Сумський державний університет к афедра ф ілософії
| Вид материала | Документы |
- Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
- Сумський державний університет, 711.42kb.
- Сумський державний університет, 243.69kb.
- Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 259.81kb.
- Сумський державний університет чорток Юлія Володимирівна, 385.8kb.
- Сумський державний університет Бібліотека, 56.1kb.
- Сумський державний університет кафедра філософії, 14150.92kb.
- Сумський державний університет скиданенко Юлія Павлівна, 350.46kb.
- Конференції, семінару, 1844.01kb.
- Сумський державний університет На правах рукопису Чорток Юлія Володимирівна, 2128.39kb.
Кобелева Д.Л. – магистр философии, dalyak@mail.ru
(Харьков, ХНТУСХ имени Петра Василенка)
МУЗЫКАЛЬНОЕ ОБЩЕНИЕ
Музыка является одной из социальных практик, и значимым фактором в общении между людьми. Такой вид общения возможен благодаря особым свойствам музыки, природа которых до сих пор остаётся неизвестной.
Классическое определение музыки основывается на объяснении содержания музыки как отражения и изображения реального мира. Музыка сопровождала разнообразные социальные практики, и тогда, по всей видимости, за каждым звукосочетанием был закреплён определённый смысл. Только когда в 19 веке получила развитие чисто инструментальная музыка, стали возникать вопросы о музыкальном смысле, о возможности музыки нести некую информацию, которая может быть понята слушателем.
Противники данного подхода говорят, что музыка не является предметом договорённости. Её материал – звук, похож только лишь на звуки, что не даёт возможности изображения чего-либо вне звуковой реальности, внемузыкальных объектов окружающего мира.
Многие исследователи полагают так же, что основным содержанием музыки являются эмоции. Музыкальное произведение не изображает нечто, а выражает внутренний мир человека. Именно посредством выражения эмоций музыка влияет на сознание, вызывая ответные чувства. Это же свойство музыки используется в процессе общения между людьми. Однако, существующие общекультурные стереотипы, предписывающие музыке эмоциональное содержание, не достаточны для осуществления полноценного общения. Эмоциональные ассоциации с тем или иным музыкальным произведением слишком отличаются у разных людей. Поэтому сложно говорить об однозначности содержания такого процесса общения.
Таким образом, мы можем сделать вывод о том, что музыка является одним из средств коммуникации, причём достаточно успешным. Во многом, это обусловлено наличием слов. Но ответа на вопрос о том, каким образом происходит общение с помощью музыки, у науки на сегодняшний день нет. Данная область, на наш взгляд, является одним из наиболее перспективных направлений в исследовании коммуникации между людьми, поскольку роль музыки в социальной среде с каждым годом только возрастает.
Козинцева Т.А. – к.филос. н., доц., tkozinseva@yandex.ru
(Суми, Сумський державний університет)
ИРОНИЯ ПОСТМОДЕРНИЗМА
Ирония как понятие и как феномен имеет статус центрального в постмодернистской традиции, что, в свою очередь обусловлено следующими условиями существования постмодернизма:
- выход за пределы объективно наличного в сферу задавания смысла;
- искусственное столкновение смыслов;
- сиюминутность, одномоментность формируемой реальности;
- игровое, несерьезное отношение к действительности и человеку, как возможность пробиться к истинному, подлинному, самостному.
Ирония в постмодернизме имеет смысл и как понятие и как определенным образом построенная практика формирования действительности и отношения к ней. При этом конечной задачей является возможность через ироничное отношение к себе, к тексту, к действительности добраться к тому, что может стать источником формирования пространства свободы. С другой стороны и сам субъект ироничного отношения к действительности становится объектом иронии, что может привести к тотальности не подлинного, то есть к свободе пустоты. И здесь злую шутку может сыграть с иронизирующим сам феномен иронии – вместо прорыва к подлинной свободе возможен выход в сферу действительности, иронизирующей над иронизирующим субъектом. Увлечение правилами и возможностями, которые задает ирония могут привести играющего (или иронизирующего) к тотальной профанации его собственного существования.
Культенко В.П., к. філос. н, доц., svetageiko@rambler.ru
(Київ, Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України)
ФІЛОСОФІЯ Г.С.СКОВОРОДИ В СВІТЛІ
СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ РЕАЛІЙ
Проголошена незалежність України поставила перед країною завдання – змінити менталітет нації та розкрити її прихований потенціал. Один із шляхів вирішення цього завдання – пошуки в історичному минулому України нових героїв на які можна рівнятись. Г.Сковороду не можна вважати забутою або мало шанованою постаттю українського минулого.
Очевидна відсутність великих імен у національній культурі та філософії, певним чином спричинили іконізацію цієї постаті, догматичне зведення на рівень, що виключає будь-яку критичність. Людина, яка за життя втікала від світу, шукаючи власного щастя та душевного спокою, зараз дає привід для філософування на теми високопатріотичного виховання та формування новаторських здатностей молоді.
Актуальність ідей Г.Сковороди, апологія сковородинських студій дає привід зазначити, що думки й оцінки щодо творчості цього „українського Сократа” досить неоднозначні, часто амбівалентні.
Курасова Н.В. – асистент, aramis @ukr.net
(Суми, Сумський державний університет)
ТВОРЧЕСТВО, ПОСВЯЩЕННОЕ Г. СКОВОРОДЕ
(к истории создания памятника Г.С. Сковороде в Лохвице)
На одной из центральных улиц старинной Лохвицы (Полтавщина), возвышается памятник, ставший визитной карточкой этого славного казацкого города. Шел 1922 год. Приближалась знаменательная дата – 200-летие со дня рождения великого земляка, философа-просветителя Г.С.Сковороды. Лохвичане готовились к его юбилею. По инициативе уездисполкома была создана юбилейная комиссия, которая обратилась в государственные, кооперативные, частные учреждения, ко всем гражданам, с тем, чтобы достойно отпраздновать юбилей философа. В обращении комиссии подчеркивалось, что ее мероприятия нацелены на то, чтобы «совместно построить памятник, музей, библиотеку, которые будут распространять знания среди темных народных масс, о чем беспокоился Сковорода». Уездная юбилейная комиссия объявила конкурс на создание проекта памятника Г.Сковороде.
В соседних Ромнах жил и занимался активной культурно-общественной деятельностью Иван Кавалеридзе (1887-1978). Он получил солидное образование в Киевском художественном училище, в Петербургской академии художеств, а пребывание в частной художественной студии Аронса в Париже обогатило знания Кавалеридзе по европейской культуре, помогло овладеть модернистскими течениями в скульптуре. На то время был известен в творческом мире как автор памятников княгине Ольге в Киеве (1911), Т.Шевченко в Ромнах (1918). Он заявил о себе как талантливый скульптор-новатор, активно откликающийся своим творчеством на революционные процессы в украинском обществе.
Узнав о лохвицком конкурсе на создание памятника Г.Сковороде, Иван Кавалеридзе решил участвовать в нем и предложил комиссии свой проект статуарной скульптуры народного учителя на что и получил согласие комиссии. И сразу начались дни напряженного труда по созданию модели скульптуры, чтобы потом перевести ее в железобетон. Работал Кавалеридзе там же в Лохвице, поселившись в семье Нестеровы, в просторном доме, а натурщиком попросил быть сына Нестеровых – Виктора, ученика местной коммерческой школы, скульптору понравилась стройная фигура юноши.
23 декабря 1922 года на том месте, где открывали памятник Г.Сковороде собрались тысячи людей, среди которых было немало гостей из соседних уездов, Полтавы, Харькова, Киева. Силуэт скульптуры напоминает в чем-то античные статуи. Он выглядит грациозным и вместе с тем монументальным, соответствуя авторскому замыслу показать духовное величие украинского Сократа, притягательную силу его учений и пророческого провидения. Кавалеридзе изобразил Григория Савича Сковороду босоногим, чтобы подчеркнуть его единение с простым народом, для которого он был учителем-наставником. Странствующий философ, украинский просветитель, поэт, музыкант по сути вел апостольскую жизнь. Как известно, ближе, ближе всего по духу среди учеников Иисуса Христа для Сковороды был апостол Павел.
Из всех немногих памятников, поставленных Григорию Сковороде в разные годы, лохвицкий считается самым совершенным. Кавалеридзе выбрал удачный вариант пластичной интерпретации образа гениального философа, который навсегда полюбился народу. Памятник чудом сохранился, пережив все беды ХХ столетия. В 1972 году, накануне 250-летия рождения Г. Сковороды, железобетонная скульптура была переведена в бронзу.
Литература:
1. Ляшенко Л. Блискавиця темної ночі. – К.: Веселка, 1972.
2. Кононова О., Хмара А. Україна. Сторінки минулого. – К.: Мистецтво, 1987.
Курбатов С.В. – к. філос. н., kurbatov71@yahoo.com
(Київ, Інститут вищої освіти АПН України )
«ТЕМПОРАЛЬНЕ ПЕРЕХРЕСТЯ» В ОСВІТНІХ ПРАКТИКАХ СУЧАСНОСТІ
Динамічний розвиток сучасної цивілізації ставить перед системою освіти взагалі, та системою університетської освіти зокрема, дуже цікаве питання, яке можна окреслити як феномен перехрестя між минулим та майбутніх в процесі реалізації основних функціональних напрямків діяльності. Виникнення університету в епоху пізнього Середньовіччя пов’язане з необхідністю ретрансляції світського, секуляризованого знання в умовах зниження ступеню впливу церкви як центральної інституції та відповідної емансипацією освітньої діяльності від неї. Але, на відміну від догматичного та орієнтованого переважно на минуле християнського знання, знання наукове є принципово незавершеним, «відкритим» майбутньому.
Есхатологічна телеологія епохи Середньовіччя в цей час змінюється баченням майбутнього як апофеозу наукового, а в подальшому і техніко-технологічного розвитку. Відповідне світоглядне підґрунтя цього бачення, ідея прогресу, з’явиться в епоху Просвітництва. Тобто система освіти і університет, як її ключовий елемент, стає головною інституцією, яка формує конфігурацію свідомості майбутніх поколінь, а отже, майбутнє як таке.
Вражаючи темпи науково-технічного розвитку у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття перетворилися на інформаційний вибух, що радикально змінюють цивілізаційний ландшафт. Якої мірою традиційне знання повинне бути інкорпороване в освітні практики сучасності та як поєднати його з інноваційною спрямованістю університетської діяльності і буде предметом моїх роздумів в даному виступі.
Лазарович Н.В. – к. філос. н., nadiunia@mail.ru
(Львів, Львівський національний університет ім. Івана Франка)
ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ В КОНТЕКСТІ СВІТОГЛЯДНО-ФІЛОСОФСЬКИХ ВИМІРІВ ТЕХНОГЕННОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Атрибутивними характеристиками сучасної техногенної цивілізації можна вважати: глибинні цивілізаційні зрушення, розвиток техніки та технології, засилля інструментальної раціональності, поширення стандартів масової культури, універсалізація стилів мислення і соціальних ролей, проблеми тотального відчуження, «кризи ідентичності», численні екологічні кризи сучасності, що актуалізують звернення до проблеми природи людини.
В умовах експансії техногенної цивілізації з її прагненням до інновацій та абсолютизації перетворювальної сутності людини відбувається розмивання смисложиттєвих цінностей традиційних етнонаціональних культур як основи соціального буття та соціальної ідентифікації особи; людська особистість деперсоналізується, перетворюючись в інформаційно-функціональний чинник суспільного виробництва: «Технізація поширюється усе ширше – від підпорядкування природи до підпорядкування усього життя самої людини» [1, 133]. Спостерігається звернення до дефініцій «одномірності» людини, до трактування особи лише як «засобу» чи «функції», придатка до машини, про що свідчать такі визначення особи, як «homo technicus» («людина технічна»), «homo consumer» («людина споживаюча»), «reified man» («уречевлена людина»). Названі теоретичні положення є своєрідним виявом занепокоєності західної цивілізації, наступом технократизму та дегуманізуючим впливом процесів технізації, які охопили всі сфери життєдіяльності суспільства і людини.
Література:
1. Ленк Ханс. Размышления о современной технике. – М.: Аспект Пресс, 1996.– 183 с.
Лаута О.Д. – к. філос. н., асист., svetageiko@rambler.ru
(Київ, Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України)
ПОНЯТТЯ «ДОСВІД» В КОНТЕКСТІ
КЛАСИЧНОГО ІДЕАЛУ РАЦІОНАЛЬНОСТІ
Поняття «досвід» за своєю змістовною значущістю є суперечливим. Воно не лише демонструє неможливість заперечення класичної редукції його змісту, але і виявляє необхідність трансформації самого підґрунтя філософського дискурсу. Аналіз філософсько-антропологічних теорій дозволяє виявити спорідненість природи досвіду з такими проблемами як інтенціональність, інтерсуб’єктивність, трансгресивність та визначити перспективи розвитку раціональності в західноєвропейській традиції філософування.
Фундаментальними ознаками класичного ідеалу раціональності є: абстрактне заперечення настанов традиції, що критикуються як забобони та спростовуються рефлексивним зусиллям; обґрунтування методологічного значення сумніву, що стає програмою переосмислення не лише наявного досвіду, але і структур самого розуму; формування ідеалу об’єктивності і неупередженості знання; висування безумовності/позадосвідності знання як критерію істинності пізнавальних процедур.
Філософсько-антропологічний аналіз поняття «досвід» показує, що це поле конституювання суб’єктивності людини розкриває її онтологічну укоріненість у бутті культури. Воно не може обмежитись гносеологічною модальністю. Досвід, формуючись на ґрунті діяльнісних структур має автобіографічний характер, оскільки являє собою інтеграцію життєвого шляху конкретного суб’єкта. Він дозволяє акумулювати продуктивні сили людини за логікою тих форм культури, в яких вони сформовані.
Лебідь А.Є. – канд. філос.н., доцент; AndrewSwan@yandex.ru
(Суми, Сумський державний університет)
ДЕВАЛЬВАЦІЯ ЗАСАД ІСТИННОСТІ ТА АДЕКВАТНОСТІ ЗНАННЯ В ПОСТМОДЕРНІСТСЬКІЙ ЕПІСТЕМОЛОГІЇ ТА ФІЛОСОФІЇ НАУКИ
З-поміж високо розвиненої культурологічної парадигми та соціально-філософської рефлексії у постмодернізмові чільне місце займає й епістемологічна проблематика. Для останньої характерним є наголос на запереченні традиційних концептуалізацій істинності, як-то кореспондентності та когерентності знання. Безпідставність апеляцій до "реального об'єкта" у постмодерністській епістемології зумовлена залученням у площину людської екзистенції символічних форм, що актуалізують світ у його штучному вимірі. На думку Ж. Бодріяр. "Немає більше дзеркала сутності й видимості, реальності та його концепту. Реальне породжується на основі мініатюризованих чарунок, матриць і спогадів, моделей управління – і може безліч разів відтворюватися на цій основі" [1, 6-7].
Жодне знання не може бути оцінене поза культурного контексту, традиції, мови і саме вони оприявнюють його, задають йому смисл. Така позиція постмодерністів є близькою до принципу "лінгвістичної відносності", більш відомою під назвою тези Сепіра-Уорфа, згідно з якою наявний у людини образ світу значною мірою обумовлений системою мови, якою вона розмовляє. Американський антрополог і лінгвіст Е. Сепір зазначає, що люди живуть не тільки в об'єктивному світі речей, а й в світі суспільної діяльності. Вони значною мірою знаходяться під впливом мови, яка є засобом спілкування конкретної спільноти. Оскільки "виникнення мови передувало початку розвитку матеріальної культури, то він і не міг, власне кажучи, мати місця допоки не сформувалася мова як інструмент вираження значення" [2, 42]. У такій системі реальність значною мірою несвідомо будується на підставі мовних норм, а сама "мова найкраще відображає дійсність" [3, 137].
Основоположним стає принцип конечності та фрагментарності знання, його історичної та культурної відносності. Воно постає як специфічне, локальне і аж ніяк не констатує універсальних позаконтекстуальних законів. Внаслідок цього трансформується традиційне розуміння мети та завдань науки, радикально змінюється місце вченого: від стороннього, об'єктивного спостерігача до "контекстуально залученого" учасника конструювання дійсності.
Література:
1. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція. – К., 2004.
2. Сепир Э. Избранные работы по языкознанию и культурологии. – М., 1993.
3. Whorf B. Language, Thought and Reality. – Boston: Massachusetts Institute of Technology Press, 1956 – 278 p.
Левченко А.В. – асистент, nani_07@datasvit.km.ua
(Хмельницький національний університет)
КОМУНІКАЦІЯ І ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО
КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ
Важливою частиною філософського дискурсу постає обговорення проблем, що стосуються осмислення місця України в світовому просторі, дослідження своєрідності українського світу в сучасних цивілізаційних реаліях, з’ясування механізмів і способів збереження національної ідентичності. Розуміння цих аспектів українського буття вимагає не стільки однолінійних підходів і тлумачень в дусі історицизму, а звернення до парадигми комунікативної філософії, яка виходить із значущості комунікації та порозуміння у творенні культурного простору існування тієї чи іншої спільноти.
Виправданим є застосування головних ідей комунікативної теорії у дослідженні різних вимірів людського буття, з’ясування ролі комунікації у формуванні простору соціальної взаємодії.
З позицій комунікативної філософії по-новому бачаться засади, на яких формується культурний простір українського буття. Як відомо, класики комунікативної філософії не вважали розум єдиною авторитетною інстанцією в пошуку загальних норм і цінностей людського співжиття. Ними була створена нова етика – етика відповідальності, яка бере на себе відповідальність за людську діяльність та її наслідки в глобальному світі. Відповідно до норм і цінностей етики відповідальності, можуть здійснюватися і здійснюються інтегративні процеси в суспільстві.
Український культурний простір є, не в останню чергу, результатом дієвості й ефективності комунікації.. У процесі комунікації встановлюється особливий стиль життя, ознаками якого постають солідарність, взаємна довіра, вільний розвиток особистості, гуманізм. Саме ці якості роблять можливим активне входження України до європейської культурної спільноти.
Липка О.Р. – к. філос. н., lypkao@gmail.com
(Львів, Львівська національна музична академія ім. М.Лисенка)
ПРОБЛЕМА ВІДКРИТОСТІ У СПІЛКУВАННІ
У другій половині ХХ ст. завдяки розвитку інформаційних технологій розширились можливості спілкування між людьми різних культур, національностей, світоглядів, професій, переконань. Професійний та особистий ріст людини напряму залежить від вміння спілкуватися і налагоджувати контакти з іншими людьми. Поява численної літератури у дусі Д.Карнегі намагається допомогти у цій нелегкій справі. Виглядає так, що, опанувавши певні механізми поведінки, можна з легкістю будувати взаємовідносини з іншими людьми. На фоні обширного пласту роздумів про спілкування у філософії ХХ ст. (М.Бубер, К.Ясперс, М.Ґайдеггер та інші) такий підхід виглядає надто спрощеним. Так, він посприяє у налагодженні контактів, але не вирішить того, чого людина насправді очікує від справжнього спілкування – зустрічі з іншим Я, – зустрічі глибокої, щирої, відкритої.
Натомість сучасний світ – це суцільні стіни: стіни між сильними і слабкими; між народами, расами і державами; між багатими та бідними; стіни навколо в’язниць; навколо біженців; стіни страху навколо смерті; захисні стіни [1, 3]. Зруйнувати ці стіни означає відкрити себе для зранень, для нерозуміння чи навіть насміхів з боку інших. І це є проблемою сучасної людини: вона прагне глибокого спілкування і боїться відкритися. Цей страх виправданий: глибинна відкритість робить особу надзвичайно вразливою до болів життя. Нікому не хочеться більше страждати. Проте саме глибинні переживання наповнюють сенсом життя людини.
Лiтература:
1. Ванье Жан. Каждый человек – священная история. – М.: Вера и Свет, 2008. – 264 с.
Лысенкова В.В. ― к. филос.н., доц.,
(Харьков, Харьковская государственная академия культуры)
ФИЛОСОФСКИЙ ОБРАЗ ЖИЗНИ Г.С. СКОВОРОДЫ
Невозможно назвать имен других философов, которые бы решились на 25 лет странствий во имя просвещения народа. В определенной мере его образ жизни сравним с философским образом жизни Ксенофана, который за 70 лет обошел все города Средиземноморья ради свободы идей. Сковорода как знаток философии, не мог не знать о неспокойной судьбе Ксенофана. Но и постулаты предсмертного выступления Сократа [1, 52] стали для него руководством к действию.
Жизнь скитальца трудна, а он исходил всю Украину. Народ называл его «бродячей академией». Произведения Сковороды переписывались от руки, тайно распространялись. Спектр его талантов разнообразил и философские интересы. А философия для него ― Ариаднова нить, помогающая найти выход из сложных положений. «Народный любомудр» верностью своему учению демонстрировал необходимость противостоять низменным инстинктам. В его понимании праведная жизнь ― умение довольствоваться малым, не жить в роскошестве, а образ жизни должен способствовать решению смысложизненных задач, возможность использовать способности на благо людское.
Избранный им образ жизни свидетельствует о верности его призыву: «не жить лучше», а «быть лучше».
Подводя итоги своей жизни, был убежден, что его вклад в просвещении народа существенен и значим. Своей жизнью он не предал своих идей, не обесценил провозглашаемые принципы. Мы можем сказать, что он реально воплотил свой юношеский замысел: «быть Сократом на Руси».
Литература:
1. Толстых В.И. Сократ и мы [Текст]: разные очерки на одну и ту же тему / В.И. Толстых. ― М.: Политиздат, 1981. ― 383 с.
Мазур Л.О. – к. філос. н., доц., vedmedja@ukr.net
(Львів, Львівський обласний ін-т післядипломної педагогічної освіти)
Яворська Т.Р.
(Борислав, Бориславська державна гімназія)
ФIЛОСОФIЯ СЕРЦЯ ТА ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНОЛОГІЯ
В процесі механічного вторгнення ratio у сферу педагогіки відбулася аберрація її цілей і завдань, нівелювання її виховного аспекту. Сьогодні замість педагогіки в освіті утвердився цілий компендіум псевдонаук – акмеологія, андрагогіка, едукологія - які розкладають її зсередини. Але найбільш поширеною є „педагогічна технологія”. За даними VI Конгресу педіатрів України, за останні десять років, які пройшли під знаком панування „педагогічної технології”, показники здоров’я учнівської молоді знизились вдвічі [1,6].
Фізіологи стверджують, що отримавши від народження первісний поштовх до життя і потрібний для його реалізації квант енергії життєвого пориву, людина йде на підйом десь до 25-літнього віку. Далі ця життєва сила вичерпується і за життя треба боротися, задіювати для свого розвитку внутрішні резерви, видобувати енергію зі своєї тілесності, шукати собі підживлення ззовні, заводячи живий і зацікавлений діалог з природою.
На цьому й робив серйозний акцент Григорій Сковорода. Максимальне наближення людини до природи, на його погляд, не лише тримає людину на цьому світі, а й допомагає його осягати, пізнавати зсередини. Цей інтуїтивізм знаходимо в його творчості у переказі М.Ковалинського [2, 463.].
Лiтература:
1. Карпова Н. В группе риска – подростки // АиФ : Здоровье. – 2009. – № 43. – С. 6.
2. Ковалинський М. Жизнь Григория Сковороды / М.Ковалинський // Григорій Сковорода. Повне зiбр. творiв: у 2 т. – К.: Наукова думка, 1973. – Т.2. – С. 439-476.
Манчул Б.В. – асп., danam@ukr.net
(Чернівці, Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича)
ПОСТНЕКЛАСИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ
ХХ століття можна охарактеризувати широким використанням науки у різних сферах суспільного життя. Зокрема, наука починає все активніше застосовуватись в управлінні. Тим самим вона реально впливає на вибір шляхів соціального розвитку.
Чітка демаркація між науками про природу і науками про дух засновувалася на принципах науки ХІХ ст., проте вона втратила силу в науці кінця ХХ ст. Доказом цьому є те, що в сучасному природознавстві все більшу роль починають відігравати дослідження складних розвинутих систем, яким притаманні так звані "синергетичні характеристики", що зближують їх з людиною та її діяльністю. Методологія дослідження таких об’єктів, в свою чергу, зближує природознавче і гуманітарне пізнання, усуваючи жорсткі межі між ними [1, 13].
Сучасна філософія науки продемонструвала, що саме гуманітарне знання історично розвивається під впливом предмету дослідження, норм і законів наукового товариства, культурної специфіки, історичної епохи. Очевидно, що філософія науки не може бути обмежена лише філософією природничих наук, тому що повноцінна філософія науки виникає лише тоді, коли вона узагальнює як природничі, так і гуманітарні науки. Іншими словами філософія науки повинна містити як філософію природознавства, так і філософію суспільствознавства. Це особливо стосується методології природничих і гуманітарних наук.
Отже специфіка гуманітарного знання є одним з ключових питань сучасної наукової методології. Її дослідження сприяє розумінню сутності як самої науки, так і тих інтегративних процесів, без яких уявити сучасну науку неможливо.
Література:
1. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. / М. Фуко. Пер. с фр. В. П. Визгина и Н. С. Автономовой. – СПб. Аcad, 1994. – 408 с.
Маргеліс Н.В. – ст. викладач
(Миколаїв, Чорноморський державний університет ім. П.Могили)
ІНТОНУВАННЯ ЯК ГРАНИЧНИЙ ВИМІР ЛЮДСЬКОЇ ЕКЗИСТЕНЦІЇ (ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ)
Однією з категоріальних форм культурологічного аналізу є інтонування – межовий вимір людської екзистенції, найважливіша структура комунікації, що супроводжує всі акти життя індивіда (навіть мовчання) і покладається в фундамент культури в цілому. Інтонування здатне виокремити специфіку сприйняття людиною оточуючого світу у всіх його проявах, невербально висловити зміст речей і явищ. Одним із засобів налагодження міжетнічного діалогу є відчуття, сприйняття і розуміння іншої культури як національного Космо–Психо-Логосу (Г. Гачєв), де чільне місце посідає інтонування.
Спроба дослідження і обґрунтування інтонування, як граничного виміру людської екзистенції та антропологічної засади культури, пов’язана з розширенням дослідницького поля філософської антропології і теоретичної культурології. Конкретизація такого підходу вимагає дослідити, по-перше, інтонаційний синкретизм як спосіб універсальної сигнально-комунікативної системи індивіда; по-друге, виявити особливості семантичної навантаженості інтонаційного простору та інтерференції національних інтонаційних полів; по-третє, проаналізувати кризу моноцентричної інтонаційної орієнтації людини як історичного підґрунтя «нової чуттєвості» та її наслідки.
Культурологія синтезує досягнення антропологічних, екзистенційно-феноменологічних, герменевтичних процедур, елементів «негативної діалектики» та компаративістики, що забезпечують можливість концептуального висвітлення природи інтонування для побудови сучасного культурологічного дискурсу.
Ми вважаємо, що інтонація причетна до свідомих і позасвідомих аспектів буття людини, тілесних, ірраціональних та емоційно-почуттєвих її станів. Пол Екман – психолог-біхевіорист, спеціаліст по емоційній поведінці людини вважає, що практична значущість різних видів, типів, рівнів інтонування є надзвичайно важливою в діяльності ФБР, поліції, криміналістиці, дипломатичній сфері, в банківській справі (наприклад, при оформлені кредитів), при прийомі на роботу, в політиці, в митниці (визначення наявності контрабанди за невербальними ознаками), бо ефективно викриває брехню – імітацію почуттів, які людина не відчуває, а тільки маскує дійсні переживання [1, 10].
Практична значущість інтонування є доволі вагомою в медичних галузях. Професор М. Лазарєв розробив програму «Сонатал» - метод відновлюваної медицини в перинатології, спрямований на оптимізацію розвитку плода за допомогою різних видів інтонування [2].
Література:
- Экман П. Психология лжи. – СПб.: Смысл, 2002.
- Лазарев М.Л. Мамалыш, или Рождение до рождения. – М., 2007.
Медкова E.В.–аспірант, elenka.med@mail.ru
(Днепропетровск,Национальная металургическая академия Украины)
ПРОБЛЕМА СООТНОШЕНИЯ РАЗУМА И ДУХОВНОСТИ В БЫТИИ ЧЕЛОВЕКА В УЧЕНИЯХ СКОВОРОДЫ Г.С. И ПЛОТИНА: КОМПАРАТИВНЫЙ АНАЛІЗ
Вопрос о проблеме разума принадлежит к коренным вопросам человеческого существования. Она составляет одну из самых постоянных и, в то же время, динамичных установок сознания.
Сковорода старался сочетать разум и веру: разум должен стремиться к отысканию истины, которая не дана человеку Богом, а постепенно открывается им, но наряду с разумом видное место занимает и вера. Сковорода придавал большое значение идее самопознания, как необходимому условию счастливой жизни человека. При этом в его учении самопознание тесно связывается с познанием вообще. Свои мысли он образно иллюстрирует в трактате «Наркисс». Человек в итоге своих усилий, через любовь к себе и самопознание должен полюбить и познать «натуру», «древо жизни», «истину бытия». Однако, самопознание украинского философа не представляло призыв к субъективному копанию в собственной душе, в самом себе. Теория познания в том виде, в каком ее развивал Сковорода представляет учение о познании человеком окружающего мира через познание себя как части бытия, через выяснение познавательных возможностей человека в общении с объективной действительностью.
Здесь можно провести параллель с учением основателя неоплатонизма Плотина. Он утверждает, что сфера истинного бытия открыта для души, ей нужно только уметь вернуться к самой себе, познать свою истинную природу. Т.е., на вопрос – как достижимо счастье? – Плотин отвечает, что подлинное блаженство целиком связано с жизнью ума, и подлинное для души – посредством ума воссоединиться с первоначалом, в силу чего здешняя жизнь может быть хороша и добродетельна ровно настолько, насколько удается уберечься от неизбежного в мире времени зла. Таким образом, тяготение к интеллектуализации этической сферы проявляется у Плотина, как и у Сковороды, в том, что формулы нравственного совершенствования вписываются у него в императив самопознания.
Мельник В.В. – к. філос. н., доц., melnik-filosof@mail.ru
(Слов’янськ, Слов’янський державний педагогічний ун-т)
ФЕНОМЕН СТРАХУ У ФІЛОСОФІЇ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Сьогодні гостру увагу дослідників привертає криза культурної ідентичності європейських народів, втрата особистості, зменшення її морального та духовно-творчого потенціалів, звуження кола духовних запитів, тощо. Духовна криза особистості позначається на відношенні людини до страху, що несе деструктивні інтенції. У філософії Г. Сковороди акцентується увага на екзистенціалі людського існування – страхові, який постає на містичному та метаантропологічному ґрунті. У своїй персоналістичній концепції бога віруюча людина робить спробу пізнати бога, відчуваючи при цьому «страх божий». Шлях богопізнання є шляхом страху перед невідомим та смертю. Отже на думку Сковороди презирство до смерті, вміння досягати спокою і любові до ближнього навчає людей переборювати страх смерті, котра є природним завершенням життя. Сковорода не раз заявляв, що життя людини повинно бути радісним, без страху та тривоги, «не люблю жизни печатляемая смертью и сама он есть смерть» [1, 158]. В своєму неконструктивному аспекті страх смерті для християнина заважає людині бачити світ в повноцінному модусі сприйняття.
Конструктивний же аспект полягає в тому, що «приручивши» страх, змирившись зі смертю, людина може позбавитися від страждань і стати вільною, сприймати життя у вимірі вічного, досконалого буття. Специфіка Сковородинського світовідчуття полягає в тому, що без страждання і смерті життя неповне. Через страх смерті людина звертається до бога, який є невидимою натурою, що існує не понад світом а в ньому. Таким чином бог іманентний природі: щоб зрозуміти його, треба побороти свій страх перед смертю, як «Иисус своею смертию смерть попрал» [2, 5].
Література:
1. Сковорода Григорій. Повне зібрання творів:У 2-х тт. Т.1. – К., 1973.
2. Закон божий: Учебник для церков.-прих. школ. – СПб., 1974.
Михайліченко М.А. – аспірант, mikhailichenko@ukr.net
(Київ, Інститут української археографії та джерелознавства
ім. М.С. Грушевського НАН України)
НОБІЛІТАЦІЯ ДВОРЯНСТВА ХАРКІВСЬКОГО НАМІСНИЦТВА
(ДЖЕРЕЛА ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ)
Процес нобілітації дворян Харківського намісництва можна умовно розділити на кілька етапів. На першому етапі повітові предводителі дворянства мали, згідно з Жалуваною грамотою дворянству 1785 р., скласти і надіслати губернському предводителю абеткові списки, які мали стати основою губернської родовідної книги. На другому етапі відбувався розгляд наданих претендентами доказів. Якщо вони визнавались незаперечними, претендент вносився до родовідної книги. Якщо ж докази вважались недостатніми, вони повертались прохачу [1, 353]. Заключний етап нобілітації характеризувався формальними процедурами надання претенденту спадкового дворянства: складанням протоколу та внесення роду до родовідної книги, видачею відповідної грамоти.
Важливим при розгляді проблеми нобілітації є застосування структурного аналізу, який передбачає розчленування тексту документу на певні значеннєві одиниці [2, 243]. Цими структурними одиницями можуть буди відомості про соціальне положення дворянина, записи про внесення до тієї чи іншої частини родовідної книги тощо.
Квантитативний аналіз, засадою якого є збирання якомога детальної інформації з метою виведення на її підставі усереднених величин [2, 245]. В цьому сенсі особливий інтерес становлять абеткові списки дворянських родів Харківського намісництва, які містили відомості про кожного дворянина, який мешкав у повіті [3]. Варто також застосовувати елементи просопографічного аналізу, який передбачає комплексне вивчення малих соціальних груп між членами яких є певний зв’язок. [2, 248-249].
Отже, нобілітація місцевої еліти призвела до появи комплексу джерел (абеткові списки дворянських родів, родовідні книги, екстракти доказів прав на дворянство тощо), які дозволяють використовувати їх як для узагальненої характеристики становища місцевого дворянства, оцінки перебігу і особливостей нобілітації.
Література:
1. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т. XXII.– № 16187.
2. Яковенко Наталя. Вступ до історії. – К.: Критика, 2007. – 376 с.
3. ЦДІАУК. – Ф. 1709. – Оп.2. – Спр. 911-912. – 137 арк.
Моісєєва Ф.А. – доц., moiseev@elf.donnu.edu.ua
(Донецьк, ДДУЕіТ ім. Михайла Туган-Барановського)
АРГУМЕНТАЦІЯ ЯК ЗАСІБ ДОСЯГНЕННЯ ПОГОДЖЕННЯ МІЖ СУБ’ЄКТАМИ ПЕРЕГОВОРІВ
Переговори розуміються нами як соціальний феномен, вид дискурсивної соціальної взаємодії. Порозуміння між сторонами в переговорах досягається аргументацією [1, 5].
Для забезпечення переконливості в переговорах застосовують посилання на контекст. Переговорний процес відбувається в контексті як предмету переговорів, так і позицій сторін, що відстоюються.
Поширеними засобами аргументації визначається застосування модальності, з метою впливу на почуття сторони-адресата в переговорах; ілюстративних засобів – для покращення сприйняття логічного змісту аргументованого висловлення. Оцінний аспект аргументації також стає одним із головних у переговорній діяльності. Процес оцінки в переговорному процесі має за мету встановлення цінності об’єкта в певній системі цінностей та репрезентацію результатів оцінки мовленнєвими засобами. Повна форма оцінних повідомлень сприяє правильному та всебічному оволодінню інформацією, яка видобувається в переговорному процесі.
Аргументація у переговорному процесі передбачає врахування аспектів контекстного, оцінного, модальності, ілюстративного. Забезпечення результативності переговорів полягає в додержанні відповідності інформаційних повідомлень етикетним та іншим формальним умовам переговорного процесу, характеру об’єктів, фактів та обставин, що пов’язані з предметом переговорів, в поясненні всіх елементів оцінки, зниженні їх емоційного забарвлення, використанні ілюстративного матеріалу.
Література:
1. Белова А.Д. Лингвистические аспекты аргументации. – К., 1997.
Мороз О.Я. – к. філос. н., ст. наук. співр., arsenfpu@ukr.net
(Київ, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ)
ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ VERSUS ЛЮДСЬКИЙ ІНТЕЛЕКТ:
ПРОБЛЕМА КОМП’ЮТЕРНОГО РОЗУМІННЯ
Питання “Чи може комп’ютер розуміти?” історично вперше постало в “тесті Тьюрінга”. З інтенсифікацією досліджень з цієї проблематики воно стає все актуальнішим. Та особливої гостроти проблема комп’ютерного розуміння набула завдяки застосуванню логіко-математичних засобів у розробці мов програмування, аналізі й машинному перекладі природних мов, трансформувавшись у цьому контексті в проблему побудови комп’ютерних програм розуміння природних мов. Іще більшої ваги ця проблема набрала у зв’язку зі спробами вирішення проблеми людського безсмертя шляхом переведення людини (її мислення, свідомості) на інші, ”вічні” носії.
Сформувались дві альтернативні позиції: 1) належним чином запрограмований комп’ютер здатний до розуміння; 2) ніякий комп’ютер (суперінтелект) у принципі не може бути наділений властивістю розуміти. Прихильниками першої з них є виразники концепції, що мислення – це обчислення. Та, як стверджує Р. Пенроуз (у контексті заборони Геделя – теореми про неповноту),“деяку суттєву складову людського розуміння неможливо змоделювати ніякими обчислювальними засобами” [1, 323]. В іншому місці він додає, що ”розуміння зовсім не відноситься до тих якостей, на які комп’ютери коли-небудь виявляться здатні” [1, 611]. Виразники концепції принципової неможливості ком’ютерного розуміння наводять переконливі контраргументи стосовно першої позиції Це, зокрема, й наведені твердження Р. Пенроуза, й концепції”китайська кімната”[2] та ”силіконові мізки” [3] Дж. Серла. Тож загалом переконливішою є друга точка зору: комп’ютер може лише імітувати здатність розуміння, але не володіти цією здатністю (Дж. Вейценбаум та ін.).
Література:
1. Пенроуз Р. Тени разума: в поисках науки о сознании. – М. – Ижевск, 2005.
2. Серл Дж. Мозг, сознание и программы // Аналитическая философия: Становление и развитие. – М., 1998. – С. 376–400.
3. Серл Дж. Открывая сознание заново. – М., 2002.
Наровський М.І. – micn79@mail.ru
(Донецьк, Донецький юридичний інститут)
СУЧАСНА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ УКРАЇНИ
24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила «Акт про проголошення незалежності України». Разом з цим гасла щодо здобуття Україною незалежності втілились у життя. Відтоді для українців виникла необхідність віднайти нову національну ідею.
Уперше про єдність нації як національну ідею сучасності заявив Президент України В.А. Ющенко у своєму посланні до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році» [1], де він визначив основні завдання становлення української політичної нації. Але сьогоденна суспільна поляризація “Схід – Захід” та криза національної ідентичності зводить це нанівець.
Сучасне бачення нової національної ідеї дав В.В. Мосейчук, яку він висловив таким чином: «Україна – найкраща країна Європи» [2], двигуном якої є гасло: «Кожній багатодітній родини – по хатині». Однак реалізація двигуна цієї ідеї неможлива без підтримки держави.
Після ухвалення рішення УЄФА про проведення чемпіонату Європи з футболу 2012 року в Україні та Польщі, тимчасовою національною ідеєю стала ідея Євро-2012, але вона переважно стосується розвитку інфраструктури тих міст, де будуть відбуватися футбольні матчі, і не осягне кожного українця.
Таким чином, Україні потрібна національна ідея, розрахована на довгостроковий період, яка базуватиметься на тотожності ідеологічних поглядів та буде зрозумілою і доступною для сприйняття багатонаціонального населення України.
Література:
1. Ющенко В. А. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році : звернення Президента України до Верховної Ради України [Электронный ресурс] / В. А. Ющенко. – Режим доступа : www.president.gov.ua/news/2359.phpl. – Заг. с экрана.
2. Мосейчук В. В. Українська національна ідея / В. В. Мосейчук. – Тернопіль-Львів:, вид-во Мосейчука В.В., 2007. – 80 с.
Некрасова И.Н. - к. психол. н., доц., aizenk@cable.netlux.org
(Донецк, Донецкий ин-т психологии и предпринимательства)
К ВОПРОСУ О МЕТОДОЛОГИИ МЕНТАЛЬНЫХ
ИССЛЕДОВАНИЙ В ПСИХОЛОГИИ И СОЦИОЛОГИИ
Изучение ментальных трансформаций показывает, что универсальная типологическая интерпретация эмпирических данных принципиально невозможна, что обусловлено экзистенциальной уникальностью человеческого бытия [1,2]. Для преодоления этого необходимо придерживаться методологической эклектики в исследовании ментальных конструктов, интегрируя позитивистскую, гуманитарную и синергетическую парадигмы научного знания, так как однозначность интерпретации экспериментальных данных относительна и не опирается на непосредственную наблюдаемость феноменов. Конструктивно выделение архитектонической структуры ментальных трансформаций, представленных содержательными и функционально-динамическими компонентами ментальности как мегаконструкта в форме таких референтов: эмоциональная реакция, содержание поступка, ценности и уровень их субъектной значимости, условия ситуации, жизненные смыслы и цели, а также результатами системного анализа каузальных диад как архитектонических характеристик: «поисковая активность→социальная продуктивность», «рассогласование обобществленных и субъективных смыслов→рефлексия смыслов», «рефлексия смыслов→деструктивность поведения» и т.п Содержательные модусы приведенных каузальных схем определяются самим исследователем и в зависимости от целей исследовательской ситуации.
Литература:
- Асмолов А.Г. Культурно-историческая психология и конструирование миров. М.: Ин-т практической психол.; Воронеж: МОДЭК, 1996. – 768 с.
- Василюк Ф.Е. Психология переживаний. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 200 с.
Онофрійчук О.А. – к. філос. н., доц., logicasefa@gmail.com
(Миколаїв, Миколаївський державний ун-т ім. В.О. Сухомлинського)
ВІРА І ЗНАННЯ У СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ ТА КУЛЬТУРІ
Проблема співвідношення віри і знання завжди була для філософії однією з центральних, тому що пов’язана не тільки з питанням про саму можливість пізнання реальності, а й про граничні позиції людської діяльності.
Розуміння цієї проблеми змінювалось в історії філософії й досягло в епоху Просвітництва своєрідної ідеології, відповідно до якої знання, перш за все знання наукове, повинно поступово витісняти віру в усіх її різновидах. Саме знання, а не віра, робить людину вільною.
Відносини між ними – це відносини не взаємовиключення, а взаємодоповнення та взаємообумовленості. Наукове знання невід’ємне від наявності певного елемента віри в парадигму, наукову програму, ту чи іншу теорію, це довіра результатам експериментів колег тощо. Віра ж, в свою чергу, як фундаментальна установка довіри виступає умовою життя людини в спільноті і створює їй умови для отримання знання. Cлушною є думка В. Лекторського про те, що створення умов для гармонійного поєднання віри та раціонального знання – це нагальна проблема сучасної культури [1, 19].
Г.С. Сковородa один із трьох світів називав світом символів, або Біблії. Рушійною силою цього світу виступає духовна „натура” – Божа премудрість, яка необхідна людині для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками. „Мудрість, виражена в Біблії, – випробувана віками, тому заперечувати її – нерозумно: „Зневажати Біблію – означає мудрувати, ніби ми щось краще вигадали...” [2, 374]. Сковорода бачив складність і заплутаність біблійних текстів, однак захоплювався їх великою внутрішньою силою, образністю і поетичністю, увагою до людини. Провідне місце у розробленій ним теорії пізнання займає теза про те, що початок всякої премудрості – розуміти Господа: „Найголовніший і найнагальніший пункт премудрості – це знання про Бога. Не бачу його, але знаю і вірую. Що він є” [2, 158]. Отже, віра і знання нерозривні.
В цьому ж контексті слід розглядати відмінність між наукою та релігією як взаємодоповнюючих інтенцій людської життєдіяльності: інтенцій на зміни та сталість, на цінність інновацій для науки та домінуючу цінність традицій для релігії.
Література:
1. В.А. Лекторский. Вера и знание в современной культуре // Вопросы философии. – № 2, 2007. – С. 14-19.
2. Сковорода, Григорій. Твори: У 2 т. – К.: АТ «Обереги», 1994. – Т. 1: Трактати. Діалоги. Притчі. Переклади. Листи. – 528 с.
Остащук І. Б. – к. філос. н., доц., ostaszczuk@mail.ru
(Київ, КНУ ім. Тараса Шевченка)
ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ САКРАЛЬНО-СИМВОЛІЧНИХ СТРУКТУР
Проблема інтерпретації розглядається в ряді гуманітарних наук. У лінгворелігієзнавчому вимірі потребують дослідження моделі інтерпретації сакрально-символічних текстів, зокрема християнських.
Вважаємо, що окремі групи християнської сакральної символіки можна розглядати як окремі структури, що вписуються в більш складні релігійні комунікативні моделі. Як приклади назвемо акватичну, рослинну, просторову, бестіарну й інші символіки, що вписуються в християнську картину світу як систему опрацьованих концептів, акумульованих у ритуально-обрядовій, етно-конфесійній, культурно-мистецькій практиці на основі теологічного опрацювання та церковного передання.
Ідея структуралістського аналізу не приймає принципу механічного перелічення певних ознак, а розглядає окремий твір, текст як систему, структуру, модель зв’язків, де «кожна структура – органічна єдність елементів, побудованих за даним системним принципом, - у свою чергу, лише елемент більш складної структурної єдності, а її власні елементи – кожен окремо – можуть розглядатися як самостійні структури» [1, 759].
Готовність реціпієнта сприймати інформацію, часто імпліцитно закодовану, є важливою умовою генези самих моделей породження текстів. У сучасній науці використовується поняття «відкритого твору», запроваджене У. Еко, який відзначив, що «кожний твір мистецтва, навіть якщо його створила експліцитна поетика необхідности, ефективно відкритий для віртуально необмеженої серії можливих прочитань, кожне з яких спричиняється до того, що твір набуває нової життєздатності» [2, 102].
Отже, проблему інтерпретації християнських релігійних сакральних текстів слід вирішувати комплексно із врахуванням не лише традиційних парадигм екзегетичного тлумачення, але й контексту, прагматичного оточення та інтенційно-світоглядних установок інтерпретатора.
Література:
1. Лотман Ю. М. О русской литературе. – С.-Петербург: «Искусство-СПБ», 1997. – 848 с.
2. Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів [пер. з англ.]. – Львів: Літопис, 2004. – 384 с.
Павлова Т.С. – к. філос. н., pavlova_tatyana@ukr.net
(Дніпропетровськ, Дніпропетровський нац. ун-т ім. О.Гончара)
ОБ’ЄКТИВАЦІЯ ВОЛІ ЯК ПОЧАТКОВИЙ КРОК РОЗВИТКУ ПРАВА У ФІЛОСОФІЇ Г.В.Ф. ГЕГЕЛЯ
Вчення Г.В.Ф. Гегеля про право являє собою постійний рух об’єктивного духу: абстрактне право, мораль, моральність. У абстрактному праві воля особи постає як воля об’єктивована, тобто вона має своє зовнішнє вираження у якійсь конкретній речі, що є приватною власністю. Особа поширює на цю річ свою волю, вона є продовженням самої особи.
Об’єктивація волі дає можливість людині стати особою, суб’єктом права. У абстрактному праві виражається воля особистості, вона переслідує свої власні інтереси, діючи у відповідності до свого свавілля. Далі право розвивається і долає відстань у свідомості осіб від індивідуального до загального через мораль і моральність. Мислитель не переоцінює роль абстрактного права у процесі розвитку права. Іншими словами можна було б зазначити, що право за Г.В.Ф. Гегелем у своєму розвитку проходить три етапи – етапи розвитку свободи і абстрактне право ще тільки перший, найменш розвинутий етап такого розвитку від суб’єктивного до загального, і воно не володіє ще всіма необхідними ознаками, щоб бути свободою у її визначенні і виражатися абстрактне право може лише як дозвіл чи повноваження, але все ж таки більше як заборона за суттю. Оскільки абстрактне право являє собою лише початковий етап на шляху до ідеї права, в наслідок його абстрактного характеру, воно може бути лише носієм заборон [1, 99]. Саме пріоритет заборонних норм у державі характеризує низький рівень правової і моральної свідомості громадян, які ще не здатні самостійно за допомогою свого розуму і свідомості відмежовувати допустимі і недопустимі вчинки, вони виконують закон, оскільки бояться його караючої санкції.
Об’єктивація волі, що відбувається в абстрактному праві, являє собою лише перший крок до поняття права. Щоб його досягти, на думку Г.В.Ф. Гегеля, необхідно пройти ще складний шлях до моралі і моральності. Але об’єктивація по суті вже є дещо, що має правову направленість. На рівні абстрактного права, право являє собою лише заборони, оскільки волі не достає ще суб’єктивності. На цьому рівні розвитку правосвідомість ще не на стільки розвинута, щоб мати внутрішні суб’єктивні спонукання у вигляді морального закону, тому можливим є лише заборонне регулювання. У подальшому своєму розвитку право набуває всіх необхідних характеристик і стає реалізованою свободою волі.
Література:
1. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.
Палиця Г.С. – к. філол. н., доц; palytsya72@mail.ru
(Дрогобицький державний педагогічний ун-т ім. Івана Франка)
Реалізація значення множинності в лексичних засобах німецької мови
Широка гама значень множинності відкривається в лексичних засобах, за допомогою яких можлива передача не лише неточних, але й змінних і незмінних, тотальних і партитивних значень множинності.
Експліцитне вираження значення множинності в лексичних засобах спостерігається в неозначено-особових займенниках і збірних іменниках.
Неозначено-особові займенники іменуються квантифікаторами. Термін „квантифікатор“ визначається як одиниця, яка слугує кванти-фікації, передаючи абстрактне і досить узагальнене значення множинності. Термін “квантифікатор“ застосовувався щодо неозначено-особових займенників, одна частина яких представлялася як тоталізатори, які виражають вичерпну множинність (alle, jeder), інша – як партитивні квантифікатори, що означають часткову множинність (einige, viele).
Збірні іменники виражають один із різновидів дискретної множинності – збірність, яка представляє певну множинність як цілісну, нечленовану сукупність предметів, осіб і тварин [103, 152]. Збірні іменники, як правило, біфункціональні одиниці, які в прямому значенні виражають множинність будь-яких об’єктів або просто одиничні реалії дійсності, а в переносному – потужність множинності, причому в переносному значенні відбувається нейтралізація ознак, релевантних для прямого значення. Зберігаються лише ті ознаки, які надають кількісній характеристиці більш експресивний характер, напр., табун – ознака неорганізованості, груда – хаотичної нагромадженості [85, 48-55].
Одиниці мови, які мають сему множинності в якості ядерного чи периферійного компонента семантичної структури демонструють у багатьох випадках невідповідність між логікою і граматикою, формою та змістом, що робить їх цікавим об’єктом дослідження.
Література:
1. Польская М.И. Семантико-синтаксический анализ слов с количественным значением в современном английском языке: Автореф. дис. …канд. филол. наук: 10.02.04 / Ленинградский государственный университет им. А.А.Жданова. – Л., 1981. – 26 с.
2. Науменко Н.И. Средства передачи значения размытого количества именем числительным в современном английском языке: Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.02.04 / Ленинградский гос. ун-т им. А.А. Жданова. – Л., 1984. – 19 с.
Пархоменко І.І. – асп., inna_parkhomenko@ukr.net
(Харків, ХНУ ім. В. Н. Каразіна)
УТОПІЯ І АНТИУТОПІЯ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ МІФ
Сучасна епоха висунула перед гуманітаріями не лише необхідність поглибленого вивчення літературного надбання, але й його переосмислення. Це стосується і таких літературних жанрів як утопія й антиутопія. В літературознавстві утопія й антиутопія здебільшого розглядається з позицій їх протиставлення, виявлення різниці між ними. Не відкидаючи цього напрямку дослідження, вважаємо, що з’являється новий напрямок — з’ясування тих домінант, які їх об’єднують. Така спрямованість дослідження ні в якому разі не базується на їх ототожнюванні, їх слід розглядати як єдність протилежностей, що вбачається на підставі їх розгляду як соціального міфу. В утопії та антиутопії предметом художнього зображення є уявна соціальна дійсність, суспільство, його бажані моделі. Про це свідчать твори Платона, Т. Мора, Т. Кампанелли, Дж. Оруелла, Є. Замятіна, О. Хакслі, Р. Бредбері, М. Єтвуд, В. Винниченка та інших.
Ці жанри поєднує також і те, що вони звертаються до образу людини, її антропологічного виміру. Взаємозв’язок людини і суспільства – це центральна дослідницька тема як утопії, так і антиутопії. Їх трактовка як соціального міфу перш за все з’являється в дослідженнях американських авторів в 60-х роках минулого століття в працях У. Дугласа та Д. Вікері. Вони зазначають, що міф має чудодійну пізнавальну енергію універсального та всесильного архетипу, здатного регулювати та синтезувати поетичні фантазії митців, концепції теоретиків і «матричну» механіку літературних та літературно-критичних процесів всіх країн та епох, що він є кодовим джерелом усіх літературних і літературно-критичних концепцій, оскільки в ньому поєднуються структурні парадокси, іронії. У США в 60-ті роки з’являється одне з перших досліджень, що присвячене взаємозв’язку міфу та літератури «Myth and Literature. Contemporary Theory and Practice». – Lincoln, 1966. Спільним для названих жанрів є звернення їх авторів до образів-символів, головна спрямованість яких полягає, спираючись на положення Є. Кассірера, проектувати дійсність. Така концепція дає змогу розуміти, що утопія і антиутопія мають футурологічний зміст попереджаючи і прогнозуючи майбутнє суспільство.
Пилипенко С.Г. – аспірантка, svetlanaphill@rambler.ua
(Луганськ, Луганський національний аграрний унверситет)
ЛЮДИНА В ЕПОХУ ПОСТ-СУЧАСНОСТІ
Реалії перших років нового тисячоріччя свідчать про перетворення людства в пост-людство, за новим образом якого приховується виникнення нової концепції людини, а також становлення епохи пост-гуманізму. У той же час дана ситуація викликає занепокоєння у сучасних етиків (Ю. Габермас).
Завершення епохи гуманізму є наслідком небаченої могутності людства: наукові знання й технологічні досягнення звільнивши його, у той же час зажадали занадто високу ціну. Зарозумілість розуму й невтримний раціоналізм виступили джерелом існуючих криз сучасності.
На протязі ХХ століття людина втрачає цілісний образ, що визначався філософською антропологією. Мова йде про антропологічну кризу, яка торкається процесів, котрі відбуваються з людиною. Ідея вичерпання й подолання людини вже не визначається постструктуралістською епістемою «кінця людського» (М. Фуко).
Постмодерністська ідеологія в еру інформаційних технологій підкреслює важливість і можливість вічних перетворень не лише культурної реальності, але й людської природи. Виникають питання стосовно трансформації ціннісної системи. З’являється і поширюється трансгуманізм, як технологія пост-людяності.
Зміна структури й системи цінностей, нове усвідомлення смислу буття й перевизначення відношення до історії – ось у чому полягає важливість пост-сучасності. Тому що саме людина створює форми техніки й цивілізації, які здатні існувати в автономному режимі незалежно або майже незалежно від її прямого втручання.
Повторева С.М. – к. філос. н., доц., vedmedja@ukr.net
(Львів, Національний університет „Львівська політехніка”)
ЗАСТОСУВАННЯ ПОСТСТРУКТУРАЛІСТСЬКОЇ МЕТОДОЛОГІЇ У ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ
Методологія постструктуралізму, застосована у дослідженні мови художніх творів, сприяла створенню постструктуралістської поетики. Представники цього напряму вважають, що систематичне пізнання художнього твору неможливе на відміну від структуралістів, схильних дотримуватися ідеї єдності і тематичної послідовності у літературознавчому аналізі. Постстструктуралістська поетика практикує антиієрархічний підхід до структури художнього твору, намагається показати, як тексти створюють смисли, порушуючи будь-які традиційні умовності [1, 334].
Більшість представників постструктуралізму наголошують на ідеї розмитості смислу, відсутності початкової структури мовних утворень, текстів. Нестійкість значень у всіх написаних текстах відзначали Ж.Дерріда Ю.Крістева, Ц.Тодоров, У.Еко та ін. У.Еко вважає, що назва твору повинна створювати у голові читача хаос, а не якісь впорядковані ідеї. Можливість різних тлумачень імен демонструється в одному з його найвідоміших художніх творів „Ім’я троянди” [2]. Водночас він не погоджується, що кожен текст може набути будь-якого смислу, незважаючи на велике розмаїття смислів, властиве кожному тексту. Подібні методологічні новації в тому чи іншому вигляді втілені у творах більшості представників постструктуралізму, які здійснювали літературознавчий аналіз художніх творів.
Література:
1. Сограварді Е. Постструктуралістська поетика / Е.Сограварді; [пер. с англ. В.Шокун] // Енциклопедія постмодернізму. – К., 2003. – С. 333-334.
2. Эко У. Имя розы / У.Эко; [пер. с итал. Е. Костюкович]. – М.: Симпозиум, 2006. – 640 с.
Приймак О.Г. – к.філос.наук, доц., ansk2002@mail.ru
(Київ, Національний ун-т біоресурсів і природокористування України)
ДО ПИТАННЯ ПРО ЦІННІСНУ КАРТИНУ
БУТТЯ ЛЮДИНИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ
Кризовий стан сучасної цивілізації поставив людство перед необхідністю переусвідомлення існуючих цінностей індивіда та суспільства, напрацювання нової стратегії розвитку, котра вбачала б людину в органічній єдності зі світом. Створюється нова соціокультурна парадигма, яка актуалізує суттєві ознаки самої людини, духовні підвалини її буття, становлення яких можливе тільки в контексті культури. Гуманістичні світоглядні орієнтири вимагають швидкої зміни існуючих норм, принципів, та засобів організації різних сфер суспільства.
Це значною мірою стосується системи освіти та виховання, завдання яких безпосередньо пов’язані з формуванням індивідуальних людських засад на підвалинах культурного досвіду. Значущість цієї проблеми очевидна і для національної системи освіти і виховання в сучасній Україні.
Нова соціокультурна парадигма спонукає шукати відповідні чинники як на сьогодення, так і в стратегічній перспективі з втілення тенденції пріоритету особистісно людських засад життєдіяльності, вільного та творчого розвитку студентської молоді, формування в неї інтелектуального та морального потенціалу суспільства. Тому визначальною в усій системі вищої освіти України, повинна стати її людино-творча функція, створення умов для самовдосконалення особистості як студента, так і викладача.
Рівень оволодіння дійсністю досягається практичним застосуванням наукових знань і стає до певної міри показником культурного розвитку людини. Наука впливає на розвиток всієї системи зв’язків з природою і самих суспільних відносин. Все це надає науці гуманістичної орієнтації, яка в свою чергу є каталізатором моральних стимулів наукової творчості. В таких умовах назріла необхідність повернутися до витоків у розумінні науки, до спадщини Г.С. Сковороди: наука – це те, що навчає нас бути людиною.
Проценко О.В. – аспірант, protsenko.82@mail.ru
(Суми, Сумський державний університет)
НЕГАТИВНЕ ЗАБАРВЛЕННЯ ДИСКУРСУ СІБЛІНГІВ
Інтерес науки в цілому і лінгвістики, зокрема, до людини і проблем її спілкування вивів функціональний аспект на передній план філологічних студій початку XXI століття [2, 27]. Слід зазначити, що сімейно-побутова сфера спілкування вивчається сучасними дослідниками, проте у лінгвістичних роботах не проводилося комплексного вивчення особливостей вербалізації негативного забарвлення дискурсу сіблінгів.
До негативно забарвлених ситуацій відносять суперечки та сварки, які характеризуються зіткненням протилежно спрямованих точок зору та інтересів тих, хто конфліктує, та знаходять вербальну реалізацію в стратегіях та тактиках їхньої мовної поведінки [1, 237].
Предметом дослідження є дискурс сімейного спілкування братів і сестер, а об'єктом статті виступає вербальна комунікація сіблінгів з елементами негативного забарвлення.
Негативне забарвлення в дискурсі сіблінгів знаходить відображено в:
1) звертанні одного з учасників комунікативного акту до іншого, використовуючи повне ім'я та прізвище не з метою показати свою пошану, а для того, щоб накалити ситуацію;
'Who was he, Jenny?' Ben said…. He started up, his face dark. 'God rot 'ee fer an ingrate, Jenny Trevarisk,' he shouted. ( Mary Lide)
2) фразах, на кшталт, «man», «woman» із зневагою до іншого комуніканта;
… Now, it quickly tightened as he bellowed with rage, 'Do as I bloody tell you, woman! (Josephine Cox)
3) використанні лайливих або негативно забарвлених слів чи вульгаризмів;
'George! Get up. You've got to listen to me for God's sake!'…George Kenney! I'll damn you in Hell if owt happens to that poor lass. Get up, I say!'( Josephine Cox)
4) окличних речення;
'He's helped us, hasn't he? He's taken an interest in us, since Da died. I mean, he's got you...'
'Will you shut up.'…. 'Shut up, I tell you.' ( Jessica Stirling )
5) використанні назв тварин є доволі поширеним під час конфліктних ситуацій в дискурсі сіблінгів.
Simon put down his knife and fork. 'To the Troc! Lucky swine… ' he asked suspiciously,…. (Monica Dickens )
Отже, негативне забарвлення в дискурсі сіблінгів знаходить відображення у використанні різних лексичних одиниць : вульгаризмів, лайливих слів та назв тварин, а також синтаксичних конструкці.
Література:
1. Дискурс як когнітивно-комунікативний феномен ( колективна монографія ) / Ред. І.С. Шевченко. – Харків : Константа, 2005. – 356 с.
2. Кубрякова Е.С. Язык и знание: На пути получения знаний о языке: Части речи с когнитивной точки зрения. Роль языка в познании мира. – М.: Языки славянской культуры, 2004. – 250 с.