Geum.ru

М. В. Остроградського Зелюк В. В., Стаднік С. М., Демиденко Т. П. Зміст Вступ 1 Історія Полтавського обласного інституту післядиплом

Вид материалаДиплом
Подобный материал:
1   2   3   4   5

Перевірка стану викладання історії та географії свідчить, що “на уроках історії дітей перевантажують програмовим матеріалом, переважають пасивні словесні методи викладання, мають місце викривлення історичних фактів, конспекти педагогів написані з помилками. Це спричинено тим, що в багатьох випадках історію викладають малокваліфіковані вчителі-випускники короткотермінових курсів, учителі інших спеціальностей – біологи, математики, мовники”.

“У багатьох школах під час проведення уроків географії карта не має визначеного місця, її вивішують там, де є за що “зачепити”, не рахуючись з дидактичними вимогами. Зовнішній вигляд карт - неохайний, не тільки учні, а й учителі на карті показують рукою. Навіть на екзаменах в одній із шкіл учні не знали, як поводитися з указкою, якою їх озброїли для такого урочистого моменту, і проривалася закореніла звичка показувати пальцями. І взагалі, - вчителі часто недооцінюють так званих “дрібниць”, які на їх погляд, не мають ніякого значення”.

Виявлені під час перевірки недоліки ставали предметом обговорення на засіданнях ради інституту, розроблялися методичні рекомендації для їх усунення.

Одним з основних напрямків роботи УКВ - це допомога райпедкабінетам та методоб’єднанням вчителів в організації методичної роботи. В жовтні 1945 року проведено 3-х денний семінар для завідуючих райпедкабінетів, розглядалися питання: “Методи і форми роботи педкабінетів”, “Урок – основна форма навчальної роботи в школі” та інші. Відвідано 6 кращих уроків, потім зроблено аналіз. Ще на початку навчального року працівниками інституту складено та розіслано орієнтовну тематику роботи методичних районних об’єднань учителів, які допомагали педагогам розробляти актуальні питання з проблем освіти. До всіх тем надавалася бібліографія. Вагомою складовою науково-методичної діяльності закладу було вивчення, узагальнення та розповсюдження серед учителів найкращого педагогічного досвіду. Вивчалася робота кращих вчителів області з метою популяризації під час виступів на нарадах, по радіо, висвітлення роботи окремих педагогів через пресу – обласні, районні, всесоюзні газети.

З другої половини 1946 року погіршилося забезпечення шкіл і житла працівників освіти паливом та хлібом [14]. У жовтні 1946 року на селі хлібні пайки надавалися лише вчителям і не видавалися їх дітям та їхнім утриманцям. Були випадки порушення постачання хлібом і самих вчителів. Через брак одягу, взуття, продуктів харчування в окремих селах діти не відвідували занять. Архівні дані свідчать про важке матеріальне становище освітян і учнів, яке склалося внаслідок ігнорування владою соціальних аспектів при проведенні хлібозаготівельної кампанії 1946 року. І все-таки освіта області поступово розбудовувалася.

Освітня, науково-методична діяльність інституту – це щоденна, копітка робота його колективу: відповідальних виконавців, інтелектуалів, досвідчених вчителів-практиків, творчих людей. Чесною працею вони примножували й зміцнювали кращі традиції регіонального шкільництва. Освіта до кінця незбагненне, багатогранне явище суспільного життя, в якому відбуваються найвищі злети людського духу й інтелекту, виявляється найщиріша самовідданість улюбленій справі а іноді, на жаль, - агресивна примітивність мислення, хитре користолюбство, кар’єризм. Співвідношення цих полюсів встановити важко, бо неможливо виміряти освітнє коло. Але від того, які тенденції виявляться потужними, залежить майбутнє нашої школи й суспільства.

Виразною, яскравою особистістю повоєнного історичного періоду діяльності ІУВ був завідуючий кабінетом історії і географії – Кіндрат Іванович Кушнірчук. Він запам’ятався як високоерудована, висококультурна, енциклопедично освічена, талановита людина. Кіндрат Іванович народився на Житомирщині у 1889 році. Після закінчення церковно-приходської школи навчався в учительській семінарії. Закінчив у 1932 році аспірантуру Харківського педагогічного інституту. Працював в Наркомпросі УРСР особистим секретарем М. О. Скрипника. Зазнав репресій і переслідувань. У зв’язку з “скрипниковщиною” відібрано документи про освіту, службу в армії, трудовий стаж, вчене звання. З часом його “скрипниковську справу” детально розглянуто у прокуратурі СРСР та у міністерстві внутрішніх справ СРСР. Після реабілітації працював у Полтаві. В інституті удосконалення вчителів займав посаду методиста історії і географії, завідував кабінетом. Всі свої знання віддавав вчителям: проводив аналізи уроків, узагальнював передовий педагогічний досвід та пропагував його серед вчительства в усній формі (через лекції, доповіді, семінари, консультації), через обласну педагогічну виставку (як екскурсовод), через публікації в пресі ( журнал “Історія в школі”, газети – “Радянська освіта”, “Учительская газета”, “Зоря Полтавщини”, районні видання Полтавщини), проводив цікаві екскурсії для вчителів по історичним місцям Полтави та ії околиць. Тільки за один 1951-1952 навчальний рік надав методичної допомоги 3 473 педагогам області.

К. І. Кушнірчук завжди намагався захищати вчителів від, іноді, грубого, бюрократичного ставлення до них деяких інспекторів, яке призводило часто до небажаних наслідків – конфліктів, звільнень з роботи. В газеті “Зоря Полтавщини” від 17 листопада 1945 року опубліковано його статтю “Проти формалізму в педагогічній роботі”, де він розкриває суть “формалізму” в учительській, директорській та інспекторській праці: “Прояви формалізму особливо позначаються при засвоєнні учнями історичної термінології. В практиці частини учителів історична термінологія “зазубрюється”. Інша частина учителів, крім “заучування”, практикує записування термінів, тобто більш досконале їх “зазубрювання”, що в багатьох випадках становить причину перекручування учнями історичної термінології, особливо, коли запис її проводиться під диктант. Встановлено, що деякі вчителі не перевіряють записів учнів на уроках історії і внаслідок цього відомий термін “слов’яни”, наприклад, перетворюється в “селяни”, “Ричард” – в “Личар”, “рейнський” – в “ренський”, “рейський” тощо. Особливу трудність для засвоєння становлять терміни, взяті з іноземних мов. Відсутність пояснень тут веде до викривлень анекдотичного характеру. В багатьох випадках учні асоціюють іноземні терміни з словами, взятими з нашої сучасної мови, наприклад, “аббати і єпіскопи” – “горбатими єпископами”, “сфінкс” – з “свінкс”, “свінск” і, навіть, з “свіжск”.

Отже, формалізм криється в поганій підготовці до уроку, у формальному ставленні до своїх обов’язків – аби провести урок. Та формалізм знаходить своє місце і в контролі за роботою педагога. К. І. Кушнірчук виступав проти образ, безпідставних обвинувачень учителів з боку керівників, які самі виявляли зразки “закоренілого формалізму”. В кожному випадку керівник повинен допомогти учителеві закріпити і удосконалити хороші методи його роботи і одночасно сприяти виправленню недоліків. Боротьбу проти формалізму не можна зводити до наказу або резолюції. Вона повинна бути систематичною, наполегливо і постійною – такою була позиція досвідченого методиста.

В ті роки жорсткого адміністрування, заполітизованих вимог до викладання історії, обов’язкової “ув’язки” історичного матеріалу з сучасністю, Кушнірчук мав сміливість виступати проти цих “зв’язків”, “ув’язок”, які крім методологічної плутанини нічого не давали. Свої погляди виклав в проекті методичного листа на тему: ”Основи ідейно-політичного виховання учнів при викладанні історії в середній школі.”

Восени 1952 року в приміщення інституту прийшло троє людей... Полтавський обком партії доручив їм перевірити роботу Кушнірчука. Головну увагу привернув зміст проекту методичного листа. Його назвали “ревізіоністським” за те, що не включили відомий вислів Сталіна “Революція рабів ліквідувала рабовласників та відмінила рабовласницьку експлуатацію трудящих". Знову перевірки, переслідування, звинувачення в “ревізіонізмі” та “скрипниковщині”. Не витримавши, Кіндрат Іванович написав заяву про звільнення з роботи в інституті. Наказом ОблВНО був призначений вчителем історії, логіки, музики та співів міської середньої школи №1. З часом його кабінет історії слугував лабораторією для методистів інституту УКВ. Саме тут проводилися семінарські заняття для курсантів, показові уроки, позакласні заходи – екскурсії, гурткова робота, обмін педагогічним досвідом.

Маючи чималий досвід концертних виступів, хорового співу під час церковного богослужіння, придбаний ще в дореволюційні часи навчання у церковно-приходській школі, учительській семінарії та в Київському музично-драматичному училищі, Кіндрат Іванович виявив іншу грань своєї обдарованості - талант музиканта і диригента. Створивши шкільний хор, який практикував виконання трьох категорій пісень – радянських композиторів, народні пісні, твори класичної спадщини, отримував дипломи і нагороди на численних конкурсах, оглядах, фестивалях. Та після 8 років успішної концертної діяльності за вказівкою “зверху” хор передано Полтавському музичному училищу для проходження практики диригування студентів цього закладу. А через 2-3 місяці таких практичних занять хоровий колектив – дезорганізовано, декваліфіковано, зрештою ліквідовано.

Постанови, накази, вказівки, ідеологічний контроль спецслужб КПРС, тотальна політизація – реалії суспільного і педагогічного життя радянських часів. Достатньо згадати, наприклад, обов’язковий принцип партійності за допомогою якого намагалися педагогічну науку зробити служанкою партії і уряду. Іноді цензурна надмірність призводила до анекдотичних ситуацій. Так, на фестивалі під час виконання хором пісні “Зимний вечер” (слова - О. Пушкіна, музика – О. Даргомижського) журі угледіло в словах “Выпьем, добрая старушка, радость юности моей...» заклик до пияцтва. Але ж цей твір - програмний твір не тільки у циклі вокальних творів для хорових колективів, а й в курсі літературного читання по програмі 5 класу. Вірш вивчався і вивчається вже більше 100 років. “Реакційні погляди” виявили також у тексті пісні “Сосна” (слова – М. Лермонтова, музика – О. Даргомижського). Мотивація – словосполучення “дикий Север” не відповідало реаліям радянського життя, тому що “... в Советском Союзе дикие дебри и пустыни превращаются в культурные творения”.

Кінець 1940-х повоєнних років... Час початкової агонії сталінського режиму. В суспільстві ще зберігалася ейфорія Перемоги, яка надавала людям оптимізму та енергії, породжувала сподівання на мирне й щасливе життя. Перед колективом науковців інституту залишалося гострим питання про необхідність перепідготовки учителів з питань методики викладання шкільних предметів, для чого необхідно було організовувати планомірне проведення курсової системної роботи. Але бракувало належного фінансування, достатньої кількості відповідальних, професійних методичних кадрів. І все ж таки невеликий колектив науковців закладу, очолюваний досвідченим керівником - Т. М. Толстоносовою, не зважаючи на об’єктивні життєві негаразди, активно надавав методичну допомогу вчительству, сприяв зростанню їхньої професійної майстерності. Організовувалися численні науково-практичні семінари в області, зазвичай, у вихідні дні. В інші робочі дні тижня методисти працювали на короткострокових курсах по педагогічній підготовці, вели переписку по питанням, з якими до них зверталися вчителі. Найбільше часу витрачали на відвідування уроків, їх аналіз, безпосереднє спілкування з проблем професійного викладання. Найкращі зразки педагогічного досвіду пропагувалися, ставилися у приклад для інших. У випадку виявлення значних недоліків й непрофесіоналізму, але готовності і прагнення вчителя працювати над собою, надавалися методичні рекомендації, надалі відслідковувалася самоосвітня робота. В протилежному випадку, коли вчитель не погоджувався з висновками перевіряючих - матеріали передавали інспекторському контролю.

Фаховий рівень педагогічних кадрів природно позначався на якості освіти регіону. Тому системну, науково-методичну роботу по підвищенню кваліфікації вчительського загалу з певним педагогічним досвідом інститут успішно сполучав з наданням професійної підтримки молодим вчителям. “Молодий учитель – випускник педучилища чи інституту – починає роботу на основі набутих в навчальному закладі, здебільшого без педагогічного досвіду. В школі на уроках він натрапляє на ряд різноманітних навчальних і виховних питань, які часто не в силах розв’язати сам. Йому потрібна постійна допомога. І цю допомогу повинні надавати методичні об’єднання, предметні комісії, досвідчені вчителі, керівники шкіл, інститут удосконалення кваліфікації учителів” – писала Т. М. Толстоносова в статті “Допомога молодим вчителям”, яка опублікована в газеті “Зоря Полтавщини” від 13 жовтня 1948 року.

У 1950 році до шкіл Полтавщини прибуло 249 молодих спеціалістів. Міські і сільські школи в їх особі одержали перспективний, “міцний загін освічених, озброєних науковими знаннями викладачів”. Утім, в перші дні своєї роботи вони зустрілися з певними труднощами, які можна перебороти лише при повсякденній кваліфікованій допомозі. Саме тому інститут систематично проводив усні та письмові консультації. Щороку після державних екзаменів заклад організовував для випускників педвузів зустрічі з досвідченими викладачами. Випускники ознайомлювалися з планами і конспектами уроків, з документацією методичної, позакласної та позашкільної роботи.

Завдяки постійному консультуванню помітно зростала педагогічна майстерність молодих вчителів. Методисти ґрунтовно знайомили з принципами побудови уроку, з практикою планування навчально-виховної і позакласної роботи, з технікою виготовлення наочності. До послуг молодих спеціалістів надавалася бібліотека закладу, яка налічувала 5 тисяч книжок з педагогічної, психологічної, художньої літератури.

...1950-ті роки: кінець сталінської тиранії, початок короткотривалої хрущовської “відлиги”. Процес лібералізації суспільно-політичного життя охопив і освіту, але був досить суперечливим й непослідовним. Щоб забезпечити міцну основу для розгортання науково-технічної революції на потреби народної освіти стали виділяти істотно більші кошти. Позитивні зрушення в освітній галузі мали особливо велике значення для справи національного відродження, появи цілого покоління “шістдесятників”. У 1950-тих роках семирічна освіта стала обов’язковою. В містах здійснювався поступовий перехід на обов’язкову освіту в обсязі десятирічки. В області працювало 1 663 школи. Навчальні заклади м. Полтави вперше стали запроваджувати загальну 10-річну освіту в 1953-1954 навчальному році. Тоді до 8-х класів прийнято було 1 995 учнів – випускників 7-мих класів. В сільській місцевості семирічки теж перетворювалися на десятирічки, але дуже уповільненими темпами. Зміни відбувалися і в інституті – змінювалося керівництво: згідно наказу № 13 від 19 січня 1951 року Толстоносову Тамару Миколаївну звільнено з посади директора інституту УКУ в зв’язку з переходом на іншу роботу і тимчасово виконання обов’язків директора закладу передано Безносику Андрію Петровичу згідно наказу завідуючого Полтавським ОблВНО від 19 січня 1951 року. А ще пізніше – у жовтні 1953 року на посаду директора ІУКУ призначено Степана Васильовича Соломченка, який очолював інститут до серпня 1972 року (Фото № 2: С. В. Соломченко – директор ІУКУ (жовтень 1953 – серпень 1972 року).

Степан Васильович Соломченко – людина з яскравою, насиченою вагомими життєвими подіями біографією. Народився у 1916 році в селі Тарновщина Покрово-Багачанського району Полтавської області в сім’ї селянина. Після закінчення Тарновщинської семирічної школи поступив до Лубенського медичного технікуму. Важкі матеріальні умови життя стали на заваді навчання, довелося поїхати на курси трактористів, які закінчив в 1932 році. З часом працював трактористом, потім шофером при Покрово-Багачанській МТС [15]. У 1934 році навчався на підготовчих курсах при Лубенському дворічному учительському інституті. Закінчивши його в 1935 році, був зарахований на перший курс хіміко-біологічного факультету. З 1937 по 1939 рік працював вчителем семирічної школи в селі Ворошиловка Сенчанського району Полтавської області. Три роки служив в армії. Коли розпочалася Вітчизняна війна – пішов на фронт. Приймав участь у боях на Західному, потім Ленінградському фронтах. Тричі був поранений. З 1945 по 1949 рік працював завідуючим відділу пропаганди і агітації Гребінківського РК КПУ Полтавської області, пізніше – другим й першим секретарем Гребінківського РК КПУ. Згідно постанови секретаріату обкому КП України від 10 вересня 1953 року затверджений на посаду директора Полтавського інституту удосконалення вчителів [16].

Система підвищення кваліфікації вчителів без практичного досвіду, з нагромадженням термінів - “підготовка”, “перепідготовка”, “удосконалення вчителів”, “методична робота” для Степана Васильовича здавалася складною й незрозумілою. Та з часом набувався досвід спілкування з різними категоріями керівників освіти – директорами шкіл, методистами, інспекторами, завідуючими відділами освіти. Будучи від природи людиною виняткової енергії й динамічності, багато їздив у відрядження по містам і селам Полтавщини, а також в інші області. Ці поїздки дозволяли тримати, так би мовити, руку на пульсі педагогічного життя. В дискусіях з колегами зароджувалися принципові, концептуальні підходи до проблемного запитання: як удосконалюючи кваліфікацію вчительства, удосконалювати діяльність самого інституту - науково-методичного центру Полтавського регіону. Переконаний в тому, що знання, які необхідно отримати слухачам курсів, повинні представляти собою інтеграцію педагогіки і психології з теорією й практикою шкільного життя, Степан Васильович орієнтував колектив на найвищу професійну планку діяльності. Він умів цінувати розумних, досвідчених методистів і спрямовувати їх творчий потенціал.

В 1953 році започаткована нова сторінка в історії впровадження нових педагогічних технологій – політехнічне навчання. “Основа політехнічного навчання полягає в тому, що на базі системного і міцного засвоєння основ наук якомога ширше знайомити учнів з найважливішими галузями виробництва, прищеплювати їм практичні навички, любов до праці” – зазначалося в директивних документах КПРС.

Вчительські наради виявили розгубленість освітян: з чого починати? Якими програмами користуватися? Бракувало вчителів, які б могли на належному рівні викладати виробничі дисципліни, організувати вивчення машин, техніки – автомобілів, тракторів, комбайнів. В цих умовах працівники інституту розробили програму заходів по підвищенню політехнічних знань вчителів, в структурі інституту організовано відділ політехнічного навчання, вводиться посада методиста з машинознавства, з агрономії та методиста праці в майстерні. Вчителі проходили обов’язкові курси з машинознавства і електротехніки. Матеріально-технічною базою для проведення таких курсів слугували кабінети і кафедри механізації сільського господарства Полтавського сільськогосподарського інституту. Курсанти слухали лекції, ознайомлювалися зі схемами і макетами різних двигунів і ходових частин тракторів. Крім теорії вчителі проходили “практику підготовки двигунів до їх запуску і водіння машин". Активно працювали при школах гуртки по вивченню основ агрономії, зоотехніки, домоводства. Їх керівниками були спеціалісти сільського господарства – механізатори, агрономи, керівники колгоспів.

Завдання політехнічного навчання, що стояли перед шкільними колективами, виключали формальність та абстрактність їх виконання, вимагали практичного поєднання знань учнівської молоді з працею, виробництвом, довкіллям, життям. Актуальним постало питання про більш досконале обладнання навчальних кабінетів, майстерень, виготовлення наочних приладь руками учнів. Багато скарг та критичних зауважень надходило на адресу районних і обласного відділів освіти від керівників навчальних закладів з того приводу, що для обладнання кабінетів і майстерень важко знайти деякі інструменти і матеріали. В магазинах більшості з них немає, а якщо і є – придбати неможливо: магазини не продавали їх по перерахунку, а лише за готівку. Тому назрівала потреба ОблВНО централізувати справу постачання шкіл інвентарем, хімікатами, добривами, насінням.

З часом провідну роль у створенні матеріально-технічної бази для здійснення політехнічного навчання відігравали підприємства-шефи – фабрики, заводи, колгоспи, радгоспи. Вони допомагали обладнувати шкільні майстерні верстатами, технічним інструментарієм, різними матеріалами і сировиною. В шкільних дворах почали з’являтися трактори, автомашини, сільськогосподарський реманент. У міських школах політехнічне навчання поєднувалося з практичною роботою на виробництві. В деяких школах м. Кременчука, наприклад, були створені і успішно працювали спеціалізовані класи виробничого напрямку. Учні цих класів проводили практичні заняття безпосередньо на підприємствах. Кадрові робітники охоче допомагали школярам, вбачаючи в них свою майбутню зміну. Завідуючий кабінетом політехнічного навчання О. Я. Ярошенко ( пізніше працював І. А. Соляник) та методист з агрономії П. К. Яворський вивчали стан роботи класів з виробничим напрямком навчання, допомагали педагогам цих класів та поширювали їх досвід. Прикладів успішної реалізації політехнічного навчання можна перераховувати безліч, але краще побачити власними очами. Це добре розуміли науковці ІУКУ й вирішили організувати обласну педагогічну виставку, яка відкрилася 1 липня 1955 року в приміщенні середньої школи № 6. Для своєчасної та якісної підготовки до відкриття обласної виставки та відбору кращих експонатів було створено виставкову комісію в складі 5 методистів: Г. Я. Чепурного (завідуючого кабінетом педагогіки), О. А. Порубіновської (завідуючої кабінетом початкових класів), Ф. А. Мороз (завідуючого кабінетом математики), Т. М. Москаленко (завідуючої кабінетом біології) та В. І. Наливайко ( завідуючої кабінетом позакласної роботи). Головою виставочної комісії призначено Г. Я. Чепурного, секретарем – В. І. Наливайко. Заступнику директора з навчальної роботи П. Д. Калініченку доручалося до початку травня розробити план-схему обласної виставки, визначити розділи, порядок розміщення експонатів та дати завдання всім райпедкабінетам про проведення районних педагогічних виставок з метою відбору цікавих експонатів. Складено графік чергування на виставці й зроблено замовлення на друкування об’яв про виставку (100 екземплярів) та запрошень (2 тисячі одиниць). Під час функціонування педагогічної виставки планувалося організувати фотографування в 4-х примірниках кожного кращого експонату для подальшого оформлення альбому.