Професійні засади

Вид материала

Документы

Содержание

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Запитання та завдання для практичних занять і самостійної роботи

Поясніть, що таке політична кампанія та яке місце у ній посідають ЗМІ.
Як узгодити принципи демократії та плюралізму у засобі масової інформації політичної партії?
Яку роль відіграє головний редактор (редактор) у вироблені стратегічної лінії засобу масової інформації на період політичної кампанії?
Як незалежному засобові масової інформації пройти крізь рифи різних політичних інтересів і не відступити від принципів демократії, свободи слова та етичних журналістських норм?
Практичне завдання: скласти організаційно-тематичний план роботи на період парламентських виборів засобу масової інформації:

-державного;

-партійного;

-олігархічного;

-незалежного.

Тема 13. промотор масової роботи

Мас-медіа і суспільна свідомість
Організаторський талант редактора
Масова робота редакції
Форми масової роботи

1. Вплив мас-медіа на суспільну свідомість

Суспільна свідомість, яка визначає настрої, реакцію на життєві реалії будь-якої спільноти, визначається багатьма факторами: соціальними, економічними, політичними, екологічними тощо. Та не в останню чергу – інформаційними. Від того, наскільки повно, об’єктивно, всебічно інформоване населення про все, що відбувається в країні і світі, залежить його усвідомлення власної місії у розвитку держави, його громадянська позиція, політична активність, життєва цілеспрямованість. Звідси непересічне значення інформаційного впливу на суспільний розвиток, що його здійснюють засоби масової комунікації, надто у нашу інформаційну еру.

Свого часу засновник більшовицької партії Ульянов-Ленін висунув відомий теоретичний постулат про газету, як колективного організатора, який нині при критиці ленінізму нерідко відкидається геть як такий, що суперечить свободі слова, ставить ЗМІ у залежність від певної політичної сили, перетворює журналістику в прислужницю керівної верхівки. І це справді так за умови абсолютизації організаторського феномену мас-медіа та викривлення його в практичній діяльності. Однак недооцінювати організаторське значення мас-медіа в житті суспільства не тільки необачно, але й вищою мірою не виправдано, оскільки при цьому виключається використання могутнього, тонізуючого засобу впливу на вирішення загальносуспільних завдань.

Організаторська роль засобів масової інформації – преси, телебачення, радіо – випливає з функціональних особливостей і суспільного призначення масової комунікації. Результативність цієї ролі залежить від глибини впливу на суспільну свідомість та її формування. Що більша об’єктивність, правдивість, публіцистичність засобу масової інформації, то більша довіра аудиторії до нього. Що більша довіра, то більший вплив на аудиторію.

За нових обставин утвердження української державності, переведення економіки на ринкові умови, розвитку демократичних засад у суспільстві та викорінення рудиментів тоталітаризму надзвичайно зростає значення організаторської функції засобів масової інформації.

Ці функції реалізуються двома шляхами: опосередковано та безпосередньо. Як комунікант, інформуючи населення, пропагуючи демократичні цінності, зміцнюючи духовні й моральні засади суспільства, засоби масової інформації впливають на суспільну свідомість, розширюють кругозір населення, викликають відповідну зворотну дію комуніката, спонукають його до певного типу поведінки. В цьому якраз і втілюється практично опосередкована організаторська функція ЗМІ.

Попри певний скептицизм щодо організаторської ролі журналістики, знову ж таки через деформовану практику колишньої компартійної преси, вона як і раніше, так і нині органічна для засобів масової інформації. Сучасне журналістикознавство відзначає, що сьогодні відбувається помітна активізація цієї функції, що зумовлено зростанням впливу публіцистичного слова. Газета, телебачення, радіо стали основними організаторами соціальних перетворень, розбудови незалежної держави, утвердження соціальної справедливості.^⁵⁵

Ця функція випливає із внутрішнього характеру і сутності самих засобів масової інформації. Інформуючи маси, утверджуючи певну світоглядну позицію, формуючи громадську думку, ЗМІ впливають на суспільну свідомість, спонукають спільноту виробляти ті чи ті погляди, а також – діяти відповідно до них. Навіть, якщо споживач інформації не поділяє позицію засобу масової інформації, його дія виявляється в активній або пасивній незгоді, у висловленні здивування, обурення чи інших почуттів. Тобто, у публіцистичному слові опосередковано закладене організуюче начало. Отже, здійснюючи своє комунікативне призначення, засоби масової інформації уже цим реалізують свою організаторську функцію.

Безпосередня організаторська функція засобів масової інформації виявляється в їхніх конкретних акціях, спрямованих на комуніката. Якщо така акція узгоджується із суспільною потребою, вціляє в епіцентр громадського інтересу, до того ж добре продумана і талановито відрежисована, вона здатна залучити до конкретної справи масову аудиторію. Навіть у рядовій публікації, наприклад, про проведення суботника чистоти у місті чи районі міститься організаційний заряд. Адже людям сповіщають про цей захід, його ініціаторів, місце і час збору та закликають взяти в ньому активну участь. Така інформація сама по собі є важливим додатком до організаційних зусиль ініціаторів і може значно їх посилити.

Та визначальним, звичайно, є опосередкований вплив засобів масової інформації на їхню аудиторію. Це повністю відповідає вимогам, які виставляються до мас-медіа у демократичному суспільстві: забезпечувати інформаційні потреби суспільства, дотримуючись об’єктивного, зваженого, плюралістичного висвітлення всіх сторін і граней суспільного життя. Та якщо при цьому суто професійна діяльність редакційного колективу підкріплюється його організаторськими зусиллями, які не тільки не суперечать основним принципам та етичним нормам сучасної журналістики, а, навпаки, поглиблюють і закріплюють їх, то це тільки посилює вплив засобу масової інформації на аудиторію, а отже, активізує та підносить його організаторську роль.

2.Організаторський талант редактора

Головних редакторів не готує жоден вищий навчальний заклад: освіта є лише платформою, підмурівком майбутньої професії. Ними також і не родяться. Головними редакторами робляться, пройшовши крізь непросте горнило журналістської та літературної практики, в процесі якої розкривається й міцніє їхній лідерський характер. Життєвий та професійний досвід плюс природні здібності та інтуїція особистості якраз і є платформою для того, щоб обійняти цю керівну посаду.

Водночас посада головного редактора засобу масової інформації – це не тільки вищий посадовий щабель у мас-медійній ієрархії, а й ознака вищої професіональної кваліфікації, більшого творчого та організаторського потенціалу. Адже головний редактор – це керівник особливого штибу. Окрім суто адміністративних обов’язків, які також вимагають неабияких організаторських зусиль, він мусить керувати творчим процесом цілого колективу, а заодно і сам бути творцем. Отже, організаторський талант редактора має двоєдину основу, яка складається з організаторського і творчого начал. Організаторську роль редактора у свою чергу можна розкласти на дві однаково важливі, нерозривні й взаємозалежні частини: керівництво трудовим колективом та керівництво, якщо можна так сказати, засобом масової інформації. Звичайно, цей поділ суто умовний, для більшої наочності. В реальності ж уміння керувати підлеглими та уміння оптимально визначати проблемно-тематичний фарватер для керованого ним засобу масової інформації у морі суспільно-політичних пристрастей, є нерозривною цілісністю та об’єктивним показником рівня професійної майстерності. І була б невдячною справою тут навіть найменша спроба відділяти талант організаторський від таланту творчого.

Зовсім не применшуючи значення природних організаторських здібностей, слід мати на увазі, що уміння організовувати і вести за собою інших базується все таки на практичному досвіді, виробляється в процесі конкретної трудової діяльності, відшліфовується в горнилі життєвих реалій. Тільки з практики прокльовується організаторська струнка, проростає й визріває сміливість узяти на себе відповідальність за вибір шляху, здатність згуртувати прихильників і спрямувати їхні сили на досягнення поставлених орієнтирів.

Для здобуття авторитету лідера-організатора, для успішного керівництва і колективом редакції, і, головно, очолюваним засобом масової інформації потрібно набути певних якостей, вкрай необхідних для керівника. Серед них першорядне значення мають такі моменти:

– Відчуття пульсу суспільного життя, правильний аналіз конкретної ситуації.

– Безпомильне визначення больових точок суспільного організму на даному етапі.

– Якомога точніше прогнозування подальшого розвитку ситуації.

– Вироблення чіткої лінії дій, виходячи з аналізу і прогнозу.

– Уміння переконати підлеглих в правильності обраної лінії та спрямувати їхні зусилля на реалізацію задуманого.

Про організаторський талант, професіональну майстерність головного редактора найкраще свідчать загальна успішність, авторитет, популярність, впливовість редагованого ним засобу масової інформації. Цей талант і ця майстерність мають три найважливіших складники:

– Чітко налагоджений технологічний процес, що дає змогу своєчасно, без зривів, згідно з графіком випускати газету чи, журнал, виходити з теле- чи радіопрограми в ефір.

– Висока творча напруга в редакційному колективі, де створена така трудова, моральна і психологічна атмосфера, коли всі працюють легко, залюбки, з натхненням і від цього отримують насолоду, оскільки відчувають, що їхня праця дає віддачу і потрібна людям.

– Масова робота редакції та проведення цілеспрямованих акцій, які доповнюють творчі здобутки, привертають увагу людей, змушують говорити про газету, радіопрограму чи телеканал.

Кожен із цих трьох складників має визначальне значення, та організаторські зусилля колективу, в яких провідна роль належить головному редакторові, найвипукліше виявляються в останньому, оскільки масова робота і масові акції відбуваються на очах у публіки та з її участю.

3. Масова робота редакції

Масова робота – поняття широке, воно включає будь-які заходи, різні форми та види редакційної діяльності, спрямовані на маси. Даруйте тавтологію, але робота з масами – це і є масова робота. Вона включає в себе також редакційні акції, які є різновидом тієї роботи, яку прийнято називати масовою. Тепер менше послуговуються терміном „масова робота”, який був широко вживаний і популярний за радянських часів, через що і вважають його анахронізмом. Нині більше почуєте термін „редакційна акція”: звучить нібито сучасніше і благородніше, хоча за суттю це і є тією самою масовою роботою. Різниця тільки в тому, що перший термін охоплює весь спектр редакційної роботи зі комунікатом, акція ж – конкретніший, цілеспрямованіший і здебільшого разовий захід, розрахований на загал.

Та хоча якою нелюбою здається через нібито свій анахронізм масова робота представникам сучасної журналістики, її різновиди чи елементи використовують редакції і пресових видань, і теле- та радіопрограм. І справа не в термінах, а в суті редакційних заходів, спрямованих на завоювання (приваблення до себе) читача, телеглядача, радіослухача. Адже без своєї аудиторії будь-який засіб масової інформації чахне, втрачає сенс. З аудиторією треба постійно працювати, вивчати її запити: без цього мас-медіа не зможуть успішно задовольняти інформаційні потреби людей.

Особливо активізуються масові заходи редакцій під час передплатної кампанії. Цей період для журналістів, як посівна пора для селян: бо що посієш, те й пожнеш. Адже від того, наскільки успішно пройде передплата, залежить не тільки благополуччя, а й саме існування друкованого засобу масової інформації. Кожна редакція на час цієї кампанії намагається вирішити принаймні два важливих завдання:

1) зберегти контингент наявного передплатника;

2) якомога збільшувати цей контингент за рахунок нових людей.

Для досягнення цієї мети використовуються різноманітні засоби. Змістовий аналіз друкованих видань періоду передплати свідчить, що в цей час посилюється проблемність та гострота журналістських виступів, збільшується кількість цікавих і навіть сенсаційних матеріалів, удосконалюються форми подачі та поліпшується поліграфічне оформлення газет і журналів.

Найдоступніший, а тому, мабуть, найпоширеніший шлях до читача – урізноманітнювати тематику, більше друкувати цікавинок, так званого чтива. Нічого в цьому негожого немає. Якщо, звичайно, відчувати міру, щоб не скотитися до так званої бульварної преси. Зрештою, як вважають деякі теоретики журналістської науки (наприклад, швейцарський професор Роджер Блюм), однією з функцій преси є якраз функція розважання.^⁵⁶ Тобто засоби масової інформації, крім інших своїх функціональних обов’язків, мають задовольняти потреби споживача в розвагах, відпочинку, психологічній розрядці. Адже багато хто хоче бодай за допомогою преси хоча б трохи абстрагуватися від щоденної напруги, від круговерті буднів, від високого ритму праці, щоб побути наодинці, відпочити душею. Отут якраз і знадобиться розважальна інформація, яка й покликана відвернути людину від важких дум, дати поживу для розмірковувань, не напружуючи надто мозок.

Тому практично кожне видання викроює площу для кросворда, чайнворда, ребуса, анекдоту тощо. Окремі газети не гребують, як кажуть, копирсатися в брудній білизні знаменитостей, передруковуючи з інших джерел подробиці їхнього інтимного життя, подружніх зрад, зґвалтувань. Звичайно, цим вони потурають не кращим смакам, ідуть на повідку неперебірливого обивателя, задовольняючи саме такого кшталту його інформаційні потреби.

Серйозні газети намагаються подати споживачеві таке “чтиво”, щоб воно було легким, необтяжливим, але водночас стало предметом для розумової гімнастики. Таким чином можна вполювати двох зайців: задовольнити потреби читача в розважальній інформації і разом з тим позитивно вплинути на розширення його культурного кругозору та ерудиції. Отут якраз і стають у пригоді активні форми спілкування редакцій з читачами.

Звичайно ж, у різноманітному комунікативному арсеналі журналістики у наш час на перше місце висуваються активні форми масової роботи з аудиторією. Проводяться зустрічі журналістів з читачами, встановлюються нові контакти, випускаються агітаційні та інформаційні матеріали, календарики з брендами газет, проводяться всілякі масові заходи, що мають привернути увагу до видання, розміщуються рекламні матеріали в інших засобах масової інформації, особливо в теле- та радіопрограмах тощо. Внутріредакційне життя проходить рід знаком передплатної кампанії і ніби отримує друге дихання. Заохочується кожна ініціатива, яка може дати позитивний результат. Словом, кожне видання намагається подати себе читачам у найкращому вигляді. Все це заслуговує схвалення і було б дуже добре якби така посилена робота, спрямована на читача, була постійною, а не приурочувалася тільки до передплатної кампанії.

3.Форми масової роботи

Вони можуть бути найрізноманітніші – все залежить від вигадки, фантазії, творчих задумок журналістів редакції, від уміння головного редактора „завести” колектив, спрямувати його енергію на вирішення поставлених завдань. Розглянемо найпоширеніші, перевірені практикою форми масової роботи.

– Соціологічне вивчення аудиторії висувається на перше місце в арсеналі різноманітних масових заходів. Не тільки тому, що у нашу інформаційну еру соціологія стала надзвичайно популярною, а переважно тому, що редакція будь-якого медійного засобу повинна знати свою аудиторію. Хто є читачі газети чи глядачі телепередачі, який їх вік, соціальний стан, яка стать, освіта, які уподобання та захоплення. Виходячи із цих знань, можна прицільно добирати і подавати інформацію, максимально задовольняючи попит на неї. Без таких знань робота буде вестися наосліп, а отже, нічого розраховувати на оптимальну дієвість матеріалів засобу масової інформації.

Яким же чином проводиться соціологічне вивчення аудиторії?

Звичайно, через опитування. Щоб таке опитування було репрезентативним, треба до нього залучати фахівців-соціологів, які розроблять науково обґрунтовану методику, що дозволить отримати досить точні результати. Отже треба звертатись до соціологічного центру чи фірми, яких уже створено чимало, або мати в штаті редакції якщо не соціологічну групу, то бодай одного-двох фахівців із цієї галузі. І в першому, і в другому випадках потрібні певні фінансові затрати, на які далеко не кожна редакція може спромогтися. Але кожна не проти мати якомога більше інформації про свою аудиторію, зокрема, її якісну характеристику: вік, освіту, стать, рід занять, життєві ідеали, прагнення, захоплення, ставлення до відповідного засобу інформації тощо, тобто мати якомога повніший і точніший соціологічний портрет свого читацького, глядацького чи слухацького загалу. Маючи і враховуючи такі дані, можна правильно будувати роботу мас-медіа, планувати тематичні напрямки та передбачати форми і способи подачі матеріалу, щоб якнайповніше задовольнити інформаційні потреби своєї аудиторії. Зайве говорити, що від цього залежить популярність, авторитет та впливовість медійного засобу.

Відсутність можливості залучити до справи професійних соціологів зовсім не означає, що треба відмовитися від спроб побільше дізнатися про свою аудиторію. Багато чого можна досягти власними силами та властивими для мас-медіа засобами. Зокрема, такими:

– Аналіз редакційної пошти – найпростіший, найдоступніший і практично беззатратний спосіб отримати перше уявлення про людей, які пишуть до газети, проблеми, які їх турбують, їхні очікування від часопису та зауваження на його адресу. Листи до редакції можуть про багато що розповісти при уважному їх вивченні. Зрештою, це не тільки показник довіри до газети, дієвості її виступів, але також такий необхідний і підживлюючий ідеями та темами зворотній зв’язок з читачами, без якого неможливий жоден діалог.

Аналіз пошти – значна підмога в роботі головного редактора: листи читачів допомагають чіткіше вловлювати пульс суспільного життя, без чого неможливо успішно вести газетну справу. В залежності від кількості листів такий аналіз робиться щотижнево, щомісячно або щоквартально – аналізувати пошту рідше немає сенсу. У «Вечірньому Києві» читацькі листи аналізувалися щомісячно, при потребі потижнево. За характером аналіз може включати такі параметри:

а) кількісний: скільки пишуть, яка динаміка надходження пошти, які тенденції намічаються – збільшується чи зменшується потік листів порівняно з попереднім періодом;

б)тематично-змістовий: про що пишуть люди, які найтиповіші проблеми у полі їхньої уваги, яка тональність переважає – позитивна чи критична;

в)географічний: з яких реґіонів країни чи районів міста найбільше та якого характеру надходить листів;

г)галузевий: від представників яких галузей економіки надходить найбільше листів;

д)особистісний: далеко не в усіх листах їхні автори розповідають про себе, однак з окремих деталей можна визначити віковий та освітній ценз дописувача, характер його професію тощо.^⁵⁷

Головний редактор попри велику зайнятість повинен знаходити час для ознайомлення з редакційною поштою: у ній – подих життя, людський біль і радощі, розчарування і надії, оцінка роботи редакції та нові теми для газети. Звичайно, при великій кореспонденції неможливо перечитати особисто кожен лист («Вечірка» отримувала до 150 тис. листів на рік), та й листи за своїм змістом не рівноцінні, тому й немає потреби читати все підряд. Як головний редактор газети я починав свій робочий день з перегляду пошти. В редакції було заведено правило: на стіл головреду клали всі проблемно гострі листи та в яких критикувалася газета або високі керівники столиці й держави, а також усі ті, які адресувалися конкретно на його ім’я. Це було справжнє джерело мудрості та неоцінима скарбниця тем для газети: листи допомагали чіткіше визначати проблемні точки громадського життя, а отже – вгадувати суспільні інтереси.

– Анкетування через газету – це прицільне продовження вивчення настроїв і почувань аудиторії, громадської думки щодо конкретних проблем.. Анкета в залежності від мети, яку ставить видання, може бути багатоаспектна, тематична і спрощена. Багатоаспектна анкета формується із різнопланових запитань, на які редакція зацікавлена мати відповідь; тематична присвячується одній, актуальній у даний час темі; спрощена стосується окремого, локального питання і вимагає простої відповіді: так чи ні.

Готуючи запитання для перших двох типів анкет, треба намагатися, щоб вони були прості і зрозумілі, не вимагали багатослівної відповіді; а сама анкета не була надто об’ємною. Тоді можна сподіватися на достатній масив листів, які хоч і не будуть репрезентативними, та можуть стати приводом для роздумів.

„Вечірній Київ” свого часу широко використовував анкетну форму вивчення громадської думки. Найкориснішою та найпродуктивнішою була так звана „заочна читацька літучка” – фактично це було заочне обговорення роботи редакції та її творчого доробку. Зважаючи на високий рівень політизації суспільства в часи перестройки та значну популярність часопису, ми не боялися подавати досить розлогу анкету (до двох десятків пунктів і більше) із запитаннями, що стосувалися різних аспектів нашої роботи. Зокрема, просили висловитися про те, наскільки задовольняє читачів наш часопис; які рубрики їх подобаються, а які – ні (навіть пропонували оцінити за п’ятибальною системою конкретний їх перелік), і що вони запропонують навзамін; які матеріали запам’яталися в числах останнього часу; кого з авторів газети знають на прізвище; які теми пропонують порушити; що можуть самі написати до газети і таке інше. Звичайно, просили респондентів указати свій вік, освіту, стать, рід занять, а при бажанні – прізвище та адресу.

Незважаючи на переобтяженість запитаннями редакція отримувала сотні відгуків, які надзвичайно допомагали в роботі, багато пропозицій і тем, що надходили в листах були реалізовані. Як правило, ми завжди підбивали підсумки такої заочної літучки – це було прерогативою головного редактора, – друкуючи огляди на сторінках газети. Вони зацікавлювали і респондентів, і інших читачів, підігрівали інтерес до газети, стимулювали до участі в опитуванні.

Анкетування допомагало головному редакторові приймати важливі рішення, спираючись на думку широкої громадськості. Так, приміром, ми відмовилися від дублювання газети російською мовою, знаючи з анкет, що більшість наших читачів підтримають таке рішення. Ще один характерний приклад: на запитання, якою хотіли б наші читачі бачити газету – газетою партійного комітету, Київради чи незалежною, – редакція отримала 45 тисяч листів, з них 74,5% респондентів висловилося за незалежність газети від тодішніх владних структур. Це величезна читацька підтримка надавала редакції сил, упевненості й віри в боротьбі за вивільнення газети з компартійних лабет, що й удалося здійснити ще тоді, коли компартія була при владі.^⁵⁸

– Інтерактивне опитування, яке стало і модним, і популярним в інтернет-виданнях та на телебаченні і радіо. Особливо під час політичних кампаній чи обговорення важливих політичних рішень влади. Це, власне, зондування громадських настроїв щодо найпекучіших проблем суспільного життя. Опитування в Інтернеті, попри обмеженість доступу до „світової павутини” широкого загалу через фінансові труднощі, цікаве тим, що, в ньому бере участь здебільшого елітна публіка, отож можна отримати уявлення про настрої саме цього соціального зрізу нашого населення.

Та наймасовішим і найхарактернішим стали інтерактивні опитування на телеканалах через їхню доступність для широкого загалу. Таку форму спілкування з аудиторією застосовують телеканали: Перший національний, „1+1”, „Інтер”, ІСТV. Та гостротою поставлених запитань, регулярністю проведення опитувань та незаангажованістю вирізняється „5-й канал”. Опитування проводиться впродовж дня у новинних передачах і результати підбиваються ввечері в підсумковій програмі новин. Як правило, формулюється одне запитання, на яке треба дати одну з трьох варіантів відповіді: ствердну, заперечну чи не визначився. У ньому беруть участь тисячі людей, у яких є можливість зателефонувати. Хід такого голосування постійно висвітлюється на телеекрані з наростаючими цифрами кількості відповідей на кожне із запитань. Уже це викликає інтерес і збільшує кількість глядачів перед телеекранами. Це конкретна результативність заходу. Та головне в тому, що влада з результатів опитування може орієнтуватися, наскільки прихильно оцінює її роботу громадськість, наскільки популярне те чи те її рішення.

–„Гаряча” телефонна лінія – безпосередній зв’язок редакції з читачами – останнім часом стала досить поширеним заходом. Його практикує багато видань різного рангу. У Києві чи не найчастіше практикують такі сеанси прямих розмов газети „Молодь України”, „Факти і коментаріі”.

Як правило, його організовують і проводять головні редактори. До розмови з боку редакції запрошуються представники влади, політики, громадські діячі, вчені, відомі люди. Тема обирається на злобу дня (тому і назва „гаряча лінія”), вона, а також дата і час діалогу з аудиторією анонсуються заздалегоди. Кожен бажаючий може взяти участь, задати запитання і отримати на нього відповідь. Детальні звіти потім подаються в газеті і читачі мають змогу з ними ознайомитися.

Нині вже призабулося, що піонером у застосуванні такої форми масової роботи з читачами була газета „Вечірній Київ”. Починали з того, що за домовленістю з керівниками міста друкували повідомлення, що той чи той керівник відповість на запитання читачів, які стосуються його сфери діяльності. Перелік узагальнених запитань передавали керівникові, а його відповіді подавали у газеті як колективне інтерв’ю. Така форма спілкування викликала цілком зрозумілий інтерес як у читачів, які могли з перших уст мати відповідь на те, що їх хвилює, так і в керівництва, які мали змогу через великотиражну міську газету розповісти про справи та показати себе на люди.

Через такі інтерв’ю ми вийшли незабаром на „гарячу телефонну лінію”, де читачі, перетелефонувавши на вказаний номер, могли почути живий голос керівника й особисто з ним поспілкуватися.

Деякі газети, трансформувавши напрацьовані форми, практикують чергування журналістів на „гарячих” телефонах, по яких читачі можуть задати найнесподіваніші запитання. На ті з них, на які журналіст не може відповісти по телефону, він шукає відповідь у фахівців та відповідальних чиновників, яка потім оприлюднюється. Це особливо характерно для газет „Сєгодня”, „Вечірні вісті” та інших.

– Прямий ефір – прерогатива телебачення та радіо. Це діалоги із цікавими людьми безпосередньо на камеру чи мікрофон. Слухачам полюбилися прямі ефіри радіо „Свобода” (передачі „Вечірня „Свобода”), куди запрошуються представники різних, часто протилежних за позиціями політичних сил, яким журналісти із залученням слухачів ставлять гострі і не завжди приємні запитання. Ці дискусії досить популярні, другодні їхній зміст переказуються в розмовах, на них посилаються в пресі.

Цікаві й жваві дискусії у прямому ефірі – особливо на заключній стадії Помаранчевої революції – проходили на телеканалах „Ера”, УТ-1, Інтер, ІСТV. Добрих результатів досяг „5-ий канал”, який широко практикує прямі ефіри, в яких беруть участь найвищі державники, лідери політичних партій і блоків, міністри та інші знаменитості.

Важко переоцінити значення таких публічних дискусій: найперше – живому ефірові довіряють, оскільки такі передачі неможливо цензурувати; по-друге, вони висвітлюють різні позиції та зіштовхують протилежні думки, що допомагає громадянам робити власні висновки; по-третє, при об’єктивній, але гострій і прискіпливій чіпкості ведучих допомагають глядачам і слухачам познайомитися з відомими людьми без ретуші, почути їхні не відредаговані і не причесані міркування.

Корені живого ефіру в електронних засобах масової інформації треба шукати в демократичних суспільствах. У США, приміром, зажив великої слави і популярності телеканал СNN саме своїми славнозвісними прямими ефірами із найнебезпечніших і найгарячіших точок земної кулі. Мені довелося, перебуваючи в Америці, дивитися прямий репортаж з Москви під час гарматного обстрілу за наказом Єльцина приміщення Державної Думи. Це вражаюче моторошна картина: телекамера встановлена на набережній Москва-ріки, видно все, що відбувається навколо, з вікон московського „Білого дому” валує дим, молода журналістка, пересилюючи грім вибухів, веде репортаж. Один раз побачивши на власні очі, уже прискіпливіше читатимеш коментарі про цю подію в друкованих виданнях.

– Безпосередні контакти працівників редакції з читачами значно розширюють уявлення про людей, на яких розраховане видання. З одного боку спілкування журналістів з читачами можна розглядати, по-перше, як одну з важливих комунікативних форм у журналістиці, і, по-друге, як своєрідне продовження соціологічного вивчення аудиторії. Її (аудиторії) погляди, інтереси, запити, побажання є для редакції орієнтиром у творчих пошуках, лакмусовим папірцем сприйняття людьми тематичної лінії газети, якості журналістської праці. Тому думаючий редактор, незважаючи на зайнятість і робочу запарку, не уникатиме контактів зі своїм комунікатом (адресатом, якому спрямовується видання), а навпаки, завжди шукатиме їх сам. Форми таких контактів можуть бути різними, перелічимо найпоширеніші, спираючись на досвід газети „Вечірній Київ”.

День відчинених дверей – один з ефективних і випробуваних заходів масової роботи. Приводом „відчинити двері” перед читачами може бути передплатна кампанія; тема зустрічі – аналіз роботи колективу, завдання на період передплати, або будь-яка нагальна проблема; учасники з боку редакції – її керівництво на чолі з головним редактором та провідні журналісти, можливо відомі люди – активні автори часопису.

Звичайно, в ідеалі двері редакції мають бути постійно відчиненими для відвідувачів. Адже ще з радянських часів нерідко до газети зверталися як до останньої інстанції, як до берега надії. Поки що довіру людей до преси не всю втрачено. Недарма кажуть, що правдивого слова боїться навіть той, хто нічого не боїться. Тож ішли люди – і тепер ще йдуть – до редакції своєї газети шукати правди.

День відчинених дверей проводиться у двох формах: 1)як масовий захід з обговорення певної теми, на який крім самопливу запрошуються активісти газети; 2)як проведення індивідуального прийому відвідувачів з різних питань, які їх хвилюють. Прийом веде хтось із керівництва редакції, із завідувачів відділів або з провідних журналістів. В обох випадках підсумки заходу аналізуються, обговорюються на засіданні редколегії, публікуються в газеті.

У “Вечірньому Києві” “День відчинених дверей” проводився двічі на місяць, а іноді й раз на тиждень. Людей приходило чимало, незважаючи на те, що редакція розташована на околиці столиці. Нерідко відвідувач міг одразу ж вирішити свою справу. Багато хто приходив з готовими матеріалами для газети – чергові редактори мали повноваження вирішувати долю цих матеріалів. У складних випадках, коли матеріал потребував додаткової перевірки, відвідувача направляли у відповідний відділ, де рукопис детально розглядався, аналізувався і допрацьовувався.

Проведення такого заходу не тільки свідчить культуру спілкування журналістів з аудиторією, про людяність і співчутливість працівників пера, а дає практичну користь: коли читачі йдуть до редакції, – це і авторитет видання, і довіра до нього, і його професійна марка.

Круглий стіл на задану тему – цю форма контактів з читачами практикують багато редакцій. Вона вигідна тим, що передбачає дискусію на животрепетну тему. До редакції запрошуються відомі політики, вчені, письменники, митці, словом, люди, які можуть щось неординарне сказати і до чиєї думки прислухається громадськість. Такі зустрічі найкраще сприймаються на телебаченні: глядачі не тільки чують, що говорять гості редакції, а й бачать їхні обличчя, жести, міміку. Візуальний ряд суттєво доповнює думку, повніше розкриває ідею та тему зустрічі. Такі цикли розмов на актуальні теми з визначними особистостями привертають увагу аудиторії.

У редакціях друкованих засобів масової інформації менше зображувально-виражальних можливостей, ніж у телебачення, але й вони широко використовують форму редакційних зустрічей з цікавими людьми. Задушевна бесіда за „круглим столом” потім виноситься на газетні шпальти і стає набутком читацького загалу. Отут виявляється перевага друкованого слова над мовленим з телеекрана: газету можна не тільки прочитати, а й відкреслити найцікавіші думки, зберегти, щоб при нагоді повернутися до матеріалу чи використати його при потребі.

У “Вечірньому Києві” активно практикувалася така форма роботи. Щоб якомога більше загострити проблему, яка виносилася на обговорення, редакція запровадила парадоксальну рубрику, перетворивши традиційний редакційний “Круглий стіл” у “Круглий стіл з гострими кутами”. Теми тут порушувалися справді значущі: культурологічні, політичні, мовні, державотворчі. Зіткнення різних позицій і різних підходів давало змогу читачам самим поміркувати і зробити власні висновки. Детальні звіти з таких дискусій були своєрідним продовженням “Вечірніх розмов”, започаткованих свого часу Максимом Рильським, з тією тільки різницею, що поетову задушевність і довірливість тону замінили полемічний запал та безкомпромісне зіткнення думок. Звичайно ж, читачі добре зустріли нову рубрику, а їхні відгуки свідчили, що її матеріали не залишають байдужими, зачіпають за живе, викликають роздуми, спонукають висловити їх через газету.

Обговорення редакційних планів у трудових колективах. Ні законодавство, ні прийняті редакціями Кодекси професійної етики не зобов’язують публічно обговорювати свої робочі чи творчі плани. Навпаки, побутує думка, що, беручи до уваги конкуренцію в середовищі мас-медіа, не слід оприлюднювати свої наміри: мовляв, цікаві задумки можуть перехопити конкуренти. Такі побоювання даремні. Адже не обов’язково в деталях розповідати про те, що і яким чином збирається висвітлювати ваша редакція, розкривати суто редакційну кухню. Йдеться про загальні і принципові напрямки роботи, про ті проблеми, які збирається порушити видання, і що про це думають рядові читачі. Звичайно, у постійних читачів вашої газети (а саме на них розрахована зустріч ) виникне чимало запитань і слушних пропозицій. Можу підтвердити з досвіду роботи столичної «Вечірки», що в ході таких обговорень, ми черпали нові теми і проблеми, які найбільше зачіпали інтереси наших читачів.

Творчі звіти журналістів перед читачами – зворотний бік спілкування редакції часопису з читачами. До нього теж ніхто не зобов’язує, але такий звіт може стати (принаймні для вечірківців ставав) справою честі і професійного обов’язку. Він доброзичливо сприймався людьми, які приходили на такий захід. До речі, попри існуючу практику у радянські часи, зобов’язувати людей ходити на подібні заходи, такі зустрічі відбувалися на суто добровільній основі. Досить було вивісити оголошення – і зала завжди була наповнена: газета була на слуху і люди залюбки приходили на зустрічі з нашими журналістами, яких знали по публікаціях, а після зустрічі – і в обличчя. Сам факт такого звіту засвідчував повагу редакції до своєї аудиторії й аудиторія платила тим же. Думається, що і в нинішні часи такі форми контактів з читачами не завадила б жодному часопису.

Проведення рейдових перевірок. Нині, на жаль, така форма масової роботи використовується набагато рідше, ніж раніше. А дарма. Адже залучення до вивчення тієї чи тієї актуальної теми фахівців, які знаються на ній, та активістів газети, можуть піднести проблемний та критичний рівень матеріалу, допомогти глибше розібратися в перипетіях та деталях, загалом позитивно вплинути на авторитетність видання. Адже вже факт колективних підписів під кореспонденцією викликає більшу довіру у читачів. Та й керівників виробництва чи фірми, де проводився рейд, публікація матеріалів рейду змушує замислитися та вживати заходів і публічно про це повідомити редакцію. Словом, практика доводить, що дієвість рейдових матеріалів, зазвичай вища від звичайної журналістської кореспонденції.

Організація спортивних змагань за ініціативою мас-медіа – цікава і перспективна форма масової роботи. Це може бути крос, приурочений, приміром, ювілею газети, футбольний матч ветеранів, змагання важкоатлетів тощо. За інформаційної підтримки на сторінках газети такі заходи можуть бути і масовими, і корисними: вони сприяють розвиткові фізичної культури і спорту з одного боку і зростанню авторитету й популярності газети-організатора з другого. Звичайно, сама організація такого заходу вимагає чимало зусиль і часу, але все це компенсується з лишком уже тим, що робить честь виданню.

Спілкування з активом на сторінках газети – ще одна з поширених форм масової роботи, яка поєднує в собі як організаційні, так і творчі зусилля редакційного колективу. Йдеться про проведення всіляких конкурсів, вікторин, завдань на знання мови, літератури, історії свого краю, вміщення на сторінках газети загадок, кросвордів, ребусів тощо. Це якраз те, що нині прийнято називати ігровою журналістикою і в чому реалізується розважальна функція журналістики. Такі форми спілкування через газету з аудиторією використовує багато друкованих засобів масової інформації («Вечірній Київ», «Хрещатик» тощо), не кажучи вже про телебачення, яке сповна використовує свої величезні візуальні можливості.

Хоч як би хто ставився до масової роботи редакції засобу масової інформації, надто газети, хоч як б би хто цю роботу називав – піаром, інтерактивним опитуванням, зворотнім зв’язком чи ще інакше, – за характером це і є масова робота, і значення її в наш час не тільки не зменшилося, а й значно зросло у відповідь на суспільні потреби. Інтенсивність та результативність роботи журналістів з масами залежить від розуміння головним редактором важливості і необхідності цієї справи. Саме він, головний редактор, спираючись на підтримку журналістського колективу, виступає застрільником, організатором, промотором масових заходів. І що вищий його творчо-організаційний талант, то кращий результат цієї роботи. Переконатися в цьому можна по тому, якої популярності та впливовості в наш час досягли газети «Україна молода», «Дзеркало тижня», «Факти і коментаріі» 5-й телеканал та інші, які повною мірою використовують ті чи ті форми масової роботи з аудиторією.

Blog

Професійні засади

Содержание

Рекомендована література

Запитання та завдання для практичних занять і самостійної роботи