Сумський державний університет к афедра ф ілософії
| Вид материала | Документы |
- Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
- Сумський державний університет, 711.42kb.
- Сумський державний університет, 243.69kb.
- Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 259.81kb.
- Сумський державний університет чорток Юлія Володимирівна, 385.8kb.
- Сумський державний університет Бібліотека, 56.1kb.
- Сумський державний університет кафедра філософії, 14150.92kb.
- Сумський державний університет скиданенко Юлія Павлівна, 350.46kb.
- Конференції, семінару, 1844.01kb.
- Сумський державний університет На правах рукопису Чорток Юлія Володимирівна, 2128.39kb.
Раинская Р.С. – аспирант, aniger@ua.fm
(Днепропетровск, Национальная металлургич. академия Украины)
К МЕТАФИЗИКЕ ОТЧУЖДЕННОГО СЛОВА
Известно, что наша речь отражает форму нашего сознания, стиль нашего мышления. Обыденное, усредненное мышление склонно к пусторечию или как говорит немецкий философ М.Хайдеггер – «толкам», «болтовне». Толки – это речь, которая замыкается на самой себе, уводя слушающего от изначального смысла. Иными словами, разговор ни о чем. Хайдеггер в своей работе «Бытие и время» пишет: «И поскольку говорение утратило первичную бытийную связь с сущим, о котором речь, соотв. никогда ее не достигало, оно сообщает себя не способом исходного освоения этого сущего, но путем разносящей и вторящей речи. … В таком до- и проговаривании, через которое уже изначальная нехватка почвы достигает полной беспочвенности, конституируются толки» [1, 168].
Люди традиционно говорят лишь о том, что уже проговорено, понимаемо лишь приблизительно и усреднено. Подобный образ общения является нормой, следовательно, поверхностное мышление есть мышлением нормального культурного человека. Основатель фундаментальной онтологии Хайдеггер именовал подобного человека «das man», а форму его существования – «падением».
Исходя из размышлений о философии человеческого общения, убеждаясь в действительной беспочвенности обыденной речи, возникает вопрос: в чем смысл речи? что хочет сказать человек в своей речи? Что есть слово? Почему молчание содержательнее речи? (Речь как «самовысказывание», или сопричастие с миром, «легейн - извлечение из утаенности», «логос - сказывание неутаенного» (алетейя)).
Таким мы видим путь ответа на вопрос о смысле речи и человеческого общения в целом, ведущий нас к метафизике отчужденного слова.
Литература:
1. Хайдеггер «Бытие и Время». – СПб.: Наука, 2006.
Ревяков И.С. – н.с., revyakov@yandex.ru
(Донецк, Донецкий НИИ судебных экспертиз МЮ Украины)
СТРУКТУРА, ФУНКЦИИ И ФОРМЫ РЕАЛИЗАЦИИ ИГРЫ В ПОЭТИЧЕСКОЙ РЕАЛЬНОСТИ
Задача настоящей работы заключается в прояснении соотношения игры и поэтической реальности. К настоящему времени феномен игры достаточно подробно исследовался с философской (М. Хайдеггер, Г.-Г. Гадамер и др.), культурологической (Й. Хейзинга), психологической (Э. Берн) точек зрения, однако практически не исследовался в поэтике как онтологическая составляющая поэтической реальности, несмотря на то, что именно в поэтической реальности игра находит свое наиболее полное выражение и осуществление. Параметры осуществления игры являются параметрами, задающими существование поэтического произведения, а вместе с ним – и поэтической реальности.
Структура игры в поэтической реальности задается параметрами осуществления игры, то есть ее правилами, игровыми пространством и временем, участниками игры и целью, к которой стремятся участники этой игры (автор – к написанию произведения, читатель – к его прочтению, герои и персонажи – к своим конкретным целям, заданным им в произведении); функции игры в поэтической реальности – онтологическое основание и реализация поэтической действительности; формами реализации игры в поэтической реальности являются само поэтическое произведение и его составляющие.
Рошка О.В. – здобувач, Roshko@ua.fm
(Дніпропетровськ, ДНУ ім. О. Гончара)
ПСИХОЛОГІЧНІ МОДЕЛІ МАГІЧНИХ ТЕКСТІВ-ЗАМОВЛЯНЬ
Наведені дані щодо психологічних моделей сакральних магічних текстів українського фольклору. Магічна діяльність є в прадавніх традиціях усіх народів. Магія є формою пізнання, але ця форма відмінна від наукової. Невід’ємна складова фольклорної магії – тексти-замовляння. Нами вивчались та аналізувались українські казки, замовляння мольфарів та козаків-характерників. В Україні священне знання передавалося винятково усним шляхом. Написане ж слово втрачало свій сакральний зміст.
Фольклорне слово у традиційному розумінні анулює той досвід, який несе слово через називання, а результатом є штучне, дуже зручне, оскільки очевидне, двохвимірне опредмечування реальності. Слово – явище, що фокусує в собі інші, приховані реальності. Через фольклорне слово як квінтесенцію, як плазму, що містить у собі всезагальне і сакральне про світ-людину і людину-світ, ми маємо можливість підійти до пояснення феномену фольклорного магічного знання, зокрема, фольклорної вербальної магії [1, 7]. За фольклорним Словом можна відшукати етнічну архетипну субстанцію, яка не потребує опредмечування і озвучування.
Принцип кумуляції – один із художніх прийомів у замовляннях, що вказує на їх архаїку. В. Пропп недаремно говорив, що кумулятивна казка пов’язана з ранніми формами свідомості [2, 148]. Український народні тексти-замовляння, що презентують певний аспект етнічної містики і сублімують давнє уявлення про магічну силу слова, можуть бути успішно розглянуті як проформа інших словесних жанрів у фольклорі.
Література:
1. Павлов О. Поетичні та психологічні моделі фольклорних магічних текстів. – Київ: Аратта, 2006. – 29 с.
2. Пропп В. Поэтика фольклора. – М., 1998.
Савельєв В.П. – к.філос.н., проф., vedmedja@ukr.net
(Львів, Прикарпатський інститут ім. М.Грушевського МАУП)
ЛЕВ ШЕСТОВ І РЕНЕ ГЕНОН ПРО КУЛЬТ РОЗУМУ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ КУЛЬТУРІ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)
Вітчизняний філософ Л. Шестов і французький інтелектуал Р. Генон, котрі жили і творили переважно в першій половині двадцятого століття, в багатьох своїх працях неодноразово висловлювали вельми критичне ставлення до панування культу позитивістсько налаштованого розуму в європейській культурі. Так, Шестов наголошував, що раціоналістичний спосіб мислення, виражений мовою сцієнтизму, не може адекватно описати стан хаосу і абсурду реального буття. На думку філософа, мова раціоналістичної впорядкованості є зовсім непридатною для опису реального життєвого безладу [1, 454]. Немов би розвиваючи ці міркування Шестова, Генон зауважував, що раціоналісти схильні нав’язувати усім людям як всезагальне й необхідне власне обмежене і відносне розуміння дійсності, довільно відкидаючи все те, що виходить за межі цього розуміння, як таке, що буцімто взагалі не існує [2, 62-63].
Мислителі у своїх роздумах доходять спільного висновку: посилення раціоналізації всіх сторін життя є нічим іншим як прагненням розуму обмежити універсальну потенційну можливість, закладену Богом у буття, мірою власне людських здібностей, які значно мірою обмежені матеріальними умовами природного людського існування.
Література:
1. Шестов Л. Апофеоз беспочвенности (Опыт адогматического мышления) / Лев Шестов // Апофеоз беспочвенности. – М.: ООО Изд-во АСТ, 2000. – С.452-583.
2. Генон Рене. Восток и Запад / Рене Генон; [пер. с фр. Т.Б.Любимова]. – М.: Беловодье, 2005. – 240с.
Савицька І.М. – асп., svetageiko@rambler.ru
(Київ, Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України)
ІДЕЇ СВОБОДИ, ГУМАНІЗМУ, ДУХОВНОСТІ В СУЧАСНОМУ СВІТІ
В основі формування нового світогляду має стати філософія буття. Саме тому сучасна філософія зосереджує увагу на проблемах свободи, гуманізму, духовності. Свобода має на увазі взаємодію людини і суспільства. В межах своєї свободи людина здатна чинити згідно зі своїми можливостями, але з можливого вона обирає вчинок у відповідно своїм моральним установкам. Для усвідомлення свого місця в соціумі необхідно усвідомити себе і свої інтереси. Соціальна свобода не є метою, вона лише засіб для реалізації найбільш динамічної еволюції соціуму.
Духовність виступає субстанційною ознакою особистості, світоглядом, чітко зорієнтованим у напрямі вектора дійсного гуманізму. Це чітка та визначена орієнтація внутрішнього світу особистості на практичне здійснення основного імперативу гуманізму: людина є мета, самоціль, вище надбання та цінність історії.
Рівень практичної всезагальності особистості, як мети, тотожний рівню її гуманістичності. Актуальним для українського суспільства, яке шукає принципи власного розвитку, є дослідження проблем свободи, духовності, гуманізму, зумовлене необхідністю пошуків і впровадження у практику принципів дійсно культурного розвитку.
Садівничий В. О. – канд. наук. із соц. комунікацій
(Суми, Сумський державний університет)
Лексема «Україна» як художньо-образне втілення Ментальності в регіональній публіцистиці 60-х рр.
Ментальність у науковій літературі розуміється як константний набір способів мислення, відчуття та поведінки, який притаманний homo sapiens. Поняття «ментальність» сприймається як даність, як реальність. Проблеми української ментальності осмислювалися як у науковій, так і художній та публіцистичній літературах. Активно ці питання розробляли О. Донченко, В. Липинський, І. Місевра, О. Переломова, М. Попович, Ю. Романченко, Г. Старовойт, А. Фурман, В. Храмова, Д. Чижевський, М. Шлемкевич, М. Юрій та інші.
Дослідники історії ментальності стверджують, що не можна досліджувати лише довготривалі, традиційні структури, а слід звертати увагу на швидкоплинні процеси, бо «зміни ментально-історичного характеру відбуваються на основі однієї (декількох) відомої (-их) події (-й) або (частіше) на підставі багатьох малих подій, що мають тенденцію переходу в один напрям» [1, 26].
Публіцисти 1960-х рр. для створення образу своїх сучасників активно послуговувалися лексемою «Україна» чи похідними від неї. Наприклад у нарисі М. Данька «В пошуках чистих джерел» іхтіолог К. Шапотько вірить, що «рибне господарство на Україні можна поставити … на широку ногу»; садівник М. Сачко (нарис «Під рожевим парусом») запитально стверджує: «Та чи є ще де-небудь такі смачні, запашні полуниці, як на теплій Україні?». Де б не бував заступник директора Глухівського інституту луб’яних культур І. Лисиця («По шляхах маки цвітуть») – у його серці «віддзеркалювалась чорноземна Україна»; художник А. Лютий («Людина жадає краси») прагне «лініями і барвами передати свої почуття до рідного українського степу»; актор А. Бучма («Те, що не забувається») – «великий чарівник української сцени»; композитор М. Лисенко («Будь славен, Бояне») «розбивав, крушив крем’яну скелю … національного гніту. І не знав сумнівів в одному: в самопожертві для народу рідного»; у віршах М. Доленго («Мужність залишатися собою») «домінують квіти. Певно ж немає такої рослинки українського степу, котра б не знайшла свого місця в мудрих рядках поета».
Актуалізація лексеми «Україна» та похідних від неї зумовила семантично позитивну інтенсифіковану виразність текстів. Відповідно, експресивна тональність публіцистичного дискурсу характеризується як позитивна щодо України та всього українського. Предметом осмислення публіцистики виступав константний набір способу мислення, характерний у 60-ті рр. українській ментальності.
Література:
1. Історія європейської ментальності [за ред. Петера Дільцельбахера ; пер. з нім. В. Кам’янець]. – Львів : Літопис, 2004. – 720 с.
Соболевська О.В. – аспірантка, ljaljamischuk@mail.ru
(Львів, Українська академія друкарства)
САМООСВІТА ЯК СУТНІСНА ПЕРЕДУМОВА
СТАНОВЛЕННЯ ІНТЕЛЕКТУ
У філософських роздумах Г.Сковороди чітко розмежовуються наукова ерудиція та інтелектуальна мудрість [1, 57]. Перша формується переважно на основі пізнання зовнішнього макрокосму, друга – на засадах самопізнання мікрокосму. Згодом у культурі виник напрям, репрезентований такими контроверсійними персонами як філософи Т.Буркхард, С.Насра, Ф.Ніцше, Л.Шестов, письменник Ф.Достоєвський, мистецтвознавець А.Кумараскава, художник і поет Ф.Шуон, мислителі Ю.Евола, Р.Генон та ін.
Спільною для цих мислителів була така позиція: на відміну від наукового пізнання, ґрунтованого на позитивістській методології, самопізнання потребує інтелектуальної інтуїції і має сутнісною передумовою самоосвіту, яка передбачає не просто нагромадження певного обсягу інформації, а якісне перетворення самого суб’єкта пізнання на шляхах духовного самовдосконалення [2, 6]. Причину того, що самоосвіта є істотним фактором становлення інтелекту, Ніцше пояснював так: людина головну настанову про смисл свого буття мусить брати із себе і тому вона сама собі „слугує відображенням і абревіатурою цілого світу”[3, 342].
Література:
1. Сковорода Г. Книжечка о чтеніи священ[аго] писанія, нареченна Жена Лотова / Г. Сковорода // Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: у 2 т.– К., 1973. – Т.2.
2. Генон Р. Символизм креста / Р. Генон; [пер.с фр. Т.Б.Любимова]. – М., 2008.
3. Ніцше Ф. Шопенгауер як вихователь / Ф. Ніцше; [пер. з нім. К.Котик, О.Фешовець] // Повне зібрання творів: Критично-наукове видання: у 15 т. – Львів, 2004. – Т.1.
Старкова Г. В. – асп., proverbial@mail.ru
(Харків, Харківська державна академія культури)
СВІТ ЛЮДИНИ ХХІ СТОЛІТТЯ.
ВІРТУАЛІЗАЦІЯ БУТТЯ, або ЖИТТЯ HOMO VIRTUALIS
У другій половині минулого століття у наукових працях почав поширюватися новий термін для позначення сучасної людини – homo virtualis. Прямо чи опосередковано цього торкаються дослідження Е.Тофлера, М.Маклюена, С.Хорунжого, М.Носова та ін. Головною характеристикою нового типу людини можна назвати те, що вона віддає перевагу свої моральні та інтелектуальні потреби задовольняти у віртуальній реальності – тобто такій, що утворена електронними медіями - і завдяки ній.
Дійсно, поява електронних обчислювальних машин дозволила людству значно спростити і поліпшити своє життя. В середині ХХ століття багатьом здавалося: ще трохи, і всі рішення ухвалюватиме щось інше, спеціально запрограмоване, а усюди наступить світле майбутнє. Але поступово ілюзії розвіялися, з’явилися застереження. Однак світ сучасної людини все більше віртуалізується.
Сьогодні вже складно знайти площину людського існування, де не застосовують комп'ютер. З ним пов'язано пізнавальне, трудове, комуніка-тивне життя сучасної людини. Співіснуючи з комп'ютером, людина і «грає» з ним – обираючи віртуальні розваги за смаком та можливостями.
Тож можна говорити, що деякі елементи життєвого світу людини (що, як відомо, являє собою сукупність оточуючого її природного, соціального, матеріального та інтелектуального середовища, а також внутрішній духовний світ) поступово переходять на новий рівень – у сферу кібернетичного простору. Ба більше, комп’ютерна гра дозволяє людині довільно обирати світ, в якому вона хоче віртуально «існувати».
Cупрун А.Г. – к. філос. н., доц., svetageiko@rambler.ru
(Київ, Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України)
ФІЛОСОФСЬКИЙ ВИМІР СОЦІАЛЬНОГО БУТТЯ
ЯК СКЛАДОВОЇ ЖИТТЄВОГО СВІТУ ОСОБИСТОСТІ
На сьогоднішній день вельми актуальною є проблема взаємовідносин між людиною та зовнішнім світом, світом її соціального буття. Людська особистість намагається створити свій життєвий світ, структуруючи зовнішню дійсність відповідно до внутрішньої. Цей світ є певною цілісністю внутрішнього життя людини, як усвідомлюваного, так і неусвідомлюваного, що виявляється в поведінці, спілкуванні, діяльності. Зовнішні фактори детермінації життєдіяльності особистості заломлюються через її внутрішню своєрідну структуру, набутий досвід, індивідуальні відмінності та актуальні прагнення.
Актуальність цієї тематики обґрунтована особливим загостренням взаємовідносин між особистістю та суспільством в сучасному світі, їх постійні спроби знайти спільну мову та взаєморозуміння. Відомим є той факт, що особистість є цілісністю, яка маючи певну глибину, свідомо і цілеспрямовано самовизначається, передусім, створюючи світ, у якому вона живе – світ власного буття. Життєвий світ завжди в чомусь збіднює зовнішню дійсність. Насамперед це відбувається тому, що далеко не все у навколишньому середовищі нас однаковою мірою цікавить, не все відповідає нашим цілям та нагальним потребам.
В контексті філософського осмислення проблема життєвого світу або світу соціального буття є класичною герменевтичною проблемою інтерпретації або тлумачення. Саме розгляд особистості в її життєвому світі дає змогу уникнути непродуктивної дихотомії матеріального та ідеального, біологічного та соціального, людини та суспільства, подолати традиційне відчуження душі і тіла.
Харюк І. Р. – асистент, berba2404_77@mail.ru
(Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ)
МОТИВ СВЯТОГО ГРААЛЯ В СУЧАСНІЙ МАСОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Культурологічно-філософський аналіз творів сучасного масового мистецтва показує, що масова культура породжена не лише сучасним (індустріальним,постіндустріальним та інформаційним) суспільством: вона постійно запозичує і з класики, і з фольклору [1]. Це добре ілюструється на прикладі традиційного образа св. Грааля, який, власне, ніколи й не виходив за межі масової культури: ґенеза його й розвиток пов’язаних з ним сюжетів і мотивів відбувалися практично й поза життям сакрального (біблійного) тексту, й поза межами красного письменства як такого.
Як відомо, образ чаші, в яку буцімто було зібрано чудотворну кров розіп’ятого Христа, у Новому Завіті відсутній: адже немає нічого більш нечестивого з боку юдейського ритуалу, аніж цідити (прилюдно!) кров з тіла конаючої людини. Цей образ міг виникнути лише в народній свідомості Середньовіччя, серед язичників, які тільки-но християнізувалися.
Образ чудотворного Грааля, контамінований, подібно, у своїх витоках з Мойсейовим Ковчегом Завіту (є версія, що ковчег, перед нашестям Навуходоносора був врятований і потрапив аж до Ефіопії), доходить до середньовічних тамплієрів, цікавих до «таємниць Сходу», а вже звідти починає свій шлях у Європі. Мотив Грааля стає одним з провідних в Артуровому циклі, знаменуючи наївну віру лицарства в чудесно-казкові речі, невмиручість фольклорного архетипу «чудесного помічника».
Літературна класика Нового часу поставилася до цієї легенди, природно, насмішкувато (нищівна сатира щодо усього, пов’язаного з Граалем, у повісті «Янкі при дворі короля Артура» М. Твена). Однак у масовій літературі наших днів, яка стимулює наївну віру пересічної людини у все таємниче й загадкове, образ Грааля набув нової масштабності завдяки широкому використанню псевдонаукової мотивації та авантюрно-детективному дискурсу (Ден Браун). Так продовжується в сучасній маскультурі життя старовинного фольклорного сюжету.
Література:
1. Киященко Н.И. Массовая культура и массовое искусство как глобальная проблема ХХІ века / Киященко Н.И. // Философия и общество. – 2003. – № 4. – С. 47–72.
Цимбал Т.В. – к. філос. н., доц., ttsymbal@rambler.ru
(Кривий Ріг, Криворізький технічний університет)
ЕМІГРАЦІЯ: ГРАНИЧНЕ БУТТЯ
ЧИ ПЕРЕХІД ДО НОВИХ РІВНІВ БУДЕННОСТІ?
Проблема еміграції в багатьох аспектах залишається у вітчизняній науці не розробленою. Особливо це стосується філософського осмислення. Останнє відрізняється від інших, розташовуючи предмет дослідження у такому інтелектуальному середовищі, яке здатне забезпечити осягнення феномену еміграції на рівні розуміння.
Ми вважаємо, що головним фактором еміграції є втрата людиною буттєвісного коріння, що відбувається внаслідок певних суб’єктивних та об’єктивних причин [Див.: 1]. Філософський же смисл феномену еміграції може змінюватися від буденного виміру до граничного в залежності від мотивів.
Буденність в сучасній філософській антропології трактується як «найбільш абстрактний стан людського буття, в якому найменше виявлене особистісне начало» [2, 122]. Тобто, це масовий, звичний, матеріальний рівень буття, на якому домінують стратегії виживання та споживання. Граничне буття відкидає буденність, повстає проти соціальних стереотипів, пробуджує особистісне начало та піднімає людину на рівень екзистування.
Спираючись на дані визначення, можемо стверджувати, що мотив «заробітчанства» дає можливість емігранту лише нарощувати рівні буденного життя та забезпечує псевдоукорінення на новому ґрунті. До граничного, екзистенційного рівня філософський смисл еміграції піднімається в процесі реалізації мотиву творчого самоздійснення особистості, збереження самості, за умови відчуття трагічної дисгармонії Я та навколишнього світу. Прикладом може бути еміграція творчої інтелігенції з тоталітарних держав.
Література:
1. Цимбал Т. Буттєвісне укорінення людини. – К., 2005.
2. Хамитов Н. Философия человека: от метафизики к метаантропологии. – К., 2002.
Чайковська О.Й. - olga.chaykovska@mail.ru
(Дрогобич, Дрогобицький держ. пед. ун-т ім. Івана Франка)
ПЕТРО ЛЕВЧЕНКО ЯК МАЙСТЕР ІМПРЕСІОНІСТИЧНОГО ПЕЙЗАЖУ
На тонкій взаємодії пейзажу і жанрового мотиву побудована композиція однієї з найкращих картин П.Левченка “Село взимку. Глухомань” (поч. 1900). Почуття й настрої, викладені у картині художника, співзвучні відчуттям, вираженим М.Коцюбинським у повісті “Fata morgana” [1, 205]. Краєвид безнадії гнітючого настрою – це символ тужливого життя, образ украй невлаштованого світу. Кажучи словами Лесі Українки, люди часом і “без надії сподіваються”. У безпросвітті існувати неможливо. Воно або вбиває, або змушує відчайдушно прагнути неба, сонця.
Ліризм і тонка поетичність сприйняття природи, подані через екзистенцію людської душі – характерні особливості творчості художника.
Сюжети його невеликих за розмірами картин прості зрозумілі: бідні селянські хати, сільські вулички, мальовничі береги невеличких річок, розмиті дощем і снігом шляхи. Це природа, яка оточує просту людину. Кожна картина художника сприймається як роздуми мистця про людське життя, виражені в емоційних образах природи.
Художник малює сільську місцевість, як кажуть, забуту Богом. По косогорі кілька похилених хат під важкими сніговими шапками. Це робить картину обжитою, зігрітою присутністю людини. Передано відчуття сонного неквапливого буття.
Як живописець-імпресіоніст автор дошукується осмисленого й гармонійного у звичайному (щоденному, буденному). Він тонко відчуває красу українського пейзажу, завжди у пошуку, ніколи не втрачає душевного трепету новизни і гостороти сприйняття природи. Картини П.Левченка щирі без зайвої сентиментальності, прості і змістовні.
Література:
1. Коцюбинський М.М. Fata morgana // М.М.Коцюбинський. Подарунок на iменини: Оповідання, новели, повiстi [Упоряд. та пiслямова М.С. Грицюти; Худож. I.Н.Фiлонов, В.А. Євдокименко, Г.Я.Якутович, М.А.Стороженко]. – К.: Веселка, 1989. – С. 181 – 272.
Чернышов В.В. – christ.philosopher@gmail.com
(Полтава, Полтавский национальный технический
университет имени Юрия Кондратюка)
ЭСТЕТИЗМ КАК ОДНА ИЗ ГЛАВНЫХ ЧЕРТ ХАРАКТЕРА И ТВОРЧЕСТВА Г.СКОВОРОДЫ
Эстетизм Г.Сковороды – многогранное явление, отпечаток которого лежит на всей жизни и творчестве мыслителя. Укорененный в глубинах внутреннего, психического устройства, духовного состава его личности, в то же время, определенным образом эстетизм Г.Сковороды находит свое оформление и на протяжении всей жизни мыслителя.
Известно, что формирование эстетического вкуса происходит в детстве. В случае Г.Сковороды можно говорить о том, что формирование его эстетических предпочтений происходит, главным образом, под влиянием двух существенных культурных факторов: низовой культуры козацко-крестьянской среды, в которой протекало детство будущего мыслителя, и высокой культуры Православной церкви, к которой юный Григорий имел возможность приобщиться, главным образом, через церковные песнопения и богослужение.
Эстетизм, как черта характера Г.Сковороды, выразился в его любви к природе, искусству и чрезвычайной склонности к созерцанию. Что касается творчества мыслителя, то можно предположить, что именно эстетизм, не в последнюю очередь, обусловил характерный Сковороде способ мышления, стиль и форму его сочинений, а, возможно, и сам метод его философствования. Быть может именно в эстетизме Г.Сковороды кроется причина того безусловного предпочтения, которое он отдавал символам и символическому (синтетическому) мышлению перед языком понятий и дискурсивным (аналитическим) мышлением.
Чернишова М.В. – асп.
(Донецьк, Донецький національний університет)
РЕГІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ
Основою культурного багатства та об’єднання Європи, загальноєвропейською спадщиною є розмаїття. Сучасними вченими визнаються та досліджуються такі групи меншин: національні (етнічні); релігійні; культурні; мовні.
Погоджуючись із тою типологію меншин, що сьогодні існує у соціально-філософських дискурсах, необхідно звернути увагу ще на один з типів меншин – регіональні меншини. Визначення поняття „регіональні меншини” (В. Євтух, А. Попок) таке: „Регіональні меншини – це групи населення, які з різних причин всупереч асиміляції та уніфікації зберегли етнічну ідентичність, або ж... хочуть заново відкрити й оживити „призабуті” етнічні традиції й культуру”. З цього визначення поняття не є зрозумілим, чим регіональні меншини відрізняються від меншин національних, етнічних?
Виходячи із того, що одним із головних сучасних чинників формування ідентичності в Україні є регіоналізм, то здається найбільш влучним таке визначення поняття регіональні меншини: Регіональна меншина – це населення певного регіону полікультурної країни, головним чинником ідентифікації якого є приналежність саме до цього регіону з його унікальним складом таких показників ідентичності як мова, релігія, політичні та економічні орієнтири, особливості історичного розвитку [1, 123].
Література:
- О.А. Гриценко, Н.К. Гончаренко, Є. А. Мягка. Українські типології меншин//www. сulturalstudies.in.ua
- Дрожжина, С.В. Мультикультуралізм як концептуальна модель та праксеологія розуміння сучасного українського соціуму: монографія. – Донецьк: [ДонНУЕТ], 2009. – 288 с.- ISBN 978-966-385-147-1
Чікарькова М.Ю. – к. філол. н., доц, chikarkova@mail.ru
(Чернівці, Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ)
БІБЛІЙНА КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ ЯК «ОБРАЗУ БОЖОГО»
ТА ЇЇ РЕЦЕПЦІЯ ЕЛІНІСТИЧНИМ СВІТОМ
У Біблії Бог, маючи індивідуальність, ім'я, волю, наміри й навіть емоції, постає усе ж таки поза світом людського. І, хоча людину створено за образом і подобою Божою (Бт. 1:26), це ніяк не означає «антропоморфності» Творця: слово ארב (бара – «створив» означає швидше ґенезу, походження в широкому сенсі слова (пор. ת׳שארב – бершит, генезис). У давньоєврейських книжників функціонували уявлення, що перший чоловік Адам був: а) тілесно створений з землі (מדא – червона глина, «жіноче начало»), і лише духовно – за образом і подобою Бога («чоловіче начало»); б) спочатку скопійований з Адама Кадмона, духовного архетипу, Передвічного Отця, в якому ще не були розділені «чоловіче й жіноче» тлумачення рабі Акіби). Християнське богослов'я акцентує в ситуації динаміку духовного шляху богосягнення: людина через прагнення Бога досягає обожéння.
В античній же свідомості боги в своїх численних метаморфозах легко перевтілюються, і у найдавніших релігійних уявленнях греків боги «природних» – найчастіше звірячих або хтонічних рис – ще не позбавлені: вкрай характерні Хімера, Горгона-Медуза, кентаври тощо. Утім в епоху виживання народної релігії та формування культу богів-олімпійців поети та митці створили антропоморфічні образи божеств. Цей пізній варіант «олюдненого» божества й став психологічним ґрунтом для поширення християнства в еліністичному світі.
Свідомість раннього християнина «з язичників», особливо такого, який дістав античну освіту, була відкрита для ідеї створення людини за образом і подобою Божою, тим більше, що Христос у своїй людській іпостасі мислиться перед віками народженим Сином Божим. Саме християнство вперше породило відчуття неповторної цінності кожної людської особистості – вона відтепер входила у континуум, де вже не правили численні, незрозумілі й ворожі людині сили, а володарював Отець свободи, за образом і подобою якого було створено саму людину.
Чухно В.І. – аспірант.
(Полтавський державний педагогічний ун-т ім. В.Г.Короленка)
ГІНОКРИТИКА: ТЕОРІЯ ІСНУВАННЯ ЖІНОЧОГО ПИСЬМА
Уживання понять «жінка-авторка», «жіноче письмо», «жіноча літературна традиція» спричинили утворення різноманітних теорій тлумачення жіночих текстів. Поряд із феміністичною критикою актуальності набуває явище гінокритики. Появу цього терміну пов’язують з ім’ям Елейн Шовалтер, на думку якої, саме це явище дозволить прояснити характер відношень жінок з літературною культурою. «Сьогодні теорії жіночого письма використовують чотири моделі різниці: біологічну, лінгвістичну, психоаналітичну і культурну. Кожна з них є спробою визначити і диференціювати ознаки жіночого письма і жіночого тексту; кожна модель представляє також школу гіноцентричної феміністичної критики зі своїми улюбленими текстами, стилями та методами.» [1, 517].
Основу біологічної критики становлять фізіологічні відмінності чоловіків та жінок. Провідною ідеєю виступає положення: анатомія є текстуальністю. Характерною ознакою творів, «написаних тілом» є інтимність та сповідальність.
Лінгвістичні теорії жіночого письма ґрунтуються на «статевій різниці у мовному вживанні»[1, 519]. Висувається положення про можливість створення жінками власної мови.
У психоаналітичній моделі акцент ставиться на внутрішній світ людини, творення тексту має зв'язок із душею автора й залежить від особистого ставлення до творчого процесу. «Жіночу душу можна вивчати як продукт чи конструкцію культурних сил» [1, 524]. Особливість теорії в тому, що, включивши в себе усі попередні моделі, будується на колективному досвіді, який дозволяє жіночій культурі долати простір і час.
Таким чином, різноаспектність гінокритики дозволяє оформити жіноче письмо у сферу, здатну самостійно функціонувати у просторі літературної культури.
Література:
1. Шовалтер Е. Феміністична критика у пущі // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М.Зубрицької. – Львів, 1996. – 635 с.
Швырков А.И. – к. филос. н., aishvyrkov@rambler.ru
(Сумы, Сумский государственный университет)
КУН И ЛАКАТОС: ВОЗМОЖНОСТИ СИНТЕЗА
Как известно, помимо прочего философия науки изучает закономерности развития науки, то, как одна научная теория сменяет другую. Существует несколько философских теорий, трактующих этот вопрос. Самые известные принадлежат И. Лакатосу и Т. Куну.
Кун рассматривал историю науки как историю смены специфических моделей, схем постижения и описания реальности – парадигм. Смена одной парадигмы другой по Куну происходит скачкообразно, в результате научной революции [1]. Приходу новой парадигмы предшествует так называемый период экстраординарной науки, когда старая парадигма уже отброшена, а новая еще не принята. Период этот характеризуется своеобразным хаосом, борьбой научных теорий. Именно в горниле научных битв, происходящих в это время, и рождается новая парадигма.
Лакатос подверг критике куновскую концепцию. По его мнению, смена парадигм никогда не происходи настолько резко, чтобы можно было говорить о научных революциях [2]. Парадигмы (в терминологии Лакатоса – научно-исследовательские программы) «борются» за свою «жизнь», никогда не «умирая» окончательно.
В общем и целом многие философы согласились с лакатосовской критикой. Однако, на мой взгляд, и они, и сам Лакатос были не совсем справедливы по отношению к Куну. И вот почему.
Действительно, когда уже стало понятно, к чему привела борьба тех или иных точек зрения, когда стал окончательно ясен расклад, тогда концепция Лакатоса представляется более адекватной. Если же мы захотим реконструировать ту ситуацию, когда еще ничего не понятно, то есть, когда старая парадигма (исследовательская программа) отходит на второй план, а новая еще окончательно не утвердилась, в этом случае, на мой взгляд, адекватной окажется именно теория Куна.
Другими словами, динамику процесса смены парадигм лучше позволяет представить Кун, ретроспективу же (т.е. статику) более точно позволяет увидеть Лакатос. Даже если когда-то старая парадигма (программа) по Лакатосу вновь выйдет на передний план, сделает она это по Куну. Думаю, эта ситуация очень напоминает квантово-волновой дуализм: в одном случае удобнее применить одну теорию, в другом – другую.
Литература:
1. Кун Т. Структура научных революций: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1977. – 300 с.
2. Лакатос И. Методология исследовательских программ/Пер. с англ. – М.:ООО «Издательство АСТ»: ЗАО НПП «Ермак», 2003. – 380 с.
Шевчук C. Ф. – к. філос. н., доц.
(Житомир, Державний агроекологічний університет)
Кондратюк Л. Р. – к. філос. н., доц., Kondrliuba@ukr.net
(Тернопіль,Тернопільський національний педагогічний ун-т)