Ю. шведа вибори та виборчі системи
| Вид материала | Документы |
- Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
- «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
- Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
- Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
- Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
- Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
- Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
- "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
- Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.
Функції конкурентних виборів. У відносно гомогенному суспільстві, без глибоких соціо-політичних поділів, яке має парламентську систему і у якому партійна система складається з малої кількості партій, вибори виконуватимуть наступні функції:
* легітимація політичної системи і урядування однієї партії чи коаліції партій,
* перенесення симпатій на особу та партію,
* рекрутування політичної еліти,
* представництво інтересів та поглядів виборців,
* зв’язок політичних інституцій з симпатіями виборців,
* мобілізація виборців на підтримку суспільних цінностей, політичних цілей та програм, інтересів політичних партій,
* підвищення політичної свідомості виборців через з’ясування політичних проблем та альтернатив,
* каналізація політичних конфліктів як способу їх подолання,
* формування загальної політичної волі.
* перенесення конкурентної боротьби у площину змагання альтернативних, конкретних програм,
* формування урядів в результаті формування парламентської більшості,
* формування опозиції, здатної здійснювати контроль над урядом,
* можливість зміни влади.
У гетерогенних суспільствах з багатопартійними системами виборам вдається виконати лише деякі з зазначених функцій. Наприклад, рішення про те, хто має формувати уряд не приймається в результаті виборів, а в результаті наступних коаліційних перемовин. Однак завжди властивістю конкурентних виборів є демократична легітимація здійснення політичної влади.
Функції неконкурентних виборів. Вибори в неконкурентних системах не реалізують тих функцій, які вимагають існування можливості та свободи вибору різних пропозицій та партій. Не йдеться тут про легітимацію політичної влади чи про контроль над нею. Неконкурентні вибори однак не позбавлені повністю відповідних функцій. Є вони насамперед інструментом здійснення влади, що слугує стабілізації стосунків влади, можливо що й програмування цілей суспільного розвитку. Найкращий приклад функцій неконкурентних виборів становлять вибори у колишньому Радянському Союзі. Слугували вони цілям марксистсько-ленінського розвитку суспільства, які:
* мобілізували всі суспільні сили,
* декларували стандарти комуністичної політики,
* зміцнювали морально-політичну єдність громадян,
* показували єдність робітничого класу та партії через високу участь і голосування за єдиний список кандидатів партії та безпартійних.
У неконкурених виборах їх функції розумілися досить специфічно.
Функції квазіконкурентних виборів. Квазіконкурентні вибори представляють собою дуже відмінні історичні ситуації, які не є ані ліберально-плюралістичними ані абсолютно репрезентаційними. Попри те квазіконкурентні вибори не стосуються питань влади. Діюча влада через вибори шукає лише способу своєї легітимації. Повинні вони створювати враження існування демократичних стосунків, менше заради власної держави – тут опозиція загалом свідома своєї обмеженої політичної свободи і стабільно опирається легітимації існуючої політичної системи – скільки заради створення враження назовні, заради введення в оману міжнародної громадської думки. Такі вибори можуть спричинити зміни внутріполітичної ситуації, легітимізувати опозицію та спричинити зміни в апараті влади. Загалом квазіконкурентні вибори слугують стабілізації існуючому авторитарному режимові. Однак дана головна функція посилюється також й іншими додатковими функціями:
* спроба легітимації існуючих владних стосунків,
* створення привабливого політичного іміджу назовні,
* виявлення та дезорганізація опозиції,
* стабілізація існуючих владних стосунків.
З огляду на величезну різницю у характеристиці квазіконкурентних виборів їх необхідно аналізувати окремо в кожному окремому випадку.
Функції виборів в перехідних суспільствах. З так визначеними трьома категоріями виборів, пов’язаними з конкретними політичними системами, можемо ми застосувати їх до більшості випадків. Важливими винятками є ті, у яких структура політичних систем знаходиться у суперечності з цілями та наслідками пов’язаними з виборами. Що стосується цих особливих випадків, можна виділити дві окремі ситуації: з однієї сторони демократії, у яких вибори створюють ризики для демократичного порядку, оскільки партії чи рухи використовують демократичні інститути для цілей недемократичних, і з іншої сторони, вибори у авторитарних режимах, з допомогою котрих авторитарні політичні структури повинні бути ліквідовані. У дебатах стосовно теорії демократії спорадично дискутується проблема чи демократія може бути ліквідована демократичними методами, у той спосіб, що ворожі демократії політичні партії отримали б більшість на виборах. Сучасним прикладом такого типу партій є партії фундаменталістські та ісламістські, які приймають участь у виборах, без зобов’язання у своїх програмах дотримуватись демократичних правил гри. З точки зору теорії демократії дорога від демократії до диктатури через вибори є нелегальною. Виборці не можуть бути зорієнтовані на зречення свого права на самостійне обрання уряду в державі. Демократичні вибори зумовлюють можливість контролю партій чи лідерів, які в результаті голосування опинилися при владі шляхом їх відкликання чи зміни симпатій. При цьому слід взяти до уваги, що електорат схильний до постійних змін і не може передбачити майбутніх викликів. На основі досвіду Веймарської республіки у Німеччині розвинулась т.зв. теорія демократії, здатної до оборони. У відповідності з нею можуть бути забороненими партії, які становлять загрозу для існування демократії. У авторитарних режимах функцією виборів може бути відкриття політичної системи. Як приклад відкритих виборів може слугувати Латинська Америка в 80-х рр., де у більшості держав в рамках авторитарних структур дійшло до виборів та референдумів, які вперше в історії континенту принесли негативні результати для діючої влади (Уругвай 1981, Чилі 1988, Нікарагуа 1990). Таке ж явище могли ми спостерігати на початку 90-х рр. в кількох африканських державах (Замбія, Кенія). Про такі ”відкриті вибори” говоримо ми тоді, коли вільні та справедливі на зразок західних демократій організовує авторитарна влада або коли відбуваються вони в авторитарному чи напівавторитарному оточенні. Відкриті вибори сприяють переходу до демократичної системи. Певним понятійним критерієм для вільних та відкритих виборів, є перемога на виборах демократичної опозиції над існуючою владою. У таких випадках важко їх класифікувати як недемократичні вибори. Антисандиністська опозиція у Нікарагуа була стримана в драматичних виборах 1990 р. шляхом внесення урядом питання про нечинність виборів, у противному випадку вона б їх виграла. Перемога опозиції однак не є єдиним критерієм. У рамках вільних виборів існуючий досі політичний уклад влади може бути затверджений, а люди, які здійснюють владу у такий спосіб отримати демократичну легітимацію (Республіка Зеленого Мису 1991, Ангола 1992, Кенія 1992, Парагвай 1993). Вільні вибори в авторитарному режимі можуть також втратити функцію ”відкритих виборів” у політичному контексті екстремальної поляризації між тими, що здійснюють владу і опозицією, а особливо тоді, коли, по-перше, перемога опозиції не буде визнана діючою владою (Панама 1988, Гаїті 1991) чи, по-друге, виборчий успіх тих, що здійснюють владу не буде визнаний опозицією, при чому остання трактує вибори єдино як стратегію здобуття влади, а не як демократичну цінність саму по собі (Нікарагуа 1984, Ангола 1992, Мозамбік 1994).
2.4. Учасники виборів (суб’єкти виборчого процесу). Особи, які мають право голосу (виборці) і кандидати у депутати утворюють дві групи суб’єктів, що відіграють ключову роль у виборчому процесі. Однак існує й третя група – її утворюють ті, хто має право висування кандидатів на виборах. Коло виборців, які мають активне виборче право, значно розширилось в ході історичного розвитку. Найпотужнішим проривом у цьому напрямку стало наділення правом голосу жінок. Другий етап збільшення кількості суб’єктів, що володіють виборчим правом, протікав, на відміну від надання цього права жінкам, еволюційно. Мова йде про зниження вікового цензу. Третьою групою учасників парламентських виборів є ті, хто має право висування кандидатів на виборах. Тільки ці суб’єкти мають привілей висувати кандидатури на виборні посади; без цього ніхто не може стати кандидатом у депутати. Учасниками виборів народних депутатів України визнаються особи, органи та організації, які згідно з Законом України “Про вибори народних депутатів” (ст. 12) наділені правами та обов’язками стосовно організації та проведення виборів. Наявність у них спеціальних повноважень дозволяє їм виступати самостійними учасниками виборчого процесу. До осіб, які є учасниками виборчого процесу, закон відносить: грoмадян України (виборців), кандидатів у депутати, офіційних спостерігачів від партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу; офіційних спостерігачів від іноземних держав і міжнародних організацій. До органів – суб’єктів виборчого процесу віднесені: спеціальні виборчі органи; органи державної влади та органи місцевого самоврядування. До організацій – суб’єктів виборчого процесу віднесені лише політичні партії (виборчі блоки), які висунули кандидатів у народні депутати України.
Вплив виборців на прийняття політичних рішень. З точки зору механізму функціонування демократичних систем істотним є радіус дії і спосіб використання виборцями процедурних можливостей впливу на зміст політичних рішень. Важливим також є відповідь на питання чи система достатньою мірою забезпечує відповідність рішень з преференціями виборців. Перший полягає на забезпеченні виборцям правових гарантій і можливостей фактичної участі в прийнятті остаточних рішень. Другі – вдаються до формування каналів артикуляції та репрезентації інтересів різних соціальних груп та залучення їх представників в систему переговорів і торгів, які представляють собою вступну фазу процесу прийняття рішення. Це передбачає розбудову широкої корпораційної системи. Третій спосіб, який полягає в узгодженні реалістичних передумов нерівномірної участі соціальних груп в політиці, обмежується створенням їм можливостей циклічної оцінки політичних результатів і вибору між програмами та персональними пропозиціями, пропонованими політичними партіями. Вони й стають головними акторами щоденної політики, які здійснюють вирішальний вплив на прийняття і реалізацію рішення парламентом, уряду та публічної адміністрації. Таке розуміння лягло в основу концепції правління політичних партій, яка ставить під сумнів модель безпосередньої демократії.
3. ТИПИ ПОЛІТИЧНИХ ВИБОРІВ.
3.1. Типи політичних виборів. За предметом обрання розрізняють президентські, парламентські, місцеві (муніципальні) вибори, за типом обрання - бувають прямі та непрямі (опосередковані) вибори. З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими та позачерговими, додатковими та проміжними, залежно від їх результатів – дійсними чи недійсними, а щодо значимості – звичайними, вирішальними та установчими.
Прямі вибори. Процедура формування якогось представницького органу чи обрання посадової особи, згідно з якою виборці подають свої голоси безпосередньо за кандидатів на виборну посаду або за партійний список. Прямі вибори є одним з принципів демократичних виборчого процесу.
Непрямі (опосередковані) вибори. Процедура формування якогось представницького органу чи обрання посадової особи, згідно з якою виборці, на відміну від прямих виборів, подають свої голоси не безпосередньо за кандидатів на виборну посаду, а за виборців другого ступеня, котрі й проводять остаточне обрання від імені виборців. Так президента США обирає спеціальна інституція - Колегія виборщиків, подібним чином обирають і верхню палату парламенту Індії. Коли на пост президента у США балотуються більше, ніж два кандидата, як це було на виборах 1992 р. (Дж. Буш, Б. Клінтон, Р. Перо), виникає реальна загроза, що жоден із них не отримає вирішальної більшості голосів. У такому разі президента обирає палата представників конгресу США (подібне було у 1824 р.). Від кожного з п’ятдесяти штатів право вибору надається тільки одному конгресменові. Президентом стає той, хто набере 26 голосів конгресменів. У Німеччині та Італії президенти також обираються непрямими виборами. Серед 23 держав із стабільними демократіями лише три – Австрія, Канада та Німеччина – при виборах верхніх палат застосовують непрямі вибори. Загалом же існує сім країн світу, у яких вибори до парламенту не є прямими, а загальна кількість їх населення становить 1,2 млрд. чоловік, 99 % з яких жителі Китаю.
Колегія виборщиків. Особливий інститут непрямих виборів, якому виборці делегують своє право на обрання відповідних представників чи посадової особи. Існує в США й здійснює обрання президента та віце-президента країни. Виборщиків висувають політичні партії в межах штатів і обирають у день виборів президента США, які й проводять остаточне обрання кандидата від імені усіх виборців. У Колегії виборщиків входить 538 чоловік. Кожен штат має стільки голосів, скільки має членів Конгресу плюс три члени від округу Колумбія. Щоб бути обраним, кандидату треба набрати 270 електоральних голосів. Можливою є й ситуація, коли Колегія виборщиків визнає переможцем кандидата, який отримав меншу підтримку виборців. Так, у 1876 р. С. Толден отримує 51 % голосів, а його конкурент Р. Хасс – 49 %, однак на колегії виборщиків С. Толден отримує 184 електоральні голоси, а Р. Хасс – 185 й проголошується переможцем. У 1888 р. Г. Клівленд отримав 49 % голосів, а Б. Гаррісон – 48 %, та колегія виборщиків 233 голосами проголосувала за Б. Гаррісона, віддавши його конкуренту лише 168 голосів. У 1960 р. Дж. Кеннеді випередив Р. Ніксона всього на 118 550 голосів, що складало трохи більше одного відсотка, а колегія виборщиків проголосувала таким чином: 303 – за Дж. Кеннеді й 219 – за Р. Ніксона. Можлива й ситуація, коли жоден з кандидатів не отримає необхідних для обрання 270 електоральних голосів. Тоді вибір здійснює Палата представників Конгресу США, делегація кожного штату має один голос. Такі випадки траплялись в історії. У 1824 р. кандидат Дж. Адамс отримує 30,9 % голосів виборців, а його супротивник Е. Джексон – 41,3 %, але Колегія виборщиків нікого з них не обрала, і вже Палата представників віддала перевагу Дж. Адамсу. Для ілюстрації роботи Колегії виборщиків можна придивитися до виборів у Каліфорнії 1992 р. Того року цей штат мав 52 представники в Палаті представників США і, як і будь-який інший штат, 2 сенаторів США. Отже, у день виборів населення Каліфорнії мало обрати 54 виборців. Віддаючи голоси, необхідно було зробити вибір між альтернативними списками потенційних виборців, кожен список фактично відповідав певній партії, що підтримувала того чи того кандидата в президенти та віце-президента. Більшість каліфорнійців вибрали список потенційних виборців, запропонований від Біла Клінтона й Ела Гора. Згідно з принципом “переможець отримує все”, всі 54 голоси штату в Колегії виборщиків були віддані на користь цих кандидатів. Коли визначили результати голосування в інших штатах, з’ясувалося, що Клінтона й Гора підтримали 33 штати та округ Колумбія. Кількість голосів відданих за них у Колегії виборщиків, становила 370 проти 168 голосів із 17 штатів, що підтримували Джорджа Буша й Дена Квейла. Рос Перо та його напарник у передвиборчій кампанії Джеймс Стокдейл досягли видатних результатів – за них віддали свої голоси 19 % всього населення країни,- але в жодному штаті вони не спромоглися стати першими і тому не отримали жодного голосу в Колегії виборщиків. Більшість цих процедур визначив ще Конституційний конвент 1787 р. як компроміс між тими, хто пропонував прямі президентські вибори, і тими, хто віддавав перевагу виборам президента голосами представників законодавчої влади. Спершу сподівались, що членами Колегії виборщиків будуть видатні люди кожного штату, невразливі до минущих настроїв громадськості. Проте поява партій та прямі вибори виборців замість призначення їх законодавчими органами штатів невдовзі зруйнували ці наміри. Згадка про принцип “переможець отримує все”, або звичай, що всі голоси членів Колегії виборщиків від даного штату дістаються кандидатам, за яких проголосувала найбільша кількість населення, немає в Конституції США. Часом трапляється, що штати обирають виборців, не пов’язаних ніякими обіцянками, або ж виборці порушують свої обіцянки та голосують за іншого кандидата, ніж той, за якого вони б мали віддати свій голос. Покарати виборщиків за таку поведінку неможливо, бо Колегія виборщиків має конституційне походження. Реформатори постійно беруть під сумнів позитивні риси системи непрямих виборів, надто у випадку виборів, що “дають збій” (коли переможений має більшу підтримку народу, ніж переможець), і ситуативних домовленостей, що трапляються за обставин, коли жоден кандидат не здобуває більшості голосів у Колегії виборщиків. Вибори 1824, 1876, 1888 і 2000 р. дали збій, а вибори 1844, 1880, 1884, 1960 і 1968 р. небезпечно близько підступили до такого стану. З-поміж згаданих вище виборів вибори 1876 і 2000 р. породили кризи легітимності. Криза 1876 р. була розв’язана “нечесною оборудкою”, коли республіканцям дісталася посада президента, а демократам дозволили й далі утримувати владу на Півдні, де вони знову заходилися гнобити афроамериканців. Криза 2000 р. раптом ущухла внаслідок нападу терористів у вересні 2001 р., і цей напад надав президентові Дж. Бушу легітимності, якої йому не могли надати перевага в один голос у Верховному суді. Якби всі штати дотримувалися прикладу штатів Мен і Небраска й розподіляли голоси у Колегії виборщиків пропорційно до результатів народного голосування у штаті, то ймовірність таких збоїв, як в 2000 р., була б набагато меншою, а порушення при підрахунку голосів (як-от у штаті Флорида 2000 р.) не відігравали б такої великої ролі. Коли вибори переносять до Палати представників, переговори, необхідні для сформування більшості, легко можуть призвести до кризи легітимності. Це сталося 1880 і 1824 р. й цілком могло статися 1960, 1968, 1980, 1992 і 2000 р. Може настати й небезпечний період невизначеності, якщо Палата не ухвалить постанови до початку січня – всього за два тижні до вступу президента на посаду.
Чергові (позачергові) вибори народних депутатів України. Згідно з ст. 15 Закону України “Про вибори народних депутатів України” чергові вибори проводяться у зв’язку із закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Це вказує на обов’язковість проведення чергових виборів з метою забезпечення функціонування Верховної Ради України як конституційного постійно діючого органу державної влади, єдиного органу законодавчої влади в Україні. Відповідно до частини 1 статті 77 Конституції України чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Виборчий процес чергових виборів розпочинається за сто двадцять днів до дня виборів. Центральна виборча комісія (ЦВК) оголошує про початок виборчого процесу не пізніше як за сто двадцять п’ять днів до дня виборів. Позачергові вибори проводяться у зв’язку з достроковим припиненням повноважень Верховної Ради України Президентом України. Особливості підготовки і проведення позачергових виборів встановлені у Розділі ХІ Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Позачергові вибори проводяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Виборчий процес позачергових виборів починається з дня, наступного після опублікування Указу Президента України. Позачергові парламентські вибори мали місце в новітній історії України двічі – у 1994 та 2007 рр. У обох випадках підставою їх проведення була політична домовленість між основними політичними силами держави з метою мирного розв’язання існуючої політичної кризи.
Основні вибори. Вибори в США, під час яких обираються не тільки члени Палати представників, третина сенату, губернатори штатів, як це відбувається на проміжних виборах, а ще й президент країни. Проводяться у перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року.
Проміжні вибори. Періодичне часткове оновлення (ротація) складу парламенту або однієї з його палат. Застосовуються у практиці деяких зарубіжних держав, наприклад США. За умов мажоритарної виборчої системи цей термін інколи застосовують як синонім додатковим виборам. Пропорційна виборча система, за якою депутати обираються у багатомандатному виборчому окрузі, передбачає заміщення вакантних депутатських мандатів кандидатами із партійних виборчих списків.
Додаткові вибори (довибори). Такий тип виборів, які проводяться для поповнення представницького органу, якщо з його складу з різних причин вибули один або кілька членів. Характерні для мажоритарної або змішаної виборчої системи.
Дійсні (недійсні) вибори. Вибори, що відбулися без порушень чинного законодавства називаються дійсними (чинними). Вибори, які скасовані Центральною виборчою комісією (ЦВК), якщо під час їх проведення були допущені порушення Закону України “Про вибори народних депутатів України”, які суттєво вплинули на наслідки виборів називаються недійсними (нечинними). Підставою для розгляду ЦВК питання про визнання виборів недійсними може служити заява особи, яка балотувалась, політичної партії або виборчого блоку політичних партій, списки кандидатів у депутати, від яких були зареєстровані на виборах, їх довіреними особами, прокуратурою. Така заява має бути подана впродовж десяти днів після опублікування результатів виборів. Законом передбачена можливість оскаржити в суді рішення ЦВК про визнання виборів недійсними (касація виборів).
Вирішальні вибори. Вибори, під час яких докорінно змінюється диспозиція політичних сил. Цей термін запропонував 1955 р. В.О. Кі, маючи на увазі президентські вибори у США 1928 і 1932 рр., під час яких різні соціальні групи (надто міські “етнічні меншини” та чорношкірі) почали, замість республіканців, підтримувати демократів.