Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка (підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" І "магістр")

Вид материала

Документы

Содержание Розділ 2: Детермінанти й типологія політичних процесів Тема 8. Психологія політичної участі

Подобный материал:

• Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний, 3894.61kb.
• Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний, 239.6kb.
• Програма фахових вступних випробувань на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістр, 401.81kb.
• Програма вступних випробувань з географії для вступників на навчання за освітньо-професійною, 749.45kb.
• Програма вступних випробувань з біології для вступників на навчання за освітньо-професійною, 471.04kb.
• Програма фахових вступних випробувань на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст", 307.54kb.
• Програма фахових вступних випробувань з ф І з и к идля здобуття освітньо-кваліфікаційного, 838.98kb.
• Програма фахових вступних випробувань на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістр, 168.26kb.
• Програма фахових вступних випробувань на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліст, 172.58kb.
• Програма фахових вступних випробувань для проведення вступних випробувань при вступі, 339.95kb.

Тема 2: Класична і некласична парадигма розуміння політичного процесу

План

Класична парадигма.

Некласична парадигма:

Синергатика: політичний процес як постійне формування політичної системи.

Феноменологія: політика – спосіб домовленостей про засоби.

Розуміння політичного процесу у герменевтиці.

Політичний процес в класичних доктринах політики: політика в системі сфер людського буття, залежність політики від економіки. Логіка політичного процесу, його стадіальність. Лінійність політичного процесу. Суб’єкти політичного процесу: суспільства, держави, класи. Ф.Гегель про соціальні та політичні процеси як втілення абсолютного духу, спіральне розгортання політичного процесу. Роль держави у політичному процесі. Доктрина марксизму про особливості політичного процесу. Раціональність політичного процесу. Політика –як впорядкування соціальної дійсності.

Некласична парадигма: політичний процес як самодетермінований процес, визначення політики як конструювання політичної дійсності. Синергетика: творче начало хаосу, поліваріантність політичного процесу, точки біфуркації. Феноменологія: політичний процес як визначення засобів, розуміння цілей політики. Герменевтика – політичний процес як кодування та розкодування дійсності, політика як текст. Дискурс-аналіз для дослідження політичного процесу. Роль та значення випадковості в політичному процесі, воля людини її вплив на політику в некласичній парадигмі.


Розділ 2: Детермінанти й типологія політичних процесів

Тема 1:Детермінати політичного процесу

План

1. Економічні детермінанти політичного процесу.
   
2. Соціальні фактори політичного процесу.
   
3. Аксіологічні чинники політичного процесу.
   
4. Політичний процес як самодетермінований.
   

Політичний процес та фактори, які його визначають. Економічні детермінанти політичного процесу, теорії в яких ці фактори визначальні. Марксизм – спосіб виробництва та його вплив на політику, Капіталізм та соціалізм як економічні системи, політичний процес в умовах капіталізму та соціалізму. Роль приватної власності, вплив економіки на ідеологію. Сучасна ринкова економіка та демократія. Особливості економічного господарювання та політичних процесів в державах Сходу. Феномен Китаю. Економіка та міжнародний політичний процес.

Соціальні чинники: особливості соціальної структури та політичний процес. Соціально-демографічні визначники політичного процесу. Взаємозв’язок між міським і сільським населенням та вплив на політичну стабільність. Соціальні чинники як посередник економічних факторів.

Аксіологічні чинники: цінності, ідеології. Цінності та їх зв'язок з інтересами та потребами, політичний процес як формування та трансформація цінностей. Теорія безшумної революції. Ідеологія як тлумачення дійсності, як вид політичного дискурсу.

Самодетермінація політичного процесу, раціонально-критичні концепції політики. Особливості політичного процесу як само детермінованого. Логіка, закономірності політичного процесу.


Тема 3:Типологія політичних процесів

План

1.Д.Істон: політичні процеси входу і виходу.

2.Типологія політичних процесів згідно з концепцією Т.Парсонса.

3.Сучасні класифікації політичного процесу.

Д.Істон: теорія політичної системи, петля зворотного зв’язку, конвергенція вимог і підтримки у рішення і дії. Процеси входу: актуалізація, агрегація політичних інтересів, легітимність, довіра. Інститути, що їх реалізують. Процеси виходу: прийняття політичних рішень, імплементація, політична комунікація. Зв'язок між політичними процесами.

Т. Парсонс: взаємозв’язок між політикою та соціальною сферою, особливості політичного процесу. Функції політичної системи та типи політичного процесу. Процеси адаптації.

Типи політичних процесів: за часом, масштабом, значенням тощо. Т.Антошевські про типи політичних процесів, політичні процеси функціонування політичної системи, розвитку. Сучасні типології процесів. Режими протікання політичних процесів: розвитку, функціонування. Поняття політичний процес, політична зміна, трансформація, модернізація.


Розділ 3. Політичні процеси системи.

Тема 1. Етапи політичного процесу

План

1.Фази політичного процесу як формування політичної системи.

2.Етапи політичного процесу як функціонування політичної системи.

Теорія циклічності політичних процесів: бачення Полібія, Августина, Віко. Теорія лінійності політичних процесів – марксизм. Поділ на фази політичного процесу в коротко- та довгостроковій перспективі. Особливості формування політичної системи: формування ролей, закладення інститутів, формування символічної дійсності. Визначення етапів за Бегром та Луманом політичного процесу. Формування політичної системи у поглядах неоінституціоналізму та постбіхевіоралізму.

Функціонування політичної системи: процес відтворення ознак системи, прийняття рішень. Особливості політичного процесу та його етапів в Україні.


Тема 3. Легітимація політичної системи

План

1.Підходи до розуміння легітимності.

2.Легітимаційна ситуація.

3.Джерела легітимності політичної системи та влади.


Тема 4. Стабільність політичної системи. Політичний ризик

План

1. Поняття політичної стабільності.
   
2. Типологія політичної стабільності. Стабільність у різних політичних режимах.
   
3. Політичний ризик. Поняття. Методики вивчення та обрахунку.
   
4. Управління політичним ризиком.
   

Соціальна та політична стабільність. Динамічна стабільність та стагнація. Стабільність в демократичних та недемократичних виборах. Стабільність та політичні конфлікти, конфронтаційна та консенсусна стабільність. Автономна та мобілізаційна стабільність: особливості. Роль харизматичного лідера для забезпечення стабільності.

Політичний ризик: виникнення поняття, застосування. Значення політичного ризику для міжнародної економіки. Фактори політичного ризику, типологія. Урядові та екстра-легальні ризики. Методики обрахунку політичного ризику. Методика BERI, о’Мірі. Політичні ризики та політичні перевороти. Міжнародне середовище та політичний ризик, політична стабільність. Управління політичним ризиком. Прогнозування виникнення політичних ризиків. Фактори управління.


Тема 5. Революція та еволюція політичної системи.

План

1. Еволюційна та революційна парадигми розвитку політичної системи.
   
2. Революція: теоретичні підходи, поняття, ознаки.
   
3. Оксамитові революції.
   

Революційна та еволюційна парадигма розвитку політичної системи. Ф.Гаєк про еволюційну парадигму. Марксистська революційна парадигма. Позитиви та недоліки революцій. Революції в еволюційній парадигмі. Три аспекти революції – розвал держави, боротьба між претендентами на центральну владу і заснування нових інституцій – відбуваються не поетапно, не в чітко окреслених рамках і не в послідовному порядку. Маркс: революція – прогресивна й вигідна, Токвіль: революція частіше посилює владу держави, аніж послаблює її. Дюркгейм стверджував, що оскільки сучасне суспільство стає більш складним, то індивіди стають ще більш самотніми; позбавлені традиційних дороговказів, вони стають більш схильними до дивацтв і шаленства. Ле Бон спеціально досліджував несамовиту поведінку революційних натовпів і приписував революційне насильство дезорієнтації і нераціональності мас. Фрейд також доводив, що революційні маси діють нераціонально, намагаючись звільнитися від глибинного почуття безсилля та невдоволення, вони приєднуються до лідера й ідуть за ним, куди б той не повів. Вебер вважав політичну історію процесом коливання між двома полюсами – прагненням держав стати більш раціонально організованими та бюрократичними і періодичним піднесенням харизматичних лідерів, які уособлюють новий суспільний світогляд, приваблюють прихильників і намагаються створити нові інституції. Упродовж усієї історії королі та імператори часто виявляли нерішучість під час війни або коли стикалися віч-на-віч з економічними змінами, і тоді перед ними поставала загроза скинення їх харизматичними лідерами, які обіцяли встановити новий лад. Однак Вебер звертав увагу на те, що сучасні органи влади поєднують наскрізну бюрократизацію з науковими технологіями в галузі комунікацій та виробництва, які швидко вдосконалюються. Смельсер і Джонсон доводили, що через прагнення певних секторів модернізуватися швидше від інших зводяться нанівець не лише сподівання окремих осіб, а й координація соціальних інституцій – політичних, економічних, освітніх, культурних. Гантингтон припускав, що освітні та культурні зрушення пробуджують у людей бажання брати участь у політиці і що революція відбувається тоді, коли маси, які відчувають нестачу законних засобів вираження, таких як голосування, настирливо висловлюють своє бажання бути почутими. Такі теорії були доволі впливовими, але невдовзі було висунуто кілька поправок до них. Тіллі зауважив, що окремі особи – неорганізовані та безсилі – навряд чи повстануть незалежно від рівня їх невдоволення. Мур підійшов до проблеми з цілковито інших позицій, спираючись на порівняльні дослідження процесу модернізації, які показали, що вона не є окремим одноманітним процесом; навпаки, різні нації здійснюють її цілковито відмінними шляхами. Скокполь звернула увагу на те, що революції рідко починаються з розвитку революційних рухів, спланованого групами невдоволених, але вони несподівано вибухають тоді, коли держава опиняється в катастрофічному стані через військовий тиск чи фінансову кризу. Теорія Скокполь стала об’єктом певної критики. Гаглер, Боннелл та Дікс припускали, що Скокполь применшувала роль міських робітників у здійсненні революції. Айзенштадт, Арджоманд та Севелл стверджували, що культурні фактори, якими нехтувала Скокполь, відіграють важливішу роль у створенні передумов революції. Голдстоун доводив, що теорію Скокполь слід узгодити із загальною динамікою розвитку економіки та зростання населення. Вольф, Пейдж, Мігдель, Скотт і Попкін дискутували з приводу чинників, які зумовлюють участь селянства в революції: Скотт підкреслював роль окремої селянської культури, Пейдж наголошував на економічних зв’язках хліборобів і землевласників, Мігдель та Вольф надавали особливого значення проникненню в село капіталістичної підприємливості та зростанню населення, Попкін підкреслював зусилля селян здобути переваги за рахунок своїх односельців.


Тема 6. Інтеграція та дезінтеграція політичних систем

План

1.Поняття інтеграції, особливості сучасних державних інтеграцій.

2.Регіоналізація.

3.Інтеграція – формування економічних та політичних систем.

Форма інтеграції	Вільна торгівля	Спільна торгівельна політика	Можливість поставок складових виробництва	Спільна монетарна і фіскальна політика	Спільний уряд
Зона вільної торгівлі	так	ні	ні	ні	ні
Митний союз	так	так	ні	ні	ні
Спільний ринок	так	так	так	ні	ні
Економічна унія	так	так	так	так	ні
Політичний союз	так	так	так	так	так

Регіоналізм – явище неоднозначне, але й не є суто абстрактним, воно описує конкретний аспект дійсності. Багатозначність терміну дозволяє його використовувати на всіх рівнях знання, а з іншого боку породжує замінюваність одного терміну на інший. Г.Горзелак, регіоналізм – це явище пошуку ідентичності через протиставлення однієї території решті території (в т.ч. території держави). Це пошук відмінностей по відношенню до широкої території і спільності локальної.

С.Осовський: явищу регіоналізму відповідає відображення „малої батьківщини”, відношення до якої спирається на безпосередньому дотичності до даної території та його мешканцями. Тим він відрізняється від ідеологічної батьківщини, де замість безпосередніх контактів є спільне уявлення, що пов’язані з цією територією.

К.Кваснєвські: відзначення головних можливостей розвитку регіону і його найкращого функціонування як частини загально суспільної цілості.

Пошук ідентичності – прагнення автономії – сепаратизм.

Регіоналізм це сукупність явищ, як і мають місце на певній території та поміж її мешканців, в рамках цієї території вони творять спільноту. Територія – регіон, мешканці – спільнота.

Виміри: суспільно-культурний, економічний, політичний.

У міжнародній політиці регіоналізм - різного роду форми співпраці у вигляді різноманітних союзів між державами, що географічно є сусідами. Зумовлено спільними рисами таких держав: мова, культура, традиція, структура економіки. Етапи міжнародного регіоналізму:

1. поширення колективної свідомості, що виявляється в елітному середовищі обох країн. – поява націоналістичних тенденцій.

2. спільні потреби інтереси, що відображаються у політичних програмах.

3. Інтеракції між державами, виникнення специфічних інституцій, підтримка політичних рішень від держав – сусідів.

4. інтеграція в міжнародній політиці, - власне регіоналізм, Хаас – процес, в якому учасники політичного життя, які демонструють свою лояльність ,очікування, активність спрямовані до регіонального центру, що набуває вищого юридичного статусу по відношенню до учасників членів.

Дві форми регіоналізму: творення регіонів прикордонної співпраці (ЄС, Азія); осередок провадження глобальної політики наддержав (як статегія поведніки США у кожному регіоні) наддержави регіонального рівня (Росія, Японія).

Критерії регіоналізму: географічний (гомополітичний), системний, критерій спільного регіонального інтересу.


Тема 7. Політичний процес як сукупність діяльностей. Homo politicus

План

1. Політичний процес як сукупність діяльностей.

2. Політична діяльність, участь, поведінка: підходи до розуміння.

3.Типологія політичної участі.

4. Поняття людини політичної як суб’єкта політичної діяльності.

1. Політичний процес як сукупність діяльностей.

Ж.Фрейд акцентує увагу на діяльнісному аспекті політики; це - причинно-зумовлена, ситуативно змінна за формою та орієнтацією діяльність, яка служить практичній організації суспільства. Політичний процес сукупна діяльність політичних суб’єктів. Об’єкт – все те і ті, хто виконує рішення, розпорядження суб’єктів влади. Стосунки між ними зав’язані на нерівномірному розподілі влади.

2. Політична діяльність, участь, поведінка: підходи до розуміння.

Діяльність – атрибут людського буття, що пов’язаний з цілеспрямованою зміною зовнішнього середовища. Через діяльність розкривається суть людини. Види: матеріальна, суспільна, духовна.

Елементи діяльності: 1) сукупність програм перетворення світу практично; 2) Дії, що випливають з програми; 3) операція.

Х.Арендт: vita activа три найголовніші види діяльності людини: праця, робота, дія.

Політична поведінка – поведінка таких політичних агентів як виборці, лобісти й політики. (Оксф.словник)

Політична участь – це дії, до яких вдаються пересічні громадяни, намагаючись впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів на будь-якому рівні політичного життя.

Blue Heron: пол.діяльність – діяльність громадян, що має на меті вплинути на структуру уряду, вибір політичних лідерів та управлінців. Ця діяльність може бути спрямована на підтримку існуючої пол.системи або є навпаки. Г.Маркузе. політична дільність є породженям конфлікту між людиною та Цивілізацією.

Інтрументалістські теорії. Девелопменталістські теорії.

3.Типологія політичної участі. Л.Мілбрас за критерієм активності суб’єкта і включеності його в систему.

Глядацька активність, перехідна активність, гладіаторська активність. Символічна й інструментальна політична участь.

4. Людина політична.

В.Чалідзе „Ієрархічна людина” – виживають люди слабкого покірливого типу, суспільствах панують слабкі і безхребетні. „Ми суспільство переважно слабких, неагресивних і порівняно покірних людей.” Тому більшість підпорядковується законам, шанує право і порядок, тому панує ментальність слабкості, а не культ сили.

Ліпсет С. Політична людина – людина, яка діє в суспільстві в політичній сфері, що в своїй діяльності керується політичними віруваннями і переконаннями. У нинішній час – це людина, що звикла знаходиться під тиском і бути експлуатованою.

Рівень причетності Рівень регламентованості	Низький	Середній	Високий
Низький	Вільний стрілець	Ідеолог-романтик	Проповідник
Середній	Конформіст	Законослухняний громадянин	Активіст-неформал
Високий	службовець	Ідеолог-прагматик	Лідер-популіст

Громадянин – соціальний тип особистості, який характеризується наявністю таких суспільно-значущих якостей як правослухняність, вміння поєднувати власні і суспільні (державні) інтереси, почуття обов’язку щодо Батьківщини.


Тема 8. Психологія політичної участі

Переконання, позиції, цінності та їх вплив на політичну діяльність.

Особа та політична участь.

Група психологічних станів суспільства в політиці.

1. Переконання, позиції, цінності. Переконання 3 типи: описові, оціночні, прескриптивні. Компоненти переконань: когнітивний, заснований на знаннях, афективний – емоції, біхевіоральний – стимулює до дії. Позиція: відносно тривала у часі організація взаємопов’язаних переконань, що описують, оцінюють та підтримують певний об’єкт або ситуацію. Цінності – твердження, що щось мислиться як „добре”, і цьому доброму надається перевага перед іншими ситуаціями або об’єктами. Інструментальні й термінальні цінності. Напрямки психологічного включеності (залучення) до політики. Компоненти політичної замученості: сенс громадського обов’язку – зобов’язання до участі, політичний інтерес, (підтримка / непідтримка системи), інтерес у поточній політичній кампанії, уявлення про свою персональну ефективність у політиці (внутрішня та зовнішня ефективність), ідентифікаця з певною політичною силою чи партією.

2.Особа і політика. Індивідуальність – модель, набір характерних рис, що характеристик особи, під характеристиками розуміють психологічні характеристики, диспозиції щодо сприйняття ситуацій і реакція на ту чи іншу ситуацію. Характеристики – цінності, темперамент, можливості, мотиви, захисти, ідентичнітсь, персональний стиль. Ієрархія потреб, управлінські потреби. Мотивація влади, езопове і соцієцентричне прагнення влади; інструментальна і внутрішня мотивації влади. Збільшення прагнення до влади внаслідок її реалізації. Прагнення до влади в теорії А.Адлера. Невротичне прагнення до влади в теорії К. Хорни. Теорія влади Е.Фромма. Негативна мотивація.

3. Психологічний зміст політичної діяльності. Групи психологічних станів: емоційні, праксичні, мотиваційні, гуманітарні. Психологічні засоби в політиці, здатність формувати нові цілі, інерційність ціле утворення.


Тема 9: Соціальні характеристики участі

План

1. Теорії впливу соціальних характеристик на політичну участь.

2. Вік та політична участь. Політичні покоління.

3. Статус місця проживання як фактор політичної участі.

4. Вплив освіти на політичну участь.

Теорії впливу соціальних характеристик: соціально-економічний статус детермінує соціальні та політичні ролі, визначає їхні очікування; соціально-економічний статус визначає потоки та канали політичної комунікації, тому деяк індивіди отримують більше політичної інформації; соціально-економічний статус визначає очікування від держави, можливість отримати результат від політичної участі.

Особливості політичного покоління. Роль віку в кожном типі участі: електоральна, опозиційна, дискурсивна політична участь. Місце проживання та вплив на політичну участь. Особливості участ в політиці осіб з вищою освітою, студентів.