Geum.ru

О.І. Потапенко, М. К. Дмитренко, Г.І. Потапенко, В. В. Куйбіда, В. П. Коцур, Л. Е. Довбня, Т.І. Товкайло, Ю. О. Мільошин, Л. П. Кожуховська, Я. О

Вид материалаДокументы

Содержание


День Перемоги
Дерево життя
Дерево світове
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   26

Вій - персонаж української демонології, який найчастіше постає в образі старезного діда з густими й довгими бровами та віями, через які нічого не бачить. Його погляд може бути смертельним для живих істот. Він має згубну, руйнівну силу, яка здатна провалити будинок під землю, а на його місці утворити водоймище. Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій навколо себе нічого не бачить через свої надзвичайно густі та довгі брови й вії. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом пов'язані повір'я "про недобрі очі та зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується" /Українська минувшина. - С.220/.
Вовкулака - в українській міфології - людина-оборотень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка /Мифы народов мира. - Т.1. - М.,1980. - С.242/. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. "Вовкулака - це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає" /Воропай О. Звичаї нашого народу. - С.5-6/.
Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені - це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені /обернені/ вовкулаки - істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у берлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. "Як тільки людина робилася вовкулакою, вона відразу ж з голови до ніг вкривалася звірячою шерстю і втікала від інших людей. На вовка теща могла обернути зятя за те, що він погано поводився з її дочкою; дівчина, кинувши стрічку на хлопця, який її зрадив, робила його вовкулакою; жінка, пов'язавши на шию чоловіка мотузку, домагалася того ж. Вовкулаки цієї категорії були жертвами відьом і не мали над ними ніякої влади" /Супруненко В. Народини. - С.134/. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу.
Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.
Водяник - це злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища. Це перетрансформований образ скинутого з Вирію чорта, який за 40 діб потрапив у водне середовище і за наказом Бога там залишився. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією.
Водяник найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти - дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей. Цей образ докладно описаний у "Лісовій пісні" Лесі Українки.
Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді.
Домовик - це "хатнє" божество, що опікується життям усієї родини, яка живе в одній хаті. Вважають, що домовиком ставав найавторитетніший, найшанованіший член родини, який помирав. Це був позитивний образ, язичницький символ добра і хатнього затишку. "Після скасування язичництва 988 р. церква зробила домовика образом негативним" /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.23/. І.Нечуй-Левицький теж звертав на це увагу, зазначаючи, що у давні часи домовик був богом хатнього вогню й печі і був, певно, добрим богом, а не дідьком. Літні сільські люди й зараз вірять у те, що домовики живуть на припічку і допомагають людям у веденні домашнього господарства. Є легенди, що багаті люди самі добувають собі домовиків: беруть малесеньке куряче яйце, кладуть собі під пахву і носять 9 днів; на десятий з нього вилуплюється домовик, який вірою і правдою служить своєму господареві /звідси прислів'я: багатому чорт дітей колише, в старій печі дідько топить/. Під впливом християнства образ домовика переосмислився і почав сприйматися як нечиста сила, що може завдавати шкоди в хаті. Він стає символом домашніх розладів, негараздів.
"Якоїсь особливої однієї назви для домового бога в нас не склалося, але одною з них була, здається, Чур чи Цур та Пек. Цур і Пек так само оберігали родину, і в разі небезпеки на ворога пускали свого Цура й Пека закляттям: "Цур тобі, Пек!" Звідси й старі наші вирази: "цуратися" - відділитися, відійти від когось за межу Цура, "спекатися" - позбутися неприємного при допомозі Пека. Може сюди й слово: безпека, небезпечний /без Пека/.
Чур або Цур, ст.сл. Щур, - це обоготворений предок, пор. пращур" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.125/.
На Україні вважалося, що домовик міг бути і символом охорони домашнього вогнища, захистом сім'ї і символом злого духу та насланого на сім'ю нещастя.
Лісовик - міфологічний образ, який, згідно легенд, втілювався в подобу дуже старого кошлатого діда. "Лісовик - малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці" /Леся Українка, "Лісова пісня"/. Його характерною особливістю була відсутність тіні. Лісовик є символом небезпеки, яка підстерігає людину в лісі. Образ лісовика перегукується з іншими міфологічними образами: мавок, чугайстра і навіть блуду. Лісовик збиває людей з дороги, усіляко шкодить їм.
В українській етнографії побутує погляд на лісовика як на "пастуха від звіра", тобто істоту, що охороняла дрібних звірів від хижаків, мисливців. Лісовики створювали в лісах сім'ї і жили як звичайні люди.
Мавки є різновидом русалок. Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення мавок вважають Карпати.
Мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови.
Щоб урятувати душу дитини, потрібно було на Троїцькі святки підкинути вгору хустину, назвати ім'я й промовити:"Хрещу тебе", і врятована душа попадала в рай. Якщо ж душа доживала до семи років і не потрапляла в рай, то немовля перетворювалося на русалку або мавку і завдавало людям шкоди /Українська минувшина. - С.223; Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. - С.49/.
Песиголовці - міфічні велетні-людоїди, що вирізнялися нечуваною жорстокістю. Вони були дуже злими і кровожерливими. Песиголовці ловили людей, садили у глибокі ями, відгодовували, а потім їли. В.Супруненко описує це так:" Їжі для полонених не шкодували, годували їх пряниками, горіхами, цукерками. Періодично обмацували свої жертви. Якщо через шкуру прощупувались маслаки, то продовжували посилено годувати солодощами. Перевіряли ще й таким способом. Відрізали мізинець і дивилися: якщо текла кров, значить, жиру малувато; якщо крові не було, людей заколювали, різали й їли" /Супруненко В. Народини. - С.136/.
Песиголовці мали вигляд дуже високої, вкритої шерстю істоти з собачою головою та одним оком посеред лоба. Песиголовці - сироїди /ті, які їли сире людське м'ясо/, мали одну руку й одну ногу. Зчіплюючись по двоє, вони дуже швидко пересувалися.
Песиголовці є символом жорстокості.
Польовик - один із різновидів нечистої сили, створеної чортом. Падаючи з Вирію, він за наказом Бога залишився у полі. Його уявляли чоловіком, що мав тваринні ознаки: шерсть, хвіст, кігті, крила, роги, телячі вуха і великі зуби. Польовик міг змінювати свій вигляд і вводити людей в оману.
Русалки - це досить яскраві образи української демонології, що становлять собою богинь водоймищ. Вважалося, що ці молоді вродливі дівчата живуть на самому дні річок у чудових кришталевих палацах. Менш поширеною є думка про те, що русалки живуть під водою у гніздах, звитих із соломи і пір'я, украдених ними в селі під час Зеленого тижня. Русалки мають розкішне довге русяве або зелене волосся до колін. Цілий рік вони живуть у воді, а на землю виходять навесні, в чистий четвер, і гуляють до осені. Найбільше їх буває на землі від чистого четверга до свята Петра. Русалки гойдаються на вітах дерев, співають, танцюють, бігають по траві, кличуть людей, заманюють молодих хлопців своїми чудовими піснями і привабливою зовнішністю, а потім затягують їх у воду і залоскочують. Оберегом від русалок були хрест і полин /див. Євшан-зілля/.
Батьківщиною русалок вважали річкові ями Дніпра. Звідси русалки розходилися по інших водоймах. Вони підбирали молодих дівчат-утопленниць та дівчат, що померли нехрещеними, і цим примножували свій рід.
"За білоруським повір'ям, - зазначає В.Милорадович /Українська відьма. - С.22/, русалки - утоплениці, вони лоскочуть людей, а як їх упіймають, служать у людей до року і виконують різні роботи; харчуються парою. Проте таке уявлення про русалок як про дорослих дівчат і жінок зустрічається лише в поезії, літературі та живописі. Народові, принаймні в центральній Малоросії, воно чуже. Тут немає казок, пісень, повір'їв про таких русалок, немає і обрядів. Народові відомі лише русалки-діти. Це мертвонароджені, приспані матерями, взагалі нехрещені діти. До русалок належать також діти, вбиті матерями при народженні".
Потойбічне життя русалок зображується темними фарбами: їм на тому світі темно; їхнім душам немає пристанища. Русалки носять біль у своїх душах і плачуться на матерів за те, що ті не змогли зберегти їх життя.
Тепер народ вірить, що русалки - то душі утоплених дівчат та нехрещених дітей. Але був час, що дітей зовсім не хрестили, і можна думати, що тоді народ мав русалок за душі дітей або за людські душі, котрі, по смерті людей, зоставались на якомусь водяному просторі і блукали по ньому, приставши до царства водяних духів" /Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. - С.50/.
Із сказаного можна зробити висновок, що русалки є символом спокуси, небезпеки, яка чатує на людину у воді. Вони є також символом душевної печалі і туги за земним життям. Русалки можуть виступати символом краси водної стихії.
Скарбник - охоронець скарбів свого господаря, який після його смерті з'являється зі зграєю круків, щоб вирвати запродану йому душу. Інколи цей образ трактується по-іншому і пов'язується з законами та заклятими скарбами, які характеризувалися надзвичайними властивостями. Ці скарби поділялися на чисті /заховані людьми під час різних життєвих моментів/ та нечисті /такі, що перебували під охороною нечистої сили/. Скарбник /злий дух/ охороняв нечисті скарби. Після смерті господаря скарбу злий дух забирав його душу /Українська минувшина. - С.224/. В українській демонології скарбник є символом бездушності й хижацтва.
Упир. Побутує кілька варіантів трактування цього образу. Згідно одних уявлень, упир є сином чорта й відьми. Живе він як звичайна людина, однак з-поміж інших вирізняється злістю. Згідно іншого вірування, упирі мають тільки людський вигляд, а за своєю суттю це є справжні чорти. Існує вірування, що упирі - це трупи відьом та інших людей, у які після смерті вселилися чорти і приводять їх у рух. Упирем може стати будь-яка людина, якщо її обвіє степовий вітер. Своїм зовнішнім виглядом упир може не відрізнятися від звичайних людей або ж відрізнятися дуже рум'яним кольором обличчя. Іноді упирями вважають дітей (з великою головою, довгими руками й ногами), які можуть передбачати майбутнє. Досить часто народна уява поділяє упирів на дві групи: живих та мертвих. Характерними ознаками мертвих упирів є те, що вони мають червоне обличчя, яке у домовині повернуте донизу. Мертвий упир ніколи не розкладається. Живий упир теж має червоне обличчя і дуже міцну статуру, яка потрібна йому задля того, щоб на своїй спині носити мертвого упиря. Мертвий без живого не може бути шкідливим, оскільки сам не має здатності ходити /П.С.Ефименко. Упыри /из истории народных верований// /Українці. - С.499/.
О.Афанасьєв стверджує, що упирі - це злісні блукаючі мерці, які за життя були чаклунами, вовкулаками або людьми, яких не приймала церква /вбивці, єретики, боговідступники/.
Уночі упирі встають зі своїх гробів і ходять по світу. Вони заходять у хати, накидаються на сонних людей /найчастіше - на немовлят/ і висмоктують їхню кров /потинають/, в результаті чого людина помирає. Вони можуть розгулювати по землі до співу перших півнів, а потім кидаються до своїх могил. Щоб позбавитися від упирів, люди відкопували їхні могили і пробивали груди мерця осиковим кілком. Якщо це не допомагало, труп спалювали.
Упирів вважали причиною засух, неврожаїв, епідемій.
В українській демонології упир є символом зла, смерті, біди, епідемій та стихійного лиха.
Чугайстер /лісовий чоловік/ - фантастичний демонологічний образ, який своєю поведінкою нагадує лісовика. Зовні це дуже високий, покритий довгим волоссям /або одягнутий у біле/ чоловік. Чугайстер - це заклята чаклунами людина. Харчується мавками. Людей не зачіпає, ставиться до них доброзичливо /Українська минувшина. - С.225/.
Л.Довбня.

День Перемоги - це символ торжества життя над смертю, розуму над варварством, сил миру над силами війни; символ поклоніння подвигові народу-переможцю; перемоги людини мирної праці, хлібороба над агресорами; народної, священної війни і перемоги; Вічної Пам'яті про загиблих людей; безсмертного подвигу народу; попереджння сучасним паліям війни.
День Перемоги - всенародне свято, що відзначається щорічно 9 Травня на честь перемоги над фашистською Німеччиною в другій світовій війні. Це свято торжества життя над смертю, розуму над варварством, сил миру над силами війни.
У цей день стало традицією вшановувати переможців-ветеранів, цей день є символом поклоніння їх подвигові, вираження вдячності поколінню батьків і дідів, що врятували світ від коричневої чуми. В уявленні українців сформувався збірний образ народу-воїна, патріота, що готовий до подвигу в ім'я Вітчизни.
Український народ за своєю ментальністю є доброю і мирною нацією, тому День Перемоги - символ перемоги людини праці, хлібороба над паліями війни. 9 Травня стало уособленням народної, священної війни, незнищеності українського народу, а сама війна є образом горя і розрухи.
Глибина цієї дати вимірювалась не тільки переможними боями, а й мільйонами життів людей, картинами народних страждань, тому 9 Травня сприймається як символ Вічної Пам'яті про загиблих людей, спалені міста і села; символом безсмертного подвигу народу, сили і відваги людей, що віддавали своє життя на алтар перемоги.
У творах Ю.Яновського, О.Гончара, П.Загребельного День Перемоги став символом перемоги на Калиновому мості, часу завершення герцю із підступним змієм, крім того, це символ єднання минулого з майбутнім. Цей день є днем спогадів, пам'яті. Люди не забувають, що вогонь Вічної слави, пам'ятники, обеліски - це наказ до прийдешніх поколінь бути гідними Великої Перемоги.
Л.Кожуховська.

Дерево життя - символ життя Космосу, його зародження; росту, гармонії, безсмертя; вісі, що з'єднує різні світи; невичерпних життєвих сил; вічного оновлення та відродження.
Образ "дерева життя" - всесвітній символ. У різних міфологіях відомі священні дерева: у Німеччині - липа, в Індії - фігове дерево, у скандинавських народів - ясен, у праукраїнців - вишня, дуб, верба, калина та ін.
Чому саме слово дерево /а не назва птахів чи звірів/ входить до цього словосполучення? Інакше кажучи, чим спільні поняття "дерево" і "життя"? Мовознавець В.В.Колесов з'ясував, що слово "здоровий" /здоров'я - це життя/ походить від давньої форми su-dorr-o, що дослівно означає "із гарного дерева, міцний як дерево, сильний". Побажання здоров'я /а, отже, довголіття/ "Здрастуй! Здорові будьте!" утворено із побажання бути твердим і міцним, як лісове дерево" /Колесов В.В. Мир человека в Слове Древней Руси. - Ленинград, 1986. - С.211/. Окрім того, на нашу думку, довговічність деяких порід дерев, вічнозеленість, їх обожнення, практична цінність /від вербової колиски до хатнього начиння і соснової домовини/ і спричинили появу асоціації "дерево-життя".
Світова міфологія описує, окрім Дерева життя, Дерево пізнання, Добра і Зла, "мисленне дерево" та ін. Напр., в уяві стародавніх єгиптян світове дерево - із золота. На верхніх вітах - дорогоцінне каміння і богиня неба Нут. Для китайців світове дерево - це шовковиця, на вершині якої - півень, на вітах - десять сонць та ін.
"В основі дерева, - зазначає Я.Музиченко, - лежить хрест, тобто на горизонтальній площині воно і простір довкола діляться на чотири частини, реалізуючи уявлення про час /ранок, день, вечір, ніч; весна, літо, осінь, зима/ і простір /схід, південь, захід, північ/. По вертикалі світове дерево членується на три частини: нижню, коріння /підземний світ/, середню, стовбур /земний світ/ та верхню, крону /небесний світ/. До кожної з цих частин прив'язані певні істоти: внизу, побіля коріння, змії, риби, водоплавні птахи й тварини, бо низ дерева - не лише підземний світ, але й море, річка, всяка вода.
До середньої частини - землі - туляться великі тварини - бики, коні, олені, вовки, ведмеді і люди.
У верховітті світового дерева селяться птахи і бджоли, тут же розташовуються небесні світила" /Дмитренко М. та ін. Українські символи. - С.61-62/.
Світовим деревом українців, як правило, виступають верба, явір, дуб, вишня, яблуня, липа та ін. Образ світового дерева пов'язаний із Богинею-матір'ю, тризубом, родоводом, горою, ставком, церквою та ін.
Зображення дерева життя знаходять на старовинному посуді, керамічних виробах, вишивці; писанках.
Відгомін про світове дерево, очевидно, міститься у гарному повір'ї про те, що людина не марно проживе життя, якщо посадить дерево, виховає дитину, знищить змію. На Україні існував звичай саджати на честь загиблих героїв дерева - живі пам'ятники. А весільне гільце із сосни, Новорічна ялинка - то все сліди прадавнього міфу про дерево життя.
Відлунням теми світового дерева у слов'янських літературах є Боянове "мисленне дерево", пушкінський "у лукоморья дуб зеленый", опис із повісті М.В.Гоголя "Майська ніч або Утоплена".
О.Потапенко.

Дерево світове - символ богині, володарки неба і всієї природи; в образі жінки воно - емблема невичерпної життєвої сили, що відтворює все живе, вічне; світове дерево - своєрідна модель світу і людини, її родовідне дерево. Існує цілий ряд спрощених модифікацій дерева світового: це гілка, хрест, мітла, віник, стовп і т.ін., які розширюють і доповнюють його символічне значення.
Рослинні орнаменти вперше з'явились на палеолітичних амулетах, коли ще не було землеробства і рослини не могли стати об'єктом поклоніння на аграрній основі. Зображення священного дерева зустрічається і в доколумбовій Америці /Голан А. Миф и символ. - С.375/.
Світове дерево було втіленням Великої Богині, володарки неба і всієї природи. З ним пов'язані долі людей. Найчастіше священними були дерева, у яких в плодах чи стовбурі знаходили молочний сік. Він асоціювався з молоком Великої матері світу. У зв'язку з уявленнями про світове дерево як втілення богині на ногах жіночих статуеток розміщували знак землі. Ноги богині - це корені дерева, що знаходяться в землі. Богиню зображували і змієногою, бо земля - місце мешкання змії. Відповідно і верхня частина дерева асоціювалася з головою богині. Новорічна ялинка із зіркою - це також священне дерево з символом неба чи сонця. Джеймс Джордж Фрезер у книзі "Золотая ветвь" наводить чимало прикладів асоціації дерева груші, вишні, явора, берези, верби і т.д. з жінками взагалі.
В обрядових атрибутах українців зустрічаються віха, висока палиця з колесом-сонцем, весільне гільце, Марена з верби і т.д. Тризуб також символізує світове дерево. Весільне гільце теж робили із сосни, прикрашали квітами, калиною, стрічками; воно символізувало наречену. Світове дерево в образі жінки символізує невичерпну силу, що відтворює все живе, вічне, оновлене. Чи не тому в українських легендах, піснях, повір'ях дівчина, жінка частенько перетворюється в дерево: калину, вербу, тополю.
У зв'язку з тим, що померлі вважалися тими, хто повернувся до Великої матері, виникли похоронні традиції, такі як поховання під деревом, у кроні дерева, дуплі, стовбурі, дерев'яній домовині.
Символ дерева, - відзначає Г.Лозко в книзі "Українські символи", - один із найстаріших. Вічнозелене дерево Життя складається з трьох сфер: стовбура, верхів'я, коріння. Стовбур означає земне життя людей, крона дерева - духовний світ богів, коріння - підземний, потойбічний світ. Ці три яруси світу зображувались ще на Трипільських глеках. Отже, світове дерево - своєрідна модель Всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце.
Дерево життя - це родовідне дерево, де кожна гілочка символізує когось із предків, або родичів /братів, сестер і т.д./. Такі родовідні дерева (як оберіг) можна побачити на рушниках коло образів у кожній українській хаті.
Дерево світове - провісник людської долі. Звечора 6 грудня, напередодні Святої Катерини, дівчата гадали. Вони крали в чужому садку гілочку вишні і ставили її у воду. Якщо вона до Різдва розцвіте - того ж року дівчина вийде заміж. 7 грудня, на Катерини, дівчата роблять те, що і напередодні. Беруть стільки гіллячок, скільки членів сім'ї. Які галузки не розвиваються, то начебто стільки чоловік помре в родині.
Гілка - частина священного дерева, спрощений його символ. Часто богів зображували з гілкою в руках. В Європі існував звичай при вигоні худоби перший раз на пасовище ударяти її гілкою, щоб була сильною і молочною; кидати його на дорозі заборонялось - не будуть тварини самі ходити ввечері додому. У багатьох народів існували обряди "сікти" дітей або дорослих гілкою берези, вишні і т.ін., тобто їм бажали покровительства Богині.
Світове дерево в своїй основі має хрест, що символізує модель людини з розставленими руками; поділ доби на ранок, день, вечір, ніч; року - на весну, літо, осінь, зиму; поділ простору на північ, південь, захід, схід. Отже, хрест - спрощена модифікація світового дерева, символізує життя, безсмертя, плодюче начало. Ще з епохи бронзи хрест символізував сонце.
В.Куйбіда.