Професійні засади

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Рекомендована література

Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевидения. – М. – 1991.

Горшков М. К. Общественное мнение. – М. – 1988.

Журналістика в умовах гласності. – К. – 1991.

Іванов В. Ф. Теоретико-методологічні основи вивчення змісту масової комунікації. – К. – 1996.

Карпенко Віталій. Журналістика: основи професіональної комунікації. – К., – Нора-прінт. – 2002.

Карпенко В. А. Правды о себе не побоитесь?… – К. – 1986.

Карпенко Віталій . Преса і незалежність України. Практика медіа-політики 1988-1998 рр. – К. – Нора-Друк. – 2003

Кін Джон. Мас-медіа і демократія. – К. – 1999.

Королько В. Основи Паблік рілейшнз: Посібник. – К. – 1997.

Лубкевич І. Соціологія і журналістика. – Львів. – 1997

Мішель А Картер, Гілліан Кей. Як керувати редакцією газети. – К. – IREX ПроМедіа.. – 1999.

Москаленко А. Основні функції і принципи преси. – К. – 1998.

Основные понятия теории журналистики: новые подходы и проблемы. – М. – 1992.

Работа с письмами в редакции. – М. – 1991.

Різун В. В. Маси. – К. – ВПЦ «Київський університет» – 2003.

Запитання та завдання для практичних занять і самостійної роботи

Організаторська роль газети – як це розуміти?
Масова робота редакції: суть та форми.
Безпосередні зв΄язки журналістів з аудиторією: що це дає?
Які форми зв’язків з аудиторією на сторінках газети використовуються в сучасних умовах (на аналізі нинішніх газет)?

Тема 14. Редакційна акція: задум, проведення, результат

Поняття про редакційну акцію
«Мозкова атака» в редакційній практиці
Свято-фестиваль «Вечірнього Києва»
Різновиди редакційних акцій
Роль головного редактора в плануванні і проведенні акції

1.Поняття про редакційну акцію

Редакційні акції є різновидом тієї роботи, яку прийнято називати масовою. Тепер менше послуговуються терміном „масова робота”, який був широко вживаний і популярний за радянських часів, через що і вважають його анахронізмом. Нині більше почуєте термін „редакційна акція”: звучить нібито сучасніше і благородніше, хоча за суттю це і є тією самою масовою роботою. Різниця тільки в тому, що перший термін ширший, охоплює весь спектр безпосередньої редакційної роботи із комунікатом, акція ж – конкретніший, цілеспрямованіший і здебільшого разовий захід, розрахований на загал.

Мета редакційної акції – привернути увагу аудиторії засобу масової інформації до актуальної проблеми.

Завдання редакційної акції – мобілізувати громадськість на розв’язання цієї проблеми.

Значення редакційної акції двоєдине – по-перше, вирішується суспільно значуща проблема, по-друге, утверджується авторитетність засобу масової інформації, посилюється його впливовість, закріплюється його позитивний імідж в очах аудиторії.

Як і кожна справа, редакційна акція має свій початок і своє завершення. Те, що є між початком і завершенням, становить структуру акції. Структура в узагальненому вигляді може бути такою:

– задум, в якому втілюється ідея, намір провести певний захід;

– план акції, конкретизація і послідовність дій, які треба вчинити;

– мобілізація людських та матеріальних ресурсів, яка передбачає визначення виконавців та засоби, що необхідні для цього;

– висвітлення ходу акції, що має підтримувати інтерес аудиторії про неї;

– зворотній зв’язок, себто вивчення громадської думки щодо акції, реакції людей на неї, що дозволить за необхідності вносити певні корективи в її проведення в майбутньому;

– підсумок, оприлюднення результатів акції.

Для ілюстрації успішно проведеної одноразової акції можна навести приклад масової рейдової перевірки закладів торгівлі, що її здійснила свого часу снігурівська районна газета на Миколаївщині.

Задум такої рейдової перевірки виник при аналізі редакційної пошти. В листах до редакції, які надходили і з райцентру, і з сіл району почастішали нарікання на недоліки в торговельному обслуговуванні: недостатній асортимент товарів, продаж з-під прилавка дефіцитних речей для своїх, факти обважування та обраховування покупців. Публікації листів на цю тему і листи, яких не було можливості надрукувати, редакція надсилала до райспоживспілки та робкоопів на місцях для вжиття відповідних заходів. Отримувала відповіді про вжитті заходи, а не рідко й загальники-відписки. Та загальний стан справ у торгівлі не покращувався і потік листів не припинявся. На редакційній летучці зайшла про це мова. Очевидним було, що поодинокі публікації на цю тему та надсилання критичних листів на реагування не ефективні. Потрібні радикальніші заходи. Так виник задум провести водночас масові рейдові перевірки торговельних точок району.

План полягав у тому, щоб рейдова перевірка була справді масовою. Рейди, коли кілька активістів, які дописували до газети, разом з працівником редакції перевіряли ту чи ту ділянку роботи, проводилися постійно – це була поширена і досить ефективна форма роботи. Публікація кореспонденцій за матеріалами таких перевірок здебільшого давали позитивний результат – виявлені недоліки виправлялися. Тим більше, що у той час районне керівництво в директивному порядку вимагало відповідного реагування на газетні публікації. А факти, викладені в таких матеріалах за підписом рейдової бригади не викликали сумнівів у їхній достовірності.

У нашому випадку йшлося не про поодиноку перевірку одного чи кількох магазинів, а про те, щоб охопити якщо не всі, то принаймні більшість торговельних точок в районі. Тільки таким чином, на думку редактора, можна було виправити становище з торгівлею повсюдно.

Мобілізація людських ресурсів постала на перший план, оскільки журналістів у штаті райгазети можна було на пальцях однієї руки перелічити. Тому вирішено було підключити до справи широкий актив. Спланували створити півсотні бригад по 3-4 чоловіка в кожній. Очолити їх мали працівники редакції і найактивніші дописувачі до газети. Ідею перевірки редактор обговорив із головою райспоживспілки, заручився його обіцянкою тримати в таємниці запланований захід. Заздалегідь були заготовлені листи-доручення, підписані головою райспоживспілки та редактором газети, скріплені печатками установ, у яких вказувалося, що рейдова бригада на чолі з таким-то (прізвище, ім’я, по батькові) доручається перевірити роботу такого-то магазину, бази чи їдальні, а керівники цих установ зобов’язані сприяти цій перевірці. Рейд мав відбутися протягом одного дня, про дату заздалегідь не знав ніхто. А в призначений день керівників рейдових бригад зібрали в редакції, проінструктували, що і як треба робити, кожному вручили пам’ятку, в якій перелічувалося, на що слід звернути особливу увагу в ході рейду. На цей день вдалося домовитися про транспорт, який доставив активістів у дальні села.

Висвітлення рейду за звітами бригад тривало протягом місяця. Цей захід мав великий резонанс, до редакції надходили схвальні листи читачів. Усе свідчило, що газета порушила надзвичайно важливу для населення району проблему.

Підсумок масової рейдової перевірки був цілком позитивний. Узагальнюючий матеріал, який також був опублікований у газеті, розглянув виконком районної ради. Були розроблені конкретні заходи щодо викорінення виявлених недоліків. Акція, що її провела газета, ще довго була на устах у людей. Справи з торгівлею в районі помітно поліпшилися.

Із цього прикладу випливає принаймні три висновки.

Перший: редакційна акція як форма масової роботи не є винаходом останнього часу, вона була властива ще радянській пресі, можливо саме у ті часи й набула чи не найбільшого розвитку.

Другий: редакційна акція не є виключною прерогативою лише центральних засобів масової інформації та великих газет; її може проводити редакція будь-якого друкованого органу (як і електронних ЗМІ) у межах свого розповсюдження та впливу.

Третій: редакційна акція може бути успішною тоді, коли вона: а)спрямована на привернення громадської уваги до суспільно значущої проблеми; б)коли вона підкріплена значними організаційно-творчими зусиллями редакційного колективу.

.

2. «Мозкова атака» та її трансформація в редакційній практиці

Терміни «мозкова атака» (Brain attack) або «мозковий штурм» (Brain storming) виникли в 50-х роках ХХ століття з легкої руки американського психолога Александера Осберна для означення запропонованого ним методу розкріпачення й активізації творчого мислення працівників. За складом розуму одні люди здатні добре генерувати (синтезувати й узагальнювати) ідеї, та набагато гірше справляються з їх аналізом. Інші, навпаки, більше схильні до критичного аналізу, ніж до «генерування» ідей. Вчений використав ці особливості і вирішив розділити процеси: висунувши певне завдання, він запропонував одній групі тільки висувати ідеї щодо реалізації завдання, а другій – аналізувати ці ідеї.

Суть методу полягає в тому, що люди повинні вільно, не обмежуючи себе жодними рамками, висувати будь-які ідеї у будь-якій формі. Жодна думка не відкидається, критика висловленого будь-ким не дозволяється. Основне правило гри: всі висловлені ідеї добрі. Люди повинні відчувати себе розкутими, вільними, самодостатніми, впевненими в тому, що їхня ідея, хоча б якою вона була несподіваною, навіть якщо вона може на перший погляд здаватися нереальною, зрештою, пригодиться.

Александер Осберн виходив з того, що, по-перше, колективно генерувати ідеї ефективніше, ніж індивідуально, а по-друге, дуже важливо усунути психологічні, соціальні, педагогічні бар’єри, які у повсякденні явно чи приховано стримують творчий політ думки людини. Такими бар’єрами є:

– жорсткий стиль керівництва колективом;

– традиції і звички, що ґрунтуються на надто прямолінійному розумінні професійного підходу до справ;,

– острах помилитися і через це почути критичні судження;,

– тиск авторитетів здібніших колег, відсутність позитивних емоцій тощо.

Ці бар’єри можна порівняти зі своєрідним шлюзом, який стримує вільний потік мислення. Запорукою успішної «мозкової атаки» якраз і є зняття цього шлюзу. Щоб добитися творчого успіху, важливо поміняти «полюси»: стриманість на розкутість, несхвалення на похвалу, офіційне дистанціювання на природну невимушеність, заскорузлу сухість на вільний вияв емоцій. Взаємини в групі слід будувати виключно на позитиві. Адже «творчість – така чутлива квітка, що лише похвала може примусити її розцвісти, тоді як несхвалення часто не дає розпуститися цьому бутону. Будь-хто запропонує ідеї і якістю кращі і кількістю більше, якщо його зусилля оцінювати по гідності».^⁵⁹

Отже, «мозкова атака» – це, власне, мобілізація групового (колективного) мислення на розв’язання певних проблем здебільшого виробничого плану. Від звичайної виробничої наради (наприклад, від редакційних планерки, летучки чи засідання редколегії) «мозкова атака» відрізняється тим, що, по-перше, у ній бере участь зазвичай невелика група осіб; по-друге, тут керівник, на відміну від різного кшталту нарад, не дає вказівок, що кому і як робити, а навпаки – стимулює інших вільно висловитись стосовно певної проблеми; по-третє, вияв власних думок, хай найфанстатичніших, не тільки не стримується чи висміюється, а всіляко заохочується за принципом – всі ідеї слушні. Таким чином, завдяки розкутості індивідуального мислення кожного учасника «мозкової атаки» колективно аналізується проблема та визначаються шляхи її розв’язання – ефективність (коефіцієнт корисної дії) такого заходу завжди досить висока.

Чи має право на існування принцип «мозкової атаки» у журналістському середовищі? Звичайно. І не тільки має право, але й існує в окремих своїх елементах та своєрідних модифікаціях. Річ у тім, що редакторсько-журналістська праця за своїм характером є інтелектуальною, продукування інформації на широкий загал – це постійне напруження розумових зусиль. Тому, засідання, скажімо, редакційної колегії газети є, за суттю, своєрідною групою «мозкової атаки»: на них обговорюються найактуальніші суспільні проблеми, намічаються можливі шляхи їх розвитку та розв’язання, конкретизуються теми виступів, розробляються відповідні акції. Щоправда, від головного редактора залежить, що переважатиме у такому засіданні: банальне бюрократичне зібрання з відповідною видачею керівником «цінних указівок», чи творчий обмін думками і вихід на колективне рішення. Попри те, що редколегія є дорадчим органом при головному редакторові, який цілком законно може приймати власне рішення, навіть якщо переважна кількість членів редколегії дотримується іншої позиції, – попри все це, варто прислухатися до колективної думки. Інакше підривається віра людей в демократичні засади, прищеплюється їм відчуття власної непотрібності. Власне, нівелюється сама сутність редакційної колегії, як органу, здатного ухвалювати важливі рішення, їй практично відводиться роль «освячення» рішення головреда, хоча б яким воно було недолугим чи хибним.

З власного досвіду знаю, як важливо, щоб люди повірили у свої сили, почувалися непересічними, бачили, що з ними рахуються – це додає їм снаги і сили. У колективі «Вечірнього Києва» вдалося створити творчу атмосферу, зняти з працівників цілком зрозумілий острах допустити помилку чи не потрафити керівникові. Ми не тільки проповідували, а й сповідували принцип: «найбільша помилка – боятися помилитися: безпомильний лиш той, хто нічого не робить». Щоб такий демократизм не був показним, а став правилом, треба щоб його дотримувалися всі і насамперед керівники редакції на чолі з головним редактором. Найпосутніше, чого вдалося добитись у «Вечірці», так це того, щоб працівники могли говорити те, що думають, не боячись постраждати за правду, якщо вона не сподобається керівництву.

Пригадується, як на одному із засідань редколегії пропозицію головного редактора більшість не підтримала. Запала гнітюча тиша: всі чекали, яке рішення прийме головний редактор. Звичайно, він міг би наполягти на своєму, та в тій ситуації погодився з думкою більшості: що ж, хай буде по-вашому, життя покаже, хто має рацію. І добре, що погодився: люди з полегшенням зітхнули, зникла напруга очікування. І те, що головред поступився, аж ніяк не підірвало авторитет керівника, а навпаки – тільки зміцнило його. З того пам’ятного засідання працівники редакції повірили в демократичні цінності, переконалися навіч: їхнє слово щось та важить, з ним рахуються.

Та чи не найбільше принцип «мозкової атаки» застосовується при плануванні та проведенні редакційної акції. Уже саме визначення суспільно значущої проблеми, на розв’язання якої спрямовується розумова енергія журналістів, народжується при невимушеному спілкуванні. Зазвичай це відбувається на засіданні редколегії чи під час проведення редакційних летучок. І що демократичніша та невимушеніша атмосфера на таких зібраннях, то більша ймовірність вийти на справді цікаву проблему та намітити план проведення акції.

На одній із летучок в редакції газети «Вечірній Київ» ішлося про пожвавлення зв’язків з читацькою аудиторією. Відзначалося, що багато цікавих тем підказує редакційна пошта. А також приносять відвідувачі редакції – до нас справді приходило чимало і наших постійних авторів, і просто симпатиків газети з найрізноманітнішими матеріалами, ідеями, пропозиціями. Опора на читачів була настільки відчутною, що «Вечірку» називали справді народною газетою. На тій летучці також відзначалося: це дуже добре, що до нас іде народ, але непогано було б і нам піти в народ. Це дещо несподівана ідея була сприйнята журналістами. Почали обмірковувати шляхи «ходіння в народ». В процесі обговорення ідея конкретизувалася: працівникам газети треба зустрічатися з читачами не тільки в редакції, а безпосередньо у трудових колективах. Не відкидалася і традиційна форма проведення публічних читацьких конференцій. Але хотілося відійти від штампу, запропонувати щось нове та свіже. А чому б не перенести безпосередньо на виробництво ті ж редакційні летучки? Або чому не обговорити в трудовому колективі наші редакційні плани? Були й інші пропозиції – і всі вони мали сенс.

Практично всі вони й були успішно реалізовані. Редакція домовлялася з профспілковими комітетами про такі тематичні зустрічі, на підприємстві заздалегоди вивішували оголошення, в яких повідомлялося про час і місце зустрічі з редакцією. Якщо це була виїзна редакційна летучка, ми просили 2-3-х оглядачів газети від громадськості, щоб поглянути на творчий журналістський доробок зі сторони. Якщо планувалося обговорення творчих планів, в оголошенні вказувалося, що бажаючі можуть висловити свої пропозиції та побажання редакції.

Оскільки газету читали і, можна сказати, любили, то такі зустрічі були велелюдними. І цікавими, оскільки демократична обстановка та можливість для будь-кого висловитися чи поставити запитання приваблювали багатьох. Звіти про такі зустрічі, що друкувалися в газеті, та людський поголос про них зробили їх настільки популярними, що вже не редакція домовлялася про їх проведення, а керівники підприємств запрошували наших журналістів у гості.

Коли такі зустрічі в трудових колективах стали традиційними, вони втратили ознаки новизни, стали «накатаними» і вже викликали наліт критицизму з боку журналістів. Потрібно було щось міняти – про це зайшла мова на одній з летучок. Тим часом в колективах наші акції сприймалися на «ура», про що свідчили листи та телефонні дзвінки в редакцію. Автор одного з таких відгуків, зокрема, писав: от ви зустрічаєтесь в окремих колективах – це добре; але туди не можуть прийти бажаючі послухати вас з інших колективів; чому б вам не практикувати такі зустрічі в аудиторіях, відкритих для всіх бажаючих? Цей лист став тією іскрою, яка запалила колектив на пошуки нових форм спілкування з читачами. Власне це був результат, якого зазвичай досягають за допомогою «мозкової атаки». Якщо редакційні летучки чи засідання редколегії вважати за різновид «мозкової атаки», то у даному конкретному випадку до такої атаки підключився читач. Ця прикметна особливість була взята редакцією на озброєння.

Таким чином народився задум: провести усний випуск газети «Вечірка у вашому домі» у залі Київської, нині Національної, філармонії. Керівництво цього відомого закладу культури пішло назустріч редакції – нам надали головну, Колонну залу. Однак, щоб не сплохувати, треба було вирішити дві взаємопов’язані проблеми: першу – подбати про наповнення зали, другу – виправдати очікування людей і зробити зустріч цікавою, про яку говорили б і яка б запам’ятовувалася надовго. Для підготовки і проведення цього заходу було створено робочу групу, своєрідний творчий штаб з головним редактором на чолі.

Питання наповнення залу було вирішено доступними і властивими для газети засобами: на її сторінках регулярно вміщувалася інформація про запланований усний випуск газети, оприлюднюючи певні інтригуючі деталі, щоб підігрівати інтерес публіки до нашого заходу. І це вдалося: Колонна зала була переповнена.

Друге завдання було вирішено завдяки залученню до усного випуску «Вечірки» відомих у Києві людей з числа наших постійних авторів. Так, своїми поглядами на роль вечірньої газети в житті міста з присутніми поділилися токар виробничого об'єднання «Київторгмаш» В. Монятовський, декан факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка А. Москаленко, редактор іншої міської газети, яка конкурувала з «Вечіркою», О. Ситник. Зал схвально зустрів письменників, чиї публікації регулярно з’являлися на сторінках часопису, – Ю. Сердюка, Є. Дударя, А. Качана, які прочитали свої нові твори; виступи митців – народного артиста УРСР А. Паламаренка, заслуженого артиста УРСР Ю. Демчука, лауреатів республіканських конкурсів І. Чайченка та Н. Кудрявцевої. В рубриці «Дебют» вперше на столичній сцені виступив щойно створений інструментальний ансамбль «Настрій». У виконанні учасників студії художнього слова Київського палацу піонерів та школярів було озвучено постійну дитячу рубрику газети «Кораблик»

Словом, усний випуск «Вечірки» вдався на славу. Звіт про нього з фотографіями було вміщено в газеті. Про цю подію справді ще довго говорили кияни. А редакція, окрилена успіхом замахнулася на один з найбільших столичних залів – нині Національний Палац культури «Україна». Маючи значний досвід, ми провели дві зустрічі у Палаці і кожного разу зал був заповнений вщерть.

Власне, і зустрічі в трудових колективах, і театралізовані усні випуски газети в залах культурно-освітніх закладів, і тематичні дискусії у відкритих аудиторіях – усе це були газетні акції різного масштабу та призначення. Постійне спілкування з читацькою аудиторією збагачували редакцію знаннями реального знання, допомагало відчути больові точки суспільного організму, точніше визначати актуальні проблеми та прицільно планувати тематику газети.

І тоді народилася ще одна ідея…

3.Свято-фестиваль «Вечірнього Києва»

Ця ідея також була підказана нашими читачами. Автор одного з листів до редакції писав, що багато чув про цікаві зустрічі редакції з киянами, але сам на жодній з них побувати не зміг, бо коли звільнявся від справ, потрапити в зал було неможливо – народу, як оселедців у бочці. Було б добре такі зустрічі проводити під відкритим небом, де б усім бажаючим вистачило місця. Щось на зразок фестивалів газети «Юманіте» (орган компартії Італії), що їх практикували італійські комуністи.

А й справді – чому б і ні?

Лист читача був оприлюднений. Редакція звернулася до читачів: а яка ваша думка. Якщо підтримуєте ідею, то напишіть: яким ви бачите такий фестиваль? коли і де його проводити? що включити в програму? кого з відомих людей запросити? які мистецькі колективи мали б виступити на святі? які змагання і конкурси провести?

Кияни активно підтримали ідею: їхня активність була вражаючою: не вщухали редакційні телефони, листи до редакції доставляли мало не лантухами. Найцікавіші пропозиції регулярно, якщо не в кожному числі, то через номер, друкувалися в газеті – для цього була відведена площа на першій полосі. Встановився постійний зворотній зв'язок з читачами, вони безпосередньо переймалися святом-фестивалем «Вечірнього Києва» (так вирішили назвати цей масовий захід) брали участь у формуванні сценарію. Вийшов своєрідний референдум. Місцем для свята обрали центр міста: Хрещатик, Центральний парк культури і відпочинку на схилах Дніпра, Петровську алею, компактний стадіон “Динамо”.

Задумана акція мала риси класичної «мозкової атаки», тільки перенесеної на широку аудиторію з урахуванням специфіки і можливостей масової газети. «Мозкова атака» реалізувалася у двох формах.

По-перше, публікації на першій сторінці про те, яким бачиться свято-фестиваль газети, постійно «атакували мозок» широкої аудиторії, примушували читачів думати, заохочували внести свою лепту в загальну справу, підтримували постійний інтерес до майбутнього дійства. Сьогодні все те, робила газета властивими для неї засобами назвали б вдалою піар-акцією.

По-друге, Ініціатива, «мозковий продукт» десятків і сотень людей став справді неоцінимою підмогою організаторським зусиллям журналістського колективу: їхні пропозиції враховувалися і приймалися до реалізації, що, власне, і є метою класичної «мозкової атаки».

Це був дивовижний час – розпал перестройки. З одного боку компартія взяла курс на демократизацію і гласність, з другого – місцеве керівництво надзвичайно боялося цього, перестраховувалося, «аби чогось не трапилося». Акція газети надзвичайно наполохала компартійних батьків Києва – таке масове зібрання політизованого народу їх дуже лякало. Та зупинити її вони вже не могли, оскільки розголос про свято охопив увесь Київ. Міськком партії зажадав подати сценарій дійства, там довго вивчали його, уточнюючи мало не кожну позицію. Найбільше боялися запланованої дискусії на відкритій парковій естраді. Довго довелося переконувати, що нічого страшного не трапиться, що подібні дискусії вже проводилися, щоправда, в закритих залах.

Секретар міськкому з ідеології, читаючи сценарій, зупинив погляд на пункті, де планувалося вивезти на свято звірів Київського зоопарку: “А вони що робитимуть там?” Довелося його заспокоїти: мавпи в дискусії участі не братимуть.

На дискусію прийшла сила-силенна народу. І мало не в повному складі апарат міськкому партії. Навіть перший секретар, кандидат у члени політбюро ЦК КПУ прийшов, правда, одягнутий у просту спортивну куртку і сів непомітно в задньому ряду.

Дискусія була гарячою, але нічого такого, чого боялося партійне керівництво, не трапилося. Людей було багато, настрій у всіх святково-піднесений. Запитання від доступного для всіх мікрофона були гострими, люди відверто питали про те, що їм найбільше боліло. Один чоловік, у контексті постійного тиску партійних органів на пресу запитав: чи може редактор «Вечірнього Києва» бути безпартійним? Я відповів з гумористичним підтекстом: може стати. Люди зрозуміли підтекст і відреагували дружніми оплесками. А по закінченні дискусії до мене підійшов перший секретар міськкому і з притиском сказав: «А таки може редактор «Вечірнього Києва» стати безпартійним…». І справді до цього мало не дійшло, але то вже інша тема.

Загалом же свято вдалося. За підрахунками колег-журналістів воно зібрало не менше 300 тисяч киян і гостей столиці. Розпочалося воно біля стадіону «Динамо» стартом присвяченого до цього дня кінно-авто-велопробігу. Урочисто перерізається стрічка – і свято відкрите. Його територія – від монументу дружби народів, Петровської алеї, стадіону і до всього Першотравневого парку включно. Бліц-фестиваль нових театрів, дискусія «Газета в перебудові і перебудова газеті», концерт аматорських колективів, дискотека під відкритим небом, естрадна програма для молоді, спортивні змагання, виставка службових і домашніх собак, декоративних котів, демонстрація мод, виставки фотознімків, картин, карикатур, державна й кооперативна торгівля – це перелік далеко не всіх заходів, що відбувалися до вечора, а деякі й до пізньої ночі.

Завершилось свято великою публіцистично-мистецькою виставою на стадіоні, під час якої відбулася й лотерея, де розіграно було багато побутових товарів: від кольорового телевізора до кавоварки. Все це було подаровано на свято «Вечірнього Києва» підприємствами-спонсорами. А основне – було багато музики, пісень, танців, сміху, приємних і цікавих зустрічей.

Кияни висловили побажання: хай свято газети стане традиційним^⁶⁰. І вони стали такими – проводились кожної другої неділі вересня п‘ять років поспіль, збираючи у центрі міста до мільйона людей різного віку і статі. Ініціатива редакції популярного часопису переросла межі локального, суто редакційного заходу, перетворилася на улюблене свято киян з високим духовним насиченням. Це по-своєму також феноменальний випадок – жоден інший часопис у ті часи не зміг би зібрати таку велику аудиторію і залучити такі визначні сили української культури. Зрештою, згодом найвищі керівники держави вважали за честь взяти участь у дискусіях на відкритій естраді Центрального парку, організованих ”Вечіркою” в рамках свята-фестивалю газети: на запитання газети відповідали Леонід Кравчук, Вітольд Фокін, Іван Плющ, Василь Дурдинець у час обіймання ними чільних посад у державі.

Варто наголосити на одному вельми важливому організаційному моменті: свята-фестивалі Вечірнього Києва» мали постійне й широке інформаційне забезпечення. Від формування сценарію перед початком цього заходу до фінансового звіту по його закінченню. Газета постійно підтримувала зв'язок зі своїми читачами, публікуючи і обмін думками, і слово про спонсорів, і конкретні пропозиції, і поетапний хід підготовки до свята, і прикінцевий ілюстрований фотографіями репортаж про перебіг його з відгуками учасників, які друкувалися в кількох числах поспіль. Слід також додати, що наша акція сприймалася як загальноміська і зажила слави загальноміської, тому в інформаційному плані нам допомагали також інші засоби масової інформації, як друковані, так і електронні, – вони просто не могли обминути увагою таку значущу в житті столиці подію.

Підсумовуючи та узагальнюючи проведення свят «Вечірки» впродовж п’яти років та перевівши їх розуміння у звичні для преси категорії дієвості, ефективності та результативності акції, можна констатувати, що редакція успішно впоралася з поставленими завданнями. Ставилася мета: активізувати читацьку аудиторію, зацікавити її, вивести на вулиці та в парки міста максимум читачів, який би дорівнював тодішньому накладові газети (500 тисяч прим.) помноженому на три (загальноприйнятим вважалося, що один примірник читає щонайменше три особи), отже – півтора мільйона людей. Досягнутий результат: за підрахунками преси, участь у святі брало участь приблизно 800 тис. – 1000000 киян та гостей столиці (заокруглимо до 1 мільйона). Отже, рівень дієвості акції становив: 1000000:1500000=0,66, тобто 66 відсотків. Це відмінний показник, оскільки на практиці рідко коли фактично досягнутий результат може дорівнювати поставленій меті. Застосувавши згадану вище термінологію, можна зробити висновки:

1.Те, що мільйон людей прийшов на свято, яке організувала газета і осердям якого була редакція та її актив – це рівень дієвості змістового наповнення газети та організаційних зусиль редакції, і він, як бачимо, дуже високий.

2.Те, що значна частина людей взяла активну участь у запропонованих заходах (дискусіях на літній естраді, спортивних змаганнях та іграх, виставках народних умільців, передплатній кампанії, побувала на концертах майстрів естради на стадіоні "Динамо" тощо) – це відмінна ефективність запланованої і проведеної масової газетної акції.

3.Те, що у місті було створено особливу (довірливу, святково-радісну) атмосферу, що фестиваль газети став сімейним святом для киян, що для мільйона людей був створений активний, змістовний і корисний відпочинок – це конкретна і також прекрасна результативність (кінцевий наслідок) багатоденної підготовчої роботи колективу редакції й активістів київської «Вечірки».

4. Редакційна акція та її різновиди

Редакційна акція може бути одноразовою та довготривалою, в залежності від мети, завдань, умов проведення. Та в першому і другому випадках вимагається ретельне планування, копітка робота журналістського колективу. Як ми вже переконалися, акція завжди має на меті певну ідею-задум, конкретне завдання і надзавдання та спрямована на масову аудиторію.

Найхарактерніша прикметна риса такого комунікативного дійства – поєднання творчих і організаційних зусиль значної частини, а то й усього редакційного колективу. – Творчі зусилля втілюються у форми журналістських жанрів і знаходять своє відображення на газетних шпальтах.

– Організаційна робота, зовні невидима, але надзвичайно інтенсивна і напружена, ведеться поза редакцією з керівниками підприємств, установ, громадських організацій, чиєю підтримкою треба заручитися; з мистцями, письменниками, артистами, яких бажано залучити до справи; зі спонсорами, яких треба знайти і переконати в необхідності взяти участь в акції конкретними матеріальними ресурсами; з представниками влади, які не повинні заважати, а мають сприяти масовому заходові, забезпечивши громадський порядок, рух транспорту тощо.

Отже, масова акція завжди має два головні складники: організаційну основу та ідеологічно-пропагандистське її забезпечення властивими журналістиці засобами. Саме у формі масових акцій найвипукліше виявляється організаторська роль сучасної журналістики.

Редакційні акції не мають чіткої проблемно-тематичної градації – їх може бути багато різновидів: у суспільному житті виникає безліч різних проблем, і кожна з них може стати об’єктом посиленої уваги преси, на розв’язання будь-якої з них може бути спрямована акція. Однак добитися успіху можна щонайменше за двох умов:

1)коли обирається проблема справді значуща, справді злободенна, не байдужа для загалу;

2)коли для проведення акції мобілізуються значні інтелектуально-творчі зусилля.

Редакційною акцією може стати:

– ініціатива засобу масової інформації, спрямована на мобілізацію зацікавлені громадськості на участь у розв’язанні актуальної та суспільно значущої проблеми;

– організація масового культурного дійства (наприклад, концерту майстрів естради на стадіоні, художньої виставки, футбольного матчу під патронатом редакції тощо;

– збирання коштів для відбудови історичної пам’ятки, для благодійного фонду, чи для лікування важко хворої дитини із бідної сім’ї; інші такого ж змісту заходи, підказані суспільними потребами.

Практично неможливо давати рецепти, які газетні акції проводити: їх висуває саме життя, а успішно реалізувати їх можна, коли є відповідні кадрово-творчі ресурси. Отже, для конкретної редакції та чи та акція є суто індивідуальною. Тому для ілюстрації, виходячи з практичного досвіду, наведу приклади найцікавіших акцій, проведених свого часу газетою «Вечірній Київ».

Як обирали генерального директора. Одним із напрямків горбачовської перестройки була демократизація суспільного життя. Зокрема, було вирішено обирати керівників підприємств у трудових колективах на конкурсній основі – замість призначати зверху, як було до того. Відразу варто зазначити, що ця ідея не пробилася крізь бюрократичний опір і від неї згодом відмовилися. Але тоді це була справа нова, незвична, без найменшого досвіду, яка привернула до себе суспільну увагу. Редакція, щоб розібратися в суті, вирішила поглянути на неї разом з читачем, так би мовити, ізсередини – взяти безпосередню участь у виборах.

Так, навесні 1987 року на першій сторінці «Вечірнього Києва» був уміщений незвичайний матеріал. «Увага, конкурс! Потрібен генеральний директор (він же директор головного заводу), який поєднує в собі господаря, економіста й організатора виробничого процесу, який не старший 50 років, має вищу освіту та досвід роботи на підприємствах і в організаціях автомобільного транспорту чи машинобудування». Конкурс оголосили колектив Першого Київського виробничого об'єднання «Авторемонт», республіканське промислове об'єднання «Укравторемонт», Подільський райком компартії України та редакція газети «Вечірній Київ». Тут же була подана форма заявки на конкурс і названо членів журі.^⁶¹

Газета постійно висвітлювала хід конкурсу – від подачі заявок і документів (претендентів виявилося аж 46, з яких журі визначило сімох найімовірніших кандидатів, а з них відібрало й допустило до фіналу трьох) аж до відкритого захисту програм діяльності кожного на конференції трудового колективу та таємного голосування. З великим відривом від конкурентів переміг Леонід Федорович Шведов, 1950 року народження, головний технолог Дарницького дослідно-експериментального ремонтного заводу Держагропрому України. Висвітлення крок за кроком процесу обрання гендиректора у газеті зробило цю подію визначною в тогочасному житті столиці. Адже завдяки публікаціям „Вечірки” все відбувалося чесно, прозоро, демократично. Ще тривалий час по цьому газета тримала в полі зору перші кроки обраного керівника, і вони були досить успішними.

Грошово-продуктова лотерея

Передплатна кампанія для газетярів – все одно що жнива для селян. Від неї залежить майбутній наклад видання, який є не тільки показником популярності та впливовості друкованого органу, а й запорукою його фінансового здоров’я. Безперечно, в цей період масова робота пожвавлюється.

Редакція “Вечірнього Києва”, не покладаючись цілком на поштовиків, вела передплату власними силами, відкривши для цього кілька пунктів у місті. Вартість газети для передплатників тут була дещо дешевшою, ніж у відділеннях зв’язку. До того ж, ми нумерували передплатні абонементи, і на ці номери влаштовували речово-продуктову лотерею. Варто наголосити: і продуктову також. У ті важкі часи гіперінфляції це було дуже доречно й актуально. Редакція домовлялася з колгоспами та радгоспами і закуповувала в них продукти харчування для лотереї. Через газету оголошувалося, які призи та скільки їх розігрується. Читачі залюбки приходили на редакційні передплатні пункти: кожен, передплативши газету, мав шанс виграти потрібну в господарстві річ, або ще краще – лантух борошна, бутель олії чи меду, кілька кілограмів круп. Вони йшли, бо знали, що коли й не виграють, усе одно не будуть у програші: цілий рік отримуватимуть свою улюблену газету, яка, до того ж дісталася їм дешевше, ніж на пошті.

Результат від таких заходів був чудовий – нерідко передплачена кількість примірників газети в редакційних передплатних пунктах зрівнювалася з усією передплатою, оформленою поштовими відділеннями столиці.

Таку прагматичну форму масової роботи підтримали й інші часописи. Наприклад, систематично і послідовно стала практикувати лотерею на передплату обласна газета “Київська правда”.

Кошти на відновлення храму Богородиці Пирогощої.

В часи перестройки значно зріс суспільний інтерес до історичної спадщини. Вловивши цей нюанс, газета висунула ідею відродити давню церкву Богородиці Пирогощої на Подолі, зруйновану свого часу більшовиками-атеїстами, для чого запропонувала створити спеціальний громадський благодійний фонд. Для цього було відкрито банківський рахунок. Про цю історичну пам’ятку, проекти відбудови храму часів Київської Русі на фундаменті, який зберігся від руйнації, про хід самої акції та участь у ній громадськості газета постійно розповідала на своїх сторінках, підтримуючи на належному рівні суспільну увагу до самої ідеї. Фонд поповнювався і досяг значної на ті часи суми – понад 100 000 карбованців, що дорівнювало 150 000 доларів США за тодішнім курсом. Цього, звісно, було замало для цілковитого здійснення задуму, але достатньо, щоб розпочати відбудовчі роботи. На жаль, вчасно цього не було зроблено через суперечки фахівців, у яких формах відбудовувати храм – у первісних, часів “Слова о полку Ігоревім”, чи в пізніших, коли церква обросла різними прибудовами. І доки точилися дискусії, в країні була розкручена гіперінфляція. І не вина редакції в тому, що значна, зібрана киянами сума, перетворилась у копійки. Церква Богородиці Пирогощої згодом була відбудована все-таки у своїх первісних формах зусиллями київської міської влади.

Газета створила політичну партію

Парламентські вибори 1998 року, які національно-демократичні сили програли, викликали значне розчарування в патріотичних колах української спільноти. Громадські настрої виливалися на сторінки друкованої періодики. До редакції «Вечірнього Києва» масово надходили листи з усіх куточків України. Наші читачі висловлювали своє невдоволення новим складом парламенту, кволими діями націонал-демократів під час виборів, критикували політичних лідерів правих сил, рішуче і безкомпромісно ставили питання: якщо партія програла вибори, лідер має піти у відставку; потрібні нові люди; треба об’єднуватися всім, кому дорога національна Українська держава. Лейтмотивом практично всіх листів і телефонних дзвінків до редакції був заклик до дії: треба щось робити, не можна сидіти склавши руки та чекати з моря погоди. Багато читачів наполягало: потрібна одна, потужна, справді українська партія. Ідея не нова, але вона була підсилена конкретними невдачами на недавніх виборах.

Найгостріші, найконструктивніші, найоригінальніші листи друкувалися на сторінках «Вечірки» повністю, з інших подавалися уривки, які містили цікаві ідеї, несподівані думки, конкретні пропозиції і заперечення. Розгорілася гаряча дискусія. Більшість сходилася на ідеї створення нової, української партії. А от з приводу шляхів її реалізації намітилися розбіжності: одні вважали, що найпростіше – об’єднати вже існуючі національно-демократичні партії в єдину силу; інші не вірили, що з цієї затії щось путнє вийде (робилися такі спроби й раніше, та безрезультатно), і наполягали на тому, що треба створювати нову партію з новим керівництвом. Масово надсилалися до редакції пропозиції щодо Програми і Статуту нової партії, було навіть кілька завершених проектів цих документів.

Було вирішено провести в редакції «круглий стіл» і запросити до дискусії лідерів національно-демократичних партій та громадських організацій. Більшість прийшла, дехто з лідерів проігнорував цю ініціативу. Розмова вийшла цікавою, гострою, ідею єднання ніхто не відкинув, але й ніхто не виявив готовність до реального, організаційного об’єднання.

Дискусія переконала, що треба йти шляхом створення нової партії, доки є суспільна потреба. От тільки хто візьметься за це? Не було ради – вирішили самі створити оргкомітет і перевести справу в практичну площину.

Добір кандидатів до нього був простий – запросили найактивніших дискутантів-дописувачів. Збиралися в Будинку літератора. Таким чином, група активістів почала займатися конкретною організаційною та теоретичною роботою. Проекти основних документів друкувалися в газеті. Але й тут не обійшлося без прикрощів: нерідко думки членів оргкомітету не збігалися. Скажімо, не зійшлися щодо того, коли скликати установчий з’їзд партії – до президентських виборів, чи після них.

Партія – назвали її Українська партія «Єдність» – була створена. На жаль, вона не стала масовою: через повільність дій сприятливий момент було втрачено безповоротно. Та партія мала організації у більшості областей і була зареєстрована Міністерством юстиції. Однак керівництво бачило, що без фінансових ресурсів малочисельній партії непросто наростити «м’язи», стати масовою і впливовою силою. Тому вирішено було влитися у створювану Українську народну партію «Собор», ініціатори якої погодилися з основними положеннями Програмного Маніфесту та Статуту партії «Єдність». Практично всі організації «Єдності», за винятком Львівської обласної та частини Центральної Ради, які вирішили бути «самостійниками», поповнили «Собор».

Далі редакція вже не втручалася в хід подій. УНП «Собор» поступово «вбиралася в колодочки», і ставала відомою як самодостатня і авторитетна сила. Від УП «Єдність» практично залишилося тільки свідоцтво про реєстрацію. Якраз на порозі парламентських виборів 2002 року, її, а фактично одне тільки свідоцтво про реєстрацію, очолив київський міський голова Олександр Омельченко, і партія кількісно стала бурхливо зростати – завдяки задіяному адмінресурсові за короткий термін вона вже налічувала близько 80 тис. членів. Щоправда, штучність такого зростання позначилася на парламентських виборах – «Єдність» не подолала 4-відсоткового бар’єру.

Навряд чи варто тепер аналізувати партійно-політичні аспекти. Хоч би як там було, але факт залишається фактом: нова партія була створена саме газетою. Без копійки коштів, на голому ентузіазмі і найдемократичнішим чином – через публічне обговорення її політичної платформи та організаційних засад. Саме в цьому наочно виявились значні організаторські можливості друкованого засобу масової інформації.

5.Роль головного редактора в плануванні і проведенні акції

Редакційна акція посіла помітне місце в арсеналі методів і засобів масової роботи, яку проводять журналістські колективи. Нині з царини періодичної преси ця форма перейшла і в інші види журналістики, зокрема, в електронні ЗМІ. І навіть у владні, політичні та громадські структури, оскільки модні тепер так звані піар-компанії за своєю суттю, власне, і є довготривалими акціями впливу на суспільну свідомість. Не буде великим гріхом зарахувати до редакційних акцій і терактивні опитування, які проводяться на телебаченні та в Інтернеті. Такі опитування на злобу дня стали традиційними на 5-му телевізійному каналі – їх можна назвати довготривалою акцією, якщо мати на оці сам процес, який став постійним, а кожне щоденне тематичне зондування громадської думки є одноразовою акцією в межах довготривалої.

Періодично терактивні опитування проводяться і на Першому Національному каналі, не кажучи вже про моду на них у мережі Інтернету.

Такі акції, хоч і не є репрезентативними, представляють значний інтерес і для редакцій, оскільки дозволяють концентрувати увагу на пульсі настроїв певної аудиторії та враховувати їх у власній інформаційній діяльності; і для телеглядачів, оскільки вони мають змогу висловити свою позицію з того чи того питання і порівняти її з позицією певного загалу. Інтерактивні опитування, коли на очах у глядача додаються телефонні дзвінки в редакцію, попри все інше, ще й показують, наскільки актуальна тема обрана для вивчення думки глядачів, наскільки торкається вона гарячих точок суспільного організму і є цікавою для аудиторії. Тому і бачимо, як на одні запитання надходить кілька сотень, а часом і кілька десятків дзвінків, а на інші – десятки тисяч. Є над чим замислитися і політикам та владцям, і самим журналістам

Досить перспективними можна вважати спільні акції редакцій періодичних видань та електронних засобів масової інформації, наприклад, газети та телестудії. Свого часу редакцією газети «Факти і коментаріі» спільно з Новим каналом була зініційована щорічна акція «Гордість країни». Суть – розшукати і розповісти про звичайних людей з незвичайною долею: чоловіків, жінок дітей, чиї життя і вчинки є прикладом мужності, самовідданості, доброти і життєлюбства. Громадська рада, до якої ввійшли відомі особистості, присуджує цим людям спеціальні премії, а газета і телебачення широко про них розповідають. Так, лауреатами премії стали: шестирічна Іринка яка врятувала свою 5-річну сестру при пожежі; сліпий від народження Леонід Іщик не зламався від недуги, став педагогом і успішно працює з дітьми; Сергій Кирякін, який у 9 років виграв чемпіонат України з шахів та багато інших. Ці люди справді «Гордість країни», яскравий приклад для наслідування.

Та хоча б якими були акції, хоча б як вони називалися – конкурс, змагання, свято, інтерактивне опитування, чи піар-хід, – хоча б який засіб масової інформації їх проводив, – у кожному разі провідну роль у цих заходах відіграє головний редактор. Ця роль випливає з функціональних обов’язків головреда, поєднаних із рис характеру його особистості. Успіх акції залежить від таких чинників:

від організаторського таланту головного редактора;
від своєрідного бачення ним життєвих реалій;
від його хисту вихоплювати з виру подій головну ланку;
від його ініціативності у задумі, плануванні та проведенні масової акції;
від уміння запалити ідеєю колектив;
від створення розкутої, демократичної, творчої атмосфери у колективі;
від умілої організації «мозкової атаки» з назрілої проблеми;
від плідних зв’язків із владними структурами;
від успішного пошуку спонсорів і коштів;
від винахідливого, майстерного й цікавого висвітлення акції за допомогою очолюваного засобу масової інформації.

На головного редактора багато покладається, і так само багато від нього вимагається. В силу специфіки його функціональних обов’язків головний редактор завжди перебуває в гущі соціально-політичного життя, представляє своє видання в органах влади, зустрічається з політичними, громадськими, культурними, духовними діячами. Зрозуміло, що він є, принаймні має бути, найпоінформованішою людиною в редакційному колективі. Його знання, ерудиція, інтуїція, моральність закріплює його формальне лідерство також у неформальному форматі. Статус лідера зобов’язує бути першим у всіх починаннях, стимулювати у членів колективу творчо мислити і подавати нові ідеї (в тому числі і щодо масових акцій), які чільник має генерувати та організовувати їх реалізацію. У цьому якраз і полягає організаторська роль головного редактора.

Blog

Професійні засади

Содержание

Рекомендована література