Професійні засади
| Вид материала | Документы |
- Вищого навчального закладу, 104.09kb.
- Кість та результати академічні, професійні та життєві сьогодні є ключовими пунктами, 62.04kb.
- Бюджетний кодекс україни, 1273.03kb.
- Китайская Народная Республика: Конституция и закон, 226.54kb.
- План Розділ Теоретичні засади здійснення банками кредитних операцій Необхідність, 17.22kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 2001, n 37-38, ст. 189 ) { Iз змінами, внесеними згідно, 1226.68kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 2001, n 37-38, ст. 189 ) ( Із змінами, внесеними згідно, 1195.32kb.
- Анотації дисциплін зі спеціальності, 712.88kb.
- Анотації дисциплін зі спеціальності, 623.82kb.
- Відомості Верховної Ради України (ввр), 2001, n 37-38, ст. 189 ) ( Із змінами, внесеними, 1219.13kb.
Розділ ІІ. Професійні засади
редакторської практики
Формула професійної майстерності
- Професіоналізм як фактор майстерності
- Маленькі секрети, що ведуть успіху
- Творчість крізь призму психології
- Тематично-змістове збалансування газети
Тема 6. Формула професійної майстерності
- Прфесійна майстерність – як її розуміти
- Майстерність в літературі і журналістиці – що спільного та в чому різниця
- Публіцистика як висококласна журналістика
- Головні аспекти журналістсько-редакторської майстерності
- Формула майстерності
1.Поняття журналістської та редакторської майстерності
Як уже мовилося, не слід відривати журналістську майстерність від редакторської: це як дві сторони однієї медалі. Як журналіст у силу специфіки своєї творчості є саморедактором, так і досвідчений редактор має знати премудрості журналістського фаху і вміти не тільки редагувати написане кимсь, а й написати власний твір. І один і другий є суб’єктами системи масової інформації – чи не найголовнішого складника комунікативного комплексу – і виконують близькі за характером ролі, коли функції редактора і журналіста тісно переплітаються, нерідко переходячи одна в одну.
Не проста це справа – бути журналістом чи редактором, надто у засобах масової інформації. Мало того, що працювати доводиться нерідко в стресових ситуаціях, бути надзвичайно мобільним, завжди готовим мчатися на пожежі, страйки, акти громадянської непокори, у зони підвищеної небезпеки, так ще й сама робота вимагає граничного напруження інтелекту, нервів, волі. Відомий російський поет Володимир Маяковський свого часу так охарактеризував працю нашого брата, працівника пера:
Если увидите человека белее мела,
худющего,
худей, чем газетный лист, –
умозаключайте смело:
или редактор
или журналист.1
Звичайно, це гіпербола, але в основі кожного перебільшення лежить реальність. Редактор відповідає не тільки за себе, а передовсім за текст чи засіб інформації, які він редагує, фактично за кожне слово, яке виходить на загал. Відомий чеський письменник Карел Чапек іронізував, що на більшості редакторів лежить жахливе прокляття: їх терзає болісне передчуття, що, коли матеріал не пройде через його руки, вийде страшенний “ляп”. Тому улюблена мрія всіх редакторів – так поставити роботу, щоб ніщо не минуло їхнього особистого контролю.2
Зрозуміло, що це жарт гумориста, та в кожнім жарті криється натяк на справжність.
Майстерність – властивість людини, що означає її умілість, вправність у певній справі; добротність, досконалість, висока якість виконаної роботи.
Майстер – фахівець з якого-небудь ремесла, той, хто досяг досконалості у своїй роботі чи творчості.
Майстер – також звання для осіб, які досягли видатних успіхів у певній галузі: майстер спорту (стало офіційним званням для спортсменів), майстер мистецтв.
Про вмілу та вправну людину в народі кажуть: майстерник, майстровий, справжній майстер, майстер своєї справи, майстер на всі руки. Письменників та журналістів у народі називають майстрами пера.
Отже, майстерність – це передовсім умілість, досконалість, довершеність. Майстер – не просто фахівець з якого-небудь ремесла, а той, хто досяг високої майстерності, досконалості в своїй роботі, творчості; віртуоз, артист3. Саме віртуозність, досконалість, легкість або своєрідний артистизм здавен-давен високо цінувались народом у будь-якій галузі матеріального виробництва.
Ремісник – людина, яка володіє певним ремеслом, свого роду фахівець, який, щоправда, здебільшого виготовляє ті чи ті вироби вручну, тому про таку людину ще кажуть – рукомесник. Виріб ручної роботи нині високо ставиться, оскільки він індивідуалізований і часто неповторний, тоді як вироби з конвейєра однакові, як макові зерна. Однак з поняттям “ремісник” відбулася дивна метаморфоза: щоб відрізнити посереднього фахівця від висококласного спеціаліста, того, хто працює шаблонно, без творчого вогника, стали називати ремісником, а того, хто вкладає у виріб душу, вогонь натхнення, вважають справжнім майстром, митцем.
На побутовому рівні це можна продемонструвати прикладом з гончарства. І ремісник, і майстер працюють на гончарному крузі, використовують один і той же матеріал – глину, виготовляють один і той же предмет, – скажімо, макітру. Але з-під рук першого виходить звичайний побутовий виріб, а в другого вилискує, дзвенить, вабить око справжній витвір мистецтва – хоч відразу відправляй до музею. Бо перший, маючи добрі професійні навички гончара, добросовісно виліпив те, що зміг, другий же, досконало оволодівши гончарним мистецтвом, працював натхненно, з любов’ю, вкладаючи душу у виріб, тому повторити, виготовити точну копію не зможе ніхто, навіть сам майстер. Тому і вийшов у нього витвір мистецтва, тому і є він неповторний, єдиний у своєму роді.
Духовне виробництво відрізняється від виробництва матеріального передовсім тим, що воно є глибоко індивідуалізованим. Його на потік не поставиш. Тому-то воно і називається мистецтвом. Але поняття “майстерність” повною мірою і його стосується. Адже кожна грамотна людина відчує, майстерно намальована картина чи написаний твір – чи то журналістський, чи то літературний, – відрізнить видатну річ від пересічної. Бо у першому випадку маємо одухотворений витвір майстра, а в другому – пересічний продукт ремісника – отут якраз доречним буде негативний відтінок цього поняття.
2.Майстерність у художній літературі та журналістиці
Художня література і журналістика близькі, мов сестри. Вони мають багато спільного: одне і те ж завдання – відображення дійсності, один і той же матеріал – слово, один і той же підхід – творчий, використання одного і того ж арсеналу художньої виразності – тропів, художніх зворотів, стилістичних фігур, афоризмів, прислів’їв та приповідок, іронії та сарказму, метафор та епітетів, інших зображувально-виражальних мовних засобів.
І що глибше автор знає мову, що багатший його словниковий запас, що різноманітніші художні засоби він використовує, то вищий рівень його майстерності.
Спільного в літературній та журналістській творчості, як бачимо, так багато, що мимохіть виникає запитання: а що ж тоді відрізняє журналістську майстерність від майстерності літературної?
Звичайно ж, їхня відмінність випливає із завдань і форм діяльності майстрів літератури і журналістики. Йдеться не тільки і не стільки про роди літератури (епос, лірику, драму) та жанри журналістики (аналітичні, інформаційні, публіцистичні, сатиричні), не тільки і не стільки про обсяги творів (роман – не стаття і не нарис), а передовсім про спосіб відображення дійсності. Література художньо (естетично) осмислює, типізує й узагальнює дійсність, для неї важливий не стільки життєвий, скільки літературний факт. Журналістика ж твориться на суто фактологічній основі, вона є своєрідним документальним літописом епохи. В силу саме цієї специфіки журналістика оперативніша і мобільніша, швидше реагує на життєві реалії, вихоплюючи факти із життєвого виру. Художня література в цьому відношенні повільніша, вона не хапає те, що лежить на поверхні, а заглиблюється у сутність, осмислює і типізує факти, вибудовує з них естетично-художню канву.
Багато письменників, як правило, приходить в літературу через журналістику. Саме журналістська творчість дозволяє набути життєвого досвіду, уміння аналізувати і нестандартно мислити, відшліфовує майстерність, викристалізовує художній талант, тобто, є своєрідним творчим горнилом. І вже визнані майстри художнього слова, досягши вершин літературної слави, не цураються журналістики як своєрідної своєї альма-матері.
Можна називати прізвища багатьох вітчизняних письменників, які починали свій літературний шлях із журналістики, а серед них таких, що успішно працюють, і в літературі і в журналістиці. Та чи не найхарактернішим прикладом буде творча біографія та журналістська й літературна практика всесвітньо відомого і визнаного майстра, нобелівського лавреата Ернеста Гемінґвея.
Він органічно не сприймав насилля, ще 1935 року в “Нотатках про майбутню війну” підкреслював, що нерідко саме війну вважають найпершими ліками “від усіх бід для нації”, та саме вона веде “до повного краху”4. І далі він розвінчував колишні романтичні уявлення про війну і реалістично змальовував, якою може бути смерть на війні: “Ти помреш. Як собака, ні за що... До війни ти думаєш, що помреш не ти. Однак і ти помреш, братику, якщо повоюєш довше”5 Та через два роки сам письменник поїде кореспондентом у пекло громадянської війни в Іспанію. Його репортажі з фронту правдиво оголені, просякнуті ненавистю до фашизму. Він чесно виконував завдання журналіста саме так, як його уявляв. “Воно завжди у тому, щоб писати правдиво, – підкреслював Гемінґвей влітку 1937 року у виступі на Другому конґресі американських письменників, – і, збагнувши, в чому правда, виразити її так, щоб вона увійшла у свідомість читача часткою його власного досвіду”6.
Саме так і писав Е. Гемінґвей у своїх публіцистичних матеріалах з театру воєнних дій: “Артилерійський обстріл Мадрида”, “Ніч перед боєм”, “Іспанський репортаж”, “Біженці”, “Близькість смерті”, “Американцям, що полягли за Іспанію” та багатьох інших. Згодом його враження від трагічної збройної боротьби з фашизмом лягли в основу великого епічного полотна – роману “По кому подзвін”. Конкретні життєві факти і спостереження з іспанських фронтів, про які писав Гемінґвей для газет і журналів, переплавились у факти літературні, почуття й переживання автора в типізованій формі стали почуттями й переживаннями героїв роману. І документальні матеріали, і епічний літературний твір – про одні і ті ж події, і перші й другі написані майстерно. Але відрізняються вони саме формами освоєння дійсності. Якщо в документалістиці автор суворо дотримується справжніх фактів і конкретних осіб, то в романі бачимо факти типізовані, а характери героїв збірними, взятими по рисочці з різних людей. Але це і є літературною правдою, яка сприймається як правда життєва. У цьому і полягає майстерність художника – зуміти так змалювати типізовану дійсність, щоб читач сприйняв її як частку свого власного досвіду.
Ще 1936 року Гемінґвей написав “гольстрімського листа” “На голубій воді”. У ньому є епізод про те, як старий рибалка спіймав величезного марлина, який потягнув його човна у море. “Через два дні старого підібрали рибалки в шістдесяти милях у східному напрямку. Голова і передня частина риби були прив’язані до човна. Те, що залишилося від риби, було менше половини і важило вісімсот фунтів”7.
1952 року письменник повертається до цієї теми, і розгортає екзотичний епізод у драматичну повість-притчу “Старий і море”, яка набирає високого гуманістичного звучання та художнього узагальнення. Перед читачем постає величний образ старого рибалки, який не схилився перед долею, виявив неабияку мужність у боротьбі з природою, з морською стихією і зі стоїчною впертістю зберіг гідність людини. За зовнішньою простотою стилю, вчувається глибокий підтекст, приховано напружений діалог – в усьому бачимо талановите перо. За цю річ Гемінґвею було присуджено Нобелівську премію.
Таку ж паралель можна провести між публіцистикою та художньою прозою Івана Багряного. З його багатої публіцистичної спадщини – статей, памфлетів, рефлексій, есеїв – чи не найвідомішою є пристрасна стаття “Чому я не хочу вертатися до СРСР?” Автор з глибоким болем пише про сталінську “родіну”, про катування українського народу, про винищення голодомором мільйонів українців, про страшні більшовицькі репресії і ГУЛАГи. Цю “родіну” письменник пройшов від Києва до Чукотки “під опікою опричників з ДПУ – НКВС”8 за вісім років поневіряння по тюрмах та концтаборах. Іван Багряний як справжній патріот своєї землі пише: “Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну”. І далі болісним рефреном звучать слова: “Я не хочу вертатись на сталінську “родіну” тому, що підлість, цинізм і жорстокість більшовиків не знає меж”. “Я не хочу вертатись на свою Вітчизну, доки там панує більшовизм, тому що Сталін нищив Україну в парі з Гітлером”. Автор чітко і зрозуміло пояснює, чому він не хоче (не може) повертатися в Україну, хоч мріє про неї на чужині. І в останньому підрозділі статті заявляє: “Я повернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська”9.
І якщо в статті Багряний прямою мовою говорить, чому він не хоче повертатися в Україну, то у широко відомому тепер і у нас романі “Тигролови” він переконує в цьому повнокровними образами, художнім пафосом, драматичним життям політкаторжанина Григорія Многогрішного та його втечею з більшовицької неволі. Саме “Тигроловів” та роман “Сад Гетсиманський” Івана Багряного 1992 року було відзначено Шевченківською премією.
3.Публіцистику пишуть майстри
Талановите публіцистичне слово, мовлене своєчасно, на животрепетну тему, є невмирущим і не втрачає під тягарем років своєї актуальності, свіжості, проникливості. В цьому можна переконатися на прикладі книги Романа Рахманного "Роздуми про Україну", до якої увійшли вибрані есеї та статті 1945–1990 років.
Доля Романа Рахманного (справжнє прізвище – Олійник) така ж драматична і така ж типова, як і доля багатьох тисяч наших співвітчизників, розкиданих по світах жорстокими вітрами Другої світової війни. Народжений 1918 року на Львівщині, він, уже будучи членом ОУН, здобув теологічну освіту. Гартувався в умовах націоналістичного антигітлерівського опору, виступав у підпільних виданнях ОУН та УГВР. З 1944 року живе в Німеччині, керує Українською пресовою службою, разом з однодумцями засновує газети “Час” та “Українська трибуна” і є їхнім співредактором.
Переїхавши 1949 року до Канади, засновує і редагує відомий емігрантський часопис “Гомін України”, згодом працює редактором і коментатором, потім керівником Міжнародної служби “Радіо Канади”, бере участь у випуску “Сучасності” та “Нових днів”, друкує актуальні статті про боротьбу українського народу за незалежність у різних виданнях Західної Європи, СПІА і Канади. Підсумок його публіцистичного доробку — тритомник “Україна атомного віку”, за який йому й присуджено Державну премію України імені Т.Шевченка.
Публіцистика Романа Рахманного, як і публіцистика Володимира Винниченка та Івана Багряного, стала доступною для українського загалу тільки з відновленням незалежності України. На жаль, за часів “залізної завіси” все, що написане цими та іншими українськими патріотами було віднесене до “чаду українського буржуазного націоналізму”, а отже вважалося ворожим і трималося за сімома замками. І тільки за часів незалежності, полум'яна публіцистика видатних представників української діаспори прийшла до читача в Україні. Це свідчить, що над справжньою публіцистикою не владні ні час, ні кордони. Бо справжня публіцистика – це не лише факти і слова, а передусім думка і серце. Бо справжня публіцистика пишеться не чорнилом, а кров'ю. Недарма Роман Рахманний у своїх творах наводить улюблений вислів “З усього написаного люблю лише те, що написано кров'ю”. І сам він з усією відповідальністю підкреслює, “що кожне написане слово має свою вагу і має особливі обов'язки” і що найперший обов'язок — це “...обов’язок бути совістю народу і його свідомістю – дзеркалом сучасності.” Власне, ці слова є точною і влучною самохарактеристикою всієї публіцистичної творчості Романа Рахманного.
Публіцистика – насамперед істина, це тривога багатьох сердець. Тому вона актуальна доти, доки б'ються стривожені серця. Чим тривожились Роман Рахманний і його однодумці? Відповідь знаходимо у нього ж: “...ми тривожимось, бо загрожене саме існування всієї нашої нації”. Бо відсутність єдності завдавала непоправної шкоди як у далекому минулому, так і в недавньому – через це була втрачена українська державність, через це її не могли відновити протягом близько чотирьох століть. Відомо, що й нині, даруйте, іде гризня між своїми і там, за океаном, і тут, в Україні. Господи, скільки сил, розуму і енергії, які мали б бути покладені на вівтар Української державності, витрачається даремно!
Публіцистика – передовий жанр літератури й журналістики. Він веде розвідку боєм. Він виходить на передній план у найтрудніші часи, коли мовчати стає неможливо, коли виникає суспільна потреба звернутись до розуму і серця людей прямою мовою, коли сила слова і напруга думки стають зброєю. І повертається публіцистика з минулого в сучасне також, коли виникає суспільна потреба, коли порушені свого часу проблеми не розв'язані й досі. Повернення у наші дні публіцистики Романа Рахманного викликано тим, що вона нам потрібна й сьогодні, що вона й сьогодні актуальна, що вона спрямована в той бік, у який спрямовані нині наші погляди. Бо ж хіба можна бути спокійним і не сприймати серцем, коли “йдеться про Україну, що не є лише замкнена в етнографічній межі, а є всюди. Це український народ на своїй території і розсіяний по цілій земній кулі – одначе свідомий свого призначення, який змагає, всупереч імперіалістичним апетитам сусідів, до своєї Державності”?
Публіцистові-патріотові завжди боліла Україна. Він хоче, щоб і його побратими по перу в самій Україні прагнули зберегти “собори своїх душ”. Саме до них він звертається з відкритим листом “За гідну Українську державу” у грудні 1968 року. Письменник, узявши за сюжетний стрижень Шевченкові слова “Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні...”, у прекрасній публіцистичній формі викладає свої погляди щодо того, що діється в Україні. “Мені однаково, – запевняє автор, – чи київські правлячі кола зрозуміють логіку моїх міркувань – вони ніколи не були вільними громадянами української суверенної держави. Мені однаково, як називається теперішній гнобитель українського народу: москаль, по-традиційному, чи "старший брат”, по-пропагандистському... Мені однаково, який суспільно-економічний лад мав би існувати в Україні: радянський, соціалістичний, комуністичний, прогресивний чи система вільних підприємств, але українці самі, по своїй волі мають це вирішувати... Мені однаково, яку політичну форму мала б українська держава: республіканську чи монархічну, націонал-демократичну чи соціалістично-радянську...
Та не однаково мені, – наголошує Роман Рахманний, – коли російський колоніст займає кращі місця в адміністрації України, коли москаль отримує вигідніше помешкання в українському місті, коли росіяни примушують моїх братів-українців славити расову, культурну, економічну, військову вищість ніби братнього російського народу, коли за всяку спробу відвоювати гідне ім'я українському народові в СССР українців обвинувачують в “буржуазному націоналізмі" і гноблять по тюрмах і концтаборах українських патріотів...”10
Тому повернення Романа Рахманного в сьогодення є надзвичайно своєчасним. Його полум’яне слово стає у ряди борців за Українську державу і український народ. Бо боротьба триває і буде вона нелегкою. Бо ще й досі “чорнильні душі виливають чорнильну лють на кров святу”.
Майстерність у журналістиці, літературі, як і в інших галузях суспільного життя залежить від багатьох факторів. Однак в основі завжди лежить талант, те, що називають іскрою Божою. Цю іскру Божу ми знаходимо у публіцистиці багатьох наших сучасників. Серед майстрів в царині новітньої журналістики можна назвати (за алфавітом):
в Україні – Глушко Олександр, Голибард Евген, Довженко Олександр, Дмитренко Олекса, Коваль Роман, Колесник Степан, Коробова Тетяна, Москаленко Анатолій, Мостова Юлія, Лук'яненко Левко, Опанасюк Олексій, Погрібний Анатолій, Плачинда Сергій, Подолян Микола, Пригорницький Юрій, Стадниченко Володимир, Шпиталь Іван, Яворівський Володимир та інш.
в діаспорі: згадувані вже Багряний Іван і Рахманний Роман, а також Камінський Анатоль, Кошелівець Іван, Липа Юрій та інші.
Та попри суто індивідуальний характер журналістської та редакторської творчості є певні спільні риси, загальні чинники, які характеризують фахову майстерність цих людей. Це стає очевидним, коли розглядати журналістсько-редакторську майстерність в її головних аспектах.