Geum.ru

О.І. Потапенко, М. К. Дмитренко, Г.І. Потапенко, В. В. Куйбіда, В. П. Коцур, Л. Е. Довбня, Т.І. Товкайло, Ю. О. Мільошин, Л. П. Кожуховська, Я. О

Вид материалаДокументы

Содержание


Будівельної жертви символіка
В Вареники
Васильки /"зільє Василья"/
Велес - див. Язичницьких богів символіка. Верба
Веснянок /гаївок/ символіка
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Бузина - у Середньовічній Європі символ чародійництва, магії, сили духів. На Україні усимволізовувала, за даними Г.Булашева, оселю чорта, нечистий кущ. Вірили, що бузину проклято богом тому, що на ній начебто повісився Іуда-зрадник.../Булашев Г. Український народ. - С.319/.
Липа - у європейській культурі уособлення жіночої грації, краси, щастя. У греків - емблема Бавкіди, подружньої любові /Купер Дж. Енциклопедія символів. - С.82/. На Україні вважали, що липі Господь надав силу відвертати прокляття, які вона приймає "на себе". Тому нібито на ній так багато наростів.
Рута-м'ята - символ очищення, дівочості, цнотливості, відвернення злих духів. У Європі набула значення смутку, горя.
У народній поезії українців це поширений фольклорний символ. Зустрічається у сполученні зі словами м'ята /рута-м'ята/, яра /молода/, зелена, сувора та ін. Вінок із рути означав дівування. Зів'яла рута - символ втраченої цноти. Часто рута символізує розлуку, самотність, нерозділене кохання, гірке життя. В українській літературі образ рути набрав дещо іншого символічного звучання. Наприклад, у поезії А.Малишка рута усимволізовує Україну, мову, пісню, її одвічне прагнення до волі:
Зійшла зелена вольна рута
На українському лану.
Або:
До своєї мови, що розкута,
Підвела у мудрості чоло.
І тому у пісні пахне рута
І Вкраїни б'ється джерело.
Чи:
Мій український кореню зелений,
Моя красуне, руто незабута!

Мальва - символ найдорожчого - любові до рідної землі, до свого народу. "Не було села, а в ньому хати, - пише В.Скуратівський, - де не палахкотіли б під вікнами мальви - ці незрадливі обереги нашої духовної спадщини. Всім, хто вирушав у далеку дорогу, вони нагадували: там земля мила, де мати родила!" /Скуратівський В. Берегиня. - С.17/.
Конвалія - символ дівочої чистоти, скромності; весни. У християнстві - емблема непорочної Діви Марії і символ пришестя Христа /Купер Дж./. В українській поезії конвалія символізує пробудження природи, цнотливість, дівочість, скромність:
У білих келихах конвалій
Осяйні перла гомонять.
За даними професора С.Килимника, у XVIII - XIX ст. існували й інші ботанічні символи: шальвія /шавлія/ - "образ туги", бузок - "емблема втіхи молодого родинного життя", материнка - "емблема материнської любові та здоров'я дітей"; чебрець - /Богородична трава/ - "спокій родини та здоров'я дітей"; півонії - "розквіт дівочої краси, зрілості"; братки польові - "символ убереження від кохання близьких по крові"; розмай-вітер - "символ забуття, безнадії, розлуки".
Г.Потапенко.

Будівельної жертви символіка - див. Хата.

Бузок - див.Ботанічна символіка.

Бузина - кущ-тотем, символ нечистого, пов'язаного з чортом, місця, що має велику магічну силу впливу переважно негативного характеру.
"Бузина - диявольське творіння: її посадив чорт і тепер постійно сидить під нею, а тому її ніколи не викопують із корінням, щоб не дражнити диявола, а залишають рости, де б вона не була.
Нічого не можна будувати на тому місці, де є старий корч: це місце - схованка чорта. Це місце нещасливе: як поставити хату, то господарі або діти будуть слабувати і мерти, а як на худобу, то худоба буде здихати і не буде вестися.
Як є бузина в городі або на полі і не можна її позбутися, то треба помастити сапу свяченим салом і висапати.
Ні викопувати, ні викидати бузину не можна, бо зведе руки й ноги.
Під бузиною не можна сідати чи лежати, бо може скрутити цю людину" /Дмитренко М. Народні повір'я. - К., 1994. - С.28/.
За народними уявленнями, бузина може приймати на себе людські хвороби, а тому до бузини ставилися з повагою, молилися:"Бузино! Послав мене Дажбог до тебе, аби ти взяла на себе мою недугу" /Див.: Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - К., 1993. - С.15/.
М. Дмитренко.

"Бур'ян" - див. Прози символіка.
Бур'янів символіка - символіка терну, очерету, кропиви, купини, полину та ін..
Образи бур'янів у Біблії використовуються для алегоричного відображення негативних якостей людини, переважно безгосподарності; кропива - символ ледачкуватості господаря; терня - емблема, вінець безгосподарності; полин - нечесності, людських пороків, а купина символізує нетлінність Матері Божої.
Густі зарості кропиви - символ безгосподарності, ледачкуватості господаря. "Я проходив край поля людини лінивої та край виноградника недоумкуватого, - і ось все воно позаростало терням, кропивою покрита поверхня його..." /Книга приповістей Соломонових, 24,31/.
Важко сказати, які рослини мають на увазі, вживаючи в Біблії термін терня. Але, безсумнівно, це бур'яни, що символізують вінець безгосподарності і запустіння. У Книзі приповістей Соломонових для характеристики поля ледачої людини використовують вислів "Все воно позаростало терням" /24,31/. Лукавим людям не минути опустошіння:"Тернина й пастки на дорозі лукавого, а хто стереже свою душу, відійде далеко від них" /Книга приповістей Соломонових, 22,5/.
Очерет - символ слабкості, ламкості, непостійності. "Тепер ще ти надієшся собі опертися на оту поламану очеретину, на Єгипет, що, коли хто спирається на неї, то вона входить у долоню йому і продірявлює" /Друга книга царів, 18,21/. Так підкреслюється безсилля фараона. Вислів "надломлена очеретина" вживається для означення слабкості віри, надломленості характеру. У давнину очерет використовували як перо для писання, як міру довжини.
У нас поширений полин гіркий, що містить гіркі речовини - ефірні олії. Тому у Біблії "полин" поєднується із символом "отрута". "...Щоб не був серед нас корінь, що вирощує їдь та полин..." /Повторення Закону, 29.17/. Безчесність, людські пороки та їх наслідки гіркі, як полин. Грішні люди зазнають кари Господньої полином. А Господь відказав: "За те, що вони покинули Закона мого, що Я дав перед ними, і не слухалися Мого голосу і не ходили за ним, за законом... ...Я їх, цей народ, полином нагодую й водою із жовчю напою!" /Книга пророка Єремії, 9.13-14/.
У книзі "Библейская энциклопедия" купиною називають терновий кущ, який був біля м.Хорива, горів, але не згорав. У ньому з'явився Мойсеєві Ангел Господній. Кущ, що горить і не згорає, прообразував Матір Божу, яка була нетлінною і за втіленням, і за народженням від неї Сина Божого. На думку тлумачів Св. Писання, описаний терновий кущ належав до одного з видів мімоз чи акацій, а в ботаніці купина - лісова трав'яниста рослина з білими квітами, схожа на конвалію.
В.Куйбіда.

В

Вареники - символ національної української кухні; продовження роду; у язичників - символ Місяця /Дідуха/; у фольклорі, літературі - достатку; поминання померлих.
На думку О.П.Знойка, українські ліплені пироги та вареники протягом тисячоліть були у язичників ритуальною стравою, присвяченою божеству неба Місяцю. Вони пов'язувалися "з астральним люнарним культом небесного вогню й води" /Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. - К., 1989. - С.101-102/.
У повсякденному меню українського селянина XIX-XX ст. вареники зустрічалися нечасто. Зате вони були "окрасою недільного й святкового столу. Вареники входили до складу урочистих трапез /весілля, хрестини, гостини, храмові свята/, їх варили на толоку й обжинки" /Українська минувшина. - К., 1993. - С.83/.
Вареники у фольклорі символізували достаток /Плаває, як вареник у маслі/, надзвичайно смачну страву /"Вареники непогані - Вареники у сметані"/.
Я.Потапенко.

Васильки /"зільє Василья"/ - символ святості, чистоти, привітності та чемності; хлоп'ячої краси й добра.
Васильки - запашна лікувальна трава із синіми квіточками, сильним стійким запахом. Колись на Україні селяни розводили їх побіля своїх осель. Васильки мали широке ритуальне застосування: їх клали за ікони, прикрашали хрести в церквах, святили на Маковія /1 серпня/, Спаса /6 серпня/. На Трійцю із васильків плели обрядові вінки. На думку етнографів, сакралізація цієї рослини пов'язана із легендами про знайдення хреста Господнього. На місці, де євреї сховали хрест Спасителя, виросла пахуча й цілюща трава, яку на Україні назвали "васильки". За іншою легендою, рослина одержала назву "від імені святого Василя Великого, який начебто за життя дуже полюбляв квіти й зелень і завжди прикрашав ними свою келію" /Г.Булашев/.
"Вінки з освячених васильків одягали на голову померлим дівчатам, ці ж квіти клали в труну" /Українська минувшина. - С.228/.
Васильки інколи були атрибутом весільної обрядовості, ними кропили молодих; з них робили купіль для дітей при хворобах.
У фольклорі, літературі васильки символізують святість, чистоту, красу коханої:
Та вроди, Боже, троє зіллячок:
Перше зіллячко барвіночок,
Друге зіллячко любисточок,
Третє зіллячко васильочок.
Або: "Без васильків і без рути спочивайте, діти" /Т.Шевченко/. Чи:
Васильки у полі, васильки у полі,
І у тебе, мила, васильки з-під вій,
І гаї синіють ген на видноколі,
І синіє щастя у душі моїй.
/В.Сосюра/.
Г.Потапенко.

Вдова - символ жіночої самотності, нещасливої долі.
Вдовою називали жінку, в якої помер чоловік. Із цим словом в Україні завжди пов'язують означення, що характеризують страждання, поневіряння жінки, яка залишилась сам-на-сам із життєвими проблемами, із соціальними негараздами, із гіркотою нерозділеного кохання, пристрасті. Відомий арабський мандрівник XVII ст. Павло Алеппський після подорожі по Україні писав: "Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, чоловіків їх повбивано у безперервних війнах..." /Українські народні думи та історичні пісні. - К., 1990. - С.5/. В українській мові досить часто зустрічаються прізвища, похідні від цього слова: Удовиченко, Удовенко, Вдовичишин.
За свідченням істориків, громада, особливо сільська, як могла допомагала вдові: колективно заготовляла для неї дрова в лісі, звільняла від плати громадському пастухові худоби; єдиного сина не забирали до війська. Вдова користувалася правом голосу на зборах громади. Коли до сім'ї вдови приходив зять, "він ставав головою родини, одержуючи певні права на майно, яке належало батькам дружини" /Українознавство. - К., 1994. - С.229/. Побутувало між людьми повір'я, що найбільший гріх - це скривдити вдову та її дітей. Але часом і сама громада порушувала одвічні правила людської моралі. Прикладом може послугувати зміст народних пісень "У неділю, уночі", "Наїхала старшина":
Наїхала старшина
До вдовиного двора,
Стала думать і гадать,
Кого в некрути брать.
Вдова не мала права вінчатися вдруге: законодавство та моральні традиції села не дозволяли цього робити. Самітня жінка у темному /найчастіше - в чорному вбранні/ викликала потаємний острах у молодих дівчат та їх матерів. Вдову не кликали пекти весільний коровай, молоді на весіллі вважали недоброю прикметою зустріч із вдовою по дорозі до церкви. Разом з тим, жінка-вдова найчастіше була господинею хати, до якої дівчата та хлопці сходилися на вечорниці. У цьому випадку її називали "вечерничною" або "досвітчаною" матір'ю, "паніматкою". Молодь прислухалася до порад господині, а в певні дні працювала гуртом на користь удовиці: пряла для неї, порядкувала в полі, зносила перед святом для неї борошно, крупи, квасолю, сало, ковбаси і под.
У фольклорі, зокрема у народних піснях, символічним образом вдови є образ перепілки або чайки. У народних прислів'ях визначається міра вдовиного страждання так: краще сім раз горіти, аніж один раз овдовіти.
У народних піснях образ вдови зустрічається досить часто: то це бездушна чарівниця, що розпоряджається чужими долями /"Ой уночі із півночі ще кури не піли", "Прийшов Яким до вдівоньки"/, то жартівлива красуня, звабниця /"Удовицю я любив"/. Т.Г.Шевченко значно розширив межі цього символу в українській літературі. У його інтерпретації "безталанною вдовою", "бездітною вдовицею" є Україна, доля українського народу у складі Російської імперії.
Етимологічний словник української мови наводить назву айстр, що є символом "осінньої радости молоді" /Килимник С. Український рік в народних звичаях в історичному освітленні. - К., 1994. - С.356/, діалектним словом "вдова", даючи таке тлумачення: "Назва, очевидно, пояснюється пізнім строком цвітіння айстр, коли вони залишаються ніби самотніми на грядках" /Етимологічний словник української мови. - Т.1. - К.: Наукова думка, 1982. - С.342/.
Л.Кожуховська.

Велес - див. Язичницьких богів символіка.

Верба - символ Космічного океану; Прадерева життя; надзвичайної працездатності; запліднюючої, родючої сили; пробудження природи, весни; засмученої жінки; вдівства; України, батьківщини.
Верба має суперечливе /часто протилежне/ символічне значення. У середньовічній Європі її називали деревом поетів та співаків, ораторів. Китайці пов'язували із вербою поняття жіночості, краси, м'якості. В Японії верба - дерево смутку, слабкості, ніжності. Стародавні греки присвячували вербу богиням Гекаті, Персефоні, які пов'язувалися з ідеєю загибелі. Верба символізувала також довговічність, повноту життя, була символом світового дерева /Мифы народов мира. - М., 1992. - С.370/.
Без верби і калини нема України, - говорить народна мудрість.
Ще кілька тисяч років тому верба вважалася священним деревом-тотемом у праукраїнців. "Верба, - вказував О.П.Знойко, - пов'язана була із космогонією і міфологією народу і символізувала першоджерело творення світу або Прадерево життя, тобто Чумацький Шлях на небі або нашу Галактику. Як символ Чумацького Шляху верби садили над шляхами... Доторкнутися людини свяченою вербою - значить поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження і здоров'я. Збудувавши хату, на Україні обов'язково садили неподалік вербу /Знойко О.П. Міфи Київської землі... - С.118/.
О.А.Шокало також вважає, що в українській культурі з прадавнини головним деревом вважається верба як ритуальне дерево весняного Нового року. Великодня Верба - Прадерево Життя усіх хліборобських народів, спільноєвропейський символ Всесвіту... Великодня Верба сприяє прилученню людини до Космічної Гармонії /Українознавство. - К., 1994. - С.296/.
Чому ж саме верба - одне з найшанованіших дерев на Україні? Вважаємо, що це зумовлено світлоглядом, особливостями трудової діяльності, національною психологією наших пращурів.
Діти Матері-природи, тонкі поетичні натури, вони обожнювали кожну травинку, птахів, звірину. Особливо радісним /після важкої суворої зими-холоднечі/ було пробудження природи, приліт вісників весни: журавлів, ластівок /Див. Ластівка/ - священних птахів. А яке дерево розквітало першим? Саме верба. Пухнасті, як молоді курчатка, котики з блискучо-білявим /чи золотавим/ усміхом випромінювали тепло, ласку, запах весни. "Зацвіла верба - прийшла весна," - казали у народі. Подекуди ще лежав сніг, було холодно - а верба цвіла. Отже, думали люди, вона сильніша за грізне божество Зими.
На честь цього дерева - вісника весни - сільська молодь влаштовувала спеціальне свято. "Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, - пише В.Скуратівський, - дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку:"Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!" Взявшись за руки, водили хороводи... Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою" /Скуратівський В. Берегиня. - С.268/.
Іще однією причиною шанування верби, на нашу думку, була її вологолюбність. У давнину люди з побожним трепетом ставилися до води /див. Вода/. А це дерево завжди росло тільки там, де була вода. Отже, воно ніби тримало постійний зв'язок із божеством життєдайної вологи. Криниці /див. Криниця/, священні для українців місця, копали біля верби. Де срібліє вербиця, там здорова водиця, - говорить народне прислів'я. Люди помітили, що верба - чудовий фільтр, очищає воду, надаючи їй особливого смаку, "вербового духу", що його утворюють смолисті речовини. Отже, здатність робити святу воду "живою", цілющою також спричинили пошануванню цього дерева.
Культ верби, як ми вважаємо, був зумовлений особливостями її деревини. Віддавна наші пісенні пращури помітили, що саме верба - дзвінка та голосиста. А отже, жива, добра. Із верби робили чудові кобзи, бандури. І оживало священне дерево, возвеличуючи гордий дух українця, його волелюбність.
Саме це дерево слугувало для виготовлення домашнього начиння: олійниць, ложок, корит, кошиків, човнів-довбанок. Поліщуки огороджували свої обійстя плетеними тинами. Колиски для немовлят - цвіту роду українського - робили із верби, дуба /див. Колиска/, бо саме ці породи дерев сприяли росту, здоров'ю, силі. Отже, сакральні човни /див. Човен/, колиски, кобзи, криниці, весняні обрядодії пов'язувалися у свідомості з вербою. Все це і зумовило сакральну символіку.
У християнстві верба - прокляте дерево, бо, за міфами, із неї були зроблені цвяхи, якими збивали хрест для розп'яття Ісуса Христа. Існувало народне свято - Вербна неділя /за тиждень перед Великоднем/. Свячені вербові віти зберігали як магічні предмети, здатні відвернути недугу, викликати дощ. Існував звичай жартівливо бити посвяченою вербою зустрічних, дітей, що мало принести їм здоров'я, силу, багатство:
Будь багат, як земля,
І будь плодний, як лоза!
Для українського народу верба - це його своєрідний символ. Вербовий сум, гарний і гордий, як душа українця. Як нескорений Великий Кобзар, що, перебуваючи в Орській фортеці, виходив серед пустелі вербове деревце.
Образ верби дуже поширений у фольклорі. Він символізує невибагливість, скромність, глибоку тугу і печаль матері-вдови, безталанної дівчини, асоціюється із одруженням:
Летіла зозуля, кувала,
Щось вона вербиці казала
Пора тобі, вербице, розвиться,
Пора тобі, хлопчино, жениться.
Безплідним жінкам давали їсти вербові бруньки, що повинно було, за віруванням, сприяти народженню дитини. Отже, верба - символ запліднення.
В українській літературі образ верби асоціюється із нелегким життєвим шляхом, втратами, трагічною долею народу. Напр.:
Я тільки нині зрозумів до сліз,
Що ви вже не повернетесь до хати...
І слово тихе й сумовите - Мати -
Цвіте в мені, як сивий верболіз.
/О.Білаш/.

Не повернуть козаки з походу,
Не заграють сурми на зорі...
Будуть вік стояти біля броду
Посивілі верби - матері.
/В.Симоненко/.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
/В.Симоненко/.
О.Потапенко.

Веретено - символ життя; тимчасовості; Великої Богині /Матері/; жертви, яка підживлює народжувану силу; атрибут, за допомогою якого здійснювався магічний акт відтворення світобудови; стрижня, на якому обертається небо; комунікації різних світів /земного і "потойбічного"/.
Веретеном називають стародавнє ручне знаряддя для прядіння, що становить собою тонку паличку з видовженими загостреними кінцями і потовщенням посередині.
У міфологічних традиціях народів світу процес прядіння посідав важливе місце. Стародавні греки зображували у міфах трьох мойр - Клото, Лахесіс і Атропу, від яких залежала доля і життя кожної людини. Вважали, що Клото /прядильниця/ пряла нитку людського життя. Творцем "нитки життя" у слов'ян вважалася богиня Мокош /Мокоша/. У християнстві її замінила Параскева-П'ятниця.
У народі були поширені вірування про веретено як стрижень, на якому обертається небо: "Земля наткнута на залізяку і так крутиться" /Житомирщина/; "почало крутиться і викрутилась земля" /Кіровоградщина/.
У слов'ян-праукраїнців існувала у міфах богиня, що пряде на веретині нитку життя, з якої формується "тканина" Всесвіту. "Очевидно, сам процес снування, - вказують О.О.Боряк та О.В.Герасимчук, - осмислювася та переживався в традиційній свідомості як єдиний нескінченний акт плодючості, розмноження, що було умовою відтворення космічної світобудови. Виступаючи у вигляді своєрідного стержня-осі, що організує космічну світобудову, веретено втілювало ідею комунікації різних світів" /Народна творчість та етнографія. - 1990. - №1. - С.34/. Оскільки формою веретено трохи нагадувало змія, а останній пов'язувався з культом померлих предків, то комплекс веретено-змій виконував медіативну функцію стосовно світу людей і світу померлих.
Веретено було атрибутом лікувальної магії. Гострим кінцем його обводили навколо хворого, лікуючи лишаї, випікали бородавки та ін.
Нещодавно астрологи з'ясували, що деякі зоряні світи і наша Галактика схожі на ... веретено! А, може, наші пращури володіли геніальним даром передбачення? А, може, і значно глибшими знаннями Всесвіту?
О.Потапенко.

Веснянок /гаївок/ символіка - це символіка стародавніх українських обрядодій, що включали хороводи, фігури, пісні, рухи, міміку.
Як відомо, веснянки, гаївки сягають сивої давнини. Це цілком оригінальні самобутні шедеври, витворені українським народом ще у дохристиянські часи. Всі образи, мотиви глибоко символічні, сердечні, щирі.
Напр., у веснянках найголовнішим образом-фігурою було коло /колесо/, яке символізувало святе і життєдайне Сонце. Веснянки "ворота", "мости" символізували "небесні ворота", "через які проходять з неба-вирію новонароджені душі, через них і відходять духи - душі Лада, /дідів/; через ці ворота приходить і радість - весна і всетворяще Сонце і тепло і урожай..." /Килимник С. Український рік. - Кн.1. - К., 1994. - С.185/.
Глибоко філософською, оптимістичною є символіка веснянки "Жучок". Дівчата стають парами, взявшись за руки. Утворюється своєрідний міст-дорога, на який висаджують мале хлоп'я. Задні пари перебігають наперед, а хлоп'я також рухається вперед по руках. Образ хлопчика символізує прихід весни, сонця, тепла, коханого. Та найголовніше - вічність людини, неперервність роду, безсмертя душі.
Цікавою символікою сповнена ще одна веснянка "Кривий танець". Вона, за словами С.Килимника, символізує і "рух сонця на небі, зміну дня і ночі; і зміну пір року; і народження, життя та смерть; і небо - повітря, воду і землю..."
Сповнені глибокого символізму й веснянки "Коструб", "Шум", "А ми просо сіяли", "Подоляночка" та ін..
Г.Потапенко.

Вишиванка - символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг.
Вишита національна жіноча та чоловіча біла сорочка. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові - нареченому, чоловікові, хлопчикові; дівчині, заміжній жінці.
Виготовлялися з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи. Було чимало типів традиційних сорочок за формою, використанням матеріалів, а також за семантикою кольорів: подільський, галицький, поліський, волинський, наддніпрянський, полтавський, гуцульський, буковинський, лемківський тощо. Цікаво, що символіка вишиванок часто-густо збігається із символікою орнаментів предметів матеріальної трипільської культури. Виявлені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків /датують їх VI ст./ ідентифікуються з узорами вишиванок XVIII -XX ст.. Щоправда, символіка вишивки часто-густо складалася з двох частин: історичної /родової/ і прогнозуючої /загадування майбутнього, продовження роду/.
На вишиванках застосовувалися традиційні символічні орнаменти: геометричні /вважаються найдавнішими/, рослинні, зооморфні /тваринні/. Іноді типи орнаментальних форм поєднувалися: орнаментально-рослинний з переважанням першого чи останнього. Символіку форм конкретизувала символіка барв. Скажімо, подільська кольорова мережка, виконана хрестиком і низзю з декоративним швом-качалкою /качалочкою/ подає ромб, розміщений поміж двома горизонтальними лініями. Трикутник між ромбом та лініями вишивався навскісними лініями у вигляді завитків /"баранячі роги"/. В орнаментах переважає чорний і червоний кольори із украпленням синього, зеленого, жовтого /золотого/. Такий тип вишивки міг символізувати не лише хліборобську працю на чорноземі в зоні лісостепу з наявністю річок, озер чи журливість вдачі, любов, цілеспрямованість подолянина у досягненні мети, а й певну гармонійність у стосунках людини з природою і людських взаєминах; силу, міць; зростання; часом - запліднення тощо /слід розглядати конкретний зразок призначення вишивки/. Із зображеннями ромба й двох ліній могли пов'язуватися певні уявлення про календар, чотири пори року, між народженням та смертю /дві лінії/.
Народ ставився до вишиванок як до святині. Вишиванки передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії.
Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне життя, а також соціально-побутових /козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських та ін./. За традицією, дівчина, готуючи придане, мала вишити своєму нареченому сорочку:
Шовком шила, шовком шила, золотом рубила.
Та для того козаченька, що вірно любила.
Сорочка /особливо чоловіча/ була символом кохання, вірності, невірності. В давньому замовлянні сказано:"Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був", звідки видно, що "білий - милий".
У деяких народних піснях, як зауважував О.Потебня, образ не пояснюється, але його можна зрозуміти на основі символічних значень:
Ой коби я була знала, що я твоя буду,
Випрала би-м сорочечку від чорного бруду
/тобто: покохала б, поєдналася з тобою за
умови обов'язкового майбутнього заміжжя/;
Заковала зозуленька на жовтім пісочку.
А хто ж мому миленькому випере сорочку?
У другій половині XIX ст. в європейській фольклористиці широко обговорювався сюжет про графа, котрий потрапив у полон до невірних, і про його дружину. Біла сорочка, що її дала дружина чоловікові, - символ вірності: поки сорочка біла, доти жінка вірна.
Випрати сорочку в чумацьких піснях означає полюбити чумака, навіть якщо він одружений. Характерно, що не завжди чумак погоджується на любовні стосунки з випадковими особами жіночої статі /в піснях це переважно дівчата або молода шинкарка-здирниця/, не дозволяє якій-небудь "прати сорочку", хоч вона й не біла, бо "сьома неділя". Таким чином, чумак зберігає вірність коханій дівчині, до якої має повернутися.
Сорочка-вишиванка оспівана, зображена в різноманітних жанрах народної творчості /в тім числі - жартівливих, пародійних/, сучасними поетами. Вона є символом українця загалом і України зокрема, проте в XХ ст. престиж вишиванки як одягу занепав під згубними впливами шовіністично-космополітичних, комуно-фашистських, екстремістських та інших тенденцій.
М.Дмитренко.