Geum.ru

Вищий господарський суд україни

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
визнання укладеним договору про право користування чужою земельною
ділянкою для забудови (суперфіцій) заявлялась у зустрічному позові
у справі за позовом міської державної адміністрації до
господарюючого суб'єкта про звільнення самовільно зайнятих
земельних ділянок.

Задовольняючи позовні вимоги про укладення договору про право
користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцій),
господарськими судами допущено такі помилки:

- не враховано, що законодавством не передбачено встановлення
суперфіцію на підставі рішення суду;

- не враховано, що визнання договору про право користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) укладеного у
редакції позивача, є обмеженням у реалізації прав власника
земельної ділянки, який не може бути примушений виконувати умови
договору, визначені в односторонньому порядку;

- не враховано, що порядок надання земельної ділянки
юридичній особі здійснюється відповідно до статті 12, частини 2
статті 116, статей 120, 123, 125 ЗК ( 2768-14 ), в силу яких для
надання земельної ділянки необхідною є згода на розробку проекту
землевідведення, якої позивачем отримано не було;

- не встановлено власника земельної ділянки і не залучено до
участі у справі відповідний уповноважений орган. Згідно з
частиною 1 пункту 12 розділу X "Перехідні положення" Земельного
кодексу України ( 2768-14 ) до розмежування земель державної та
комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями
(крім земель, переданих у приватну власність) у межах населених
пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за
межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

У разі коли розмежування земель державної та комунальної
власності у населеному пункті, в якому розташована спірна земельна
ділянка, не проведено, питання щодо того, хто саме наділений
повноваженнями щодо розпорядження цією земельною ділянкою,
залежить від того, де саме вона знаходиться:

у межах населеного пункту (в такому разі - це компетенція
органу місцевого самоврядування) чи за його межами (компетенція
органів виконавчої влади).

Господарський суд Автономної Республіки Крим, керуючись
статтею 396 ЦК ( 435-15 ), задовольнив позовні вимоги та визнав за
позивачем право користування для забудови (суперфіцій), внесеної
Міністерством оборони України в особі філії Центрального
спеціалізованого будівельного управління "Укроборонбуд" в якості
пайового внеску згідно з інвестиційним договором про спільну
діяльність із будівництва об'єктів житлово-цивільного призначення,
укладеного між Міністерством оборони України і позивачем.

Практика застосування норм про надання земельної ділянки у
суперфіцій вказує на необхідність розробки нормативної бази для
регулювання порядку укладення договору суперфіцію, порядку надання
земельних ділянок у суперфіцій, порядку державної реєстрації
договорів суперфіцію тощо.

Наприклад, у справах господарського суду Автономної
Республіки Крим за позовами суб'єктів господарювання до Центру
державного земельного кадастру при Держкомземі (філії) про
визнання неправомірними дій відповідача щодо відмови в реєстрації
договору суперфіцію та зобов'язання відповідача здійснити державну
реєстрацію договору відповідач посилався на неможливість
здійснення державної реєстрації договору суперфіцію, оскільки на
даний час не розроблено порядок державної реєстрації таких
договорів.

У справі за позовом Підприємства до Міськдержадміністрації
про визнання протиправними дій відповідача щодо відмови позивачу в
наданні права користування чужою земельною ділянкою для забудови
(суперфіцій) та в укладенні відповідного договору постановою
господарського суду Автономної Республіки Крим, залишеною без змін
ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду, позов
задоволене. Судові акти у справі мотивовано тим, що суперфіцій і
оренда є окремими правовими інститутами, які регламентуються
різними главами ЗК ( 2768-14 ). Порядком зміни цільового
призначення земель, які перебувають у власності громадян або
юридичних осіб, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України
від 11.04.2002 року N 502 ( 502-2002-п ), суперфіцій не визначено
як підставу для зміни цільового призначення та складання проекту
землевідведення. У зв'язку з цим суди дійшли помилкового висновку,
що у відповідача не було підстав вимагати розробки проекту
відведення земельної ділянки для укладення договору суперфіцію.

Вказані справи свідчать про необхідність визначення у
законодавстві підстав, умов та порядку надання земель державної та
комунальної власності у суперфіцій.

3. Відповідальність за порушення
земельного законодавства

3.1. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок

3.1.1. Повернення ділянок, зайнятих торговими
кіосками без правовстановлюючих документів на землю

Серед справ цієї категорії численними є спори за позовами
контролюючих органів (органів прокуратури) в інтересах держави в
особі відповідних місцевих рад про звільнення господарюючими
суб'єктами земельних ділянок, що використовуються останніми без
правовстановлюючих документів, що виявляється при проведенні
перевірок додержання законодавства у сфері отримання та
використання земельних ділянок. Як свідчить судова практика, за
наявності належних доказів такі позови задовольняються у повному
обсязі (стаття 212 ЗК) ( 2768-14 ).

Разом з тим, при вирішенні цієї категорії спорів господарські
суди по-різному підходили до правової оцінки наявних у
відповідачів документів, які кваліфікувалися як правовстановлюючі
на користування земельною ділянкою.

Зокрема, у справі господарського суду Харківської області за
позовом Прокуратури в інтересах держави в особі Міськради до
Підприємця рішенням місцевого суду в задоволенні позову було
відмовлено з огляду на те, що відповідач займав спірну земельну
ділянку на підставі ордера на здійснення торгівлі з кіоску, який
суд визнав правовстановлюючим документом.

Постановою апеляційного суду вказане рішення місцевого суду
було скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено.
При цьому апеляційний суд на підставі статей 116, 125, 126
ЗК ( 2768-14 ) дійшов висновку, що ордер на право здійснення
торгівлі з кіоску не є документом, який підтверджує право
користування земельною ділянкою.

У справі ж господарського суду Харківської області за позовом
Прокуратури в інтересах держави в особі Міськради до Управління з
контролю за використанням та охороною земель і Товариства до
Підприємця - про зобов'язання звільнити самовільно зайняту
земельну ділянку рішенням суду першої інстанції позов задоволене з
огляду на те, що відповідач користувався земельною ділянкою без
правовстановлюючих документів.

Постановою апеляційного суду зазначене рішення місцевого
господарського суду було скасовано та у позові відмовлено.
Апеляційний суд вказав, що, оскільки дозвіл (ордер) на право
розміщення кіоску, виданий відповідачеві в установленому порядку,
не анульований, то відповідач правомірно на підставі цього ордера
займає відведену йому для торгівлі з лотка земельну ділянку.

Однак ВГСУ вказану постанову апеляційного суду скасував, а
рішення суду першої інстанції залишив без змін.

У постанові ВГСУ, зокрема, зазначалося, що документ
дозвільного характеру, яким є ордер, надає суб'єкту господарювання
право на здійснення господарської діяльності на певній території,
земельній ділянці або в певному приміщенні. При цьому такий
документ не надає права на відповідну земельну ділянку як частину
земної поверхні з установленими межами, певним місцем
розташування, з визначеними щодо неї правами (частина 1 статті 79
ЗК) ( 2768-14 ). Отже, суд апеляційної інстанції безпідставно
ототожнив надання відповідачу згідно з ордером дозволу на
здійснення торгівлі на певній земельній ділянці з наданням йому
певного права на цю земельну ділянку.

3.1.2. Правова оцінка зайняття земель
об'єктами рекламних засобів

Господарськими судами розглядався також ряд справ щодо
зайняття земельних ділянок зовнішніми рекламними засобами.
Проблемним виявилися питання: чи є самовільно зайнятою земельна
ділянка, на якій розміщено зовнішній рекламний засіб, та чи є
обов'язковим у таких випадках отримання правовстановлюючих
документів на земель ну ділянку, на якій такий рекламний засіб
розміщено? Позиції судових інстанцій з цього питання різняться.

Так, у справі господарського суду Автономної Республіки Крим
рішенням місцевого суду, залишеним без змін постановою
апеляційного суду, відмовлено у задоволенні позову Прокуратури в
інтересах держави в особі Сільської ради до Товариства про
звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з того, що у
даному випадку має місце не самовільне зайняття земельної ділянки,
а використання земельної ділянки згідно з дозволом органу
місцевого самоврядування без правовстановлюючих документів; але
спеціальним законом, який регламентує правовідносини у сфері
реклами, не встановлено обов'язкового отримання правовстановлюючих
документів на земельну ділянку.

Скасовуючи судові рішення у даній справі, ВГСУ звернув увагу
судів на таке.

Розміщення рекламного засобу на земельній ділянці передбачає
її використання (встановлення, поточні монтажні роботи тощо), а
використання землі в Україні згідно із статтею 2 Закону України
"Про плату за землю" ( 2535-12 ) є платним. Крім того,
частиною третьою статті 125 ЗК ( 2768-14 ) (в редакції, чинній до
внесення змін від 05.03.2009 року) визначено, що приступати до
використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на
місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та
його державної реєстрації забороняється.

Суди вказані обставини залишили поза увагою і не дали
правової оцінки правомірності використання земельної ділянки для
встановлення і розміщення на ній металевої конструкції на
фундаменті, яка використовується у якості рекламного носія, без
належних доказів відведення цієї ділянки для зазначеної мети; не
встановили, чи дотримано органами місцевого самоврядування порядок
передачі відповідачу земельної ділянки для розміщення рекламного
засобу виходячи з вимог земельного законодавства та вимог Закону
України "Про місцеве самоврядування" ( 280/97-ВР ) щодо
повноважень органів місцевого самоврядування у сфері земельних
відносин.

При розв'язанні іншого спору у справі господарського суду
Автономної Республіки Крим рішенням суду першої інстанції,
залишеним без змін постановою апеляційного суду, так само
відмовлено у задоволенні позову Прокуратури, заявленого в
інтересах держави в особі Сільської ради до Товариства про
звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки.

Судові рішення мотивовано тим, що відповідач встановив
рекламну конструкцію за згодою Сільської ради на підставі договору
відповідно до вимог чинного законодавства, яке регулює
правовідносини у сфері реклами. Законом України "Про рекламу"
( 270/96-ВР ) не передбачено проведення землевідводу і оформлення
земельної ділянки для встановлення реклами.

ВГСУ, залишаючи постанову апеляційного суду у даній справі
без змін, зокрема, зазначив, що розміщення зовнішньої реклами
регламентується спеціальним нормативним актом - Типовими правилами
розміщення зовнішньої реклами, затвердженими постановою Кабінету
Міністрів України від 29.12.2003 року N 2067 ( 2067-2003-п ).
Вказані Правила містять перелік необхідних документів для
отримання дозволу на розміщення реклами, в якому не зазначені
документи про землевідвід. Перелік документів для отримання
дозволу є вичерпним.

Ухвалою ВСУ відмовлено в порушенні касаційного провадження з
перегляду постанови ВГСУ у цій справі.

Необхідно звернути увагу судів на те, що згідно з редакцією
статті 24 Закону України "Про планування і забудову територій"
( 1699-14 ), що діяла до 15.04.2009 року, порядок отримання
дозволу на будівництво тимчасових споруд та розміщення реклами
визначається місцевими правилами забудови відповідно до закону. За
змістом чинної редакції вказаної статті розміщення тимчасових
споруд і реклами здійснюється в порядку, встановленому
законодавством.

3.1.3. Повернення земельних ділянок
у разі нездійснення дій щодо оформлення
землекористування власником об'єкта нерухомості

Окремо слід зупинитися на практиці вирішення спорів щодо
права користування земельною ділянкою за відсутності договору
оренди останньої між повноважним органом виконавчої влади або
органом місцевого самоврядування та новим власником будівлі,
розташованої на цій земельній ділянці.

У випадках невчинення дій щодо оформлення права на землю
новим власником будівлі, розташованої на спірній земельній
ділянці, прокурорами в інтересах держави в особі відповідних
державних органів заявляються позови про звільнення таких
земельних ділянок як самовільно зайнятих.

Необхідно зазначити, що на сьогодні в практиці розгляду таких
справ існують протилежні правові підходи, а саме:

- відсутність у нового власника будівлі правовстановлюючих
документів на користування земельною ділянкою, на якій знаходиться
будівля, свідчить про самовільне зайняття даної земельної ділянки;

- користування земельною ділянкою новим власником будівлі не
є самовільним зайняттям даної земельної ділянки, оскільки перехід
права власності на будівлю, що розташована на спірній земельній
ділянці, зумовлює перехід права на її користування.

Наприклад, рішенням господарського суду Донецької області
задоволене позов Прокуратури в інтересах держави в особі Міськради
про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом зносу
будівель, розташованих на земельній ділянці, та приведення її у
придатний для використання стан.

Рішення мотивовано порушенням вимог статей 125, 126
ЗК ( 2768-14 ) в зв'язку з відсутністю документів, які
підтверджують право відповідача на користування спірною земельною
ділянкою.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду
рішення суду першої інстанції залишено без змін. Зазначена
постанова оскаржена не була та набрала чинності.

Іншим чином вирішено спір у справі господарського суду
Донецької області за позовом Прокуратури в інтересах держави в
особі Міськради до Товариства про повернення самовільно зайнятої
земельної ділянки.

Рішенням місцевого суду позов задоволено, Товариство
зобов'язано повернути самовільно зайняту земельну ділянку шляхом
зносу будівель, розташованих на земельній ділянці. Рішення
мотивовано відсутністю договору оренди зазначеної земельної
ділянки.

Однак суд апеляційної інстанції не погодився з позицією суду
першої інстанції, обґрунтовуючи це таким.

Відповідно до статті 377 ЦК ( 435-15 ) (в редакції, чинній на
момент спірних правовідносин) до особи, яка придбала житловий
будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на
земельну ділянку, на якій вони розташовані, без зміни її цільового
призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або
споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача
переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка
зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину
земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Якщо житловий будинок, будівля або споруда розташовані на
земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження
до набувача переходить право користування тією частиною земельної
ділянки, на якій вони розташовані, та частиною ділянки, яка
необхідна для їх обслуговування.

Частиною 1 статті 120 ЗК ( 2768-14 ) (в редакції, чинній на
момент розгляду справи) визначено, що при переході права власності
на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її
частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а
право користування - на підставі договору оренди.

Відповідно до статей 116, 124 ЗК ( 2768-14 ) та статті 16
Закону України "Про оренду землі" ( 161-14 ) громадяни та юридичні
особи набувають право власності та право користування земельними
ділянками із земель державної або комунальної власності за
рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого
самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних
ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації,
в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом ( 2768-14 ).

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у
державній або комунальній власності, здійснюється на підставі
рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого
самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

При цьому суд апеляційної інстанції встановив, що Товариство
отримало дозвіл виконкому Міськради на підготовку матеріалів для
розробки технічної документації для переоформлення земельної
ділянки в оренду під існуючий об'єкт та позитивні висновки від
управління земельних ресурсів, регіональної екологічної інспекції,
науково-методичного відділу охорони пам'яток історії та культури,
управління містобудування та архітектури, юридичного відділу
Міськвиконкому, голови Райради міста.

На підставі викладеного суд апеляційної інстанції дійшов
висновку, що на виконання вимог Управління з контролю за
використанням та охороною земель відповідачем проведені всі
необхідні дії щодо оформлення документів на право користування
земельною ділянкою.

ВГСУ, залишаючи постанову апеляційної інстанції без змін,
також зазначив, що поняття "самовільне зайняття земельних ділянок"
визначено у статті 1 Закону України "Про державний контроль за
використанням та охороною земель" ( 963-15 ) (у чинній на час
вирішення спору редакції від 23.07.2003 року) як будь-які дії
особи, що свідчать про фактичне використання не наданої їй
земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до
встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання
документа, який посвідчує право на неї, та до його державної
реєстрації. Зважаючи на встановлені апеляційним судом обставини
суд касаційної інстанції погодився з висновком про відсутність
доказів щодо самовільного зайняття відповідачем спірної земельної
ділянки.

Отже, характерним для вирішення спорів відповідної категорії
є те, що у цих справах доводи відповідачів часто зводяться до
того, що ними вчиняються певні дії стосовно належного оформлення
права землекористування, але ці дії не можуть бути визначені як
такі, що надають право на користування земельною ділянкою до
отримання визначеного законом правовстановлюючого документа на
земельну ділянку, оскільки вчинення певних дій не гарантує
позитивного вирішення даного питання.

У справі господарського суду Донецької області за позовом
Прокуратури в інтересах держави в особі Міськради до Підприємства
про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки рішенням суду
першої інстанції позовні вимоги було задоволене. При цьому суд
першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено факт
самовільного зайняття земельної ділянки та порушення вимог
статей 116, 126 ЗК ( 2768-14 ).

Постановою апеляційного суду вказане рішення скасовано, в
задоволенні позову відмовлено з посиланням на те, що з моменту
набуття права власності на будівлю на підставі договору
купівлі-продажу відповідач згідно з вимогами статті 30 Земельного
кодексу України від 18.12.90 року ( 561-12 ) (чинного на момент
виникнення спірних правовідносин) отримав право користуватися
земельною ділянкою під будівлею. Судом зазначено, що таке право не