Професійні засади

Вид материала

Документы

Содержание 5. З рубрики – газета, з розділу – книга Найвдалішими у “Вечірньому Києві” свого часу стали, можна вважати, рубрики «У саду та на городі» – для дачників і «Кораблик» – д Рекомендована література 1.Головред – передусім керівник 2. Чіткість у роботі 3.Плановість у роботі Перспективний план Тематичний план План упровадження нової техніки План економічного розвитку План-графік підготовки рукописів до видання 4. Інші елементи наукової організації праці Структура редакції газети “Вечірній Київ” за компартійної системи Головний редактор

Подобный материал:

• Вищого навчального закладу, 104.09kb.
• Кість та результати академічні, професійні та життєві сьогодні є ключовими пунктами, 62.04kb.
• Бюджетний кодекс україни, 1273.03kb.
• Китайская Народная Республика: Конституция и закон, 226.54kb.
• План Розділ Теоретичні засади здійснення банками кредитних операцій Необхідність, 17.22kb.
• Відомості Верховної Ради (ввр), 2001, n 37-38, ст. 189 ) { Iз змінами, внесеними згідно, 1226.68kb.
• Відомості Верховної Ради (ввр), 2001, n 37-38, ст. 189 ) ( Із змінами, внесеними згідно, 1195.32kb.
• Анотації дисциплін зі спеціальності, 712.88kb.
• Анотації дисциплін зі спеціальності, 623.82kb.
• Відомості Верховної Ради України (ввр), 2001, n 37-38, ст. 189 ) ( Із змінами, внесеними, 1219.13kb.

Уже із суперрубрик легко визначити, про що йтиметься на полосі.

Якщо суперрубрика ставиться до сторінки в цілому, то матеріали, розміщені на ній, можуть конкретизуватися окремими рубриками і підрубриками. Тематичні пласти здебільшого мають свою постійну сторінку. На першу, як правило, виносяться матеріали про найважливіші події або на гостро актуальні теми. У “Вечірньому Києві” це були свіжі новини, “Колонки головного редактора” (різновид передової статті), “забійний” матеріал на гарячу, суспільно значущу тему, промовисте фото великим планом. Нинішній “Вечірній Київ”, як і більшість сучасних газет, на першій сторінці зазвичай розміщує анонси матеріалів, уміщених на інших сторінках номера, а також фотоілюстрації із заголовком, які вказують на матеріал, що є тематичним стрижнем номера.

Якщо суперрубрика є своєрідним дороговказам для читача по всьому номеру періодичного видання, то рубрика, доповнюючи заголовок публікації, уточнює її зміст.

Для наочності розглянемо рубрикацію одного з п’ятничних номерів “Вечірнього Києва” (наприклад, за 25 січня 2002 року).

На першій полосі розміщено п’ять анонсів, набраних шрифтами великих кеглів, у тому числі два анонси з невеличкими фотознімками; прогноз погоди на цей день з мальованою заставкою, інформація про запровадження в Україні нових міжнародних телефонних кодів до Росії та Казахстану; і на третину полоси фото матері з немовлям та повідомленням, що про “Щастя материнства і смуток втрати” можна прочитати на стор. 7.

Друга і третя сторінки мають одну суперрубрику – “Події”. Тут розміщені невеликі за розміром подієві матеріали, які мають свої рубрики: “Призначення”, “Проекти”, “Хроніка дня”, “Сьогодні – Тетянин день”, “Ініціатива”, “Світська хроніка” тощо. Навіть без переказу можна мати уявлення, про що йдеться в замітках, – коли не про конкретний їхній зміст, то, принаймні, про досить густе інформаційне насичення цього газетного розвороту.

Четверта сторінка озаглавлена “Суспільство”. Кореспонденція “Чим “ла­та­ти” бюджет?” під рубрикою “Фінанси” дає відповідь на запитання, чому поплатився портфелем міністра фінансів України Ігор Мітюков. У статті “Півцарства за паспорт” (рубрика “Кордон”) розглядаються проблеми конт­ра­банди, пов’язані з “прозорістю” державного кордону України. У замітці “США борються за “ніжки (правильно треба – стегенця – В. К.) Буша” під руб­рикою “Невдоволення” йдеться про реакцію цієї країни на заборону українськими урядовцями імпорту м’яса птиці із США, оскільки при вирощуванні поголів’я там використовують неприпустимі дози антибіотиків і хімічних стимуляторів. Якщо з тематичною відповідністю названих матеріалів суперрубриці “Суспільство” можна погодитися, то розміщення на цій сторінці великого оголошення про загальні збори акціонерів банку “Хрещатик” явно недоречне.

П’ята сторінка має суперрубрику “Політика” і містить інтерв’ю з послом Аргентини в Україні Мігелем Анхелем Кунео (рубрика “Дипломатичний ранг”), замітку про ухвалення Верховною Радою закону “Про Кабінет міністрів” (“Закон і наслідки”) та кореспонденцію “До бар’єра” про радіодебати у прямому ефірі політичних лідерів-суперників – Юлії Тимошенко та Віктора Медведчука. Знову ж таки, можна закинути докір редакції, що інтерв’ю з послом не зовсім відповідає суперрубриці: у ньому йдеться не стільки про політику, скільки про кризу в Аргентині та враження посла від Києва й України.

На шостій сторінці, яка називається “Споживач”, уміщено кілька матеріалів, котрі безумовно зацікавлять широкого читача, оскільки торкаються споживчого ринку. Про їхню тематику можна мати уявлення із заголовків і рубрик: “Україна їздить на аварійному транспорті” (“Криза галузі”), “По олію – за океан?” (“Аналіз-прогноз”), дві інформаційні добірки про товари та послуги під рубриками “Коротко” та “Одним абзацом”.

Сьома сторінка – “Медмістечко” – присвячена важливій демоґра­фічній темі, що була профінансована на першій полосі великою світлиною матері з немовлям. Вона побудована на темах-протиставленнях: у репортажі “Школа репродукції” йдеться про будні єдиного в Україні Центру репродуктивного здоров’я людини, де допомагають подолати безплідність; кореспонденція “Народити не можна абортувати” порушує протилежну проблему – штучне переривання вагітності. Решта матеріалів – різна інформація по темі на підверстку.

На прикладі цієї сторінки можна проілюструвати своєрідну знахідку редакції “Вечірки” – подвійну рубрику. Вона полягає в тому, що рубрика до матеріалу складається з двох частин: перша називає тему публікації, друга її уточнює, конкретизує. Наприклад, до репортажу “Школа репродукції” в лівому кутку поставлено рубрику “Продовження роду”, а в правому – ніби її інший ракурс: “Зворотний бік насолоди”. До кореспонденції “Народити не можна абортувати”, де читачеві пропонується самому поставити кому в потрібному місці, ліворуч читаємо рубрику “Небажане життя”, а праворуч – сакраментально-філософське запитання: “По кому б’ють дзвони?”. Такий підхід виправданий, оскільки дає читачеві додатковий орієнтир-інформацію і спонукає до прочитання матеріалу.

Восьма полоса – “Духовність” – містить два матеріали: 1) на релігійну тему – “І моляться українці... за взяття Казані” (подвійна рубрика: “На часі” – “Церковний календар потребує реформування”); 2) про повернення у сферу куль­тур­ного життя салонного театру – “Сейф” із секретами митця” (подвійна рубрика: “Театр” і “З Ярославового Валу – до енциклопедії”).

А дев’ята – “Узвіз” – відведена для так званого чтива: у розповідях “Дама зі свинячою пикою” та “Триокий Білл і двоголовий Паскуаль” йдеться про випадки потворності у людському роді, почерпнуті з друкованих джерел різних епох.

Десята полоса – “Скарбничка” – містить низку корисних побутових порад та консультацій.

Сторінки 11, 12, 13, 14, 15 є, власне, своєрідною газетою в газеті, призначеної для читання на дозвіллі, що має клішований заголовок “Вечірня п’ятниця”. Тому кожну полосу зокрема позначено власною суперрубрикою, яка розкриває її тематику: “Традиції”, “Афіша”, “Звіринець”, “Ігротека”.

І нарешті остання сторінка – “Спорт”.

Як бачимо, різноманітна тематика вибудована і розміщена у певному порядку. Завдяки рубрикації читачеві легше зорієнтуватися в газетній багатополосності, знайти матеріал, який його найбільше цікавить, вирішити, що слід прочитати в першу чергу, а що залишити на потім.

Інші газети, як і журнали, можуть мати – і мають – інші суперрубрики, не кажучи вже про рубрики, але всі вони вибудовуються за приблизно однаковою схемою. Тобто, кожен матеріал, як правило, має свою рубрику чи підрубрику і розташований на певній полосі у відповідному тематичному розділі. Цього вимагають традиції і практика журналістики та поліграфії, а також елементарна культура і повага до свого читача.


5. З рубрики – газета, з розділу – книга


Тематична рубрикація періодичного видання не тільки полегшує читачеві пошук тем і матеріалів, які його цікавлять, а й має велике значення для редактора і журналістського колективу. Публікації повинні досягати мети, себто влучати в ціль читацького інтересу. Чіткішій адресності і прицільності їм якраз і надає система рубрик. Якщо суперрубрика визначає напрямок, в якому, висловлюючись військової термінологією, якраз і треба вести ідеологічну артпідготовку, то рубрика ніби вказує конкретну ціль. Завдяки рубрикації друковане видання шукає свого читача, а читач, відповідно, з її допомогою вибирає тему і матеріал, які його найбільше цікавлять. Іншими словами, рубрикація є тим орієнтиром, який допомагає взаємопошукам: редакції – читача, читачеві – потрібної публікації.

Це допомагає керувати творчим процесом, спрямовувати його в потрібне русло, закладати відповідні творчі тенденції та традиції. Рубрика ефективно «працює» і досягає мети, коли запроваджується на потребу часу, коли виникає суспільна необхідність саме у такій тематиці, коли публікація насичена тематично спрямованим фактажем, цікавим для зорієнтованої на цю тему категорії читачів.

Наведу деякі приклади з власного досвіду.

Найвдалішими у “Вечірньому Києві” свого часу стали, можна вважати, рубрики «У саду та на городі» – для дачників і «Кораблик» – для дітей молодшого шкільного віку.

Перша викликана ситуацією: у 80-ті роки розпочався так званий садівничий бум. Тодішня влада почала масово виділяти для міських жителів невеличкі земельні ділянки у приміській зоні для садівництва та городництва, зрозумівши, що цей крок має потрійний сенс – як резерв збільшення виробництва фруктів і овочів, як фактор заповнення суспільно корисною працею на себе у вільний від роботи час для міських жителів і, нарешті, як величезний стимул приватної ініціативи, який раніше іґнорувався. Темпи розвитку такого приватно-колективного приміського господарства були настільки бурхливими, а новоспечені члени садівничих кооперативів настільки не підго­тов­леними, що виникла гостра потреба в аграрній самоосвіті людей. Спеціальної літератури бракувало, періодичних видань практично не було, а ті, що були, випускалися в Москві і для нашої кліматичної зони не зовсім годилися. Тому й виникла потреба в практичному пораднику для недосвідчених садівників та город­ни­ків. Цю потребу відчула редакція «Вечірки» і запровадила названу рубрику.

Слід відразу зазначити, що завдяки названим обставинам рубрика «У саду і на городі» була приречена на успіх. Це відчувалося і з редакційної пошти, і з того, як блискавично розкуповувалися номери з цією добіркою в кіосках «Создруку», і з замовлень дачних кооперативів. Інтерес до цієї добірки перевищив можливості часопису – не могла ж редакція перетворити загальнополітичну газету на сільськогосподарську порадницю. Тому вирішено було замість рубрики в газеті випускати бодай раз на місяць окремий додаток до «Вечірки», адресований спеціально членам приміських колективних садів. Саме тоді по телебаченню показували популярний мексі­кансь­кий серіал «Багаті також плачуть», дія якого відбувається за рабовласництва на фазенді, і в нашу мову раптово увірвалося і стало поширеним це чужоземне слово – «фазен­да». Тому й нову газету-додаток до «Вечірки» назвали жартівливо «Фазенда».

Це було окреме видання, зареєстроване в тодішньому Держкомвидаві, мало свій передплатний індекс і розповсюджувалося як через газетні кіоски, так і через передплату. Новинку читачі сприйняли позитивно. Але ніша читацької потреби виявилася настільки великою, що «Фазенда» не змогла її заповнити цілком. З часом, особливо після відновлення незалежності Української держави, коли розкрі­пос­тили приватну ініціативу, з’явилася низка тематично схожих видань і відповідно – конкурентна змагальність. Однак «Фазенда» витримала випро­бу­вання конкуренцією, вижила і закріпилася на тодішньому газетному ринку.

Рубрика «Кораблик» була задумана як ігрова для саморозвитку дітей молодшого шкільного віку. Чому саме для цих дітей? Редакція розцінювала їх як потенційних читачів, і їй вдалося залучити до її ведення талановитого дитячого письменника, який пише якраз для цієї вікової категорії, Анатолія Качана. Вона швидко зажила популярності – матеріали добірки читали в сім’ях, використовували вчителі на уроках у молодших класах. Як і садівнича добірка, «Кораблик» швидко виріс із дитячих штанців газетної рубрики і перетворився на самостійний додаток до «Вечірнього Києва» під назвою «Я сам(а)». Назва якраз і підкреслювала головний задум – привчати дітей до самостійності, до того, що треба вчитися все робити самому.

Обидва ці приклади доводять, що, влучивши в епіцентр суспільного інте­ресу, відшукавши відповідну тематичну нішу та певну категорію читачів, газетна рубрика здобуває такий запас міцності, що може успішно пере­рос­тати в самостійне видання, в якому суспільно значуща тема не тільки продовжуватиме своє існування, а й знаходитиме подальший розвиток. Водночас такі випадки засвідчують професіональну зрілість журналістського колективу, його уміння вловлювати подих часу та вільно орієнтуватися в житейських перипетіях.


Рубрика як, власне, і суперрубрика, може означати не просто добірку об’єднаних тематично матеріалів, а й цілий газетний чи журнальний розділ (блок), цілий тематичний пласт. Наведені приклади показують, що вдала, злободенна газетна рубрика може розгортатися в нові самодостатні друковані видання. Але нерідко окремі публікації чи їх серія можуть отримували друге життя у вигляді окремої книги. Знову ж таки все залежить від суспільної значущості проблематики та загального інтересу до таких публікацій.

Не треба зірок з неба хапати, щоб визначити, що газеті потрібні гумор і сатира. Адже прикметна риса українців – одвічна любов до гострого дотепного слова. Зрештою, неважко додуматися, що на дозвіллі люди хочуть просто відпочити, абстрагуватися від проблем, розважитися, і віддають перевагу легкому читанню. Так, у «Вечірньому Києві», по суботах почав з΄яв­лятися розділ «Веселі вечорниці». Він полюбився читачам. До участі в цьому розділі редакція залучала відомих у Києві й республіці письменників, зокрема, працівників і авторів популярного сатиричного журналу «Перець». Тобто, до формування суботньої гумористично-сатиричної добірки ми підходили серйозно, і вона мала досить високий художньо-літературний рівень. Гуморески, фейлетони, усмішки, жарти, афоризми, твори поетичні і прозові, матеріали журналістів і листи читачів, – усе це знаходило своє місце у «Веселих вечорницях».

Про те, що редакція вгадала потребу своїх читачів у гуморі і зуміла їх задовольнити добротним матеріалом, свідчили схвальні відгуки та дописи самих читачів, які густо надходили в листах. Це підтвердила і пропозиція редколегії популярного сатиричного журналу «Перця» видати добірку вибраних матеріалів з нашого розділу окремою книжечкою. Хто ж відмовиться від такої привабливої пропозиції? Так вечірківські «Веселі вечорниці» побачили світ окремою книжечкою під однойменною назвою з передмовою редактора «Вечірнього Києва» у серійній перчанській бібліотечці. П΄ятдесятитисячний наклад її розійшовся миттєво.

Ще одним нашим постійним розділом, а саме «Ловися, рибко!», зацікавилося видавництво «Урожай». Його вів великий природолюб і знавець рідного краю, досвідчений журналіст, колишній працівник газети «Сільські вісті» Василь Галега. Він був дотепної вдачі, добрим професіоналом і до того ж затятим рибалкою-любителем. В. Галега з душею готував свою добірку, вміщував у ній цікаві бувальщини, ділився досвідом, учив початківців риболовецької премудрості. Книжка вийшла друком, мала успіх, та, на жаль, Василеві Івановичу не випало її побачити. Але пам’ять про цю непересічну людину, талановитого журналіста і автора «Вечірнього Києва» житиме довго в серцях усіх, хто його знав особисто і кому потрапила до рук його цікава і повчальна книжка про захоплюючу риболовлю на зачарованій Десні та широкому Славуті-Дніпрі, складена з матеріалів, опублікованих у «Вечірньому Києві».

Власне, ці дві книжки, випущені за публікаціями «Вечірки» різними видавництвами, наштовхнули на щасливу думку: а чому б не заснувати власну бібліотечку, якщо читачі так добре сприймають творчість наших авторів?

Звичайно, були сумніви – чи піде справа? чи сприйме читач серію? які матеріали для книг відбирати? чи впораємось, узявшись за невластиву газет справу?

Оптимісти відкидали ці вагання, посилаючись на деякі, вже названі та ще не названі книги, випущені різними видавництвами за публікаціями «Вечірки» – якщо це можуть робити інші, то чому не можемо ми самі? Але остаточно наші сумніви розвіялись після того, як фонд «Українська перспектива», очолюваний Сергієм Одаричем, попросив дозволу редакції видати серію критичних статей зі столичного життя, що виходили під рубрикою «Афери міської влади». Заперечувати не було сенсу, і окреме видання формату роман-газети побачило світ під назвою «Афери київської влади, або як Леонід Косаківський столицею керував». У вихідних даних значилося: «Збірник статей із газети «Вечірній Київ». Це видання не було масовим, але стало резонансним. Подейкують, що саме воно лягло на стіл Президента України і дало поштовх до створення урядової комісії для перевірки столичних справ. Перевірка підтвердила всі ті факти, які висвітлювалися у «Вечірньому Києві» та окремому виданні за газетними матеріалами. Зрештою, після перевірки Леонід Косаківський позбувся посади столичного мера.

Цей випадок лише підтвердив істину: будь-яка публікація на гостру тему, що цікавить загал, має право продовжити життя поза періодичним друкованим виданням. І утвердив редакцію в тому, що власну бібліотечку варто заснувати. Тим більше, що критерії добору матеріалу лежали на поверхні – видавати тільки ті публікації, які викликали читацький інтерес і читацькі відгуки.

Таким чином було засновано «Бібліотечку «Вечірнього Києва». За п΄ят­надцять років у цій серії було випущено понад два десятки книг. Серед них кілька книг статей першополосної рубрики «Колонка головного редактора», матеріали судового процесу за позовом до газети тодішнього міністра оборони Україна Валерія Шмарова на захист честі, гідності та ділової репутації під назвою «Суд і осуд», «Епітафії» Миколи Сома, «Лікувальна магія українців» та «Аптека на городі» відомого лікаря-фітотерапевта з Яготина Євгена Товстухи, байки Андрія Чорноуса «Ослячий імпічмент», наукове дослідження Петра Харченка «Тригнозис», сатирично-гумористичні твори Павла Гла­зового «Сміхослов» та інші.

Але чи не найвищим досягненням стали дві книги, випущені в редакційній серії, які є особливою гордістю редакції. Їх варто згадати не в переліку, а сказати детальніше.

Під кінець перестройки, коли демократизація досягла апогею, можна було публічно говорити те, що колись заборонялося. У той час ши­рить­ся рух за відродження національних цінностей українського народу, створюється Товариство української мови, у “Вечірньому Києві” теж з’явля­ють­ся публікації на ці теми. Редакція прагне відійти від інформативності у серйозних проблемах, порушувати цілинні як на ті часи пласти.

Ну, хто може сказати більше і краще про українську мову, ніж Іван Михайлович Дзюба, який свого часу написав свою знамениту працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, за яку й був репресований. Повтор?

Велика, на цілу полосу формату А-2, стаття Івана Дзюби “Бо то не просто мова, звуки...” була опублікована без жодної купюри. Спочатку вона була негативно сприйнята міським партійним чиновництвом – навіть редактора збиралися заслухати на бюро міськкому. Та на щастя, її позитивно відзначили керівники республіки: спокійна, зважена, аргументована робота. Перший секретар міськкому партії сам потелефонував редакторові і, переповівши про позитивну оцінку в цека партії, сказав: “Так тримати”.

Раз так тримати, то ми розгорнули широку дискусію – відгуки на статтю йшли широким потоком. Газета фізично неспроможна була їх усі оприлюднити. Я попросив Дзюбу зробити огляд читацької пошти. Він погодився, і ще подав дві великі статті за листами читачів.

Тема була настільки актуальна і так добре сприймалася читачами, що наші публікації помітило видавництво «Радянський письменник» і запропонувало видати їх окремою книжкою, а мене попросило написати передмову. Іван Дзюба на пропозицію радо пристав. Книжка, назвою до якої було взято заго­ло­вок газетної публікації «Бо то не просто мова, звуки...», з’явилася друком 1990 року. А 1991 року за цю працю авторові було присуджено Державну (нині Національна) премію імені Тараса Шевченка.

Звичайно, такою публікацією можна пишатися – кращого визнання того, що газета вдало відгукнулася на потребу часу, правильно визначила епіцентр суспільного інтересу, знайшла автора, котрий якнайкраще виконав суспільне замовлення, – кращого визнання годі й шукати.

Історія виходу другої книги не така гучна, але не менш важлива і повчальна.

Якось наш постійний автор, кандидат біологічних наук і засновник Української академії оригінальних ідей Петро Харченко, приніс мені грубий рукопис під назвою «Феномен України» і запропонував принагідно ознайомитися.

– Автор Олексій Братко-Кутинський, на жаль, уже покійний, великий український патріот, – пояснив Харченко. – За життя він з відомих причин не міг цю неординарну працю опублікувати. І нині, куди його вдова не зверталася, всі за інерцією відмовляли. Може, вас зацікавить?

Не скажу, що мене рукопис порадував: обсяг явно не газетний, а в редактора не так багато часу, щоб витрачати його на читання матеріалів, які навряд чи згодяться до друку, але відмовити товаришеві не зміг. А сівши читати, вже не міг відірватися. Праця справді унікальна, – фундаментальне, історико-філософське дослідження, погляд на минуле і теперішнє України зовсім свіжий, принаймні, незвичний для радянських часів, а головне – праця ставила з голови на ноги пануючу тривалий час радянську ідеологію.

Незважаючи на великий обсяг, я прийняв рішення опублікувати працю повністю. З номера в номер ішли подачі «Феномена України» Олексія Братка-Кутинського. Вони викликали жвавий інтерес у наших читачів – про «Феномен» заговорили, робили ксерокопії подач і посилали друзям, писали до редакції листи з проханням надіслати газети з публікаціями. Було чимало пропозицій видати Братка-Кутинського окремою книгою.


Тут, як кажуть, і карти в руки – книга була видана 1996 року десяти­тисячним накладом, який так швидко розійшовся, що через п’ять місяців до­ве­лося друкувати друге видання таким же тиражем – факт, сам по собі показовий.

Зі сказаного випливає, що друковані засоби масової інформації тим повніше задовольняють інформаційні потреби суспільства, чим повніше й об’єктивніше відображають життєві реалії. А для цього дуже важливо диференційовано підходити до читача, за допомогою рубрикації добирати відповідну тематику, адресуючи її конкретній категорії читачів. Якщо вдається порушити справді суспільно значущі теми, зачепити читача за живе, викликати його відповідну реакцію, значить редакція на правильному шляху. Коли ж газетний розділ перетворюється на само­дос­татнє видання, а окремі публікації чи їх серії отримують друге життя у вигляді книги, то висновок один: редактор і журналісти не тільки йдуть у ногу зі суспільним розвитком, а й випереджають його, отже, високопрофесійно виконують свою комунікативну місію.

Рекомендована література

Бухарцев Р. Т. Творческий потенциал журналиста. – М. – 1985.

Горизонти публицистики. – М. – 1981.

Карпенко Віталій. На нашій, не своїй землі…– К. – “Вечірній Київ”. – 1998.

Карпенко В.А. Правды о себе не побоитесь?… – К. – 1986.

Кузнецова О. Аналітичні методи в журналістиці.. – Львів. – 1997.

Методы журналистского творчества. – М. – 1982.

Погрібний Анатолій. По зачарованому колу століть, або Нові розмови про наболіле. – К. – 2001.

Свитич Л.Г. Как повисить зффективность журналистской работы? – М. – 1987.

Сучасна українська журналістика: поняттєвий аппарат (за редакцією А. З. Моска­лен­ка. – К.- 1997.

Хто є хто в українських мас медіа. – К., 1997.

Шкляр В.І. Основи теорії журналістики. – К. – 1996.

Запитання та завдання для практичних занять і самостійноїи роботи

1. Тематична рубрикація газети. Аналіз практики на прикладі будь-якої газети на вибір.
   
2. Що потрібно для того, щоб газетний матеріал не був одноденним?
   
3. Ви призначені головним редактором щоденної загальнополітичної газети – з чого почнете?
   
4. Як тематично збалансувати газету?
   
5. Визначіть суперрубрики та основні рубрики для молодіжного тижневика.
   
6. У чому полягає диференційований підхід до читача?
   
7. Ділова гра: із студентської групи створюється редакція, обирається головний редактор, розподіляються ролі згідно зі штатним розписом. Завдання: спланувати, підготувати, відредагувати мінігазету, або принаймні – тематичну студентську сторінку для однієї з київських газет
   

Розділ ІІІ. організаторські засади


редакторської справи

• Диспетчер творчого процесу
  
• Редактор і політика
  
• Промотор масової роботи
  
• Редакційна акція: задум та проведення
  
• Фінансист і менеджер
  

Тема 11. диспетчер творчого процесу

• Постать головного редактора
  
• Чіткість у роботі
  
• Роль редактора в плануванні роботи
  
• Наукова організація праці
  

1.Головред – передусім керівник


Більшість положень і міркувань, які порушуватимуться у цій темі, стосуються газет різного тематичного спрямування та різних форм власності: вони є типовими. Однак слід мати на увазі, що в даному випадку йдеться про загальнополітичну періодичну пресу, а точніше – про щоденну газету, тому певні нюанси не варто приміряти на ту періодику, для якої вони не характерні.

У редакційному колективі кожен творчий працівник виконує визначену йому штатним розписом певну службову роль і відповідає за конкретний тематичний пласт чи конкретну ділянку роботи. Головний редактор відповідає за все: за тематику та ідеологічний напрям газети, за дотримання технологічного графіку і своєчасну здачу плівок чи фотоформ, за забезпечення нормальних умов для роботи людей, за фінансовий стан редакції та своєчасну виплату заробітної плати, за тепло в приміщенні взимку і за прохолоду влітку. За будь-який промах у роботі редакції, за неточності, помилки, перекручення фактів у редагованому виданні, поведінку підлеглих журналістів на публіці саме він несе персональну відповідальність перед засновниками і перед власною совістю.

Тому його постать можна розглядати в різних іпостасях, але зараз нас цікавить головний редактор, як керівник редакційного колективу та організатор творчого процесу.

Перед цим доцільно з’ясувати один момент. Часто у журналістських колах спалахують дискусії – чи повинен головний редактор сам писати, чи його справа тільки керувати процесом. Як і в кожній дискусії, виникають протилежні думки. Одні вважають, що людина, яка очолює творчий колектив, має сама творити. Інші переконані, що підготовка і написання головредом матеріалів для свого видання не тільки недоцільна, а й невиправдана, оскільки відвертає його від безпосередніх управлінських та представницьких функцій. Мовляв, хай ліпше успішно керує, а журналісти з підготовкою матеріалів якось самі впораються.

Є своя логіка і в першому, і в другому твердженнях. Справді-бо, найкращий варіант, якщо головред не тільки добрий організатор і керівник, але й неабиякий журналіст, який може робити все те, чого він вимагає від творчого працівника. Однак, якщо головний не напише матеріал особисто, то на засобі масової інформації це практично не позначиться. А от коли він, витрачаючи час на написання журналістського твору, що, до речі, не входить у його функціональні обов’язки, упустить якийсь важливий момент в організації творчого процесу, праці взагалі, не кажучи вже про різні стратегічного характеру речі, це може суттєво відбитися і на творчому, і на фінансовому стані редакції. Висновок: написання головним редактором журналістських творів не є для нього обов’язковим, хоча є бажаним; його справа – організувати трудовий процес і надихнути на творчу працю підлеглих журналістів. Детальніше повернемось до цієї ситуації, коли розглядатимемо питання про морально-психологічну атмосферу у редакційному колективі.

Головним завданням головного редактора є так поставити справу, щоб редакція працювала чітко і злагоджено, як годинниковий механізм. Як у годиннику кожен триб виконує свою роль, щоб годинник показував правильний час, так і кожна редакційна ланка повинна у взаємодії з іншими не давати жодного збою заради загальної мети – своєчасному випуску доброякісної інформаційної продукції.

Майстерність головного редактора – це передусім його організаторські здатності, мистецтво управляти людьми, щоб правильно налагодити виробничо-творчі процеси.

Що ж потрібно для цього? Питання це об’ємне, та виділимо три найважливіші якості.

По-перше, тримати руку на пульсі життя. Тобто, уміти мислити стратегічно, стежити за перипетіями суспільно-політичного життя, добре орієнтуватися в обстановці, узагальнювати і прогнозувати хід подій. Тільки тоді можна грамотно будувати загальну лінію газети, бути в руслі того, що відбувається, вловлювати актуальні теми для свого видання.

По-друге, уміло добирати і розставляти кадри. Свого часу сумної згадки “вождь народів” Сталін сказав: кадри вирішують все. Він мав на увазі вузько партійні цілі, але сентенція попри її гіперболізацію правильна у принципі. Хто з редакторів не мріє мати журналістів грамотних, професійних, оперативних, дисциплінованих і, звісно ж, здібних, якщо не талановитих? Ринок же журналістських кадрів у наш час – час бурхливого зростання потреб на них, – зрозуміло, обмежений. Адже на початок 2005 року в державі було зареєстровано понад 20 тисяч друкованих видань. За приблизними підрахунками виходило, що на цей час у редакціях працювало близько 70 тисяч людей без спеціальної журналістської освіти.ПОВТОР? Попри відкриття більше двох десятків спеціалізованих відділень у регіональних вищих навчальних закладах (при далекій від необхідного професійній якості їхніх випускників), а також попри збільшення кількості студентів у базових журналістських центрах – Київському інституті журналістики національного університету імені Тараса Шевченка та відповідному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, – попри все це не вдається закрити дефіцитну діру у нинішніх потребах журналістських кадрів.

Програмні завдання засобу масової інформації та висока суспільна відповідальність головного редактора змушують його особисто перейматися добором працівників. Тим більше в умовах нинішнього кадрового голоду.

Звідки ж брати потрібні кадри?

Є чотири найпоширеніших джерела:

– поповнювати колектив з новоспечених випускників існуючих навчальних закладів, усвідомлюючи, що для того, щоб підготувати доброго журналіста з новоспеченого випускника потрібна принаймні дворічна “обкатка”;

– запрошувати у нинішніх умовах конкуренції помітних журналістів з інших видань, стимулюючи їх кращими перспективами та вищою платнею;

залучати журналістів-“мігрантів”, які з ідеологічних, матеріальних чи інших міркувань залишають свої видання, шукаючи кращого місця.

– дбаючи про віддалену перспективу, набратися довготерпіння і добирати талановитих абітурієнтів і посилати їх на навчання на контрактній основі, повністю оплачуючи його (якщо, звичайно, є для цього фінансові можливості). Шлях довготривалий, але обнадійливий, оскільки то вже будуть фахівці, які зобов’язані відпрацювати обумовлений термін у даній редакції.

По-третє, досконало знати технологічний процес та уміти вміло управляти ним. Важко уявити людину на посту головного редактора, яка, мало тямлячи у газетній справі, не ознайомлена з основами поліграфії, не маючи бодай приблизного уявлення про технологічний процес проходження газети від верстки до видачі тиражу, взялася за цю нелегку справу. Такий головний редактор раз у раз потраплятиме у смішні ситуації, демонструючи власну некомпетентність і втрачаючи на цьому авторитет керівника. Не зможе така людина успішно управляти виробничим процесом і колективом, як не зможе керувати лікарнею нелікар.


2. Чіткість у роботі


Злагодженість дій, коли один одного розуміє з півслова, а то й з погляду, – надзвичайно важлива якість у роботі будь-якої редакції, надто ж – у щоденнику, коли треба розраховувати кожну хвилину. І коли дає збій якась одна ланка, (наприклад, коректура, а ще гірше – секретаріат), то це вносить нервозність у роботу багатьох, може “залихоманити” інші ланки, “здибити” весь технологічний процес, призвести до зриву технологічного графіку. Звідси можливі штрафні санкції з боку поліграфпідприємства, а найголовніше – це може унеможливити своєчасне доставлення газети передплатникам, оскільки графік видачі накладу синхронізований з розкладами відправлення потягів та літаків.

Необхідну злагодженість мусить і повинна забезпечити чіткість у роботі. Вона залежить від конкретності дій кожної редакційної ланки і кожного працівника зокрема. Як кажуть у народі, кожна тушка має висіти на своєму гаку. Кожен працівник має бути на своєму місці і добросовісно виконувати свої функціональні обов’язки.

Від кого це залежить? Звичайно, від першого керівника. Саме головний редактор зобов’язаний подбати про доцільну систему організації праці, зістикувати всі ланки в один нерозривний ланцюг. Для цього потрібні:

– Продумана до дрібниць регламентація роботи трудового колективу. Вона починається зі штатного розпису, який випливає зі структури редакції. Розпис передбачає конкретний перелік посад у редакції: від головного редактора до прибиральниці.. Згідно з ним формується фонд заробітної плати.

– Інструкція про функціональні обов’язки, узгоджена зі штатним розписом детально конкретизована: знову ж таки – від головреда до прибиральниці. Це дозволить відразу нейтралізувати можливі конфліктні ситуації, які нерідко виникають якраз через незнання людьми своїх обов’язків або через розпливчастість службової інструкції.

– Конкретність завдань, які висуває головний редактор перед колективом, внутріредакційними структурними одиницями та окремими працівниками. Люди тоді успішно впораються з тим, що хоче керівництво, якщо вони чітко уявлятимуть, чого від них хочуть. Тому головред повинен подбати про те, щоб самому усвідомити, чого він хоче і чітко сформулювати завдання, по можливості визначити його параметри, шляхи виконання і, звісно ж – термін виконання.

– Дотримання дисципліни всіма і кожним, у великому і малому. Дисципліна скрізь і завжди була і є основою успішної трудової діяльності. Відсутність дисципліни може призвести до анархічності і негативно позначитися на кінцевих результатах.

В редакції газети є такі розуміння дисципліни: трудова, технологічна, міжособистісна.

Трудова дисципліна – це добросовісне виконання працівником “писаних і неписаних правил”, які регламентують життя трудового колективу. Йдеться про дотримання затвердженого розпорядку дня, графіку чергувань по номеру, відвідування редакційних заходів (засідань редколегії, літучок, зборів – кого це стосується), виконання вказівок керівництва.

Технологічна дисципліна – це суворе дотримання технологічних вимог і норм при підготовці газети до випуску: від авторського та редакційного ориґіналу до виведення плівок, а для чергових по номеру – до підписання газети “в світ”.

Міжособистісна дисципліна – поняття суто моральне. Вступаючи в комунікативні взаємини з колегами, кожен працівник мусить дисциплінувати себе в тому сенсі, що таке спілкування має включати взаємоповагу, коректність, уважність до співрозмовника. Тут треба пам’ятати вироблену людством істину: стався до інших так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе. Тоді не виникатимуть прикрі колізії та образи.

• Вимогливість головного редактора. Це положення самозрозуміле, особливих коментарів не потребує. Вимогливість – ключ до забезпечення дисципліни. І якщо трапляються порушення цієї найголовнішої заповіді редакційного життя, головред не повинен залишати такі факти непоміченими, а відповідно реагувати, використовуючи доступні йому засоби (особиста бесіда з порушником, висловлення зауваження, поставлення на вид, оголошення догани). Важливо, щоб такі заходи впливу були не кулуарними, а прозорими, щоб і порушник, і його колеги розуміли, за що і чому накладене адміністративне стягнення.
  
• Особистий приклад. Золоте правило для кожного трудового колективу – дисципліна стосується всіх: і рядового працівника, і його керівника. Хіба може головний редактор вимагати від підлеглих своєчасно приходити на роботу, на загальноредакційні заходи за його участю, коли сам має звичку запізнюватися, та ще й навіть не перепросивши? Звичайно ж, це розмагнічує працівників: якщо можна головному редакторові, то чому не можна їм?
  

Дотримання цих, за суттю, нескладних, але важливих принципів допоможе досягти бажаного – таких необхідних злагодженості та чіткості в роботі колективу, про яку мріє кожен головний редактор. Тоді можна серйозно прогнозувати загальний успіх.

3.Плановість у роботі


Під час горбачовської перестройки, та й у перші роки Незалежності модним було нищівно критикувати радянську централізовану систему управління економікою і її серцевину – плановість. У принципі критика справедлива, оскільки зведена до абсолюту плановість, яка перетворилася в дріб’язкову суцільну регламентацію, заводила у глухий кут, сковувала ініціативу та спонукальний стимул до праці.

Однак так звана планова соціалістична економіка скомпрометувала себе зовсім не тому, що вона планова, а тому, що під личиною плановості крився зовсім інший зміст – централізоване директивне керування господарством, характерне для тоталітарних режимів. Простіше – під плановою системою розумівся звичайнісінький волюнтаризм і командування. Вся видавнича справа, як книгодрукування так і випуск періодики, були підпорядковані панівній ідеології, взагалі розглядалися як частина компартійної справи, жорстко контролювалася цензурою, без дозволу якої жодна книга, жодна газета, жоден журнал не міг побачити світ. ПОВТОР?

Редактори у цій ситуації зобов’язані були проводити лінію партії, пильно стежити за будь-яким відхиленням від цієї лінії, а самі вони контролювалися подвійно – органами цензурного нагляду та партійними комітетами. Виявлені ідеологічні неточності, помилки і недоліки обговорювалися “у верхах”, на втручання цензури керівникам видавництв, редакторам періодики доводилося давати пояснення, їх “проробляли” на зборах, викликали у партійні комітети, нерідко ухвалювалися розгромні рішення, які обговорювалися в інших видавництвах та редакціях, аби і там не повторювалися такі недогляди.

Разом з тим огульне заперечення планової економіки – велика помилка. Адже планування властиве також капіталістичному виробництву. Це можна простежити як на державному рівні, так і на індивідуальному. Адже затвердження державного бюджету будь-якої країни передбачає збалансуванням дохідної та витратної частин, що і є своєрідним планом. У масштабі країни треба дбати про продукування в потрібній кількості тієї чи тієї продукції, і коли намічається дефіцит певних товарів, держава економічними (не командними!) методами стимулює їхнє виробництво чи імпорт. Власник чи співвласники будь-якої фірми, організовуючи те чи те виробництво, мають на оці передусім отримання прибутків. Щоб досягти цієї мети, домогтися необхідного кінцевого результату, необхідно зважити можливості, порахувати наявні ресурси, визначити, які потрібні кошти, знаряддя, матеріали та робоча сила, підрахувати затрати й прикинути майбутній зиск. Тому і маємо практично той самий план.

Отже, ринкова економіка аж ніяк не заперечує певного планового регулювання. Вся різниця в тому, підкреслимо ще раз, що робиться це не командуванням, не вольовими методами, а економічними.

У книговидавничій та пресовій галузях працювати безпланово, що прямувати наосліп. План – це ясність на сьогоднішній день і перспектива на день прийдешній. Видавництво у тій класичній формі, що дісталась нам у спадок від радянського режиму, себто у формі поліграфічного комбінату, що об’єднує і пресово-видавничу справу і поліграфію, може мати кілька різновидів планів. Серед них:

– Перспективний план розвитку виробництва. Це універсальний план, в якому передбачена розробка головних напрямків і виробничо-фінансових показників на тривалу перспективу, зазвичай на п’ятиріччя. Передбачаються капіталовкладення, прогнозується їх віддача, підвищення продуктивності та вдосконалення організації праці, розвиток соціальної сфери тощо.

– Виробничий план друкарського підрозділу конкретизує перспективний план щодо поліграфічної складової виробництва, розкладаючи його по окремих цехах.

– Тематичний план передбачає, які конкретно книги має випустити видавництво протягом певного часового відтинку. Складається, як правило, на рік, хоча може охоплювати і триваліший часовий відтинок. У темплані вказується автор, назва праці, стисла анотація та передбачуваний наклад.

– План упровадження нової техніки фіксує наміри технічного переоснащення виробництва, передбачає капіталовкладення на нову техніку і технологічні лінії, терміни їх придбання та монтажу тощо. Складається на перспективу.

– План економічного розвитку розвиває і конкретизує перспективний план під кутом економічної доцільності. Може бути складовою частиною (розділом) перспективного плану.

– Промфінплан фактично є передбачуваним зводом промислово-фінансових показників на поточний рік.

– Бізнес-план – віяння нового часу. Продиктований вимогами ринкової економіки. Це універсальний план, який може включати в себе окремими позиціями положення перерахованих вище планів.

– План-графік підготовки рукописів до видання, іншими словами перетворення авторських ориґіналів в ориґінали видавничі. Суть його полягає в тому, щоб визначитися в термінах цієї підготовки і ритмізувати роботу як редакторську так і видавничу.

Планування роботи друкованого засобу масової інформації, у нашому випадку щоденної загальнополітичної газети, має свої особливості, продиктовані його специфікою. Як суб’єкт підприємницької діяльності, газета може мати плани з того набору, який наводився вище, та найчастіше – бізнес-план. Як творча структура вона має свою, дещо відмінну систему планування.

Планування роботи редакції є промовистим показником правильної, організації роботи засобу масової інформації. Без цього неможливо грамотно вести його тематично-проблемну лінію. Попри творчий характер журналістики загалом, попри її надзвичайну оперативність та нап­ру­жений ритм самого суспільного життя, яке вона зобов’язана відображати, коли події, трапляється, з блискавичною швидкістю змінюють одна одну і цим вносять зміни в уже зверстані газетні полоси чи навіть у готові фотоформи, збиваючи з ритму технологічний процес, – незважаючи на все це, відмовлятися від планування роботи не можна. План – це передбачення майбутньої проблематики виступів з урахуванням постійно змінюваних реалій, це заряд на цілеспрямованість журналістського колективу загалом і редакційних підрозділів зокрема, це, зрештою, конкретизація програми дій та способів реалізації загальної лінії засобу масової інформації стосовно суспільної обстановки, яка динамічно змінюється. Робота без плану – це тематична безсистемність, анархічність і непослідовність у донесенні до споживача життєвих реалій. Така робота об’єктивно знижує дієвість журналістських матеріалів та ефективність масової інформації взагалі.

Які ж бувають види редакційного планування?

–Перспективне планування – це програма роботи на тривалий період. Як правило, такий план складається на рік і його, безумовно, неможливо детально конкретизувати за тематикою. Він передбачає найзагальніші тематичні напрями, можливі масові акції, проведення рекламних кампаній з випуском відповідної продукції, що само собою вимагає чимало часу і зусиль. Очевидно, до перспективних планів можуть заноситись ідеї реформування засобу масової інформації, його технічне переоснащення, зміна формату, композиційно-графічного та поліграфічного обличчя тощо.

–Місячний план – складається на поточний місяць. Він більше проблемно-тематичний і менше організаційний. Конкретизує ідеї, закладені в перспективному плані. Складають такий план редакційні підрозділи, в ньому перед­ба­чаються теми, які потрібно порушити протягом місяця, а по можливості називаються автори.

І перспективний, і помісячні плани обговорюються редколегією, нею ж і затверджуються. Після цього узаконюються наказом головного редактора і стають документом, обов’язковим до вико­нан­ня, яким керуються відділи у повсякденній роботі.

–Потижневе планування ще більш конкретизоване. Якщо це тижневий план роботи редакції щоденної газети, то він охоплює кожен випуск окремо, називає не тільки можливі теми та їх авторів, а й містить назви уже підготовлених матеріалів із редакційного запасу. У ньому беруть участь керівники усіх творчих редакційних підрозділів.

–План чергового номера належить до поточного, повсякденного планування. Уточнюється на щоденних планерках, де присутні члени редколегії, завідувачі (редактори) відділів, а при потребі й інші творчі працівники. Тут розглядається розташування матеріалів по сторінках, називаються новини, які мають бути обов’язково подані, обговорюються заголовки, “шапки”, виноски і врізи. Це, фактично, робоча програма для бригади, яка працює над випуском номера.

План номера може під тиском подій змінюватися уже в процесі випуску, але зняти запланований матеріал та замінити його іншим, важливішим або оперативнішим можна тільки з дозволу головного редактора чи особи, яка його в даний час заступає.

–Індивідуальні творчі плани безвідносно до того, чи зафіксовані вони на папері, чи утримуються в голові журналістів, необхідні для плідної роботи кожному працівникові пера. Вони дозволяють йому сконцентрувати зусилля на найголовніших проблемах, визначивши їхню черговість, правильно розподілити свій час, вносити конкретні пропозиції до місячного та тижневого планів.⁴⁰

–Особистий план головного редактора. Плановість у роботі забезпечує головний редактор. Він вказує основні напрямки роботи підрозділам, зосереджує увагу працівників на найголовніших проблемах, вимагає щонайбільшої конкретності у планових начерках, корегує в залежності від кон’юнктури будь-який план, вносячи до нього зміни, які відповідали б вимогам часу. Припустімо, що газета на президентських виборах, загалом об’єктивно висвітлюючи перебіг подій, все-таки симпатизувала одному з претендентів. Відбулася Помаранчева революція, сталися значні зміни в житті політикуму, отже, незалежно, кому з кандидатів симпатизувала газета, необхідно оперативно і гнучко уточнювати тематику відповідно до ситуації.

Але головред, вимагаючи від інших плановості в роботі, мусить подумати над тим, що і самому йому треба мати особистий план та дотримуватися його. Форма його може бути різна, необов’язково класична, з датами і назвою тем. Але у своєму діловому щоденнику-щорічнику, – а такий має обов’язково бути в головреда – варто помічати і найголовніші перспективні віхи, і конкретику: де що відбувається, цікаве для нього, де йому слід побувати особисто, а куди досить послати кореспондента, про що не забути завтра і тому подібне. Це дозволить внести чіткість в розпорядок дня, працювати розмірено й продуктивно, показувати власний приклад підлеглим.

Планування – невід’ємна риса наукової організації праці. Що більше у планах конкретики, то легше за ними працювати, тим пліднішого результату можна очікувати. План – робочий інструмент, який систематизує журналістську працю, дозволяє не упустити найважливіші моменти.

Головний редактор повинен пам’ятати, що мета нормального планування полягає в уреальненні накресленого. Добитися успішного його виконання можна, якщо дотримуватися трьох основних принципів:

–виявлення актуальних проблем;

–визначення способів і засобів їх розв'язання;

–заохочення працівника за подану ідею або прийняту для реалізації тематику.

Але план – не догма, якої треба дотримуватися буквально, від якої не дозволено відступати; план може змінюватися в залежності від зміни життєвих реалій. І нічого страшного в цьому немає, це цілком природно, а часто навіть необхідно.

Зворотна сторона медалі – це коли планування стає звичною формальністю, здійснюється тільки на вимогу керівництва. Вимагає головний редактор скласти план – будь ласка, ось він, поданий. Але той, що його складав, як звикле, більше до нього не повертається. Таке планування задля проформи нічого не дає, воно тільки відбирає час. Плани мають бути продуманими, осмисленими і, по можливості, якомога конкретнішими. Тільки реалістичні плани стануть у пригоді, ляжуть в основу діяльності засобу масової інформації та позитивно впливатимуть на його ефективність.⁴¹


4. Інші елементи наукової організації праці

Все, про що йшлося, належить до сфери наукової організації праці, яка у наш динамічний час набула надзвичайної ваги. Це повністю, а можливо й передусім, стосується такої тонкої сфери виробництва, якою є виробництво інформаційної продукції: адже в розвитку людської цивілізації настав черговий, вищий етап суспільного розвитку – інформаційна ера.

Розглянемо деякі суттєві елементи наукової організації праці в редакції загальнополітичного щоденника: вони більшою чи меншою мірою можуть бути корисними також для інших типів видань.

Структуризація редакції – основа доцільної та ефективної організації праці. Тому головний редактор, створюючи новий колектив, чи прийнявши уже сформований, повинен ретельно придивитися до структури редакції. Вона включає, принаймні, три важливі моменти, з яких треба при цьому виходити:

– завдання та вимоги, які поставлені перед виданням засновником;

– струнка система підлеглості та звітності, де кожен відповідає за конкретну ділянку;

– простота управління та контролю.


Знову ж таки, структура не є застиглою формою, вона розвивається у руслі суспільних потреб. Візьмемо для порівняння структуру “Вечірнього Києва” за компартійних часів та після здобуття газетою статусу незалежної.

Структура редакції газети “Вечірній Київ” за компартійної системи

				Головний редактор
Заступник редактора				Бухгалтер				Відповідальний секретар
Тематичні відділи								Літредактори, коректори