцінніше. Шість тисяч актових книг опинилися в Німеччині. На жаль, в Україну повернулася лише третина їх. Природно, чотири тисячі фоліантів, у кожному з яких тисяча-півтори аркушів, розтанути в повітрі не могли. Тому деякі наші фахівці вважають, що надію їх повернути не втрачено.
Про всі скарби, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України (Київ), у газетній статті розповісти практично неможливо. До речі, аналогічний архів існує у Львові, але там верхня хронологічна межа – 1939–1940 роки. Зупинюся на окремих облікових одиницях зберігання. Скільки нехороших слів усі ми чули про жандармів. Але, виявляється, «царські сатрапи» не лише переслідували беззахисних революціонерів. У вільний від цієї реакційної діяльності час вони, як з’ясувалося, навіть приносили певну користь, про що свідчать документи губернських жандармських управлінь, які надійшли до ЦДІАК. У них не лише тривіальний криміналітет. Слід сказати, що наші дореволюційні охоронці порядку були далеко не тими примітивними телепнями, якими їх показували радянські кінофільми. У плані ж архівного зберігання документів жандарми взагалі були неперевершеними майстрами. Свої справи вони нумерували, прошивали, писали «завірчі». А які в них були докладні картотеки! Їхній досвід у діловодстві досі може служити за взірець.
В архіві зберігаються документи, що розповідають про вбивство Столипіна, проливають світло на горезвісну справу Бейліса. У фонді цензурних комітетів ви можете знайти відомості про дозвіл або заборону української мови, наукових товариств чи окремих видань. Звісно, тут чимало речей загальновідомих, які лягли в основу капітальних історичних праць, використані в дисертаціях. Однак, спираючись на документи, що зберігаються в архіві, свої відкриття роблять і самі його співробітники. Хоча наукове осмислення та інтерпретація фактичного матеріалу не є їхньою прямою справою – у них свій клопіт. Говорячи про відкриття, маю на увазі не сенсаційні повідомлення, а підтвердження відомих історичних фактів чи їх нове прочитання. Для прикладу, співробітники відділу древніх актів ЦДІАК виявили документи судового характеру, що дозволяють побачити відомі факти історії визвольної війни 1648 року під проводом Богдана Хмельницького з нового, несподіваного боку.
– У нас звикли бачити героїку цих подій, – розповідає завідувач відділом Лідія Сухих, – а тут, готуючи анотований перелік документів по актових книгах, ми подивилися на події ніби під іншим кутом зору. Я маю на увазі матеріали судових інституцій. Україна поділилася на два табори. З одного боку – це була українська шляхта на службі у Речі Посполитої, з другого – її піддані, селяни, на яких війна лягла важким тягарем, ставши для багатьох із них причиною розорення та страждань. Тут бачимо все: кров, нещастя, набіги татар, навіть нашестя сарани. Документи розкривають, якщо можна так висловитися, виворіт патріотичної війни. Вони переконливо свідчать, якою ціною реалізуються часом шляхетні, прогресивні ідеї. Ще недавно говорити про такі речі було небезпечно. Вони й зараз сприймаються далеко непросто, а головне – неоднозначно. До настільки суворої правди ми часто буваємо психологічно неготовими. Однак документи – річ уперта. Сподіваюся, зуміємо їх анотувати. Такі матеріали будуть, грубо кажучи, напівфабрикатом. Ми коротко викладемо зміст, а оцінка й аналіз – прерогатива істориків.
Одне з останніх надходжень до ЦДІАК – метричні книги з архівів ЗАГСу, зокрема київського, по 1925 рік включно. Крім того, тут зберігаються метричні книги православних церков, католицьких костьолів, німецьких кірх і єврейських синагог Київської області. І, слід сказати, такі джерела інформації не залежуються в сховищах. Їх досить часто приносять у читальний зал. Відвідувачі шукають записи про народження, шлюб, смерть, цікавляться своїм родоводом. Такі відомості необхідні у справах про спадщину, вони часто корисні тим, хто планує виїхати на постійне місце проживання до іншої країни. Але хочу відзначити один дуже прикметний факт. В жодній метричній книзі не знайдете слів «росіянин», «українець», «єврей». До революції ніде не вказувалася національність, а завжди лише віросповідання чи підданство. То що ж, у цьому плані царська Росія була демократичніша за радянську державу? Навряд чи. Не слід забувати про межу осілості для єврейського населення, чорносотенні погроми, зневажливо-підозріле ставлення до «інородців». Однак «п’ятої графи» тоді не існувало – це факт.
Торік Центральний державний історичний архів одержав несподіване поповнення. Під час реставраційних робіт на території Софійського заповідника було знайдено документи Київської духовної консисторії, яка певний час містилася на території Софійського монастиря. І не дві-три папки – 48 кілограмів. Щоправда, розсипом. Точніше, навіть навалом. І в надзвичайно кепському стані. Вони ще в XIX столітті якимось чином опинилися (разом із будівельним сміттям) між перекриттями одного з будинків. Більшість аркушів страшно взяти в руки – вони можуть розпастися. Але в архіві є спеціальна лабораторія, де такі речі приводять до цивілізованого вигляду. Пошкоджені аркуші реставрують. Таким чином, з’являється можливість їх перевертати і вивчати. Але потрібні матеріали дуже дорогі, а грошей архівістам на це не виділяють.
Тут мені доведеться скерувати тему розмови в інше річище. Бо, хочеш не хочеш, людям треба думати про хліб насущний, а установам – про кошти для існування. На жаль, державних грошей, отримуваних ЦДІАК, вистачає лише на зарплату, що, як кажуть у таких випадках, залишає бажати... Прибиральниці зараз платять 118 гривень, науковому співробітнику – 124. Після очікуваного підвищення ставок на 25 відсотків директор архіву одержуватиме 180 гривень, а завідувач відділом 160 – теж не особливо розженешся. На щастя, установа має право надавати платні послуги інформаційного характеру. За рахунок цих коштів архів купує все необхідне: від ручок до реставраційних матеріалів та плівки для створення страхового фонду. Як то кажуть, хочеш жити – вмій крутитись. І архівісти «крутяться» – працюють на договірній основі, надають документи для зйомки фільмів. Частина зароблених грошей іде на матеріальне заохочення співробітників. Здавалося б, вихід знайдено, але...
– Державна скарбниця з педантичністю, вартою кращого застосування, почала спускати нам рознарядку, в якій зазначено, яку суму і на що можна витратити поточного кварталу. Навіщо знадобилася настільки дріб’язкова опіка? – дивується Ольга Музичук. – Хіба чиновники скарбниці знають наші потреби краще, ніж ми самі? Що це, відлуння давніх радянських бюрократичних ігрищ? Суспільство не може розвиватися без історичної пам’яті. Адже архівні документи – основа історії. Ставлення держави до своїх архівів, бібліотек, музеїв – показник її цивілізованості.
Недавно наш колектив отримав новий заряд негативних емоцій, – бідкається директор. – Надійшла інформація про чергове скорочення. Ми не належимо до державних службовців. Чому ж у такому разі архіви стають жертвами чергової кампанії зі скорочення управлінського апарату? Як мені звільнити сім чоловік, якщо співробітників і так бракує? Поки що нам дали спокій, але хочеться сказати: якщо не допомагаєте вижити, то хоч не заважайте...
Умови для зберігання документів в архівному комплексі на Солом’янській, 24 цілком прийнятні. Та все ж будинок споруджено 30 років тому, коли багато вимог були іншими. Навіть до електропроводки. Тоді ніхто не думав, що «Будинок архівів» буде так начинений комп’ютерною технікою. Та й документами він завантажений уже під зав’язку, а вони все надходять і надходять. До речі, при реставрації будь-яка справа збільшується в обсязі: під аркуші прокладають інший папір, з’являються тверді палітурки.
Зараз у читальному залі яблуку ніде впасти. Яка ж причина такого «аншлагу», чим його пояснити? Зміною ідеологічного курсу, вважають співробітники установи. За радянських часів ніхто не працював, скажімо, із фондом Грушевського. Дослідники знали: така стаття ніколи не вийде у світ. Документи жандармських управлінь досліджувалися лише з погляду переслідувань більшовиків. А про те, щоб вивчати справи так званих націоналістичних партій – українських, польських чи єврейських, історики не наважувалися навіть заїкнутися. Крім того, хто в ті роки цікавився своїм родоводом? Раптом випливе, що твоє походження не з робітників, як зазначив в анкеті, а, приміром, із сім’ї власника свічкового заводику.
Сьогодні відвідувачів цікавлять переважно не матеріали радянських років, а величезна спадщина дореволюційної історії. Чого вартий лише так званий Румянцевський опис, у якому будинок за будинком, садиба за садибою обліковані всі населені пункти Лівобережної України. Це ж справжній скарб для того, хто вирішив відшукати свої козацькі корені чи, скажімо, підтвердити дворянське походження. Таких честолюбців у колишній країні робітників і селян, хоч як це дивно, виявилося більш ніж достатньо. Архіву тісно: і від документів, і від відвідувачів. Але в сховищах ідеальний порядок. Тут просторо, чисто й тихо. Навіть не віриться, що на цих акуратних стелажах – сама історія нашої країни, з її бурями та потрясіннями...
– Здавалося б, умови ідеальні, а людям перебувати тут шкідливо. У 60-ті роки панацеєю від усіляких шкідників у нас вважався дуст. Документи пересипали, не шкодуючи ні порошку, ні себе. Засіб виявився дуже стійким, але ще більше – шкідливим. Із ДДТ стали боротися в усьому світі. У нас спохопилися, як завжди, пізно. Треба було щось робити. Ми почали (знову ж власними силами) знепилювати архівні документи, прибирати залишки злощасного порошку. Однак чотири роки тому представники санепідслужби визначили, що в сховищах архіву кількість отруйної речовини перевищує нормативи в 47–50 разів. За правилами, такі заражені документи мають бути знищені. А ми, знезаражуючи їх, прибираємо цю гидоту, можна сказати, вручну. Отже, працюємо на шкідливому виробництві, – резюмує Ольга Володимирівна. – І що ви думаєте, надбавка за це – 4–8 відсотків ставки: три-чотири пляшки молока на місяць. Хіба про такий «пил віків» писав Пушкін? Та його літописець не витримав би в наших умовах і кількох місяців, – сміється моя співрозмовниця.
Ольга Музичук побувала в архівах багатьох країн світу і вважає, що аналогічні установи України поступаються їм лише в частині матеріального забезпечення. Підходи до збереження й опису документів, наукової праці, підготовка архівістів у нас на такому ж високому рівні, як на Заході, стверджує вона. В українських архівах добре налагоджені облік і контроль. Коли кілька років тому один із співробітників ЦДІАК викрав із фонду М.Грушевського кілька цінних автографів, сподіваючись продати їх за кордоном, пропажу швидко виявили його ж колеги. Архівісти звернулися в міліцію, і викрадені документи незабаром було повернуто на попереднє місце.
За кордоном значно краще, ніж у нас, організовано реставраційну справу. У розвинених країнах працюють спеціальні фабрики, що випускають реставраційні машини, папір, плівки, особливу пасту для відновлення і збереження сургучевих печаток. Відвідувач архіву «живцем» документа може навіть не бачити. Все необхідне виводиться на екран дисплея. У нас, на жаль, цього ще немає. «Дай Боже комп’ютеризувати хоча б групу опису, – говорить Ольга Музичук. – Але хочеться вірити, що й на нашій вулиці буде свято».
Торік восени в Києві два тижні працював головний співробітник Національного архіву Великобританії, який представляв в Україні службу британських зовнішніх експертів. Його відгук про роботу Центрального державного історичного архіву України в Києві був дуже доброзичливий. Щоб вийти на світовий рівень, цій установі потрібна серйозна матеріальна підтримка, зробив висновок британський фахівець. Справді, з ним важко не погодитися.