Сумський державний університет к афедра ф ілософії
| Вид материала | Документы |
- Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
- Сумський державний університет, 711.42kb.
- Сумський державний університет, 243.69kb.
- Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 259.81kb.
- Сумський державний університет чорток Юлія Володимирівна, 385.8kb.
- Сумський державний університет Бібліотека, 56.1kb.
- Сумський державний університет кафедра філософії, 14150.92kb.
- Сумський державний університет скиданенко Юлія Павлівна, 350.46kb.
- Конференції, семінару, 1844.01kb.
- Сумський державний університет На правах рукопису Чорток Юлія Володимирівна, 2128.39kb.
ПОГЛЯД НА СПІЛКУВАННЯ У КОНТЕКСТІ СУЧАСНОСТІ
Потрясіння, яких зазнало людство (дезінтеграція людських взаємин, революції та війни, екологічно загрозливі симптоми, деперсоналізація людини), викликали формування нової парадигми філософського мислення. Згідно цієї парадигми, основна смисложиттєва орієнтація зосереджується в комунікативних взаєминах, у міжсуб”єктній взаємодії. Про переорієнтацію класичної філософії у напрямку до “філософії комунікації”, до осмислення природи, структури та функцій феномена спілкування говорив один з відомих представників філософії комунікації Ю.Хабермас: “Сучасна західна філософія полишає горизонт класичної філософії свідомості, і на місце одинокого суб'єкта пізнання, суб'єкта, котрий все робить об’єктом своєї рефлексії, приходить визнання повсякденного спілкування, яке виступає місцем інтерсуб’єктивності і “життєвим світом” людини” [1, 110].
На Заході вже у 30-ті роки ХХ ст. зародилась школа “людських відносин”. Її прибічники, розробляючи складні економічні, фінансові питання, почали звертатися до етики, психології та соціології – наук про людську поведінку. Добрий настрій позитивно впливає як на здоров'я, так і на продуктивність праці. Не випадково, великі фірми створюють власні Кодекси честі чи Правила поведінки, в яких обумовлюють етичні норми взаємовідносин і правила етикету службовців (так звані жорсткі правила “м’якої” поведінки з клієнтами). Доведено, що бізнес, який має моральну основу, є вигіднішим і прогресивнішим. Одним з принципів, що лежать в основі спілкування є терпиме, толерантне ставлення до іншого, чужого, партнера і супротивника.
Культура спілкування – це культура формування відносин з іншими людьми. Конфлікти, що виникають у сфері міжособистісного спілкування ведуть до тривалих післяконфліктних переживань (післяконфліктного резонансу). Нетактовність, грубість, нетерпимість – показники низької комунікативної культури. Показником високої культури спілкування може бути ефективна взаємодія партнерів, які відчувають антипатію. В цьому випадку індивід здатен розмежувати найважливіші компоненти комунікативного процесу – взаємовідношення і взаємодію, і одночасно свідомо управляти ними. У цій ситуації прийняття цінностей партнера, толерантне ставлення до нього виступає основою взаємодії.
Тільки, розуміння і прийняття чужого, повага і бажання зрозуміти, одним словом, високий рівень толерантності може бути орієнтиром на шляху, що веде до відродження національної культури. Адже всередині самої себе культура не усвідомлюється, лише при взаємодії, при зустрічі, діалозі різних культур стають прозорими і зрозумілими підвалини та особливості власної культури.
Таким чином, з огляду на всезростаючу інтеграцію індивідів, народів, культур, суспільства та природи феномен спілкування набуває все більшої актуальності, а отже потребує уваги науковців різних галузей знання.
Література:
1. Ситниченко Л. А. Человеческое общение в интерпретациях современной западной философии (критический анализ). – К., 1990. – 110 с.
Янко Ж.В. – к. філос. н.
(Дрогобич, Дрогобицький державний пед. ун-т ім. Івана Франка)
ХУДОЖНІЙ ТВІР ЯК НОВА РЕАЛЬНІСТЬ
Художні твори Івана Франка і Наталії Кобринської невичерпні своїм соціально-культурним та мистецьким потенціалом, антропо-екзистенційною, гуманістичною наповненістю. Художній твір залучає читача до процесу осягнення соціальної дійсності, до її перетворення, тому художня творчість є новою реальністю духовного життя суспільства навіть у генезі його розвитку [1, 37].
Через пізнання літератури можливим видається пізнання окремих реалій, а отже й осягнення складних аспектів суспільного життя, тобто реструктурувати дійсність, як твердить Колінґвуд.
Художня творчість І.Франка і Н.Кобринської – це важливі документи соціального пізнання доби. Окрім морально-естетичної цінності, ці твори є невичерпним джерелом соціального пізнання. Твори Франка і Кобринської зображають людську екзистенцію у складних обставинах соціальної взаємодії.
Франко створив оригінальну теорію духовно-душевної праці над новим твором – секрети поетичної творчості митця, коли зароджується задум і згодом постає твір; роздуми Франка не лише не відставали від тогочасної науки, а й випереджали її [Франко, 60].
Художні твори І.Франка і Н.Кобринської показують актуалізацію проблем фемінізму, піднесення самосвідомості жінок. Ці ідеї переважають у Н.Кобринської, але і Франко їх поділяв і підтримував. Мистецькі доробки І.Франка та Н.Кобринської органічно занурені в сучасну для них епоху – епоху колосальних суспільно-культурних, світоглядних змін галицької громадськості. Їхні художні твори – це результат світоглядної екзистенційно-онтологічної рефлексії осягнення суб’єктивного світу та об’єктивних реалій.
Література:
1. Біленко Тетяна. Красне письменство і сучасна школа // Духовне життя українського суспільства: теоретико-методологічні та онтологічні проблеми розвитку. Колективна монографія у трьох книгах. Книга третя. – Київ – Дрогобич: Інформаційно-редакційний відділ ДДПУ ім. Івана Франка, 2009. – С. 35 – 118.
2. Франко Іван. Із секретів поетичної творчості // І.Франко. Зібр. тв.: у 50 т. – К.: Наук.думка, 1981. – Т. 31. – С. 45 – 119.
Переломова О.С.– к. філол. н., доц., olena_perelomova@mail.ru
(Суми, Сумський державний університет)
Фонові знання – основа творення й декодування тексту
Правильне сприйняття тексту забезпечується не лише мовними й графічними одиницями, але й спільним фондом знань або «комунікативним фоном», на якому відбувається творення тексту та його декодування. Тому сприйняття пов’язане з пресупозицією, яка є невербальним компонентом смислу, попереднім знанням, що дає можливість адекватно сприймати текст. Таке попереднє знання називають фоновими знаннями. Пресупозиції можуть виникнути під час читання попереднього тексту або перебувати за межами тексту. Фонові знання – це знання реалій культури, якими володіють відправник інформації і реципієнт.
Отже, для повного розуміння тексту потрібен широкий культурний контекст. У тексті лінійно впорядкована сукупність знакових одиниць є матеріальним утворенням, яке несе в собі нематеріальне – зміст (знання, подію).Фонові знання становлять неодмінну умову успішності мовного акту, бо природна мова буває здебільшого еліптичною, ми залишаємо невисловленим те, що є зрозумілим з ситуації мовлення або попереднього досвіду, який є невербалізованим у тексті знанням.
Літературно-художні знання як фонові виявляються через прецедентні тексти (від лат. praecedens – той, що передує) – «чужі» тексти (або окремі літературно-художні образи), які в авторському тексті постають у вигляді ремінісценцій. Індивідуальні фонові знання лежать в основі творення підтексту. Поняття підтексту повністю зорієнтоване на попереднє знання.
Література:
1. Камчатнов A.M. Подтекст: термин и понятие / А.М. Камчатнов // Филологические науки. – 1988. - №3.
2. Пешковский А.М. Объективная и нормативная точка зрения на язык / А.М. Пешковский // Избр. труды. – М., 1959.
3. Шабес В.Я. Событие и текст / Шабес В.Я. – М., 1989.
Переломов А.Ю. – асп., junglist.acid@gmail.com
(Суми, Сумський державний університет)
Сучасна комунікація в аспекті МОБІЛЬНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
Культури створені з комунікаційних процесів, а всі форми комунікації, як стверджують Ролан Барт і Жан Бодріяр, засновані на виробництві та споживанні знаків. Не існує поділу між реальністю і символічним відображенням.
На початку 21 століття людство стало свідком і безпосереднім учасником комунікативної революції. Усе людство відчуло на собі трансформацію комунікативних канонів у результаті розширення інформаційних технологій і появи нових видів комунікації.
Розвиток мережі Інтернет і поява мобільного зв'язку стали причиною виникнення так званого «текстінгу», хоча насправді він став усього лише попередником більш глибоких змін, які очікуються в прийдешньому десятилітті.
Настає час мобільної мережі. Сьогодні мобільний зв'язок зливається з обчислювальною потужністю мережевих комп'ютерів, досягаючи при цьому критичної маси, за якої підключені до Інтернету мобільні пристрої своєю чисельністю перевершують під’єднані до Мережі ПК. Сучасний користувач мобільним телефоном, автоматично переходить у категорію «он-лайн», занурюючись в абсолютно нову інформаційне середовище. Якщо порівняти мобільний телефон 5 років тому з тим, яким він є зараз, стає зрозуміло наскільки швидко розвивається портативна техніка і наскільки затребуваною стає саме мобільна комунікація.
Розвиток високошвидкісних мереж третього покоління 3G тепер може забезпечувати досі немислиму мобільну аудіовізуальну комунікацію. Узагалі сама комунікація стає одним з найважливіших елементів життя людини. Спробувавши одного разу, вона вже не зможе змусити себе відмовитися від мобільної комунікації. Людство стрімкими темпами занурюється в якусь реальну віртуальність, яка видозмінює простір і час – фундаментальні виміри людського життя. Час стирається в новій комунікаційній системі: минуле, сьогодення і майбутнє можна програмувати так, щоб вони взаємодіяли одне з одним в одному і тому ж повідомленні. Матеріальним фундаментом нової культури є простір потоків і позачасовий час.
Література:
1. Кастельс, М. Информационная эоха [Текст]: Экономика, о-во и культура. – М., 2000.
2. Рейнгольд Г. Умная толпа: новая социальная революция. – М., 2006.
Райбедюк Г.Б. – к. філол. н., доц., raibedyuk@yandex.ru
(Ізмаїл, Ізмаїльський державний гуманітарний університет)
ІДЕЇ Г. СКОВОРОДИ ЯК ОСЕРЕДДЯ АНТРОПОЛОГІЧНОЇ
РЕФЛЕКСІЇ В. СТУСА
Більшість художніх текстів В.Стуса функціонує в проблемному полі філософської антропології Г.Сковороди і становить собою індивідуально інтерпретовані рефлексії таких визначальних в антропологічній концепції давньоукраїнського мислителя ідей, як антропоцентризм і гуманізм, риторика досвіду й артикуляція свободи, людська екзистенція, самопізнання і самовдосконалення індивіда, його самототожність, одухотворене поняття особистості «як діяльного центру». У центрі їхніх осяянь перебуває феномен людини як основи літературного задуму та головний постулат філософії творчості.
Антропологічний вимір тексту виключає імперсональність людини, а тому інтенційований на гуманістичні засади буття. В.Стус у цьому сенсі , як і Г.Сковорода, є літературним і морально-етичним гарантом гуманізму. В здеморалізованій атмосфері тоталітарного суспільства («змертвілого світу») він реалізує ідеї про людину, здатну до самотворення, «самособоюнаповнення» («Іди – мужній і сам себе помножуй…»).
У поезії В.Стуса виразно прочитуються такі філософсько-антропологічні концепти давнього мислителя, як самопізнання і самопроростання індивідуального духу, «очищення, просвітлення, екстази» (Д.Чижевський), «другого народження» (Г.Сковорода) людини, її оновлення, прийняття у себе «зерна вічності». Деякі вірші поета є художньою ілюстрацією екзистенційної ідеї ставання собою, розроблюваної Г.Сковородою в його діалогах («Намагаймось пізнати самих себе. Таким чином можемо пізнати істинного чоловіка…»)..
У поезії В.Стуса, як і в художніх та філософських творах Г.Сковороди, багатоаспектно й різнопланово розглядається основне антропологічне питання: «Що є людина?». Творчі інтенції обох митців оберталися в проблемному полі антропології, осереддям якої була теза про «загадки людяності» (К.Вульф). Це той напрям філософування, що сягає корінням антропології та практичної філософії Г.Сковороди з акцентуванням духовної («внутрішньої») людини («трансцендентного суб’єкта»).
Ярміш Г.П.
(с. Сковородинівка, НЛ-М музей Г.С. Сковороди)
СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ У ТВОРЧОСТІ Г.С. СКОВОРОДИ
Для Г.С. Сковороди людина – це цілий світ, хоч і маленький, "мікрокосм". Мудрець визначає, що справжньою людиною є її думка або серце – це дух її. Сутність людини визначає її дух, внутрішній світ. "Духовна людина вільна… Передбачає віддалене, прозирає приховане, заглядає в минуле, проникає в майбутнє…". Учитель Г. Сковорода навчав свого учня М. Ковалинського (а значить і нас) наповнювати свої думки добрим, світлим, адже так згодом складеться і життя людини. "Думка – це керівник і шлях людини".
Людину визначає її серце, "яке в тебе серце, такий ти і є", проте "серце людини – це безмежна безодня", тож мислитель учить людину формувати в собі думки спокійні, мирне серце, а дух веселий. "Веселість – це здоров'я гармонійної душі. Душа, вражена якимось пороком, не може бути весела". Для Гр. Сковороди дуже важливою умовою є постійність, системність у житі. "Хто швидко приліпляється до нової думки, той швидко від неї і відпадає. Що швидко запалюється, то раптово й гасне".
Філософ учить прожите життя щасливо, повноцінно, принести в нього світло радості, надовго залишити добрий слід. "Існування – це родитися, годуватися, рости і зменшуватись, а життя – це плодоношення, яке проросло від зерна до істини, що панує в серці".
Важливою умовою гармонійного життя є відчуття людиною щастя. Г.Сковорода навчав ближнього любові, поміркованості, постійності, природонаслідування, здійснення добрих вчинків, які торують дорогу в майбутнє: "Наступний, весело освітлений день – плід учорашнього, так само як добра старість – нагорода хорошої юності"; впевненості в поступі вперед: "Коли твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то ти щасливий" .
Газнюк Л.М. – д-р філос. н., проф.,
Семенова Ю.А. – к. філос. н., доц., dekanatfri@yandex.ru
(Харків, Харківська державна академія фізичної культури)
ЦІННІСТЬ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ У ВИМІРАХ
ДРАМАТИЧНОЇ МЕДИЦИНИ
Перед сучасною філософією постає актуальне питання осмислення такої практичної проблеми, як філософія здоров’я (валеофілософія) у чітко визначених рамках філософсько-антропологічного дискурсу. Для цього ми пропонуємо виділити комплекс проблем, пов’язаних зі здоров’ям людини та екзістенційною оцінкою життя.
У філософській парадигмі «життєвий простір особистості» значне місце посідає питання цінності здоров’я і людського життя. Цінність людського життя розкривається в декількох аксіологічних вимірах. Суспільство в процесі розвитку за допомогою різних соціальних механізмів безперечно підсилює цінність людської тілесності для життєдіяльності соціальних спільнот і функціонування сфер суспільного життя. Цінність людського розуму розкриває інший горизонт людського життя. Завдяки розуму людське життя набуває духовної реальності, стає суспільним, а його цінність перетворюється на цінність соціального буття. Право людини на життя, закріплене в законі, стає найважливішою цінністю. Його значення підсилюється в епоху корінної ломки суспільних устоїв, що неминуче створює зони ризику у перехідному суспільстві. Ціннісний вимір людського життя надає можливість виявити родові форми життєвого простору, поза яким немислимо існування людини як особистості. Це простір тілесності, простір духу і простір свободи. Кожна з цих форм надає можливість зрозуміти, наскільки здатна проявити себе людина. Історія має чимало прикладів, коли людина з успіхом долала перешкоди, жертвувала собою заради ідеї, відкриття, проявляючи силу духу й гуманізм.
Одним з таких прикладів є драматична медицина: з одного боку проведення лікарями небезпечних (іноді смертельно) досліджень на собі заради високої гуманістичної мети, з іншого – повсякденний професійний риск, пов’язаний з лікуванням інфекційних хворих, особливо під час епідемій. Самопожертвування цих, часто непомітних, проте великих людей викликає здивування і повагу, а подвиг багатьох бактеріологів, інфекціоністів та інших фахівців врятував і рятує дотепер життя мільйонів людей. Дослідження підґрунть такої поведінки, в результаті чого трансформується ієрархія цінностей, дозволить більш детально осмислити феномен цінності людського життя.
Ленская В.В. – к. ист. н., проф., vlenska@rambler.ru
(Кривой Рог, Криворожский технический университет)
МЕТАМОРФОЗА ГОГОЛЯ: ОТ ПАНЛОГИЗМА К ПАНЕНТЕИЗМУ
Вся жизнь Гоголя – непрерывная цепь мучительных раздумий и принятия парадоксальных решений. Он искренне верил в дуализм своей души и постоянно занимался палингенезом в платоновском понимании.
Маленький, амбициозный провинциал из Малороссии, которому всегда казалось, что он станет «человеком известным» [1, 6, 441], в 19-летнем возрасте отправляется в столицу «на ловлю счастья и чинов». Потерпев неудачу в литературном дебюте, он не падает духом, а проводит то, что сегодня называется маркетинговым исследованием литературного рынка и обнаруживает «большой интерес в российском обществе ко всему малороссийскому…» [1, 7, 65]. Это стимулировало Гоголя на создание «Вечеров на хуторе близ Диканьки», которые восторженно были встречены читателем. Уже в первых повестях проявился удивительный дар писателя влиять на общество оригинальными мыслями, облаченными в Слово, за что В.Г.Белинский назвал Гоголя «поэтом жизни действительной», преемником А.Пушкина и «главою литературы» [2, 60-61]. Критик не переставал удивляться виртуозному мастерству Гоголя в использовании Слова. «Целый мир в одном, только в одном слове!.. – писал он. – И какой мастер г. Гоголь выдумывать такие слова!» [2, 54].
Раздумьям «О том, что такое слово?» Гоголь посвятил целую одноименную главу в «Выбранных местах из переписки с друзьями», где изложил свое выстраданное опытом кредо: «Поэт на поприще слова должен быть безукоризнен…» и «беда, если о предметах святых и возвышенных станет раздаваться гнилое слово…» [1, 6, 216-219].
Дискретные трансформации души и тела Н.В.Гоголя, контрастность европейской и российской действительности, римское и московское окружение и общение писателя, его природная набожность стали детерминантой поиска вселенской идеи и адаптации ее к российской действительности. Субъективными, выстраданными мыслями о Боге как комплексе идей, пробуждающих, организующих и развивающих социальные чувства индивида и общества, Гоголь поделился с читателями в «Выбранных местах…», назвав их «духовным завещанием», а все ранее изданное «бесполезным», ибо только в них «находится более нужного для человека, нежели в моих сочинениях» [1, 6, 202].
Провиденциализм и прозелитизм писателя привели его к дивергенции с интеллектуально-литературной элитой России.
Литература:
1. Гоголь Н.В. Собрание сочинений в семи томах / Под общей ред. С.И. Машинского, Н.Л. Степанова, М.Б. Храпченко. – М., 1967.
2. Белинский В.Г. Избранные статьи. – М., 1965.
Манженко В.П. – мол. наук. співр.
(с. Сковородинівка, НЛ-М музей Г.С. Сковороди)
УЛЮБЛЕНІ БІБЛІЙНІ ОБРАЗИ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Не підлягає сумніву той безперечний факт, що основним джерелом творчості любомудра було Святе Письмо. Сторінки його творів всіх жанрів (філософських, богословських, поетичних, байок) рясніють іменами як Старого, так і Нового Завіту. Слово "Бог" зустрічається в його двохтомнику більше двох з половиною тисяч разів, "Господь" – понад тисячу двісті, "Ісус Христос" – понад дев'ятсот разів.
Ціла низка біблійних образів зустрічається в його творах десятки, а то й сотні разів. Аналіз приводить до висновку, що біблійна етимологія була у Сковороди більш вживаною, ніж антична (якою він теж захоплюється ). Ім'я його улюбленого давньогрецького філософа Платона вживається трохи більше тридцяти разів (хоча він і називає його "боговидцем", "божественним"), що не входить ні в яке порівняння з використанням улюблених біблійних образів.
Найбільш вживаними у Сковороди іменами Старого Завіту є: Давид, Самсон, Мойсей, Соломон, Ной (голубка Ноя), Лот (жена Лотова) та цілий ряд інших.
Особливе місце в його богослов’ї займають родоначальники народу ізраїльського Авраам, Ісаак, Іаков. Аналізуючи Біблію, він стверджує: "Знай же, что сія книга, есть книга вђчная, книга Божія, книга небесная и не содержит никого в себђ, кроме ізраилскаго рода" [2, 164]. Образ Ноєвої голубки є символом відкриття і надії, а сама Біблія є Ноєвим ковчегом в океані житейському. Саме з образом Ноєвої голубки пов'язаний і найвищий духовний критерій Сковороди – чисте серце.
Отже, біблійні образи були своєрідними моральними орієнтирами для Сковороди і, разом з тим, яскравими філософськими символами, які допомагали йому значно глибше розкрити суть Святої Книги, ніж її буквальний смисл.
Ткаченко О. Г. – д-р філол. н., проф.
(Суми, Сумський державний університет)
філософія публіцистики як явища журналістики
Сучасна публіцистика інтенсивно набуває статусу змістовної форми «емпірії філософствування». Філософи в дискусії щодо можливостей сучасного людинознавства звертаються до публіцистичних жанрів (нарису, портрету, есе) з метою філософського осмислення світу й людини.
Відомо, що публіцистика розглядає актуальні проблеми сучасного життя з метою вплинути на суспільну думку, існуючі політичні інституції, укріпити чи змінити їх у відповідності з певною ідеологією.
Публіцистика в річищі власного історичного розвитку набувала різного змісту. У ній превалює часовий фактор: час, епоха стає не стільки предметом зображення, як предметом дослідження. Людина, суспільство, світ у публіцистиці існує під знаком певної ідеї, ідеології.
Наявність окремих етапів функціонування передбачає кардинальну відмінність ідеологічно протилежних трактувань філософії публіцистики та визначається характером дослідження людини й світу, координатами, які корегуються наукою, а художня інтерпретація здійснюється мистецькими методами.
Йдеться про два антагоністичні періоди функціонування української публіцистики – радянський та років незалежної держави, які суттєво впливають на філософію публіцистики.
Розвиток публіцистики радянські вчені пов’язували зі зростанням масштабів та складністю завдань комуністичного будівництва. Революційна епоха ставила перед публіцистикою різні конкретні й актуальні завдання, суть і природа яких була визначена В. Леніним.
Червневий (1883 р.) пленум ЦК КПРС основними назвав такі тенденції розвитку радянської публіцистики:
- широке проникнення в усі сфери суспільно-політичного життя;
- збагачення тематики виступів, зокрема посилення уваги до питань комуністичного виховання трудящих;
- підвищення активної бойовитості в боротьбі з буржуазною ідеологією.
Іншого трактування набуває філософія публіцистики в період демократії. У цьому контексті виокремлюються такі проблеми: народна демократія – народна журналістика; соціально-політичний плюралізм; адекватний і активний громадянин; здатність ЗМІ відстоювати демократію; журналістика – четверта влада; демократизація самої журналістики; громадянська культура; соціальна позиція та відповідальність ЗМІ.
Дудко Д.М. – к. іст. н., barinov_d@mail.ru
(с. Сковородинівка, НЛ-М музей Г.С. Сковороди)
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА І ХАРКІВСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ-ФАНТАСТИ
Живий вплив Г.С.Сковороди, першого харківського письменника-фантаста, явно виступає в творах сучасних харківських фантастів. Образ Сковороди з’являється в фентезійному романі Г.Л.Олді (Д.Громова і О.Ладиженського), А.Валентинова (Шмалька) та киян М. і С.Дяченків «Рубіж». На «альтернативній» козацькій Україні XVIII ст. живе «блаженний муж Григор Варсава», викладач Києво-Могилянської академії. Він, однак, поєднує просвітництво і критику марновірства з не властивою Сковороді містичною вірою в «тонкі енергії» та «музику сфер».
Сковородинською ідеєю «сродної праці» проникнений роман Г.Л.Олді «Ноперапон». Середньовічний японець Мотойосі спокусився можливістю успішно робити будь-яку справу, навіть не маючи до неї таланту. І … мало не перетворився на демона-ноперапона. А сучасний каратист Монахов, прагнучи стати суперменом, мало не став суперубивцею. Отже, краще досягти скромного успіху, але свого, аніж рватися будь-що до кар’єри, не відповідної здібностям.
Роман Олді «Шмагія» вирішує (теж в сковородинському дусі) проблему суперечності між любов’ю до певної роботи і браком здібності до неї. Можна зайнятися працею, близькою до улюбленої, і робити її, приносячи користь людям.
Роман Олді та Валентинова «Тирмен», подібно до «Сну» Сковороди, розкриває жахливе в звичайному, буденному. В «Сні» за церквою ховається капище панів-людожерів, що поїдають бідняка. В романі ж звичайний тир виявляється гніздом мафії, а його працівники – безжалісними магічними вбивцями. Суспільство, збудоване на несправедливості і насильстві, є не «нормальним», а жахливим.
Однороженко О.А. – к. істор. н., svoboda_kharkov@mail.ru
(Київ, Інститут української історіографії та джерелознавства НАНУ)
ЗВИЧАЙНА СХЕМА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
Сучасна Україна нагадує атлета, який має всі передумови для високих результатів та перемог, але абсолютно не вірить в себе, у якого чудові кондиції, але геть відсутні духовно-вольові якості, який програв змагання ще до його початку. Україна має потенціал великої держави – чисельне та якісне населення, ключове геополітичне розташування, науково-технічні кадри та розвинуту промисловість, що спроможні забезпечити їй провідне місце в науковій та військовій сферах, зробити самодостатньою космічною та ядерною державою.
В чому ж полягає “звичайна схема” української історії, як її знає більшість сучасних українців? Згідно з поглядами найвизначнішого українського історика М.Грушевського та його послідовників, які взяли на озброєння сучасна українська історіографія, українці – це упосліджена бездержавна нація, позбавлена власної еліти, миролюбна хліборобська маса холопів без військового хисту та прагнення до експансії, перманентно кривджена всіма своїми сусідами, розташована у “фатальних” географічних умовах – без природного кордону на сході, що відкривало шляхи для безкарних нападів на наші землі. Вся українська минувшина в уявленні наших істориків – це безперервний ряд поразок та невдач, гноблення та приниження, безсенсових неорганізованих бунтів, зрад та розбрату; це такий собі мазохіський спектакль.
Ми дорого заплатили за спробу реалізації цього “народницького” експерименту – Голодомор та репресії, кривава баня ІІ світової та тотальне змосковщення. Але, здається, нинішній політичний провід не зробив з цього жодних висновків – пацифістична риторика, відмова від ядерної зброї, розвал армії, територіальні поступки сусідам, пасивна зовнішня політика, холопське запобігання перед зовнішніми чинниками, все це є очевидним відтворенням на практиці постулатів “звичайної схеми”. Українська нація або позбудеться останньої, або буде змушена ще раз заплатити криваву ціну за ущербне сприйняття власної історії.
Вандишева-Ребро Н.В. – к. філос. н., доц.
(Харків, НТУ „ХПІ”)
КОМУ ПОТРІБЕН ДІАЛОГ
Філософія діалогу у своєму концептуально сформованому вигляді стала продуктом тільки ХХ століття, але діалогічне бачення філософії скоріш за все давнє надбання людства. У своїх витоках – діалог та філософія – невіддільні один від одного. Сократ розробив метод пізнання сутності моральних понять – це метод діалогу, бесіди в якій через вияв суперечностей у думках, через зіткнення їх досягається прояснення істини - логос.
Людство визначилося як свідомий суб’єкт життєвості у процесі творення стосунків. Вироблена ним суспільна організація стала певним гарантом злагоди всередині людських спільнот. Право, закони, державні та суспільні інституції регулюють стосунки на декількох рівнях складного соціального організму, утворюючи певну цілісність.
У сучасну епоху все очевидніше виявляється відмінність у творенні досвіду стосунків. Цінним бачиться не те, у чому людина спільна з іншими, а те, у чому вона відмінна від них. Цінність людини покладена навіть не у тому, що вона уміє і як багато знає, а у тому, наскільки знання та уміння зігріті людяністю відношення до світу. Розгортаючись у суб’єкті здібністю чути і розуміти інших, бути небайдужим до них та утверджувати життя у багатстві його виявів як вищу цінність, моральність є вагомим чинником соціального оптимізму. Апелюючи до особи з метою стимулювати самопізнання для морального самоздійснення, етична теорія утверджує людину як вищу цінність світу.
Вже на початку ХХ століття тема діалогу чи проблема існування діалогу розглядається як відкритість до іншого. Вступивши в діалог з ним, сучасник має можливість відшукати шлях до логосу і до себе самого. Це вже не просто прояснений логос. До таких висновків доводить аналіз діалогічної ідеї у філософії ХХ століття щодо праць сучасних філософів , які займалися чи займаються проблемою діалогу та комунікації: В. Біблер, Г. Марсель, К. Ясперс, М. Бубер, М. Бахтін, В. Малахов та інші.
Тому сучасне розуміння діалогу – це розподілений логос, те що перетинає межі окремого логосу, пов’язуючи його з іншим. Тобто відбувається поширення смислу і сукупний смисл діалогу зазвичай тільки збагачується від залучення до нього нових голосів, нових точок зору. Необхідною умовою існування діалогу в сучасному розумінні є не просто необхідність іншого, а й ще уміння його почути та розтлумачити.
Моісєєва Н.І. – к. філос. н., доц., phcunescochair@ukr.net
(Харків, ХНТУСГ ім. П. Василенка)
ЗНАЧЕННЯ МОРАЛЬНО-ЕСТЕТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ Г. СКОВОРОДИ ДЛЯ ВИХОВАННЯ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ
Через усі філософські роздуми Григорія Сковороди червоною стрічкою проходять проблеми людини, її щастя, місця і ролі в суспільстві.
Сковорода вірив у невичерпні сили народу, в його високі моральні якості і таланти, був істинно народним педагогом, вчив народ і вчився у народу. Вся його педагогічна спадщина пройнята духом народності, народними ідеалами та традиціями. Він вважав, що правильне виховання розкриє внутрішні багатства, які приховані в народі. Як палкий прихильник принципу народності, Г.Сковорода вважав, що виховання повинне відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті народу. Правильне виховання, за переконанням філософа, полягає в єдності істини і добра, чесності, знань, високих моральних якостей, без яких навчання буде фальшивим, штучним. Молоде покоління треба виховувати для служіння вітчизні, суспільству, трудовому люду. Треба формувати моральні якості, ненависть до неробства, прагнення свободи, справедливості, загального щастя. Споживацька психологія, орієнтація людини лише на свої запити заводить людину в полон.
В філософії Сковороди людина шукає себе не для того, щоб споживати, а для того, щоб віддавати, бо «сродна праця» пронизана коханням, наповнена самовіддачею, чим більше людина віддає, тим більше щаслива. Співзвучні з цим і ідеї про самообмеження. «Щастя там, - писав Сковорода, де помірність. Не чудо ли, что один в изобилии скуден, а другой в скудости доволен?» Природні дані, за думкою Сковороди, це потенції людини, які реалізуються завдяки тому, що вона вчиться, набуває досвід, пізнає світ Таким чином виховуються якості, потрібні для прояву та розвитку нахилів: “Сродность трудолюбиєм утверждаєтся”. У розвиткові природних сил і можливостей Г.Сковорода надавав значення придбанню знань та вільній творчий праці.
В своїй просвітницькій діяльності використовував кращі принципи народної педагогіки, йому близькі були народні погляди на освіту і виховання та ті стійкі морально-етичні норми, що створювали українці протягом багатьох століть. Як відомо, головними чинниками народної моралі споконвічно були повага і любов до вільної праці, ствердження ідеалів добра, краси, гуманних взаємостосунків та прагнення освіти.
Спадщина Сковороди складає ядро національної філософії виховання і поряд з іншими актуальними філософськими роздумами над глобальними проблемами, ця тематика є актуальною та важливою, і повинна викликати увагу філософів, психологів, педагогів і суспільства в цілому.
Кострікін О.В. – ст. викладач, phcunescochair@ukr.net
(Харків, ХНТУСГ ім. П. Василенка)
ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІНСЬКОГО СПІЛКУВАННЯ
Спілкування є однією з найбільш характерних відмінностей людини від всіх інших живих істот. Воно виступає проявом суспільної природи людини і являє собою передумову і важливий засіб забезпечення самої можливості успішного здійснення спільної з іншими людьми діяльності.
Оскільки спільна діяльність вимагає певної організації, координації та мотивації, вона включає особливий вид цілеспрямованої діяльності, яким виступає управління. Воно породжує специфічний вид взаємовідносин між учасниками спільної діяльності, яким виступає управлінське спілкування.
Поступова демократизація суспільного життя та зростання освітнього й культурного рівня людей, їхня все більш чітка самоідентифікація, розвиток відчуття гідності та усвідомлення унікальності своєї особистості викликають необхідність всебічного урахування особистісного чинника як основного чинника забезпечення бажаної ефективності суспільного виробництва, як головного джерела і резерву науково-технічного і соціального прогресу. Це зумовлює необхідність для керівника виходити в процесі спілкування з персоналом з психологічних закономірностей спілкування.
Ці закономірності включають існування певної сукупності пов’язаних між собою принципів управлінського спілкування. Їхня практична реалізація має враховувати основні функції і форми управлінського спілкування. Серед найпоширеніших з них – субординаційна, службово-товариська і дружня форми спілкування. Однак ефективне застосування кожної з них вимагає всебічного урахування ситуації, в якій відбувається це спілкування, його цілі, а також психологічні характеристики партнера по спілкуванню.
Нарешті, в процесі спілкування з людьми керівник повинен виявляти толерантність і не покладатись на зовнішнє враження, не виявляти свого ставлення (особливо негативного) до співбесідника. Він має знати про існування низки чинників, що спотворюють дійсне уявлення про людину.
Таким чином, сучасний керівник, якщо він хотів би, щоб керована ним організація успішно функціонувала і розвивалась (а який керівник цього не хоче?), повинен знати психологічні закономірності управління, в тому числі й положення та рекомендації стосовно ефективного здійснення спілкування зі своїм персоналом та іншими людьми.
Грабар Н.Г. – к. наук з соц. комунікацій, доц., phcunescochair@ukr.net
(Харків, ХНТУСГ ім. П. Василенка)
КОМУНІКАТИВНІСТЬ ЯК КОМПОНЕНТ ОСОБИСТІСНОГО РОЗВИТКУ
Потреба людства у спілкуванні зберігається при всіх соціокультурних вимірах і ситуаціях. Найяскравішою з них останніми десятиріччями є інформатизація соціально-комунікаційного простору життя. Вміння спілкуватися зостається головною умовою функціонування суспільства і особливою вимогою здійснення діяльності на різних щаблях її організації. Формування й розвиток здібностей та навичок спілкування стає пріоритетним для сфери освіти. В ідеї активності людини як соціальної істоти покладена думка про неперервність ходу соціалізації. Соціалізація входить складовою частиною в теорію розвитку особистості. В процесі спілкування, яке відіграє пріоритетну роль в соціалізації, проходить формування особистісних якостей.
Відносно, культурологічних дисциплін, нинішнє століття – це століття масових комунікацій, століття розширення діалогу культур. Засоби масової комунікації постійно збільшують кількість контекстів і каналів спілкування. Але «...люди не можуть існувати без спілкування та взаємодії. У цьому суттєва ознака нашого буття. Лише в комунікації людина може стати особистістю, відчути й реалізувати свою неповторність» [1, С. 244].
Г.С. Сковорода вважав, що суспільство, де кожен, спілкуючись з іншими реалізує свої природні обдарування, можна побудувати тільки за допомогою освіти і самопізнання. Саме цьому мають слугувати, на його погляд, наука й культура. Для цього, як стверджував Сковорода, головне – пізнати в собі „справжню людину”. Це принесе щастя, бо корінь нещастя людини – у неправильному пізнанні здібностей. Саме, пізнання, філософ проголошував як універсальний засіб моральної перебудови світу.
Сучасні умови вимагають стимулювати комунікативні властивості майбутніх фахівців незалежної держави. Комунікативна координація – необхідна умова успіху міжособистісної взаємодії, оскільки вона не тільки сприяє узгодженню мовних дій і поступків комунікантів, неконфліктність, але й забезпечує багатоаспектну реалізацію комунікативних намірів співбесідників.
Література:
- Табачковський В.Г., Булатов М.О., Хамітов Н.В. та ін. Філософія: Світ людини. Курс лекцій : навч. посібник. — К., 2004.
Опанасюк В.В. – ст. викл., opanasyuk_v@mail.ru
(Суми, Сумський державний ун-т)
ПРОБЛЕМА СВОБОДИ У ФІЛОСОФІЇ Ж.-П. САРТРА
Філософське вчення Ж.-П. Сартра відоме широкому загалу переважно через його художні твори та висловлені в них парадоксальні афоризми: “Я відповідальний за самого себе і за всіх”, “Ми ніколи не були такими вільними як під час фашистської окупації” та ін. Проте філософія Ж.-П. Сартра має глибоке логічне обґрунтування, що особливо виразно постає в його фундаментальній праці “Буття і Ніщо” (1943).
Вчення про свободу – серцевина філософської концепції Ж.-П. Сартра. З одного боку, свобода не є властивістю, яка поряд з іншими визначає суть людського буття. Буття людини та її свободо-буття – тотожні. З іншого боку, свобода не має нічого спільного з сутністю, а тому її не можна визначити. Свобода – це онтологічна структура людського буття. Феноменологічна дослідницька позиція Ж.-П. Сартра зумовлює безпосередню “очевидність” свободи: вона одвічно притаманна людському існуванню. Цю тезу обґрунтовано на підставі здатності людини “неантезувити” світ у своїй уяві.
Отже, здатність людини уявляти є базовою характеристикою людського існування (екзистенції). Її можна називати по-різному: свобода, творчість, уява, активність тощо, але головним є те, що ця ознака відрізняє людину від інших живих істот. Свобода – це можливість вибирати за будь-яких умов, однак вибирати не реальні можливості, а своє ставлення до конкретної ситуації. Вибирати й відповідати за свій вибір.
Карпець Л.В. – к. філол. наук
ФІЛОСОФСЬКА АМПЛІФІКАЦІЯ ФЕНОМЕНУ АВТОРСТВА ЯК ТИПУ КУЛЬТУРНОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА
Авторство являє собою таку антропопрактику, де конструювання ідеального стає базовим «життєвим навиком» у погранично-екзистенційних ситуаціях. Феноменологія авторської діяльності особливості побудови ідеального у відкритих соціокультурних системах ставить завдання досліджувань авторське відношення до життя і відтворювати феноменальну і структурно-функціональну «карту» авторської дії, виділяючи етапи практики самообґрунтування.
Під авторством розуміється особлива екзистенційна позиція в основі якої лежить тактика самоздійснення. Виділяють два етапи у формуванні авторської позиції: процесуально-феноменологічний та структурно-функціональний. Перший пов’язаний із ситуацією смислового «розриву» - кризи і втрати норми як опори функціональної дії. Другий передбачає побудову ідеального через звернену дію і створення норми – зразку з допомогою переінтерпретації культурного середовища.
Ідеальний онтоплан, який забезпечує перехід у нову життєву реальність, конструюється у широкому персоніфікованому культурному просторі значимих співбесідників і культурних прототипів (М. Бахтін, В. Біблер, М. Бубер, Ф. Михайлов, О. Розенншток-Хьюссе, Ю. Габермас, М. Гайдегер та ін.). Таким чином, самостійність у культурному визначенні не передбачає культурної самотності: навпаки, воно пов’язано з опорою на культурних посередників.
Другий етап слід розуміти як «зусилля з самовизначення» і структурно-функціонально зв’язаний зі знаковою об’єктивацією і переоформленням норми в контексті «суб’єктивного» кроку розвитку. Знаково закарбована форма авторської дії дає можливість увійти в поле комунікації з сучасниками та нащадками.
Бейлін М.В. – к. техн. н., mysh_07@mail.ru
БУТТЯ ЛЮДИНИ В КООРДИНАТАХ
«ЛЮДИНА – ВІЙСЬКОВА ТЕХНІКА»
В житті сучасної людини військова техніка відіграє принципово іншу роль, аніж декілька століть тому. Військова техніка – це штучні середовища військової діяльності, які підсилюють можливості людини у збройній боротьбі, засоби озброєного насилля, створені в інтересах політики і призначені для досягнення певних військово-політичних цілей, опредметнена сила знань про навколишню дійсність, опредметнена праця робітників матеріальної сфери виробництва і опредметнені можливості економіки суспільства.
Військова техніка органічно пов’язана з різними рівнями наукового і техніко-технологічного розвитку суспільства. В широкому сенсі стан та номенклатура парку військової техніки залежить від політичної ситуації в країні. Слід виділити у особливу сферу такий вид військової діяльності, як експлуатація і бойове застосування військової техніки. Проміжною сферою, через посередництво якої відбувається взаємодія загальних і військових факторів, є сфера військово-технічної політики, яка включає систему спеціальних військових організацій, навчальних закладів і промислових підприємств, що беруть участь в процесі створення, експлуатації і вдосконалення військової техніки.
Синах А.О. – асистент
(Суми, СумДУ)
ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ СВІТОВОГО ЗЛА В ФІЛОСОФІЇ Г.С. СКОВОРОДИ
Причина людських страждань, на думку класика вітчизняної філософії Г.С. Сковороди, – у «неправдивому розумінні» суті речей. Любов до зовнішнього світу робить з людини раба, оскільки видимість засліплює, веде в темряву помилок. А істинне пізнання проникає в незмінну сутність речей, тому воно може стати основою справжнього щастя, тобто Григорій Савович йде за сократівським принципом тотожності щастя та істини. З одного боку, «дурна мудрість» світу, що солодкоголосими, «сиринами» заманює в свої тенета, з іншого – істинна. «Висока мудрість» , що приносить вічну радість, блаженство. Вороги людини – стихійні думки, темні погляди, – твердить філософ. В людини, захопленої світом, – «дурні очі» й «дурна прозорливість» [1, I, 248].
Однак для Сковороди зло не є тільки хибним знанням. Він не замислюється на «гносеологічному» аспекті людського страждання й висуває дуже важливе для його філософії твердження: коріння думок – в «серці» людини. Чинник страждання – не тільки хибна думка, а переважно вольовий акт, який відображує особистісний нахил, людську сутність, єство. Думки породжуються волею людини, яка має свій осередок у серці.
Для людини є два способи життя: «світський» – згубний та «божий» – спасенний. Іноді філософ говорить про існування в людині двох воль – власне людської та божої. Людської волі треба позбутися, як гріховної, й тоді божа воля приведе до блаженства. «Щастя» та «радість серця» виявляються тотожними «царству божому», «святині». «Щастя, мир, рай – це Бог всередині тебе» [2, 37]. Таким чином, знаходження «правильного погляду» набуває значення долання гріха, зречення злої волі. Це шлях віри й любові до Бога. Для мислителя найвища мудрість – «філософствувати у Христі», Христос та істина – тотожні. Жити в істині означає жити в Христі.
Отже, справжній центр ваги філософії Григорія Савовича як «мистецтва життя» – у відкритті в собі «сина божого», «внутрішньої», «духовної» людини, що є основою «миру душевного» й істинного «блаженного життя». Головна мета його вчення полягає в проповіді набуття людиною містичного стану «обожнення» через внутрішнє «переображення» вольового центру особи – її «серця». В цьому процесі людині має допомогти розкриття таємниць символів Святого Письма. Що ж до світу зла й соціальної неправди, то вони походять від зречення кожною окремою істотою Божого (природного) призначення.
Література:
1. Сковорода Г.С. Твори: У 2 т. – Київ, 1994.
2. Григорій Сковорода: Сад пісень (вибрані твори). – К., 1972.
Гончаров Г.М. – ст.викладач
(Харків, Харківська державна академія фізичної культури)
БІОЕТИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ В КОНТЕКСТІ
ХРИСТИЯНСЬКОГО РОЗУМІННЯ ЛЮДИНИ
Сучасне тлумачення біоетики як «нової етики» в рамках антропоцентричної парадигми можна розглядати як наслідок «правової помилки», тобто зведення моральних цінностей до природно-психологічної основи.
Типовим прикладом натуралістичної помилки є гедоністичний принцип «задоволення єдиним добром». Чи можна цей новий досвід осмислити з позицій православного християнства? Чи можна знайти відповіді на біотичні проблеми в рамках християнського розуміння людини?
Православні богослови вважають, що біомедичні технології не стільки ставлять нові, скільки підсилюють і загострюють традиційні моральні проблеми. Сучасні представники інших релігійних конфесій активно включились в роботу Ради Європи з розробки рекомендацій з питань біоетики. Православ’я не відгукнулось на черговий цивілізаційний «запит» низкою «інструкцій» і «правил». Етика православ’я в першу чергу – це етика «серця», зведення розуму до серця. А тому осмислення «нової реальності» і «нового досвіду» православ’я не прагне до створення «вчення, розробленого у всіх пунктах», але визначає «лише основну онтологічну орієнтацію».
Мова перш за все йде про можливість для людини бути причетною до Вищого Буття – Богу. Між людиною і Богом можливий не лише «моральний союз», але і реальне поєднання. Поєднання реалізоване у Боговтіленні, воно створює і гарантує «таємницю Особистості». Відмова від «таємниці Особистості», тобто богообразності людини, рівносильний «відмові людини в праві вважатись людиною». Навіть якщо особистість ще не вступила у оволодіння всією повнотою своєї природи або втратила це володіння – сама особистість існує, а тому з точки зору православ’я і аборти і евтаназія вважається вбивством. Православ’я є запорукою і психологічним бар’єром активної евтаназії у практичній площині. Питання пасивної евтаназії, легалізації евтаназії викликає багато суперечок і непорозумінь в лоні православної церкви. Етична аргументація вбивства, про які б екстраординарні випадки не йшла мова, є з точки зору православної церкви суперечливою і в логічному плані, оскільки вбивство не можна виправдати морально і небезпечно в плані практичному, оскільки суперечить принципам гуманізму взагалі.
Бабай Л.В. – ст. викладач
Стремоухова І.В. – ст. викладач
(Харків, ХНТУСГ ім. П. Василенка)
ФІЛОСОФІЯ У ТВОРАХ Г. СКОВОРОДИ
Мислитель-філософ, художник слова, педагог, музикант-композитор Григорій Савович Сковорода належить до видатних особистостей в історії українського народу. Виразник демократичних ідей, гуманіст - просвітитель, він підносив кардинальні проблеми філософського, суспільно-політичного, педагогічного характеру, вирішував їх таким чином, що підходив до спростування феодально-релігійної ідеології, до критики суспільно-політичного й державного ладу, відстоюванню прав і вимог трудового народу. З життям принижених і знедолених мас він нерозривно зв'язав своє життя «А мій жереб з голянами». Ось чому життя й творчість Сковороди, уже два сторіччя були і є предметом великої уваги філософів, літературознавців, істориків, мовознавців і мистецтвознавців. Навколо його особистості і його творчості велася й ведеться ідейна боротьба. Про нього написано безліч робіт, де під різною точкою зору і з різних позицій проаналізовано його світогляд, філософські й етичні погляди, розкрите своєрідне значення його художньої творчості.
Діяльність кожного історичного діяча, велика й мала, оцінюється з індивідуально-етичного погляду корисною для суспільства щирістю його мотивів, вагою та величністю його провідної думки.
Етика українського мислителя є основною частиною його філософії й безпосередньо пов'язана з теорією пізнання, суспільно-політичними й соціологічними поглядами, особливо з його теорією «сродності».
Філософія Сковороди – це його життя, це він сам» – писали про Сковороду. Хоча взагалі висновки, зроблені Мирчуком помилкові, але він правильно помітив, що філософія Сковороди це життя, це він сам. Дійсно, у створенні своєї теоретичної філософії, Сковорода йшов від життя.
Формально філософська система Сковороди укладається в один рядок. Основа системи полягає в існуванні «двох натур» й «трьох мирів». Розшифровка існування "двох натур" безпосередньо із трактату "Про Бога": "Увесь світ складається із двох натур: одна – видима, інша – невидима. Видима натура називається тваринна, а невидима – бог. ... У древніх бог називається розум всесвітній. Йому ж у них були різні імена, наприклад: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна й ін. А в християн найвідоміші йому імена наступні: дух, Господь, цар, батько, розум, істина... Що стосується видимої натури, то їй також не одне ім'я, а наприклад: речовина або матерія, земля, плоть, тінь, і ін.»
У своїх творах Г. Сковорода подав свою християнську філософію. Він був тут, з погляду церковного, справжнім ієресіархом на зразок інших єресіархів Західної Європи і слов’янства, бо дуже одходив у своїй філософії од церковного ученія. Християнство він приймав без догматики і тим більше без обрядів, або, як він казав, без церемоній. Навіть таїнства він розумів яко символи. Для нього віра є філософією, а філософія – вірою.
Омельченко Г.Ю. – асистент,
Тараненко Л.І. – ст. викладач
(Харків, ХНТУСГ ім. П. Василенка)
ЛЮДИНОЦЕНТРИЗМ В СИСТЕМІ ГАРМОНІЧНИХ
ВІДНОСИН ЛЮДИНА – СУСПІЛЬСТВО
Сьогодення характеризується усвідомленням орієнтації на сучасну систему цінностей. На даному підґрунті розглядають нові, гуманістично зорієнтовані філософські концепції, в центрі яких в різних аспектах розглядається людина, не як абстракція, а як соціальна сутність в різноманітних проявах.
На сучасному етапі існує необхідність подолання підходу до людини, як до засобу досягнення цілей розвитку суспільства, так і абстрактно-гуманістичних декларацій по відношенню до людини як до вищої мети суспільного розвитку. Постає завдання розглянути таку суперечність суспільного буття, коли людина – ціль одночасно виступає і людиною умовою і людиною засобом. Процес гуманізації суспільства вимагає розуміння людини як самоцінності.
Ступінь гармонійності у відношенні людина-суспільство визначається при допомозі таких критеріїв, як культура, творчість, гуманістичний потенціал, історичний тип особистості. Проблеми на цьому шляху дуже різноманітні, тому що процес активізації особистості передбачає перетворення як зовнішніх умов існування, так і, що особливо важливо, її внутрішню самозміну. Розбуджена ініціатива людей повинна проявлятися в діяльній позитивній сутності.
Людиноцентризм – це філософія гуманістично зорієнтованої політики і практики розбудови держави. Це філософія творення людини – активної, енергійної, креативної, діяльної. Людиноцентризм – це актуалізація гуманістичних тенденцій у сучасну епоху, відхід від її раціоналістичних, прагматичних імперативів. Людиноцентризм відповідає вимогам і запитам сучасної постіндустріальної цивілізації, котра потребує людину знаючу, творчу, ініціативну і разом з тим інноваційно мислячу. У світлі цих вимог людиноцентризм оцінює минулі досягнення і запити сучасності з точки зору своєї загальнородової – метафілософської, світоглядної якості. У силу чого людиноцентризм взаємодіє не з усякою філософією, а лише з тією, яка орієнтована на виявлення внутрішніх, глибинних основ буття людини, дотичних до вищих смислів життя, діючих через життя та енергію мислення.
Безперечно, матеріальні передумови розвитку людського суспільства дуже важливі. В той же час виявляється, наскільки людина потребує самоствердження, яке здатна надати духовна форма людського співіснування. Тому проблема культури розкривається, насамперед, як практичне завдання, як завдання зміни взаємовідношення людей зі світом і одного з одним, а це передбачає зміну свідомості людства, якісно новий рівень духовного розвитку.
Потреба саморозвитку повинна стати стержнем життя особистості, вміти піднятися над буденними умовами свого буття і усвідомити себе в горизонталі всього світопорядку, а своє життя – як носія істини і добра, до якого завжди прагнуло і прагне гуманістичне суспільство.
СПИСОК АВТОРІВ ТЕЗ
- Вандышев Валентин Н. ……..13
- Гришин Іван Я. ………………15
- Заветный Сергей А. …………16
- Сломський Войцех С. …….....18
- Воронкова Валентина Г. …….19
- Ковальчук Володимир Ю. …..20
- Алексеенко А.П., Левчук В.Г. …….21
- Біленко Тетяна І. ……………22
- Деніско Л.М., Мошинська О.Ю. …..23
- Ємельянова Н.М. …………...24
- Мозговий Іван П. ……………25
- Седнев Владислав В. ………..26
- Артюх Вячеслав О. ……….....27
- Балабан Іван М. ……………..28
- Бартагарієва Ірина І. …….…29
- Боревой Максим Б. ………….30
- Вдовіна Тетяна О. …………...31
- Ведмедєв Михайло М. ………32
- Вершина Вікторія А. ……......33
- Гайдіна Юлія В. ……………..34
Гапченко О.В. ……………….34
Гейко Світлана М. …………...35
- Городыская Ольга Н. ………….36
- Грищук Михайло В. ………..37
- Довгань Анатолій О. …….....38
- Ермоленко Светлана В. …….39
- Жмундуляк Дмитро Д. …..…39
- Жук Михайло В. …………….40
- Загорулько Марія А. …….....41
- Звагельський В.Б.; Німенко Н.А. ….42
- Зубелевич Ян П. …………….43
- Карпова Светлана Г. …….....44
- Киселиця Світлана В. ………45
- Кобелєва Даля Л. ……………45
- Козинцева Татьяна А. ……...46
- Культенко Валентина П. …..47
- Курасова Наталья В. ……….48
- Курбатов Сергей. В. ………..49
- Лазарович Надія В. …………50
- Лаута Олена Д. ……………...51
- Лебідь Андрій Є. …………….51
- Левченко Андрій В. ………...52
- Липка Ольга Р. ………………53
- Лисенкова Владлена В. ……..54
- Мазур Л.О., Яворська Т.Р. ....55
- Манчул Богдана В. ………….55
- Маргеліс Наталія .В. ………..56
- Медкова E.В. ………………..57
- Мельник Валерія В. …….......58
- Михайліченко М.А. …….......59
- Моісєєва Фаріда А. ………….60
- Мороз Олексій Я. ……………61
- Наровський Михайло І. …..61
- Некрасова Илона Н. ……...62
- Онофрійчук Олена А. …….63
- Остащук Іван Б. ……………64
- Павлова Тетяна С. …………65
- Палиця Галина С. ………....66
- Пархоменко Інна І. ………..67
- Пилипенко Світлана Г. …...68
- Повторева Світлана М. ……69
- Приймак Оксана Г. ……….69
- Проценко Оксана В. ……....70
- Раинская Регина С. ……….71
- Ревяков Иван С. …………..72
- Рошка Олена В. ……………73
- Савельєв Віктор П. ………..74
Савицька Інна М. …………74
- Садівничий Володимир О. .75
- Соболевська Ольга В. …….76
- Старкова Ганна В. ………...77
- Cупрун Аліна Г. …………….77
- Харюк Інна Р. ………...........78
- Цимбал Тетяна В. …………79
- Чайковська Ольга Й. ..........80
- Чернышов Виктор В. …......81
- Чернишова Марія В. ……...81
- Чікарькова Марія Ю. .........82
- Чухно Валентина І. ………..83
- Швырков Александр И. ….84
- Шевчук Cв.Ф., Кондратюк Л.Р. ….75
- Янко Жанна В. …………….86
- Переломова Олена С. ……..87
- Переломов Антон Ю. ……..88
- Райбедюк Галина Б. ……….89
- Ярміш Г.П. …………….......90
- Газнюк Л.М., Семенова Ю.А. ……..91
- Ленская Валентина В. …….92
- Манженко В.П. ……………93
- Ткаченко Олена Г. ………..94
- Дудко Дмитро М. …………95
- Однороженко О.А. ………..95
- Вандишева-Ребро Надія В. ..96
- Моісєєва Наталія І. ………..97
- Кострікін Олексій В. ….......98
- Грабар Н.Г. ………………...99
- Опанасюк Валентина В. ….100
- Карпець Л.В. ………………101
- Бейлін М.В. ……………......102
- Синах Андрій О. ………......102
- Гончаров Геннадій М. ……103
- Бабай Л.В., Стремоухова І.В. ..............104
- Омельченко Г.Ю., Тараненко Л.І. ….105