Geum.ru

Вищий господарський суд україни

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
оформлено правовстановлюючим документом відповідно до вимог
чинного з 01.01.2002 ЗК ( 2768-14 ), проте законодавство не
передбачає будь-яких строків для оформлення даного фактично
набутого права землекористування.

Крім того, примусове звільнення земельної ділянки шляхом
знесення будівлі є порушенням права власності відповідача,
гарантованого статтею 41 Конституції України ( 254к/96-ВР ).
Зазначені обставини виключають можливість звільнення земельної
ділянки під будівлею з посиланням на її самовільне зайняття. Дану
постанову апеляційної інстанції оскаржено не було.

У справі господарського суду міста Києва про визнання
недійсним рішення Міськради, скасовуючи рішення місцевого суду про
задоволення позову, апеляційний суд зазначив, що судом
першої інстанції невірно застосовано статтю 120 ЗК ( 2768-14 ),
оскільки вона регулює порядок переходу права власності на житлову
будівлю, в той час як позивач є власником нежитлової будівлі.
Враховуючи той факт, що позивач є юридичною особою, порядок
відведення земельної ділянки для нього регулюється статтями 123,
124 ЗК ( 2768-14 ).

ВГСУ, не погоджуючись з такими висновками суду апеляційної
інстанції, вказав, що незважаючи на той факт, що право власності
позивача на нерухомість виникло на підставі цивільно-правових
угод, а право користування - на підставі договору оренди,
недотримання порядку оформлення права на земельну ділянку, на якій
розташована нерухомість, не може бути підставою для обмеження
права власника нерухомості на користування нерухомістю та як
наслідок - земельною ділянкою, на якій вона розташована, оскільки
користування нерухомістю неможливе без користування земельною
ділянкою.

Слід звернути увагу судів на те, що за Законом України "Про
державний контроль за використанням та охороною земель"
( 963-15 ), в редакції, яка вступила в дію з 15.04.2008 року,
самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, що
свідчать про фактичне використання земельної ділянки за
відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу
місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у
користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо
такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону
є правомірними.

При цьому, з огляду на приписи статті 182, частини 2
статті 331, статті 657 ЦК ( 435-15 ), відповідно до яких право
власності за договором купівлі-продажу нерухомого майна виникає з
моменту державної реєстрації, покупець нерухомого майна вправі
вимагати оформлення відповідних прав на земельну ділянку, зайняту
нерухомістю, з моменту державної реєстрації переходу права
власності на нерухоме майно.

Отже, з урахуванням положень статті 377 ЦК ( 435-15 ) та
статті 120 ЗК ( 2768-14 ) до спірних правовідносин, що виникли
після 15.04.2008 року, за умови доведення власником об'єкта
нерухомості факту вчинення дій, спрямованих на оформлення
користування землею під таким об'єктом, відповідна ситуація не
може бути охарактеризована як "самовільне зайняття земельної
ділянки", оскільки правочини, що тягнуть перехід права власності
на нерухомість, водночас є підставою для переходу відповідного
права на землю, з огляду на те, що частина земельної ділянки, на
якій розташована нерухомість, слідує юридичній долі нерухомості.

3.1.4. Приведення земельних ділянок
у придатний для використання стан шляхом
знесення будинків, будівель і споруд

Аналіз справ даної категорії свідчить про непоодинокі випадки
звернення до господарських судів з позовами про усунення перешкод
у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення будинків і
споруд.

Постановляючи рішення у таких справах, судам необхідно
враховувати, що особа може бути позбавлена права власності або
обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку,
встановлених законом. За змістом статей 321 та 378 ЦК ( 435-15 )
право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправне
позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; право
власності особи на земельну ділянку може бути припинене за
рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Відтак, при винесенні рішень у подібних категоріях справ
судам слід приділити увагу тому факту, що вимоги про усунення
перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення
будівель і споруд, розташованих на спірній земельній ділянці, не
можуть задовольнятись, якщо такі будівлі належать на праві
власності певній особі. При цьому, така особа має обов'язково
залучатись до розгляду справи, оскільки подібний спір
безпосередньо стосується її прав та охоронюваних законом
інтересів.

Таким чином, для вирішення даної категорії спорів суттєвим є
визначення правового статусу об'єктів, про знесення яких
порушується питання, оскільки, якщо судом встановлено, що такі
об'єкти є самочинно побудованими і право власності на них не
оформлено в установленому порядку, то правових підстав для відмови
у задоволенні відповідних вимог фактично немає.

ВСУ було скасовано постанову ВГСУ, якою скасовано судові
рішення про задоволення позовних вимог про зобов'язання звільнити
самовільно зайняту земельну ділянку у справі за позовом виконкому
Міськради до Товариства.

ВГСУ виходив із того, що судами не було встановлено правового
статусу розташованої на спірній ділянці будівлі. Крім того, суди
не надали правової оцінки умовам договору оренди, укладеного між
позивачем і відповідачем, та не з'ясували правові підстави для
знесення розташованих на земельній ділянці споруд.

Водночас, під час розгляду справи судами першої та
апеляційної інстанцій було встановлено, що позивач направив на
адресу відповідача лист-повідомлення, в якому зазначив
неможливість поновлення договору оренди спірної земельної ділянки.
Крім того, Товариство не мало належного дозволу, а також належно
затвердженого проекту на будівництво об'єкта містобудування.

За таких обставин ВСУ дійшов висновку, що суди першої та
апеляційної інстанцій правомірно виходили з того, що договір
оренди спірної земельної ділянки припинив свою дію, у зв'язку з
чим вказана ділянка підлягає поверненню орендодавцю, а самочинно
збудоване на спірній земельній ділянці майно - знесенню.

3.2. Самочинне будівництво

Для правильного вирішення категорії спорів, що виникають у
зв'язку з будівництвом на спірній земельній ділянці об'єкта
нерухомості, судам необхідно брати до уваги таке.

Відповідно до приписів статті 375 ЦК ( 435-15 ) право зводити
на земельній ділянці будівлі та споруди, а також дозволяти
будівництво на своїй ділянці іншим особам має власник земельної
ділянки. Згідно з вимогами статті 125 ЗК ( 2768-14 ) (в редакції,
чинній до внесення змін від 05.03.2009 року) право постійного
користування земельною ділянкою виникає після одержання її
користувачем документа, що посвідчує це право, та його державної
реєстрації.

Отже, при вирішенні подібних спорів суди мають досліджувати
питання наявності дозвільної документації на будівництво спірних
об'єктів і документів про виділення земельної ділянки для їх
будівництва.

Відповідно до частин 1, 3 статті 376 ЦК ( 435-15 ) будівля,
споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом,
якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була
відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належного
затвердження проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм
і правил.

Водночас, право власності на самочинно збудоване нерухоме
майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила
самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй
відведена для цієї мети, лише за умови надання особі земельної
ділянки в установленому порядку під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо під час вирішення спору судом буде встановлено, що
відповідач не має належного дозволу, а також належно затвердженого
проекту, які передбачені законодавством, на будівництво об'єкта
містобудування, то такі обставини є підставою для висновку, що
відповідачем здійснено самочинне будівництво на спірній земельній
ділянці, а відтак, вказане майно відповідно до чинного
законодавства підлягає знесенню.

У разі встановлення факту відсутності у відповідача
визначених законом правовстановлюючих документів на спірну
земельну ділянку суди мають виходити з того, що згідно із
статтею 212 ЗК ( 2768-14 ) зазначені вище дії особи кваліфікуються
як самовільне зайняття земельної ділянки, а тому остання підлягає
поверненню власнику землі або законному землекористувачу.

Для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт
суд також має встановити, що спірні споруди завершені будівництвом
(введені в експлуатацію в установленому законом порядку), а також
те, що земельна ділянка, яка не була відведена позивачу для цієї
мети, надана йому в установленому порядку під уже збудований
об'єкт. При цьому суди мають з'ясовувати, до якої власності
належить спірна ділянка і, відповідно, повноваження органів
державної влади щодо розпорядження нею.

Разом з тим, у спорах про визнання права власності на об'єкти
нерухомості, споруджені на орендованій земельній ділянці, судам
слід враховувати положення статті 95 ЗК ( 2768-14 ) та статті 25
Закону України "Про оренду землі" ( 161-14 ), згідно з якими
орендар як тимчасовий землекористувач, з урахуванням умов надання
земельної ділянки та її цільового призначення, має право
споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі та споруди
лише за умови письмової згоди на це орендодавця з дотриманням
установленого законодавством порядку.

Отже, судам слід з'ясовувати: хто є власником земельної
ділянки, на якій розташований спірний об'єкт; чи надано власником
земельної ділянки письмовий дозвіл на будівництво об'єктів
нерухомості на орендованій земельній ділянці; чи дотримано порядок
будівництва спірних об'єктів нерухомості, зокрема, чи наявна
дозвільна документація на будівництво цих об'єктів; чи здавались
об'єкти нерухомості в експлуатацію.

У випадках, коли у зазначених спорах йдеться про визнання
права власності на об'єкт нерухомості, розташований на земельній
ділянці державної чи комунальної форми власності, до розгляду
відповідних справ в обов'язковому порядку мають залучатись не лише
виконком, а й, власне, орган місцевого самоврядування, оскільки
такий спір безпосередньо стосується його інтересів як розпорядника
земель.

Спір про визнання права власності на об'єкти нерухомості не
стосується прав і обов'язків особи, щодо якої відповідним
державним органом прийнято рішення про надання попередньої згоди
на розташування земельної ділянки та розробку проекту землевідводу
для будівництва (за умови, що на час винесення рішення суду не
приймалось рішення про виділ земельної ділянки з визначеними
межами у користування такої особи), а тому у суду немає правових
підстав для залучення такої особи до участі у справі.

Окремо слід відзначити, що при вирішенні спорів про визнання
права власності на самочинно зведені об'єкти нерухомості важливим
є з'ясування правового статусу земельної ділянки, на якій
розташований такий об'єкт.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.96 року
N 1576 ( 1576-96-п ) затверджено Перелік населених пунктів,
віднесених до курортних. Відповідно до статті 1 Закону України
"Про курорти" ( 2026-14 ) курорт - це освоєна природна територія
на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні
ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з
об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування,
медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і
підлягає особливій охороні.

Згідно із статтею 28 Закону України "Про курорти" ( 2026-14 )
округ санітарної охорони - це територія земної поверхні, зовнішній
контур якої збігається з межею курорту. У межах цієї території
забороняються будь-які роботи, що призводять до забруднення
ґрунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим
насадженням, сприяють розвитку ерозійних процесів і негативно
впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та
екологічний стан природних територій курортів.

Відповідно до статті 88 Водного кодексу України ( 213/95-ВР )
та статті 60 ЗК ( 2768-14 ) з метою охорони поверхневих водних
об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності
вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм у
межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під
прибережні захисні смуги. Водночас, частиною 1 статті 90 Водного
кодексу України ( 213/95-ВР ) встановлено, що прибережна захисна
смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить до зони
санітарної охорони моря і може використовуватися лише для
будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з
обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.

3.3. Стягнення збитків за фактичне користування
земельною ділянкою без правовстановлюючих документів

У справах досліджуваної категорії вимоги про звільнення
самовільно зайнятої земельної ділянки часто поєднувалися з
вимогами про стягнення шкоди, заподіяної таким самовільним
зайняттям.

Розмір шкоди визначався за Методикою визначення розміру
шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних
ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим
призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без
спеціального дозволу, затвердженою постановою Кабінету Міністрів
України від 25.07.2007 року N 963 ( 963-2007-п ).

Аналіз справ, у яких розглядались вказані вимоги, свідчить,
що у переважній більшості випадків суди задовольняли вимоги про
стягнення шкоди на підставі встановлення факту самовільного
зайняття земельних ділянок і методологічно (здійсненого на
підставі зазначеної Методики) ( 963-2007-п ) та арифметичне
правильного розрахунку шкоди.

У спорах, пов'язаних зі стягненням органами місцевого
самоврядування збитків за фактичне користування земельною ділянкою
без правовстановлюючих документів (така ситуація має місце при
фактичному користуванні земельною ділянкою, на якій розташована
придбана нерухомість), господарські суди також по-різному
підходили до правової оцінки правовідносин, що склалися.

У справі господарського суду Луганської області судом першої
інстанції було задоволено позов Прокуратури в інтересах держави в
особі Міськради до Товариства про стягнення збитків за
безпідставне користування земельною ділянкою, оскільки
відповідачем не було укладено договору оренди землі та, взагалі,
не отримано правовстановлюючого документа на право використання
земельної ділянки, на якій розташований придбаний у власність за
договором купівлі-продажу цілісний майновий комплекс, чим порушено
цивільне право позивача на отримання плати за використання землі
(упущена вигода).

Постановою апеляційного суду, залишеною без змін
ВГСУ, рішення суду першої інстанції залишено без змін як
обґрунтоване та законне.

Однак при розгляді іншої справи за позовом Прокуратури в
інтересах держави в особі Міськради до Підприємства з аналогічного
питання господарський суд Луганської області дійшов висновку про
відмову в задоволенні позовних вимог.

При винесенні рішення суд зазначив, що спір виник з приводу
шкоди, спричиненої місцевому бюджету: правовідносини із сплати
загальнообов'язкових платежів і податків до місцевого бюджету є
об'єктом спричинення шкоди, а сама шкода - це збитки у вигляді
недоїмки обов'язкового платежу - не сплаченої до місцевого бюджету
орендної плати за земельну ділянку. Орендна ж плата не сплачена в
результаті відсутності договору на оренду земельної ділянки.

Визначення Прокуратурою та позивачем способу захисту
порушеного права та осіб, в інтересах яких мають бути заявлені
вимоги про ненадходження до місцевого бюджету грошей, суперечить
закону і фактичним правовідносинам між сторонами спору. Стягнення
збитків із землекористувачів передбачено статтями 156, 157
ЗК ( 2768-14 ), і розраховуються збитки за неправомірне
користування землею відповідно до встановленої Методики визначення
розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття
земельних ділянок, використання земель не за цільовим
призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без
спеціального дозволу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів
України від 25.07.2007 року N 963 ( 963-2007-п ). Крім того,
міськрада не є суб'єктом господарювання, який може мати прибуток.
Статтею 225 ГК ( 436-15 ) втрачену вигоду визначено як неодержаний
прибуток. Таким чином, визначення предмета спору, позивача у
справі та обґрунтування позовних вимог за нормами статей 224, 225
ГК ( 436-15 ) є неправильним.

Щодо застосування до спірних правовідносин статті 22
ЦК ( 435-15 ), то, як вказано вище, прокурору необхідно було
довести, яке саме цивільне право міськради (неприбуткової
організації) порушено відповідачем на заявлену суму збитків. Такі
докази у матеріалах справи відсутні.

Відповідно до статті 1166 ЦК ( 435-15 ) учасник господарських
відносин, який заподіяв своїми діями чи бездіяльністю шкоду майну
юридичної особи, повинен відшкодувати цю шкоду суб'єкту, права
якого порушено, у повному обсязі.

Докази щодо правомірності застосування до спірних
правовідносин статті 1166 ЦК ( 435-15 ) також відсутні, оскільки
Прокуратурою невірно обрано спосіб захисту порушеного права,
невірно визначено предмет спору і організації, в особі яких мають
бути захищені інтереси держави.

Рішенням господарського суду в задоволенні позовних вимог
було відмовлено.

Постановою апеляційного суду, залишеною без змін
ВГСУ, зазначене рішення місцевого суду залишено в силі.

Слід звернути увагу судів на те, що відповідно до статті 13
Закону України "Про плату за землю" ( 2535-12 ) підставою для
нарахування земельного податку є дані державного земельного
кадастру, а орендної плати за земельну ділянку, яка перебуває у
державній або комунальній власності, - договір оренди такої
земельної ділянки.

Аналіз приписів цивільного та земельного законодавства
свідчить, що у разі придбання об'єкта нерухомості до набувача
переходить право власності або право користування земельною
ділянкою, яке він повинен оформити згідно з чинним законодавством.

Таким чином, до оформлення державного акта на земельну
ділянку або договору оренди з одночасним розірванням старого
договору саме попередній власник (орендар) сплачує земельний
податок (орендну плату), якщо інше не обумовлене в договорі
купівлі-продажу майна або земельної ділянки.

4. Особливості вирішення спорів за окремими
категоріями земель та суб'єктів

4.1. Землі сільськогосподарського призначення
(спори щодо зміни цільового призначення)

У категорії справ з розгляду спорів про зміну цільового
призначення земельних ділянок сільськогосподарського призначення
розглядалися спори щодо відшкодування втрат сільськогосподарських
угідь внаслідок вилучення їх для потреб, не пов'язаних із
сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом.

Відповідно до статті 207 ЗК ( 2768-14 ) втрати
сільськогосподарських угідь (ріллі, багаторічних насаджень,
перелогів, сінокосів, пасовищ), лісових земель і чагарників як
основного засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві
внаслідок вилучення їх для потреб, не пов'язаних із
сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом, підлягають
відшкодуванню.

Правильність проведеного розрахунку втрат стала предметом
розгляду у справі господарського суду міста Севастополя, у якій
було встановлено, що рішенням Міськради із земель запасу,
категорії земель сільськогосподарського призначення відповідачу
було передано земельну ділянку для будівництва і обслуговування