Ю. шведа вибори та виборчі системи
| Вид материала | Документы |
- Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
- «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
- Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
- Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
- Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
- Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
- Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
- "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
- Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.
3.3. Парламентські вибори. Загальнонаціональні (на відміну від місцевих) вибори вищого законодавчого органу держави (парламенту). Завданням парламентських виборів є визначення персонального складу парламенту. Тобто відбувається так званий “персональний вибір”. Вплив виборців на те, хто саме буде вибраний, може бути різним. Кандидати у депутати виступають на виборах самостійно, як це передбачено в мажоритарній виборчій системі, або ж вони можуть висуватися як група в списку в такій послідовності, яку виборець не уповноважений змінити (фіксовані списки). У останньому випадку виборець може віддати свій голос тільки за список вцілому. Втім список може бути й нефіксованим, і тоді громадяни можуть впливати своїм голосуванням на послідовність кандидатів у списку. Із зародженням політичних партій наприкінці XIX ст. парламентські вибори отримали ще одну функцію, яка доповнює елемент “персонального вибору”. Як для самих кандидатів, так і ще більшою мірою для виборців визначального значення набуває той факт, що політична позиція, якій вони надають перевагу, представлена можливо більшою кількістю місць у парламенті, а не просто конкретними представниками. Найкраще це можна проілюструвати на прикладі англійської мажоритарної виборчої системи. Було б політично нерозумно, якби виборець, що співчуває лейбористам, віддав свій голос за кандидата з консерваторів тільки тому, що кандидат-лейборист йому не симпатичний. У випадку, коли дії виборця приводять до перемоги кандидата-консерватора й забезпечують консервативній партії більшість у парламенті, виходить, що виборець сприяє успіху відкинутого ним політичного курсу. Подібне суміщення принципу “персонального обрання” з вибором політичного курсу є невід’ємною рисою парламентських виборів.
Вибори двопалатного парламенту. Звичайно, вибори двопалатного парламенту є відмінними від виборів однопалатного. Багато других (верхніх) палат обираються або частково, або через непрямі вибори, або взагалі не обираються. Серед тих верхніх палат, які обираються, у більшості країн функціональна різниця двох палат парламенту підкреслюється різними способами проведення виборів до верхньої і до нижньої палат. Наприклад, в Австралії нижня палата обирається за мажоритарною системою альтернативного голосування, а верхня палата – за пропорційної системи голосування з правом передачі голосу. Зроблено це для того, щоб інтереси меншості, яка переважно не може перемогти на виборах до нижньої палати, мала шанс пройти до верхньої палати в порядку представництва штатів.
Закон України ”Про вибори народних депутатів України”. Закон України, який регулює порядок формування вищого законодавчого органу держави – Верховної Ради України та порядок проведення виборів народних депутатів України. Зазнавав ряду суттєвих змін, які змінювали існуючий в державі тип виборчої системи. Ухвалена в 1993 р. редакція закону містила норми мажоритарної виборчої системи відносної більшості, а також норми щодо прав політичних партій як суб’єктів виборчого процесу. Однак останні були виписані таким чином, що по-суті ускладнювали, а не полегшували партійним кандидатам участь у виборах (“Відомості Верховної Ради України”, 1993, № 48). Закон України у редакції вересня 1997 р. встановлював вже змішану виборчу систему. Згідно з прийнятим законом половина депутатів Верховної Ради України (225 чол.) обиралася в одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної системи відносної більшості, а друга половина – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Закон передбачав 4 % виборчий бар’єр для проходження в парламент (“Відомості Верховної Ради України”, 1993, № 43). Прийнята Верховною Радою України в жовтні 2001 р. нова редакція Закону запровадила пропорційну виборчу систему на основі закритих партійних списків у єдиному загальнонаціональному окрузі з 3 % виборчим бар’єром (“Відомостях Верховної Ради України”, 2001, № 51-52).
3.4. Місцеві (муніципальні, комунальні) вибори. Вибори до місцевих (муніципальних, комунальних) органів влади. Всі різновиди виборчих систем можуть застосовуватися для проведення виборів місцевих чи муніципальних органів влади, хоча при цьому часто враховуються додаткові міркування з огляду на особливу роль органів місцевого самоврядування в політичній системі країни. По-перше, оскільки органи місцевого самоврядування переважно займаються вирішенням різних повсякденних проблем на місцевому рівні, при їх обранні перевага віддається фактору географічного представництва. Щоб кожному району дати змогу брати участь через своїх представників у вирішенні місцевих питань, часто вибори проводяться в одномандатних виборчих округах. Оскільки такі виборчі округи зовсім невеликі, вони є досить однорідними, і це, як правило, добре. Але якщо необхідно добитися різноманітності представлених інтересів на виборах до органів місцевого самоврядування, то для формування округів можна застосувати так званий “сегментний” принцип. У цьому разі виборчі округи формуються не довкола визначених районів, а у вигляді ніби-то вирізних сегментів кола, починаючи від центру міста і до приміських окраїн. Таким чином, один округ охоплюватиме мешканців і міста і приміських територій та забезпечуватиме представників різних економічних класів й етнічних груп. З іншого боку, деякі країни, де існує система пропорційних виборів до органів місцевого самоврядування, вважають за доцільне формувати округи в межах окремих муніципалітетів для голосування за партійними списками з метою пропорційного відображення різних політичних настроїв відповідного муніципалітету. Однак при запровадженні системи виборів до органів місцевого самоврядування слід враховувати одну особливість, яка полягає в тому, що в таких органах необхідно залишити місце для незалежних кандидатів і представників громадських організацій, які не керуються певною партійно-політичною ідеологією. Також слід зазначити, що вибір системи проведення виборів до органів місцевої влади часто розглядається як частина компромісного рішення щодо системи парламентських виборів. Наприклад, у деяких нових демократичних країнах, таких як Конго чи Малі, традиційні французькі впливи привели до запровадження системи голосування у два тури для проведення парламентських виборів, але бажання забезпечити більш широке і повне відображення регіональних та етнічних особливостей стало поштовхом до обрання пропорційної системи для проведення виборів до органів місцевого самоврядування.
Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих Рад та сільських, селищних, міських голів”. Закон України, який визначає основні засади, особливості, порядок організації та проведння виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних, Київської та Севастопольської міських рад та сільських, селищних, міських голів. Прийнятий Верховною Радою України 6 липня 2005 р. (“Відомості Верховної Ради України”, 2005, № 35-36). Закон складається з 14 розділів і 89 статей та запроваджує пропорційну виборчу вистему формування місцевих органів влади. Даний закон відміняє дію попердніх законів, що регламентували порядок обрання місцевих органів влади: Закону України “Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, сільських Рад” (“Відомості Верховної Ради України”, 1994, № 8), Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” (“Відомості Верховної Ради України”, 1998, № 3-4), Закону України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим” (“Відомості Верховної Ради України”, 1998, № 6-7).
4. ПОЛІТИЧНІ ВИБОРИ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ.
4.1. Вибори в найдавніші часи. Вибори як механізм формування влади певної спільноти відомі людству здавна. Елементи народоправства з застосуванням виборних процедур мають місце ще у добу античної Греції, республіканського Риму та період раннього середньовіччя. Ще в VI ст. до н. е. афінський правитель Солон провів ряд суспільно-політичних реформ, внаслідок чого, зокрема з числа найзаможніших груп громадян, стали обирати колегіальний орган – раду чотирьохсот. Представництво встановлювалося від кожної так званої філи (племені), на які ще з часів родового устрою поділялося афінське суспільство. Надалі установи представницького характеру створювалися протягом майже всіх періодів існування давньогрецької демократії. Інститут виборів використовувався і в Спарті. Це ж стосується і державно-політичної історії Риму. Але всі ці установи були інститутами рабовласницької держави. Природно, що поняття “демос” (народ) розумілось у відповідному значенні. Механізмом виборів користувалися і при племінному укладі. Є свідчення, що в племенах саксів V-VIII ст. до н. е. обирали по округах від визначених трьох соціальних прошарків представників на збори, які називалися “Сенатом всього племені саксів”. У Скіфському царстві влада царів повинна була затверджуватись на народних зборах – своєрідні вибори; в самій Київській Русі існувало віче з найголовнішою функцією “обрати і призвати князя”. Принципи виборності пронизували устрій козаччини. Вибори відбувалися в столиці козацької общини – в Січі. Козацька Генеральна рада обиралась і була верховною владою – законодавчою, судовою, адміністративною. Вона не тільки ухвалювала закон, а й обирала гетьмана і козацьку старшину. Однією з важливих рис козацьких виборів було їх широке і регулярне застосування. Проте інститут представництва отримав свій розвиток лише з часів середньовіччя як інститут монархічного та аристократичного правління. Як механізм формування державної влади вибори набувають свого розвитку лише з XVIII ст. Сам же термін “парламент” прийшов до нас із часів феодалізму. Ним спершу позначалося правосуддя. У Франції у XIII ст. королівська курія, до якої входили помічники й радники монарха, була поділена на дві палати. Одна з них займалася судовими справами і мала назву парламент. У період абсолютних монархій значення парламенту значно зменшується, а в період революції XVIII ст. взагалі сходить з історичної арени. Подібні установи, в рамках яких феодальні монархи обговорювали державні справи зі своїми наближеними, виникають в інших державах. Прикладом такої інституції може слугувати рейхстаг, який був створений на межі XII-XIII ст. у Священній Римській імперії германської нації. Він представляв собою установу, що складалася з феодалів-васалів імператора і діяла на більш-менш постійній основі. Подібні структури існували майже в усіх країнах тогочасної Європи. Проте дані інституції слід розглядати як державні інститути відповідного розвитку феодалізму, які не мали відношення до ідей представницького правління. Передісторія парламентаризму знайшла свій вияв в існуванні так званих станово-представницьких установ в період станово-представницької монархії. Особливістю таких установ було те, що їх організація і діяльність виходили з наявності в суспільстві різних станів. Обов’язковою рисою таких установ була участь в їхній роботі депутатів від “третього стану”, під яким спочатку розуміли тільки мешканців міст (городян), а у міру звільнення селянства і воно ввійшло до цієї групи. Першою європейською станово-представницькою установою слід вважати іспанські кортеси, які виникли ще у ХII ст. У Франції органом станового представництва виступали генеральні штати, які були вперше скликані королем на початку XIV ст. Першим станом тут вважалося духовенство, а вже потім йшло дворянство і “третій стан”. Спершу король сам призначав найтитулованіших дворян (сеньйорів) та духовенства (прелатів). А щодо “третього стану”, то саме тут звичайно проводилися вибори. Обрання представників від міст розглядалось як внутрішня справа міської громади – іноді вони призначалися міською владою, іноді обиралися всім населенням. З часом форма іменних запрошень до участі в генеральних штатах почала змінюватись на представницьку форму. Остаточно ж станова організація генеральних штатів Франції склалася до середини XVI ст. Було встановлено досить чіткий порядок формування їхнього складу. Засідання станів у генеральних штатах відбувались окремо. Спочатку штати скликались переважно для прийняття рішень про податки. Пізніше їм було передано функції контролю за управлінням і витрачанням державних фінансів, а також визнано їхнє виключне право видавати субсидії королівській владі. При цьому кожний стан мав один голос у вирішенні будь-яких справ. Наприкінці сесій генеральні штати формулювали свої побажання й передвали їх королю. Король розглядав ці побажання і відповідним чином реагував на них. У період абсолютної монархії в країнах континентальної Європи королі зосередили в своїх руках практично всю державну владу. У Англії станово-представницька установа виникла шляхом відповідної трансформації ради королівства, яка була утворена на основі положень Великої хартії вольностей. Проте вже наприкінці ХVI ст. на грунті різних економічних і суспільно-політичних інтересів виникають конфлікти між королівською владою і новими соціальними силами. Зрештою це призвело до англійської революції XVII ст. Визначну роль у ній відіграв парламент, який виступав як осередок революційних сил і як засіб реалізації відповідних соціальних інтересів. Сучасна історія британського парламентаризму почалася з часів так званої “славної революції” 1688 р. У ході цієї революції мав місце процес наповнення діяльності парламенту новим змістом. Представницькі органи періоду феодалізму не можна пов’язувати з народним представництвом в його традиційному значенні. І річ тут не лише в тім, що ці органи були засновані на засадах представництва, яке враховувало інтереси не тільки вузьких верств суспільства, а самі представники були вихідцями з верхніх прошарків цих верств. Сам характер представництва, природа і зміст мандата в феодальні часи мали принципово інше обґрунтування, ніж представництво і мандат депутата парламенту. Цікаво, що переважна більшість феодальних станово-представницьких установ європейських країн, за винятком англійської, не діяли на постійній основі. Це можна сприймати як підтвердження справедливості тези про те, що британський парламент є “матір’ю” парламентів світу. Саме англійський державно-правовий досвід дав початок сучасному парламентаризму і явив світові багато зразків парламентської практики. Загалом слід підкреслити, що парламентаризм як історичне явище знаходить свої витоки у формуванні в надрах феодального ладу нових соціальних сил, які почали претендувати не тільки на економічну, а й на політичну владу. У період абсолютної монархії значною мірою послаблюється роль станово-представницьких установ, а в деяких країнах вони деградують або навіть зникають.
4.2. Політичні вибори в сучасну добу. У сучасних державах вибори є явищем найбільш поширеним, а одночасно з-поміж всіх інших політичних явищ є тим, очевидний зміст яких є найбільш невизначеним. З сучасними виборами пов’язане розуміння суті демократії. Цьому розумінню відповідає наступне поняття: вибори є демократичним методом висунення осіб до представницьких органів чи на керівні посади. Є вони чудовим методом у таких сферах суспільного життя, у яких безпосередня участь громадян в консультаціях і представленні своїх інтересів не є можливою і демократичні обов’язки передаються представникам чи лідерам. Так само відбувається і в державних інститутах чи організаціях, у яких вибори є демократичним методом sensu sctrico. Вибори є найефективнішим способом народного контролю за урядом у сучасних, індустріалізованих, масових суспільствах. Однак, якщо вибори є демократичним методом встановлення влади, то чому вони застосовуються у всіх державах, а навіть там, де демократії навіть не існує, де їх застосування не веде до жодних демократичних змін? Відповідь наступна: вибори є технікою формування складу певних органів або отримання керівних посад. Це означає, що вибори, позбавлені демократичного змісту можуть застосовуватися замість інших технік. Як відповідна техніка вибори не обмежуються лише демократією. У сучасних демократіях запроваджено вибори значно раніше, ніж було запроваджене загальне виборче право. У сучасному розумінні демократичного методу формування репрезентативних органів встановлюється, що вибори природно пов’язані з загальним правом голосування. Тільки тоді встановлюється остаточний зв’язок виборів та форми правління. Застосування виборів лише як техніки могло натомість далеко випередити появу сучасної демократії. Так було і є в тих сучасних політичних системах, які справді визнають загальне виборче право, попри те, що не є вони ще демократичними, оскільки справжня демократія вимагає й другого елементу поруч із загальним виборчим правом. Цим елементом є лібералізм, який спочатку стояв окремо від демократії, однак на зламі ХІХ і ХХ ст. обидва елементи поєдналися, доповнюючи один одного. Ліберальний елемент означає конституційні гарантії свободи думки, слова, зборів і об’єднань, політичні та інституційні гарантії плюралізму в боротьбі за політичні мандати і керівні посади, які призначені для політичних партій. Існування цих ліберальних прав є потребою для визнання демократичної легітимації політичної влади при застосуванні демократичного методу (з іншої сторони лише демократія здатна гарантувати згадані права і свободи). Такі вибори, без ліберальних елементів, відбувалися в країнах колишнього східного блоку, в яких влада однієї партії була записана як конституційна норма. З встановленою регулярністю формувались за допомогою виборів аж до 1989 р. представницькі органи в СРСР, в Угорщині, Румунії і т. д., без зв’язку із ліберально-демократичними нормами. Такі вибори, з нечисленними ліберальними елементами, відбувалися в авторитарних державах, у яких здійснення урядування пануючою групою не піддавалося сумніву. Прикладом тут є Португалія за Салазара, Парагвай за Стресснера, авторитарна система Мексики до 80-х рр. або Філіппіни за Маркоса, бразильські військові режими до середини 70-х рр., Ірак за диктатора Саддама Хусейна і т. д. Сьогодні вибори проводяться в абсолютній більшості існуючих у світі держав. “Воля народу повинна бути основою влади уряду,- говориться у Загальній декларації прав людини,- ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.” Загальними конституційними вимогами щодо виборів є наступні: кожен громадянин є виборцем; одна людина – один голос; кожен голос має однакову вартість. Успішне проведення виборів та визнання суспільством їх результатів є важливою ознакою спроможності цього суспільства вирішувати в мирний спосіб свої основні проблеми. Залежно від організації виборчої системи вона може сприяти конструктивному розвитку політичної системи, якщо забезпечуватиме відкритість політичних сил, їх конкуренцію та відповідальність. Разом з тим можлива й така організація виборів, коли вона обмежуватиме політичний плюралізм, сприятиме клановості політики, атомізації політичних сил та іншим негативним проявам.
Вибори як вирок диктатурі. Перша, довга хвиля демократизації розпочалася на початку XIX ст. і закінчилася у 1920 р. перемогою демократичних режимів у 30-ти країнах. Новий авторитаризм і виникнення фашизму у 20-30 рр. ХХ ст. привели до скорочення кількості демократичних держав до 10-ти. Друга, коротка хвиля демократизації піднялася після Другої світової війни і знову збільшила кількість демократичних держав до більш ніж 30-ти. Однак, у деяких з цих країн демократична форма правління знову зазнала поразки. Третя хвиля демократизації, що почалась з Португалії, виявилась значно потужнішою, стрімкішою і перевищила попередні дві. Якщо два десятиріччя перед тим менше 30 %, то сьогодні більше 60 % країн світу мають уряди, які прийшли до влади шляхом тієї чи іншої форми відкритих, справедливих і конкурентних виборів. Третя хвиля демократизації фактично відкрила епоху демократії. Вперше за всю історію людства більше половини країн світу мають ту чи іншу форму демократичного правління. Сьогодні сотні мільйонів людей, що знемагали під гнітом тиранії, живуть вільно. Цей різкий ріст демократичного сектору у світі у такий короткий проміжок часу, безумовно, є найбільш грандіозне і важливе політичне зрушення в історії людства. З часів Другої світової війни було заведено визначати демократію майже винятково у термінах виборів. Демократія в такому випадку розглядається як засіб утворення органів влади і уповноваження їх відповідальністю. Вибори є способом діяльності демократії. У третій хвилі демократизації були вони також способом послаблення та повалення авторитарних режимів. Були вони зародком демократизації і її метою. Політична система сучасних національних держав настільки демократична, наскільки їх ключові керівники обираються шляхом справедливих, чесних виборів, що регулярно проводяться, і у процесі яких кандидати вільно змагаються за голоси виборців, і в яких має право брати участь практично усе доросле населення країни. Вільні, справедливі й змагальні вибори можливі лише в умовах свободи слова, друку та зібрань, і при умові, що опозиційні кандидати і партії мають можливість критикувати владу, не остерігаючись репресій. Демократизація відбувалася або завдяки авторитарним керівникам, які в силу різних причин ризикнули піти на вибори або під тиском опозиційних політичних сил, які добивалися їх проведення. Висновок, який випливає з третьої хвилі демократизації є наступним – вибори є не лише життям демократії, але також і смертю диктатури. В умовах падіння ступеню легітимності авторитарні керівники зустрічаються із зростаючим тиском борців за відновлення легітимності влади за допомогою виборів. Політичні радники диктаторів погоджувалися на проведення виборів розраховуючи на те, що вони зможуть продовжити легітимне життя існуючому режиму. Однак завжди при цьому переживали глибоке розчарування. За незначними винятками партії чи кандидати пов’язані з авторитарними режимами програвали чи отримували дуже незначну підтримку на виборах організованих авторитарною владою. Результати виборів дуже часто були несподіваними як для влади так і для самих лідерів опозиції. Протягом перших п’ятнадцяти років третьої хвилі такий “несподіваний результат виборів” був загальним. Виступав він у всіх трьох типах процесу змін. Звернемо увагу на наступні факти: у листопаді 1974 р. у рамках політики послаблення суспільної напруги бразильський генерал Гейзел дозволив провести дозовано конкурентні парламентські вибори. Правляча партія – Національний Альянс сподівалася легко виграти в опозиційних сил. У жовтні більшість добре поінформованих спостерігачів погоджувалися з цим. Результати виборів однак здивували всіх, в тому числі й найоптимістичніших стратегів опозиції. Як наслідок, опозиційні сили подвоїли своє представництво в нижній палаті парламенту, потроїли в сенаті й збільшили контроль над законодавчими органами штатів в пропорції один до шести. У січні 1977 р. у Індії Індіра Ганді, яка керувала державою в умовах військового стану, раптово призначила на березень парламентські вибори. Очолювана нею партія Індійський Конгрес мала домінуючі позиції порівняно з опозиційною коаліцією. Однак опозиційна Джаната-партія отримала переконливу перемогу. Правляча партія втратила контрольовану нею владу, здобувши підтримку всього 34 % виборців. Був це перший випадок в історії Конгресу коли партія здобула на парламентських виборах менше 40 % голосів виборців. У травні 1980 р. військовий режим Перу під тиском опозиції прийняв такий виборчий закон, який створював умови для дальшого домінування правлячої партії. Вибори завершилися “несподіваним результатом”. Правляча партія зуміла зібрати на свою користь лише 27 % голосів виборців, а опозиційна партія отримала 45.5 % голосів виборців. У листопаді 1980 р. військовий уряд Уругваю провів референдум з приводу нової конституції, яка мала запровадити право постійного військового вето відносно урядової політики. “На здивування армії” 57 % виборців відхилили її. Два роки після цього військовий уряд дозволив провідним партіям прийняти участь у парламентських виборах. Противники військового режиму отримали вражаючу перемогу, а колишній президент держави Джорже Ареко здобув прихильність лише 27.8 % виборців. У жовтні 1993 р. парламентські вибори організував аргентинський військовий режим. Радикальна опозиція, яку очолював багатолітній борець із військовим режимом Рауль Альфонсін, отримала “несподівану” перемогу, завоювавши на свою користь 52 % голосів виборців. Інший кандидат, який користувався підтримкою військових, отримав всього 40 % голосів. Перший раз в історії Аргентини пероніти програли вибори. У листопаді 1983 р. військовий уряд Туреччини погодився провести вибори щоб перейти до цивільного правління. З цією метою військові організували й всіляко підтримували Народно-Демократичну партію очолювану колишнім генералом. Народні демократи в парламентських виборах вибороли для себе третє місце прихиливши на свою користь лише 23 % голосів. А опозиційна Партія Вітчизни здобула переконливу перемогу отримавши 45 % голосів. У лютому 1985 р. на парламентських виборах в Кореї “несподівано добрі результати” здобула новостворена опозиційна Демократична партія Нової Кореї, яка завоювала 102 із 276 місць у парламенті. Сталося це в умовах суворо контрольованої урядом виборчої кампанії, до того ж остаточні результати виборів, на думку опозиції, були сфабриковані. У 1985 р. військовий лідер Пакистану генерал Зія-уль-Хак організував вибори так, що в них не могли брати участі кандидати опозиційних партій. Ці партії бойкотували вибори. Однак всупереч цим умовам багато кандидатів, що обіймали високі військові посади чи були прихильниками генерала зазнали поразки. У жовтні 1988 р. в Чілі генерал Піночет виніс на референдум питання про своє дальше перебування на чолі держави. Сам генерал був переконаний у власній перемозі оскільки держава знаходилася на гребні економічного піднесення. У ході кампанії опозиції вдалося мобілізувати громадську думку проти Піночета. 55 % проти 43 % виборців відкинули його наміри управляти державою наступних 7 років. У березні 1989 р. вперше за 70 років, виборці в СРСР отримали можливість вибирати кандидатів в депутати. Результати виборів були “дуже несподіваними”. У ході виборчої кампанії крупні партійні керівники, члени Політбюро й перші секретарі обкомів Москви, Києва, Мінська, Львова ряд партійних керівників з регіонів та інших осіб комуністичного істеблішменту зазнали повної поразки. У червні 1989 р. польська “Солідарність” на парламентських виборах отримала “несподівану перемогу”, здобувши 99 із 100 місць у сенаті та 160 із 161 місця у сеймі. 33 із 35 кандидатів високого рангу не отримали підтримки 50 % виборців і зійшли з виборчих перегонів. Отримані результати коментувалися як “неочікувані”. У лютому 1990 р. Віолетта Чаморро й очолюваний нею Союз Національної Опозиції в Нікарагуа здобули блискучу та “несподівану” перемогу незважаючи на те, що сандіністи контролювали уряд і ресурси. Чаморро виграла у 7 із 9 адміністративних округах і отримала 55.2 % підтримки виборців проти 40.8 % у Даніеля Ортеги. У травні 1990 р. в Бірмі військова Рада вперше за 30 років дозволила вибори за участю кількох партій. Результати виборів були “несподіваними”. Опозиційна Народна Ліга за Демократію отримала 392 із 485 місць в парламенті, а провійськова Партія Національної Єдності отримала лише 10 мандатів. Під час виборчої кампанії лідер НЛД і ще близько 400 активістів партії перебували в ув’язненні, а партія вела свою виборчу кампанію фактично з підпілля. У червні 1990 р. вперше за 28 років незалежності Алжиру на багатопартійних виборах перемогу отримала опозиційна ісламська партія. Ісламський фронт отримав контроль над 32 провінціями і 853 місцевими радами. Правляча партія - Фронт Національного Визволення – перемогла у 14 провінціях і 487 місцевих радах.