Професійні засади

Вид материала

Документы

Содержание Рекомендована література 2.Боротьба за виживання 3. Державна підтримка як форма її підкупу 4. Трансформація функцій головного редактора в умовах ринку Прибутковість забезпечує економічну свободу; економічна свобода робить пресу реально незалежною Акціонерне товариство (АТ) Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) Товариство з додатковою відповідальністю Товариство господарське Товариство змішане Акції трудового колективу Аналіз статистичний – Аналіз виконання фінансового плану – Аналіз макроекономічний – Мікроекономічний аналіз – Продуктивна праця 5.Основні статті доходів газети 1) не суперечить чинному законодавству Доходи від самореалізації Гострота проблематики. ... Полное содержание

Подобный материал:

• Вищого навчального закладу, 104.09kb.
• Кість та результати академічні, професійні та життєві сьогодні є ключовими пунктами, 62.04kb.
• Бюджетний кодекс україни, 1273.03kb.
• Китайская Народная Республика: Конституция и закон, 226.54kb.
• План Розділ Теоретичні засади здійснення банками кредитних операцій Необхідність, 17.22kb.
• Відомості Верховної Ради (ввр), 2001, n 37-38, ст. 189 ) { Iз змінами, внесеними згідно, 1226.68kb.
• Відомості Верховної Ради (ввр), 2001, n 37-38, ст. 189 ) ( Із змінами, внесеними згідно, 1195.32kb.
• Анотації дисциплін зі спеціальності, 712.88kb.
• Анотації дисциплін зі спеціальності, 623.82kb.
• Відомості Верховної Ради України (ввр), 2001, n 37-38, ст. 189 ) ( Із змінами, внесеними, 1219.13kb.

Рекомендована література

Вуароль Мішель. Гід газетяра. – К., 2000.

Гутиря І.І., Гутиря С.І. «Сільські вісті»: тернистий шлях до незалежності і перемоги Правди, Справедливості, Закону. – К., 2006.

Жадько Віктор. Основи журналістики та редакційно-видавничої справи. – К., 2005.

Журналістика в умовах гласності. – К., 1991.

Здоровега Володимир. – Про журналістику і журналістів. // Статті, есе, виступи, діалоги. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2004.

Карпенко В. А. Правды о себе не побоитесь?… – К: Політвидав України, 1986.

Карпенко Віталій. Преса і незалежність України. Практика медіа-політики 1988-1998 рр. // Навчальний посібник. – К.: Нора-друк, 2002.

Картер А. Мішель, Кей Гілліан. Як керувати редакцією газети. – К.: Національний Інститут Преси-I REX ПроМедіа Україна, 1999.

Лубкевич І. Соціологія і журналістика. – Львів, 1997.

Основи масово-інформаційної діяльності: Підручник (А.З.Москаленко, Л.В.Губерський, В.Ф.Іванов, В.А.Вергун). – К., 1999.

Прилюк Д. М. Теорія і практика журналістської творчості: У 2 кн. – К., 1972-1973.

Региональная печать в годы перестройки: организационные факторы эффективности. – М., 1991.

Роль засобів масової інформації в суспільно-культурному про­цесі в Україні. – К., 1995.


Запитання та завдання для практичних занять і самостійної роботи

1. Редакційна акція як різновид масової роботи. Суть поняття.
   
2. Планування та проведення акції.
   
3. «Мозкова атака», її принципи та інтерпретація в редакційній практиці
   
4. Досвід проведення масових акції редакцій «Вечірнього Києва» та інших засобів масової інформації.
   
5. Що спільного і що відмінного між класичною редакційною акцією та піар-технлогією?
   
6. Роль головного редактора в плануванні і проведенні акції
   
7. Практичне завдання: розробіть план акції умовної студентської газети, спрямовану на одну з актуальних проблем вашого вищого навчального закладу.
   

Тема 15. Головний редактор: фінансист і менеджер

• Особливості компартійної преси
  
• Боротьба за виживання
  
• Державна підтримка чи підкуп преси?
  
• Трансформація функцій головного редактора в нових умовах
  
• Основні статті доходів газети
  

1. Особливості компартійної преси


За радянських часів, коли панівним став ленінський постулат партійності преси, газети були перетворені справді на «коліщатка і гвинтики» компартійної справи. Головні їхні функції зводилися до ідеологічної обробки мас та «мобілізації» трудящих на виконання завдань комуністичного будівництва. Журналісти змушені були діяти у цих сковуючих рамках, а жорстка цензура не дозволяла вийти за їхні межі. У таких умовах обов’язки редактора друкованого засобу масової інформації зводилися до того, щоб виробляти інформаційний продукт за заданими ідеологічними параметрами, не відступаючи ні на йоту від «партійної лінії».

Газети реалізувалися за сміхотворно низькими цінами – у роздрібній торгівлі коштували 2 копійки за примірник, передплата також була дешевою. Так було задумано з цілком конкретною метою – зробити ідеологічну компартійну продукцію доступною для широкого загалу. Однак радянська планова економіка була побудована таким чином, що навіть за таких низьких цін газети з накладом не менше 12 – 15 тис. примірників давали прибуток.⁶² Отже, практично всі центральні, республіканські, обласні, міські газети були високорентабельними – весь прибуток переказувався до партійного бюджету. Але серед районної преси немало видань були збитковими. Тоді керівні органи компартії ухвалили «соломонове» рішення: прибуткові районки закріпили за партійним, а нерентабельні – за місцевими бюджетами, з яких вони й отримували дотації.

За такої системи керівникові друкованого засобу масової інформації не треба було сушити голову над тим, де шукати кошти на зарплатню працівникам, де брати папір, поліграфічні матеріали, де розміщати замовлення на друкування та яким чином розповсюджувати газету тощо. Про все це централізовано дбала компартія – забравши шалені прибутки, можна було дещицю виділити й тим, хто ці прибутки створив. Поліграфічні комбінати, як правило, також належали партії – в їхні обов’язки входило друкування періодичних видань. Редакціям зверху доводився кошторис, до розрахунку якого вони не мали жодного стосунку, а також «спускався» штатний розпис: виходити за межі як першого, так і другого – зась. Бухгалтерським обліком редакції фактично не займалися, окрім складання відомостей на зарплату та нарахування гонорару у чіткій пропорції: 60 відсотків штатним працівникам і 40 – позаштатним авторам з обумовленої кошторисом суми. Всіма банківськими справами займалися бухгалтерські служби поліграфкомбінатів, а редакції мали у кращому випадку субрахунки.

Для керівника газети з одного боку це добре: не треба думати про економіку, зосереджуй увагу на творчих питаннях, які зводилися до дотримання лінії партії, партійної пропаганди та агітації. Не дивно, що газети рясніли штампами і здебільшого були типологічно схожими.


2.Боротьба за виживання


З розпадом Радянського Союзу та відновленням державної незалежності України ситуація в системі масової комунікації докорінно змінилася. Передусім з’явилася можливість повніше задовольняти інформаційні потреби суспільства: люди прагнули не відставати від динаміки подій, своєчасно отримувати правдиву, не заанґажовану інформацію, яка б об’єктивно відображала весь спектр громадського життя.

Успадкована Україною компартійна система преси за суттю зберегла свою колишню структуру (центральні, обласні, міські, районні газети), але за змістом зазнала значних змін. Головна з них – звільнення від партійної залежності. Власне, сама компартія була заборонена рішенням Президії Верховної Ради, і всі колишні партійні органи в один момент стали незалежними. І розгубилися, бо втратили хазяїна: нікому тепер забезпечувати папером, його треба купувати самим; треба платити самим за поліграфічні послуги, за розповсюдження та доставлення свого видання передплатникам. Ні відповідних економічних знань, ні практичного досвіду у комерційній справі редактори колишньої компартійної преси, звісно ж, не мали. І пішли найлегшим шляхом – готовністю взяти у співзасновниками владні структури, сподіваючись на співутримання з їхнього боку. Таким чином, журналістські колективи республіканських газет, заснованих ЦК Компартії України, а також переважна більшість обласних та районних газет, що їх видавали відповідні місцеві партійні комітети, взяли у співзасновники відповідно Кабінет Міністрів та місцеві органи представницької влади. Вони й стали фактичними хазяїнами преси, фактично поховавши надії журналістів на незалежність.

Водночас почали створювати нові газети місцеві держадміністрації та ради, політичні партії й громадські організації, фізичні особи тощо. І тільки колективи окремих, колись компартійних газет, таких, як «Вечірній Київ», «Комсомольскоє знамя» в столиці, «Юг» в Одесі та інших, вирішили не поступатися вперше так непросто здобутою незалежністю, і пустилися у самостійне плавання по неспокійному інформаційному морю. Типологічно пресовий простір був поділився на два сектори:

– перший: періодика владних структур як своєрідне продовження залежної – тепер уже не від компартії, а від нової влади – преси;

– другий: незалежні від влади видання.

До першої категорії слід віднести часописи (центральні та місцеві), засновані владними структурами («Голос України», «Урядовий кур’єр», газети обласних держадміністрацій) та ті, в яких ці структури разом із журналістськими колективами стали співзасновниками (більшість колишніх компартійних обласних та районних газет).

Склад другої категорії набагато різноманітніший. Це передусім газети, відносно незалежні від влади, оскільки їхніми засновниками були:

а) трудові або журналістські колективи («Вечірній Київ», «Нєзавісімость»);

б) політичні партії («Час-Тіме» – орган народного Руху України, «Коммунист» – КПУ, «Товариш» – СПУ, «Досвітні вогні» – ПСПУ);

в) творчі спілки та громадські організації («Літературна Україна» – Національна Спілка письменників України, «Журналіст України» – Національна Спілка журналістів України);

г) фінансові групи та різні комерційні структури («Кієвскіє вєдомості», «День», «Зєркало нєдєлі»), які поклали початок створенню кланово-олігархічних ЗМІ;

д) приватні особи – ця група була скорше формальною, ніж фактичною: через непрофесійність засновників, нестачу у них коштів, відсутність кадрів вони виходили у світ від випадку до випадку і припиняли своє існування, а чимало з них навіть не спромагалися випустити перший номер.

Можна виділити одну спільну рису для всієї періодики періоду Незалежності: їй доводилося функціонувати в умовах переходу від централізовано-планової до ринкової економіки, коли на перший план висувалися підприємливість та конкуренція. На цьому шляху Україна зіткнулася з великими труднощами – як об’єктивними, так і суб’єктивними – дикий ринок, гіперінфляція, спад виробництва тощо. Преса, яка першою відстоювала ринок, першою ж і потрапила під його безжальний прес. Поліграфічні підприємства, поштове відомство, яке зберегло своє монопольне становище у сфері розповсюдження періодичних видань, почали необґрунтовано згвинчувати ціни на свої послуги. Росія, що успадкувала від СРСР потужні папероробні комбінати і була єдиним поставником газетного паперу на терені СНД, диктувала свої ціни, які були вищими від світових. Та й такого дорогого паперу бракувало, оскільки президент Єльцин своїм указом відніс його до розряду стратегічної продукції.

Непросто було існувати усій пресі, та найважче – колишній компартійній, яка стала на шлях демократичних перетворень, та тій, яка справді унезалежнилася і мала виживати самостійно. Адже видання, до яких була причетна влада, отримувала такі-сякі фінансові вливання з державного та місцевих бюджетів. Новонароджені газети виникали уже в нових умовах – тому засновники бачили і знали на що йдуть і мали б їх утримувати. Однак важко було всім. Коли погортати підшивки газет з кінця 1993 і аж до 1994 року, можна помітити, як криком кричали редакції, волали про допомогу, били тривогу, що гине преса. Одні тільки заголовки тих днів розкажуть багато про що: «Плач по українській пресі», «Час згортати вітрила?..» («Літературна Україна»); «Газета буде виходити… ще 3 дні», «Спочатку загине преса…», «Чи потрібна незалежній Україні незалежна преса?» («Нєзавісімость»); «Не всім виданням незалежність під силу», «Українська журналістика справді в небезпеці» («Кієвскіє вєдомості»); «Преса України гине. Єдина надія – на підтримку держави. Якщо преса їй потрібна», «Матимемо пів-«Вечірки», «Чи затиснуть рота гласності?..», «Репортаж із зашморгом на шиї» («Вечірній Київ»).

З відкритим листом до народу, до Президента, до Верховної Ради та Кабінету міністрів України звернулися журналісти редакцій центральних видань: газет «Сільські вісті», «Демократична Україна», «Правда України», «Робітнича газета», «Україна молода», «Молодь України», «Нєзавісімость», «Вечірній Київ», «Кієвскіє новості», журналів «Жінка», «Перець», «Україна». Різні редакції, різні позиції, різні мови, а біль один, спільний. Останньою краплиною, яка переповнила чашу терпіння і викликала цей зойк, було чергове, на початку року, самовільне підвищення цін Міністерством зв‘язку на поштові послуги, що завдало дошкульного удару по пресі.

Боротьба журналістів проти економічного удушення, за виживання преси почали набирати рішучіших форм. Створена для консолідації та захисту журналістів Асоціація української національно-демократичної преси, що об’єднувала опозиційні газети, виступила із жорстким зверненням до влади. Був скликаний (січень 1992 рік) УІІІ надзвичайний з’їзд Спілки журналістів України, який також прийняв різку заяву, у якій зокрема наголошувалося:

«Національна преса України поставлена на грань загибелі. Грабіжницькі податки, відсутність паперу, непомірні ціни на поліграфічні та поштові послуги, на той же папір, призвели до того, що загальнонаціональні масові газети з початку 1992 року практично припинили вихід. Якщо не будуть вжиті рішучі заходи, в Україні залишиться тільки монопольно-державна і комерційна преса. З‘їзд з глибокою тривогою заявляє: демократична Україна без демократичної вільної преси неможлива».⁶³

З’їзд висунув конкретні вимоги до влади і звернувся до українських журналістів із закликом: якщо ці вимоги не будуть оперативно розглянуті і задоволенні, то а)28 січня, у день відкриття сесії Верховної Ради України, провести на площі біля парламенту журналістське пікетування і мітинг; б)на знак протесту у цей день всі газети випустити з білими плямами на перших полосах».⁶⁴

З‘їзд утворив Національний страйковий комітет журналістів для переговорів з урядом. Така, небачена раніше, рішучість журналістів змусила уряд сісти за стіл переговорів. Розмова страйкомівців з тодішнім його керівником Вітольдом Фокіним була непростою, але той, запевнивши, що з розумінням ставиться до проблем преси, розв’язати їх усі й відразу не обіцяв, оскільки державна скарбниця порожня. Однак після зустрічі для київських газет було виділено дві тисячі тонн паперу з державного резерву, а Міністерство фінансів змушене було вжити певних заходів. Так, для регіональної преси (а це переважно газети місцевої влади) було передбачено дотацію, в якій враховано підвищення платні працівникам редакцій, подорожчання паперу, поліграфічних та поштових послуг; виділялася також дотація з держбюджету газетам Верховної Ради, Кабміну та парламентському журналові; дитячі видання звільнялися від податку на додану вартість. Така ж пільга була передбачена і владній пресі та газетам, які раніше входили до складу партвидавів, а тепер засновниками яких стали трудові колективи.⁶⁵

Не важко помітити, що фактично нічого суттєвого, крім звільнення від податку на додану вартість, не зроблено для незалежної від влади преси. Всі дотації, як і раніше, передбачались для засобів масової інформації, засновниками яких були владні структури різних рівнів. Хоч і така допомога не була зайвою, та вона, звичайно, не розв‘язала проблему кардинально. Практично всі республіканські газети за винятком парламентського «Голосу України» перейшли з п‘ятиразового на триразовий вихід на тиждень. «Вечірній Київ», щоб не втратити в оперативності, обрав інший шлях: виходив за п‘ятиденним графіком, але ще з осені 1991 року тимчасово був змушений наполовину зменшити свій обсяг, пояснивши напередодні своїм читачам, чому вони отримуватимуть тільки пів-«Вечірки».

Тому боротьба за виживання тривала. Віце-прем’єр з гуманітарних питань Микола Жулинський, слід віддати йому належне, підтримав пропозицію журналістів щодо створення Фонду незалежної преси України, через який уряд зміг формально надати фінансову допомогу незалежній пресі. Хоча допомога ця не була достатньою, все ж певною мірою зарадила справі, давши змогу демократичній пресі протриматися у важкі для неї часи.


3. Державна підтримка як форма її підкупу


Отже, як бачимо, всі негаразди у сфері масової комунікації перших років Незалежності мали економічний підмурівок. Українські журналісти вважали цілком логічним, що зі здобуттям державної незалежності вільною та демократичною має стати і преса. Та оскільки вона не стала повністю самодостатньою, неможливо було навіть мріяти про повну її незалежність. Створена, виплекана й заідеологізована компартією, інформаційна система прищепила журналістиці прикрий синдром – прагнення до утриманства. Зіткнувшись із труднощами, що поставили пресу на грань загибелі, редакції замість самим забезпечувати власне існування, зациклилися на пошуках нового годувальника. Більшість із них віддалася різним владним структурам повністю або на умовах співзасновництва, що фактично те ж саме. Це дозволило отримувати дотації з державного чи місцевого бюджетів і так-сяк зводити кінці з кінцями. З тієї самої годівниці живилися й газети засновані самими владними структурами.

А в найскладніших умовах опинилися колишні компартійні газети, які вирвавшись із цупких лабет тоталітарного режиму, не захотіли підставляти шию для іншого ярма і проголосили себе незалежними. Та, позбувшись рабської залежності, разом із цим втратили централізоване фінансування, і ще не встигли на повні груди вдихнути жаданої свободи, як почали задихатися від безгрошів’я, оскільки доходи від самореалізації не покривали й наполовину витрати на виробництво. Тому заволали про державну підтримку.

Певна логіка в цьому є.

По-перше, за радянщини ці газети відраховували свої прибутки до бюджету компартії, яка ототожнювалася з державою: тому нова держава, що стала спадкоємницею колишньої, мала б повернути їм борги.

По-друге, зовсім несправедливо з боку влади підгодовувати за рахунок платників податків тільки засновану нею та прибрану до її рук через співзасновництво колишню компартійну пресу: адже і та компартійна преса, яка віддала перевагу незалежності, виконує ті самі суспільні функції, так само задовольняючи інформаційні потреби тих самих платників податків.

По-третє, преса, власне, не просила подачок від влади, а вимагала компенсувати ті втрати, до яких призвела бездарна політика і неспроможність влади. І компенсувати не собі, а споживачам інформаційної продукції, себто передплатникам. І не стільки компенсувати, скільки не перекладати на їхні плечі додаткові витрати через підвищення цін, в якому люди абсолютно не винні. Більше того, редакції не просили грошей з бюджету для себе, вони пропонували: віддайте ці гроші Міністерству зв‘язку, але нехай воно не підвищує вартість своїх послуг для редакцій, а значить – і для передплатників

Дечого вдавалося таки добиватися: у вигляді тих чи тих пільг (скасування податку на додану вартість, допомога дешевим папером з Держресурсів, строк зберігання якого минув), що перепадали з чиновницького стола. Це викликало роздратування з боку представників приватно-комерційної преси, які також не проти були відкусити від державного пирога: мовляв, ми так само преса, чому ж нас віднесено до „чорних”? У цьому також частка логіки була, хоча й опускався той важливий аргумент, що ця преса засновувалася в умовах ринку, коли вже були визначені правила гри. Тому, як кажуть у таких випадках у народі: бачили очі що купували – їжте, хоч повилазьте.

У державній підтримці пресі як явищі нічого крамольного немає: її практикують у багатьох країнах Європи. Але там зовсім інші підходи до неї: підтримка стосується всіх засобів масової інформації та журна­лістів, а не обраних, і реалізується, як природна норма. Скажімо, вся продукція засобів масової інформації, як правило, звільнена від по­дат­ку на додану вартість, лише в кількох державах він є, але мінімальний – до 3 відсотків (Для порівняння: в Україні цей податок сягав 21%). Вартість організованого поширення преси (по-нашому – через передплату) не перевищує 10-15 відсотків її собівартості. (У нас – до 50% та більше). У Великій Британії, наприклад, не тільки не стягується по­даток на додану вартість з продажу газет, але для них встановлені ще й мінімальні поштові збори, тарифи на міжнародні телег­рами і переда­вання фотоінформації. Резолюціями ЮНЕСКО низкою між­народних угод передбачені митні пільги на товари, призначені для інформаційної сфери. Така економічна та правова підтримка ЗМІ якраз і забезпечує свободу слова й журналістську та видавничу неза­лежність.⁶⁶

В Україні, як це часто трапляється, все робиться навиворіт. Найперше – аномальним є саме існування владної загальнополітичної друкованої преси. Таку пресу потребує тільки слабка влада, щоб забезпечити лояльність до себе, бо боїться критичного слова. А ще – тоталітарні режими, ці – з ідеологічних мотивів. Фінансування з бюджету тільки своїх видань та диференційовано-вибіркові пільги є аморальними, оскільки не відповідають суспільному розумінню рівності та справедливості. Це вносить дисонанс у взаємини влади із суспільством і, звичайно ж, не сприяє розвиткові демократії. А також – розшаровує журналістів. Скажімо, Національна Спілка журналістів України тривалий час ставила вимоги про соціальний захист журналістів. Нарешті, ухвалено закон про те, щоб при нарахуванні пенсії прирівнювати журналістів до державних службовців певного рангу, які мають значні пільги в порівнянні з пересічними громадянами. Але цей норматив стосується тільки тих журналістів, які працюють у державних та комунальних виданнях, які фінансуються з державного чи місцевих бюджетів. Цим унормовується нова несправедливість, яка накладається на несправедливість уже існуючу. Із загальної армії журналістів, які за суттю роблять одну справу, формується група обраних, переважна ж маса залишається поза полем дії цього закону. Звісно, така ситуація не відповідає принципам рівності, не сприяє консолідації журналістів, порушує корпоративну солідарність. Тому мають сенс побутуючі твердження про прихований підкуп владою частини журналістів.

І це не єдина форма підкупу. Колишня влада діяла підступно-вишукано. Наприклад, лояльних журналістів запрошували в закордонні поїздки з офіційними делегаціями – вони й висвітлювали такі поїздки, зрозуміло, у такому дусі й тоні, як це було вигідно тим, хто їх запрошував. Про незалежний погляд і оцінки годі було й думати. Український загал отримував односторонню, не аналітичну інформацію, оцінюючи міжнародні кроки влади на догоду цій же владі.

Нічого гріха таїти: таке ставлення влади до журналістів розбещувало їх, прищеплювало суто споживацько-прагматичний синдром. Догідливим трудівникам пера, телекамери та мікрофону присвоювали почесне звання Заслуженого журналіста України дуже часто зовсім не за професійні заслуги, а за прислужування. Це стало настільки масовим явищем, що знецінювало та дискримінувало це звання.

На жаль, ця ганебна практика була прийнята у спадок і новою владою після помаранчевої революції. Присвоєння звання Заслуженого журналіста пакетами далеко не за професійну майстерність, а за симпатіями владців до тих чи тих журналістів викликало негативну реакцію як у суспільстві так і в журналістському середовищі. Так, 2005 року з нагоди 14-ї річниці Незалежності серед 781 відзначеного президентськими нагородами було і 29 журналістів. Працівник газети «Україна молода» Дмитро Лиховій від звання «заслуженого» відмовився. Присвоєння йому цього звання Дмитро розцінив так:

«Це, скоріше, або подачка і вірнопідданство, або форма зіркової хвороби, або й те, й інше… Чи не здається, що «заслужений журналіст» – це як купон із багатьма нулями, котрі свідчать не про його цінність, а про ступінь інфляції? І що, за встановленими й досі не зламаними правилами, дуже близько до цієї "нагородної" номінації стоїть інша (також не забута в указі В.Ю. від 23 серпня) – «заслужений працівник сфери послуг»?⁶⁷

Отже, чесний (і талановитий) журналіст молодіжної газети не захотів, щоб журналістика перетворилась у специфічну «сферу послуг» для владоможців. А ще не захотів, щоб його прізвище стояло поруч з іншими «заслуженими» на кшталт Піховшика, які відверто скомпрометували себе, прислужуючи владі сумнозвісних кучмівських часів.

На жаль, таких принципових журналістів, як Дмитро Лиховій, готових відстоювати свою позицію у нашому журналістському цеху не багато знайдеться.


4. Трансформація функцій головного редактора в умовах ринку


З переходом на нові економічні відносини – ринкові – відбуваються значні зміни в усіх галузях господарки. Не обминула чаша ця й інформаційну сферу. Попри структурні зміни у системі засобів масової інформації, попри формування олігархічно-кланових ЗМІ, попри вищий ступінь їхньої концентрації, основний поділ у цій сфері залишився той самий – на державний і недержавний сектори. Та, незважаючи на форму власності, ринок для всіх диктує свої умови та встановлює свої правила гри. Головна формула капіталістичного виробництва товар – гроші – товар вступає в свої права. Завдання ринку цілком прагматичне: виробити – продати – мати зиск. Хоча б що хто виробляв – верстати, хліб, інформацію, – він мусить передовсім дбати про прибутковість свого бізнесу. Прибутковість – перевищення доходу над затратами; що більша різниця, то вищий зиск. І навпаки: збитковість – перевищення затрат над вирученими коштами за продукцію – є вірним шляхом до загибелі справи.

Прибутковість забезпечує економічну свободу; економічна свобода робить пресу реально незалежною. Навіть якщо це державні ЗМІ, які фінансуються з бюджету, то все одно, якщо вища виручка від самореалізації, то менше коштів потрібно від засновника. А зі зменшенням фінансових вливань збільшується амплітуда самостійності.

Щоправда, нинішні наші ЗМІ помітно відрізняються від свої зарубіжних аналогів. В країнах західної демократії мета заснування засобу масової інформації цілком і повністю комерційна – отримання прибутку. Тому в політичних колізіях такі ЗМІ передусім орієнтуються на аудиторію, яку обслуговують, на суспільну думку. Тому вони менше підігруватимуть владі, навпаки, в тій чи в тій мірі опонуватимуть їй, орієнтуючись на запити і потреби загалу.

В Україні навпаки – здебільшого ЗМІ засновуються з політичною метою: заради цього у них вкладають кошти з надією досягнути тієї мети і саме від неї мати зиск. Тому засновані з цією метою ЗМІ не можуть бути вільними, вони функціонують за принципом: скачи, враже, як пан скаже.

Однак усім керівникам ЗМІ, передусім маються на оці редактори газет, доводиться підпорядковуватися законам ринку. Отут якраз і потрібна відповідна перебудова мислення.

Загальний закон мислення – це двосторонній розвиток думки: від конкретного – до абстрактного, і, навпаки, від абстрактного – до конкретного. Але рід занять накладає свій відбиток на характер мислення. Так, наприклад, філософ мислить філософськими категоріями, лікар – медичними поняттями, художник – образами. Редактор в умовах ринку має мислити економічними категоріями. Тому для нього, щоб правильно визначати економічний курс видання, треба розбиратися в політекономії, знати конкретну економіку, уміти аналізувати і прогнозувати погоду на фінансовому ринку. Наведемо своєрідний словник-мінімум економічних понять, з якими стикатиметься і якими оперуватиме редактор.⁶⁸

Редакція засобу масової інформації (газети) як колектив фахівців та допоміжного персоналу, що готує до друку (оприлюднення) тестовий, аудіо- чи відеоматеріал, є структурою організаційно-адміністративною, яка здебільшого будується на основі товариства.

1.Товариство як добровільне об’єднання фізичних та юридичних осіб для спільної виробничо-господарської діяльності – поняття виробничо-економічне. Різновиди товариств:

Акціонерне товариство (АТ) – добровільне об’єднання юридичних чи фізичних осіб та їхніх грошових засобів у формі акцій для спільної господарської діяльності та отримання прибутку. Бувають двох типів: закрите – його акції можна передавати іншим особам лише за згодою більшості акціонерів; відкрите – без згоди акціонерів.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) – характеризується тим, що утворюються на пайовій основі, а його засновники відповідають перед кредитором лише своєю часткою (паєм) у статутному фонді.

Товариство з додатковою відповідальністю – відрізняється від інших тим, що його статутний фонд поділений на частки, визначені статутними документами, і відповідальність партнерів не обмежується розмірами тільки пайового внеску, а поширюється на їхнє особисте майно у кратному розмірі до внесків.

Товариство господарське – комерційна структура, створена за рахунок внесків засновників для господарської діяльності, і майно, створене, вироблене, придбане завдяки внескам, належить йому на правах приватної власності.

Товариство змішане – форма організації і здійснення господарської діяльності із залученням іноземного капіталу.

2.Акція – цінний папір, який засвідчує наявність певних коштів у статутному фонді акціонерного товариства і підтверджує членство в ньому. Розрізняють їх добрих три десятки різновидів. Найпоширеніші такі акції:

Засновницькі – ті, що розповсюджуються серед засновників акціонерних компаній і надають їм певні переваги (право на додаткові голоси на загальних зборах, на отримання частки засновницького прибутку тощо).

Захищені – високорентабельні, зі сталим біржовим курсом, захищають капітал при нестабільності на біржах.

Золоті – пакет акцій що зберігається в державному органі, який відає підприємством, що перетворюється в акціонерне товариство, дає на певний час вирішальний голос на зборах акціонерів.

Іменні – на яких зазначено прізвище власника.

Привілейовані – надають переваги їхнім власникам у нарахуванні та першочерговому отриманні дивідендів, але не мають права голосу на загальних зборах. Є кілка різновидів привілейованих акцій: преміальні, спеціальні, тощо.

Акції трудового колективу – спеціальні іменні, які є власністю виключно трудового колективу.

3.Аналіз (з грецької – розчленування ) – в економіці методи дослідження закономірностей і тенденцій розвитку виробничо-економічних процесі. Ось деякі різновиди аналізів:

Аналіз статистичний – комплекс методів збирання та обробки статистичних даних з метою підтвердження або заперечення висунутих гіпотез в умовах багатофакторних зв’язків і невизначеності.

Аналіз виконання фінансового плану – вивчення і порівняння планових і фактичних фінансових показників.

Аналіз господарської діяльності – комплексне вивчення результатів практичної роботи за певний період, визначення ефективності роботи, оптимальних шляхів розвитку виробництва.

Аналіз макроекономічний – комплексне дослідження узагальнених економічних показників основних господарських галузей, соціальної інфраструктури тощо.

Мікроекономічний аналіз – вивчення результатів фінансово-економічної діяльності окремих виробничих структур.

Аналіз ринку – комплекс дій, спрямований на глибоке вивчення всієї багатогранності факторів, умов, ситуацій та отримання об’єктивної інформації стану ринку.

4. Банкрутство – офіційно визнана фінансова неплатоспроможність боржника. Тобто, неможливість сплатити боргові зобов’язання через брак коштів, що веде до фінансового краху. Банкрутство оголошується тоді, коли пред’явлена сума заборгованості фірми або підприємства перевищує задокументовану вартість усього майна.

5.Бізнес – (з англ. – справа, угода) – економічна діяльність в умовах ринку для отримання прибутку, власне, підприємництво. Розрізняють бізнес:

Державний – здійснення державою через засновані нею суб’єкти підприємницької діяльності бізнесово-фінансово-кредитних операцій для наповнення бюджету.

Інформаційний – комерційна діяльність в інформаційній сфері.

Малий – підприємницька діяльність малих фірм (приватні індивідуальні, сімейні підприємства, фермерські господарства тощо).

Міжнародний – практична реалізація міжнародних економічних відносин за участю господарських суб’єктів кількох країн.

Підприємницький – всі форми діяльності, що задовольняють різноманітні потреби споживачів.

Споживчий – найпоширеніший вид бізнесу, в якому бере участь більшість населення, користуючись споживчим ринком.

Технологічний – різновид підприємницької діяльності у сфері нових технологій.

Трудовий – бізнес громадян, які працюють у різних сферах за наймом на підставі трудової угоди з власниками тих чи тих структур; основою такого бізнесу є приватна власність людини на свою власну робочу силу.

6.Продуктивність праці – походить від поняття продукт, як результат людської праці, може виражатися в матеріально-речовій формі, у вигляді духовної чи інформаційної продукції (предмет, наукове відкриття, ідея телепередача, газета тощо) і є показником ефективності використання ресурсів праці. Вимірюється кількістю продукції в натуральному або грошовому виразі, виробленої одним працівником за певний час (годину, день, рік).

Продуктивна праця – праця у сфері матеріального виробництва, безпосередньо спрямована на створення матеріальних благ; є основою життя суспільства.

7.Конкуренція (з латині суперництво, змагальність) – основна об’єктивна закономірність ринкової економіки, що виявляється в боротьбі товаровиробників за кращі умови виробництва і вигіднішого збуту товарів та послуг, за пріоритети на ринку для досягнення максимального зиску. Вона є рушійною силою прогресу та передумовою економічного розвитку, кращого і повнішого задоволення потреб населення. Адже конкурентна боротьба змушує удосконалювати виробництво, дбати про високу якість і конкурентну спроможність продукції, запроваджувати науково-технічні досягнення, підвищувати ефективність праці. У радянські часи спробували конкуренцію, яка неможлива без приватної власності та при командно-централізованій системі управління, замінити так званим соціалістичним змаганням, однак цей штучний замінник не спрацював.

Це тільки деякі вузлові моменти, на які слід зважати за ринкової економіки. На них головний редактор як керівник своєрідного інформаційного виробництва повинен добре розумітися. А також вільно орієнтуватися в інших економічних категоріях та поняттях, таких, як аукціон, госпрозрахунок, дебет, депозит, дивіденди, додана вартість, інвестиції, інновації, капітальні вкладення, оборотні кошти, основні фонди, прямі і непрямі затрати, собівартість та її структура, ціна та ціноутворення тощо. Без всього цього неможливо грамотно вести справу. Звичайно, добре було б, якби в штатному розписі редакції мати досвідченого фахівця, який би допоміг зробити економічний аналіз, розібратися в тонкощах економіки газети. Та оскільки для більшості редакцій така кадрова розкіш недоступна, головному редакторові треба усім цим займатися самому і при можливості прилучати до цього журналістів. Коротше – головний редактор має бути економістом, фінансистом і, висловлюючись ринковою термінологією, менеджером. Це викликано трьома факторами:

1)все зростаючою роллю економіки в житті суспільства, що надто помітно в інформаційну еру, яка впевнено вступила в свої права;

2)нині практично всі загальнополітичні газети – від районної до центральної – висвітлюють економічну проблематику і мають відповідні економічний блок, сторінку чи, принаймні, постійну рубрику; все це має професійно читати, редагувати, правити редактор видання;

3)глибокі економічні знання головреду необхідні і як керівникові виробничої структури, власне, підприємства (фірми), що продукує інформаційний товар.

Про третій фактор варто сказати детальніше.


5.Основні статті доходів газети


За ринкових відносин економічний сенс будь-якого виробництва полягає в тому, щоб не тільки повертати затрачувані на нього кошти, а й отримувати прибуток. Виробництво інформаційного продукту – не виняток. Якщо в Україні це правило не завжди спрацьовує, то це означає тільки те, що тут ще не створені класичні ринкові умови. Та будемо виходити з того, що виробництво інформаційного продукту взагалі, і загальнополітичної газети зокрема, має якщо не бути, то прагнути бути рентабельним, принаймні, самоокупним. Тож треба добре вивчати кон’юнктуру ринку, знати економіку газети та можливі статті доходу – іншими словами, треба вміти робити гроші.

При цьому слід пам’ятати золоте правило: можна займатися будь-якою виробничою діяльністю, яка відповідає двом вимогам:

1) не суперечить чинному законодавству;

2)передбачена Статутом підприємства та іншими засновницькими документами.

В іншому випадку доведеться мати справу з правоохоронними органами, що звичайно, є небажаним.

Давайте для прикладу візьмемо такий тип газети, засновником якого є журналістський або трудовий колектив редакції – саме таким часописом 10 років був «Вечірній Київ». Виходимо з того, що, по-перше, в редакції працюють звичайні журналісти, які на прожиття заробляють своєю працею; отже серед них немає олігархів (ті до такої праці не звиклі) і навіть просто людей багатих; по-друге, колектив-засновник вирішив бути незалежним і не продаватися «грошовим мішкам». Отже, треба виходити на самоокупність видання, використовуючи властиві для газети форми діяльності і, скажемо так, трудові джерела фінансування.

Доходи від самореалізації є основним таким джерелом. Тут діє правило: виробив – продав. Що більше продав, то більше вторгував. Щоб більше продавати, треба більше продукувати (у нашому випадку – друкувати). Тому осердям газетної економіки є

Наклад видання. Він диктується реальним попитом на пресовому ринку і не може встановлюватися за бажанням засновника чи головного редактора. Зовсім неринкові випадки, коли тираж встановлюється, виходячи не з економічних засад, а з політичних міркувань (під час виборів, наприклад) і розповсюджується безплатно, до уваги не беремо – то окрема тема. Отже, щоб мати більшу виручку, треба дбати про більший попит на газету. Передусім слід робити цікаву газету для загалу, вгадувати запити аудиторії і якнайповніше їх задовольняти. Тут спостерігаються два підходи: перший – проблемно-тематичний: другий – організаційний.

В основі першого лежить творче начало: високий професіоналізм журналістів, добре володіння пером, уміння використати найефективніші творчі прийоми, зокрема такі, як:

– Гострота проблематики. Треба вміти вловлювати громадські настрої і розробляти теми, які є панівними в суспільстві; оскільки ці теми доступні всім, зокрема конкурентам, слід копати глибше, писати переконливіше, наводити вагоміші аргументи.

–Інформаційна насиченість. Інформації має бути багато і вона повинна дихати новизною. Уміти оперативно добути свіжу інформацію – золоте правило репортера. Тут важливо мати такі джерела інформації, які не кожному доступні. Газета «Дзеркало тижня», наприклад, заслужено здобула імідж найпоінформованішого видання, оскільки у своїх аналітичних матеріалах спирається на факти, почерпнуті з високих державно-управлінських джерел та від високопосадовців, до яких не кожен журналіст доступиться.

–Сенсаційність. У позитивному значенні, звичайно: подавати, бажано, надоперативно, першими таку суспільно значущу інформацію, яка справляє на читача сильне враження. Тоді про газету говоритимуть у транспорті, на вулиці, в «курилках» тощо, переказуючи один одному цю інформацію.

–«Жовтизна». Характерна для «бульварної» преси, коли сенсація використовується заради сенсації, для чого подаються подробиці з особистого життя знаменитостей, при цьому нерідко автори переступають через моральну межу, «перетрушуючи чужу білизну». Це також незвична, несподівана і цікава для обивателя інформація, на неї є попит, але серйозні газети не опускаються до такої сенсаційності.

До другого підходу належать організаційні заходи, спрямовані на збільшення ціна. Передусім це:

–«Розкрутка» видання. Сюди входять дії, які популяризують газету: масова робота, проведення редакційних акцій, реклама в інших засобах масової інформації, зокрема на телебаченні, найчастіше взаємна. Але не виключається, а навпаки, часто використовуються власні шпальти. Тобто, застосовується все, що здатне зафіксувати в людській пам’яті назву газети, тримати її на «слуху».

– Зменшення реалізаційної ціни через передплату і в роздрібному продажу. Як правило, так діють редакції новостворених газет. Мета – зацікавити споживача дешевизною, що немаловажно у час відносного безгрошів’я. Цей засіб тимчасовий, як тільки газета, як кажуть, вбереться в пір’я, ціна підвищується до загальноприйнятої межі. Читачі звикають до газети і рідко хто відмовляється при підвищенні ціни. Так «розкручували» свої тиражі відразу після заснування «Кієвскіє вєдомості», «Факти і коментаріі». Так чинить і нове видання «Газета по-українськи», багатосторінковий примірник якої продавався за 25 копійок»

– Матеріальне заохочення передплатників та покупців газети. Для цього проводяться різноманітні конкурси з висвітленням їх на сторінках газети. Наприклад, та ж «Газета по-українськи» проводила конкурс серед читачів, запрошуючи виграти певну побутову річ, кілограм ікри або від 50 до 500 грн. Для цього треба було заповнювати протягом тижня і надсилати до редакції відповідний купон, надрукований у газеті; передплатники на півріччя автоматично брали участь у конкурсі.

– Організація передплатної кампанії. Передплата, себто попередня оплата газети на тривалий період – від місяця до року – є надійним і стабільним чинником накладу та попереднім залученням коштів за ще не надані послуги. Передплата традиційно у нас дає левову частку тиражу. Стимулювання передплати стало загальноприйнятим. Одні газети встановлюють премії поштовим працівникам, які оформлюють передплату («Україна молода», наприклад). Другі – проводять передплату самостійно, залучаючи громадських передплатників; при цьому передплатна ціна дещо нижча. Газета «Вечірній Київ» традиційно, вже протягом кількох років відкриває власні передплатні пункти і таким чином збільшує свій передплатний тираж. Треті, – організовуючи передплату власними силами, влаштовують розіграш призів на абонементні квитанції («Вечірній Київ», «Київська правда»).

– Організація роздрібного продажу. Раніше продажем періодики в роздріб займався «Союздрук» – структура Міністерства зв’язку, потім – Укрпошти, який мав свою розгалужену мережу газетних кіосків. Нині це акціонерне товариство, яке намагалося зберегти своє монопольне становище у сфері роздрібної торгівлі періодики. Однак ринок цьому завадив. Окремі газети повідкривали свої фірмові кіоски, де реалізують власні видання, а також підторговують іншими («Факти і комєнтаріі» в Києві, «Високий замок» у Львові). З’явилися газетні розкладки у масових громадських місцях (станції Метро, підземні переходи), послугами яких користується чимало редакцій. Свого часу «Кієвскіє вєдомості» практикували продавати газету в продуктових магазинах за нижчою ніж у кіосках ціною, однак ця практика припинилася: вочевидь, не виправдала себе.

–Рекламна діяльність – друга після тиражу, а нерідко і перша стаття доходу. З переходом до ринкових відносин потреба виробників у рекламних послугах зросла.

За радянських часів широко поставленої рекламної справи у засобах масової інформації як такої практично не існувало, якщо не брати до уваги вечірні газети, при яких були рекламні додатки, де друкувалися платні оголошення переважно від громадян, та районної преси, де свого часу в обов’язковому порядку вміщувалися за гроші оголошення про розлучення.

Нині реклама стала основною прикметою ринку. Створено сотні рекламних аґентств, які займаються рекламним бізнесом, у редакціях засобів масової інформації відкрито спеціальні рекламні відділи, у газетах оголошення подаються добірками, полосами і цілими блоками (зошитами) сторінок. Хоч у структурі доходів наших газет частка доходів від реклами не така велика, як у зарубіжних (до 85-90%), та все ж є значною підмогою. На телебаченні – найдоступнішому для загалу засобі масової інформації – доходи від реклами досягають значних розмірів. Хоч такі дані оприлюднюються неохоче, та дещиця стає відомою публіці. Наприклад, в Інтернеті було розміщено інформацію про те, що найбільші доходи від реклами за 9 місяців 2003 року мали телеканали «Інтер» – 130066,44 тис грн., «1+1» – 115300 тис. грн., «Новий канал» – 52000 тис. грн., ICTV – 44138,8 тис. грн., СТБ – 23460,8 тис. грн.; а найменші доходи були у Національної телекомпанії України – 3578,8 тис. грн.⁶⁹

Головному редакторові, як керівникові газети, для успішної роботи треба добре орієнтуватися в рекламному ринку, знати тенденції його розвитку, уміти скористатися досягненнями рекламної справи.

– Угоди з владою про співпрацю . Є цілком правова можливість редакціям ЗМІ отримати кошти від держави, не потрапляючи у пряму від неї залежність. Як уже зазначалося, закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» має вибіркову сферу дії і значна частина ЗМІ залишилась поза цією сферою. Але є ще інший закон – «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації». Він набагато демократичніший та ринковий і дає нагоду отримати з державної скарбниці тим ЗМІ, які зможуть переконати владні структури у вигідності співпраці з ними. Якраз стаття 5 цього закону передбачає можливість органів влади укладати угоди з недержавними ЗМІ про висвітлення діяльності цих органів та встановлює порядок фінансування за надання таких послуг. Положеннями цього закону свого часу скористалася редакція «Вечірнього Києва» й кілька років поспіль укладала угоди з Київською державною міською адміністрацією про платне висвітлення її діяльності. Хоч Київрада і міськадміністрація мали свої газети «Хрещатик» та «Столиця», батьків міста вдалося переконати, що публікація інформації про їхню діяльність у незалежній газеті має більшу довіру в киян, ніж в офіційних органах. Звичайно, доводилося дотримуватися певної лояльності, обережності в критичних матеріалах, але ці незначні компроміси не вплинули на об’єктивність висвітлення столичного життя, зате дозволило істотно поправити фінансовий стан газети.

–Інші види діяльності. Їх може бути скільки завгодно, аби тільки, як уже зазначалося, вони не порушували законодавства та відповідали засновницьким документам. Серед них можуть бути такі:

–Книговидання. Така діяльність цілком укладається в рамки професійної компетенції журналістів. Адже комп’ютерна техніка дає можливість складати тексти, здійснювати верстку книг, виготовляти оригінал-макети. а редакційні фахівці цілком справляються з редагуванням, коректурою, звіркою. Справа за тим, щоб знайти чи замовити книжку, яка викличе інтерес у читача, та домовитися з поліграфічним підприємством про друк і подбати про розповсюдження. По такому шляху пішла редакція газети «Сільські вісті», видаючи ходову літературу та продаючи її. Журналісти «Вечірнього Києва» виробили свої принципи добору текстів до видання – це, як правило, матеріали, опубліковані в газеті, які здобули визнання читачів. В цьому була та перевага, що всі тексти в основному вже були набрані і надруковані в газеті, тому великих затрат не потребували. Так виникла «Бібліотечка «Вечірнього Києва», в рамках якої було видано понад 20 книг. Не всі вони мали фінансовий успіх, але важко переоцінити їхнє значення для реклами самої газети, закріплення за газетою іміджу серйозного підрозділу, який працює на Україну в духовній галузі.

– Пошуки спонсорів. На жаль, таке благодійництво безвідплатним майже не буває, тому дуже легко потрапити в залежність до такого благодійника. І нині деякі наші популярні газети підгодовуються олігархами. Але ж мусять за це відпрацьовувати: де винахідливо й приховано, а де з грубою безпардонністю. Щоб не виникало дискомфорту між тим, як хочеш писати, і тим, як писати треба, слід добирати спонсора близького за світоглядом та ідеологією, словом – однодумця.

–Добровільні пожертви, як правило, йдуть від симпатиків, які звісно ж підтримують лінію газети. Однак вони зовсім незначні, їхня питома вага в структурі доходів мізерна і вони мають більше моральне, ніж фінансове, значення.

– Продаж інформації та інформаційних послуг. Така діяльність цілком можлива, однак мало вписується в специфіку газети: продати можна свіжу, цікаву інформацію, а вона потрібна для себе; створювати інформаційне аґентство – це вже нова структура, яка відбиратиме чимало зусиль і невідомо, чи буде рентабельною.

– Депозитні вклади та вклади в цінні папери можливі тільки за наявності вільних коштів, яких зазвичай майже не буває. Щоправда, частину виручки від передплати можна тримати на короткостроковому депозиті, але процентні ставки тоді менші і суттєво на цьому навряд чи можна виграти.

– Продаж редакторсько-коректорських послуг, у яких може виникнути потреба у виробничих негуманітарних структур. У такому випадку укладається угода, якою обумовлюється обсяг послуг та ціна за них. Однак така діяльність мало перспективна, оскільки штатним редакційним працівникам вигідніше підробляти безпосередньо, редагуючи чи вичитуючи коректу, так само, як роблячи літературний запис людини, яка прагне створити свій друкований життєпис.

Як бачимо, ринок створює чимало можливостей заробити і в інформаційній сфері. Потрібні тільки кмітливість, підприємливість, ініціативність головного редактора.


Рекомендована література


Владимов В. Комерційна журналістика як галузь інформаційного бізнесу. – Луганськ, 1995.

Гоян О.Я. Основи радіожурналістики і радіомеджементу: Підручник – 2-е вид. – К., 2004.

Гутиря І.І. Економіка періодичного видання. – К.: ЦВП, 1998.

Гутиря І.І., Гутиря С.І. «Сільські вісті»: тернистий шлях до незалежності і перемоги Правди, Справедливості, Закону. – К., 2006.

Д’Інка Вернер. Менеджмент ЗМК. – К., 2001.

Енциклопедія бізнесмена, економіста, менеджера. / За редакцією Романа Дякова. – К.: Міжнародна економічна фундація, 2000.

Засоби масової інформації як форма бізнесу. – К.: РВЦ „Київ. ун­-т”, 1992.

Карпенко Віталій. Преса і незалежність України. Практика медіа-політики 1988-1998 р).– К.: Нора-Друк, 2003.

Карпенко Віталій. Інформаційна політика та безпека: Підручник. – К.: Нора-Друк, 2006.

Королько В. Основи Паблік рілейшнз: Посібник. – К., 1997.

Недопитанський М.І. Журналістський менеджмент. – К.: ЦВП, 1999.

Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні. – К.: Юрінком інтер., 2001.

Приступенко Т.О. Сучасні політичні та економічні умови діяльності журналістики України / Навч. посібник. – К., 1997.

Реклама в газеті. – К., 1993.

Тимошик Микола. Видавничий бізнес. // Погляд журналіста, видавця, вченого. – К.: Наша культура і наука, 2005.


Запитання та завдання для практичних занять і самостійної

1. Порівняйте загальні риси діяльності та роль редактора (головного редактора) в Радянському Союзі та в незалежній Україні
   
2. Ринкова економіка і преса: нові умови, нові колізії
   
3. Трансформація функцій головного редактора в нових умовах
   
4. Державна підтримка преси: суть, позитиви та негативи
   
5. Назвіть та поясніть статті доходу газети в сучасних умовах
   
6. Практичне завдання: складіть бізнес-план новостворюваного тижневика.