Програма навчання депутатів місцевих рад Місцеве самоврядування. Крок до ефективності

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 19

25 жовтня 2001 року Верховна Рада України ухвалила Земельний кодекс України № 2768-III, яким було врегульовано низку питань реалізації громадами права на місцеве самоврядування. Цим Кодексом було закріплено право власності територіальних громад на землю комунальної власності, яке вони реалізують безпосередньо або через ОМС.

Згідно з Кодексом у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель державної та приватної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності.

Земельний кодекс визначив вичерпний перелік земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, а саме: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом; землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.
Кодексом також встановлено, що територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:
передачі їм земель державної власності;

примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

прийняття спадщини;

придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

виникнення інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Статтями 8-12 Кодексу визначені повноваження ОМС у галузі земельних відносин.

Крім Земельного кодексу України, важливим було прийняття Закону України “Про розмежування земель державної та комунальної власності” від 05 лютого 2004 року № 1457?IV, який визначає правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та ОМС щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування. Слід відзначити також Постанову Верховної Ради України “Про Рекомендації парламентських слухань “Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні” від 22 вересня 2005 року № 2897-IV, в якій міститься низка важливих концептуальних положень щодо земельних відносин, пов’язаних з місцевим самоврядуванням.

Стаття 7 Європейської хартії місцевого самоврядування визначає умови здійснення функцій на місцевому рівні, що передбачає вільне здійснення обраними представниками своїх функцій, відповідне фінансове відшкодування витрат обраним представникам та законодавче визначення діяльності, що несумісна з мандатом місцевого депутата. Ці загальні принципи знайшли своє відображення у таких законах:

Законі України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 року № 3723-XII, який регулює суспільні відносини, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Закон визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.

Законі України “Про боротьбу з корупцією” від 05 жовтня 1995 року № 356/95-ВР, який визначає правові та організаційні засади запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь.

Законі України “Про службу в органах місцевого самоврядування” від 07 червня 2001 року № 2493-ІІІ, який регулює правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в ОМС, визначає загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в ОМС.

Законі України “Про статус депутатів місцевих рад” від 11 липня 2002 року № 93-IV, що визначає правовий статус депутата сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради як представника інтересів територіальної громади, виборців та рівноправного члена місцевої ради, встановлює гарантії депутатської діяльності та порядок відкликання депутата місцевої ради. Щодо останнього, то через зміну виборчого законодавства цей порядок є неактуальним.

Крім цього, існує цілий масив законів, які регулюють різні аспекти місцевого самоврядування, зокрема:

Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 03 липня 1991 року № 1286-ХІІ, метою якого є забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами;

Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” від 23 вересня 1997 року № 539/97-ВР визначає порядок всебічного і об’єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та ОМС засобами масової інформації і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або ОМС, є складовою частиною законодавства України про інформацію;

Закон України “Про столицю України – місто-герой Київ” від 15 січня 1999 року № 401-ХIV, який визначає спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті відповідно до Конституції та законів України;

Закон України “Про державно-правовий експеримент розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області” від 05 квітня 2001 року № 2352-ІІІ визначає засади державно-правового експерименту щодо розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області, особливості дії законів України на цій території в період здійснення експерименту;

Закон України “Про органи самоорганізації населення“ від 11 липня 2001 року № 2625-ІІІ, який визначає правовий статус, порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення – представницьких органів, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення завдань, передбачених цим Законом;

Закон України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку“ від 29 листопада 2001 року, який визначає правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об’єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов’язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку;

Закон України “Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст” від 04 березня 2004 року № 1580?IV, в якому відповідно до затвердженої Програми визначено основні напрями соціально-економічного розвитку малих міст України до 2010 року та містяться науково-методичні, економічні, організаційні, правові заходи щодо його забезпечення;

Постанова Верховної Ради України “Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів” від 24 грудня 1999 року № 1359-XIV, якою затверджено Концепцію сталого розвитку населених пунктів, визначено основні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів, правові та економічні шляхи їх реалізації;

Постанова Верховної Ради України “Про рекомендації парламентських слухань про законодавчі аспекти регіональної політики та місцевого самоврядування” від 05 червня 2003 року № 939-IV та Постанова Верховної Ради України “Про Рекомендації парламентських слухань “Децентралізація влади в Україні. Розширення прав місцевого самоврядування” від 15 грудня 2005 року № 3227-IV.

Крім Верховної Ради України, центром формування державної політики у сфері місцевого самоврядування є Президент України. З метою здійснення ефективної політики у зазначеній царині, вдосконалення механізмів її впровадження, державної підтримки та створення умов для реалізації відповідних положень Конституції України, забезпечення залучення широкого кола громадськості до розроблення політичних рішень Президент України видав такі укази:

“Про впорядкування внутрішніх та зовнішніх запозичань, що провадяться органами місцевого самоврядування” від 18 червня 1998 року № 655/98;

“Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” від 22 липня 1998 року № 810/98;

“Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи” від 20 листопада 1998 року № 1284/98;

“Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу” від 14 вересня 2000 року № 1072/2000;

“Про Концепцію державної регіональної політики” від 25 травня 2001 року № 341/2001;

“Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” від 29 травня 2001 року № 345/2001;

“Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні” від 30 серпня 2001 року № 749/2001;

“Про Національну раду з питань державного управління та місцевого самоврядування” від 26 квітня 2005 року № 706/2005 тощо.

Окремий блок нормативно-правових актів становлять постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, прийняті на виконання законів та указів Президента України, зокрема:

Постанова “Про затвердження Положення про державну реєстрацію статутів територіальних громад” від 27 липня 1998 року № 1150;

Постанова “Про затвердження Порядку контролю за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів виконавчої влади” від 09 березня 1999 року № 339;

Постанова “Про порядок призначення на посади та звільнення з посад перших заступників, заступників голів та керівників апарату обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій” від 29 липня 1999 року № 1369;

Постанова “Про затвердження Формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним бюджетом та місцевими бюджетами” від 05 вересня 2001 року № 1195;

Постанова “Про затвердження Типового порядку формування кадрового резерву в органах місцевого самоврядування” від 24 жовтня 2001 року № 1386;

Розпорядження “Про заходи щодо виконання Програми державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні” від 13 березня 2002 року № 123-р;

Постанова “Деякі питання розвитку транскордонного співробітництва та єврорегіонів” від 29 квітня 2002 року № 587;

Розпорядження “Про схвалення Концепції Програми законодавчого забезпечення розвитку місцевого самоврядування” від 25 липня 2002 року № 416-р;

Постанова “Про затвердження Порядку здійснення запозичень до місцевих бюджетів” від 24 лютого 2003 року № 207.

Важливим джерелом права з питань місцевого самоврядування в Україні є рішення Конституційного Суду України.

Ухвалені Конституційним Судом рішення торкаються різних аспектів місцевого самоврядування. Це, зокрема, такі рішення: у справі про сумісництво посад народного депутата України і міського голови від 06 липня 1999 року № 7-рп/99; у справі про поєднання посади в місцевій державній адміністрації з мандатом депутата місцевої ради від 04 грудня 2001 року № 16-рп/2001; у справі щодо сумісності посади сільського, селищного, міського голови з мандатом депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 20 травня 2004 року № 12-рп/2004; у справі про місцеве самоврядування від 09 лютого 2000 року № 1-рп/2000; у справі про адміністративно-територіальний устрій від 13 липня 2001 року № 11-рп/2001; у справі про об’єднання територіальних громад від 18 червня 2002 року № 12-рп/2002; у справі про охорону трудових прав депутатів місцевих рад від 26 березня 2002 року № 6-рп/2002; у справі про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті Києві від 25 грудня 2003 року № 21-рп/2003; у справі про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в районах міста Києва від 13 жовтня 2005 року № 9-рп/2005; у справі про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів від 23 жовтня 2003 року № 17-рп/2003.

Ще одним фактором, який суттєво впливає на законодавчу і нормативно-правову базу місцевого самоврядування, є чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і які є частиною національного законодавства згідно зі статтею 9 Конституції України. Це, зокрема, вже згадана Європейська хартія місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 року, Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями від 21 травня 1980 року, Додатковий протокол до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями від 09 листопада 1995 року, а також інші документи, не ратифіковані Україною.

Аналізуючи процес становлення місцевого самоврядування та його законодавчого забезпечення, можна стверджувати, що відбувається він безсистемно та непослідовно, без концептуального бачення розбудови МС. Це призводить до дезінтеграції у ході законотворчого процесу, безсистемного напрацювання законодавчих актів, неузгодженості щодо їхнього розроблення і прийняття, розпорошеності підходів до статусу, компетенції, відповідальності суб’єктів місцевого самоврядування. Тому сьогодні в Україні є понад три тисячі нормативно-правових актів, у яких присутній термін “місцеве самоврядування”, понад 700 законів мають безпосереднє відношення до цієї сфери, але, наприклад, проблеми організації діяльності територіальних громад, формування і діяльності ОМС є не повною мірою врегульованими. Зокрема, це стосується питань управління комунальною власністю, міжбюджетних відносин, різних форм безпосередньої участі громадян у виконанні завдань та функцій місцевого самоврядування, взаємовідносин ОМС та їх посадових осіб з відповідними органами державної влади та їх посадовцями, а також форм взаємодії територіальних громад, співробітництва у реалізації спільних проектів.

Законодавче забезпечення розвитку місцевого самоврядування повинно базуватись на комплексному підході до розвитку законодавства в цілому і розроблення окремих нормативно-правових актів; органічному поєднанні статусного (установчого), функціонального і галузевого методів нормативно-правового врегулювання; здійсненні підготовки проектів нормативно-правових актів з урахуванням адміністративної, судово-правової, адміністративно-територіальної реформ; фінансовому обґрунтуванні проектів нормативно-правових актів; науковому супроводженні та експертизі відповідних проектів нормативно-правових актів; проведенні на законодавчій основі експериментів із запровадження нових форм ОМС, інновацій у ході реформи місцевого самоврядування; додатковому делегуванні ОМС повноважень місцевих органів виконавчої влади щодо прийняття рішень нормативного характеру.

Треба зазначити, що наповнення сучасним змістом законодавчої бази місцевого самоврядування перебуває в прямій залежності від загальнополітичних процесів, які відбуваються сьогодні в Україні. Комплексний підхід до розвитку законодавства в зазначеній царині стане можливим лише після подолання політичної кризи в суспільстві та напрацювання стратегії розвитку місцевого самоврядування в Україні.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», його структура та зміст

Текст закону «Про місцеве самоврядування в Україні» складається з 5-ти розділів.

Розділ I. Загальні положення (статті 1-24)

Розділ II. Організаційно-правова основа місцевого самоврядування.

Глава 1. Повноваження сільських, селищних, міських рад (статті 25-52)
Глава 2. Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (статті 27-41)
Глава 3. Сільський, селищний, міський голова (стаття 42)
Глава 4. Повноваження районних і обласних рад (статті 43-44)
Глава 5. Порядок формування, організація роботи органів та посадових осіб місцевого самоврядування (статті 45-59)

Розділ III. Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування (статті 60-70)

Розділ IV. Гарантії місцевого самоврядування. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування (статті 71-80)

Розділ V. Прикінцеві та перехідні положення.

Процес внесення змін до Конституції України з питань удосконалення системи місцевого самоврядування

Однією з причин неефективності діючої системи місцевого самоврядування є неузгодженості окремих норм діючої Конституції України між собою та невизначеність окремих понять у законодавстві.

По-перше. Наявність, у відповідності з Конституцією двох центрів публічної влади в області та районі – обласна (районна) місцева державна адміністрація (здійснюють виконавчу владу в областях і районах ст. 118) та обласна (районна) рада (затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку, контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету ... та контролюють їх виконання ст. 143), що об’єктивно обумовлює виникнення конкуренції компетенції цих органів і, як наслідок, спричиняє до появи конфліктних ситуацій при прийнятті управлінських рішень з питань розвитку територій. Визначення – „районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету” взагалі унеможливлюють існування виконавчих органів районних (обласних) рад (адже розпорядження коштами державного бюджету – прерогатива органів виконавчої влади а не місцевого самоврядування). В той же час Бюджетним кодексом України запроваджені поняття місцевий бюджет (бюджет органів місцевого самоврядування) та доходи і видатки місцевих бюджетів для всіх рівнів місцевого самоврядування (АРК, область, міста обласного значення, район, село, селище, міста районного значення). Але, в такому разі місцеві державні адміністрації не вправі формувати та виконувати відповідні обласні та районні бюджети, оскільки останні є бюджетами місцевого самоврядування.

Ці конституційні та законодавчі підстави, зважаючи на особливості законодавчого регулювання порядку формування місцевих бюджетів та їх казначейського обслуговування, призводять до втручання органів виконавчої влади у сферу компетенції місцевого самоврядування. Негативно впливає на розвиток публічної влади також наявність великої кількості державних контролюючих структур, діяльність яких може бути використана (і використовується на практиці) з метою організації тиску на органи та посадових осіб місцевого самоврядування. Концентрація переважної більшості владних повноважень щодо соціально-економічного та культурного розвитку територій в руках органів виконавчої влади, прямо суперечить принципу субсидіарності, який отримав закріплення в Європейській хартії місцевого самоврядування

По-друге. Суперечливість деяких положень Конституції України та внутрішня неузгодженість існуючої багаторівневої системи адміністративно-територіальних одиниць, збереження всупереч Основному Закону України таких категорій адміністративно-територіальних одиниць, як селище міського типу, сільська рада, а також селищна, міська ради.

Відповідно до Конституції України (стаття 132) територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку реґіонів, з урахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Однією з найважливіших його форм є адміністративно-територіальний устрій, систему якого в Україні складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. За станом на 1 січня 2004 р. в державі налічувалося 24 області, 489 районів, 457 міст, 118 районів у містах, 886 селищ міського типу, 1364 селища, 27 188 сільських населених пунктів (з них 18041 (63%) з населенням менше 500 осіб). Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус. Тобто, згідно з Конституцією, кількість адміністративно-територіальних одиниць на базовому рівні повинна дорівнювати 29895 і, відповідною, повинна бути чисельність органів місцевого самоврядування. Пунктом 29 статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів. Всі інші питання щодо утворення адміністративно-територіальних одиниць повинні вирішуватись у законодавчих актах про адміністративно-територіальний устрій. Але, за час, що пройшов з моменту прийняття Конституції України (1996 рік), жодна з трьох редакцій закону „Про адміністративно-територіальний устрій України” не була прийнята Верховною Радою України. Причина – суперечності у тексті відповідних статей Конституції, які унеможливлюють визначення окремих критеріїв утворення дієздатних (спроможних) адміністративно-територіальних одиниць базового рівня (які за своєю природою відмінні від критеріїв утворення населених пунктів). Тому, єдиним нормативно-правовим актом з цього питання є Указ Президії Верховної Ради Української РСР „Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР” від 12 березня 1981 року.

Згідно до положень цього Порядку, як окремі адміністративно-територіальні одиниці базового рівня, на цей час існують: сільські ради, кількість яких становить 10280 (в середньому по Україні до складу однієї сільської ради входить 2,8 села), 784 селищні ради (2,9 селища і села), 454 міські ради (до речі, до складу деяких міських рад входять як населені пункти – села, селища так і сільські, селищні ради).

Окрім цього, стаття 133 Конституції України не визначає поняття адміністративно-територіальної одиниці. Визначення „Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села” – не дає відповіді на питання щодо територіальності органів місцевого самоврядування (тобто, де межа юрисдикції цих органів, про яку йдеться у статті 144 - Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території).

На цей час діючим законодавством межі юрисдикції органів місцевого самоврядування обмежуються межами населених пунктів (межами забудови, якщо вони не винесені в натуру на місцевості). Вся інша територія між населеними пунктами знаходиться під юрисдикцією районних державних адміністрацій, адже у відповідності із статтею 118 Конституції - „Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації”. (До цього слід додати, що 80% повноважень місцевого самоврядування (Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні”) дублюються такими ж самими повноваженнями місцевих державних адміністрацій (Закон України „Про місцеві державні адміністрації”).

По-третє. Конституційне визначення поняття місцевого самоврядування (стаття 140) як, „права територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України” породжує цілу низку проблем. Зокрема, відсутність у переліку статті 133 такого виду адміністративно-територіальної одиниці як сільська громада спонукала залишенню терміну сільська, селищна, міська ради для об’єднаних в єдину територіальну громаду декількох населених пунктів.

Відсутність критеріїв надання селу, селищу, місту та району статусу адміністративно-територіальної одиниці (особливо в частині їх матеріальної, фінансової, кадрової спроможності вирішувати питання місцевого значення) призвело до існування неспроможних АТО на усіх рівнях місцевого самоврядування (із 489 районів 230 з чисельністю жителів менше 40 тисяч осіб, з них 23 райони менше 20 тисяч осіб; із 10 280 сільських рад 3 944 (38,4%) мають менше 1 000 жителів, ще 5 263 (51,3%) – менше 3 000 осіб; із 457 міст 64 мають населення 5 000 – 10 000 жителів, 11 - менше 5 000 осіб).

Невизначеність щодо питань об’єднання сіл, селищ та міст в єдину адміністративно-територіальну одиницю призвело до наявності в адміністративних межах однієї територіальної громади інших населених пунктів, територіальні громади яких також створюють власні органи місцевого самоврядування (так звані “матрьошки місцевого самоврядування”). Так на території 64 міст обласного значення діють 202 інші адміністративно-територіальні одиниці з власними органами місцевого самоврядування.

По – четверте. Наявність у статті 142 Конституції поняття „територіальна громада районів у містах” і, відповідно, права їх жителів утворювати власні представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування, мати свої бюджети районів у місті, рухоме і нерухоме майно суперечить положенням як цієї же статті 142 Конституції де таке право мають жителі всього міста, так і статі 140 де питання організації управління районами в містах віднесено до компетенції міських рад. В цих же статтях серед переліку органів місцевого самоврядування також відсутні органи районів у містах (районні у містах ради та їх виконавчі органи).

Питання про удосконалення Конституції України у сфері місцевого самоврядування з цих та інших в практичній площині стали обговорюватись у 2003 році після появи перших законопроектів про внесення змін до Конституції з впровадження парламентсько-президентської форми правління. Розроблені народними депутатами декілька варіантів таких змін до Конституції на протязі 2003 – 2004 років викликали неоднозначну реакцію на усіх щаблях влади. Адже удосконалення системи місцевого самоврядування на основі Європейської хартії місцевого самоврядування ратифікованою Верховною Радою України вимагає обов’язкового врахування у Конституції і законодавстві України загальноприйнятих європейських принципів функціонування місцевого самоврядування, зокрема – повсюдність; територіальність; правова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність; дієздатність.

Повсюдність - місцеве самоврядування має здійснюватися на всій території України. Повне або часткове обмеження права територіальної громади на місцеве самоврядування в межах окремих територій не може бути пов’язане з їх місією (наприклад, виконання столичних функцій тощо), а можливе лише у виключних випадках – необхідність захисту конституційного ладу, екологічна катастрофа, забезпечення оборони країни тощо – і лише на підставі закону (наприклад, Чорнобильська зона).

Територіальність - юрисдикція територіальної громади розповсюджується на всю територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці, місцеве самоврядування має здійснюватися на територіях, які відмежовані одна від одної. В межах території адміністративно-територіальної одиниці не може бути кількох територіальних громад, які б виступали самостійними суб’єктами права на місцеве самоврядування.

Дієздатність - вимагає реальної спроможності територіальних громад і регіональних спільнот самостійно і в повному обсязі вирішувати питання місцевого та регіонального значення, віднесені до їх відання, на підставі власної і достатньої матеріально-фінансової та ресурсної бази на рівні гарантованих державою соціальних стандартів.

Правова самостійність (самоврядність) місцевого самоврядування – повноваження, якими наділяються територіальні громади та відповідні органи місцевого самоврядування, повинні бути повними і виключними, тобто не можуть належати іншим органам. В межах цих повноважень територіальні громади та органи місцевого самоврядування мають діяти самостійно та ініціативно в інтересах місцевого населення.

Організаційна самостійність – територіальні громади та відповідні органи місцевого самоврядування, виходячи з місцевих потреб та необхідності забезпечення ефективної діяльності, повинні мати можливість самостійно визначати власні внутрішні виконавчі структури, а будь-який адміністративний нагляд за діяльністю зазначених суб’єктів місцевого самоврядування має здійснюватись лише для забезпечення дотримання Конституції і законів.

Матеріально-фінансова самостійність та спроможність – територіальна громада та відповідні органи місцевого самоврядування повинні вільно володіти, користуватися та розпоряджатися комунальною власністю та власними фінансовими ресурсами, обсяг яких відповідає розмірам самоврядних повноважень.

Державна підтримка і гарантованість - визначає обов'язок держави правовими, організаційними й матеріально-фінансовими засобами сприяти розвиткові місцевого самоврядування з метою ствердження демократичних засад організації суспільства, підвищення ефективності управління суспільнозначущими справами.

Включення до текстів законопроектів навіть частини цих принципів вимагало докорінної реформи системи державного управління, до чого не були готові ні суспільство ні інститути державної влади. Тільки під тиском політичної ситуації, що склалася взимку 2004 року, була прийнята Постанова Верховної Ради України “Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року № 2223–IV (законопроект реєстраційний №3207-1) і направлення його до Конституційного Суду України для надання висновку щодо відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Законопроектом 3207-1 передбачалось:

- запровадити виконавчі органи обласних і районних рад;

- ліквідувати районні державні адміністрації і змінити статус обласних і міських (міст Києва і Севастополя) державних адміністрацій – головний наголос їх діяльності робився на контрольно-наглядових функціях і представництві Кабінету Міністрів України у відповідних регіонах (діючими положеннями місцеві державні адміністрації здійснюють виконавчу владу в областях, районах, містах Києві і Севастополі);

- запровадити на базовому рівні нові адміністративно-територіальні одиниці – громади, до яких входять жителі одного або декількох населених пунктів та які мають визначені в установленому законом порядку межі її території;

- значно посилити самостійність органів місцевого самоврядування усіх рівнів в формуванні і виконанні місцевих бюджетів, регіональних і місцевих програм соціально-економічного розвитку, наданню соціально-культурних послуг населенню.

ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ З ПИТАНЬ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. РЕФОРМА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ.

Олексій Качан,

Магістр державного управління,

Голова ГО «Асоціація підтримки розвитку місцевого самоврядування»

ВИРІШЕННЯ КОЛІЗІЙНИХ ПИТАНЬ В ПРАВІ

На практиці, норми права, які містяться в різних або в одному нормативно-правовому акті, часто суперечать між собою. Така ситуація називається в праві колізією норм права. Для вирішення колізійних питань слід застосовувати три правила.

Правила визначення норми правового акта, що мають застосовуватися:

Правило 1. Розподіл актів державних органів за юридичною силою (ієрархією).

Конституція України

Закони України =Кодекси України =Декрети КМ України = Регламент ВР (?) Постанови Верховної Ради України

Укази Президента України = Розпорядження Президента України Постанови КМ України = Розпорядження КМ України

Накази, Постанови, Розпорядження, рішення міністерств та відомств

Положення, Інструкції, Правила, Інструктивні листи і. Т.п. мають юридичну силу того акту, яким вони затверджені (якщо Положення або Інструкція затверджені Указом Президента чи Постановою КМ України, то вони набирають юридичної сили цього Указу чи Постанови).

У разі суперечностей між нормами, які містяться в нормативно – правових актах різної юридичної сили, застосуванню підлягають норми, які містяться в акті вищої юридичної сили.

Правило 2. Встановити наявність чи відсутність загальних та спеціальних норм права, закріплених у нормативних актах однакової юридичної сили.

При конкуренції загальної та спеціальної норм, які закріплені в нормативному акті рівної юридичної сили, повинна застосовуватися спеціальна норма.

Правило 3. З наявності кількох загальних чи спеціальних норм, що регулюють одні і ті самі правовідносини, за умови, що ці норми закріплені в нормативно – правовому акті однакової юридичної сили, застосовувати слід норму, що набрала чинності пізніше.

Закон України

«Про місцеве самоврядування в Україні»

Blog

Програма навчання депутатів місцевих рад Місцеве самоврядування. Крок до ефективності