Загадки походження руських книг Збірка статей
| Вид материала | Документы |
- Приглашает Вас совершить поучительное и увлекательное путешествие в мир чтения книг, 60.26kb.
- А. Л. Кузеванова // Вопросы культурологии. 2009. №11 (ноябрь). C. 49-52, 2129.66kb.
- План факт Книга великое чудо 1 ч Различие типов книг, использование выходных данных, 881.55kb.
- Біля витоків вітчизняної авіації. Збірка біографічних публікацій, 1721.27kb.
- Тема Визначення походження дітей Походження як підстава виникнення правовідносин між, 18.99kb.
- Отчет по учебной практике по дисциплине «Логистика» на тему: «Обзор книг, статей, 241.96kb.
- Список книг для детей 7-10-летнего возраста, 82.8kb.
- 230487abcd «Старійшинство» в руських міжкнязівських відносинах кінець Х друга половина, 103.8kb.
- Реферат на тему Вчення про походження рослин І тварин, 77.89kb.
- Святий Миколай подаруй нам свято: Збірка художніх творів. Володимирець, 2009, 123.14kb.
Блага вість із Пересопниці
В’ячеслав Прокопенко. “Дзеркало тижня” № 23 (347) 16 - 22 червня 2001 р. zn.kiev.ua/nn/show/347/31349
ХVI століття. Час збуреного, неприборканого підйому людського духу, потужного cплеску енергії самоствердження особистості, зухвалих відкриттів у всіх сферах знань. Час руйнації непорушних, здавалося, підвалин середньовічних догматів церкви. Час злету.
Відродження – значеннєвий стрижень, домінанта епохи.
Могутність імперій у ХVI ст. зміцнюється самовладдям монархів:
- Генріха VIII на британському престолі змінює Єлизавета I Англійська, і півстоліття правитиме в інтригах і славі;
- Порта будує мечеті на славу аллаха і Селім-хана, постійно й повсюдно мечем стверджуючи свою виняткову войовничість і переможну силу;
- Франциск I іменним указом вводить у державне користування французьку мову замість загальнозрівнювальної папської латини;
- Іспанія розширює своє морське панування на нововідкритих континентах, прокладаючи шлях глобальній політиці;
- у Москві на царство вінчається юний цар Іван, якого народ назве Грозним, і це ім’я буде заслуженим.
Вогнища інквізиції, работоргівля, дикість, зашкарублість, жадібність, сморід повальних епідемій – повсякденне середовище для проростання геніальних провидницьких відкриттів законів світобудови і нових континентів, для видатних творів мистецтва, зокрема музики, архітектури.
В одні й ті ж роки на європейській землі живуть і працюють Коперник і Маккіавеллі, Томас Мор і Леонардо да Вінчі, Пітер Брейгель і Тиціан, Мішель Нострадамус і Мішель Монтень, Еразм Роттердамський і Рафаель Санті, Томас Мюнцер і Мікеланджело Буонаротті, Лукас Кранах і Жан Кальвін, Мартін Лютер і Христофор Колумб, Максим Грек і Франциск Скорина...
Трудами видатних просвітителів Біблія перекладається «низькою» німецькою й англійською мовами – стає доступною широким народним масам. Вільнодумства вже не приборкати, не зупинити: ні терором інквізиції, яка відстоює право церкви на монопольне володіння істиною, ні силою королівської влади.
З серпня 1555 року по серпень 1561-го в Пречистенському Святої Трійці православному монастирі на Волині перекладалося з грецької і писалося перше вітчизняне рукописне Євангеліє, відоме як Пересопницьке. Його збережено до наших днів і зберігається воно у фондах Інституту рукописів Академії наук України в Києві.
На руїнах князівського граду
На високому місці біля злиття річок Стубли і Горині на Волині стояв у ХVI столітті скромний православний Пречистенський монастир, іменований ще Пересопницьким. Це ім’я дане було обителі за назвою стародавнього княжого граду, що розташовувався в минулому саме тут. Княжі поселення того періоду будувалися всюди приблизно однаково, суворо притримуючись принципу ландшафтного домінування: замок на високій горі, оточений оборонними спорудами, ровами, валами, стінами, і посад між містом і берегом ріки. Переспа – земляний оборонний вал, звідси, на думку істориків, і походить назва міста. Пересопниця будувалася на землях Київського князівства (тепер це Рівненська область) для удільного господаря в період дробіння княжих володінь – сини в сім’ях Ольжичів і Мономаховичів підростали, вимагали власних наділів.
1149 року, заволодівши Києвом, тобто вкотре порушивши княжі домовленості, клятви і цілування хрестів, Юрій Долгорукий посадив у Пересопницю свого сина Гліба, потім молодшого Андрія. Пізніше Пересопниця належала галицькому князю Данилу Романовичу. А вже 1227 року місто входить до складу Луцького князівства. Спустошливі набіги, численні війни виснажують князівський град, він поступово втрачає своє значення. Вали обсипаються, заборола старіють, стіни валяться. Литовський князь Любарт, який отримав при хрещенні ім’я Дмитро, заволодів уже колишньою славою міста, на місці посаду якого під замком гніздиться невеличке сільце. Тут і засновано монастир Пречистої Трійці, який називали ще Пересопницьким.
У середині ХVI сторіччя у Пересопниці було перекладено і написано перше наше Євангеліє. Цей подвиг віри і духу вчинили архімандрит Пересопницький Григорій і протопіп Саноцький Михайло Васильович. Ми нічого про них не знаємо, крім того, що вони самі залишили в стислих супровідних словах приміток до праці свого життя. Їхній твір – пам’ятник епохи Відродження – цілком законно посідає особливе місце в галереї національних скарбів поруч із Геннадієвою біблією, першодрукованими інкунабулами Івана Федорова, із книгами доктора Франциска Скорини.
Що означало в ХVI столітті на острівці православ’я в оточенні поширюваного католицизму задумати, розпочати і здійснити такий грандіозний проект, як переклад і написання повного зводу чотирьох Євангелій? Хто міг підняти таке, зібрати воєдино, знайти потрібні матеріальні та людські ресурси?
Зрозуміло, що син протопопа чи навіть батька-настоятеля монастиря не могли б самостійно підготувати, спланувати і здійснити подібне. Це стало можливим лише за допомогою людей заможних і добрих християн із місцевих можновладців, які побажали неодмінною умовою своєї участі абсолютну анонімність. І хочеться вірити, що не тільки через страх.
Пергамент і очеретинка
Аби уявити собі рукописне Чотириєвангеліє, достатньо знати: лише листів пергаменту для виготовлення цього фоліанта знадобилося 482. Не кажучи вже про чорнило, фарби, золото й інші вихідні матеріали.
Пергамент – це особливим чином вироблена шкіра ягнят чи телят, яку спочатку вимочують у спеціальних розчинах, очищують, висушують і потім ретельно вишкрібають наждаковим каменем до необхідної товщини та гладкості. Назва походить від міста Пергама, де ще в другому столітті до нашої ери виробництво листів із козлиних і ягнячих шкір досягло значних успіхів. Звідси листи розвозилися по містах Європи і приносили торговцям чималий дохід. Найтонший і найретельніше вироблений пергамент називався веленевим, коштував дуже дорого і використовувався для написання королівських і герцогських грамот, указів, церковних документів і важливих постанов. Такий пергамент фарбували в пурпур чи фіолет. Дуже значні й дорогі книги виготовлялися з пергаменту, котрий вирізнявся давно поміченою властивістю відмінно зберігатися століттями, не втрачаючи первісних фарб і форм.
Писали на пергаменті чорнилом – спеціально приготовленим водним розчином закисів солей заліза та дубильних речовин. Або різноманітними фарбами: гуашевими чи клейовими. Здавна рукописні книги оздоблювали барвистими орнаментами, вигадливими буквицями та мініатюрними картинками найтоншого письма. Обріз книги нерідко зафарбовували або золотили – і для краси, і для більшої цілості.
Звичайні глави і зачала всіх чотирьох Євангелій написано на полях червоним чорнилом, «чорнописані глави» – відповідно чорним. Всі титли – золотописані, тобто прописані клейовою фарбою на сухозлітнім золоті. При цьому особливу увагу варто приділити й тій обставині, що кожне Євангеліє відкривається мальовничою сторінкою – барвистою мініатюрою, що складає широкий рослинний орнамент рамки і зображення відповідного євангеліста. Матвію книгу з хмар подає ангел. Марку – орел. Луці, оточеному книгами, ще одну подає телець. Іоанн диктує учню Прохору, а книгу їм подає лев.
Остання з мініатюр, дуже соковита колоритно, примітна ще й тим, що ніби зливається з образом самих пересопницьких перекладачів і писців. Так само, як Іоанн і Прохор, Григорій і Михайло сиділи в одній келії і п’ять років день у день, схилившись над сторінкою, виводили літери Євангелія. Хто малював мініатюри, достеменно не відомо. Але немає підстав гадати, що перекладачі замовляли їх якомусь відомому майстру – у картинках дуже багато очевидної місцевої принадності і безпосередності. Добір квітів і рослинних мотивів, єдиний для всієї книги, теж красномовно свідчить про Пересопницьке походження мініатюр. Більше того, варто звернути увагу на обличчя зображених євангелістів. Не виключено, що в них відбито портретні риси переписувачів і перекладачів Пречистенського монастиря. Образи позбавлені звичайної в таких випадках пригладженості, узагальненості, трафаретності. У мініатюрах все конкретно: і підставка під ногами, і стільниця, і чорнильниця, і те, чим писалося Євангеліє.
Це дуже важлива деталь. Оскільки пташині пера крихкі й ламкі, професійні переписувачі використовували для роботи патик – по-особливому заточене стебло очерету, що водиться по болотах. Варто підкреслити, що пересопницькі писарі були майстрами своєї справи: всі півтисячі листів пергаменту заповнені неймовірно чітким, чистим, красивим почерком певного розміру, натискування і кольору.
Хрест першопрохідників
Однак технічний бік справи, хоч і цікавий сам по собі і привабливий для дослідника своєю багатогранністю, у даному випадку, безсумнівно, другорядний. Бо створення рукописного Євангелія – це не тільки і не стільки послух, щоденна багатогодинна праця, а й високий духовний подвиг.
Зупинимося на особливостях першого перекладу Євангелія, на проблемах, пов’язаних із ставленням офіційної церкви до священних книг «простою мовою», до історичних парадоксів, які очікували першопрохідників в галузі перекладу.
Тут не станемо зачіпати глибини староєврейські, грецькі, церковнослов’янські. Ми в ХVI столітті. І вже є приклад перекладу Біблії німецькою мовою. Мініатюрні книжки Лютера, надруковані в друкарні Лукаса Кранаха, із його ж гравюрами та коментарями перекладача, розходилися величезними як на той час накладами. Низька ціна робила їх доступними всім городянам, ремісникам, орачам. «Низька» німецька мова, якою книги були написані, – та ж мова повсякденного спілкування в полі, у шинку, на ярмарку і на сповіді, – робила Біблію ближчою, зрозумілішою. Мартін Лютер своїм перекладом викликав обурення охоронців підвалин католицької церкви, він замахнувся на найважливіше в церковній владі – на незаперечність, непорушність авторитету, слова вимовленого з амвона.
Його кляли, гнали, засуджували. Та правота його протесту сформувала широку народну підтримку і матеріалізувалася в лютеранську протестантську гілку християнського віросповідання.
Під явним впливом справи Лютера почав друкувати глави своєї «Біблії руської» доктор філософії Краківського університету і доктор медицини Падуанського університету Франциск Скорина. До Скорини Біблія в нашій Батьківщині існувала лише церковнослов’янською та грецькою мовами.
Зрозуміло, що ні Русь Литовська, ні Русь Московська не вітали перші паростки вітчизняного друкарства Скорини. У Віленській друкарні доктору Франциску вдалося надрукувати 1525 року лише дві книги. Потім грандіозна пожежа, що знищила більшу частину міста й інші злигодні відвернули Скорину від великого просвітницького подвигу.
Він сидів у борговій в’язниці. Його книги забороняли і спалювали. Після Люблінської унії 1569 року просвітницька праця Скорини стала просто обурливо антидержавною. З іншого боку, і Русь відгородилася від книг Полочанина за приписувану кревність із Біблією Лютера.
Дата смерті Скорини невідома. Вважається, що він прожив шістдесят років і залишив цей світ 1551 року. Що вельми і вельми символічно, бо саме в ці самі роки в Пересопницькому Пречистенському монастирі вже вели підготовчі роботи до перекладу і написання першого руського Євангелія, – тобто позначається пряма естафета і спадкоємність традиції просвітництва на отчих землях.
Михайло та Григорій працювали самозабутньо, плати за свою працю ніякої не вимагали й не одержували. П’ять років день у день двоє подвижників віри, схилившись над листами пергаменту, виводили літеру за літерою. Чи поставало у них питання – навіщо, власне? Задля чого? «День і ніч молилися лише про те, щоб Господь сподобив бачити справи сеї кінець, – пишуть вони. – І почитати в ній написані письмена».
Серпня місяця 29 дня року 1561 у монастирі на високому місці біля злиття Стубли і Горині закінчено було писання чотирьох Євангелій. Доля цієї книги втілює в собі долю всього народу нашого, нелегку, але праведну.
Шлях Книги
Вже 1630 року Пересопницький монастир стає єзуїтським колегіумом. Зрозуміло, що до того разом із православними ченцями, що втікали на схід від окатоличення слов’янських земель, а може і в кареті заможного богобоязливого і свідомого обивателя, було вивезено і Чотирикнижжя. Усвідомлення цінності Євангелія асоціювалося з відстоюванням природного права на власну мову, власну душу, власну віру, за які наші предки ніколи не шкодували життя.
І все сімнадцяте століття Пересопницьке Євангеліє послухом вірних ченців і стараннями чесних громадян перевозилося і переховувалося, як реліквія, як символ віри, як слово правди. Його читали священики, слухала паства, і воно діяло сильніше за інші заклики чи переконання – адже Бог говорив із народом його рідною мовою.
На початку Північної війни 1701 року Пересопницьке Євангеліє спливає з півторастолітнього небуття: гетьман Іван Мазепа приносить його в дарунок Переяславскому єпископському престолу. Дарчий напис зроблено писарською рукою на старому пергаменті. Таким чином, у долі Пересопницького Чотирикнижжя гетьман Мазепа відзначений документально. Саме старанням Переяславської кафедральної братії підказано було належне оформлення Євангелія за рахунок гетьманських пожертв на відновлення храму.
1837 року Пересопницьке Євангеліє було знайдено Осипом Бодянським. Осип Максимович Бодянський (1808–1877), славіст, який закінчив філологічний факультет Московського університету, навчався (1825–1831) у Полтавській семінарії, де його однокашниками були Андрій Козачковський і Ігнатій Павлович Житецький, друзі Шевченка. Син Житецького Павло Ігнатійович (1856–1911), бувши членом-кореспондентом Академії наук, надрукував 1876 року в Києві книгу «Опис Пересопницького рукопису». Сам же Осип Максимович став знаменитим після того, як, закінчуючи університетський курс, поїхав на батьківщину, і в Переяславі в бібліотеці духовної семінарії йому показали два пергаментні Євангелія. Бодянський описав їх у своєму звіті міністру освіти: «Писано найпрекраснішим великим уставом, дуже гарним чорнилом, усіх листів у ньому 482. Це єдиний пам’ятник перекладу всіх чотирьох Благовістій Південноруською (малоросійською, русинською, українською) мовою».
Те, що Бодянський поїхав у Переяслав не випадково і звернувся саме в семінарську бібліотеку із наміром виявити там щось видатне, підтверджує збережений в архівному фонді Київської духовної академії «Каталог казенних книг бібліотеки Полтавської духовної семінарії», складений у 20-ті роки ХІХ століття. У розділі «Б» каталогу – «Бібліотека російська» читаємо:
«1. Четверо-євангеліє. Писане на пергаменті. 1568 р. у малиновому оксамиті.
2. Четверо-євангеліє. Писане на пергаменті. 1561 р. у зеленому оксамиті».
Як ми пам’ятаємо, Осип Максимович зовсім недавно, саме в роки складання каталогу, навчався в цій семінарії і не міг не чути про те, що в тамтешній бібліотеці зберігалися два унікальні примірники рукописних Євангелій. Вочевидь, як і всі семінаристи, він мало значення надавав такій обставині життя, як перебування в одній будівлі із пам’ятником ХVI століття. Проте, ставши молодим ученим, Бодянський по-іншому глянув на книги, що зберігалися в бібліотеці, і відкрив світу Пересопницьке Євангеліє. Саме воно значиться під номером два – у зеленому оксамиті.
1842 року Бодянський уже став професором кафедри слов’янської літератури. 1845 обраний секретарем Московського товариства історії та старожитностей російських. Редагував періодичне видання цього Товариства – знамениті «Чтения». За редакцією Бодянського надруковано було, зокрема, «Літопис Самовидця».
Саме з опису Осипа Бодянського в його повідомленні міністру і починається, власне, наукове освоєння й усвідомлення феномена Пересопницького Євангелія.
Сучасна польська енциклопедія «Ведза о ксенжке» («Знання про книгу») відводить цьому неабиякому пам’ятнику цілу сторінку. Свою кваліфіковану інформацію автор статті підсумовує жалем, що книга досі недоступна читачам і не видана факсимільним способом. Все це на сьогодні так. Гнітюче становище недоступності раритету погіршує той сумний факт, що багато людей навіть із вищою гуманітарною освітою взагалі нічого не чули про Пересопницьке Євангеліє.
Книга, породжена в середині ХVI сторіччя, збережена стараннями безвісних героїв і подвижників, по праву стала часткою національного духовного скарбу всіх слов’ян, невід’ємною складовою нашого минулого, нашої живої історії і нашого сьогодення.
Саме на Пересопницькому Євангелії тримає руку Президент України, коли дає народу присягу на вірність. Для цього раз на чотири роки книгу витягають зі сховища.
Зображення сторінок Пересопницької Євангелії з сайту Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського nbuv.gov.ua
Книга присяги. Пересопницьке Євангеліє – відоме і невідоме
Василь Глинчак. Мистецтвознавець, заслужений журналіст України (Львів)
“Дзеркало тижня” № 5 (533) 12 – 18 лютого 2005 р. zn.kiev.ua/ie/show/533/49176
Про Пересопницьке Євангеліє, на якому, як і на Конституції, присягав на вірність Україні Президент Віктор Ющенко, засоби масової інформації сказали лише декілька слів – що воно старовинне і важить дев’ять кілограмів. Слід додати, що ця унікальна Книга вагома і в інших, не менш важливих відношеннях.
...В одній із старовинних щедрівок, записаній на Сокальщині – суміжжі Галичини й Волині, звідки походить Книга, «красна панна Маруненька» прохає міських писарів:
Мої милі писарчуки,
Не пишіть ми на паперах,
Пишіть листи на китайці,
Щедрий вечір, святий вечір.
Бо я роду славненького
І батенька рідненького.
(Можливо, тут є якась пов’язаність із ремеслом ратушних писарів, що вели «Гродські книги», куди вписувалися різні документи – привілеї, скарги, заповіти, позики і т.п.)
З чимось подібним – із проблемою вибору матеріалу зіткнулись і люди, яких у далекому 1561 році звів щасливий задум створити Євангеліє. І як побачимо далі – не лише во славу Божу. Так ось, як видно з усього, вирішальним у цьому виборі став голос жіночий, і теж «роду славненького»...
Почалося, проте, це не на Волині, як загально прийнято вважати, а на Поділлі в селі Дворець поблизу Ізяслава. Ігуменею тамтешнього монастиря стала княгиня Заславська – в чернецтві Параскевія (в миру Настасія) з дому Гольшанських, дружина князя Кузьми Івановича Заславського (Жеславського). Якраз «накладом», себто коштом цієї «благовірної і христолюбивої княгині», як засвідчено в книзі, вона й була створена. В Дворці було написане перше Євангеліє – від Матвія і завершилася робота за шість років у Пересопниці на Волині в чоловічому монастирі.
То був час, коли старовинні українські (руські) роди Острозьких, Заславських, Слуцьких, Вишневецьких, Чарторийських (теж причетних до Книги), Соколинських, Пузин і багатьох інших, чиє національно-релігійне ренегатство оплакуватиме пізніше в «Треносі» Мелетій Смотрицький, – ще завзято трималися «руської віри», пишаючись предківською православною благовірністю. Отже, подолавши звичне «класове» упередження і віддаючи належне нашим «феодалам» за їхній вклад у національну культуру, історію цієї видатної Книги слід починати-таки з княгині Параскевії. А вже потім віддавати належне писарям та перекладачам – ченцеві Григорію, який згодом стане архімандритом обителі в Пересопниці, що при ньому завершиться Книга, писареві й, мабуть, художнику Михайлові Василієвичу з Сянока і тим невідомим, хто теж приклався до здійснення «проекту». Цікаво, що серед легіону дослідників Пересопницького Євангелія «знайшовсь-таки один козак», який вважав за доречне так іменувати Книгу: «Євангеліє княгині Жеславської». То був бібліограф А.В.Терещенко в 1861 році. Правда, один-єдиний.
Творці Книги, починаючи зі знатної фундаторки і, очевидно, ініціаторки її ідейно-образної концепції, були свідомі незвичайності свого задуму. Йшлося не просто про переписування євангелій із якихось попередніх церковнослов’янських «подлинников», що було звичним. Євангеліє княгині Жеславської – нове слово в прямому значенні. Задумане воно як переклад із церковнослов’янської мови, цієї «латині» православної Церкви, – на живу народну мову. «Многогрішний раб» Михайло Василієвич двічі в своїх приписках підкреслює, що «всі зуполна виписаниї книги чотирьох євангелистов виложениї (викладені, – В.Г.) із язика болгарського на мову руськую, читачу милий». А поскільки, мабуть, відчувалося, що консервативний «читач милий» може таку новацію зустріти не дуже мило (як це бувало з новітніми іконами, позначеними ренесансними рисами), то в іншій приписці він вважає за потрібне докладніше анонсувати свою книгу: «А іже єсть прекладана із язика болгарського на мову руськую, то для ліпшого вирозумленя люду християнського посполитого. Отож, товаришу милий, не скорби...» – лагідно, аж задушевно, промовляє син сяноцького протопопа...
І мав цілковиту рацію. То було століття, коли майже вся Європа, від німця Лютера почавши, заходилася «перекладати» Біблію з латини на живі національні мови – «прості» щодо божественних латини, грецької та івриту – для ліпшого розуміння її людьми різного стану. Так що княгиня Жеславська та її інтелектуальні помічники йшли в ногу з часом. І хто знає, як би склалася доля української літературної мови, якби Пересопницьке Євангеліє тоді ж таки потрапило на друкарський верстат, що в тисячу разів помножив би новаторський мовний почин? Напевно б не довелося чекати ще триста літ на Котляревського з його Енеєм! Та ба, цього не сталося, хоч таке прагнення в тодішньому українському суспільстві було відчутне: то тут, то там з’являлися «руськомовні» Євангелії, Апостоли, граматики, словники, поезії, літописи; навіть із Пересопницького Євангелія робилися списки. Проте з різних причин ця тенденція панівною не стала. А прибулий через двадцять років із півночі «друкар-москвитин» та його послідовники багатотисячними тиражами своїх видань надовго «припечатали» оті паростки «українізації» церковно-служебних книг. Так надовго, що петербурзькому Синоду треба було думати аж півстоліття, аби врешті-решт дозволити до друку українське Євангеліє, перекладене чернігівським дворянином П.Морачевським ще в 1862 році і оцінене в Імператорській АН як «працю у філологічному відношенні бездоганну».
Пускаючи в люди свою незвичну «прекладену» на просту мову Книгу, княгиня Жеславська і її помічники подбали, щоб достойно прибрати ту «простоту». Отож в час масового (як на ті часи) закладання папірень і поширення паперу всупереч моді для Книги було вибрано не дешевий папір, а пергамент – матеріал коштовний і ...анахронічний. Зате як легко ковзало по його відшліфованій пемзою поверхні гусяче перо, виводячи під лінійку рядки монументального уставу! Як гладенько, рівномірно стелилася позолота в мініатюрах, заставках, ініціалах! Як урочисто на його цупкій щільній основі розквітали барви цинобри й блакиту в пишних орнаментальних обрамленнях мініатюр, у сценах із зображеннями самих євангелістів, де ощадні доторки білилом та теплий кремовий тон самого пергаменту в підписах під тими сценами, посилювали колористичну звучність всієї композиції. Залиті золотистим сяйвом, виткані краї гінким ренесансним рослинним візерунком, аркуші із зображенням євангелистів своєю суцільно-декоративною площиною нагадують українські килими. Цікаво, що якраз ті мініатюри та інші оздоби книги спонукали відомого дослідника української рукописної книги – віддав тій справі понад сорок літ! – Якима Запаска зробити своєрідний лірично-килимовий відступ в своїх книгознавчих дослідженнях і ближче зайнятися народним килимарством та іншими видами народної творчості, які, на його думку надихали творця рукописних шедеврів. Як наслідок – львівський вчений не лише видав солідну монографію про українське килимарство, але й був нагороджений тим, що в одному з музейних фондосховищ відкрив давній, з 1803 року килим із Росішок на Черкащині – його та Івана Гонти рідного села!
Однак повернімося до Книги. Отже її «руська» мова – то феномен у національній культурі. Про це протягом XIX століття захоплено і одностайно говорили всі дослідники. Серед них – Осип Бодянський, котрий відкрив Книгу (увівши її до наукового обігу) в Переяславі. В 1701 році «в місяці квітня 17 дня», Переяславському кафедральному собору подарував книгу не хто інший, як ясновельможний гетьман Іван Мазепа. Павло Житецький присвятив себе її ґрунтовному мовознавчому аналізові.
Поклонився Книзі і Тарас Шевченко. Близько 1846 р., перебуваючи в Переяславі як співробітник Археографічної комісії, він у своєму звіті відзначає вишукане й розкішне оздоблення Пересопницького Євангелія, а також те, що воно «написано малороссийским наречием 1556 года». «Наречие» в тодішній Росії ще не вимовлялося злісно, крізь стиснуті зуби, як тепер людьми відомої категорії, а було просто синонімом «языка». Наприклад, на першому виданні «Слова о полку»... з 1800 року вказувалось, що оригінал друкується «С переложением на употребляемое ныне наречие», тобто сучасну російську мову. Натомість на першому видані «Енеїди» з 1798 року стояло: «перелицованная на малороссийский язык». Так само на альманасі «Ластівка» з 1841 року, на українському перекладі пушкінської «Полтави» з 1837 року – всюди «язык». Так що «всяк сущий в ней язык» міг бути названий і наріччям. Без стиснутих зубів...
Але незважаючи на таку славну історію, на таку символічну подорож в українському часі й просторі, на таке феноменальне значення в історії культури, – незважаючи на все це, досі в багатотомному чи, радше, багатокнижковому корпусі «Пам’яток української мови» Пересопницького Євангелія... нема! Це більше, ніж дивно. Проте з точки зору апологетів єдіно-советского народу, так було й треба. Навіщо будити в українців зайві гордощі, що у них уже в середині XVI століття була книга, де так запашно, соковито нарівні з буйним ренесансним суцвіттям гомонить стихія живої української мови! Незважаючи на деякий церковнослов’янський акцент в її подачі, сучасний читач без зусиль пізнає в ній сучасну мову, як поляк свою в старопольській, чех – в старочеській і т.д. Як приклад наведемо епізод Різдва з євангелія від Луки, такий знайомий нам із численних колядок, що властиво, і сьогодні майже так і сприймається: «...і сталося, коли там били, виполнилися дньове родити єй. І породила сина свого перворожденного і увила його в пеленки, і положила єго в яслах для того, іже їм в дому гостиньном упокою не било. А пастиріє били в той же стороні і сторожу ночную над стадом своїм стерегли. А ангел господинь стал близько них. А ясность божія освітила їх і устрашилися великим страхом. І рекл їм ангел: «Не бойтеся. Бо і я повім вам радость великую, которая буде і всім людєм».
Погодьтеся, скільком мовознавцям, культурологам, перекладачам стало б у пригоді видання Книги. Як, напевне, зрадів би йому незабутній Микола Лукаш! Скільки унікальних лексем, словопоєднань, синтаксичних фігур знайшов би він у ньому! Ось хоч би й таке – перли (перлини). А як у родовому – «перл»? А в книзі є: «перел».
...Чотири роки тому Пересопницьке Євангеліє таки вийшло. Не в серії «Пам’ятки української мови», але під егідою Інституту української мови НАН України. Тираж... 500 примірників. Навіть доктор мистецтвознавства Яким Запаско, що, як говориться у вступній статті, зробив «найбільший внесок у вивчення цієї книги» – її не дістав. Видання Івана Федоровича виходили накладом по п’ять тисяч примірників – в XVI столітті!
Окрема проблема – факсимільне видання Книги. Два Президенти присягали на ній, та, видно, ні один не заглянув у неї, не відкрив для себе її глибину й красу. Перший – Леонід Кравчук, родом з Волині. Тому, за розповіддю тодішнього нардепа поета Романа Лубківського, таку й реліквію – волинську – підібрали для інавгурації. Всі свідки, як міцно десниця Віктора Ющенка лягла на Книгу. То, може, той міцний доторк надихне його на здійснення всіх наших сподівань, у тому числі й такого скромного, порівняно з іншими, як сподівання зробити для українців доступною цю знакову, таку важливу для них книгу – Книгу присяги?
