Geum.ru

Вищий господарський суд україни

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
іноземними юридичними та фізичними особами.

Господарським судом Закарпатської області задоволене позовні
вимоги Товариства з огляду на таке.

Рішенням сесії Сільської ради позивачу надано дозвіл на викуп
земельної ділянки, яка знаходиться під виробничою базою
підприємства з виробництва дитячого харчування.

На підставі вказаного рішення та після виготовлення
необхідної документації для викупу земельної ділянки позивач
звернувся до Сільської ради із заявою про укладення з ним договору
купівлі-продажу земельної ділянки. Рішенням сесії йому було
відмовлено в укладенні договору в зв'язку з тим, що у висновку
юридичного відділу Головного управління земельних ресурсів області
до Звіту про експертну грошову оцінку зазначеної земельної ділянки
вказано: "Враховуючи, що стаття 82 Земельного кодексу України
( 2768-14 ) не передбачає набуття права на земельну ділянку
юридичною особою, засновником якої є особи, постійне місце
знаходження або постійне місце проживання яких за межами України,
Товариство не може набути право власності на земельну ділянку".

Позивач - Товариство, засноване двома акціонерними
товариствами, які знаходяться у Швейцарії, тобто є іноземними
підприємствами (стаття 117 ГК) ( 436-15 ).

Суб'єктами приватного права власності на землю згідно із
статтею 14 Конституції України ( 254к/96-ВР ) та статтею 80
ЗК ( 2768-14 ) є громадяни та юридичні особи. Продаж земельних
ділянок юридичним особам здійснюється відповідно до вимог глави 20
ЗК ( 2768-14 ) на підставі цивільно-правових угод. Земельне
законодавство, зокрема стаття 82 ЗК ( 2768-14 ), не містить
поняття юридичної особи, створеної нерезидентами - особами, які
мають постійне місце знаходження за межами України, в тому числі
тими, що тимчасово перебувають на території України, а також
юридичними особами з місцезнаходженням за межами України, які
створені і діють відповідно до законодавства іноземної держави.
Позивач, що є підприємством з іноземними інвестиціями, виявив
бажання придбати земельну ділянку територіальної громади, яку
орендує з 2002 року згідно з договором оренди, укладеним із
Сільською радою 22.08.2002 року строком на 49 років, під виробничу
базу підприємства з виробництва дитячого харчування, що може бути
кваліфіковано як здійснення інвестиції в Україну.

Відповідно до пункту 2 статті 4 Угоди між Україною та
Швейцарською Конфедерацією про сприяння та взаємний захист
інвестицій ( 752_706 ), яка набрала чинності 21.01.97 року, кожна
договірна сторона забезпечуватиме справедливе та неупереджене
ставлення на її території стосовно інвестицій інвесторів іншої
Договірної сторони. Такий режим не може бути менш сприятливим, ніж
той, що надається кожною Договірною стороною інвестиціям,
зробленим на її території її власними інвесторами, або такий, що
надається кожною Договірною стороною інвестиціям, зробленим на її
території інвесторами найбільш привілейованої нації, в разі якщо
останній режим є більш сприятливим.

Статтею 9 Конституції України ( 254к/96-ВР ) передбачено, що
міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною
Радою України, є частиною національного законодавства України.

У частині 6 статті 7 Закону України "Про інвестиційну
діяльність" ( 1560-12 ) зазначено, що інвестор має право на
придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб
безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що
визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить
законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.

У частині 2 статті 19 названого Закону ( 1560-12 )
встановлено, що інвестиції не можуть бути безоплатно
націоналізовані, реквізовані або до них не можуть бути застосовані
заходи, тотожні за наслідками. Такі заходи можуть застосовуватися
лише на основі законодавчих актів України з відшкодуванням
інвестору в повному обсязі збитків, заподіяних у зв'язку з
припиненням інвестиційної діяльності. Порядок відшкодування
збитків інвестору визначається у згаданих нормативних актах.

З положеннями останніх кореспондуються статті 50, 116, 117,
частина 3 статті 392, стаття 400 ГК ( 436-15 ).

Таким чином, у позивача як юридичної особи, заснованої
іноземними інвесторами, право якої прирівняне до прав юридичної
особи, заснованої громадянами України або юридичними особами
України, з огляду на укладення зазначеної міжнародної угоди
виникло право на придбання земельної ділянки у власність.

Вказані рішення в апеляційному та касаційному порядку не
оскаржувались.

Щодо викладеного зазначимо, що частиною 2 статті 82
ЗК ( 2768-14 ) встановлено обмеження щодо набуття у власність
земельних ділянок іноземними юридичними особами. Спільні
підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних
осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки
несільськогосподарського призначення у випадках, визначених
частинами 1 та 2 цієї статті, та в порядку, встановленому цим
Кодексом ( 2768-14 ) для іноземних юридичних осіб (частина 3
зазначеної статті).

Разом з тим, стаття 63 ГК ( 436-15 ) визначає підприємство, в
статутному фонді якого іноземна інвестиція становить
сто відсотків, іноземним підприємством. А відповідно до статті 117
цього ж Кодексу ( 436-15 ) іноземним підприємством є унітарне або
корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що
діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних
осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих
осіб.

Водночас, статтею 131 ЗК ( 2768-14 ) право набувати у
власність земельні ділянки на підставі цивільно-правових угод
надано лише громадянам та юридичним особам України, а також
територіальним громадам і державі.

ВГСУ при перегляді справи господарського суду Херсонської
області за позовом Прокуратури в інтересах держави в особі
Сільської ради до Товариства про визнання недійсним договору
купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського
призначення, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи
без змін рішення місцевого суду, зазначив про таке.

Аналіз положень чинного законодавства України дозволяє дійти
висновку, що поняття "іноземна юридична особа" та "іноземне
підприємство" не є тотожними.

Так, згідно з частиною 2 статті 63 ГК ( 436-15 ) іноземним
підприємством є підприємство, у статутному фонді якого іноземна
інвестиція становить сто відсотків.

Іноземною юридичною особою є підприємство, що створене за
законодавством іншим, ніж законодавство України, і знаходиться за
межами України. Наведене визначення випливає також із системного
аналізу положень Закону України "Про міжнародне приватне право"
( 2709-15 ).

Тобто іноземною юридичною особою є підприємство, що
знаходиться за межами України та створене за законодавством іншим,
ніж законодавство України, тоді як іноземним підприємством є
підприємство, що зареєстроване та створене за законодавством
України, однак засновниками якого є іноземці або іноземні юридичні
особи.

На відмінність понять "іноземна юридична особа" та "іноземне
підприємство" вказують і положення частини 1 статті 117, де
зазначено, що іноземним підприємством є унітарне або корпоративне
підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно
на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або
діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Разом з тим, Державний комітет України із земельних ресурсів
у листі від 07.05.2008 року N 14-17-11/4621 ( v4621675-08 )
зазначив таке.

ЗК ( 2768-14 ) передбачено набуття права власності на
земельну ділянку лише іноземними юридичними особами (тобто
особами, заснованими за законодавством іноземних держав),
юридичними особами, заснованими за законодавством України,
громадянами України або юридичними особами України та спільними
підприємствами (тобто особами, заснованими за законодавством
України спільно юридичними/фізичними особами України та іноземними
юридичними/фізичними особами). Оскільки юридична особа, створена
за законодавством України виключно іноземними юридичними/фізичними
особами, до вказаного переліку не входить, то, на думку Державного
комітету України із земельних ресурсів, відсутні законодавчі
підстави для набуття такою особою права власності на земельні
ділянки на території України.

5. Висновки

Проведене узагальнення судової практики виявило ряд суттєвих
проблем при вирішенні спорів, пов'язаних із земельними
правовідносинами. Однією з причин скасування судових рішень є
відсутність єдиної судової практики розгляду спорів у сфері
земельних правовідносин, зокрема щодо поновлення договорів оренди
землі, звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок тощо.

Як засвідчило дане узагальнення, судова практика щодо
встановлення підвідомчості земельних спорів дещо змінилася,
зокрема, це стосується спорів стосовно оскарження рішень, дій чи
бездіяльності суб'єктів владних повноважень, пов'язаних із
захистом цивільних прав та обов'язків суб'єктів господарювання у
сфері земельних правовідносин. Згідно із судовою статистикою, саме
ця категорія спорів є найчисленнішою серед розглянутих
господарськими судами справ за правилами адміністративного
судочинства протягом 2006-2007 років.

Наразі господарські суди розглядають у порядку господарського
судочинства майже всі спори про оскарження рішень органів
місцевого самоврядування з приводу користування суб'єктами
господарювання земельними ділянками, але зміна судової практики
стала підставою для скасування значної кількості судових актів у
зв'язку з порушенням норм процесуального права.

За результатами проведеного узагальнення та з метою
формування єдиної та правильної судової практики застосування норм
законодавства при вирішенні даної категорії спорів вважаємо за
доцільне дане узагальнення судової практики обговорити на президії
ВГСУ. У подальшому вважаємо за необхідне розробити відповідні
рекомендації щодо розгляду господарськими судами справ у спорах,
пов'язаних із застосуванням земельного законодавства.