Geum.ru

О.І. Потапенко, М. К. Дмитренко, Г.І. Потапенко, В. В. Куйбіда, В. П. Коцур, Л. Е. Довбня, Т.І. Товкайло, Ю. О. Мільошин, Л. П. Кожуховська, Я. О

Вид материалаДокументы

Содержание


Народна символіка
Відьма - див. Демонології української символіка. Вій
Віск - див. Свічка. Вітер
Вічний вогонь
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Вишивка - див. Народна символіка.

Вишня - символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої.
У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О.Шокала, - світове дерево життя /див. Дерево життя/. Як відомо, колись слов'яни святкували Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. "У давнину в Україні, - підкреслює дослідник, - вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік" /Українознавство. - К., 1994. - С.286/. На думку Г.Лозко, назву "вишня" слід вважати прикметником жіночого роду, від форми "вишній", тобто "божественний" /пор. із словом "Все-вишній" /Всевишній/. Отже, вишня - це "божественне дерево", присвячене Сварогу /Дмитренко М. та ін. Українські символи. - К., 1994. - С.118/.
Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто "вишнім" сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова "вишня", зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя.
По-перше, слово "вишня" - слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти як "вишник", "вишника". Водночас слово "вись" /висота/ /світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба/ мало аналогічні форми - "вишник", тобто "вищий", "старший", "вишок" - вершина, шпиль.
Словник Б.Грінченка /Т.1. - С.201/ фіксує форму "вишній", тобто "верховний", а отже "небесний", "божественний". Водночас у Словнику вміщено фразу "Господи вишній, чи я в тебе лишній?", яку можна зіставити із фольклорним виразом "Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня..." Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо "світ" - це "свят".
За даними М.Костомарова, слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір /пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог/. Споконвіку священні речі українців - білі /хата, вишиванка, хустина, рушник/. Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя, Матері-богині, України.
Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості, українських письменників. У свідомості українців і нині вишня - це рідна домівка:"Садок вишневий коло хати" /Т.Г.Шевченко/. Або:"Як я любив у хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати" /М.Старицький/.
У поемі І.Я.Франка "Іван Вишенський" змальовано, зокрема, епізод, коли саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив повернутися із грецького Афону.
Ліна Костенко використала цей образ для опоетизації весни, кохання, нареченої:
Ще сніг ковтала повідь широченна,
І рала ждав іще тужливий лан.
А під горою вишня - наречена
Вже до віночка міряла туман.
У поемі І.Драча "Смерть Шевченка" вишневий цвіт асоціюється із безсмертям Великого Кобзаря.
І на завершення - рядки, написані одним із авторів Словника:
О, вишня - Матінко Всевишня -
Весь білий світ - то вишні цвіт.
Правічне дерево Вкраїни -
Її безсмертя в плині літ.
О.Потапенко.

Відьма - див. Демонології української символіка.

Вій - див. Демонології української символіка.

Вікно - символ ідеї проникнення, потенційних можливостей; свідомості, світлоносності; отвору, через який здійснюється зв'язок людини із зовнішнім світом; зв'язку з потойбічним світом; надії, чекання.
Вікно відігравало значну роль як деталь людського житла /освітлення, вентиляція, спостереження тощо/. Символіка вікна пов'язана із давніми віруваннями праукраїнців, які відбиті у замовляннях, обрядах, піснях тощо.
Вікно називали "святим", бо воно уявлялося як чарівний отвір, який дає можливість здійснювати зносини із "білим світом". Про цю сакралізацію вікна свідчать численні народні заборони /до речі, дуже подібні до "криничних" табу /див. Криниця/. Зокрема, категорично заборонялося плювати, виливати помиї, впускати кішку через вікно. Це зумовлено віруванням, що саме біля вікна стоять душі покійних, добрі ангели. Так, на підвіконня ставили воду і їжу протягом 40 днів для душі померлого. Там же горіли свічки.
Водночас вікно символізувало "небезпечний" отвір, через який до оселі потрапляють зловорожі сили. За свідченням М.Сумцова, щоб завадити нечисті, треба було на ніч хрестити вікно. На Різдво господарі малювали крейдою хрести над вікнами, на дверях із аналогічною метою. Подібну функцію оберегів виконували і рушники, які українці вішали над вікнами.
Про небезпечність нічного вікна свідчить заборона дивитися у нього після заходу сонця /бо болітимуть очі, дитина не спатиме та ін./.
Багато обрядодій українців пов'язано із вікном:"у страсний четвер біля вікон питали у хазяїв про наявність скотини...; українські колядки та щедрівки з побажаннями всього виголошувались /співались/ під вікнами... Гадання усіх слов'ян не обходилося без вікон:"У комин суджених питали. У хатніх вікон підслухали, ходили в північ по пусам" /І.Котляревський/ /Миронова Г.М. Мотивація термінів східнослов'янської народної архітектури в етнолінгвістичному висвітленні /Мовознавство, 1991. - №4. - С.24/.
На Україні глибоко шанували "покутнє вікно" /див.Покуть/, "застільне" вікно. Біля останнього часто саджали священні дерева /калину, вишню, яблуню та ін./. Саме у віконце заглядало святе сонечко, "стукала весна у кришталь вікон", під вікном "туркотіли голуби" та ін.. Хата без вікон вважалася сліпою.
Сакралізація вікна зумовлена значною мірою спільністю його функцій із оком /див. Око/, яке викликало побожний трепіт і було глибоким символом.
У літературі образ вікна часто символізував чекання, сподівання на здійснення мрії, сумну долю тощо. Напр.:
Легких шляхів ні в кого не було,
Де б не ходив, а маєш пам'ятати:
На тебе завжди дивиться село
Очима вікон батьківської хати.
/М.Луків/.
Або:
Сіла вона край віконця,
Як квіточка в полі:
"Що по тому, що я гарна,
Коли нема долі?
/Нар. тв./.

О.Потапенко.

Віл - символ космічних сил; жертви, страждання, терпіння; важкої праці; покори, самопожертви; пітьми та ночі; багатства; працьовитої людини, господаря.
Віл - кастрований бик, якого використовували як тяглову силу.
За міфами, у язичників був "скотій бог" Велес /Волос/. Він охороняв череди худоби, опікував купців. У давнину слово "скот" означало багатство, гроші. Отже, це був бог багатства. На думку митрополита Іларіона, Аріеля Голана ім'я бога Велеса походить від старослов'янської форми "воль", пізніше віл, бо віл-бик часто обожувався /обожнювався - О.П./.
У південних слов'ян був міфологічний герой Здухач, який захищав поля, тварин від злих духів. Це був надзвичайно сильний чоловік, проте він міг перетворюватися у вола.
На Новий рік символом щастя в оселі вважався у слов'ян полазник - людина, яка першою переступить поріг. Часто селяни "доручали" цю роль саме волові, заводячи його до хати. Щиро вірили, що тоді у господі буде достаток увесь рік /Мифологический словарь. - М., 1991. - С.445/. "Воли ..., - пише Г.Булашев, - створені Богом і вважаються благословенними за те, що, коли новонароджену Богодитину було покладено до ясел, воли й віслюки вкривали її соломою і зігрівали своїм диханням" /Булашев Г. Український народ... - С.323/. Побутувало цікаве повір'я, що напередодні Нового року та Різдва воли можуть навіть... розмовляти людською мовою.
Століттями воли були надійними помічниками чумаків - українських купців. Ось як описує чумацьку валку Д.Яворницький:"Попереду інших рушав віз, запряжений найкращими сірими здоровими й лискучими, "як з води", волами, а у святкові дні між рогами приліплювали дві воскові свічки" /Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. - Т.1. - Львів, 1990. - С.298/. Символіка такого святкового вола, очевидно, пояснюється відгомоном вірувань про Велеса. На початку кожної важливої справи язичники приносили жертви богам, умилостивлювали їх. Свічки /вогонь/, золото /багатство/, стрічки /промені всесильного сонця/ були атрибутами вшанування давнього бога скотарства, торгівлі - Велеса.
У селянському господарстві українця віл був головною тягловою силою, тому став символом працелюбності, багатства:"У кого віл та коса, у того грошей киса", "Вали на воли - усе повезуть". Старий віл символізував досвідченість, уміння /"Старий віл борозни не псує"/. К.Сосенко наводить цікавий зразок давньої української колядки про створення світу, де головними персонажами є чотири воли, що "в золоті горіли". На думку вченого, це "символи чотирьох місячних фаз, - роги волів або турів - це частий символ люнарний в колядках і щедрівках" /Сосенко К. Різдво-Коляда...- С.263/. Маються на увазі такі фази: молодий місяць /молодик/, півмісяць, місяць уповні та місяць, що зникає й темніє.
О.Потапенко.

Вінок - символ слави, перемоги, святості, щастя, успіху; скорботи, смерті; могутності, миру; Сонця; влади; цнотливості, молодості, дівоцтва.
Вінок має подвійну символіку. Це або увінчання шаною кого-небудь як переможця чи тріумфатора, або знак скорботи за померлим чи загиблим. Усі інші значення зводять, очевидно, до цих основних.
У часи античності вінок /лат. corona/ одягали як бенкетний або застільний атрибут, котрий символізував щастя та талант. Таку функцію вінок виконував, коли при його допомозі прикрашали священні предмети та об'єкти, котрим поклонялися. Оратори одягали його під час своїх промов. Вінком нагороджували тих, хто відзначався на війні. Згодом він служив символом службової відзнаки. Звідси походить КОРОНА, символізуючи владу сеньйора або короля.
Обидва значення символу притаманні вінку нареченої. Її прикрашали вінком - як знаком чистоти і незайманості, але разом з тим він означав і смерть попереднього життя та відродження нареченої в іншій якості. У традиціях Заходу наречена обов'язково одягала фльордоранж, тобто вінок, в який упліталися штучні білі квіти. Цей звичай був запозичений у арабів, де вінок з квітів апельсину /оранж/ символізував родючість.
Увінчання особливо було поширене у Давній Греції та Давньому Римі. У греко-римській традиції вінок з квітів є діадемою Флори; з глоду або вербени - символізує весілля, з дубового листя - нагороду за врятування життя, з трави - нагороду римському воїну або рятівнику життя людини. В Греції вінком нагороджували переможців:"Олімпійських - з гілок маслини; істмійських - із соснових гілок; німейських - із петрушки" /Купер Дж. Энциклопедия символов. - С.33/.
У наш час заведено увінчувати почесним лавровим вінком /лаврами/ переможців світових чемпіонатів, а також велосипедних гонок. За уявленнями древніх греків, саме лавр міг зняти провину з убивці та наділити пророка даром передбачення. Лавровим вінком увінчували учасника урочистого хорового ходу.
У Римі лавр став символом могутності, перемоги, миру. На полководців, на честь яких робили тріумф, вішали /одягали/ лавровий вінок у храмі Юпітера.
Пізніше лавровий вінок присуджували переможцям поетичних змаганнь. Звідси виникло слово "лауреат".
В Україні вінки мали солярну символіку. Дівчина у вінку асоціювалася з сонцем, котре сходить. Купальські та обжинкові вінки також були символами сонця, що пов'язано з ідеєю плодючості і добра. На свято Івана Купала дівчата кидали вінки у річку, шоб дізнатися про свою долю, свого судженого.
Вінки із стрічками протягом століть використовувалися століттями під час весілля. Не випадково народна творчість зберегла так багато висловів, пов'язаних із вінком: загубити вінок - втратити дівочу честь; як у вінку - дуже гарно; вінчатонько - маленький вінок. Як правило, дівочий вінок плели з квітів барвінку, маку, білого ромен-зілля, синіх волошок, чорнобривців, дикої рожі тощо.
У народі вінки вважали надійним оберегом від усякої нечисті. Напередодні купальських, Зелених свят дівчатам належало вплітати поміж квітів полин, любисток, часник, які мали уберегти від мавок, упирів. Весільні вінки, за віруваннями, охороняли і від поганого ока.
Український віночок. Найулюбленішою прикрасою кожної дівчини був вінок. З ранньої весни до пізньої осені квітчали дівчата свої голови цим дивним створінням природи і рук людських. Цей своєрідний витвір мистецтва був начебто книгою душі дівчини. І кожен допитливий чоловік міг безпомилково визнати по ньому, що коїться на серці володарки цього віночка. Мовою символів, якими були квіти вінка, представниці прекрасної статі виражали свої почуття, стан душі, події, що відбувалися в житті, надію, свої прагнення. Віночок - не лише "знавець душі". Він ще "знахар душі", бо в ньому є чаклунська сила, що знімає біль і волосся береже.
До віночка впліталось багато різних квітів. Переважна більшість із них широко використовувалась в народі як лікарські. Це деревій, звіробій, волошки, ромашки, цвіт і ягоди калини, барвінок, мак та ін. Почесне місце у вінку належить барвінку /див. Барвінок/. Він - символ вічного кохання, сімейного благополуччя, символ життя, безсмертя людської душі. Він прикрашає весільний вінок, груди нареченого, гостей, весільний коровай. З метою охорони до весільного вінка нареченої вплітали також полин-"траву над травами", один із найсильніших оберегів, мак-видюк, м'яту-руту.
Влітку віночок сплітали із набору різних трав і квітів, а останнім у році був вінок із золотавого й червоного листя.
Кожна квітка у вінку мала своє значення. Так, цвіт вишні та яблуні символізував материнську відданість і любов, ромашка - символ дівочої цноти і чистоти, незайманості, хміль - гнучкість і розум і т.п.
Жила у народі наука плетіння вінка. Важливо було знати, як і коли плести, як зберегти квіти у вінку, яке зілля з яким має сусідити і т.п. Збирали квіти у певні дні й у певну годину в залежності від призначення вінка, при росі чи без неї. Категорично заборонялося вплітати до вінка листя і квіти "нечистого" зілля, як-от листя папороті, цвіт вовчих ягід, дурман, гірчицю, осот, осоку та ін. Перед виплітанням вінка квіти "очищали".
Збережімо наші вінки-вінчатонька, бо вони - пелюсткова душа, цвіт української нації!
Ю.Мільошин, В.Куйбіда.

Віск - див. Свічка.

Вітер - символ духу, дихання Всесвіту; невловимості, неусвідомленості; швидкості; якоїсь звістки /як правило, однієї/; шкоди, руйнації і водночас оновлення.
Вітер - конкретне вираження однієї з основних стихій світобудови - повітря /інші-Земля, Вода, Вогонь/. У багатьох міфологіях йому приписують величезну міць руйнівного характеру. У давніх греків богом вважався Еол, що мешкав на острові Еолія у печері, де він стримував вітри. Починаючи з Гомера, образ Еола набирає поетичного характеру, що знаходить відображення в європейській літературі, сам Еол стає символом Вітру.
Особливе значення мають вітри Борей та Зефір /у римській міфології - Аквілон та Фавоній/, які часто вживаються у поетичній мові
У давньоіндійській міфології бог вітру Ваю - життєве дихання; та й сам виник із дихання Пуруши - першолюдини, з якої утворено елементи космосу та вселенської душі.
У Старому завіті дихання Яхве пов'язано з безперервним створенням світу. Божественний подих надає людині незвичайних якостей - надзвичайної сили, яснобачення, дару пророцтва. На Самсона "зійшов дух Господній, і він розірвав того левчука, як розривають ягня, а в руці його не було нічого" /Суд., XIV, 6/. Інша функція вітру: сильний вітер, буря або шквал передують божественному виявленню. У книзі Йова Господь відповідає Йову із бурі /Йов, XXVIII, I/, Іоан Богослов отримує одкровення у грозі та бурі.
З вітром прилітають крилаті божественні вісники - ангели. Водночас вітер є місцем перебування багатьох духів, серед яких і душі померлих /Мифы народов мира. - Т.1. - М., 1991. - С.241/.
В українському фольклорі символіка вітру дуже широка. О.Потебня підкреслює поняття швидкості, здатності переносити вість, людину:
Ой повій, вітроньку, з гори на долину,
Ой принеси, Боже, здалеку родину!...;
Повій, вітер холодненький, з глибокого яру,
Прибудь, милий чорнобривий, з далекого краю.
/О некоторых символах в славянской народной поэзии //Потебня А. Слово и миф. - М., 1989. - С.330-333/.
Широко використовується народна символіка, пов'язана з вітром і в поезії. Плач Ярославни починається із звернення до вітру: "О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти?...Чому господине мої веселощі по ковилі розвіяв?"
У С.Руданського /"Повій, вітре, на Вкраїну"/ вітер повинен принести на чужину звістку про вірність чи зраду коханої. Багате символічне навантаження несе образ вітру у Т.Г.Шевченка - від страшного передчуття /"Реве та стогне...", "Причинна"/ до трагічного фіналу у багатьох творах /"Причинна", "Утоплена" та ін./. Для нього народна символіка - не поетичний прийом, а грунт, на якому виростає саме мистецтво. Тому не випадкове таке неймовірне згущення символів в одному творі. Напр.: сонце, вітер, вода, верба, калина, соловейко, доля, море... /"На вічну пам'ять Котляревському"/.
У фольклорі, мові існують численні стійкі звороти: "вітер змін", "свіжий вітер" /символи кращих часів, надії/.
Ю.Мільошин.

Вічний вогонь - символ пошани; довір'я, багатства; очищення та вшанування пам'яті загиблих воїнів; безсмертя, пам'яті, вдячності.
В уяві первісних людей - це стихія, що світить і гріє, підтримує життя, відганяє хижаків, все нищить і спопеляє. Вогонь став Богом, і йому почали поклонятися і обожнювати в різних країнах, зокрема й у слов'янських. Вічний вогонь вважався вічно живою, вічно голодною і очищувальною силою. За народними повір'ями, це багатство не можна було віддавати з дому, щоб не зубожіти.
М.П.Холл наводить дуже цікаві факти "вічних ламп" античності та середньовіччя. За часів папства Павла III знайшли у одній із гробниць лампу, яка горіла на протязі 1600 /!/ років. "Вічні" лампи горіли у єгипетському храмі, присвяченому Венері, у храмі Юпітера та ін. Аналогічні дивні світильники були знайдені у гробниці Полланта, сина Енандра, у 1401 році. Лампа горіла понад 2 тисячі /!/ років. Вчені не можуть пояснити цей феномен /Холл М.П. Энциклопедическое изложение... - Новосибирск, 1993. - С.204-205/.
У Середньовіччі вірили у саламандру - дивну істоту, що може жити у вогні, не згораючи. Вона вважалася духом вогню, що складається із його найчистіших часток. Для одержання саламандри треба було сфокусувати у скляну посудину сонячні промені за допомогою системи дзеркал. Але ж це, фактично, - прообраз лазера!!
За даними О.Афанасьєва, слов'яни використовували вогонь під час весільного обряду: молоді переступали підпалені снопи жита й пшениці або перестрибували через вогонь, щоб іти в життя чистим і багатим. Коли народжувалася дитина, господарі запалювали лампади, доки не охрестять немовля. Вважалось, що "нечисть" боїться вогню і тому не зашкодить дитині. Переходячи в нове житло, переносили із старого й вогонь, щоб не щезнув колишній затишок.
У IX-X ст. у слов'ян існував звичай спалювання померлих. Вічний вогонь очищав грішних покійників і переносив їх у рай невразливими для злих сил. Серед українців побутувало повір'я, що Святий Огонь Бог дав Іллі-пророку, а він передав його людям.
У XX ст. вічний вогонь біля величних монументів загиблим воїнам усимволізовує вдячну пам'ять нащадків.
Т.Товкайло.

Вовк - символ зла, жадібності, жорстокості, лицемірства, брехні, кровожерливості.
Вовк, як не дивно, був символом доблесті, честі, мужності у римлян та єгиптян. У багатьох міфологіях вовк асоціювався з богом війни або вождем дружини. Часто вовк є родоначальником племені. Характерний у цьому плані міф про засновників Риму, братів-близнюків: Ромула та Рема, що були вигодувані вовчицею. Відома легенда про персидського царя Кіра, котрого також вигодувала вовчиця. Подібні міфи є у монголів, китайців, індійців.
У "Слові про Ігорів похід" здатність перетворюватися у вовка притаманна декільком героям, а саме князю Всеславу:"Всеслав-князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тмутаракань, великому Хорсові вовком путь перебігав". Самому князю Ігорю:"Гуде земля, шумить трава, вежі половецькії задвигтілися. А Ігор-князь поскочив горностаєм в очерет і білим гоголем на воду. Зметнувсь на борзого коня і скочив з нього сірим вовком".
У слов'янській міфології поняття про перевтілення вождя племені або дружини пов'язане з образом вовка, що народився від вогняного змія. Такий персонаж з'являється на світ в образі людини, але з характерною позначкою: "у сорочці" або з "шерстю вовка", тобто з ознакою дивного походження.
Пов'язаний з образом вовка міфологічний персонаж київського велетня ВОЛХА /Волги/, "що мав дивні властивості обертатися на тварин та птахів... У билинному епосі Волх, на відміну від інших богатирів обвертається то на вовка, то на горностая, то на сокола" /Персонажи славянской мифологии/Сост. А.А. и С.А.Кононенко. - К., 1993. - С.42/.
У біблейській традиції вовк символізує жорстокість та кровожерливість. Характеризуючи 12 племен ізраїлевих, Мойсей говорить про племена Вениямина:"Вениямин - хижий вовк: вранці їсть він ловитву, а на вечір розділює здобич" /Ім.XLIX, 27/.
В Євангелії від св. Матвія вовк - символ лицемірства та брехні. Св. Матвій передає слова Ісуса Христа:"Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, всередині - хижі вовки" /Мт. 7, 15/.
У фольклорі різних країн вовк - символ жадоби, ненажерливості, жорстокості.
Українська казка разом з тим вважає вовка сміливим та небезпечним звіром, що має дар знищувати чортів:"Якби їх грім не бив та вовки не виїдали, то їх би такого розплодилося, що і світу не було б видно" /Українська минувшина. - К., 1993. - С.232/. В Україні відомий сюжет про Вовкулаку /див. Демонології української символіка/.
Ю.Мільошин.

Вовкулака - див. Демонології української символіка.

Вогонь - символ духовної енергії; перетворення і переродження; руйнівної і водночас народжуючої сили; кохання, плодючості; багатства, щастя, сімейного добробуту; сонця; зв'язку з небесним світом; роду; сили; очищення від зла; бога; потойбічного світу.
Одним із найпоширеніших у світовій символіці є образ вогню. У Стародавньому Єгипті він пов'язувався із життям та здоров'ям. У багатьох міфологіях - із Сонцем, блискавицею, золотом. Ще в інших - із ідеєю очищення, знищення сил зла. Пізніше вогонь розглядали як "образ енергії, яка може бути виявлена як на рівні тваринної пристрасті, так і в площині духовної сили /Керлот Х.Е. Словарь символов. - С.353/.
У світоглядних концепціях католицизму вогонь вважався засобом очищення грішних душ /у чистилищі/ на їх шляху до раю. На Україні магічну, очищувальну силу мав купальський вогонь. Праукраїнці вважали вогонь первісною матерією чоловічої статі, що, поєднавшись з Даною, утворила Землю та всі речі на ній. За даними С.Плачинди, вогонь "вважався живою, вічно голодною та очищувальною силою. В капищах служителі язичницького культу /огнищани/ утримували вічний вогонь як знак постійного доброго зв'язку з богами та безперервності життя й добробуту роду, племені..." /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.38/.
Про культ вогню свідчить давній звичай спалення покійників. Цей ритуал символізував "відхід померлого до володаря потустороннього світу; можливо, цей обряд мислився як ритуал передачі жертви божеству з тим, щоб воно, вдовольнившись, не шукало нових жертв серед живих" /Голан А. Миф и символ. - М., 1993. - С.32/.
У слов'ян-язичників богом вогню вважався Сварог /Сварожич/. Часто вогонь уявлявся людиноподібною істотою чоловічої статі. А ще - святим, на якого не можна говорити поганих слів, плювати. За свідченням П.Чубинського, "господиня повинна бути з вогнем дуже обережною і поважати його: повинна замітати його чистим віником, хрестити його, ставити при ньому горщик з водою й поліно, щоб він мав що їсти й пити. Про вогонь кажуть так:"Ми шануємо вогонь як Бога; він наш дорогий гість. Він як розгнівається й візьме, то другому вже того не дасть" /Чубинський П. Ангели на сходах неба. - К., 1992. - С.10/.
Про обожнювання вогню, розгляд його як символа багатства свідчать і етимологічні дані. Окремі дослідники вважають історично спорідненими слова "бог", "багатство", "багаття" /вогонь/. Напр.:
Огонь-багач, не йди до нас!
Хто тебе буде звати - не йди до хати.
/"Ви, зорі-зориці"/.
Про одухотворення вогню свідчать і такі факти: замість цього слова вживали евфемізми - "жижа", "свята жижа". У деяких регіонах до вогню зверталися не інакше як "Іван", "Миколай" /у замовляннях/. У фольклорі зустрічаються легенди про здатність вогнищ літати, говорити по-людському тощо.
Вогонь, добутий тертям однієї деревини об іншу, називали "живий", "цар-вогонь", "лікувальний", "святий", "Божий". Він вважався особливо лікувальним, оберегом; символізував очищення від скверни, зла.
О.Потапенко.