Geum.ru

Кременчук від заснування до 1764 р

Вид материалаДокументы

Содержание


Правобережна Слобожанщина
201]. Того самого року з крилівської сотні виділяється окрема цибулівська сотня, з якою пов’язана подальша колонізація Правобере
Подобный материал:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

Правобережна Слобожанщина


Повернуті в 1732 р. під контроль Гетьманщини прикордонні землі мали чимало спільних ознак з іншим потужним анклавом української колонізації – Слобідською Україною (Слобожанщиною). Це згодом відбилося навіть у назві Новослобідського козацького полку, що існував на цих теренах у 1752-1765 рр. Як і на Слобожанщині, особливістю статусу цих земель був значніший, ніж на старій Гетьманщині, контроль за місцевим життям з боку імперських влад. Історія урядування в правобережних сотнях Миргородського полку (крилівській та цибулівській) дає тому чимало прикладів.

Початки окремих козацьких адміністративних одиниць на «миргородському» Правобережжі рахуються від 1732 р., коли тут поступово оформлюється окрема сотня з центром у містечку Крилові (де-юре Крилівська сотня була визнана аж 1744 р.). Крім Крилова до її складу увійшли такі помітніші населені пункти, як Походіївка, Оробієвка, Андрусівка, Колонтаєво, Войтово, Стецівка, Нестерівка, Цибулів, Тонконогівка, Бихівка, Ковалівка, Глинська. На чолі сотні стояли такі сотники: Данило Дахно, Костянтин Корчевський (Корчак), Іван Ковальчук [193] та особливо примітний Григорій Рудь (1744-1753 рр.) [194].

Далі на південь від задніпрянських володінь сотень Миргородського полку лежали такі самі, хоч може і меншого значення, володіння наддніпрянських сотень Полтавського полку – Келебердянської та Переволочанської. Границя їх проходила таким чином: від р.Дніпра до володінь Миргородського полку, далі до р.Кам’янки 30 верст (тут лежали основні поселення цих сотень), далі на 25 верст до р.Малий Інгулець розташовувались незаселені території, які, утім, вважалися належними до цих сотень, далі вниз по Дніпру ще 30 верст аж за Мишуринорізьку фортецю. На цих землях існували вже такі поселення: Бутівка, Плахтіївка, Деріївка, Порохнявка, Мензуровка, Мишурин, Обоянське, Кам’янка, Калужино. Нарешті, ще далі на південь розташовувалось кілька поселень Орлянської сотні Полтавського полку (Бородаївка та ін.) [195].

1735 р. у зв’язку з російсько-турецькою війною ця задніпрянська колонізація була почасти згорнута (особливо це стосується найвіддаленіших від Дніпра поселень) [196], але вже по закінченні бойових дій (1739 р.) знову розпочинається з новою силою, рухаючись у напрямку Цибулів – Новомиргород – Архангельське (Архангелогородок) – Єлізаветград [197]. Причому миргородська старшина порушує питання про юридичне закріплення за нею колонізованих правобережних земель. Уже 1740 р. Мініх клопочеться перед урядом про приєднання цих територій до Миргородського полку. 1742 р. полковник Капніст повторює це прохання та просить дозволу поставити «давнім звичаєм» сотника до Крилова. Він також підказує урядові, що пільговий статус новопоселенців (3-річне увільнення від податків) заохотить до переселення на ці землі емігрантів з «польського» боку [198].

1743 р. Сенат вирішив справу позитивно, а 20 лютого 1744 р. був опублікований наказ, за яким місцевість навколо Крилова визнавалась у підпорядкуванні миргородського полковника, який мав зробити у відповідних місцях фортеці для захисту людності та скласти компункт козаків і посполитих (усього тоді на Крилівщині існувало 920 дворів: 357 козацьких та 563 посполитих) [199]. За сотника в Крилові призначено Григорія Рудя [200].

У 1747 р. в містечку було вже 259 козацьких дворів та 172 посполитих [ 201]. Того самого року з крилівської сотні виділяється окрема цибулівська сотня, з якою пов’язана подальша колонізація Правобережжя [202].

На 1745 р. у його підпорядкуванні було вже чимало осель: Архангельське, Петроострів, хутір (далі – х.) Котарський, Цибулів, Нестерівка, Іркліїв, Караул (?), Стецівка, Супрунино, Карнухів, Войтово, Калантаєво, Воробцівка, Тутків, Сцемані (?), Хомівка, Буксова, 2 хутори Устименкові, Глинське, х. Устименка, Федорівка, Карачківка, Косминин, Устименка, х. сотника Рудя, Устимовка, х. попа Власівського, Волевачівка, х. попа Семіона, Золотарівка, х. сотника Майбороди [203], 2 х. полковника Капніста, Ревівка, Табурище, х. Апостола, х. Нагоренків, Конотіп, Туренків, Лемеха, Таранців, Сорочин, х. кременчуцького сотника Федора Гаврилова, 2 х. Волошина, Бондаренків, Росощина, Никонів, Гонтарів, Сенів, Булачов, Бугавка, Корченів, Макрагаво (?), Пащенків, х. Курильця, Лященків, Куриців, Скулевата, Дерев’янчин, Мулевино, Кандаків, Костенків, Косенків, Девляшів, Леонтієв, Таранців, Макарів, Стечин, Пащенка, Щербинин, Воробцов, х. Петриченків, Павлів, Головка, Данилченків, Шарків, Шмаренин, Сокурин, Данів, Маледянів, Делятинська, сотника Гаврилова, Науменків, Чечелів, Гусиків, Шоркунов, Матюхів, Різників, Ретників, 2 х. Лихові, Протопопенків, Волошиненків, Кондраченків, х. осавула сотенного Свистуна, Аніфрев (?), Плехненка, Романенків, Саебківка (?), Мангуровка, Косівка, Порохнявка, Мишурин-ріг, х. Макогонів, х. бригадира Опочнина, Калужино, Камінка.

Окрім того тут, безперечно, не названі деякі села, що трапляються раніше, напр. Андрусівка, Бихівка, а в деяких місцях, мабуть, про дрібніші населені пункти зазначено лише їх кількість (12 хуторів, 9 хуторів тощо) [204].

На початок 1750-х до цих поселень додаються: Бабичов, Бутков, Богданів, Бодичів, 2 х. Бойдакові, Бугуровата слобода (?), Єлепачівка (?), Капніста «деревня» (окрім хуторів), Кудіївка, Контовкасова х., попа Кононова х., Костянтинів, Куцун Плец (?) х. (?), Камишнин х., Касинів, Комеура (?), Казасневаск (?), Леляхів, Мукаревський, х. Мяшенків, Мишків, м.Новомиргород, Назаренківський х., Олюлявин, Пузенково, Полошенка х., Пасієвка, Рязенків, Саражино, Сидименків х., Тажиндів (?), Туринцові х. (2), Троїцький, Хрилтач (?), Холдарева, Ярух (?).

У всіх цих селищах, за даними 1740-45 рр., існувало 15 церков: у м.Крилові (2), у Плахтіївці, Мишуриному Розі, Андрусівці, Колонтаєві, Кам’янці, Стецівці, Нестерівці, Цибулеві, Ухівці, Глинському, Табурищі й Крукові [205]. Причому закладання нових церков у наступні роки просувалось швидкими темпами [206].

Нові тертя з поляками через кордон покликали до життя чергову комісію з розмежування. Вона працювала під проводом підполковника Данила Дебоскета (Даніеля де Боскета) [207] наприкінці 1744 р. та остаточно закріпила землі на південь від Тясмина за Російською імперією [208]. Тоді ж було збудовано укріплення в Крилові, Новоарханельську та Петроострівський шанець на р.Висі [209].

Пільговий статус колоністів сприяв значній заможності місцевого населення. Так, наприклад, козак Крилівської сотні Семен Павлов [210] мав у власності: при р.Інгульці в гирлі р.Овнянки хутір з 6 хатами, поселений 1741-го року на вільних сінокосних луках; половину гребельного млина (там само); поблизу Крилова землю: ріллю і сіножать з пасікою, земля ця окопана; подворок у Крилові о 3-х хатах; левада коло р.Тясмина на 200 коней (загороджена); там само поблизу гребля, власним коштом збудована, а при ній сіножатна лука й рілля [211]. Зрозуміло, що для «свіжіших» поселенців можливості покористуватись із багатих «займанщин» чимдалі звужувались, утім, безперервність потоку колоністів з Лівобережжя свідчила про достоту кращі перспективи добробуту для місцевої людності порівняно з сусідньою Гетьманщиною.

Зрозуміло, що найбільші дивіденди з колонізації одержувала козацька старшина (і передусім це стосувалося достойників 4 придніпровських сотень Миргородського полку). Її маєтності у 1740-х рр. обіймали такі населені пункти:

Сотня Власівська: с.Табурище і «деревні» – Попівка, Золотарівка й Ревівка, – належить сотнику Власівському Майбороді, с.Скаловата, вільне [212], належить обозному полковому Федорові Москову, «села» Конотіп і Свинарня, – вільні, належать полковникові Капністові; села Тонконогівка, Білецьківка і Крюків – належать сотнику Кременчуцькому Федорові Гаврилову.

Сотня Потоцька: с.Кам’янка – належить Потоцькому сотенному правлінню.

Сотня Омельницька: с. Ломана – належить Капністові, села Чернецька, Кобеляківка й ще одне, без назви («над р.Овнянкою») – також йому; далі три села без назви – на урочищі Біленькому – значкового товариша Костя Корчака, на р.Сухому Омельнику – значкового товариша Андрія Бойдаченка, і на Малому Інгульці кременчуцького отамана Михайла Авраменка, с.Писарівка (на урочищі Цибульнику) – належить миргородському полковому писареві Козачковському, с.Волевачівка – абшитованому (відставному) миргородському полковому осавулові Антонові Волевачеві, с.Протопопівка, – миргородського протопопа Гр.Гаркованого.

Сотня Крилівська: Крилів, сотенне козаче містечко, й села Андрусівка, Колонтаєво, Нестерівка, Глинське, Ухівка, Цибулів, Войтівка, Проходіївка, – Крилівського сотенного правління. Селище Стецівка, за реєстром показано «нічіїм» [213].

Регулярними податками правобережна людність починає обкладатися лише з 20 січня 1746 р., коли право їх збору відкупив глинський сотник Антін Крижанівський за 436 крб. 74 коп. щорічно. Утім, вже в наступному році цей відкуп бере Миргородська полкова канцелярія, а з 1748 р. – особисто полковник Капніст; він збирає також різні збори з млинів, зокрема всі прибутки з млина Булаївського. Правда, за це він мав сплачувати в казну вже 480 крб. 55 коп. щорічно. Ярмаркові збори, що також стали збиратись на Правобережжі, встановлювались за аналогією з суміжними сотнями Миргородського полку [214].

Питанням організації збору податків у нових поселеннях Миргородського полку 1751 р. зайнялась і адміністрація новопризначеного гетьмана К.Розумовського [215]. Тоді саме останній запропонував відкрити ярмарок у Табурищі [216] (це, власне, перетворювало це село на містечко).

З поверненням під владу Російської імперії запорожців (1733) питання юрисдикції над правобережними оселями починає загострюватись. Миргородська старшина відкидає претензії Запоріжжя на ці території як володіння давньої Кодацької паланки. Свої права на вже існуючі поселення вона боронить цілком успішно, але постає нова проблема щодо того, де проходить південний кордон правобережної Гетьманщини. Амбіції «гетьманців» сягають навіть Кодака [217], вони фактично готові були анексувати всю Кодацьку паланку.

Повернення запорожців призвело до активізації гайдамацького руху в регіоні. Головними об’єктами наскоків гайдамаків були суміжні території Речі Посполитої, прикордонна служба якої традиційно лишала бажати кращого. Запорожці, зазвичай неосілі або ті, які мешкали на віддалених зимівниках, ідеально підходили для гайдамацького промислу. Причому їх «іміджем» зловживали і місцеві «гетьманці», які або користувались послугами гайдамаків із запорожців, або попросту перекладали свої власні «подвиги» на плечі цих загальновідомих «ворохобників» [218].

Ситуацію в регіоні ще більше загострило безцеремонне втручання імперських влад, що захопилися новим «цивілізаційним» прожектом – створення на правобережному прикордонні іноземної колонії, «Нової Сербії».