Професійні засади
| Вид материала | Документы |
- Вищого навчального закладу, 104.09kb.
- Кість та результати академічні, професійні та життєві сьогодні є ключовими пунктами, 62.04kb.
- Бюджетний кодекс україни, 1273.03kb.
- Китайская Народная Республика: Конституция и закон, 226.54kb.
- План Розділ Теоретичні засади здійснення банками кредитних операцій Необхідність, 17.22kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 2001, n 37-38, ст. 189 ) { Iз змінами, внесеними згідно, 1226.68kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 2001, n 37-38, ст. 189 ) ( Із змінами, внесеними згідно, 1195.32kb.
- Анотації дисциплін зі спеціальності, 712.88kb.
- Анотації дисциплін зі спеціальності, 623.82kb.
- Відомості Верховної Ради України (ввр), 2001, n 37-38, ст. 189 ) ( Із змінами, внесеними, 1219.13kb.
Політична кампанія як каталізатор для ЗМІ
- Пройти між рифів, не поступившись принципами
- Журналістський бунт на тлі Помаранчевої революції
- План на період політичної кампанії
-
Світогляд редактора – вирішальний чинник його позиції
1.Політична кампанія як каталізатор для ЗМІ
Такі політичні кампанії, як місцеві, парламентські та президентські вибори, загальнодержавні референдуми, привертають до себе посилену увагу громадян, активізують і політизують усі сфери суспільного життя. Підтверджується відома істина про те, що жити у суспільстві і бути вільним від суспільства, неможливо. Це й зрозуміло: такі події можуть мати вирішальний вплив на процеси державотворення, політичний вибір громадян, функціонування економіки і в кінцевому результаті – на доброжиток населення.
Політичні сили, які ініціюють ці процеси і беруть у них участь, зацікавлені донести до широких кіл свої програмні установки, переконати електорат голосувати саме за їхніх висуванців. Немає надійнішого, оперативнішого та ефективнішого засобу для цього, як мас-медіа. Аналіз президентських перегонів показує, що політики намагалися будь-що привернути їх на свій бік. Для цього використовувалися такі можливості :
– Створення власних (партійних чи приватних) ЗМІ. Цей шлях надійний, але клопітний і тривалий. Як приклад, можна назвати випуск блоком Віктора Ющенка під час президентських перегонів 2004 року газет “Без цензури”, “Так”, “За нашу Україну”. Так само і створення Петром Порошенком на противагу зааґанжованому провладному телебаченню опозиційного “5-го телеканалу” – так званого каналу чесних новин. Це була спочатку єдина продушина в суцільному морі брехні і дезінформації, через яку виборці отримували об’єктивну інформацію. Журналісти “5-го” явно симпатизували блокові Віктора Ющенка, але намагалися подавати виважену інформацію, представляти різні точки зору, в тому числі і опонентів Ющенка, чого не можна сказати про державні та залежні електронні ЗМІ.
– Встановлення чинним тоді режимом через негласну цензуру глухої інформаційної блокади своїх основних суперників, – а таким суперником на виборах-2004 був, звичайно, блок “Наша Україна”. Цензурним засобом стали сумно відомі “темники”, що їх виготовляли у владних кабінетах. Такі “темники” були своєрідними орієнтовками для журналістів: у них повідомлялося, що і де має відбутися, але водночас із цим давалися “поради”, що і як висвітлювати, які події і яких політиків залишити поза увагою, що прокоментувати відповідним чином. Ці “поради” були обов’язковими до виконання для державних та залежних телеканалів. І хоч Адміністрація Президента на чолі з В. Медведчуком всіляко відхрещувалася від “темників”, навіть побіжний порівняльний аналіз новинних телепередач на УТ-1, “1+1”, “Інтері”, СТБ та Новому каналі, свідчив, що працюють вони за “темниками”.
– Підкуп певних періодичних видань так званими “спонсорськими” вливаннями коштів, а їхніх журналістів – певними “подачками” у вигляді присвоєння почесних звань, поїздок за кордон з офіційними делегаціями тощо.
Та хоч як би там було, а й неозброєне око помічало, як активізувалися засоби масової інформації: у них стала переважати передвиборча тематика. Якого політичного забарвлення – то вже залежало від позиції редакції і її керівника, головного редактора. Не тільки тому, що керівник завжди є першою скрипкою в колективі, а й тому, що головний редактор (як було обумовлено, розглядаємо щоденну загальнополітичну газету) є передусім постаттю політичною. Він проводить лінію, що її визначає, згідно із законодавством, засновник. Якщо засновником є політична партія, то вона не дозволить своєму друкованому органові вийти за межі партійної ідеології. Якщо газету заснував олігарх, за яким стоїть певний клан, то він вимагатиме, щоб його газета проводила політику цього клану. Що ж до державних періодичних видань, існування яких є анахронізмом у демократичному суспільстві, то вони в силу своєї природи є рупорами керівників тих структур, до яких належать. Коли ж керівник є функціонером політичної партії чи суб’єктом виборчого процесу, то, певна річ, таке видання стає партійним чи особистим органом фігуранта – тут годі сподіватися бодай на якусь об’єктивність.
Отже, виходячи з української реальності, можна стверджувати, що нині можна вирізнити такі групи засобів масової комунікації:
– державні (відповідні теле- і радіоканали, газети Кабінету міністрів (“Урядовий кур’єр”), Верховної Ради (“Голос України”), міністерств та відомств, місцевих органів влади);
– партійні (“Коммунист” – орган КПУ, “Товариш” (СПУ), “Наша газета +” (СДПУ(о), “Досвітні вогні” (ПСПУ) та інші;
– кланово-олігархічні (телеканали: “1+1”, “Інтер”, “ICTV”, СТБ, “Україна”, ТНТ, “Київська Русь”; газети: “Факты и комментарии”, “Сегодня”, “Газета по-киевски”, “2000” та інші, що контролюються тими чи тими клановими групами;
– опозиційні – вони, як правило, незалежні від влади (газети “Свобода”, “Інформбюлетень” (Кременчуг), “За вільну Україну-плюс” (Львів). “Українська газета-плюс”) та ті, що засновані фізичними особами, але зайняли явно критичну щодо влади позицію (наприклад, телеканали “5-й” та “Ера”);
– чужоземні (радіо “Свобода”, “Німецька хвиля”, ВВС; газети “Комсомольская правда-Украина”, “Труд-Украина”, “Известия в Украине” та інші російські засоби масової інформації, що діють під маркою українських підприємств.
Як бачимо, інформаційний простір України поділений між різними силами. І якщо позиція західних радіоголосів нині збігається з українськими національними інтересами, то всі інші мас-медіа можна поділити на дві основні групи: провладні та опонуючі владі. При новій владі в інформаційній царині з’явилася більше свободи, але мало що змінилося в плані власності, хіба що в позиціях помінялися полюси: за тематикою і підходами колишня опозиційна преса стала в основному лояльною до влади, а колишня провладна, крім державних ЗМІ, стала опозиційною.
То що ж може вдіяти головний редактор у таких, майже безнадійних для нього обставинах, коли він перестає бути самодостатньою незалежною фігурою? Чи залежить тематична лінія видання від його особистої позиції, якщо ця позиція не збігається з позицією засновника?
2.Пройти поміж рифів, не поступившись принципами
Поставлені запитання цілком і повністю стосуються проблеми свободи слова, яка є визначальним показником рівня демократії в суспільстві. Та не варто абсолютизувати поняття свободи слова навіть тоді, коли йдеться про сучасні традиційні демократії. Свобода слова – це передусім незалежність засобу масової інформації та незалежність журналіста. А такої незалежності у чистому, як кажуть, вигляді не буває. Кожен засіб масової інформації від когось чи від когось залежить більшою чи меншою мірою.
– Від засновника, хоча б хто ним був, – політична партія, державна структура, громадська організація, олігархічний клан чи приватна особа, – бо саме засновник за законодавством затверджує програму видання, а також своїм рішенням припиняє його випуск43.
– Безпосередньо від головного редактора, який є ставлеником засновника та виконує його вказівки.
– Від рекламодавця, оскільки в сучасному світі доходи від реклами становлять левову частку в загальних доходах мас-медіа, і з цим їхнім керівникам доводиться рахуватися.
– Від споживача інформації: що більше глядачів дивляться передачі того чи того телеканалу, то привабливіший цей телеканал для рекламодавця; що більше читачів має газета, то більше коштів надходить від її передплати та продажу вроздріб.
До речі, якби засоби масової інформації залежали виключно від глядачів, слухачів, читачів, можна було б, хоч як парадоксально це звучить, вважати таку залежність вищою формою їхньої незалежності. Адже саме для задоволення інформаційних потреб широких мас і створюються та функціонують ці засоби, і за такої умови маси могли б, відмовляючись від споживання необ’єктивної чи нечесної інформації, не дозволяти маніпулювати своєю свідомістю та впливати відповідно на тематику і подачу матеріалів. Редакції зобов’язані прислухатися до вимог і потреб споживачів інформації, бо без цих споживачів втрачається сенс їхнього існування.
Виходить, що все, власне, збігається до відомої істини: хто платить, той і музику замовляє. Отже, рівень незалежності преси (в широкому розумінні ЗМІ) прямо пропорційний до їхньої економічної незалежності. Якщо редакція електронного чи друкованого засобу масової інформації є прибутковою, тобто самодостатньою у фінансовому плані, то вона вивільняється від грошових ін’єкцій засновників чи спонсорів і може проводити відносно самостійну політично-тематичну лінію.
У житті, на жаль, така ситуація є рідкістю. За неофіційними даними в Україні станом на 2005 рік було лише три періодичних видання, які здатні були самі зводити кінці з кінцями і не потребували дотацій. Решта без фінансової підтримки зі сторони просто зникла б з інформаційної мапи України. Тому здебільшого редакціям та їхнім керівникам доводиться прислухатися до думки своїх засновників і враховувати її у практичній роботі. Навіть у тих випадках, коли редактори й журналісти не поділяють позиції засновників. На цьому зрізі й виникає головна суперечність у діяльності сучасних мас-медіа – між суспільною потребою отримувати чесну й правдиву інформацію та партійними, груповими, чиновницькими інтересами засновників.
В розв’язанні цієї суперечності та виходу зі складної ситуації можливі три шляхи.
1.Головний редактор, як керівник колективу, наступає на горло власним переконанням, повністю підпорядковує себе і журналістів виконанню забаганок засновника. Зовнішній конфлікт, таким чином, стає конфліктом внутрішнім: між вимогами совісті, професійної етики та практичними діями, на які довелося мимохіть пристати. Згодом муки совісті притуплюються, обман і нечесність стають звичкою, надто тоді, коли підлеглі набирають води в рота.
2.Головний редактор намагається узгодити власні переконання з програмою засновника. Використовуючи можливості законодавства, кон’юнктуру, що складається, керівник редакції погоджується на певні компроміси, не поступаючись у принципових, світоглядних питаннях. Себто, намагається провести редакційне судно крізь політичні рифи і мілини, не зазнавши значних моральних втрат. Добре, коли колектив розуміє його справжні наміри і підтримує його в цьому. Є багато можливостей сказати правду між рядків або використовуючи езопову мову.
Так, наприклад, свого часу, використовуючи риторику горбачовської перестройки, газета “Вечірній Київ” говорила те, чого очікували читачі та про що інші видання мовчали. За гостру критику компартії, існуючих тоді номенклатурних привілеїв, поведінки компартійних чиновників тощо головного редактора “виховували” у різних партійних інстанціях, та вживати крутих заходів до нього не сміли. Бо, журналістський колектив і численні читачі підтримували лінію газети.
До того ж, ми вміло використовували приховані колізії, які виникали між центральними та регіональними партійними органами: ми посилалися на вимоги центру розвивати критику й самокритику, як рушійну силу демократизації. Тут місцевим керівникам нічим було крити.44
3.Головний редактор протистоїть неправедним вимогам засновника, не йде на компроміс з власною совістю, а дотримується напрацьованої лінії, твердо відстоюючи свою позицію. Коли конфліктна ситуація, що склалася між засновником та головним редактором, стає непримиренною, головний редактор або сам мусить залишити редакцію, або його просто звільняють. Так сталося з головним редактором газети “Сегодня” Олегом Неподимкою: він пішов зі свого поста, оскільки не міг примиритися з політикою, яку газеті нав’язував донецький клан, який контролював видання.
Конфлікти між журналістами та засновниками надзвичайно загострилися у медведчуківські часи застосування прихованої цензури у вигляді сумно відомих “темників”. Ці конфлікти переросли у відкрите протистояння і для багатьох чесних журналістів стали пробним каменем, на якому відточувалася їхня громадянська та професійна позиція. Коли ж визріла революційна ситуація, викликана кричущими масовими порушеннями під час президентських перегонів 2004 року, журналісти збунтувалися.
3. Помаранчева революція: журналістський бунт
Почалося все з масового протесту журналістів проти утисків свободи слова. У жовтні 2002 року учасники круглого столу “Політична цензура в Україні” підписали “Маніфест українських журналістів із приводу політичної цензури”. Під Маніфестом поставили свої підписи такі відомі журналісти, як Ар'єв Володимир, Глібовицький Євген, Коробова Тетяна, Мостова Юлія, Погорєлова Ірина, Притула Олена, Скрипин Роман, Цеголко Святослав, Чайка Роман, Шевченко Андрій та інші – всього 61 особа.45 У Маніфесті констатувалась наявність політичної цензури в нашій країні, що є приниженням і журналістів, і народу. Суть Маніфесту полягала в твердженні:
“Політична цензура є протизаконною: здійснюючи політичну цензуру, влада намагається обмежити конституційне право громадян на свободу слова, зафіксоване в Конституції, законах України, міжнародних правових документах, ратифікованих Україною, а отже, чинних на її території. Варто наголосити, що право свободи слова є невід’ємним правом українських громадян. Таким чином, здійснюється грубе порушення одного з найважливіших засадничих принципів Конституції України. Те, що за наявності кричущих прикладів політичної цензури в Україні, досі ніхто не був притягнутий за це до відповідальності, ми вважаємо глузуванням над законом і над правом українських громадян.”46
Цей документ був розміщений на сайті “Телекритика”47, і до нього могли прилучитися всі бажаючі. І кількість підписантів наростала як сніговий ком – за кілька днів до Маніфесту приєдналися понад 500 журналістів з усіх регіонів України. Підписали його і викладачі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Карпенко В.О., Приступенко Т.О., Чекмишев О. В.). Журналістський протест проти цензури підтримав профільний Комітет Верховної Ради на чолі з Миколою Томенком. З його ініціативи відбулися парламентські слухання на цю тему, на яких від імені Незалежної профспілки журналістів виступив Андрій Шевченко. Він охарактеризував запроваджені Адміністрацією Президента сумно відомі “темники”:
“Нормою життя стали безіменні папери з інструкціями, які ритмічно з’являлися у редакціях усіх центральних каналів. Цинічні, по-садистськи детальні, обов’язкові до виконання, без варіантів.
Що таке темник? Це пара-трійка сторінок тексту, в яких коротко і ясно розповідають журналістам, які новини хоче бачити влада. жодному разі. Формулювання – філігранні. Цитую мовою оригіналу: „просьба игнорировать,
Дуже проста структура. Подія. Як показувати. Чиї коментарі брати. Чиї не брати в просьба цитировать в полном объеме, просьба широко осветить”.”48
Оцінка “темників” як форми новітньої цензури, запровадженої владою, дана чітко й однозначно:
“Якщо у цій країні люди не отримують чесної інформації, якщо про це криком кричать журналісти, громадські організації і закордонні спостерігачі, якщо у масовому порядку порушується Конституція, то я як громадянин хочу, щоб влада не ховалася за розмови про редакційну політику, а брала на себе відповідальність і діяла. Якщо ні, я хочу іншої влади. Якщо ні, то будемо діяти ми, і я говорю це впевнено.”49
За матеріалами парламентських слухань Верховна Рада внесла низку суттєвих доповнень до законів, які регулюють відносини влада – мас-медіа – суспільство, зокрема подано розлогу дефініцію, що таке цензура і як саме вона забороняється.50 Та режим Кучми-Медведчука якраз тим і вирізнявся, що ігнорував чинне законодавство: “темники” не зникли з нашого життя, хоча президентська канцелярія відхрещувалася від цього свого витвору. Тому не припинився протестний журналістський рух. Група провідних журналістів покинула відомі телеканали, які продовжували працювати за “темниками”, зокрема, Ар'єв, Глібовицький, Скрипин, Цеголко, Чайка, Шевченко, яких ми бачимо серед підписантів Маніфесту, склали кістяк новоутвореного опозиційного “5-го телеканалу”. Вони уклали угоду із засновником, де обумовили своє право на правдиве висвітлення суспільного життя, подачу об’єктивної інформації, представлення різних точок зору на проблеми, а також невтручання засновника у творчий процес. Вони назвали свій канал каналом чесних новин.
П’ятий канал вніс революційні зміни в інформаційний простір України: люди переконалися, що журналісти цього каналу справді несуть правду у маси, яку чинна тоді влада прагнула приховати. Ні телеглядачі, ні самі журналісти не сприймали щоденне замовчування правди, трансляцію відвертої брехні, нахабні нападки джангірових та корчинських на лідерів опозиції на хвилях телестудії “1+1”, єзуїтські замовні передачі “Епіцентру” Піховшика, саме прізвище якого стало сприйматися журналістською братією як найбрутальніша лайка. Тому рейтинг чесного каналу бурхливо зростав і швидко випередив широко відомі “Плюси”, “Інтер”, не кажучи вже про УТ-1. Невзабарі до нього приєднався телеканал “Ера”, що працював на хвилях Першого національного.
Саме це не влаштовувало існуючий режим. Не маючи змоги похитнути твердість і відданість правді журналістського колективу, влада створила несамовитий тиск на нього, намагаючись будь-якими засобами позбутися цього правдивого інформаційного джерела. Тим більше, що розпочалися президентські перегони 2004 року. Так, була поставлена під сумнів ліцензія на мовлення, видана “5-му каналові”, заблоковані його банківські рахунки, у східних реґіонах припиняли ретрансляцію його передач у кабельних мережах. І тоді журналісти пішли на крайній крок: оголосили голодівку, яку вміло висвітлювали у телеефірі. Голодівка сколихнула не тільки глядацький загал, але й колег-журналістів з інших телеканалів – вони приходили в студію висловити свою підтримку.
Після фальсифікації голосування 2-го туру президентських виборів розпочалася справжня журналістська революція, які збагнули і свою вину в одурманюванні населення. Семеро журналістів каналу “1+1”, зневірившись у можливості вплинути на редакційну політику студії, вирішили за краще звільнитися, аби не працювати за “темниками”. За ними пішли журналісти ще п’яти центральних телеканалів: ІСТУ, “Інтер”, “Новий канал”, “Тоніс” та НТН. Вони відверто і публічно висловили свою незгоду з практикою висвітлення перебігу виборчої кампанії та заполонення телеефіру дезінформацією в спеціальній заяві. Це був чесний вчинок, і був він не поодинокий. Фактично оголосили страйк журналісти каналу “1+1”, на знак протесту не вийшовши з новинами ще 21 листопада 2004 року. Керівництво каналу змушене було піти на відсторонення від новинних передач Піховшика та заявити в ефірі 25 жовтня, що відмовляється від “темників” і зобов’язується подавати об’єктивну інформацію.
Журналістську мужність виявила ведуча сурдоперекладу на УТ-1 Наталія Дмитрук. Вона несанкціоновано відступила від дикторського тексту і на пальцях пояснила багатотисячній аудиторії справжню ситуацію в країні, повідомивши про численні порушення й фальсифікації під час голосуванні, а також про те, що насправді переміг Віктор Ющенко.
Нелегку і напружену боротьбу з керівництвом витримали і журналісти Першого Національного телеканалу і таки відстояли своє право подавати правдиву інформацію.
Загалом “журналістський бунт” докорінно змінив характер телевізійних передач, зокрема, новинних, на всіх центральних телеканалах. Це була знакова перемога журналістів. Журналістський бунт слід розглядати як важливий складник Помаранчевої революції, що має непересічне значення для утвердження свободи слова та розвитку демократизму в Україні.
– По-перше, він довів усім, що тільки солідарні дії журналістів, їхня наполегливість і воля до вільної творчої праці можуть привести до перемоги.
– По-друге, він шокував і до певної міри паралізував чільників кумівського режиму, довівши безперспективність політичної цензури і поклавши край зловісним “темникам”.
–По-третє, журналістський протест докорінно змінив змістове насичення інформаційного простору, надто телефіру, перевівши всі передачі, а передусім – новинні, у площину правдивості та об’єктивності.
–По-четверте, було на практиці доведено незворотність курсу на побудову у нашій країні правдивого та демократичного інформаційного суспільства.
Масовий журналістський протест, який призвів до позитивних змін в інформаційній сфері країни, ще чекає своїх дослідників. Однак уже тепер неозброєним оком помітні непересічність і, без перебільшення, історичність подій кінця 2004 – початку 2005 років. Саме київський Майдан, події на якому або зовсім замовчувалися провладними та залежними засобами масової інформації, зумовив інформаційний прорив: зашорені раніше телеканали почали давати пряме включення з Майдану та запрошувати представників різних політичних сил на живий ефір. На Майдані ж вирувало своє, революційне життя, буйно розквітла народна творчість: складання самодіяльних пісень, випуск агітаційних листівок, революційних додатків до друкованих видань, новітньої оперативно зареєстрованої періодики, та давно призабутого самвидаву. Наприклад, широко розповсюджувалася листівка “Віктор Ющенко переміг!”, що було дуже важливо в той час, коли ця перемога замовчувалася в залежних від влади ЗМІ, та листок церкви “Посольство Боже” під назвою “Так! Відродженню України!”. До інформаційної діяльності підключилися вищі навчальні заклади столиці. Так, студенти Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка випускали самвидавний “Їжак”, а випускники знаменитої “києво-могилянки” створили бюлетень “Життя Майдану”. Громадянські кампанії “Пора”, “Знаю”, “Чиста Україна” поширювали власні самвидави. Київський молодіжний журнал “Торба” почав випуск таборового листка “Помаранчик”, який набув значної популярності серед молоді.51
Отже, під час Помаранчевої революції склалася якісно нова ситуація в інформаційному полі України: розкріпостилися засоби масової інформації, влада втратила контроль над ними, зникли “темники”, журналісти діючі та майбутні, всі схильні до журналістської та літературної творчості, вдихнули свіжого повітря справжньої свободи. Це, певно, друге за значенням, після завоювання влади демократами і обрання Віктора Ющенка Президентом України, революційне завоювання українського народу.
4.План висвітлення політичної кампанії
Однак повернімося до нашої теми. Оскільки політична кампанія у вигляді чи то виборів, чи то референдуму, є загальнодержавною, у неї нехіть втягнутий не тільки політикум, а й усе населення. Незалежно від того, яка форма власності того чи того друкованого засобу масової інформації (та й не тільки друкованого), він просто не може не брати участі у політичній кампанії. Тому для цілеспрямованого і послідовного висвітлення цієї важливої в житті суспільства події на цей період виробляється тематично-організаційний план участі у ній засобу масової інформації, у нашому випадку – загальнополітичної газети.
Зрозуміло, що напрямки такого плану у газет різної форми власності, (а іншими словами – різної залежності) будуть істотно відрізнятися у змістовому наповненні. Себто залежатимуть від того, яку політичну силу чи чийого представника підтримуватиме засновник. Загалом до такого становища треба ставитися з розумінням.
Та попри все це план на період політичної кампанії будь-якого засобу масової інформації може мати спільні, точніше – типові, компоненти. Незалежно від того, кого підтримуватиме головний редактор і газета, план складається з двох основних частин:
- Перша: ідеологічно-змістове спрямування часопису на період кампанії.
- Друга: його кадрове забезпечення та організаційні моменти.
Перша частина цілком залежить від волі засновника та його позиції в політичній кампанії. Головний редактор як провідник лінії засновника зобов’язаний подбати, щоб передбачувані планом заходи цілком відповідали вимогам засновника, а отже, повинні підтримувати ту політичну силу чи того конкретного кандидата, яких підтримує засновник, незалежно від того з яких міркувань він їх підтримує. Для прикладу: газета компартії зобов’язана підтримувати цю партію та її кандидатів, а газети Української народної партії чи Української республіканської партії – відповідно своїх партій та своїх партійних лідерів. Примірний план висвітлення передвиборної кампанії може мати такий вигляд.
У першій частині плану передбачаються:
властиві для преси заходи щодо пропаганди тієї політичної сили та її кандидатів, що їх газета підтримуватиме. Передусім це:
–оприлюднення основних положень передвиборної програми партії чи її кандидата та їх популярне роз’яснення;
–публікація матеріалів про політичну діяльність партії, її досягнення у поліпшенні соціального життя людей;
–матеріали про організаційні та моральні чесноти лідерів партії, членів її першої п’ятірки на парламентських або кандидата від партії чи коаліції на президентських виборах;
–оперативна інформація про перебіг перегонів чи хід референдуму з позицій тієї сили, яку газета обстоює;
–журналістські жанри та форми подачі матеріалів з передвиборних фронтів (інтерв’ю, нариси, кореспонденції, огляди, репортажі, фотоматеріали тощо);
–оприлюднення результатів соціологічних опитувань, їхнє роз’яснення та коментування (у строки, передбачені законодавством);
–визначення можливої автури, кандидатів для інтерв’ю, авторитетних людей, які можуть сказати вагоме й переконливе слово на користь партії чи блоку та їхніх лідерів;
–анкетування на сторінках часопису з метою вивчення громадської думки з питань, пов’язаних з кампанією, які цікавлять читацький загал.
У другій частині плану враховуються:
організаційна та масова робота, а також кадрове забезпечення виконання тематичної частини плану на період кампанії. Зокрема:
–створення творчої групи, на яку будуть покладені обов’язки координації зусиль колективу щодо висвітлення ходу політичної кампанії;
–призначення відповідального керівника цієї групи: краще, якщо її очолить сам головний редактор, або його перший заступник;
–цілеспрямовані газетні акції на підтримку відповідної політичної сили та її кандидатів;
–організація та проведення власних соціологічних опитувань щодо визначення суспільних настроїв;
–розроблення так званих “мозкових атак” з найгостріших проблем політичної кампанії;
–координація висвітлення кампанії з іншими засобами масової інформації, які дотримуються такої ж позиції (радіоредакції та телеканали);
–участь кореспондентів часопису в агітаційних бригадах підтримуваної політичної сили з метою висвітлення в газеті;
–інші організаційні заходи, які можуть виникнути в ході кампанії.
План роботи редакції на період політичної кампанії обговорюється на засіданні редколегії. За необхідності складається графік підготовки вузлових матеріалів та тематичних добірок. Ці документи стають обов’язковими для виконання після затвердження їх наказом по редакції.
Що конкретніший план, то чіткіша робота редакції. Тому за можливості варто визначати дату підготовки чи публікації основних матеріалів та вказувати відповідальних за їхню реалізацію.
Висвітлення тієї чи тієї політичної кампанії є важливим, але епізодичним складником політичної лінії часопису. Завершується кампанія – притлумлюється, а то й зовсім зникає її тема з газетних сторінок. Політична ж лінія, яка визначається і проводиться головним редактором, залишається постійною надовго. Навіть тоді, коли засновник намагається активно втручатися у змістову структуру видання, головний редактор може (і повинен) впливати на магістральний напрям у висвітленні реалій суспільного життя. Отже, позиція періодичного видання значною мірою залежить від позиції його першого керівника.
5.Світогляд редактора – вирішальний чинник позиції головреда
Як уже зазначалося, абсолютно незалежної преси немає і бути не може. Можна говорити лише про рівень демократичних свобод у країні, а звідси – і про рівень свободи слова та рівень об’єктивності засобів масової інформації. Цей рівень залежить від багатьох факторів – як об’єктивних, так і суб’єктивних, – але не в останню чергу від особистості головного редактора, його освіченості, загальної культури, професіоналізму, твердості й чіткості ідейних переконань. Перелічені чинники складають те, що прийнято називати позицією першого керівника, від якої фактично залежить позиція редагованого ним часопису.
Кожен головний редактор зацікавлений в тому, щоб його видання сприймалося читачами як найправдивіше та найоб’єктивніше. Бо тільки таким робом можна утримати й примножити число симпатиків, що є голубою мрією кожного редактора. Добиваються цього двома способами, в основі яких лежить один і той же журналістський прийом: сказати завуальовано, між рядками, те, що не можна з певних причин сказати прямою мовою.
У першому випадку прагнення зробити газету по можливості правдивішою є цілком щирим, але на заваді постають інтереси та орієнтовки засновника. Тоді головред і журналісти вдаються до “езопової мови”, намагаються сказати опосередковано, натяками те, чого не можна подати безпосередньо. Ці прийоми здавна застосовували прогресивні видання, щоб обійти цензурні заборони і хоч у такому вигляді повідати людям правду.
Наприклад, під час демократизації, викликаної горбачовською перестройкою, журналістам “Вечірнього Києва” вдавалося, використовуючи тогочасну перебудовну лексику, доносити до читачів історичну правду, а також завуальовано критикувати режим і компартію. Тиск партійних комітетів, які сприймали критику як пасквіль на владу, доводилося відбивати, посилаючись на документи центральних партійних органів. Мовляв, партія закликає розвивати критику й самокритику, – що ми й робимо; партія націлює на розвиток демократії, плюралізм у суспільному житті – тому ми й подаємо різні точки зору, щоб люди знали, якої позиції дотримуються опоненти.
У другому випадку, навпаки, “іносказанням” намагаються приховати свої справжні погляди, замаскувати заанґажованість машкарою нібито об’єктивності. Такими, наприклад, були передачі “Епіцентру” Піховшика на телеканалі “1+1”. Спочатку ця програма задумувалась як відповіді відомих політиків на запитання журналістів з різних ЗМІ, що виступали в ролі своєрідних експертів. Оскільки експерти були різних поглядів, то й складалося враження плюралізму й об’єктивності. Перед початком запису ведучий уводив запрошених у тему та намагався обережно визначити її русло, а отже, й характер запитань. Оскільки Піховшик був хитромудрим ведучим і знав, хто що може сказати, то й давав змогу задати запитання у певному порядку та в певний момент. Та попри це нерідко “проскакували” доволі гострі запитання. Тоді при монтажі організатори намагалися вирізати найнеприємніші для їхнього задуму фрази. Коли “поліпшити” таким чином запитання не вдавалося, тоді його вирізали повністю.
Так було, коли я поставив запитання Олександрові Морозу, відповідь на яке була небажаною, то моє запитання зняли: в передачі вийшло так, що редактор “Вечірнього Києва” на загальній “картинці” був присутній (вирізати було неможливо), але просидів мовчки. Після цього я відмовився ходити на запис цієї передачі, оприлюднивши у “Вечірці” репліку про політичну цензуру та пояснив ситуацію.
Згодом (можливо через цей випадок, а може й через інші неприємні запитання) зовсім змінили формат передачі: тепер у “Епіцентрі” сидів один Піховшик і говорив, маскуючись під об’єктивність, те, що потрібно було режимові Кучми. Цим він зажив цілком справедливої зневаги не тільки прогресивних журналістів, але й широкого загалу. Недарма його “Епіцентр” під час помаранчевої революції “наказав довго жити” як передача, яка неґативно сприймалася телеглядачами..
У постпомаранчевий період, коли відійшли в небуття “темники” і цензури не стало не тільки юридично, а й практично, заанґажовані видання з огляду на їхніх засновників залишилися. І це зрозуміло: як і політична опозиція, так і опозиційна преса – невід’ємні атрибути демократії. Але ці видання не хочуть демонструвати свою заанґажованість і вбираються в личину об’єктивності. Візьмемо для прикладу газету “Сегодня”, яку контролює відомий у світі донецький мільярдер Ахметов. В одному з чисел актуальна сторінка під суперрубрикою “Тема дня” була присвячена рішенню суду про затримання голови Донецької обласної ради Бориса Колесникова, що підозрюється в кримінальному злочині – здирництві.52
З цього приводу “нова опозиція” зняла ґвалт, що це ніщо інше, як переслідування опонентів, політична розправа. “Сегодня”, нібито дотримуючись об’єктивності, розміщує різні матеріали на цій сторінці: коментар щодо факту затримання Колесникова, інтерв’ю з адвокатом підозрюваного, кореспонденцію про наметове містечко опозиціонерів в Маріїнському парку, замітку про те, що нібито потерпілі від дій підозрюваного відмовляються від звинувачень, інформацію про те, як пояснює ситуацію міністр внутрішніх справ Луценко. Пафос майже всіх матеріалів спрямований на пряме або ж приховане звинувачення влади в репресіях проти політичних противників. Ці звинувачення тримаються на одному факті – затриманні підозрюваного. Але, по-перше, він тільки підозрюваний, а не осуджений. По-друге, ще невідомо, що покаже суд, а якщо він визнає вину Колесникова, то, щоб стверджувати факт репресій, слід проаналізувати докази цієї вини та спростувати їх іншими доказами.
Подано єдину замітку, що представляє точку зору влади, та і в ній газета злегка перекручує факти. Наприклад, переказуючи слова міністра Луценка про тиск на нього з боку депутатів, автор матеріалу вживає фразу “нібито тиск”, себто факт тиску ставиться під сумнів. Далі дослівно (у перекладі з української): “Дескать, один из парламентариев со ссылкой на «сам знаешь кого» рекомендовал Луценко не переходить некую грань. На что министр ответил, мол, передай – я эту грань уже перешел»53. З інших видань, які повністю процитували міністра, видно, що “Сегодня” упускає другу половину фрази Луценка, який на “знаєш хто” відрізав: “Передай “знаєш кому” і далі за текстом. Не важко помітити, що вихолощено слова, які показують, що міністра не залякати і ця саркастична відповідь “знаєш кому” на “знаєш хто” свідчить і про твердість характеру Луценка, і про його безстрашність, і про його дотепність. У плани автора не входило подавати цю фразу повністю, оскільки вона на користь міністра, і тому автор її просто пропускає. А щоб читач не сумнівався в об’єктивності замітки, автор далі наводить слова депутата Григорія Омельченка про те, що в затриманні підозрюваного немає жодних порушень, все відбулося в рамках законодавства. Однак перед прізвищем депутата уточнює: «бессменный «борец с мафией». Оце “бессменный” поряд із взятим в лапки виразом «борец с мафией» передає справжнє – зневажливе – ставлення до самого депутата і до правдивості його слів.
Те, що сторінка підготовлена і відредагована на догоду засновника, свідчить і таке спостереження. Процитувавши сповна критичні випади на адресу невдахи-претендента на крісло президента, в одному з матеріалів визнається, що «Виктор Янукович заработал на прошлых выборах крайне негативный имидж», тому не дивно, що «в оппозиционной среде все чаще раздаются голоса о том, что нужно искать новых вождей»54. Здавалося б, критика “свого” свідчить про об’єктивність газети. Насправді ж не так: ця критика співзвучна зі словами Ахметова, який перед цим висловився саме в такому дусі. Редакція скористалася тим, що далеко не всі читачі знають про це і висловила позицію засновника, як своє власне відкриття. Оце така „об’єктивність”.
Попри те, що останнім часом часто ламають дискусійні списи і практичні працівники пера, і науковці щодо того, що журналістика повинна бути безсторонньою, що журналіст має подавати лише факти, а не висловлювати (у дискусіях вживають – нав’язувати) свою думку читачеві, оскільки він не дурний і здатен сам розібратися – попри все це життя доводить протилежне.
По-перше, у цих дискусіях мимохіть чи свідомо підмінюються поняття – вимоги до інформаційних жанрів переносяться також на аналітичну журналістику. Справді, в інформаційних жанрах іноді досить обмежитись викладом фактів, але ж аналітичні жанри вимагають розчеплення й аналізу фактів, живої думки автора, та його позиції, вираженій в тій чи тій формі.
По-друге, навіть у доборі фактів, їх розташуванні, формі подачі не важко помітити, яку погляди відстоює та яку позицію займає видання з певної конкретної проблеми.
По-третє, відмежовуючись від хибного більшовицького постулату про партійність (тенденційність) преси, що в кінцевому підсумкові виправдовує тоталітаризм, варто визнати слушність іншої марксистської тези, що неможливо жити в суспільстві і бути вільним від суспільства. Нині навіч бачимо, ту чи ту позицію, ту чи ту заанґажованість преси – і це є її родимою плямою. І, безперечно, провідником цієї заангажованості в силу об’єктивних обставин є головний редактор.
Тому розмову доцільно перевести в площину суб’єктивну: як може головний редактор у сучасних умовах дотримуватися загальнодемократичних принципів, свободи слова та професійної етики. Як йому виробити власну позицію і позицію редагованого видання, щоб погрішити проти істини. Отже, вся справа в позиції. Захищати загальнонаціональні інтереси – позиція. Відстоювати інтереси засновника – позиція. Безсторонність – теж позиція. Добір фактів – позиція. Замовчування фактів – позиція. Якщо повернутися в часи президентських перегонів, то навіч побачимо, наприклад, позицію журналістів “5-го телеканалу” і позицію “Епіцентра” Піховшика – вони протилежні.
За великим рахунком питання про позицію засобу масової інформації зводиться до непростого особистого світоглядно-морального вибору головного редактора. Якщо розглядати проблему в її історичній перспективі, то, безумовно, головний редактор має постійно пам’ятати, що загальнонаціональні інтереси вищі від інтересів класу, партії, громадської організації, окремої громади чи усіх олігархічних кланів разом узятих. В житті трапляються ситуації, коли доводиться іти на певні компроміси. Але такі компроміси не припустимі щодо принципових, фундаментальних підвалин життя суспільства, демократії, національного державотворення. Видавати певні рецепти щодо поведінки у конкретних ситуаціях – даремна річ: це залежить від світогляду, переконань, етичних принципів кожного редактора. Однак є певні загальні підходи, які можуть допомогти без великих втрат пройти між Сциллою власних політичних переконань та Харибдою вимог засновника. Це передусім:
–Патріотизм. Любов до своєї Батьківщини, до свого народу – є тим лакмусовим папірцем, який визначає рівень справжньої громадянськості головного редактора.
–Відданість демократії. Демократичність – це можливість відвертої дискусії. Скористатися цією можливістю – професійний обов’язок журналіста й редактора.
–Плюралізм. Представляючи у засобі масової інформації різні погляди, найлегше вийти на рубежі правдивості.
Зіткнення протилежних думок і позицій. Тільки при цьому найлегше викресати іскри істинності.
Ці риси головного редактора і принципи його роботи випливають із його світоглядних орієнтирів, загальної освіченості та ерудиції, моральних засад.