Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка (підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" І "магістр")

Вид материала

Документы

Содержание Тема 15 Історія становлення теорії прийняття політичних рішень. Предметне поле дослідження План Тема 16. Теорія та теоретичні моделі аналізу прийняття політичних рішень

Подобный материал:

• Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний, 3894.61kb.
• Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний, 239.6kb.
• Програма фахових вступних випробувань на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістр, 401.81kb.
• Програма вступних випробувань з географії для вступників на навчання за освітньо-професійною, 749.45kb.
• Програма вступних випробувань з біології для вступників на навчання за освітньо-професійною, 471.04kb.
• Програма фахових вступних випробувань на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст", 307.54kb.
• Програма фахових вступних випробувань з ф І з и к идля здобуття освітньо-кваліфікаційного, 838.98kb.
• Програма фахових вступних випробувань на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістр, 168.26kb.
• Програма фахових вступних випробувань на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліст, 172.58kb.
• Програма фахових вступних випробувань для проведення вступних випробувань при вступі, 339.95kb.

Тема 10: Політичне і правове середовище політичної діяльності

План

1. Політичний режим як фактор політичної участі та діяльності.

2. Правові норми як регулятори політичної участі.

Політичний режим та публічна активність. Особливості політичної участі в тоталітарному режимі – мобілізація, масові форми участі. Вибори та електоральна поведінка у тоталітаризмі. Опозиційна діяльність за умов тоталітаризму. Авторитарні політичні режими та політична діяльність. ЕЛетокральна поведінка в авторитаризмі, особливості опозиційної діяльності. Мотиви політичної участі та діяльності. Інститути політичної участі у демократіях.

Основні нормативно-правові акти, які регулюють політичну участь. Конституції та форми політичної участі. Статути територіальних громад. Особливості референдумів.


Тема 11: Політичне функціонування

План

1. Поняття політичного функціонування.

2. Депутатська діяльність.

3. Особливості функціонування бюрократії.

4. Консультування як політичне функціонування.


Політичне функціонування – політична діяльність, що здійснюється професійно, а тому до нього особливо гостро ставиться вимога ефективності. Ефективність – відношення досягнутого результату до максимально можливого (раніше запланованого). Це фактична результативність діяльності політиків, їх консультантів, чиновників, що вимірюється ступенем виконання ними найважливіших функцій державного управління відповідно до вимог і очікувань суспільних груп: їх здатність зберігати систему правління, сприяти економічному зростанню та технологічному прогресу, задовольняти усвідомлені потреби більшості населення. Головною умовою високої ефективності політичного функціонування виступають чітко встановлені правила гри. Структура депутатської діяльності: гностичні; проектувальні; організаційні; інформаційно-комунікаційні уміння. Бюрократія як особлива модель поведінки, що зумовлена займаною посадою в органах державного апарату, бюрократами є особи, які здатні урядувати професійно і при цьому відповідно до чинного законодавства та існуючих стандартів. Активісти та консультанти, що працюють у штабі працюють не публічно, залишаючи право публічності для політиків; потребує осіб, що не прагнуть в даний момент стати самостійними політиками. Характер такої діяльності також є комунікативним, адже пов'язаний зі збором інформації, зміною суспільних знань та моделей поведінки (чи це буде йтиметься про голосування за певну особу чи спосіб голосування: позитивне голосування). Політичні функціонери на цьому рівні чітко повинні визначати специфіку своїх аудиторій та цільових груп, вибирають канали комунікації та її форми.


Тема 12. Політичні рухи

План

1. Теоретичні підходи до вивчення політичних рухів.

2. Етапи політичного руху.

Теорія колективної поведінки, директивна теорія, драматургічний аналіз, структурний аналіз, марксизм, нова теорія соціальних рухів, теорія мобілізації ресурсів. Комунікаційна мережа, виникнення та функціонуваня. Роль кризи для розгортання політичного руху. Інноваційність політичного руху, нові форми політичної участі. Особливосіт лідерів політичного руху, їх роль для успіху руху. Конфлікти та дилеми політичних рухів.


Тема 13: Відчуження і конформізм

План

1. Поняття відчуження. Фактори явища.

2. Типологія політичного відчуження.

3. Конформізм.

Поняття відчуження, теоретичні підходи до його розуміння. Марксистська традиція, Франкфуртська школа щодо відчуження. Фактори, які зумовлюють відчуження. Типологія відчуження. Відчуження та соціальні характеристики індивідів. Особливості подолання на індивідуальному та соціальному рівні. Конформізм – особливості прояву в політичному житті. Конфрмізм та електоральна поведінка.

Тема 14. Політична мобілізація.

План

1. Понятя політична мобілізація. Типи політично мобілізації.

2. Етнічна політична мобілізація.

3. Мобілізація електорату.

Мобілізація в широкому значенні – залучення ресурсів політики для досягнення певних цілей та виконання певних завдань. У вузькому значенні – це комплекс дій з переведення у військове становище збройних сил, економіки і державних інституцій країни. Мобілізаційні можливості політичної системи розглядаються як здатність до мобілізації ресурсів для забезпечення порядку соціального прогресу, врегулювання конфліктів. У традиційних суспільствах здійснюється через насильство. Стратегія політичної мобілізації включає в себе цілі ключових політичних фігур і способи, які використовують політики для їх досягнення. Мобілізація етнічності – є центральним елементом у груповій ідентичності. Процес політизації етнічності включає три етапи: набуття політичної свідомості; політична мобілізація; вихід на політичну арену.

Мобілізація електорату. Особливості у різних країнах.

Тема 15 Історія становлення теорії прийняття політичних рішень. Предметне поле дослідження

План

Витоки теорії ухвалення політичного рішення.

Інтегративний характер теорії ухвалення політичного рішення.

Предмет та структура теорії ухвалення політичних рішень.


Принципи ухвалення політичного рішення формуються ще у Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї. Праці Конфуція, «Закони Ману»: ідеї про кореляцію, залежність між морально-етичними нормами та рішенням. «Архашастра» Каутілья, «Книга правителів області Шан»: роль права у прийнятті рішення, раціональне оцінювання ситуації, суворі санкції. Платона та Аристотель про ухвалення рішень в законодавчих інститутах. Мислителі Відродження (Н.Макіавеллі, Ж.Боден) та Просвітництва (Т. Гоббс, Б. Спіноза, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо) про раціональне та ефективне ухвалення політичних рішень.

Сучасний етап становлення політичної науки, місце політичного рішення, група політико-управлінські науки. Етапи становлення теорії ухвалення політичного рішення: 1. Формування засадничих підходів та концептів (від 50-х до середини 60-х років); 2. Інституціоналізація напрямку в університетську навчальну та наукову дисципліну (кінець 60-х-початок 70 років); 3. Розробка теоретичних та емпіричних напрямків а саме диференціація та спеціалізація напрямів та підгалузей (80-90-ті роки). Потреба дисципліни з прийняття політичного рішення (за Г.Лассуелом): практичні потреби збереження та вдосконалення західної демократії, які викликають завдання оптимізації процесів управління державою, її взаємодії з іншими інститутами та інтелектуального забезпечення раціонального досягнення державних цілей в умовах обмежених ресурсів; внутрішні потреби соціальних наук у інтеграції та подоланні традиційних перешкод між ними. Друга половина ХХ століття – виникнення політичних наук на межі соціально-політичних, когнітивно-епістемологічних, менеджеральних. Виділяють двох представників Чікагської школи – Г.Лассуел («Політико-управлінські науки» (1951)) та Г. Саймон «Адміністративна поведінка: дослідження процесів ухвалення рішень у адміністративних організаціях» (1947). Протягом другого та третього періоду відбувається офіційне визнання низки таких політико-управлінських дисциплін, як «Політичний аналіз», «Ухвалення політичних рішень» та «Державна політика», в якості університетських курсів. Наприкінці ХХ–початку ХХІ ст. академічні курси з політико-управлінські дисциплін з’являються у країнах Азії, Африки, Латинської Америки та на посткомуністичному просторі.

Професор Ієрусалимського університету І.Дрор (праця «Перепровіряючи ухвалення політичних рішень»): предмет теорії ухвалення політичних рішень – осягненням процесів, завдяки яким і відбувається власне відтворення та розвиток людського суспільства та самих людей, а саме процесів та систем ухвалення рішень, систем аналізу та проектування, а також механізмів комплексної підтримки та інтелектуального забезпечення цих рішень. Г. Лассуел: предмет політико-управлінських наук – теорія рішень, всі фази політико-управлінського процесу: аналіз ситуації та підготовка проектів, їхнє здійсненням на практиці.

Два аспекти загальної теорії ухвалення політичних рішень: 1. фундаментальний (або власне теоретичний), спрямований на виявлення та аналіз принципів, законів, механізмів та моделей ухвалення політичних рішень; 2. прикладний, зорієнтований на розробку, ухвалення та реалізацію конкретних політичних рішень у тій або іншій галузі практичної політики.

А.Дегтярьов: теорія ухвалення політичних рішень – це політико-управлінська наука, яка вивчає на мультидисциплінарній основі механізми та закономірності публічно-державної політики, а також розробляє принципи та методи підготовки, ухвалення та здійснення публічно-державних рішень, що складають політичний курс, у певних проблемних ситуаціях для науково-інтелектуального забезпечення ефективності державного управління.

Польський дослідник Є. Вятр: три проблеми процесу ухвалення політичних рішень: тип процесу, рівень проінформованості суб’єктів ухвалення рішення, мотивація рішень. Залежні змінні – процес ухвалення політичних рішень, інформація, мотиви, незалежна змінна – ситуація ПППР і групи децидентів. П’єтрась категоріями дослідження політичного рішення вважає: ситуацію прийняття рішення, центр ухвалення рішення, процес ухвалення політичного рішення, імплементація.


Тема 16. Теорія та теоретичні моделі аналізу прийняття політичних рішень

План

Основні концептуальні підходи і політичне рішення: нормативний і описовий.

Базові моделі і способи прийняття політичних рішень.

Універсально-раціоналістична модель.

Інкреметалістська теорія.

Моделі групової репрезентації.

Сучасні моделі та інтерпретація політичних рішень.

Модель політико-управлінських мереж.

Організаційно-інституційна модель.


1. Прескриптивний (нормативний) підхід та описовий (дескриптивний) підхід. Основа нормативного – формалізація ідеальних моделей ухвалення політичного рішення, їх нормативна оптимізація. Основа описового – прагнення до адекватного та емпіричного відображення реальних систем і процесів ухвалення політичних рішень і дослідження глибинних механізмів і внутрішнії взаємозв’язків. Нормативний підхід базується на математичних та кібернетичних моделях, юридичних дослідженнях з проблем адміністративного права та законодавчих процедур. Формується ідеальна модель прийняття рішення, яка виступає ідеальним еталоном, рішення оптимізуються за допомогою формальних норм та процедур, раціональних критеріїв та алгоритмів. Рішення – вибір це виставлення преференцій, сукупність математичних операцій та процедур обробки інформації.

Описовий підхід – формальні процедури та тіньові механізми, неформальні правила гри, використовують метод вивчення окремих випадків, прецендентів. Параметри рішення: соціальні мереж, індивідуальні мотиви, макроекономічні фактори, організаційні ієрархії тощо. Американський політичний психолог Александер Джордж: зовнішньополітичні рішення та команди адміністраторів, виділив моделі взаємодії оточення і президента: формальна, змагальна конкурентна.

2. Моделі прийняття політичних рішень.

Універсально-раціональна модель: концепції обмеженої раціональності Г.Саймон, всезагальна раціональність К. Ерроу, Е. Даунс. Модель обмеженої раціональності – Г.Саймон: когнітивний підхід, вивчення способів отримання знання і обробки інформації для раціонального обґрунтування рішень. Політичні рішення розв’язує суспільні проблеми, центр ухвалення рішення – державні органи, вони приймають рішення за принципом раціоналізації. Залежність адміністративних рішень від супроводжуючої їх інтелектуальної діяльності. Дж.Дьюї: три фази розв’язання проблеми: В чому суть проблеми, які альтернативи її розв’язання, яка з альтернатив найкраща. Політичне рішення як групове рішення. Г.Саймон «Нова наука управлінського рішення»: адміністративні органи як фабрики з продукування інформації, їхня ієрархічність. Державна організація як цілісна система з цілями в принципами, яка володіє «розумом і пам’яттю», цінностями і ресурсами, разом з тим, це інформаційна система. Два типи проблем: достатньо структуровані й недостатньо структуровані, відповідно рішення програмовані і непрограмовані. Люди – не є раціональними, а лише такими, що прагнуть до раціональності. Прийняття рішень – сукупність операцій з формування сукупності варіантів рішення з подальшим зведенням до єдиної альтернативи з попередньо визначеними цілями і критеріями ефективності. Обмежена раціональність – неможливість осягнути все при прийняття рішення, тиск зовнішнього середовища. Замість оптимального рішення – задовільне рішення. «всезагальна раціональність»: індивідуалізм, максимізація прибутків і мінімізація витрат, усвідомлені інтереси, визначені цілі, свідомий і раціональний вибір між альтернативами, володіння інформацією про можливі альтернативи. Е. Даунс, В. Нісканен – прийняття рішення за законами економічного ринку. Бюрократичні організації переслідують лише власні корпоративні цілі. Явні та змішані мотиви рішень бюрократів. В. Нісканен – відмінність між бюрократичним відомство і бізнес-корпорацією у підрахунку витрат.

Інкерменталістська модель – Чарльз Ліндблом, стаття «Наука просування до кінця». Інкременталізм – з англ. поступове наростання і посилення. При ухваленні рішення: необхідно просуватися малими кроками, метод проб і помилок, розбивання великих проблем на маленькі, виходити з єдності альтернатив, цілей та ресурсів; різні суперечливі інтереси учасників ухвалення рішення; рішення – дають покращення політичної ситуації; торг між учасниками; аналіз. Еволюція поглядів – центрами рішень є великі бізнес-групи, витіснення «демократичного інтелекту» бюрократією. Істотна роль ідеології та стереотипів громадської думки, які формуються домінуючими групами інтересів. Синтез моделей обмеженої раціональності і інкременталізму – модель «змішаного сканування» (А.Етціоні), нормативно-оптимальна модель І.Дрора.

Моделі групової репрезентації: плюралізм та елітизм, корпоративізм, марксизм, головна мета - висвітлення репрезентації інтересов акторів в механізмі прийняття політичних та державних рішень. Плюралізм – делегування повноважень щодо прийнятті рішень; роль політичних партій та груп інтересів. Прямі рішення народу – референдуми, різна формула інтересів. Р.Даль «Хто править? Демократія і влада в демократичному суспільстві»: парламентсько-партійний плюралізм, функціональний плюралізм (рішення ухвалюється через групи інтересів), песимістичний підхід (теорія еліт), власне Далівський плюралізм (незважаючи на нерівність громадян всі рівною мірою мають право впливу на ухвалення політичного рішення, влада дисперсно-фрагментовна між різними групами, які контролюють прийняття рішень в окремих галузях, але не систему в цілому). Елітаризм – Т.Дай, Ч.Р.Міллс. Неомарксизм – концепція «панівного класу», домінуючого економічно класу. Р.Мілібенд: бюрократія як інструмент буржуазії. Корпоративізм, неокорпоративізм – обмежена кількість учасників процесу ухвалення рішення. Ф.Шміттер – державна і соцієтальна форми корпоративізму. Бюрократія, бізнес, громадськість – окремі автономні актори; інкорпорація громадських консультативних органів. Система навколодержавних дорадницьких та узгоджувальних агентств, подолання міжвідомчих бар’єрів, встановлення горизонтальних зв’язків між державними і недержавними центрами ухвалення політичних рішень.

3.1 Модель політико-управлінських мереж.

60-70-ті рр. ХХ ст. ідея мереж входить до політологічних досліджень. Ернст Гріффіт «Демократія в глухому куті» , існування центрів активності, які притягують всіх. Концепція «залізних трикутників»: стабільне структурне утворення: члени парламентських комітетів, галузевих адміністративних відомств, групи інтересів. Хью Хекло – проблемні мережі, утворення, які формуються для розв’язання конкретної проблеми; до них належать чиновники , депутати, партійні активісти, представники груп інтересів, експерти, аналітики, представники академічних організацій. Концепція мереж Д.Ноук, співтовариств Дж.Річардсна, потоків Дж. Кінгдона, підсистем Сабатьєра тощо. Підвищення рівня складності і комплексності державного регулювання та політичних процесів. М.Кастельс – влада структури. Політичні мережі поєднують державних і недержавних акторів Формальні норми та неформальні правила; інтенсивний обмін в мережі владними, економічними, інформаційними ресурсами. Структура політичних мереж, полюси, центри мереж. Д.Ноук структура політичної мережі: політичні актори, політичні інтереси, владні взаємовідносини,спільно-колективні дії. Особливості, риси мережі: обмежене членство, свідомий бар’єр для входження нових членів; часті взаємодії та спільні цінності, обмін ресурсами та регулювання відносин лідерами; баланс влади між акторами.

Організаційно-інституційна модель. Соціологічний інституціоналізм, організаційна поведінка, політичний інституціоналізм. Филипп Селзник, Дж. Марч, Дж. Олсен, П. ди Маджио. Роль інс.титутів, їх боротьба за виживання, зовнішнє та внутрішнє середовище систем та інститутів. Залежність державної організації не від власних інтересів, а від зовнішніх викликів зовнішнього середовища. Вплив державного органу на зовнішнє середовище. П. ді Мад-жіо і В. Пауелл: модель організаційного поля, це сукупність організацій, які діють в кооперативних рішеннях. Дж. Марч и Дж. Олсен: інституційний порядок, порядок засновується на розумі, встановлюється в результаті суперництва й примусу. Складові політичного порядку. Модель сміттєвого відра: процес ухвалення політичного рішення складають чотири автономних потоки: проблеми, їхнє рішення, особи, які приймають рішення, діапазон вибору; все це може опинятися у відрі, прийняття рішення – процес наповнення відра сміттям. Р. Вієр, Б. Рокмана: визначальна роль інститутів в процесі ухвалення рішення, дискретний характер цього впливу. Г. Аллісон: логіка наслідків і логіка відповідності; зовнішньополітичні рішення.

Модель політико-управлінського циклу. Витоки моделі: системний та епістомологічний підходи. Дж.Андерсон, Р. Роуз, У. Данн, Б. Хогвуд, Л. Ганн. Процес ухвалення рішень – динамічний, круговий, поділ та стадії, фази. В.Дженкінс: сім фаз процесу ухвалення політичного рішення: ініціація рішення, аналіз інформації, висновок, рішення, реалізація, оцінка результатів, завершення циклу.


Тема 17. Політичне рішення. Категорії теорії ухвалення політичного рішення.

План

1.Поняття рішення.

2.Типи рішень. Особливості політичного рішення. Політичне, управлінське та державне рішення.

3.Категорії теорії ухвалення політичного рішення.


“Поняття “рішення” визначає вибір однієї з низки альтернатив в процесі досягнення визначених цілей. Рішення – вибір між різними альтернативами. Рішення – акт волі суб’єктів політики, метою яких є організація суспільства. Рішення може карати чи толерувати певний тип поведінки, але завжди є актом вибору, часто з врахуванням суспільних інтересів, що ж об’єктивним явищем. Рішення відбувається з врахуванням інтересів та цінностей децидента, однак його слід вирізняти від імплементації через цього децидента. Рішення може вплинути на майбутній стан як об’єкта управління, так і тих, хто приймає це рішення. Тому прийняття рішень (особливо тих, які стосуються життя суспільства) повинно мати обміркований, чіткий науковий (наскільки можливо) характер.За природою й специфікою способів впливу на об’єкт управління можна виділити рішення технічні, економічні й політичні. Усі вони взаємопов’язані та взаємозалежні. Політичні рішення є адекватними до стану політичних процесів, які відбуваються в суспільстві. Політичний процес у суспільстві – це рух, динаміка, еволюція політичної системи, зміна її станів у часі й просторі. Він являє собою сукупність дій інституціональних і неінституціональних суб’єктів по здійсненню своїх специфічних функцій у сфері влади, які приводять до зміни й розвитку (або занепаду) політичної системи суспільства. Усі форми політичної поведінки суб’єктів політики в кінцевому результаті об’єднані однією й тією ж внутрішньою потребою: вплинути на політичні рішення, які приймаються державною владою. Таким чином, головна й центральна проблема політичного процесу полягає в максимальній оптимізації прийняття та реалізації політичних рішень.

Політичне рішення – це свідомий вибір одного з не менше як двох можливих варіантів політичної дії. Варто зауважити, що рішенню завжди передують також політичні дії. Але внутрішня природа цих двох елементів політичного процесу відмінна. Якщо політична дія є типом практичної діяльності, скерованої на закріплення або перетворення суспільних відносин, то політичні рішення самі по собі належать до типу позапрактичних дій. Їх внутрішній зміст відповідає таким дослідницьким операціям, як пояснення й розробка наукової теорії. Вироблення та прийняття рішення ще не є самою політичною дією, а лише підготовкою до неї.

Усю багатоманітність політичних рішень поділяють на чотири типи: а) закони й постанови вищих органів влади; б) рішення місцевих органів влади; в) рішення, які приймаються безпосередньо громадянами; г) рішення вищих органів політичних партій і громадських організацій. Зі сказаного стає очевидним, що перший і другий типи рішень приймаються представницькими й виконавчими органами влади, третій – безпосередньо населенням, а четвертий – недержавними організаційними структурами політичної системи. Рішення, які приймають безпосередньо громадяни, мають переважно місцевий характер і приймаються органами місцевого самоврядування, сходками й зібраннями громадян.

Особливості управлінських та державних рішень. Широке та вузьке розуміння управлінського рішення. Широке розуміння – Г.Саймон, М.Мескон, Ф.Хедуорі: прийняття рішення синонім управління. Рішення – неодномоментний акт, а тривалий та складний процес. Вузьке розуміння – Дж.Андерсон, М.Хілл. Рішення – лише одна з функцій політики;можливий політичний курс «без рішень», «позарішеннями». Державне рішення – політико-управлінське рішення. Особливості даного рішення: ієрархічність, диференціація рішень; комплексний характер рішень. Вираження у рішенні у загальний інтерес, мета управління – загальне благо, змагання інтересів. Державне управління. Моделі державного управління.

Категорії прийняття політичних рішень: механізми ухвалення політичного рішення, ситуація ухвалення політичного рішення, центр ухвалення політичного рішення, центр ухвалення політичного рішення, агенти політичного рішення, фази та цикл процесу ухвалення політичного рішення, імплементація політичного рішення. Є Вятр про проблеми теорії ухвалення політичних рішень. А.Дегтярьов: рішення, механізм прийняття рішення – труднощі визначення, фази процесу ухвалення політичного рішення.