Сумський державний університет к афедра ф ілософії
| Вид материала | Документы |
- Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
- Сумський державний університет, 711.42kb.
- Сумський державний університет, 243.69kb.
- Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 259.81kb.
- Сумський державний університет чорток Юлія Володимирівна, 385.8kb.
- Сумський державний університет Бібліотека, 56.1kb.
- Сумський державний університет кафедра філософії, 14150.92kb.
- Сумський державний університет скиданенко Юлія Павлівна, 350.46kb.
- Конференції, семінару, 1844.01kb.
- Сумський державний університет На правах рукопису Чорток Юлія Володимирівна, 2128.39kb.
Міністерство освіти і науки України
СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра філософії
WYŻSZA SZKOŁA FINANSÓW I ZARZĄDZANIA w WARSZAWIE
Katedra Filozofii
ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС Г. С. СКОВОРОДИ
с. Сковородинівка
Філософський
та літературознавчий виміри
сучасних гуманітарних досліджень
МАТЕРІАЛИ
Міжнародної науково-теоретичної конференції
до 287-ліття з дня народження Г.С. Сковороди
(Суми, 17-19 грудня 2009 року)
Суми «Видавництво СумДУ» 2009
УДК 167+130.2:37.8.4.001
ББК 87.3(4/8)
Ф-87
Філософський та літературознавчий виміри сучасних
Ф-87 гуманітарних досліджень: матеріали Міжнародної науково- теоретичної конференції до 287-ліття з дня народження Г.С. Сковороди, м. Суми, 17-19 грудня 2009 року /редкол.: В.М. Вандишев, В.О. Артюх. – Суми: Вид-во СумДУ, 2009. – 109 с.
У збірнику матеріалів конференції широко представлена проблематика філософських рефлексій сфери гуманітарного дискурсу. Частина виступів присвячена особливостям філософії Григорія Сковороди. У доповідях та тезах також широко аналізується специфіка «лінгвістичного повороту» в сучасних гуманітарних дослідженнях.
Учасники конференції розглядають фундаментальні альтернативи культури, філософської ампліфікації феномену авторства як типу культурного посередництва, психологічної моделі магічних текстів-замовлень, метафізику відчуження слова, особливостей літературної творчості та лінгвофілософське підґрунтя художнього тексту.
УДК 167+130.2:37.8.4.001
ББК 87.3(4/8)
© Видавництво СумДУ, 2009
Наукове видання
Філософський
та літературознавчий виміри
сучасних гуманітарних досліджень
МАТЕРІАЛИ
Міжнародної науково-теоретичної конференції
до 287-ліття з дня народження Г.С. Сковороди
(м. Суми, 17-19 грудня 2009 року)
Відповідальний за випуск В.М. Вандишев
Комп’ютерне верстання В.М. Вандишева
Формат 60х84/16. Ум. друк. арк. 6,34. Обл.-вид. арк. 6,09. Тираж 150 пр. Зам. №
Видавець і виготовлювач
Сумський державний університет,
вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3062 від 17.12.2007.
Вандышев В. Н. – д-р филос. н., проф., alburnus@mail.ru
(Cумы, Сумский государственный университет)
К ВОПРОСУ О ФУНДАМЕНТАЛЬНЫХ
АЛЬТЕРНАТИВАХ КУЛЬТУРЫ
Побуждает к исследованию особенностей социальной коммуникации философия постмодернизма. Как знаковое явление она предстала в литературных и философских трудах Дж. Фоулза, Ф. Гваттари, Ж. Делёза, Ж.-Ф. Лиотара, Ж. Батая, Ж. Дерриды, М. Фуко, Р. Барта и других мыслителей ХХ века. Определённое отображение нашла эта тема и в работах ряда украинских и русских учёных, среди которых можно отметить работы И.В. Арнольда, М.М. Бахтина, О. Забужко, Ю.М. Лот-мана, Е.С. Переломовой и др.
Начиная с античности, с философских течений той эпохи, западная философская мысль всегда была неоднородной. Можно по разным критериям проводить дифференциацию исходных философских идей: материализм и идеализм; реализм и мистицизм; рационализм и сенсуализм; агностицизм и скептицизм; монизм и дуализм и т.п. Но можно принять и еще одно членение, которое можно обозначить как мобилистскую и тоталистскую традицию. В этой системе, например, философия Гераклита– это мобилизм, а философия Платона и Сократа – тотализм.
Тоталистская традиция характеризуется стремлением создать великую систему, выявить единственную теорию для всеобъемлющего объяснения жизни, истории, взаимоотношений отдельных людей и различных социальных групп людей. Сократ, Платон и Аристотель – центральные фигуры тоталистской традиции, чьи идеи были развиты Декартом и Кантом, Гегелем и Марксом. В этом же направлении развивалось христианское учение и политическая идеология капитализма. В тотализме философские правила аксиоматичны и воспринимаются как данность. Мышление автономно и пытается осветить и рассмотреть существование, исходя из того, что наблюдение идет от ego в направлении к окружающему миру. Тоталистскую философию интересует взаимосвязь между душой и телом (= ego и миром), поэтому она в основе дуалистическая. Цель тотализма – создать систему, которая служила бы практическим руководством по миру и жизни.
Мир, в котором на все вопросы есть ответы, является совершенным миром, миром цельным (от англ. totality), а в результате – утопией, ставшей манифестом. Как никакое иное в этом плане показательно учение Платона, утверждавшего, что эта утопия уже существует, и что она истинно реальна, реальнее чувственно воспринимаемой реальности. Воспринимаемая нами реальность, на самом деле лишь смутный образ сверхреального мира идей. И христианство приняло тоталистскую концепцию платоновского толка. Идеология его утопична, и одновременно есть идея потерянного рая и идея грядущего блаженного мира небесного.
Мобилистская традиция берет начало от Гераклита Эфесского. Мобилистская традиция характеризуется стремлением к всеобщей открытости. Каждый субъект стремится приспособиться к реалиям окружающего мира, примириться с обстоятельствами существования, с тем, чтобы использовать эту позицию как стартовую площадку для улучшения условий, навязанных судьбой. Идея здесь находится вне бытия и вне людей, а еgo не является данностью. Логика философствования направлена от мира к субъекту. В мобилизме вопрос не требует ответа, за ним прячется следующий. Вопрос выражает страстное стремление к свободной и бескомпромиссной мысли, интеллектуальной полноте, свободе выбора. Поэтому, ответ – это всегда тупик развития мысли, отвлекающий маневр, удобное пристанище. А настоящее – это то, что есть, настоящее – это действительность, это реальность существующих отношений и связей.
Мыслитель-мобилист противник утопии, поскольку утопия – это явный инструмент власти, требующий от человека полного подчинения и ограничивающий его в свободном мышлении и полнокровной жизни в настоящем. В обмен на его свободу в более или менее отдаленном будущем человеку обещана награда, награда за добровольное рабство и страдание, на которое человек себя обрекает либо потому что его одурачили, либо потому что он позволил, чтобы его одурачили, либо хотел, чтобы его одурачили. Мобилистская философия отвергает все это, а взамен награды предлагает воздух свободы и ограниченные, но реальные возможности в настоящем. Цель – высветить и обезвредить любые попытки оправдать иерархии, которые мы вынуждены строить только лишь для того, чтобы сделать существование более понятным.
Мобилистская критика не склонна вступать с властью в диалог, она не устраивает торг, а обнажает установившиеся «истины», веру в «прогресс» и «вознаграждения», лишает их иллюзорного блеска. Требование свободы распространяется и на отношение философов к собственной философии: мысль должна быть совершенно свободна!
Осознав, что прежний взгляд на мир устарел и привычные понятия больше не могут объяснить непонятные нам явления, мы вынуждены от него отказаться. Но в этом явлении есть и позитив: мы освобождаемся и от большого количества знаний, ставших ненужными, человеческое сообщество выстраивает и внедряет новые системы миропонимания.
Литература:
- Бард А. и Зодерквист Я. Нетократия. – С.-Пб., 2004.
- Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / [пер с фр.]. – М., 1989.
- Бьюкенен П. Смерть Запада. – М., 2004.
- Делёз Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? / [пер. с фр.]. – М.; СПб., 1998.
Гришин Іван Якович, проф.
(Харків, ХНТУСГ імені Петра Василенка)
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ „ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА-300” В КОНТЕКСТІ СКОВОРОДИНО-КОНФУЦІЙСЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ
1. Великий Проект „Григорій Сковорода-300” (далі – Проект) запропоновано у 2002 році. „Великий” – значить: справедливий, вирішує доленосні для людини проблеми; формує життя людини за законами коеволюції з природою. Це мегапроект, який включає в себе тисячі проектів різних за типом, за масштабом та за фазами їх виконання щодо розвитку України. В такому проекті вирішальну роль відіграє його концепція.
2. Концепція розвитку регіонів базується на рішеннях Ріо-92 і Йоганнесбург-2002 щодо сталого (збалансованого...) розвитку регіонів; ідей Г. Сковороди: моделі триєдності світів; його ідеях щодо щастя на сродній праці; тези „не рівної рівності”; кардіоцентризму; видимого і невидимого; розшифровки змісту його епітафії; введенні сковородино-конфуційських переконань; створенні наукових парків типу „Технокрай”...
Його ідеї розглядаються під кутом зору наступних гіпотез: переходу від понять „інноваційна діяльність” (пріоритет насильницької смерті і розрухи) до „новаторська діяльність” (пріоритет спасіння, збереження і підтримки життя зі щасливою людиною в ньому); від концепції „ноосфери” до гіпотези „ноосенсоросфера”; від поняття „гуманізм” до гіпотези „космобіогуманізму”; від відсутності на даному етапі розвитку України загальноприйнятого світогляду до сковородино-конфуційської ідеології...
3. Управління цим Проектом базується на гіпотезі восьмиблокової Системи досягнення сталого розвитку країною/регіоном.
4. Основна задача, яка вирішується в Проекті – це формування в Україні зразкових районів-символів в місцях народження, перебування та поховання видатних українців і на цих засадах виховання, частково через туризм, високопатріотичної, сильної в новаторській діяльності особистості.
5. Мета-місія Проекту – полягає у створенні пілотного зразка духовно-технологічної країни у досягненні сталого розвитку суспільства, направленого на щастя людини на основі спорідненої праці, на створення можливостей бути їй здоровою, а також на помірковане споживання з домінуванням сковородино-конфуційських поглядів. При цьому враховується високомісійний факт відмовлення України від статусу ядерної держави.
6. Значну роль в управлінні Проектом відіграють методи і методології. А саме, базовими є: філософсько-теїстично-науково-практичний підхід; практична філософія; концептуалізм; номадологія; ідеї управління майбутнім; використання методологій ООН та вітчизняних вчених у визначенні індексів та індикаторів сталого розвитку; технологічна кейс-методологія; сковородино-конфуційські засади...
7. Нові поняття запропоновані і застосовані автором тез в концепції Проекту: ноосенсоросфера; космобіогуманізм; м’який антропоцентризм; новаторська діяльність; новаторський капіталізм; технокрай; сковородино-конфуційська ідеологія...
8. При просуванні Проекту застосовуються органічно поєднанні ідеї левіафану, голему, егрегора... Фінансування залежить від того: як підприємці та чиновники голему сприймають Проект. А його рівень парадигмальності залежить від потужності левіафану; стану законодавчого та інформаційного забезпечення; рівня розвитку громадянського суспільства; партнерства, конкуренції, ворожнечі...
9. Планується: здійснити заходи по пропаганді Програми ЮНЕСКО „Десятиріччя освіти для сталого розвитку”; звернутись до відповідних українських органів та структур ООН відносно проведення у 2022 році в Україні чергового саміту ООН з проблем сталого розвитку; провести належні фундаментальні і прикладні дослідження з проблем розвитку України в контексті Великого Проекту „Григорій Сковорода-300” зі сковородино-конфуційською ідеологією; запропонувати доцільні закони і внесення змін до Конституції України...
Заветный С.А. – д-р філос. н., проф.
(Харків, ХНТУСГ імені Петра Василенка)
ОБЩЕНИЕ КАК ВАЖНЫЙ ФАКТОР ГАРМОНИЗАЦИИ МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЙ
В большинстве случаев общение рассматривается как «процесс взаимосвязи и взаимодействия общественных субъектов (классов, групп, личностей), в котором происходит обмен деятельностью, информацией, опытом, способностями, умениями, навыками, а также результатами деятельности; одно из необходимых и всеобщих условий формирования и развития общества и личности» [4, 433].
Общение исключительно сложное социальное явление, для уяснения которого следует вначале привлечь структурно- функциональный подход, в соответствии с которым выделяются следующие виды общения: сотрудничество, соперничество, конфликт (Ишмуратов А.Т.), непосредственное и опосредованное, анонимное и персонифицированное, формально-ролевое (служебное, официальное, статусное) и неформальное (личностное, родственное, интимное и др.) (Пазенок В.С.) Можно выделить и другие виды общения, которые вплетены в различные сферы жизнедеятельности человека: науку, искусство, литературу, религию, философию, мораль, политику, право, экономику, торговлю, образование, воспитание, просвещение, пропаганду, агитацию, туризм, спорт, секс, почту и т.п.
Общение выполняет множество задач в становлении и развитии личности и общества, что находит наибольшее воплощение в его функциях. В зависимости от цели и направленности, а также содержания актов общению присущи коммуникативная (социальное взаимодействие), трансляционная, информационно-коммуникативная (аккумулирование и передача социального опыта и форм культуры), экзистенциально-организующая (самореализация личности, ее жизнедеятельность), культурно-воспитательная, социализирующая (формирование человека, определение и обогащение его духовного опыта) функции [3, 337]. Кроме того, выделяются также такие функции, как синдикативная (согласование интересов общностей), консенсусная (преодоление социальных конфликтов и противоречий), регулятивно-коммуникативная (формируется представление о нормах, правилах поведения), аффективно-коммуникативная (регулируется и снимается эмоциональные напряжения в человеческих отношениях). А.А. Брудный выделяет в качестве основной рабочей функции инструментальную функцию, необходимую для обмена информацией в процессе управлении и совместного труда [2, 244-245]. Л.А. Карпенко добавляет к этому еще функции: побудительная, цель которой – стимуляция активности партнера; понимания, цель которой – не только адекватное восприятие и понимание смысла сообщения, но и понимание партнерами друг друга; амотивная, цель которой – возбуждение в партнере нужных эмоциональных переживаний; оказания влияния, цель которой – изменение состояния, поведения партнера (2, 245).
Новые познавательные результаты раскрывает системный подход к изучению социальных явлений, каковым является общение. Для изучения последнего полезно обратиться к рассмотрению его в качестве деятельности, где можно выделить такие компоненты, как субъект и объект, цель и средства, система действий и результат.
Применительно к общению эта система может быть представлена следующим образом:
- субъект общения (отдельный человек, группы людей, институты и т.п.);
- средства общения (слова, жесты, мимика, носители информации, образы, материальные и духовные ценности и т.п.);
- цель общения (установление взаимопонимания, согласование и объединение усилий, реализация социальных смыслов, мотивов и стимулов, упорядочение действительности);
- система действий общения (объяснение, сообщение, убеждение, внушение, координация; поиск, обработка, извлечение информации и т.п.);
- результат общения (стабильность, развитие);
- объект общения (общество, общности, организации людей, институты, личность и т.п.).
Следуя логике системного анализа, важно в системе общения выделить системообразующий компонент. Если принять за признаки его выделения свойства объединять все компоненты в систему, а также приводить ее в функциональное состояние, то таким компонентом должен быть субъект общения, ибо он изучает и систематизирует информацию об объекте, вырабатывает решение, подбирает средства, определяет диапазон и порядок действий общения, вносит коррективы в свою деятельность.
Литература:
1. Аверьянов А.Н. Системное познание мира. – М.: Изд. пол. лит-ры, 1985. – 263 с.
2. Психология Словарь. – М.: Политиздат, 1990. – 494 с.
3. Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник. – Київ-Харків, 1997. – 398 с.
4. Философский энциклопедический словарь. – М.: Сов. энциклопедия, 1989. – 815 с.
Сломський В.С. – д-р філос. н., проф., slomski@vizja.pl
(Warszawa, Wyższa Szkoła Finansów i Zarządzania w Warszawie)
ДО ПИТАННЯ ПРО ДИДАКТИКУ ФІЛОСОФІЇ
Треба передусім з’ясувати, що ми розуміємо під поняттями навчання та філософія. Зауважимо, що філософія, традиційно окреслювана як любов до мудрості, розпадається на низку досить слабо пов’язаних між собою розділів, які у свою чергу далеко не завжди здаватимуться очевидними синонімами мудрості.
У випадку філософії в процесі навчання (подібно зрештою, як у випадку звичайної діяльності філософа – розв’язування конкретних проблем) ми маємо справу не з навчанням самій філософії (тобто з навчанням мудрості чи любові до неї), а з переказуванням конкретних і дуже докладних відомостей. Навчають не філософії, а деяким дуже малим її фрагментам і лише поєднання цих фрагментів у якесь смислове ціле може давати те, що називаємо обізнаністю з філософією. Незалежно від того, якого розділу філософії навчаємо, це навчання завжди полягає у передаванні дуже докладних відомостей.
Автор виходить з того, що процес навчання розпочинається в момент, коли встановлюються певні узи між учнем і вчителем. Навчання даного предмета, хоч і може вести до його научення, але той кінцевий результат (який може наступити або ні) ще не визначає суті процесу навчання. Основним визначником цього процесу є власне ті узи, що виникають між учителем і учнем, а вони є завжди чимось одноразовим, неповторним та індивідуальним.
Філософське знання про світ, залишаючись над-метою студіювання філософії, лежить таким чином, поза процесом її навчання, і, хоча цей процес не може бути у відношенні до неї байдужим, себто мусить керуватися в бік уможливлення студентові здобуття цього знання, та все-таки, це знання не міститься у безпосередньому зв’язку між учнем і вчителем. У дидактичному процесі на перший план висовується детальне знання про погляди різних філософів, але це знання не є метою, а має вести до мети. Чи справді доведе – залежить лише від учня.
Необхідним видається також розрізняти дидактичний процес у точному значенні цього слова від дидактичного процесу у значенні загальному. Перший із них обмежується єдино безпосереднім зв’язком вчитель-учень, а дидактичним процесом у загальному значенні можна вважати усілякі взаємодії (впливи): як навмисні, так і ненавмисні, – які збагачують або модифікують знання про філософію того, хто вчиться.
Проте, філософії у сенсі особливого роду мудрості, навчають не тільки філософи. Адже будь-яке знання про світ, оскільки воно постає як ґрунтовне і доведене, тобто вважається тим, хто його здобув, елементом, що уможливлює побудову найзагальнішої орієнтації у світі, може вважатися – якщо й не знанням у точному значенні цього слова – то з упевненістю таким, що сильно спричинює усвідомлення того, про що говорить філософія.
Воронкова В.Г. – д-р филос. н., проф.
(Запорожье, Запорожская государственная инженерная академия)
ЧЕЛОВЕК КАК ПРОБЛЕМА ДЛЯ САМОГО СЕБЯ
Проблема человека как такового, проблематичность «человеческой ситуации», наконец, человек как проблема для самого себя – все это чрезвычайно важные вопросы порождены в самосознании динамично развивавшегося постиндустриального общества второй половины минувшего столетия. Важным элементом указанного сознания явился мощный всплеск литературно-философской рефлексии, получившей название постмодернизм. Можно выделить по меньшей мере четыре типа постмодернизма [cм.: 1]. Полагаю, что правы те, кто первым постмодернизмом считают американскую контркультуру 1960-х годов, которая опиралась на традиции авангарда, противопоставляя свои идеалы идеалам высокоэлитарного искусства. Для другого типа постмодернистских исканий (1960-1970-е годы), свойственно тесное взаиморазвитие с постструктурализмом. Проблематика философии языка, деконструкция традиционной метафизической парадигмы (Ж. Деррида) характерны для известных произведений этого периода Дж. Фаулза, У. Эко, Т. Пинчена и других.
Наиболее интересным и содержательным представляется тот тип постмодернизма, где проблема человека, его индивидуальности, его «возвращения к самому себе» непосредственно касается социологических, философских и психологических аспектов бытия человека. Именно мыслители-постмодернисты, анализировавшие атмосферу всеобщей деградации эпохи, постмодернистский стиль жизни, мироощущение деконструкции и добились наибольшего признания читателей. Обнаружилось интересное явление: языковые тексты связаны с другими текстами, они не имеют никакой основы вне языка.
Вполне логично, что парадигма постмодернизма включает в себя ана-лиз понятия «интертекстуальность». Анализ явления интертекстуальности предприняла Ю. Кристева (1967), после чего интертекстуальность стала не только способом анализа литературного текста, но стала определять и мироощущение и самоощущение современного человека. Одна из последних работ, посвященных исследованию интертекстуальности [cм.: 2], демонстрирует глубокое творческое проникновение идеологии постмодернизма и в литературно-художественную ткань украинской культуры. Наряду с другими мы видим в работах украинских писателей и философов попытки продемонстрировать поиски человеком самого себя.
Литература:
1. Воронкова В.Г. Філософія: Навчальний посібник. – Київ, 2004.
2. Переломова О.С. Лінгвокультурні коди інтертекстуальності українського худож-нього дискурсу: діахронічний аспект: Монографія. – Суми, 2008.
Ковальчук В.Ю. – д-р пед. н., проф.
(Дрогобич, ДДПУ ім. І. Франка)
ВИХОВАННЯ ЯК СИСТЕМНА КОМУНІКАЦІЯ
Надзвичайно важливо у педагогічно-виховному процесі цілеспря-мовано впливати на вихованця з метою набуття ним належних якостей. Відтак, вчитель (викладач) повинен віднайти таку систему комунікативних дій, що сприяла б досягненню поставленої ним мети.
Процес виховання потребує толерантного ставлення один до одного вихованця і вихователя. У цьому процесі неможливо визначати ні переможця, ні переможеного, хоча інколи трапляється, що дехто вважає свої агресивні дії як цілком правильні і виправдані. Сучасна політична боротьба, споглядання якої не можуть уникнути ані дорослі, ані школярі, дає масу зразків «виправданої» агресивності та відвертої брехні. Тут сторони, що знаходяться в стані конфронтації, встановлюють свою власну термінологію і дають свою інтерпретацію історії. Прикро, якщо переможець був сповнений агресивних намірів, визначивши свою агресивність як необхідне і добре.
Зрозуміло, що завдання учителя, незалежно від того викладає він фізику чи літературу, біологію чи іноземну мову, полягає у тому, щоб навчити розрізняти добро і зло. Тут основними чинниками є надання переваги багатокультурності, відстоювання прав людини. Важливим є також виховання правильного розуміння дітьми існуючих культурно-соціальних цінностей та розумних матеріальних потреб. Саме тому певним інгібітором агресивності людської природи виступає духовна культура, оскільки вона накладає різні обмеження на зле у поведінці людини.
Важливим у всій системі виховання є осмислення проблемного змісту дуалізму: формування особистості чи зовнішньої дійсності. Більш конкретно цей дуалізм можна визначити так, чи повинні ми пристосовувати психіку дітей до зовнішньої дійсності, а чи навпаки – зовнішню дійсність до дітей? Одні з учителів впевнені, що треба так виховувати особистість, щоб діти могли справлятись з різними зовнішніми обставинами. Тому й створюється відповідне середовище з жорсткими рамками й дисципліною, а дітей привчають до цих вимог.
Дуже часто у засобах масової комунікації ми маємо зразки маніпулювання цінностями, релятивізації того, що має усталені рамки. Так ми можемо зустріти заяви, які виправдовують злочинний характер вчинків: злодій – це просто клептоман, сексуальний збоченець – він просто «любить інакше», бандит – «жертва несправедливого суспільства» або «жертва обставин».
Учитель у моральному вихованні не може обмежитись лише ознайомленням дітей з нормативними цінностями. Йому слід допомогти дитині навчитися самостійно мислити.
Алексеенко А.П., д. филос. н., проф., alexeenko46@mail.ru
(Харьков, национальный медицинский университет)
Левчук В.Г., к. филос. н., доц., lvvic@ukr.net
(Ин-т финансов Украинского гос. ун-та финансов и межд. торговли)
ВЕРА КАК СОСТАВЛЯЮЩАЯ ДУХОВНОГО БЫТИЯ ЧЕЛОВЕКА
Разработка проблемы духовного бытия человека предполагает глубокий анализ основных его факторов, в связи с чем сегодня особую актуальность приобретает исследование веры как одной из составляющих этого процесса. Вера является не только реальным центром жизни человека, но и первичной определяющей силой человеческой жизни, независимо от того, понимает и осознает человек это или нет.
Понятие веры охватывает достаточно широкий круг вопросов, которые далеко не всегда можно осмыслить рационально и выразить понятийными средствами. Именно поэтому данные вопросы остаются как бы «в тени» или за гранью логического осмысления.
Духовное бытие человека без веры реализуется не в полной мере, т.е. частично. Вера составляет основу духовного бытия человека. Современный же мир основывается на интеллекте. Интеллект и дух, вера – явления, по сути, глубоко различные, но не исключающие друг друга, а взаимодополняющие. Настоящая вера в отличие от науки в своей основе имеет другой метод и другой опыт.
Современный духовный кризис объясняется тем, что человечество вот уже в течение нескольких поколений пренебрегало источниками этого опыта и отвыкло, отучилось пользоваться ими.
Вера именно тем и характеризуется, что за пределами того, что нам видно и что мы постигли, в человеке есть такие глубины, которые нам непостижимы, но которые играют важную роль в духовной жизни человека.
Біленко Т.І. – д. філос. н., проф., bilenko@drohobych.net
(Дрогобич, Дрогобицький державний пед. ун-т ім. І.Франка)
СЛОВО В ТЕКСТІ: СПРИЙМАННЯ І ТЛУМАЧЕННЯ
Для кожного покоління нові часові реалії подають слово інакше, на чому позначається також локальна характеристика. Cлово постає репрезентантом онтологічних та екзистенційних обставин то як їхній фіксатор, то як замісник, то як подвоювач, але завжди як знак. У ньому закріплена соціально вагома інформація, трансляція і трансмутація якої впродовж віків не залишається однозначною, оскільки приходять нові покоління і переосмислюють історичний спадок у нових часових реаліях. Швидкоплинність слова, що звучить, і тривалість слова написаного неоднаково позначаються на їхній включеності до суспільної практики, адже слухачі можуть безпосередньо відчути через мовлене слово емоції та переживання мовця, який виливає на них стан своєї душі, а читачам потрібна додаткова напруга, щоб пробитися до авторського задуму. У цьому спілкуванні завжди є місце для тривоги (згадаймо М.Фуко). Аналізуючи процес відбирання (розуміння, тлумачення) художнього твору, важливо зосередити увагу на суб’єкт-суб’єктних засадах діалогу автора і читача. Іноді чути заперечення: не може бути діалогу, адже автор, колись написавши твір, тапер до нього живого стосунку не має, він може повернутися до давнього тексту і щось нове додати, але колишній текст так і залишиться в попередньому стані. Теперішню реакцію читача на твір автор не міг врахувати тоді, коли писав. То чи можна твердити про діалог? Гадаю, можна, але все залежить від читача. Кожен знає з власного досвіду, що вдруге прочитаний твір часто сприймається як новий, цілком невідомий. Чому? В інтервалі між читаннями змінився читач, тепер автор відкрився йому інакше, багатше, повніше.
Про те, як автор послуговується словом – своїм надійним знаряддям у спілкуванні з читачами, можна довідатися не лише з його відвертих заяв про власну творчу лабораторію, але і з аналізу його доробку.
Творча особистість, як це засвідчують визнані авторитети, передає свої задуми через вимріяні та вистраждані образи-символи, наповнюючи їх власними душевними потенціями, розраховуючи на сприйняття та розуміння. Чи завжди справджуються ці очікування? Звісно, ні. Причиною може бути недосконалість викладу авторської думки або неготовність аудиторії взяти пропоноване, долучитися до художнього твору.
Конкретні просторово-часові реалії позначаються у сприйнятті слова суб’єктом мовленнєвої взаємодії, бо воно ніколи не буває пасивним, фі-зично нейтральним об’єктом, здатним вступати у незліченні комбінації.
Деніско Л. М. – проф.
(Харків, ХНУ ім. В.Н. Каразіна)
Мошинська О. Ю. – к. філос. н., доц.
(Харків, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого)
МЕДІА І ФІЛОСОФІЯ
Медіа належить значна роль в трансформації усіх складових інформаційного суспільства. Невипадково, що медіація, поряд з комп’ютерізацією та інтернетизацією, стала його вагомою тенденцією. Вона аналізується в різних проявах не лише медіа аналітиками, але й філософами, культурологами, соціологами. Під її впливом з’явилися такі нові феномени, як медіа реальність, медіа сфера, медіа культура,медіа текст, медіа людина, медіа вірус. На дуку австрійського дослідника Р. Марграйтера в сучасному суспільстві відбувся медійний поворот, медійна революція. Саме ці фактори обумовили наявність медіа філософії, на що вказують у своїх дослідженнях В. Савчук, І. Смирнов, Д. Рошкофф, Л. Пєнто, В. Порус та інші. Як зазначає Л. Пєнто, медіа доторкнулись до езотеричної сфери, якою є філософія. Постає питання: чи є проникнення медіа в філософію лише явищем сьогодення. Вважаємо, що взаємозв’язок медіа і філософії виник набагато раніше. Його витоки слід вбачити в появі наприкінці XVIII – початку XIX ст. перших філософських журналів у Німеччині. Філософські журнали стали ознакою нового соціокультурного феномену, тим комунікаційним засобом, що сприяв професійному спілкуванню. Саме таку мету ставив Ф. Шеллінг, засновуючи перші філософські журнали і залучаючи до співпраці Гегеля, Канта та інших представників німецької класичної філософії. В східнослов’янській культурі філософський журнал з’явився лише наприкінці XIX ст., хоча філософська тематика була присутня майже на сторінках усіх світських та богословських журналів, що почали виходити на початку XIX ст. Подальший розвиток філософської журналістики, взаємозв’язок медіа і філософії пов'язаний з новими стратегіями, до яких слід віднести філософське розуміння медіа, появу філософської інтернет-журналістики, візуальної філософії на підставі аудіо-відео технологій, попфілософії. Взаємозв’язок медіа і філософії в сучасних умовах маніфестує себе такими тенденціями як: традиція/новація, як конструкція/реконструкція, що підкреслюють складність і різноманітність культури інформаційного суспільства, засобів людського спілкування.
Ємельянова Н.М. – д. філос н., проф., fianu@telenet.dn.ua
(Донецьк, Донецький національний ун-т)
ФІЛОСОФІЯ ЛЮДСЬКОГО СПІЛКУВАННЯ
Філософія споконвічно була та й лишається любов’ю до мудрості, і в даному статусі являє нам безліч втілень. Відомі діалоги Сократа, відтворені Платоном, заклали міцну основу особливого типу філософування, котрий був вербалізований у наступні сторіччя П.Абеляром, Г.Сковородою, С.К’єркегором та багатьма іншими мислителями. Цей тип філософування заперечував монопольне право на істину та оголошував діалог єдиним продуктивним способом світовідношення. Це викликало підвищений інтерес вельми широкого кола освічених людей, у тому числі – письменників і поетів.
Саме в літературній творчості проблеми взаємовідношень індивіда і суспільства (одиничного та загального), людської самореалізації (свободи та необхідності), світоглядних цінностей (кількості та якості), сенсу життя (істини та хиби) пластично поєднуються, тому що для справжнього письменника будь-які онтологічні та гносеологічні питання завжди занурюються у площину буденного буття окремої людини. Невипадково Ж.-П.Сартр підкреслював соціальну функцію літератури, бо говорити – значить діяти: «Коли письменник говорить, то він стріляє» [1, 31].
Без перебільшення можна стверджувати, що саме такою була творчість Григорія Сковороди та багатьох інших українських письменників і поетів, які дійсно «стріляли» словами-кулями, збуджуючи самосвідомість сучасників. У такому разі слово стає не тільки формотворним елементом свідомості, але і могутнім засобом мобілізації життєвих сил людини. Індивіду (читачу) не нав’язується єдина авторитетна думка, а пропонується спілкування, засноване на конструктивному діалозі.
Р.Рорті, який поділив філософів на систематиків і напутників, справедливо стверджував, що перші йдуть безпечним шляхом науки, а другі мають поетичний подив перед незбагненним. Сутність наставницької філософії полягає не в тому, щоби шукати об’єктивну істину, а в тому, щоби підтримувати розмову [2, 185]. Саме ця здатність невпинно підтримувати розмову в ім’я істинної людини, здатність знаходити у немочі – силу, у тлінні – нетління, у дрібниці - велич [3, 15-16] робить Г.Сковороду та його послідовників майстрами слова, які є повноправними представниками української філософської думки.
Нині поліфонічність концептуальних систем призводить до зміни парадигм, в основі якої знов-таки лежить принцип діалогічності. Доцільно погодитися з тім, що у наш час найбільш продуктивною для людини і суспільства, навіть для людства в цілому може бути філософія людського спілкування, заснована на діалогічному способі мислення.
Літературa:
Сартр Ж.-П. Что такое литература? // Ж.-П. Сартр. Ситуации: Сборник. (Антология литературно-эстетической мысли.) / Пер. с фр. Предисл. С. Великовского. - М: Ладомир, 1998. – С. 15-264.
- Рорти Р. Философия и зеркало культуры. / Пер. с англ. С. Целищева // Постмодерн в философии, науке, культуре: Хрестоматия / В.И. Штанько, И.З. Цехмистро, В.Н. Сумятин. – Харьков: «СиМ», 2000. – С. 159-195.
- Сковорода Г.С. Книжечка, що називається silenus Аlcibiаdis, тобто ікона Алківіадська (ізраїльський змій) // Сковорода Григорій. Твори: У двох томах. – Т. 2. / Перекл. М. Кашуби. – К.: «Обереги», 1994. – С. 7-33.
Мозговий І.П. – д-р філос. н., проф., mozg_akadem@ukr.net
(Суми, Українська академія банківської справи)
ЗАХІДНИЦЬКІ ПРІОРИТЕТИ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛЕМІСТІВ
Складнiсть суспiльно-полiтичного i духовного розвитку України в ХVII ст., загострення релiгiйної боротьби зумовили i суперечностi фiлософської думки, котра, як i в часи Русi, реалiзовувалася в двох напрямках – радикальному, мiстико-аскетичному (Василь Суразький, Клiрик Острозький, Iван Вишенський, Iов Княгиницький, Iсайя Копинський, Iов 3алiзо) i помiркованому, рацiоналiстичному (Мелетiй Смотрицький, 3ахарiя Копистенський, Касiян Сакович, брати Зизанiї, Кирило Транквiлiон-Ставровецький). Їх представники розходилися мiж собою насамперед у ставленнi до розуму й мудростi (зокрема, античної).
Так, радикали вважали, що духовну культуру слiд розвивати на iдеалах схiдної духовностi. Тому І. Вишенський орiєнтував людину на кiнцеву (духовну) “убогiсть”, що вiдкидає усяке знання, усяке “мирське” осягнення і виступав як апологет православ’я. В цілому ж концепції афонського інока формувалися під впливом містики неоплатонізму. Радикалам-містикам протистояла рацiоналiстично-схоластична тенденцiя, представлена у вченнi братчикiв, де “зовнiшнє дiлання” доповнювало “умне дiлання” ченців.
Водночас, якщо полемiсти першого поколiння (“містики”), насамперед острожцi, в полемiцi з захiдними теологами будували свої концепцiї на основi містики неоплатонiзму “Ареопагiтик”, то богослови другого покоління (“помірковані”), пiддаючи критицi окремі складові католицької схоластики, не вiдмовлялися вiд її рацiоналiстичних методiв і кликали уми до західної духовності. Помiркованi богослови теж виходили з логiчних конструкцiй неоплатонізму, але орiєнтували людину не стiльки на споглядання, скiльки на активну громадську дiяльнiсть.
3дiйснена братчиками переорiєнтацiя на захiдно-європейську схоластику не пройшла безслiдно для української думки, яка, зрештою, нiколи не розвивалася iзольовано, але тепер вирвалася з однобічної залежностi від вiзантiйського богослов’я i почала запозичувати елементи свiтської культури. Iдеологам братського руху добре були вiдомi як твори отцiв церкви, так i твори античних мислителiв. Тому церковнi братства виступали як єдина реальна сила і оборони православної церкви, і оживлення її змертвiлого життя. Саме братства створили в Українi атмосферу нацiонального Вiдродження. Усвiдомлюючи необхiднiсть для України пройти за короткий час той шлях, який Європа пройшла за двотисячолiтнiй перiод, i засвоїти її здобутки, вiтчизнянi мислителi активно апелювали до європейської культури.
Седнев В.В. – д. мед. н., проф., w_sednev@ukr.net
(Донецк, НИИ судебных экспертиз МЮ Украины)
ОНТОЛОГИЯ ВОПРОСИТЕЛЬНОГО ВЫСКАЗЫВАНИЯ
Суждения о фактах отождествляют с истиной. Отсюда замещение реального объекта абстрактным. Онтологизация абстрактного объекта постулирует его априорную реальность.
Онтологическое противоречие между представлением о факте и его действительным содержанием разрешаемо средствами эротетической логики.
Логика вопросов разработана фрагментарно 1. Чаще используются идеи Аристотеля: рассмотрение вопроса через сопоставление с суждением. Реже, рассматривая логику вопросительных высказываний, сходным с Р. Декартом [2] образом, формулируют и дефиницию понятия 3.
Вопрос – проявление диалектического противоречия между бытием (объективной реальностью) и мышлением (человеческой способностью отразить эту реальность полно и адекватно) [1].
Вопросительное высказывание содержит как заданную информацию о субъекте вопроса, так и предикат, который состоит из двух элементов – констатирующего (ассерторическая часть вопроса) и подлежащего исследованию (гипотетическая часть). Отсюда, акцентирование противоречия между объективной реальностью и нашим знанием о ней, что редуцирует онтологизированный абстрактный объект к реальному.
Литература:
1. Берков В.Ф. Вопрос как форма мысли. – Мн.: Изд-во БГУ, 1972. – 136 с.
2. Декарт Р. Правила для руководства ума // Сочинения в 2-х т. – Т. 1. – М.: Мысль, 1998. – С. 77-153.
3. Ивлев Ю.В. Логика. – М.: Издат. корп.Логос, 1997. – 272 с.
Артюх В.О. – к. філос. н., доц., artyukh@rambler.ru
(Суми, Сумський державний університет)
ВЧЕННЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ ПРО МАТЕРІЮ
В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ВІКТОРА ПЕТРОВА
На думку відомого українського гуманітарія Віктора Платоновича Петрова (1894 – 1969), відродження інтересу до праць Сковороди, що починається з 90-х років ХІХ ст. і, не зменшуючись, тягнеться аж до нашого часу, нерозривно зв'язане з ім'ям академіка Дмитра Івановича Багалія
Багато дослідників вважають, що у роботах філософа переплітаються дві проблеми: це – питання про походження світу й речей та питання про матерію. На думку Петрова, Сковорода стверджує, що ідея світу й взагалі всіх світових речей «вічна в Бозі», але ще окрім цього Сковорода висуває й тезу про вічність матерії. Бог вічно з матерії й форми творить світ і речі, але чи він творить саму матерію?
Петров не погоджується з тими вченими, хто твердить, що у Сковороди матерія також є творіння Боже. Бо плин часу, на його думку, став вимагати нових поглядів, які б не суперечили радянській ідеології, а стали б на її підтримку. Щоб не бути «в немилості» у нової «совєтської» влади, Петров намагається пристосуватись до її вимог. Тому Петровтвердить, що Сковорода зовсім не вчив про матерію, яку створив Бог, «поколь яблунь, потоль с ней и тень ее». Образ дерева й тіні не вимагає припущення творчого вольового акту. Біблійний креаціонізм не був теорією Сковороди. Твердження Біблії: «спочатку сотворив Бог небо й землю» Сковорода, на погляд Петрова, оцінює як найбільшу помилку. Бог, згідно з твердженням Сковороди, являється в світі й «содержит все», формує матерію, але матерію він не творить, матерія бо є вічна.
За Петровим, Сковорода визнав матерію вічною й тим самим він відмежував себе від теорії біблійного креаціонізму, що її з тими чи з іншими варіантами в формулюваннях дотримувалися Філон, Ориген та Августин. Матерію Сковорода характеризує як небуття, ніщо; як порожнє, безвидне й безформенне; як просто тінь; як місце де з'являються ідеї; як те, що набуває форм, тобто, інакше кажучи, дає типову платонівську характеристику матерії. Отже, Сковорода визначає матерію негативно, він надає їй всіх прикмет негативності: вона не є, мовляв, те що є, вона швидше є те, що
Балабан І.М. – аспірант, balaban-i@i.ua
(Івано-Франківськ, Прикарпатський нац. ун-т ім. Василя Стефаника)
ДУША ЯК СУБСТАНЦІАЛЬНА ФОРМА ТІЛА
(НЕОТОМІСТИЧНИЙ АСПЕКТ)
У вченні про людину неотомізм опираючись на томістичне розуміння людини стверджував, що людина є певним поєднанням душі та тіла. Причому душа творить цілісність людини, оскільки вона є субстанціальна форма тіла. Душа є перший акт і в силу цього акту тіло набуває вітальних можливостей для подальшого існування. Людська душа є не матеріальною тому що є формою тіла (субстанція) і їй властиві не тільки фізіологічні функції, але так само пізнавальні (властивість розумної душі). Виходячи із субстанціальності, душі не властиві акциденти, на відміну від тіла й тому вона є простою і безсмертною. Хоча й тіло і залежить від душі все ж таки як наслідок створіння не є злом, оскільки все що створено Богом є добрим. Тому як зауважує Жільсон “З’єднання душі і тіла – не покарання для душі, але благодатний зв’язок, в силу якого людська душа досягає повного блаженства” [1, 238].
Людина може називатись людиною тільки в тому випадку коли є субстанційне єднання душі та тіла. Це єднання є не просто фізичним єднанням на рівні акцидентів, але воно відбувається на рівні акту буття, причому цим актом для тіла є душа. Відповідно це творить характерну функцію людини – раціональне пізнання. А для всецілого пізнання на думку Жільсона “…душа по необхідності повинна з’єднюватись з тілом для того, щоби створювати в цьому єднанні специфічний рівень буття, який називається людиною, і здійснювати його функції” [1, 245]. Відповідно у матеріальних речах не може існувати форма без матерії і матерія без форми, бо як стверджує Аквінат, що «…ім’я “існування” означає в складених субстанціях те, що складається із матерії та форми» [2, 143]. Винятком при цьому є людська душа, оскільки вона є субстанціальна форма тіла, тому вона є правдивою субстанцією і може існувати без матерії.
На думку Е. Корета, єднання душі та тіла творять людську особистість, яка повинна виражатися через “свободу волі”. Остаточною трансцендентальною ціллю людської особи є повне єднання з Богом, адже таке прагнення закладено в людську особу і реалізується воно поступово на протязі людського життя (це є максимальне спрощення потенціальності людини). Таким чином підсумовуючи Е. Корет стверджує, що “…не можливо серйозно і істинно вести мову про людину, не згадуючи при цьому про Бога, адже відношення до Бога констатує істинну сутність людини” [3, 220].
Література:
1. Этьен Жильсон. Избранное. Том 1. Томизм. Введение в философию св. Фомы Аквинского. – М.; СПб.: Университет. книга, 1999. – 496 с.
2. Фома Аквинский: Сочинения / Составления, перевод с латинского, вводная статья и комментарии А. В. Апполонова. – М.: Едиториал УРСС, 2002. – 264 с. (Bibliotheca Scholastica; Вып. 2.)
3. Корет Э. Основы метафизики: Пер. с нем. – Киев: Тандем, 1998. – 248 с.
Бартагарієва І.І. – асп.
(Донецьк, Донецький національний університет)
ПОЛІТКУЛЬТУРА ОСВІТИ
Основою концепції сучасної освіти, на нашу думку, є полікультурність. Мета полікультурної освіти: формування планетарного мислення через усвідомлення себе частиною етноса, нації, держави, людства. Модернізація освіти має проходити за наступними напрямками: потребує зміни зміст навчання відповідно до розвитку науки та набуття людством нових знань; потребує корекції спрямованість навчального процесу не на засвоєння тільки окресленої суми знань, а націлення на навчання впродовж життя; в інформаційному суспільстві знання стають безпосередньою продуктивною силою; необхідне утвердження особистісно-орієнтованої педагогічної системи, яка могла б реалізувати принцип людиноцентризму в навчально-виховному процесі.
Головне: зробити якнайшвидше все можливе для заміни авторитарної педагогіки педагогікою толерантності, суб’єктно-об’єктних відносин між викладачами та студентами – суб’єктно-суб’єктними, здійснити інші демократичні зміни. Полікультурна освіта із ідеї може перетворитися на реальну політику в сфері освіти і культури через реформування: навчальних програм, підручників, методів навчання, системи навчальних закладів. Стратегічними орієнтирами розвитку національної школи у полікультурному освітньому просторі є виховання національної свідомості особи через полікультурну освіту; виховання культури міжнаціонального спілкування через включення осіб як суб’єктів міжкультурного спілкування у різні види культуротворчої діяльності; виховання інтеркультурної комунікабельності особистості.
Боревой М. Б. – асп., solaris_@ukr.net
(Днепропетровск, ДНУ имени О. Гончара)
ВЕРА КАК МЕТАФИЗИЧЕСКИ ПОДЛИННАЯ ФОРМА СУЩЕСТВОВАНИЯ ЧЕЛОВЕКА В ЭКЗИСТЕНЦИАЛЬНОЙ ФИЛОСОФИИ С. КЬЕРКЕГОРА
Вначале обозначу ту самоочевидность, что, несмотря на интерпретативную многосложность идей, которые выражают различные псевдонимы С. Кьеркегора (его многочисленные затененные литературные личности) практически все его основные философские работы изображают собой иллюстрацию глубокого влияния христианских идей Откровения и вместе с тем исполнены иррационально-экзистенциальными мотивами фидеизма. Где понятие веры собственно является самым главным, метафизическим стержнем практически всей его философии. Вместе с этим стоит дополнить, что для Кьеркегора вера изначально существует в своих высших формах, прежде всего, как вера в Бога, или еще как можно интерпретировать в рамках его философии как вера в высшую возможность для человека, как экзистенциальное освобождение из темницы необходимости эфемерного существования.
Такой экзистенциальной необходимостью может быть смерть как погибель, как тотальное небытие; судьба как отсутствие свободы воли, свободы выбора; страх как чувство вины или как страх перед бытием и т.д. Однако все это, возможно, преодолеть только той неустранимой метафизической верой, которую постоянно стремится уничтожить разум, потому как для него она всегда есть парадокс и всегда сокровенное чудо, неподвластно уразумению. «Но я никоим образом не думаю поэтому, что вера – это нечто незначительное; напротив, она есть самое высокое; наконец, со стороны философии нечестно предлагать нечто иное, что способно было бы занять ее место и унижать веру. Философия не может и не должна давать нам веру, однако она должна понимать самое себя и знать, что именно она предлагает, и она не должна ничего отнимать, и уж во всяком случае не должна обманывать людей, притворяясь, будто это – ничто» [2, 34].
Кьеркегор вовсе не отводит философии последнего места, она, несомненно, играет значительную роль, и всегда притягивала к себе его большой интерес, но, однако ей, увы, не дано быть идейно первостепенной и решающей опорой для человека, ищущего смысл своего существования. Но что же тогда должно выступать эталонным ориентиром, истинным критерием человеческого существования? Этим по Кьеркегору есть вера, метафизическая направленность человека к Богу. Это и есть абсолютный критерий человеческого существования.
Литература:
1. Киркегор С. Заключительное ненаучное послесловие к «Философским крохам» / Пер. с дат. Т.В. Щитцова. – Мн.: И.Логвинов, 2005.
2. Кьеркегор С. Страх и трепет / Пер. с дат., комментарии Н. Исаевой и И. Исаева; Общ. ред., сост. и предисл. С. Исаева. – М.: Республика, 1993.
Вдовіна Т.О. – к. пед. н., доц., vd2007@rambler.ru
(Дрогобич, Дрогобицький державний педагогічний ун-т ім. І.Франка)
ПОЛІФУНКЦІОНАЛЬНІСТЬ ІНШОМОВНОГО
ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ
Провідна роль іншомовних художніх текстів (ХТ) у навчальному процесі у мовних ВНЗ пов’язана з тим, що ХТ є головною сферою розвитку та удосконалення мови, концентрованим відображенням життя народу, тонким сплавом інтелектуального та емоціонального, поєднанням естетичного об’єкту та мовленнєвого твору, орієнтованим на особистісно-зацікавлену співтворчість читача [1, 3].
Читач-студент виступає не тільки як споживач вербально вираженої, графічно закодованої художньої інформації, але й як учасник її створення, оскільки індивідуальний досвід студента вступає в активну взаємодію з ХТ. Результатом співтворчості читача іншомовного ХТ та автора є розуміння, яке залежить не лише від вербального наповнення тексту, а й від сукупності соціокультурних знань читача, його прагматикону [2, 4]. У процесі співтворчості читача та автора ХТ відбувається інструментальне засвоєння культури, що дозволяє розглядати ХТ як засіб міжкультурного спілкування. Внаслідок міжкультурного спілкування відбувається (або не відбувається) досягнення взаєморозуміння, яке ґрунтується на координації своєї та чужої перспектив (перспективи автора ХТ), прийнятті перспективи чужого (автора ХТ) та емпатії.
ХТ як джерело екстралінгвістичної інформації забезпечує фонові знання як специфічну імпліцитну категорію, що робить можливим оволодіння іншомовною культурою. У кожному ХТ розкривається для читача смисл на межі двох культур: як спілкування з автором і персонажами твору, як діалог особистостей.
ХТ як джерело лінгвістичної інформації розвиває мовну та мовленнєву компетенцію студентів і співвідноситься з вербально-семантичним рівнем мовної особистості студента – його іншомовним лексиконом.
Література:
1. Смелякова Л.П. Художественный текст в обучении иностранным языкам в языковом вузе (Теория и практика отбора): Монография. – СПб.: Образование, 1992. – 142 с.
2. Лихачев Д.С. Литература – реальность – литература. – Л.: Сов. писатель, 1984. – 271 с.
Ведмедєв М.М. – к. філос. н., доц., mvedmedev1@rambler.ru
(Суми, Сумський державний педагогічний ун-т ім. А.С. Макаренка)
ТЕКСТОВІ ДЕФОРМАЦІЇ В КОМП’ЮТЕРНУ ЕПОХУ
Електронні технології, що принесли з собою небачені можливості переробки інформації, породили й комплекс обставин, які викликають серйозне занепокоєння фахівців. Йдеться про глибинні трансформації (часто деформуючого характеру) в способах сприйняття світу, формах мислення й процедурах комунікації. Людина прогресуючим чином втрачає сформовану століттями культуру роботи з текстами. Пояснення цьому часто вбачається у впливі Інтернету, де інформація подається особливим чином (йдеться, зокрема, про сторінки Google) [1]. Прості речення, короткі абзаци, фрази, що впадають в око й запам’ятовуються. Це не потребує концентрації уваги, зусиль мислення. Але у той же час самим згубним чином впливає на культуру читання.
Іншим негативним фактором є так званий «журналізм» (Д.І. Дубровський) Цим виразом позначаються не стільки особливості професійної діяльності представників відомої галузі, скільки риса сучасної епохи, певна деформація культуротворчої діяльності. Перенесений на науковий ґрунт такий спосіб викладу (і мислення) з необхідністю призводить до серйозних наслідків. Знижується концептуальність праць, з’являється «науковий скоропис», штучний гіперкритицизм, «версіальність», прагнення до ігрових стилістичних знахідок, публічності, жахаюча компілятивність Під сумнів ставляться принципові моменти наукової роботи і професійної комунікації.
Отже, процес генерації й функціонування текстів сьогодні супроводжується глибинними деформаціями, що вимагає пошуку відповідної протидії.
Література:
1. Николас Карр. Не делает ли Google нас глупее? Оригинал статьи “Is Google Making Us Stupid?”: The Atlantic, перевод на русский – ИноСМИ.ру Книга 2.0. Новости из мира електронных книг / Карр Николас. – Режим доступа: ссылка скрыта
Вершина B.A. – к. филос. н., доц., vivi.dp@mail.ru
(Днепропетровск, Днепропетровский нац. ун-т им.О.Гончара)
ФЕНОМЕН ЛЮБВИ В ФИЛОСОФИИ С. ФРАНКА
Философская система С.Франка строится в рамках русской философии Всеединства. Своим основным философским методом Франк называет «антиномистический монодуализм», используя его и для исследования феномена любви.
Явление любви Франк характеризует как чудесное, называя таинством. Любовь есть непосредственное восприятие ценности любимого, счастье служения другому, осмысляющее все страдания и волнения, причиняемые этим служением.
Различая эротическую и религиозно-просветленную любовь к человеку вообще, Франк предметом своего рассмотрения считает любовь как «основоположное общее явление, управляющее всей человеческой жизнью» [1, 376-377]. Но вместе с тем всякая истинная любовь у Франка есть религиозное чувство по своей сути [2, 317].
Существо и первичный смысл любви Франк усматривает в актуализованном, завершенном трансцендировании к «ты» как подлинной, я-подобной, по себе и для сущей реальности, обретении в «ты» онтологической опорной точки для меня [1, 375]. Открывая «ты» как личность, любовь впервые делает человека доступным откровению святыни личности. По мнению Г.Аляева, Франк обосновывает именно христианскую религию любви, которая венчает метафизику личности [3, 56].
Т.о., любовь у Франка выступает как феномен, в котором обнаруживается трансрациональность и непостижимость непосредственного самобытия.
Литература:
- Франк С.Л. Непостижимое. // Франк С.Л. Сочинения. – М.: Правда, 1990.
- Франк С.Л. С нами Бог // Духовные основы общества. – М.: Республика, 1992.
- Аляев Г.Є. Метафізика особистості у філософії С. Франка // Філософська і соціологічна думка. – 1993. - № 3.
Гайдіна Ю. В. – журналіст
(Суми, Сумський прес-клуб)
Романтичні уявлення як основа філософського світогляду П. Куліша
Філософський світогляд П. Куліша науковці визначають як «синтез релігійних, просвітницьких, романтичниx і згодом позитивістських уявлень» [1, 323]. Ми ж зосередимо увагу навколо уявлень романтичних, прослідковуючи їх на прикладі «Листів із хутора». П. Куліш вірить у конфлікт серця людини – «внутрішнього» і «зовнішнього» в ній. На «внутрішньому», на думку Куліша, треба збудувати ідею України, а «зовнішнє» треба відкинути як їй вороже і шкідливе. Звідси Кулішеві антитези – минуле й сучасність, народна мова та штучна, хутір і місто, Україна й Європа тощо.
Д. Чижевський визначає долю Куліша як типову долю романтика – «несталої» людини з природи, котра прагне до еволюції, зміни. Помітне тяжіння до фольклору, народних вірувань типове й для П. Куліша. Він звертається до минувшини, акцентуючи на своєрідності розвитку українського народу, його праві на свободу. У «Листах….» читаємо: «Розбери лиш, розумний чоловіче, початок городів у давню давнину німецьку й слов’янську. Що то воно таке було? Хто в них засів і яке лихо ми од них терпіли! Лучче б воно й не снилось нам – таке в нас коїлось, от хоч би й за варягів. Не десять, не двадцять років городи нас руйнували і, мов полохане стадо, з кутка в куток по Вкраїні ганяли» [2, 252].
Відтворені в «Листах…» національний дух українців, право на свободу, звичаї та традиції українського народу, є свідчення романтичних уявлень П. Куліша як основи його філософського світогляду.
Література:
1. Чижевський Д. Пантелеймон Куліш / Д. Чижевський // Історія філософії України: хрестоматія : [навч. посіб.] / [упоряд. М. Ф. Тарасенко та ін.]. – К.: Либідь, 1993. – С. 322 – 327
2. Куліш П. О. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1989. – Т. 2: Чорна рада: Хроніка 1663 року; Оповідання; Драматичні твори; Статті та рецензії / [підгот. тексти, упоряд. і склав приміт. М. Л. Гончарук]. – 586 с.
Гапченко О.В. - Nani_07@datasvit.km.ua
(Хмельницький, Хмельницький національний університет)
ФІЛОСОФІЯ Г. ФРЕГЕ ЯК ОДНА З ПЕРЕДУМОВ ВИНИКНЕННЯ ЛІНГВІСТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ
Одним з найцікавіших напрямків філософії ХХ ст. є аналітична філософія – філософії, яка характеризується такими якостями, як строгість, чіткість термінології, обережним ставленням до широких філософських узагальнень та спекулятивних суджень. Для філософів аналітичної орієнтації сам процес аргументації є не менш важливим, ніж досягнутий за його допомогою результат. Мова, на якій формулюються філософські ідеї, розглядається не тільки як важливий засіб дослідження, але і як самостійний об’єкт дослідження.
Існує дуже багато думок на рахунок того, хто все таки є основоположником та ідейним джерелом цього напрямку. Важливою передумовою виникнення аналітичної філософії є творчість відомого німецького філософа, логіка та математика Г.Фреге. Оцінюючи Фреге як революціонера не лишень у сфері формальної логіки, що взагалі то, загальновідомо, але й у сфері філософії, його по праву можна вважати, на думку багатьох мислителів, засновником аналітичної філософії, філософії мови, чия семантична теорія була не лишень теорією значення, але і теорією розуміння. Ця філософська установка в подальшому стала провадитись раннім Л.Вітгенштейном, Ф.Рамсеєм, Ф.Вайсманом, Р.Карнапом, А.Тарським, Д.Муром, Г.Райлом, Д.Остіном, П.Стросоном, І.Хакінгом, У.Куайном, Д.Девідсоном та ін. Їх сучасна історико-філософська думка відносить до представників аналітичного стилю філософського мислення. Не можна не погодитися з широко поширеною думкою, що після Г.Фреге філософський аналіз практики світу став розглядатися лише через призму мови, а структура світу розумілася як результат використання мови.
Питання віднесення Фреге до джерел аналітичної філософії стало можливим завдяки кризі позитивістської програми і зміною способу теоретизації. Аналітичні інтерпретації концепції Фреге визначаються антипозитивістськими настроями, які поєднують таких дослідників спадщини Фреге, як М.Даммет, Е.Клуге, Х.Слуга, Ф.Кітчер, Г.Бейкер, П.Хаккер та інші. Зіткнення ідей в сучасній аналітичній філософії, тобто реалізму та ідеалізму, історицизму і догматизму, логіцизму і антилогіцизму – створює різний калейдоскоп інтерпретацій ідей Фреге.