Ю. шведа вибори та виборчі системи
| Вид материала | Документы |
СодержаниеСистема виборчого законодавства України. 1.2. Політична участь (партисіпація, інклюзивність). Участь у виборах (фреквенція). |
- Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
- «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
- Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
- Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
- Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
- Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
- Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
- "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
- Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.
Система виборчого законодавства України. Сукупність законів, які визначають порядок, принципи та періодичність проведення виборів в Україні. Цю систему складають п’ять груп законодавчих актів, за допомогою яких держава регулює виборчий процес: Конституція України, спеціальні Закони України (“Про вибори народних депутатів України”, “Про вибори Президента України”, “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим”, “Про Центральну виборчу комісію”), міжнародні правові акти, що регулюють проведення виборів, ратифіковані Україною, нормативно-правові акти конституційного законодавства України та галузеві нормативні акти, якими регулюються певні процедури виборчого процесу та інститути виборчого права, зокрема норми адміністративного, трудового, житлового, кримінального, фінансового законодавства тощо. Розглядаючи окремі акти цієї системи, слід зазначити, що найвищу сходинку в ній займає Конституція України, яка закріплює засади конституційного ладу та принципи виборчого права України, визначає основи статусу окремих суб’єктів виборчого процесу, встановлює основи регламентації його найважливіших стадій (статті 5, 69-71, 76-77). Слід зазначити, що поряд з означеною системою законодавчих актів існують також відповідні рішення Конституційного Суду України, які також мають вплив на нормативне регулювання виборів народних депутатів України. Новелою організації і проведення виборів народних депутатів України у 2002 р. став Указ Президента України “Про забезпечення реалізації прав громадян, принципів демократичного суспільства, відкритості і прозорості у процесі підготовки та проведення виборів 2002 року”. Норми, що регулюють окремі питання організації та проведення виборів народних депутатів України, містяться і в таких законах України, як “Про громадянство України”, “Про статус народного депутата України”, “Про Конституційний Суд України”, “Про об’єднання громадян”, “Про політичні партії в Україні”, “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про правовий режим надзвичайного стану”, “Про правовий режим воєнного стану”, “Про боротьбу з корупцією” тощо. Кримінальний кодекс України встановлює кримінальну відповідальність за перешкоджання здійсненню виборчого права чи роботі виборчої комісії (ст. 157), неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158), порушення таємниці голосування (ст. 159). Відповідні норми містяться і в Кодексі України про адміністративні правопорушення пов’язані з організацією та проведенням виборів (ст. 186-2, 184-1). Цивільний процесуальний кодекс України визначає процедуру оскарження в суді неправомірних рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій, які обмежують виборчі права громадян. Так, відповідно до ст. 238-243, 243-11, 243-20 суд розглядає скарги на неправильності в списках виборців, на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій. У процесі правового забезпечення виборів народних депутатів України значну роль відіграють також підзаконні акти з питань організації та проведення виборів. Наприклад, на виконання норм Закону України “Про вибори народних депутатів України” Кабінет Міністрів України повинен прийняти відповідні постанови, якими встановити: розмір та порядок оплати праці члена виборчої комісії, який виконує свої повноваження на платній основі, порядок закупівлі товарів, оплати робіт і послуг підготовки і проведення виборів тощо. Обов’язкові для виконання всіма виборчими комісіями є роз’яснення Центральної Виборчої Комісії (ЦВК). Зокрема ЦВК, встановлює порядок надання ефірного часу для проведення передвиборної агітації за рахунок і в межах коштів Державного бюджету України, що виділяються на підготовку і проведення виборів народних депутатів України, порядок проведення жеребкування щодо включення до складу окружних виборчих комісій представників політичних партій (виборчих блоків) тощо.
1.2. Політична участь (партисіпація, інклюзивність). Добровільне залучення громадян з метою отримання визначених політичних результатів, таких як вибір (відликання) тих, що здійснюють владу та прийняття (чи неприйняття) кінцевих рішень. Іншими словами, партисіпація є формою політичного впливу громадян, на те, хто і в який спосіб здійснює управління. Охоплює вона власне бачення політичних явищ, усвідомлення власних інтересів і їх зв’язків з політикою, а також міру залучення в публічну діяльність. Всі ці чинники розділяють громадян: одні стараються системно приймати участь в політичному житті, інші обмежують свою політичну активність участю в виборах, а ще інші взагалі намагаються уникати політики. У сучасному суспільстві таке розмежування є неминучим. Підкреслюючи однак значення політичної участі для демократії, маємо на увазі лише те, що політична активність (в тому числі й та, що стосується критики влади) не може бути нікому заборонена. Більше того, створення умов для широкої участі збільшує ступінь легітимації демократії, незалежно від ступеню фактичної участі громадян в розв’язанні публічних справ. Якщо відтак погодимося з твердженнням, що демократія є легітимованою, тоді як “існують прояви акцептації визначених стосунків влади з боку підпорядкованих”, то визнаємо тим самим, що прийняття такого стану речей є неможливим без створення гарантії політичної участі. У кінцевому рахунку партисіпація, становлячи вираження легітимації, спричиняється до піднесення рівня демократичної політичної стабільності. Кожна демократична система, щоб бути одночасно стабільною системою повинна створювати правові та фактичні можливості впливати на політичну дійсність всім зацікавленим в участі у політичному житті виборцям, а не лише вузькій групі професійних політиків. До гарантій сучасної демократії належить також: можливість об’єднання для реалізації політичних цілей; вибір політичної репрезентації; звернення до голосів чи думки електорату при вирішенні особливо доленосних соціальних контраверсійних політичних питань. Стосовно впливу виборців на політичні рішенння. Може він здійснюватися в рамках створених з цією метою політичних процедур або через позаправові механізми. Остання можливість включає в себе різноманітні форми соціального протесту – до революції чи громадянської війни. Така політична поведінка, як відмова у сплаті податків, бойкот, замахи на майно чи життя політиків, несанкціоновані демонстрації, страйки і т. п. – є викликом для політичних еліт і виразом активності, яка в літературі називається непослідовною партисіпацією. Становить вона небезпеку для системи лише тоді, коли вона виступає в масовому масштабі (як у випадку Веймарської Республіки) чи коли з нею пов’язаний параліч парламентських механізмів (як в IV Республіці у Франції). В устабілізованих демократіях непослідовна партисіпація є явищем маргінальним, хоч іноді й при значному хвилюванні громадської думки (терроризм в 70-х рр. у ФРН і в Італії, в 80-х рр. у Франції, діяльність ІРА в Англії та Північній Ірландії). Загальний рівень участі в політичному житті в певному суспільстві – це міра, якою люди загалом активні в політиці, або, коли підійти з погляду арифметики, кількість активних людей, помножена на сукупність їхніх дій. Проте питання, що означає брати участь у політичному житті, дуже складне і вкрай двозначне. Воно порушує питання, що саме становить політичне життя. Можна, наприклад, вважати, що діяльність у лавах якоїсь політичної партії або організації, яка вважає себе за групу тиску, слід трактувати як участь у політичному житті. Але як бути з діяльністю в інших типах організацій, скажімо, в спортивних товариствах і традиційних жіночих організаціях? Адже ці організації, хоч і не є відверто політичними, визначають контекст політики, збагачують своїх активних членів адміністративним досвідом і здатні до безперечно політичних дій, якщо виникає загроза їхнім інтересам чи принципам. Існує і протилежна проблема, пов’язана з тими, хто програє в політиці: якщо люди діють, проте неефективно, можливо, тому, що становлять частину постійної меншості в певній політичній системі, то чи можна стверджувати, що вони беруть участь в ухваленні рішень? Одним з наслідків цього сумніву є те, що наявність влади становить неодмінну умову або логічний еквівалент справжньої участі в політичному житті. Якщо індивіда просто консультує якась впливова особа, що задля інформації прагне дізнатись про погляд цього індивіда, або якщо індивіда мобілізують чи наставляють під контролем когось іншого, даний індивід ні в якому суттєвому розумінні не бере участі в політичному житті. Проблема визначення участі в політичному житті стає ще виразніша, якщо розглянути, чому цю участь так цінують. Неперервна традиція теоретиків демократії, починаючи від Руссо й закінчуючи Мілем, Коулом і Керолом Пейтменом, підтримувала активну участь у політиці здебільшого не тому, що активна участь неодмінно сприяє ухваленню кращих рішень, визначених на основі утилітаристської оцінки політичних результатів, а тому, що участь сприяє розвиткові, освіті народу, надає значення людському життю й вартості взаєминам людей. Сформувалась і підпорядкована низка аргументів про те, у яких сферах найкраще брати участь великим масам людей; демократія на виробництві й передача владних повноважень дрібним територіальним одиницям пропонують, здається, найкращі можливості для співпраці великої кількості людей у здійсненні певного реального політичного контролю над своїм життям. Сумніви про вартість участі в політичному житті постають у найрізноманітніших формах. Деякі автори тлумачать апатію, принаймні в системах, де є загальне виборче право, як показник задоволення й пов’язують високі рівні політизації з нестабільними суспільствами, нездатними розв’язати основні проблеми, як-от, скажімо, Веймарською республікою в Німеччині від 1919 до 1933 р. Інші скептики вважають, що участь у політичному житті може бути пов’язана з витратами, які переважають її вартість у разі, коли постанови ухвалюють повільно, самі ці постанови неефективні, а ухвалені політичні заходи суперечать одні одним. Більшість суперечок, пов’язаних із темою участі в політичному житті, можна звести до головного судження про місце політики в реалізованому людському житті. Політична активність – це найвище можливе покликання чи просто засідання на нудних зборах? Це життєва мета чи просто інструмент створення контексту, в якому можна здійснювати набагато вартіснішу діяльність? Або, як сказав колись лорд Гейлшем, це релігія для розумного і азартна гра для дурного!
Участь у виборах (фреквенція). На сьогодні для більшості громадян розвинених демократичних країн участь у виборах є головною формою їх участі в політичному житті (політичній участі). Як зазначають Е. Губер, Д. Рушемеєр та Дж. Стівенс: “Надання великій групі людей справжнього голосу у формальному колективному вирішенні долі країни є найбільш обіцяючою основою для подальшого прогресу в поширенні влади та інших форм справжньої рівноправності”. У літературі існує погляд, що показник кількості людей, які взяли участь у виборах, може вважатись індикатором участі громадян цієї країни у політичному процесі. У більшості європейських країн голосування є обов’язковим для громадян. Так, конституція Греції зазначає, що: “Здійснення виборчих прав є обов’язковою справою. Виключення та карні санкції у кожному випадку визначаються законом.” Обов’язковий характер голосування передбачається у конституціях Бельгії, Італії та Люксембургу. У Нідерландах до 1970 р. громадяни, які ігнорували вибори каралися штрафом. За ухиляння від виборів в Італії виборцеві може бути висловлений громадський осуд від імені мера. У Австрії та Греції, як альтернатива адміністративним санкціям, допускається навіть можливість кримінальної відповідальності. Наслідком цього є досить високий рівень участі у виборах (в середньому 74 %), що значно вище, ніж у США (39-48 %). Виняток становить лише Швейцарія, де постійно фіксується найнижчий серед держав Західної Європи показник відвідування виборчих дільниць – 43,3 % (1999 р.), що пояснюється поширенням практики проведення референдумів, часта участь у яких зумовлює втому виборців. Про участь громадян країн Західної Європи у парламентських виборах можна скласти уявлення з наступної таблиці:
| Країна | Участь у виборах | Участь у виборах | Участь у виборах | Участь у виборах |
| Австрія | 81,9 % (1994) | 82,7 % (1995) | 80,4 % (1999) | 84,3 % (2002) |
| Бельгія | 93,4 % (1987) | 92,7 % (1991) | 88,7 % (1995) | 90,7 % (1999) |
| Греція | 76,0 % (1990) | 78,2 % (1993) | 76,3 % (1996) | 75,0 % (2000) |
| Данія | 83,0 % (1990) | 84,0 % (1994) | 86,0 % (1998) | 87,2 % (2001) |
| Ірландія | 68,5 % (1989) | 68,5 % (1992) | 65,9 % (1997) | 63,0 % (2002) |
| Іспанія | 70,0 % (1989) | 77,3 % (1993) | 78,1 % (1996) | 70,1 % (2000) |
| Італія | 87,2 % (1992) | 86,1 % (1994) | 82,7 % (1996) | 81,3 % (2001) |
| Нідерланди | 78,3 % (1994) | 73,0 % (1998) | 78,8 % (2002) | 79,9 % (2003) |
| Німеччина | 77,8 % (1990) | 79,1 % (1994) | 82,2% (1998) | 79,1 % (2002) |
| Норвегія | 84,7 % (1989) | 75,1 % (1993) | 74,0 % (1997) | 74,5 % (2001) |
| Португалія | 70,0 % (1991) | 67,1 % (1995) | 61,9 % (1999) | 62,3 % (2002) |
| Великобританія | 75,3 % (1987) | 77,3 % (1992) | 71,6 % (1997) | 59,4 % (2001) |
| Фінляндія | 72,1 % (1991) | 68,5 % (1995) | 65,2 % (1999) | 66,7 % (2003) |
| Франція (І тур/ II тур) | 65,7 / 69,9 % (1988) | 69,3 / 67,6 % (1991) | 67,5 / 71,4 % (1997) | 64,4 / 60,3 % (2002) |
| Швейцарія | 46,5 % (1987) | 45,3 % (1991) | 42,3 % (1995) | 43,3 % (1999) |
| Швеція | 86,7 % (1991) | 86,8 % (1994) | 81,4 % (1998) | 80,1 % (2002) |
| РАЗОМ | 76,0 % | 75,7 % | 73,9 % | 72,6 % |
| США | 48,8 % (1996) | 38,0 % (1998) | 51,0 % (2000) | 39,0 % (2002) |
Одним з кількісних показників зміни виборчої лояльності (поведінки) є фреквенція. Вказує вона на об’єм політичної участі виборців. Наскільки до 70-х рр. фреквенція в Європі утримувалася на більш-менш стабільному рівні, настільки, в 80-х рр. мала місце незначна тенденція до її падіння. Дані, які стосуються участі виборців у виборах до національних парламентів в 1979-1989 рр. подані в таблиці:
| Держава | Фреквенція в 1979-1988 рр. | Фреквенція в 1989-1995 рр. |
| Бельгія* | 93,9 | 92,7 |
| Австрія* | 91,8 | 78,0 |
| Італія* | 90,2 | 87,3 |
| Швеція | 89,5 | 86,7 |
| Ісландія | 89,2 | |
| Німеччина | 87,2 | 78,6 |
| Люксембург* | 88,3 | |
| Данія | 85,9 | 82,8 |
| Греція | 83,6 | |
| Голландія | 83,5 | 78,3 |
| Норвегія | 83,5 | 75,9 |
| Португалія | 79,9 | 68,2** |
| Великобританія | 74,8 | 77,2 |
| Фінляндія | 74,4 | 72,1 |
| Ірландія | 72,9 | 68,5 |
| Іспанія | 72,1 | 77,3 |
| Франція | 71,9 | 68,9 |
| Швейцарія | 47,7 | |
* - держави в яких голосування є обов’язковим,
** - дані з 1991 р.
Як підкреслюється в літературі, падіння виборчої фреквенції може бути потрактовано зменшенням рівня прихильності до політичних інституцій, особливо до політичних партій. Однак для того, щоб відтворити повніший образ, багато авторів враховують якісні аспекти (наприклад виборчі мотивації). Чим же зумовлюється участь у виборах? Одне з пояснень пропонує теорія раціонального вибору. Група дослідників Мічиганського університету на чолі з А. Кемпбелом пояснюють участь у виборах соціально-психологічною потребою висловити свою належність до тої чи іншої групи (класу, етносу, конфесії, поселення, партії, тощо). Тобто, виборці беруть участь в голосуванні, щоб підтримати на виборах “своїх”. Однією із найсильніших спонук участі у виборах є ідеологічна орієнтація виборців, щоправда стосується вона насамперед ідеологічно ідентифікованих виборців, тобто тих, які поділяють певну ідеологію та відносять себе до ідеологічно орієнтованої групи (правих, лівих, тощо). Іншим чинником участі у виборах є партійна приналежність громадян. Громадяни, які є членами політичних партій або тісно пов’язані з ними, звичайно беруть участь у виборах частіше, ніж безпартійні. У США, де виборці ідентифікують себе безпосередньо з Демократичною чи Республіканською партіями, 2/3 виборців постійно голосують за кандидатів “своєї” партії. Більшість виборців європейських країн голосують за ті партії, які ідентифікують себе з їхньою класовою приналежністю, релігійною конфесією, етнічною належністю, типом поселень (місто-село), або з певною ідеологією. При цьому у Великій Британії та Скандинавських країнах провідну роль відіграє соціально-класова ідентифікація виборців, а в континентально-європейський країнах – релігійно-етнічна чи ідеологічна належність. Має сенс і дуже просте пояснення поведінки виборців, що його пропонує теорія М. Фіоріни. Він стверджує, що громадяни керуються під час виборів лиш однією порівняно надійною характеристикою партій, яка їм добре відома: це те, як їм жилося, коли певна партія перебувала при владі. Їм варто лише оцінити результати партійної політики за попередній час: якщо вона привела до покращення економічної кон’юнктури і життя виборців – виборці голосують за правлячу партію чи блок, якщо ж умови погіршились – за опозицію. Суб’єктивна значущість виборів часто залежить від бажання виборця вирішити якесь конкретне питання. Цю свою потребу він може співставляти із здатністю певного кандидата чи партії зробити це. Тому широке питання представництва інтересів може набувати доволі вузького, прагматичного звучання. Уявлення про це у різних категорій може бути різним. На участь у виборах впливають й інші чинники: тип виборчої системи (у країнах з пропорційними виборчими системами участь виборців у голосуванні, зазвичай, вища); спосіб реєстрації виборців (вимога заповнювати для цього особисте подання, що діє в США, очевидно має певний стримуючий ефект), частота виборів (рівень участі виборців у голосуванні загалом перебуває в оберненій пропорції до неї) тощо. У тоталітарних та авторитарних країнах населення виявляє високу виборчу активність (не маючи при тому жодної можливості вибору) через владний тиск і можливі репресії в разі неучасті. У таких країнах вибори – це ритуал єднання влади і народу, а неучасть у них – абсентеїзм – розглядається як вияв нелояльності до влади й карається аж до позбавлення права на професію, роботу, освіту, тощо, як це мало місце в СРСР та країнах соціалістичного табору. Порівняно з надзвичайно низьким рівнем участі, що спостерігається в США (54,2 %), країни з парламентською формою правління та мажоритарними виборчими системами виглядають значно краще (тут участь у виборах в середньому становить 75 %). Однак найвищий показник участі (більш ніж 84 %) спостерігаємо в країнах з парламентською формою правління та пропорційною виборчою системою.