Geum.ru

Кременчук від заснування до 1764 р

Вид материалаДокументы

Содержание


Реставрація Правобережжя: знову козаки та шляхта
172], Станіслава Орловського [173
Подобный материал:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

Реставрація Правобережжя: знову козаки та шляхта


Ліквідація за умовами Прутського трактату 1711 р. Росії з Туреччиною право-бережних козацьких полків (в т.ч. й Чигиринського, що урядував на правобережній Кременчуччині) та «згін» тутешнього населення на лівий (російський) берег Дніпра, що завершились у 1714 р., а також усунення після розгрому Січі у 1709 р. запорожців з їх традиційних володінь (до 1733 р.) лишили кременчуцьке Правобережжя на розсуд місцевих прикордонних адміністрацій Гетьманщини та Речі Посполитої. Причому остання до кінця Північної війни (1721 р.) не мала сил, аби твердою ногою стати на наддніпрянському прикордонні [171].

Протягом всього XVIII ст. найближчими до Кременчуччини цивілізаційними центрами (містами магнатських резиденцій) Речі Посполитої лишались Корсунь (Понятовських) та Умань (Потоцьких). Межуюче із нею чигиринське староство наразі знаходилось у жалюгідному стані. За вже знайомою нам традицією уряд полишив його на ініціативу високих військових достойників. Відновителем старостату в Чигирині, перерваного по гетьмані П.Тетері (1663-1665 рр.), став син великого коронного гетьмана Станіслав Ян Яблоновський (1669-1731 рр.), воєвода руський (з 1697 р.), староста білоцерківський та чигиринський з 1702 р. Саме він організовував спротив спробам С.Палія відновити тут козацький устрій та закріпив відновлене староство за своїм вибуялим на рубежі ХVII-XVIII ст. магнатським родом (Яблоновські походили з Галичини).

1718 р. Станіслав Ян Яблоновський передав чигиринське староство своєму синові Яну Каетану (1699 або 1700-1764 рр.), пізнішому воєводі брацлавському (з 1754 р.). Цей останній був відомий своєю амбітністю (попри іронію шляхетського суспільства наполегливо вживав старожитний титул «князя на Острозі» та тримався на позір як володар удільний) та непримиренними антиросійськими настроями. Старший родич славнозвісного «князя-козака» Миколи Яблоновського, він замикає на Кременчуччині шерег непересічних «польських» українців, магнатів – героїв степового прикордоння та апологетів польсько-українського єднання.

Руками своїх підстарост-«губернаторів» («комісарів добр Чигиринських») Просовського [ 172], Станіслава Орловського [173], Станіслава Рудницького [174] та Андрія Стаєцького [175] Ян Каетан Яблоновський з 1725 р. розпочав свою приватну реконкісту (до того йому, ймовірно, вдалося певною мірою впорядкувати справи в самому Чигирині, про що говорить факт побудови Вознесенської церкви в 1720 р. [176]) за межі староства. Причому він, як і інші прикордонні магнати, явно використав параліч українського Гетьманату, пов’язаний з діяльністю погромної російської Малоросійської колегії (1722-1727 рр.) [177]. Лише у вересні 1728 р. новопризначений гетьман Д.Апостол попросив російського канцлера в той «обиде показать оборону и наставление» [178].

До 1732 р. контроль Яблоновського далеко вийшов за річку Тясмін, що правила за «офіційний» кордон з Російською імперією, та сягнув Крюкова [179]. Аби привабити селян, шляхетські власники готові були надавати навіть 30-літні «слободи», відтак, перспектива «справжнього» кріпацтва відсувалась для селян-колоністів аж на другу половину ХVIII ст. Мало хто волів заглядати так далеко на майбутнє, для виснаженого Правобережжя перепочинок був необхідний.

Суперником шляхетських конкістадорів виступала старшина та козаки Миргородського полку. Адже багато з них володіло землями на Правобережжі ще у XVII ст. і навіть мали на них юридичні документи (купчі) [180].

На прохання полкової старшини гетьман України Данило Апостол, який до 1727 р. був полковником миргородським, сам мав маєтності на Правобережжі [181], а як гетьман збирав тут і деякі податки («бжоляну десятину»), у березні 1728 р. скаржився російському урядові, що поляки не додержуються умов трактатів про кордон [182]. Особливо неприємним для козаків бідного на деревину Лівобережжя було перекриття їм поляками вільного доступу до багатих дібров Чорного лісу. Найбільше незадоволення, природно, виявляли козаки 4 прикордонних («узбережних») сотень: Городиської, Власівської, Кременчуцької й Потоцької, які з кінця 1710-х рр. активно колонізують прилегле до них Правобережжя [183].

Домагання козацької старшини змусили російський уряд відреагувати. 1732 р., за наказом генерал-губернатора Іоганна Бернгарда Вейсбаха (уродженець Богемії), призначалась комісія з демаркації польсько-російського кордону в степовій Україні (голова – генерал-квартирмейстер фон Штофель [184]). Вона з’ясувала на підставі давніх планів, свідчень миргородської старшини та, головне, «старожитців», що кордон мав іти таким чином: від гирла р.Тясмина цією річкою до гирла р.Ірклії, що впадає у Тясмин, далі цією річкою вгору до урочища, що його звуть Повороття, яке поділяє ліси – праворуч Мотронинський, ліворуч Чуту, далі шляхом, що йде цим урочищем до Круглого Боярака й Чорного Лісу. Південні землі за цією межею мали належати Гетьманщині.

Слідство-огляд реального стану людності та маєтностей на Правобережжі показало [185]:

1. Тут же, напроти Кременчука, жив польський шляхтич Казимир Чайковський (резиденцією його стало Табурище, де він збудував собі двір), який збирав мито з приїжджих і тримав шинок. Він захопив собі на власність старі українські поселення Миргородського полку, а саме: села Таборище і Кам’янку, сільця Золотарівку, Обламіївку, Конотіп, Свинарню, Білецьківку, Пицьківку і Круків, та підбив у підданство їх мешканців – посполитих та козаків. Комісія наказала будівлі Чайковського розламати, а села з мешканцями відібрати; самого ж Чайковського заарештовано, а майно й гроші його секвестровано.

2. Вище від гирла Тясмина лежить слобода Походіївка, що її заселили поляки.

3. На правому боці Тясмина, себто в границях Росії, слободи – Крилівська, колишнє місто Крилів, і Красно-Перичеська за мостом, що на р.Тясмині. При ній млин на 2 кола. На цю слободу зараз же заявив претензію Апостол, зазначивши, що її дано йому разом з лісом Асаульським.

4. Тут же на р.Тясмині ще 2 млини (Попівський та Булаївський), кожний на 2 мучних кола й одну ступу; на Булаївський млин претензію так само заявив Апостол [186]. Тут же село заселили поляки – Воробцівка.

5. Далі с.Андрусівка, що існувало й раніше, пізніше ж було зруйноване й знову його заселили поляки. Тут же і млин (так званий Дорошенківський) на два кола (одне мучне й одне ступне).

6. Далі слобода Колонтаївка, що її заселили поляки, і при ній млин (т.зв. Климівський) на три кола (два мучні, одне ступне).

7. С.Войтове й при ньому пустий млин (т.зв. Канівський), а в трьох верствах від нього другий, недобудований.

8. Далі по р.Ірклію млин Чигиринського мешканця [187]. Потім с.Нестерівка і при ньому млин (т.зв. Лишнятчина) на два кола (одне мучне й одне ступне).

9. Між лісами Чутою й Мотронинським під Чорним лісом слобода Цибулів, що її заселили знов поляки; коло неї млин на р.Малий Інгулець на 2 кола й хутір т.зв. Тонконогий (вже наприкінці цього ж року згадується як слобода).

10. Та в середині цієї території, серед лісів (Чути, Чорного та ін.) села, які заснували поляки (себто коронні піддані): Ковалівка (Григорія Ревенка), Биківка (Юска Головача), хутір коло Щербининого бояраку, «деревня» Глинська і при ній млин Якова Колесника на два кола і хутір т.зв. Федірки.

11. На гирлі Цирульника хутір старопоселений Скубіївка та на річці Чуті млин на два кола [188].

За підрахунками С.Шамрая, на цій території до 1725 р. (початку польської експансії) існували принаймні такі населені пункти: Обламіївка, Золотарівка, Табурище, Конотіп, Свинарня, Пяцьківка (Пицьківка), Білецьківка, Кам’янка (Кам’янка Потоцька, нині – Камя’ні Потоки [189]), Круків, Бутівка, Іншівка (?), Деріївка [190], Гавіно (?). За часів польського контролю (1725-32 рр.) до них додались слободи: Андріївка, Походіївка, Федірки, Глинське, Бихівка, Войтове, Ковалівка [191].

Остання спроба «польської» реконкісти була здійснена по закінченні російсько-турецької війни 1735-1739 рр. (під час якої значна частина населення, підданих Російської держави, евакуювалась на Лівобережжя, а отже з’явилась можливість трактувати ці землі як такі собі нічиї «дикі поля»). 12 липня 1740 р. надвірні козаки губернатора Рудницького навіть спалили дві церкви в Крилівській слобідці – підросійській частині Крилова (а ще у січні 1737 р. тим самим губернатором розорені та спалені були два двори місцевого священика). Крім того, поляки захопили два млини на р.Тясмин. Загальні збитки тоді склали 1000 руб. [192].