Geum.ru

О.І. Потапенко, М. К. Дмитренко, Г.І. Потапенко, В. В. Куйбіда, В. П. Коцур, Л. Е. Довбня, Т.І. Товкайло, Ю. О. Мільошин, Л. П. Кожуховська, Я. О

Вид материалаДокументы

Содержание


Головні убори жіночі
Громадська свічка
Демонології української символіка
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Гілка - див. Дерево світове.

Гільце /гильце, вильце, вільце/// - символ розквітлого молодого життя, статевої зрілості, дівочої цноти; символ любові, поєднання небесного і земного, чоловічого і жіночого начал; символ багатства, плодючості; символ нового; символ поклоніння сонцю; символ дерева життя, світового дерева взагалі, пов'язаного з культом предків. Атрибут весілля.
Гільцем називають молоде невелике деревце /найчастіше - ялину, смереку, сосну/ чи велику гілку, що їх стромляли в коровай /ритуальний хліб/. Деревце або гілку дружки прикрашали квітами, гронами калини, іноді - горобини, пучками житнього колосся, кольоровими стрічками /рожевими, червоними, але не жовтими/, часом - і цукерками, восковими свічками. В ролі деревця могли бути вершечки або гілки яблуні, груші, липи, вишні, черешні тощо.
Весільне гільце ставили /вили, звивали, наряджали/ на столі там, де мали за столом сидіти в неділю молоді: наречений і наречена. Гільце іноді вправляли і в кросна /чи поставець/.
Обряд першого посаду - гільця, дівич-вечора супроводжувався весільними піснями, які послідовно, крок за кроком, етап за етапом розкривають символічну сутність унікального явища.
В дорогу, буяри, в дорогу.
Та рубайте сосну здорову,
Та рубайте сосну-деревце
Молодій Наталці на гільце.
А далі - "привезіть її /сосну - М.Д./ на коні та поставте її на столі". Просили благословення на виття гільця:
Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Своєму дитяті
Гилечко ізвити.
Після благословення дружки співали-прохали, щоб дружба подав їм необхідного для виття гільця: жита, пшениці, вівса, зілля, барвінку, ниточок, торочок і т.п.. А як не подасть жита - то буде битий, пшениці - буде в темниці; вівса - обірвуть вуса; зілля - не приймуть на весілля; нитки - робитимуть на збитки; торочки - буде без сорочки тощо. Окрім цього, довивали гільце таким чином:
Летів горностай через сад,
Пустив пір'ячко на весь сад.
Підіте, дружечки, визбирайте,
Наталці гілечко дозвивайте.
Процес звивання гільця здійснювався стоячи. При цьому співалося:
Ой у місті бубни б'ють,
А в нашім домі гильце в'ють.
З червоної калини,
З хрещастого барвінку,
З запашного васильку.
І ще:
Ой у нашім селі новина:
Зацвіла в лузі калина.
Не так у лузі, як на селі, -
У нашої Наталки на столі.
На верхівці гільця молода прикріплювала квітку з жита /ту, що виготовляла сама/. Готове гільце викуповує старший дружба, далі присутні вечеряють.
Обряд паралельно відбувається і в домі молодого /тільки там не дружки, а світилки це роблять/.
Символічна суть гільця, на жаль, втрачає сферу впливу на сучасну молодь.
М.Дмитренко.

Голова - символ розуму; духовного життя; управління, контролю; символ світу; символ Ісуса Христа; водночас - символ зневаги.
Мислителі середньовіччя /Платон, Жебелен/ стверджували, що череп людського тіла є ознакою неба. Голова пов'язана із сферою і є символом єдності. У системі єгипетських ієрогліфів голова була символом сонця і центром випромінювання, тобто центром космічного полум'я і духовного вогню всесвіту. Зображення двох, трьох голів /Близнюки, Геката/ підсилює дану символіку і пов'язує її з "трьома рівнями" /Небо, Земля, Пекло/, а також з трьома "життєвими імпульсами". Герберт Кюн у книзі "Вознесіння людства" велику увагу приділяє символіці голови, говорячи, що обезголовлювання тіл в період первіснообщинного ладу свідчить про усвідомлення людиною незалежності духовного елемента, що знаходиться в голові, від життєвого елемента, що знаходиться в тілі /Керлот Х. Словарь символов. - С.145/.
У світовій культурі голова - амбівалентний символ. Вона - об'єкт і почестей і безчестя. З одного боку її прикрашає корона, вінок тріумфатора, з іншого - попіл тріумфу, ковпак блазня. Голова, вкрита завісою, вуаллю означала початок і кінець, Добро і Зло. Напр., Дволикий Янус уособлював солярну і місячну силу, причину та наслідок, бачення сутності речей іззовні та зсередини тощо.
Символ голови часто використовується у християнстві для вираження верховної влади Ісуса Христа. За Біблією Христос - Голова Всесвіту. У другому метафоризованому значенні слово голова відноситься до тих людей, що йдуть попереду, вождів, духовних наставників. Христа вважають також Головою Церкви. Апостол Павло називав Христа Головою Тіла або Церкви /Кор. 1, 18; 2.19/. У даному випадку голова означає не один з членів тіла, а початок життя, міцності. Церква через Хрещення з'єднується з Христом так, що стає Його Тілом.
Т.Товкайло.

Головні убори жіночі - символ заміжжя, покори, доброчинності.
Це предмети одягу, які надівали на голову як прикрасу, предмети обрядів, народних ритуалів.
Дівчата на Україні влітку ходили з непокритими головами. У свята одягали вінок або пов'язували волосся стрічками. На території Буковини вони носили високий обруч з картону, обшитий тканиною, який прикрашали бісером, штучними квітами.
Найпоширенішим головним убором жінок в Україні були хустки /див. Хустка/. На Лівобережжі хустки складалися в косинку і нею, як стрічкою, обвивали голову, залишаючи відкритим тім'я. Хустки виготовлялись із бавовни, і вишивали їх шовком, сріблом, а то й золотом. Існували різні орнаменти хустин: спочатку геометричний, а з XVIII ст. - рослинний орнамент /півники, голуби, квіти/.
Заміжня жінка обов'язково закривала голову. "Засвітити волосся" /ходити з непокритою головою/ - це тяжкий гріх. За народними віруваннями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хворобу, пошесть.
Голову молодої покривали наміткою /убрусом, переміткою, рентухом, платом/ - прямокутним платковим білим рушником, кінці якого були прикрашені багатим тканим перебірним орнаментом. Одержавши на весіллі свою намітку, жінка впродовж життя не розлучалася з нею.
Заміжні жінки носили і очіпок /очепок, чепець, чіпець, каптур, чепах/ - циліндричну шапочку з плескатим дном. Залежно від достатків розрізняли очіпки із бавовни, оксамиту, шовку, парчі. Твердий очіпок був на підкладці і прикрашався вишивкою. Зазначимо, що очіпок, який одягала молода на весіллі, виконував певну магічну функцію та був символом щастя і плодючості в сім'ї.
Відомі на Україні і своєрідні жіночі шапки із хутровим опушенням. Жіночим убором була кибалка, котрою обв'язували волосся довкола голови. Це круги, виготовлені з ліщини, соломи, паперу, обмотані зверху полотном. "На Київщині, Полтавщині та частково на Поділлі, - пише О.Воропай, - заміжні жінки, не заплітаючи кіс, ділили волосся на дві рівні частини, а потім, скрутивши кожну з них, як джгут, намотували на луб'яне кільце, що називалося кибалкою. Зверху кибалки надягали очіпок" /Українська минувшина. - К.,1993. - С.124-127/.
Т.Товкайло.

Голуб - символ Великої Богині; духовності та сили сублімації; у християнстві - символ Святого Духа; у фольклорі і літературі - символ щирої любові, злагоди, ніжності; вогняної творчої сили; місяця.
Голуб - поширений символ античної міфології. Напр., символами західносемітської богині Тінніт /Таніт/ були голуб та півмісяць. Туран, етруський бог любові і плодючості, зображувався із голубом у руці. У голубок могли перетворюватися дочки Титана Атланта, Плеяди, Велс /Велес/, ворог Перкунаса, балтійського бога грому та блискавиці. Отже, образ голуба пов'язувався в першу чергу із Небом, богами, світотворенням, коханням, духовністю.
В українських стародавніх колядках, на думку К Сосенка, голуби "вважаються духовними єствами і символами творчих сил при різдві світла", "символ живого вогню й символ місячної містичної творчої сили" /Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий Вечір. - К.,1994. - С.144/.
На Україні голуба пов'язували також із божеством грози, блискавиці, дощу. Із занепадом язичництва змінюється і символіка голуба, який пов'язується із Святим Духом. Поширеним було вірування, що душа людини після смерті може втілюватися у голуба /пор.вислів "душа відлетіла"/. З цим, очевидно, пов'язана категорична заборона вживати у їжу голубине м'ясо, що проіснувала аж до XVIIст. Тих, хто знищував голубів, вважали великими грішниками. І навпаки: хто тримав у оселі цих ніжних птахів, матиме достаток і щастя. Про вагомість цього символу свідчить і той факт, що на святинях українців - рушниках - чи не найчастішим є мотив голуба та голубки. Вони символізували не лише вічну та ніжну любов, а були й оберегами, зокрема, від пожежі.
У фольклорі та літературі XIX-XX ст. голуб найчастіше символізує подружню вірність, чисте кохання:
Сяду, мила, дорогая,
Сяду, моя любко!
Буду тобі вірним другом,
Вірная голубко!
У піснях, поезіях голубкою часто називають сиву матір:
Голуб сизий, голуб сизий,
Голубка сизіша,
Батько милий, батько милий,
А мати миліша.
Всесвітнім символом став "голуб миру" Пабло Пікассо, що уособлює прагнення землян жити без воєн, у мирній злагоді.
О.Потапенко.

Голубці - див. Їжі та харчування українців символіка.

Гора - символ внутрішньої висоти людського духу; найвищої точки, "пупа" землі; Центру, через який проходить вісь Землі; богів землі та підземного царства; священного місця, де жили боги, відбувалися жертовні обряди; образ світу; модель Всесвіту; варіант у трансформації світового дерева.
У багатьох народів світу існували культи священних гір /Олімп - у Греції, Арарат - у Вірменії, Гімалаї - в Індії, Сінай - в Ізраїлі, Фудзіяма - в Японії, Меру - в Індії/. Світова гора триелементна. На її вершині живуть боги, у нижній частині - злі духи, демони та ін. Посередині землі - рід людський.
Фетишами, які зображали міфічну священну гору, були зіккурати у Шумері, піраміди Месопотамії, Єгипту, Мексики, кургани, високі могили у Давній Русі-Україні. У давнину на Івана Купала священне вогнище теж мало конусоподібну форму. Язичницькі жертовники /капища/ розташовувалися, як правило, на пагорбах, вершинах гір. Стародавні міста будувалися теж на узвишшях /Рим - на семи горбах, Київ - на трьох/.
За даними О.Воропая, слов'янам відомі Красні гори, де збиралися упирі, перелесники, горіли "вічні вогні" та ін. Там же проходили язичницькі обрядодії, зокрема ритуали, присвячені "народженню сонця" /бо "крес" - вогонь/. На горбах стояли і статуї слов'янських ідолів /Перуна, Дажбога, Велеса та ін./.
Праукраїнці теж обожнювали гори, кургани /див: Шилов Ю. Брама безсмертя. - К.,1994/. Про це свідчать унікальні пам'ятки, відкриті українськими археологами Б.Мозолевським, Ю.Шиловим та ін. у Товстій Могилі та Високій Могилі. У фольклорі зустрічаються образи летючих гір, двох гір, поміж яких заховане джерело із живою та мертвою водою. Часто тридев'яте царство знаходиться під землею, на горі. Відомі також образи кришталевої гори. У Біблії "кам'яною горою", "кам'яною твердинею" іменували Ісуса Христа /див.: Симфония на Ветхий и Новый завет. Библейская миссия. - СЕО. - С.1491/.
За даними Г.Булашева, "гори, долини,ліси і могили створені Богом з тією метою, щоб було де ховатися звірям /Канівський повіт/, або - що вони утворилися після потопу, а до потопу земля являла собою неозору рівнину…" На Вінниччині вважали, що гори насипані страшними велетнями, які жили колись.
У літературній традиції гора символізувала внутрішню висоту людського духу, непохитність /"Стою - мов скеля непорушний"/П.Тичина/, страждання, муки, подвижництво /Іти на Голгофу/, велич і довголіття /"Возрадуйсь, граде на Дніпровій кручі, Із верховин п'ятнадцяти століть" /Б.Олійник/, безсмертя і святиню українців /Чернеча гора у Каневі - місце поховання Т.Шевченка/ та ін.
О.Потапенко.

Громадська свічка - див. Свічка.

Д

Дажбог - див. Язичницьких богів символіка.

Дана - див. Язичницьких богів символіка.

Дзвонкова криниця - див. Криниця.

Дванадцять - символ космічного порядку і спасіння; Зодіаку; завершеності, вічності, повноти; сили, могутності.
У багатьох міфопоетичних системах світу число 12 було символом 12 сузір'їв Зодіаку, символом довершеності. Воно відповідало геометричному дванадцятикутнику, символіка якого майже ідентична колу /див. Коло/.
Біблійний Ієрусалим пронизаний символікою числа 12 /дванадцять воріт, дванадцять апостолів/. В Апокаліпсисі - 12 коштовних каменів. У Греції та Римі нараховувалося також 12 верховних богів. У епосі середньовіччя фігурують 12 лицарів Круглого столу. Етруська держава поділялася на 12 дрібніших земель, Ромул заснував інститут 12 лікторів.
На Русі-Україні під Новий Рік готували 12 страв. Таку ж кількість трав клали дівчата під подушку на Івана Купала. У фольклорі фігурують образи 12 місяців-братів. Окрім того, в давнину рахунок 12 однорідних речей вівся дюжинами. Це число означало верхню межу відліку, завершеність, а, отже, силу, могутність. Не випадково історично споріднені слова "дюжина", "дужий", "дуже" /міцний, сильно/.
Символічне значення мала так звана "чортова дюжина" - 13. Це число у багатьох народів символізувало смерть і водночас початок нового життя. Чому? Бо воно порушувало числову цілісність, а отже було небезпечне, зле. Як не парадоксально, але в Давній Русі 13 мало… священне, божественне забарвлення. Свідченням цього є те, що найголовніший храм Софія Київська мала рівно тринадцять куполів!
О.Потапенко.

Дев'ять - символ образу трьох світів; закінчення, смерті; в іудаїзмі - символ істини, буття; оберіг від зловорожих дій; множинної величі; віддаленості; основи.
Число 9 стало сакральним тому, що означало поняття "тричі по три" чи 3 3 . У стародавніх римлян, германців існував дев'ятиденний тиждень. Акад. Б.Рибаков пов'язував священність числа 9 із дев'ятьма місяцями виношування дитини. І все ж, за даними А.Голана, дев'ятка - це хтонічне число. У казках - дев'ятиголові змії, у міфах - гідри. За віруваннями етрусків, грім насилали "дев'ять богів". Про дев'ять ярусів підземного світу йдеться у міфах народів Америки, Скандінавії. У Дантовому пеклі - 9 кругів. При штормі дев'ятий вал - смертельний.
На Україні число 9 часто зустрічається у родильних, поховальних обрядодіях. У Карпатах короваї робили саме 9 коровайниць. На Поліссі після заручин пекли 9 пирогів і несли невістці. Поширеним є це число у народній медицині. За даними З.Є.Болтарович, при болях у суглобах кінцівки мочили дев'ять разів у відварі сіна. На Полтавщині, Дніпропетровщині хворих купали у воді з "дев'яти бродів" чи відварі з 9-ти трав.
Словники В.Даля, Б.Грінченка фіксують число тридев'ять /тобто 27/, яке означало "дуже багато", "дуже далеко" /Пор.казкове "тридев'яте царство"/. Із запровадженням християнства віруючі приносили особливі жертви за покійників у встановлені дні: "третини" - на честь Бога у трьох особах; "дев'ятини" - на честь небесних ангелів.
О.Потапенко.

Демонології української символіка - символіка, пов'язана з образами чортів, відьом, домовиків, русалок, мавок, песиголовців, упирів та інших.
Демонологія - це сукупність міфічних уявлень народу, яка спирається на віру в злих духів /демонів/. Демон /у грецькій міфології/ - це "узагальнене уявлення про певну невизначену і неоформлену божественну силу зла чи /рідше/ добра. Ранні християнські уявлення про демонів пов'язані з образом злої, демонічної сили. Демон - умовне позначення тих надприродних персонажів, які не є богами і займають порівняно з богами нижче місце в ієрархії /чи знаходяться на нижчих рівнях у даній міфологічній системі/. У більш вузькому і точному значенні демони - злі духи" /Мифы народов мира. - Т.1. -М.,1980. -С.366-367/.
У час прийняття християнства український народ мав розвинену демонологію. Однак з часом саме під впливом християнства змінився погляд на демонологію: надприродну силу воно остаточно обернуло в силу злу, нечисту /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. - С.122-123/.
Етнографи вважають, що переважна більшість образів української демонології має дохристиянське походження. Вірування народу в злих духів пов'язувалися з їх уявленнями про навколишній світ. До найпоширеніших в українській демонології образів належать відьми, русалки, мавки, домовики, упирі, вовкулаки, змії, песиголовці і т.д. Частина з них є генетичним продовженням та своєрідною трансформацією образу чорта, який, згідно народних вірувань, виник раніше, ніж із хаосу утворився світ.
В.Милорадович розглядає питання походження образу чорта - фантастичної істоти, яка має аналогічні відповідники у цілого ряду народів. В австралійських дикунів душі померлих, яким відмовлено у похованні, перетворюються на інгів-духів, схожих на людей, але з довгими гострими вухами і хвостом. За новозеландськими уявленнями, душі померлих ідуть у ліси, стають злими духами і шкодять навіть своїм близьким. Китайці, індокитайці та індійці бояться душ непохованих, хворих на проказу, чуму, померлих насильницькою смертю та від пологів. У класичних народів непоховані душі також ставали злими духами-лаврами. У малоросів утопленики, тіла яких не були поховані, перетворювалися на водяників. Чортами стають і діти, вбиті матерями при народженні. Подібні факти дають підставу спеціалістам стверджувати, що тінь померлого - первинний тип надприродної істоти, духа - душі, генеалогія яких з часом втрачена, і що на основі уявлень про людську душу формувалися погляди і на інших духовних істот /Милорадович В. Українська відьма. - К.,1993. - С.26-27/.
В українській демонології, як вказує С.Плачинда, за найдавніших часів чорт носив ім'я й подобизну Чорнобога - антипода Білобога /див. Білобог-Чорнобог/, що символізував світлі сили, все прекрасне на землі. Чорт є сином Чорнобога і Мари. Згідно легенди, чорт був один на весь світ, і ця самотність йому набридла. Тоді він пішов до Білобога просити собі товариша. Білобог дозволив чортові вмочити у живу воду палець і стріпнути ним позад себе. Із тієї краплі води повинен був з'явитися товариш. Однак чорт не послухав Білобога і замість пальця вмочив руку, а потім струшував позад себе краплі, в результаті чого з'явилася сила-силенна чортів, які стали творити Вирію зло. Тоді боги скинули їх з Вирію, і чорти летіли 40 діб. Нарешті Білобог промовив: "Амінь", і чорти назавжди лишилися саме на тих місцях, де перебували у вказаний момент: хто - у воді, хто - у лісі, хто - у полі і т.д.
В українській міфології чорти є зооморфними й антропоморфними істотами. "Маленькі, чорненькі, вертляві, з ріжками, свинячим п'ятачком, копитцями і хвостом, вони були всюдисущі та надзвичайно живучі"/Супруненко В. Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців. - Запоріжжя,1993. - С.123/. Вони символізують таємничі надприродні сили, усі недобрі починання на землі. Чорти і похідні від них образи також є символами зла, незважаючи на те, що за певних обставин можуть допомагати людям. "Усякої надприродної сили круг себе первісна людина завжди бачила багато. Сила ця шкодила їй, особливо тому, що вона звичайно невидима, і людина своєчасно не знає, що має робити, і звідки чекати лиха. Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядковувалися всі інші сили: володарі хати й природи та шкідники життя - усі вони стали зватися бісами, і всі вони за християнства перейшли в силу злу, нечисту" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.138/.
Баба - міфічна істота в образі жінки з довгим волоссям, яка убиває або до смерті залоскочує людей. Іноді в образі баби вбачали жіночу іпостась домовика. Цей образ вважають генетичним продовженням прадавнього символу богині родючості /Українська минувшина. - С.219/. С.Плачинда доводить, що з прадавнього символу життя, здоров'я, вагітних, родючості - баби - розвинувся сучасний образ Берегині /Словник української міфології. - С.13/. Таким чином, від одного прадавнього символу відмежовуються полярно протилежні: символ зла та смерті з одного боку /баба або дика баба/ та своєрідний символ ствердження життя і благополуччя /Берегиня/.
Блуд - демонологічний образ, що символізує зло, яке, згідно з легендою, не встигло долетіти з неба до землі і зависло в повітрі. Блуд має здатність перевтілюватися з птаха у чоловіка, кота, собаку, світло тощо. Потрапляє до кожного, хто випадково зачепить його. На людину, до якої причепився блуд, чекає біда: вона не може втрапити додому, блукає на одному місці до повного знесилення. "Як кого Блуд візьме, то най буде яке мале, задурить чоловіка" /Кобилянська О. "Земля"/.
Вихор символізував злу силу, яка призводить до психічної хвороби. Вихор є також символом душевного неспокою. Змальовувся у вигляді старого вусатого діда. Щоб урятуватися від вихору, який постійно міняє місце свого перебування, необхідно попасти у нього ножем.
Відьма - один із найяскравіших персонажів української демонології. Її опис і характеристика досить детально представлені в етнографічній літературі. В українській демонології відьма символізує не лише абстрактне зло; інколи вона може виступати символом смертоносної виразки або навіть смерті, і в цьому руслі її дії подібні до вампірських /Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. - К.,1992. - С.432/. "Бліде зморшкувате обличчя, крючкуватий ніс, що ловить всілякі запахи, великі пожадливі губи, кожне око по п'ятаку, нерухомі повіки, які не може поворухнути навіть спрямований в очі сонячний промінь - ось портрет нечестивої істоти в образі жінки, без участі якої не обходилось жодне недобре діло на землі" /Народини. - С.127/. Недаремно етимологи пов'язують походження слова відьма з давньоруським іменником вhдь - "знання": слово відьма спочатку вживалося в значенні "та, що все знає", звідки розвинулося подальше "ворожка", а пізніше - "зла, сварлива жінка".
Розпізнати відьму серед людей дуже складно: вона може бути старою і молодою, перевтілюватися у різні образи. Є дві категорії відьом: природжені та вчені. Першим таємнича сила відьмарства дається від природи, другі набувають її шляхом навчання від перших або ж отримують від чортів взамін на власну душу. Природжені відьми у своєму ставленні до людей доброзичливіші, ніж вчені. Інколи вони навіть допомагають людям спекатися від витівок учених відьом. Образи відьом яскраво змалював у своїх творах І.Нечуй-Левицький. Серед людей побутувала думка, що відьми псують корів, забираючи у них молоко, що вони накликають хвороби і висмоктують людську кров. Згідно легенд, зборища відьом відбувалися на голих вершинах гір.
В образі української відьми злилися початки добра і зла. Їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. І хоч світлі наміри змальовуються не так яскраво, як протилежні їм темні, однак і в цьому відгомоні старовинних вірувань знаходимо в основі вічну ідеальну правду: перемогу світла над пітьмою скрізь, де розповідь не обмежується повідомленням якогось епізоду боротьби, а передає весь її хід /Иванов П.В. Народные рассказы о ведьмах и упырях//Українці. - С.432/.
У сучасному житті українців відьма може бути символом недоброї, сварливої жінки, а також людини, яка багато знає і може впливати на хід подій.