Сумський державний університет к афедра ф ілософії
| Вид материала | Документы |
- Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
- Сумський державний університет, 711.42kb.
- Сумський державний університет, 243.69kb.
- Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 259.81kb.
- Сумський державний університет чорток Юлія Володимирівна, 385.8kb.
- Сумський державний університет Бібліотека, 56.1kb.
- Сумський державний університет кафедра філософії, 14150.92kb.
- Сумський державний університет скиданенко Юлія Павлівна, 350.46kb.
- Конференції, семінару, 1844.01kb.
- Сумський державний університет На правах рукопису Чорток Юлія Володимирівна, 2128.39kb.
Гейко С.М. – к. філос. н., svetageiko@rambler.ru
(Київ, Національний ун-т біоресурсів і природокористування України)
АНАЛІЗ ЗМІСТУ ПОНЯТТЯ «ІРОНІЯ»
В СВІТЛІ НЕКЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ
У класичному стилі філософування іронія вказувала на щось приховане, на розрив ідеалу та дійсності, предмета та поняття. Некласичний (модерністський) підхід викриває приховане, все оголює, здійснює „життєвий порив”. Л. Віттґенштайн претендує на пізнання не „істинного знання”, а „істинної конкретності”, іронія має не втручатися у правила функціонування мови, а репрезентувати їх. Х. Ортеґа-і-Ґассет вказує на виникнення „зухвалої іронії” Дона Хуана, яка розкриває „норму повноти життя”. Т. Манн протиставляє розуму „іронію серця”, що обходить романтичний суб’єктивізм і відтворює „гуманістичну цілісність людини”.
Якщо у Модернізмі іронія заперечувала авторитет розуму з позиції існування людини, то у Постмодернізмі іронія не легітимізує жодної норми. У сучасному суспільстві іронія стає способом уникнення будь-якої визначеності, заперечення абсолютизації будь-якої норми; стає глибинною цитатою, що презентує інтертекстуальність культури. Глобальна семіотизація культури сприяє визначенню іронізму як „іронічний код” Р. Барта, „єдиної духовної форми сучасного світу” у Ж. Бодрійара, „пастиша” у Ф. Джеймісона, „подвійного кодування” у Ч. Дженкса, „ліберального іронізму” Р. Рорті, „метамовної гри, переказу у квадраті” у У. Еко тощо. Свобода нарацій та інтерпретацій підкреслює терапевтичну, а не руйнівну роль іронії у філософському дискурсі Постмодернізму.
Городыская О.Н. – к. филос. н., доц., olga_gorod@mail.ru
(Харьков, НТУ «ХПИ»)
ЭКЗИСТЕНЦИЯ «НЕНОРМАЛЬНОГО»
КАК МОДИФИКАЦИЯ БЫТИЯ-В-МИРЕ
Экзистенция человека тесно связано с пониманием им своих возможностей и границ. Современная культура, с одной стороны, предлагает бесконечное число возможностей для самореализации, а с другой стороны, нивелирует большинство ориентиров, культурных границ, а это не может не вести к осложнению процесса самоидентификации человека.
Очень актуальным в данном вопросе может оказаться представление о «норме», «нормальности» человека. «Нормальный» человек ищет упорядоченности, уверен в собственной целостности, для него не существует опасности утратить самоидентичность. Напротив, человек с психической аномалией всегда боится быть понятым, растворённым, утратить свою слабую самость.
Тот, кого мы признаём ненормальным, – это индивид, который «всегда ставит под сомнение свою идентичность и автономию» [1, 51]. Человек с патологией создаёт свой частный интра-мир, слабо структурированный, вследствие чего он постоянно подвержен отчаянию и саморазрушению. Таким образом, «ненормальность» следует расценивать не просто как медицинскую патологию, а как некую модификацию фундаментальной экзистенциальной структуры, “как метаморфозу этого бытия-в-мире” [2, 103].
В современном мире, когда человек, стал продуктом биовласти, именно аномалии становятся одними из вариантов реализации человеком своей экзистенции. Речь идёт об особой реализации человеческой свободы, о выходе за границы общепринятого и «нормального», где обнаруживается пустота (чистота), заслоняемая общественным принуждением; именно в области этой чистоты только и может по-человечески жить человек.
Литература:
1. Лейнг Р. У. Разделенное “Я”: Пер. с англ. – К.: Гос. биб-ка Украины для юношества, 1995. – 320 с.
2. Бинсвангер Л. Бытие-В-мире. Избранные статьи: Пер. с нем. – М.: “КСП+”; СПб.: “Ювента”, 1999. – 300 с.
Грищук М.В. – к. іст. н., доц. nadejda_n@bigmir.net
(Київ, Українська академія бізнесу і підприємництва)
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА:ФІЛОСОФ ЧИ МУДРЕЦЬ?
Розмірковування і спосіб життя Г.Сковороди є більш близькими до образу східного мудреця, який згідно з „Дао дє Цзін” постійно перебуває у бездіяльності, ніж до образу європейського філософа. Сам мислитель відносно своїх роздумів вживає термін „мудрування” замість „філософування”. Про відомих філософів античності Сковорода відгукувався досить скептично: „Во время оно Платоны, Солоны, Сократы, Пифагоры, Цицероны и вся древность суть одни только метелики, над поверхностію земли летающія” [1, 359]. Філософію, що виходить за межі біблійних настанов, Сковорода в іншому творі зневажливо називає „мудруваніем мертвих сердець” й „пустою філософіею, которая бражничит по бурде стихійной” [2, 317].
Провідна настанова мислителя до самопізнання випливає не так з філософії Сократа, як з біблійної книги „Вихід” [23:21], слова з якої „Внемли себе” рясно цитуються у діалозі „Симфоніа, наречення Книга Асхань о познаніи самого себе”. Не вписуються мудрування Сковороди в означення його як „богослова” (А.Лебедів), чи „мораліста” (Г.Шпет). Сучасний петербурзький історик філософії П.Сапронов воліє взагалі не згадувати Сковороду серед філософів. Отже, питання, поставлене в заголовку, й досі не має задовільної відповіді.
Література:
1. Сковорода Г. Кольцо. Дружескій разговор о душевном мире // Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: у 2 т.– К.: Наукова думка, 1973. – Т.1. – С. 358-410.
2. Сковорода Г. Беседа 2-я, нареченная Observatorium Specula (еврейски Сион) // Григорій Сковорода. Повне зібр. тв.: у 2 т.– К.: Наукова думка, 1973. – Т.1. – С. 296-306.
Довгань А.О. – к. філос. н., доц. kaf_fil@tu.edu.te.ua
(Тернопіль, Тернопільський державний техн. ун-т ім. Івана Пулюя)
«ПІЗНАЙ СЕБЕ» - ВИХІДНЕ НАЧАЛО ГНОСЕОЛОГІЧНИХ
КОНЦЕПЦІЙ Г.СКОВОРОДИ і Р.ДЕКАРТА
Всяке наукове дослідження передбачає збіг суб’єктивного та об’єктивного і доведення цього збігу до реалізації, втілення в пізнавальний акт принципу об’єктивності аналізу об’єкта. Сама ж суперечність між онтологічним та гносеологічним існує як суперечність пізнання, тобто як власне гносеологічна. Така гносеологічна ситуація є важливою з точки зору відношення отримуваного знання до об’єкта дослідження. Структура теорії відтворює структуру об’єкта. Виникає питання, як структура теорії дослідження філософської теорії, скажімо, Р.Декарта або Г.Сковороди відтворює структуру об’єкта, тобто їх методу пошуку істини.
Декартів метод є сукупністю принципів дослідження, джерело яких знаходиться у властивостях людського розуму. Р.Декарт поставив проблему сенсу буття людини і намагався віднайти відповідь на неї в пізнавальній діяльності як одній із тих, в яких проявляється сутність людського буття. Тому у нього онтологічною «клітинкою», «початком» пізнання є сама реально існуюча людина. І пізнання об’єктивності світу він пропонує людині розпочати із встановлення сутності власного існування.
Принцип «пізнай себе» є базовим філософської системи Г.Сковороди, який зосередив свою дослідницьку увагу на можливості пізнання двонатурної сутності людини, а також на самій пізнавальній здатності дихотомічної суті людини-суб’єкта осягнути світ. Пізнавши себе, людина /«мікрокосм»/ може пізнати «великий світ», в якому «все народжене проживає». Оскільки кожний із визначених ним трьох світів має дві натури: видиму і невидиму, то і пізнання кожної із цих натур має, на думку Г.Сковороди, свою специфіку. Він, як і Р.Декарт, виступає проти визнання чуттєвого пізнання об’єктивним способом осягнення істини. В «Наркісі» він вустами Луки пропонує пізнати в людині те, що є невидимим для чуттів, недосяжним безпосередньому сприйняттю речей. «Подними ж от земли мысли твои», «Скажи с Павлом: «Знаю человека». [1, 152]. Однак Г.Сковорода розуміє складність отримання істинних знань засобами раціонального абстрактного мислення і стверджує, що людська думка переходом від явища до сутності пізнає вже не матеріальне, а трансцендентне, ідеальне.
Література:
- Г.Сковорода. Наркис. // Сковорода Г. Сочинения в двух томах. Т.1. –М.: «Мысль», 1973.
Ермоленко С.В. – ст. преподаватель, sweta_sumy@mail.ru
(Сумы, Сумской государственный университет)
КОНЦЕПТЫ В ЯЗЫКЕ ФИЛОСОФИИ
Философия имеет более чем 2,5-тысячелетнюю историю своего существования. К настоящему времени она накопила огромный и разнообразный массив текстов и представлена в современное время как совокупность различных философских дисциплин. Тем самым, необходимо как бы «выйти» из текучки привычной профессиональной деятельности и посмотреть на «целое» философии как бы со стороны, извне, как представитель другой сферы деятельности, а именно как филолог.
Язык философии насыщен всевозможными филологическими концептами, символами, так как именно в языке можно найти те способы, которые наилучшим образом позволят представить любой философский концепт, философский знак.
Концепт – явление того же порядка, что и понятие. По своей внутренней форме слова концепт и понятие одинаковы: концепт является калькой с латинского conceptus «понятие». В научном языке эти два слова также иногда выступают как синонимы, одно вместо другого. Но так они употребляются лишь изредка. В настоящее время они довольно четко разграничены.
Концепт и понятие – термины разных наук; второе употребляется главным образом в логике и философии, тогда как первое, концепт, является термином в одной отрасли логики – в математической логике, а с недавнего времени закрепилось также в науке о языке.
У концепта сложная структура. С одной стороны, к ней принадлежит все, что принадлежит строению понятия; с другой стороны, в структуру концепта входит все то, что и делает его фактом культуры – исходная форма (этимология); сжатая до основных признаков содержания история; современные ассоциации; оценки и т.д.
Жмундуляк Д.Д. – к. філол. н., dzhmundulyak.71@mail.ru
(Чернівці, Державний архів Чернівецької області)
ПРО АКТУАЛЬНІСТЬ ВИВЧЕННЯ САКРАЛЬНОЇ АРХІТЕКТУРИ ЯК ДУХОВНОЇ СКЛАДОВОЇ «МІФУ МІСТА»
Архітектура є культурним «перевлаштуванням» природи, від початку начебто «недосконалої» з погляду проживання в даному ландшафті людини. Вона «освоює дійсність» і «олюднює» природу. Освоєння ж архітектурою дійсності органічно включає в себе не лише «цивілізаційний» момент створення комфортного для тілесного перебування людини середовища, а й духовний образ Всесвіту, що розуміється, на противагу природі, як «культура», тобто семантично організований космос, порядок, навіть певна художня концепція або сума концепцій. Тим само формування міського простору «нерозривно пов’язане зі створенням просторової моделі універсуму» [1, 3]. Недаремно ж існує філософія архітектури, в якій неабияке місце займає сакральний чинник з притаманними йому проблемами «людина та вівтар у просторі буття» тощо [див. 2].
Європейське містобудівництво традиційно визначалося не лише «просвітницькою» установкою на створення «горизонтального», «олюдненого» простору, а й успадкованою від Середньовіччя «християнською вертикаллю»: в умовах панування християнської ідеології й при державній підтримці цієї ситуації церква залишалася панівним орієнтиром міського простору, й церковна будівля незмінно являла собою символ спасіння серед «моря житейського» – корабель (ковчег Ноя).
Тим само церковна архітектура європейського міста є активною формантою певного сакралізованого топосу. Досліджуючи специфіку прояву сакральної архітектури, можна впевнено твердити про рівень духовного розвитку даного міста.
Література
1. Дьякова Т.А. Онтологические контуры пейзажа. Опыт смыслового странствия: [монография] / Тамара Александровна Дьякова. – Воронеж: Изд-во Воронеж. госун-та, 2004. – 168 с.
2. Терехова Г.Л. Философия архитектуры / Грета Леоновна Терехова. – Тамбов: Изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2007. – 104 с.
Жук М.В. – к. филос. н., доц., sumy_zhuk@mail.ru
(Сумы, Областной ин-т последипломного педагогич. образования)
ЛИЧНОСТЬ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ: ВЫЗОВЫ ЧЕЛОВЕЧЕСКОМУ КАПИТАЛУ
Начало двадцать первого столетия актуализировало проблему моделей развития и степени развитости личности для этого развития. При этом сама глобализация все больше проявляется не только на глобальном и региональном уровнях, но и на локальном. По мнению автора, говоря о современной глобализации и формирования личности следует выделить два очень важных момента. 1. Особенностями всех видов менеджмента сегодня есть способность к эффективным транзитам того опыта, который накоплен и умение осуществлять инновационные прорывы. 2. Глобализация меняет смысл самого развития общества и личности, человеческого капитала. Сегодня формируется спрос на четкое прогнозирование типа изменений и создания на их базе нового типа возможностей.
Современному развитию характерны системность и асистемность, кризы и технологические прорывы. Это предполагает необходимость опережающего развития человеческого капитала. Новые проблемы невозможно решить только на основе традиционных знаний, технологий, организационного опыта. Именно это диктует «образование на протяжении жизни», «образование через действие», «треугольник знаний». Сегодня формируются спрос квалификационные компетенции представителя «общества знаний» (рыночно-структурных, информационно – культурных, образовательных, технологических, организационных, ресурсных, нео- глобально кризисных). К ним можно отнести креативность и готовность к изменениям, исследовательские навыки и создание собственных технологий…
Загорулько М.А. - kafedra-philosophy@yandex.ru
ЕМБЛЕМАТИЧНІСТЬ ЯК ЗАСІБ ХУДОЖНЬОЇ ВИРАЗНОСТІ В ПОЕТИЦІ «ЧЕРНІГІВСЬКИХ АФІН»
У добу Бароко світ сприймався як Книга, яку потрібно читати та розшифровувати. Носії барокових ідей вважали, що через правильне розшифрування символів і явищ реальності можна пізнати істину. Таке світосприйняття вплинуло на розвиток барокового мистецтва.
Значного поширення у добу Бароко набув жанр емблеми. Дослідники О. Морозов та Л. Софронова зазначають, що цей жанр був одним з найважливіших, який «гранично виражав основні особливості мистецтва того часу, в якому, як у фокусі, збирались та перехрещувались ідейні устремління та художні тенденції епохи» [1, 13].
У контексті «естетика емблеми» розвинулось емблематичне мислення і, відповідно, емблематичне мистецтво. Емблематичність стає засобом художньої виразності. Термін «емблематичне мистецтво» розуміємо так само, як і відомий дослідник українського Бароко А. Макаров, тобто як синонім метафоричному мистецтву.
Як відомо, емблема складається з трьох частин: зображення, напису, або девізу, та епіграматичного підпису. Привабливість використання цього жанру пояснюється тим, «що емблему приємно і слухати, і розглядати: слух насолоджується ритмом віршів, душа втішається, а очі відпочивають, споглядаючи зображення» [2, 87]. В результаті взаємодії цих трьох компонентів виникає естетичне значення емблеми: за видимим зображенням виникає «метафоризований “розумовий образ”» [1, 22].
Можна стверджувати, що жанр емблеми трояко вплинув на розвиток української літератури XVII-XVIII ст., зокрема Чернігівської літературно-філософської школи. По-перше, з’являються гравюри емблематичного характеру; по-друге, художні образи, що зустрічаються в емблемах, використовуються також і в літературних творах; і, нарешті, по-третє, жанр емблеми стимулював розвиток метафоричної образності. Останнє пов’язане з естетичним принципом «гострого розуму», або кончетизму. Поняття «емблематичне мистецтво» використав у своєму листі Л. Баранович. Він та інші представники Чернігівського літературно-філософ-ського кола кін.XVII– поч.XVIII ст. широко використовували у своїй творчості емблематичність як засіб художньої виразності. Поетика «Чернігівських Афін» є джерелом дослідження естетики барокової емблеми.
Література:
1. Морозов А. А., Софронова Л. А. Эмблематика и ее место в искусстве барокко // Славянское барокко. Историко-культурные проблемы эпохи. – М., 1979. – С. 13-38.
2. Сазонова Л. И. Поэзия русского барокко. – М.: Наука, 1991. – 263 с.
Звагельський В.Б. – канд. філол. н., доц.,
Німенко Н.А. – ст. викладач, starovina@bigmir.net
(Суми, Сумський державний університет)
ПАЛІЦИН О.О. – АВТОР ПЕРШОГО ПЕРЕКЛАДУ
«СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ» В УКРАЇНІ
Олександр Паліцин (1749 – 1816), відомий просвітитель, поет, архі-тектор, громад. діяч, навчався в сухопутному шляхетському корпусі в Петербурзі. Був ад’ютантом у графа П.О. Румянцева-Задунайського. Вийшовши у відставку в чині прем’єр-майора (1770), оселився у своєму маєтку в Попівці. 1775 – повітовий маршалок. Заснував просвітницький гурток, що згодом дістав назву “Попівська академія”. Його членами були перекладачі С. і М. Байкови, поет В. Капніст, С. Глінка, архітектори М. Алфьоров, Є. Васильєв, художник А. Кардашевський, громадський діяч В.Каразін. Неодноразово бував у с. Попівка Г.Сковорода.
Паліцин займався перекладами творів французьких просвітителів — “Нова Елоїза” Ж.Ж. Руссо, “Дифірамби” Жака Деліля та ін. Збирав твори живопису, скульптури. Разом з дружиною організував братську школу в с. Попівка. За ініціативою і при участі Паліцина відкривалися перші на Сумщині бібліотеки. Першим на Україні переклав “Слово о полку Ігоревім” під назвою “Игорь, героическая песнь. С древней славянской песни, писанной в XII веке. Переложил стихами Александр Палицын”, надруковане 1807 у друкарні Харківського ун-ту. Переспів був витриманий у дусі героїчних поем епохи класицизму з надмірною архаїзацією мови. Для свого часу робота Паліцина стала помітним явищем. 1808 року його переспів було опу-бліковано в “Сочинениях и переводах, издаваемых Российской Академией”.
Брав участь у створенні першого на Україні Харківського ун-ту. Його підпис стоїть на першому місці під протоколами звернень харківського дворянства з 29.VIII-1.IX.1802. 24.XI.1809. Вчена рада Харківського ун-ту обрала Паліцина почесним членом президії, 1814 – дійсним член Товариства наук ун-ту. Паліцин подарував університетуту рукописи деяких своїх творів.
Автор “Свидетельства от Слободско-Украинского губернского дворянства Господину коллежскому советнику Василию Назарьевичу Каразину”. Паліцин передав у спадок Алфьорову М. свою колекцію творів мистецтва, садибу й бібліотеку. Разом зі своїм сином Аркадієм Алфьоровим вони доповнили паліцинську колекцію, яка 1872 була передана до Музею красних мистецтв і старожитностей Харківського ун-ту.
1989 року клопотаннями історика краєзнавця М.Теслі в с. Залізняк на місці поховання Паліцина встановлено пам’ятник, регулярно проводяться “Паліцинські читання”.
Зубелевич Я.П. – к. филос. наук, доц.
(Варшава, Варшавская политехника)
ОБ ЭГАЛИТАРНЫХ УСТРЕМЛЕНИЯХ
Под «эгалитаризмом» мы понимаем стремление к идеальному состоянию, в котором между людьми господствует равенство. Одни это постулированное равенство трактуют как возвращение к естественному состоянию равенства, другие же – как создание состояния равенства, наперекор фактическому неравенству. Эгалитарные устремления должны смягчать несправедливость судьбы, в том числе, ее жестокость. Какие волевые мотивы лежат в основе эгалитарных устремлений? Это вопрос из философской антропологии. Ответ на него зависит от личных взглядов пишущего, от того, какую антропологию признает он сам. Тут можно назвать мотив справедливости (и сопряженный с ним мотив солидарности с широким кругом людей), а также мотив зависти. Один ответ на этот вопрос дают эгалитаристы, другой – элитаристы. Первые видят источник эгалитарных устремлений в справедливости, вторые – в зависти. Если провести дальнейшие различения и выделить эгалитаризм крайний и умеренный, а также, соответственно, крайний и умеренный элитаризм, то получим следующее различение: по мнению умеренных элитаристов мотивом крайнего эгалитаризма является зависть, а умеренного эгалитаризма – и зависть, и справедливость.
Эгалитарные устремления проявляются в разных сферах жизни. Поэтому есть эгалитаризм политико-правовой, культурно-традиционный, феминистский, педагогический и антропологический.
Итак, в философии культуры мы имеем, с одной стороны, деление на натурализм и трансцендентализм, а с другой – на элитаризм и эгалитаризм. Эгалитаризм, особенно крайний, подвергается критике и нападкам со стороны трансцендентного и натуралистского элитаризма. Первый его вариант реализовывали, среди других, Токвилль, Шелер, Эльзенберг и Нисбет.
Карпова С.Г. – аспирантка, intersub@rambler.ru
(Днепропетровск, Днепропетровский нац. ун-т им. Олеся Гончара)
ИДИОСИНКРАЗИЯ НА ПОСТСТРУКТУРАЛИСТСКУЮ ФИЛОСОФИЮ?.. (ИЛИ К ПРОБЛЕМЕ «НЕПЕРЕНОСИМОСТИ» ПОСТСТРУКТУРАЛИЗМА)
В последнее время нередко в философских исследованиях мы можем встретить странную «непереносимость» (и «непонимаемость»), часто не совсем обоснованную, как отдельных постструктуралистских философов, так и вообще философии данного направления. Так, отрицается какая-либо актуальность работ отдельного философа-постструктуралиста, или на всём «направлении» ставится печать научной и «жизненной» бесполезности. Например, в случае с М.Фуко в журнале «Новое литературное обозрение» в 2001 г. была развернута дискуссия по вопросу: «Актуален ли Фуко для России?», где отмечается нежизненность наследия Фуко и определённая «искусственность» интереса к нему[1].
Или же встречается непонимание воздействия французского постструктурализма на «мировую» интеллектуальную жизнь. Кассет Ф. [2], исследуя в своей работе влияние теорий Деррида, Делёза и Фуко на интеллектуальную жизнь США, и на преобразование этой жизни отмечал, что теории этих мыслителей не настолько развиты во Франции, как в Штатах. Однако это заблуждение.
Мы можем наблюдать своего рода «идиосинкразию» на постструктуралистскую философию, которая выражается в нездоровой реакции на «специфические раздражители» (зачастую именно в «персонально-биографическом» плане). Одним из вариантов «лечения» такого рода реакций может быть снижение реактивности «философствующих организмов».
Литература:
1. Филиппов А.Ф. Фукоизация всей страны // Новое литературное обозрение.- М., 2001.-№49. -С.74-75.
2. Cusset F. French Theory: How Foucault, Derrida, Deleuze, & Co. Transformed the Intellectual Life of the United States, Jeff Fort (tr.), Univ. of Minnesota Press, 2008, 388p.
Киселиця С.В. – ст.викл., kimm7@rambler.ru
(Чернігів, Чернігівський державний технологічний університет)
ВІРА ЯК МЕЖОВА ЗАСАДА БУТТЯ
Специфіка соціально-сутнісного конфлікту вимагає від людини повсякчас чинити вибір. Віра на тлі реалізації цілей формується як властивість свідомості, світоглядна істина. Феномен віри виявляється у формі екзистенціалу, мотиву діяльності, закономірності людського існування, що є підґрунтям, засадою та межовим станом буття.
Сутнісне поціновування життєвих сил людини у гармонійному поєднанні (емоції, розум, воля) надає вірі статус незнищенного атрибуту світогляду, сенсобуттєвого духовного почуття, особливої ідеалізуючої діяльності, напруження самосвідомості.
Світ поділяється на сущий та належний через віру. Її темпоральні форми виявляються через досвід, що складає минуле, спілкуванні – теперішнє, сподіванні – майбутнє. Віра є очікуванням майбутнього, а духовна практика людини не може відбуватися без ідеалізації дійсності. Реальними різновидами віри у людській екзистенції є переживання та можливість.
Світоглядний ідеал виявляється спорідненим з такими духовними почуттями як віра, надія і любов у їх триєдиній формі існування. Звідси – унікальність ціннісно-регулятивної функції віри у пошуках блага, справедливості, святості, наснаги та інших буттєвих чинників людського існування. Визначення місця віри у контексті екзистенції зумовило подальший аналіз її різновидів не стільки у гносеологічному, як у соціопсихологічному контексті, що сприяє поціновуванню віри як безумовної екзистенціальної реальності та необхідної властивості самосвідомості, змістовної характеристики особистості у культурно-антропологічному просторі.