Програма навчання депутатів місцевих рад Місцеве самоврядування. Крок до ефективності

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 19

ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ З ПИТАНЬ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. РЕФОРМА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ.

Петро Мавко,

директор Західноукраїнського регіонального

навчального центру,

експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика

23 березня 2007 р.

Лекція в рамках Програми навчання депутатів місцевих рад «Місцеве самоврядування. Крок до ефективності»

План.

Законодавство України з питань місцевого самоврядування. Зміни до Конституції України та законів з питань місцевого самоврядування

територіальна, правова і фінансова основи місцевого самоврядування, їхнє конституційне регулювання;
Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»: його структура та зміст, практика застосування;
правовий захист місцевого самоврядування;
особливості місцевого самоврядування в районах і областях;
делегування повноважень місцевим державним адміністраціям.

Основні етапи становлення інституту місцевого самоврядування в Україні

7 грудня 1990 р. – Закон “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування”.

26 березня 1992 р. – Закон України “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве та регіональне самоврядування”

3 лютого 1994 р. – Закон України “Про формування місцевих органів влади і самоврядування”.

28 червня 1996 р. - Конституція України

21 травня 1997 р. - Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»

15 липня 1997 р. - Закон України «Про ратифікацію Європейської Хартії місцевого самоврядування»

4 лютого 1994 р. – Закон України «Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів»

7 червня 2001 р. – Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування»

Сутність та основні ознаки місцевого самоврядування

Аналіз поняття місцевого самоврядування як форми і способу організації влади на місцях дає можливість визначити місцеве самоврядування як специфічну форму публічної влади, яка самостійно реалізується суб’єктами місцевого самоврядування шляхом вирішення в рамках законодавства питань місцевого значення і не входить у систему державної влади.

Виходячи з цього, можна виділити кілька ознак місцевого самоврядування:

1. Місцеве самоврядування займає особливе місце в механізмі управління суспільством і державою, виступаючи специфічною формою публічної влади, яка не є складовою частиною механізму державної влади.

2. Місцеве самоврядування має особливий об’єкт управління – питання місцевого значення – предмети відання, перелік яких закріплюється законодавством.

3. Одним із специфічних суб’єктів місцевого самоврядування є територіальна громада. І специфіка полягає в тому, що на місцевому рівні можна розглядати перетворення територіальної громади з учасника управління в його первинного суб’єкта. Як відомо, під управлінням розуміють будь-який цілеспрямований вплив суб’єкта управління на об’єкту управління. Але в умовах самоврядування очевидно сильнішим є вплив управлінської системи самої на себе. Таким чином, є не дві системи – управлінська і та, якою управляють, а одна – самоуправлінська.

4. Самостійність місцевого самоврядування, яка знаходить свій вияв у організаційній і матеріально-фінансовій відокремленості, самостійному вирішенні місцевих справ у рамках компетенції, закріпленої законодавством, самостійній відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Для існування місцевого самоврядування необхідні певні умови, які деякі автори іменують критеріями місцевого самоврядування:

Першим таким критерієм є правова оформленість, наявність самостійної правової основи діяльності, яка дає можливість і гарантує реалізацію права населення на місцеве самоврядування. Система місцевого самоврядування, компетенція його органів, межі його здійснення в Україні визначаються законодавчо, а правовою основою діяльності виступають:

1. Українське законодавство – Конституція України, закони «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування» від 15.07.1997 р. №452/97-ВР, «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. №280/97-ВР, «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.1998 р. №14/98-ВР, «Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів» від 04.02.1994 р. №3949-XII, «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 р. № 2493-III, «Про столицю України – місто-герой Київ» від 15.01.1999 р. №401-XIV, «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.1991 р. №1286-XI, Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затверджене Постановою Верховної Ради України від 17.12.1993 р. №3748-XII, Хартія українських міст, прийнята 26.06.1997 р. Загальними зборами Асоціації міст України. Крім того, компетенція органів місцевого самоврядування деталізується у галузевому законодавстві.

2. Міжнародно-правові акти – Всесвітня декларація місцевого самоврядування, прийнята 26.09.1985 р. Всесвітньою асоціацією місцевого самоврядування, Європейська декларація прав міст, прийнята Постійною конференцією місцевих і регіональних органів влади Європи (CLRAE) Ради Європи 18.03.1992 р., Європейська хартія міст, прийнята 17-19.03.1992 р. у Страсбурзі, Хартія Конгресу місцевих і регіональних влад Європи (КМРВЄ), ухвалена Комітетом Міністрів 14.01.1994 р.;

3. Локальне законодавство – статути територіальних громад, регламенти місцевих рад, положення про символіку територіальної громади та інші акти, які приймаються органами і посадовими особами місцевого самоврядування.

Другим критерієм місцевого самоврядування виступає наявність власних ресурсів, матеріально-фінансової основи у вигляді місцевого бюджету і комунальної власності, чітке розмежування державної й комунальної власності.

Умовою існування місцевого самоврядування є також узгодження місцевих інтересів з регіональними і загальнодержавними. Цей баланс в Україні забезпечується законодавчим закріпленням кола місцевих питань, поєднання власних і делегованих повноважень, координаційною діяльністю обласних і районних рад, поєднанням у системі місцевого самоврядування безпосередньої і представницької демократії.

В якості четвертого критерію можна назвати наявність кваліфікованих кадрів, які можуть професійно реалізовувати функції управління, тобто муніципальної служби, що отримала останнім часом досить детальне законодавче врегулювання.

Законодавче забезпечення розвитку місцевого самоврядування

Європейська хартія місцевого самоврядування, яка є концептуальною основою для всієї системи місцевого самоврядування, була підписана Україною 06 листопада 1996 року і ратифікована Законом України “Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування” № 452/97-ВР від 15 липня 1997 року.

Враховуючи, що процес реального розмежування повноважень центральних і місцевих органів влади було започатковано у 1995 році Конституційним договором між Верховною Радою та Президентом України, ратифікація Європейської хартії місцевого самоврядування засвідчила твердий намір України змінити радянську систему влади в державі. Прийняття у 1996 році Конституції посилило цей процес і надало відчутний імпульс розвитку місцевого самоврядування, заклавши надійний правовий фундамент для його становлення.

Відповідно до статті 9 Конституції України Європейська хартія місцевого самоврядування є частиною українського національного законодавства. Вона складається з преамбули, в якій визначено мету держав-членів Ради Європи і принципи, на яких ця Хартія базується, а також трьох частин. Перша містить загальні положення щодо необхідності правових основ місцевого самоврядування, принципи, що визначають характер та обсяг компетенції ОМС, методи захисту кордонів самоврядних територій, а також способи забезпечення організаційної автономії місцевої влади. Друга частина встановлює коло зобов’язань, які держави, що підписали документ, можуть узяти на себе. Хартія уможливлює виключення окремих своїх положень, за винятком тих, які складають основні її принципи. Хартією також встановлюється порядок контролю за дотриманням її положень. Третій розділ містить типові для всіх конвенцій Ради Європи норми процесуального характеру щодо порядку підписання, ратифікації Хартії, набуття нею чинності та денонсації.

Основний закон України визначає конституційний статус місцевого самоврядування, гарантує та унормовує найголовніші відносини у цій сфері. Водночас Конституцією України запроваджено централізовану систему управління, оскільки місцеве самоврядування визнається лише на низовому рівні – місто, село, селище (у зв’язку з цим на Конгресі місцевих та регіональних влад Європи українська делегація єдина проголосувала проти прийняття Хартії регіонального самоврядування). Норми щодо місцевого самоврядування містяться більш ніж у 20 статтях Конституції України.

Частина з цих положень є складовою конституційного ладу Української держави. Зокрема, в розділі “Загальні засади” статтею 7 Основного закону в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Відповідно до статті 5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через ОМС. Органи місцевого самоврядування не входять до системи органів державної влади, в межах, визначених Конституцією, здійснюють права власника від імені Українського народу (стаття 13), зобов’язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19).

Згідно зі статтею 85 порядок призначення чергових та позачергових виборів до ОМС належить до повноважень Верховної Ради України. Вибори до ОМС є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (стаття 71). На сьогодні місцеві ради формуються за пропорційною виборчою системою (крім депутатів сільських і селищних рад) відповідно до Закону України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” № 1667-IV від 06 квітня 2004 року.

До компетенції Верховної Ради України також належить утворення і ліквідація районів, встановлення і заміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів (стаття 85).

Конституцією України встановлено, що місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними обласними чи районними радами. Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь, а якщо цю недовіру висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України виносить рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації (стаття 118). Місцеві державні адміністрації забезпечують підготовку і виконання відповідних обласних та районних бюджетів, звітують про їхнє виконання, а також взаємодіють з ОМС та реалізують делеговані відповідними радами повноваження (стаття 119).

Згідно зі статтею 140 місцеве самоврядування - це право територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України (на сьогодні це Закон України “Про столицю України – місто-герой Київ” від 15 січня 1999 року № 401-ХIV).

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через ОМС: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Крім цього, у зазначеній главі Конституції України визначається склад представницьких ОМС та принципи їх обрання (стаття 141), матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування (стаття 142), предмети відання і повноваження місцевого самоврядування, а також можливість надання ОМС окремих повноважень органів державної влади з фінансуванням державою цих повноважень (стаття 143). Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території. Рішення ОМС з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду (стаття 144). Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку згідно зі статтею 145 Основного закону України.

Є також цілий масив статей Конституції України, які регламентують діяльність місцевого самоврядування в царині забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Наприклад, право громадян ознайомлюватися в ОМС з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (стаття 32); право громадян брати участь у місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до ОМС (стаття 38); право громадян на рівний доступ до служби в ОМС (стаття 38); право громадян проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про які завчасно сповіщаються ОМС (стаття 39); право громадян на індивідуальні чи колективні звернення до ОМС (стаття 40); право громадян користуватися для задоволення своїх проблем об’єктами права комунальної власності відповідно до закону (стаття 41); обов’язок ОМС надавати житло громадянам, які потребують соціального захисту (стаття 47); право громадян на безоплатне отримання медичної допомоги в комунальних закладах охорони здоров’я (стаття 49); право громадян на доступну і безоплатну освіту в комунальних навчальних закладах (стаття 53); право громадян на відшкодування за рахунок місцевого бюджету матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю ОМС, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56).

Відповідно до Конституції України, зокрема статті 146, було розроблено і прийнято новий Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР, який визначив систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Попри те, що цей Закон є базовим з питань місцевого самоврядування, він не регулює багатьох важливих проблем організації і функціонування самоврядності, а якщо й регулює, то таким чином, що це є кроком назад від положень Конституції України, не відповідає її духу та ідеям. Фактично це Закон про ОМС з невеликими вкрапленнями загальних положень щодо принципів та системи місцевого самоврядування, а не Закон “Про місцеве самоврядування” взагалі.

Така суперечливість обумовлена тим, що остаточна редакція цього Закону була вироблена шляхом поєднання положень двох законопроектів, які базувалися на різній ідеології і через що концептуально суттєво відрізнялись. Після прийняття Конституції України до Верховної Ради було внесено два законопроекти “Про органи місцевого самоврядування” (від фракції комуністів) та “Про засади місцевого самоврядування” (підготовлений експертами Асоціації міст України та Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України). Парламент ухвалив рішення щодо створення тимчасової спеціальної комісії, яка на основі зазначених проектів підготувала один.

Окрім цього, 09 квітня 1999 року було прийнято Закон України “Про місцеві державні адміністрації” № 586-XIV, який визначає організацію, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій. Однак його положення суперечать Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, особливо в частині повноважень, що тягне за собою конкуренцію компетенції відповідних органів. На практиці протиріччя призводять до труднощів, з якими стикаються працівники ОМС та місцевих державних адміністрацій. Компроміс у вигляді прийняття вказаного Закону яскраво продемонстрував, як відсутність стратегії розвитку місцевого самоврядування впливає на зміст та узгодженість норм і положень законодавства про МС у різних правових актах однакової юридичної сили.

Одним з найважливіших факторів розвитку місцевого самоврядування є фінансові ресурси ОМС (стаття 9 Європейської хартії місцевого самоврядування), що насамперед передбачає право ОМС на свої власні адекватні фінансові ресурси, якими вони можуть вільно розпоряджатися в межах своїх повноважень. Зазначене право реалізується в рамках національної економічної політики, згідно з якою обсяг фінансових ресурсів ОМС має відповідати функціям, передбаченим Конституцією або законами. Принаймні частина фінансових ресурсів ОМС повинна формуватись за рахунок місцевих податків та зборів. У міру можливості дотації ОМС призначаються не для фінансування конкретних проектів.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, визначеною статтею 142 Конституції України, є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що знаходяться у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів, створювати для цього відповідні органи і служби. Водночас держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово його підтримує і компенсує витрати ОМС, що виникли внаслідок рішень органів державної влади.

21 червня 2001 року Верховна Рада України прийняла Бюджетний кодекс України (№ 2542-ІІІ), яким визначались засади бюджетної системи України, її структура, принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства. Зокрема, цим Кодексом закладались фінансові основи місцевого самоврядування.
Згідно з пунктом 26 статті 2 Бюджетного кодексу встановлювалось, що до місцевих бюджетів належать бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.
Питання місцевих бюджетів регулюються розділом ІІІ “Місцеві бюджети”, який складається з двох глав: глави 11 “Надходження та витрати місцевих бюджетів” та глави 12 “Складання, розгляд, затвердження, виконання та звітність місцевих бюджетів”. У цьому розділі Кодексу визначені доходи і видатки місцевих бюджетів. Доходи місцевих бюджетів поділяються на ті, які враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів і не враховуються.
До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, згідно зі статтею 64 Бюджетного кодексу, належать такі податки і збори (обов’язкові платежі).
Податки і збори (обов’язкові платежі), зазначені у статті 64 Бюджетного кодексу, складають кошик доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів. До них належать:
податок з доходів фізичних осіб (при цьому для різних територіальних громад встановлюються різні норми відрахувань);

державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам;

плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад;

плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що справляється виконавчими органами відповідних рад;

плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності (за винятком плати за придбання торгових патентів пунктами продажу нафтопродуктів (автозаправними станціями, заправними пунктами), що справляється виконавчими органами відповідних рад;

надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями;

єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва у частині, що належить відповідним бюджетам.

До доходів місцевих бюджетів, які не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, згідно зі статтею 69 Бюджетного кодексу, належать:

місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування;

відсотки плати за землю, які відповідно до Бюджетного кодексу мають градацію в залежності від типів територіальних громад;

податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюджету;

надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами;

податок на промисел, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади;

плата за забруднення навколишнього природного середовища у частині, що зараховується до відповідного бюджету;

кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебуває у комунальній власності;

фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

плата за оренду майнових комплексів, що знаходяться у комунальній власності;

надходження від місцевих грошово-речових лотерей;

плата за гарантії, надані з дотриманням умов, визначених статтею 17 Бюджетного кодексу;

гранти та дарунки у вартісному обрахунку;

власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету;

податок на прибуток підприємств комунальної власності;

платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;

інші надходження, передбачені законом.

Місцеві податки і збори визначаються відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України “Про місцеві податки і збори” від 20 травня 1993 року № 56-93, що робить зазначений Декрет частиною Бюджетного кодексу.

Видатки місцевих бюджетів включають бюджетні призначення, встановлені рішенням про місцевий бюджет, на конкретні цілі, що пов’язані з реалізацією повноважень ОМС.

Бюджетним кодексом визначаються надходження та витрати бюджету розвитку місцевих бюджетів (стаття 71), дефіцит (стаття 72), позички (стаття 73) та запозичення (стаття 74) місцевих бюджетів.

Крім цього, в главі 12 визначено порядок складання проектів місцевих бюджетів (стаття 75), матеріали, які до них додаються (стаття 76), затвердження (стаття 77) і виконання (стаття 78) місцевих бюджетів, а також встановлено особливості затвердження та виконання місцевих бюджетів у разі несвоєчасного їх прийняття (стаття 79) та періодичність, структуру і терміни подання звітності про виконання місцевих бюджетів (стаття 80).

Проблема місцевих бюджетів регулюється також розділами IV “Міжбюджетні відносини” (глава 13 “Загальні положення”, глава 14 “Розмежування видатків між бюджетами”, глава 15 “Розрахунок видатків, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів” та глава 16 “Міжбюджетні трансферти”) і V “Контроль за дотриманням бюджетного законодавства та відповідальність за бюджетні правопорушення” (глава 17 “Контроль за дотриманням бюджетного законодавства” та глава 18 “Відповідальність за бюджетні правопорушення”).

Важливим нововведенням Бюджетного кодексу є заборона створення позабюджетних фондів (стаття 13), що дозволяє уникнути одного зі способів тінізації дохідної частини місцевих бюджетів.

Проте оптимальна модель формування місцевих бюджетів, визначена Бюджетним кодексом, не досягла поставленої мети. Це викликано тим, що ґрунтовна бюджетна реформа здійснювалась без реформування фіскальної системи та адміністративно-територіального устрою. Як наслідок, на самоврядному рівні більшість бюджетів місцевого самоврядування є віртуальними, оскільки забезпечують здійснення покладених на них видатків за рахунок міжбюджетних трансфертів: дотацій вирівнювання, субвенцій, коштів, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів тощо.

У зв’язку з цим є потреба невідкладного ухвалення Закону України “Про місцеві податки і збори”, оскільки Закон України “Про систему оподаткування” від 25 червня 1991 року № 1251-ХІІ, який визначає принципи побудови системи оподаткування в Україні, податки і збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також права, обов’язки і відповідальність платників, на сьогодні морально застарів.

Для визначення засад міжбюджетних відносин між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань, а також між міським бюджетом міста обласного (республіканського Автономної Республіки Крим) значення, міста Севастополя та бюджетами адміністративно підпорядкованих йому міст, селищ, сіл, крім бюджетів місцевого самоврядування, трансферти до яких визначаються законом про Державний бюджет України на наступний рік, Верховна Рада України ухвалила Закон України “Про міжбюджетні відносини між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань” від 01 липня 2004 року № 1953-IV.

Ще одним проблемним питанням є відсутність правового регулювання інституту комунальної власності. В цій сфері можна відмітити лише Закон України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” від 03 березня 1998 року № 147/98-ВР, який визначає основні засади передачі об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність безоплатно або шляхом обміну.

Blog

Програма навчання депутатів місцевих рад Місцеве самоврядування. Крок до ефективності