Ю. шведа вибори та виборчі системи
| Вид материала | Документы |
- Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
- «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
- Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
- Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
- Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
- Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
- Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
- "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
- Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.
1.3. Вибори як елемент демократії та механізм демократизації. Вибори є невід’ємним атрибутом демократичного суспільства, адже саме шляхом виборів у ньому відбувається відтворення та легітимація владних інститутів (на відміну від престолонаслідування, узурпації, кооптації, призначення). Вибори і демократія нерозривні, їх неможливо розділити або абстрагуватися один від одного. Ми також можемо сміливо стверджувати і те, що вибори є умовою становлення демократії, її ключовим індикатором і певною мірою її результатом – відповідно, лише за умови демократичного режиму вибори перетворюються на правдиве право і можливість громадян обирати напрямок суспільного розвитку і тих, кому вони довірять цей напрямок реалізовувати. Навіть елементарна демократія передбачає, що політичні рішення (у тому числі й щодо того, хто має керувати державою) приймаються більшістю голосів, а кожен громадянин має рівну кількість голосів для прийняття рішень. “Вибори,- писав Г. Алмонд,- належать до тих небагатьох демократичних механізмів, які дають змогу висловлювати різноманітні інтереси шляхом опускання бюлетенів, і через агрегацію цих голосів нація може прийняти колективне рішення, яке стосується її майбутніх лідерів та державного курсу.” Крім того, вибори є важливим знаряддям формування нового політичного менталітету. Ось чому вибори вважаються одним з головних інститутів демократії. Демократичні вибори в органи політичної влади в сучасному суспільстві є великим і важливим соціально-політичним заходом, основна мета якого полягає в легітимному відтворенні стосунків соціального представництва в системі державного керівництва і управління. Про значення виборів для розвитку свобод громадян доволі влучно зауважив Д. Кирпатрік: “Демократичні вибори носять не просто символічний характер…Це конкурентні, періодичні, представницькі й остаточні вибори, у процесі яких громадяни, які мають велику свободу критикувати уряд, друкувати свою критику і пропонувати альтернативи, обирають осіб, що приймають основні рішення в уряді”. Американські вчені К. Давіша та Б. Паррот здійснюють великий дослідницький проект присвячений політичному розвитку посткомуністичних країн Європи. У 1997 р. в рамках проекту було надруковано два збірника під загальною назвою “Демократизація та політична участь: дослідницькі концепції та методології”. У них пропонується процедурне визначення демократії як політичної системи, у якій формальні та неформальні лідери визначаються на регулярних виборах, які відбуваються на принципах конкурентності та таємності, з правом голосу для всього дорослого населення. Вони вважають, що лідери, які обираються на таких вільних та чесних виборах, повинні більш уважно, ніж лідери авторитарних держав, реагувати на бажання та потреби населення. Громадянські свободи та політичні права – два концептуальних виміри демократії. Чим ширшими є права, якими користується населення, тим вищим є рівень демократії. Аналіз законів та політичної практики дозволяє зробити висновок про те, наскільки загальним є активне та пасивне виборче право, наскільки вільно лідери можуть змагатись під час виборчої кампанії. Процес демократизації, на думку дослідників, починається з проведення вільних виборів, а далі закріплюється гарантіями політичних свобод і громадянських прав. Таким чином, вибори відіграють ключову роль у визначенні як самої демократії так і процесу демократизації. Формування електорального простору як місця зустрічі попиту та пропозиції на політичному ринку, що формується є однією з найважливіших складових процесу демократизації в посткомуністичних країнах. Однак, як зазначають учені, в більшості посткомуністичних країн переважає тенденція розглядати парламентські вибори як спосіб уникнення неконституційних зіткнень. Аналізуючи хід виборів в посткомуністичних державах вони вказують на значні можливості “посткомуністичної маніпуляції” виборами. Так, за винятком Таджикистану та Туркменії, у всіх посткомуністичних країнах відбулись хоча б одні вибори, які спостерігачі загалом оцінили як вільні та конкурентні. У 16 з 27 країн такі вибори відбулися кілька разів. Однак лише деякі з цих країн змогли добитись значного прогресу у становленні стабільної демократії. У багатьох країнах насилля не зменшилося, довіра до політичних лідерів не зросла, а населення не вважає вибори достатнім інструментом для справжнього розриву з минулим. Це ставить перед дослідниками питання про те чи сприяють регулярні вибори утвердженню принципів та норм демократії в умовах, коли інші риси розвинутих демократій – громадянське суспільство, верховенство закону та стабільна ринкова економіка – відсутні або недостатньо розвинені. Визначивши вільні вибори головним критерієм демократичної трансформації, Захід наділив їх тією роллю, яку ці вибори ніколи не відігравали при формуванні демократії в західних країнах. Визнання вільних загальних виборів головним критерієм демократії засноване на переконанні, що такі вибори можуть відбутися лише при досягненні певних попередніх умов. Це вірно для західних держав, але не для посткомуністичних держав, жодна з яких не володіє повним набором тих передумов, які існували на Заході до моменту запровадження вільних загальних виборів, а саме: правова держава, громадянське суспільство та демократична політична культура. Таким чином, вибори стали розглядати вже не як результат відповідного процесу, а як інструмент стимулювання цього процесу, тобто їм відводиться така роль, яку вони на Заході не відігравали. На думку дослідників, вибори частково виконували цю функцію в країнах Центральної Європи, але в більш складних умовах пострадянських суспільств їм цього зробити не вдалося. Більше того, виникає питання, чи можуть “хороші” вибори в поганих умовах ускладнити перехід до демократії. Наскільки допомагають будівництву демократії вільні та чесні вибори, які приводять до влади ганстерів, антисемітів, антидемократично налаштованих комуністів та фашистів?
2. ПОЛІТИЧНІ ВИБОРИ: CУТЬ, ФУНКЦІЇ, УЧАСНИКИ.
2.1. Суть політичних виборів. Справжні та несправжні вибори. Процедура безпосереднього обрання або висунення осіб шляхом відкритого чи закритого (таємного) голосування для виконання громадських функцій, один із способів інституювання державної влади, найпоширеніший механізм створення органів та інституцій влади. Комплекс заходів, пов’язаних з формуванням керівних органів держави на всіх її рівнях – загальнонаціональному та місцевому. Вибори є центральним елементом демократичного політичного процесу, визначальна характеристика участі громадян у політичному житті демократичних країн. У процесі виборів відбувається передача громадянами свого права керувати державою через індивідуальне голосування представникові (президенту, губернатору, меру чи конкретному представницькому інституту, наприклад парламенту) на чітко окреслений тимчасовий період. Різниця між наявністю та відсутністю вибору має фундаментальний характер. При наявності вибору (справжні вибори) виборцю пропонується вибрати одного з кількох кандидатів чи партій. Справжні вибори забезпечують виборцям реальний вибір, вони мають проводитися на основі насамперед політичного плюралізму, ідеологічної багатоманітності при дотриманні права на свободу думки і слова, вільного вираження поглядів і переконань. Справжні вибори дають можливість на власний розсуд зробити усвідомлений і неупереджений вибір з-поміж різних кандидатів, партій тощо. Вибори без вибору (несправжні вибори) означають, що на суд виборця виноситься лише один кандидат чи лише одна програма. Можна проголосувати лише “за” чи “проти”. Подібна практика може відповідати природі референдумів, а не виборів: адже вона дозволяє схвалити або несхвалити правлячу групу, а висловити підтримку комусь іншому неможливо. Фактично ж і несприйняття правлячої групи відбувається надзвичайно складно, особливо якщо врахувати той факт, що саме вона й монополізує підрахунок голосів. Вибори без вибору є ознакою недемократичних режимів. Якщо існують різного характеру обмеження, які стосуються можливості та свободи вибору, але не заперечують їх цілком, то такі вибори називаються квазіконкурентними. Щоб виборець міг вибирати у істинному сенсі цього слова, повинен мати він можливості вибору і свободу вибору. Для конкурентних виборів у ліберально-демократичних конституційних державах притаманні певні формальні засади (процедури), які дають можливість стверджувати, що вибори відбувалися відповідно з волею виборців. До засад, що забезпечують легітимацію й одночасно визначають нормативне значення ліберально-плюралістичної демократії належать: 1) виборча пропозиція, яка з однієї сторони підлягає визначенню рівним виборчим критеріям (свобода виборчої агітації), а з іншої не може заміняти рішення електорату, 2) змагання кандидатів, яке пов’язане з конкуренцією між політичними програмами, 3) рівність шансів в час виборчої агітації (кандидатів та виборчої кампанії), 4) свобода вибору, яка забезпечується таємницею голосування, 5) виборчі системи (правила переведення виборчих голосів у мандати), які не можуть бути політично некоректними або такими, що наражають на небезпеку демократичні результати виборів (через деформацію волі більшості виборців), 6) каденційність виборчого рішення (можливість та свобода не є обмеженими на майбутніх виборах через попередні прийняті рішення). Становить це канон, якщо йдеться про нормативні риси ліберально-плюралістичної концепції демократії, котрому реальність не завжди абсолютно відповідає. Однак є це можливим для перевірки. Можна поставити запитання чи тим постулатом здійснюється задоволення більш менш конкурентний характер виборів в ліберальних демократіях і реально забезпечується рівень рівності шансів конкуруючих політичних платформ. Попри партійну та виборчу дійсність вибір у репрезентативних демократіях, не слід було б закривати очі на емпірично підтверджений стан обмеженого плюралізму, діяльності груп інтересів, обмеження відкритості, обмеження суспільного та політичного виміру сформалізованих конкурентних виборів і т. д. Було б однак такою самою помилкою, коли б критично реагуючи на такий стан речей, згадувати фундаментальну різницю між конкурентними виборами в західних демократіях і неконкурентними виборами в диктаторських системах. Класифікуючи вибори з огляду на рівень конкуренції, який вони допускають маємо можливість робити висновки про структуру політичної системи. Загалом можемо виділити наступні пари стосунків: конкурентні вибори – ліберально-демократична система, квазіконкурентні вибори – авторитарна система, неконкурентні вибори – тоталітарна система. Таке розмежування означає не більше ніж те, що відмінності поміж політичними системами визначаються відмінностями типів виборів і що, змінюючи виборчу систему ми також змінюємо політичну систему. У диктатурах люди не прагнули і не прагнуть виборів, однак вільних виборів. Диктаторські стосунки розбиваються конкурентними виборами, запроваджуючи ліберальні та демократичні компоненти. І навпаки, запровадження автократичних порядків відбувається одночасно з обмеженням конкурентної складової виборів, щоб і ця перешкода остаточно була усунута.
Виборчий ринок. Політику здійснювано на ринкових площах міст принаймні з часів античної Греції. Аналогія між політичним обміном і ринковим обміном спадала на гадку багатьом мислителям протягом не одного сторіччя, проте формально виразили її лише у ХХ ст. Коли дотримуватись аналогії з ринком, виборців порівнюють зі споживачами, організовані інтереси – з виробниками товарів, а політиків – з підприємцями і крамарями. Вважають, що кожен політичний агент максимізує корисність, підлягає бюджетним обмеженням (тобто може порядкувати тільки обмеженою кількістю грошей або числом голосів). Як і кожна аналогія, аналогія між ринком і політикою може виявитись небезпечною, якщо дотримуватись її буквально.
2.2. Значення виборів у різних політичних системах. У різних політичних системах вибори мають різне суспільне значення. Засаднича різниця полягає в тому, чи виборець обирає між кількома партіями і його вибір є вільним. З факту застосування виборів у ліберально-демократичних, авторитарних і тоталітарних політичних системах можна зробити наступні висновки: 1. Розуміння виборів розрізняє політичні системи, 2. Сутність виборів у різних політичних системах не є однаковою, 3. Функції виборів розрізняються залежно від політичних систем.
Вибори у ліберально-демократичних системах. Вибори становлять суть ліберальної демократії. У відповідності з цим політичне керівництво в державі є результатом виборів. Підтверджує це тісний зв’язок між виборами та демократією: без вборів, без відкритого змагання соціальних сил і політичних груп за владу, немає демократії. Конкурентні вибори є сутнісною рисою демократії і одним із показників, що відрізняє демократію від інших форм правління. Уряд, що виник в результаті загальних та вільних виборів визнається як легітимний та демократичний. Конкурентні вибори легітимізують політичну систему як цілісність, з двох причин: легітимізаційна формула яка через процедуру виборів формує систему здійснення влади, а друга – легітимізація у сфері свідомості, яка стосується діяльності політичної системи у якій джерелом політичного лідерства є вільні вибори. Мають вони принципове значення для західних демократій. Представлене значення конкурентних виборів відповідає ліберальній концепції демократії. У ній стверджується, що політичне панування у демократії не ліквідується, а лише зазнає контролю шляхом поділу влади, поваги до прав людини, прав та шансів опозиції, а також у самому процесі формування влади. Такі підходи знаходяться в опозиції до радикальної ідеї демократії. Згідно з нею панування людей над людьми повинно бути взагалі знищене. Тому вибори не були в стані нічого змінити, звідси й слідує їх недооцінка. До того часу, доки експерименти з радикальною демократією не довели свою життєвість, ліберальна концепція демократії досить добре застосовується в західних індустріальних демократіях, у т.ч. в Латинській Америці та багатьох державах Східної Європи. У багатьох розвинених країнах ліберальної демократії вибори та голосування є істотним елементом демократичної партисіпітації (участі). Хоча самі вони становлять лише одну з поміж багатьох її форм, таких наприклад як членство у партіях або профспілках або участь в демонстраціях. Вибори мають однак настільки важливе значення, що для більшості громадян становлять єдину форму політичної участі. Форми безпосередньої демократії (референдуми, плебісцити) застосовується у різні періоди лише у ліберальних демократіях. Однак емпіричні дослідження вказують що хоч засади рівності збільшують інтенсивність політичної участі проте завжди лише меншість суспільства впливає на процес прийняття рішень. Більшість громадян, що приймають рішення – за винятком окремих ситуацій – є політично байдужими. Меншість, що приймає рішення походить з вищих суспільних верств. Проте ”не пристосування нижчих соціо-економічних верств (у виборах) не є таким глибоким як у випадку більш організованих форм активної партисіпації, таких як членство у політичних партіях, участь у виборчій боротьбі, приналежність до організованих груп інтересів чи народних ініціатив.” Хоча правдою є те, що вибори становлять лише одну з форм політичної участі, однак це не применшує їх значення. Оскільки вони уможливлюють політичну участь масовому виборцеві, підтверджуючи тезу про зростання ролі виборчих рішень у політичному процесі.
Вибори в тоталітарних системах. Так звані соціалістичні країни з колишнього Східного блоку є класичним, історичним прикладом політичних систем з неконкурентними виборами. Демократія розумілась тут абсолютно по-іншому. Панування комуністичної партії і її право на здійснення влади ґрунтувалося не на виборах, які не приводили до легітимізації влади. Керівництво комуністичної партії не базувалося на виборах. Легітимація системи влади, здійснення влади партією обґрунтовувалися історичною місією, яка у відповідності з об’єктивними вимогами суспільного розвитку – належала робітничому класу і його марксистсько-ленінській партії. Вибори були інструментом реалізації панування, а не його критерієм. Були вони повністю під контролем партії та державних органів. Опозиція не мала жодних можливостей для участі у них і вираження своїх поглядів.
Вибори в авторитарних системах. У авторитарних системах вибори організовуються для того, щоб підтвердити політичне становище влади. Прикладом тут може слугувати Мексика, де до 70-х рр. ХХ ст. важко було уявити, щоб гегемонічна партія – Революційна Інституційна партія, зазнала поразки на президентських чи парламентських виборах. Про зміну політичної влади не могло бути й мови. На відміну від тоталітарних політичних систем, у авторитарних політичних системах політична опозиція має обмежені можливості для існування та артикуляції своїх поглядів. Опозиційні політичні партії мають тут право на легальне існування. Політична участь у цьому випадку проявлялась або в неучасті в голосуванні або в негативному голосуванні. Контроль над виборчим процесом в авторитарних системах не є таким витонченим та досконалим як при тоталітаризмі. Результати виборів, які не ставлять під сумнів підтримку прорежимної партії чи коаліції, можуть показувати різний рівень їх підтримки виборцями. Повинні ми однак пам’ятати, що в авторитарних політичних системах набагато більше ніж у тоталітарних змагання набагато ближче наближається до демократичного ідеалу, визначеного вільними виборами. Крім того виявляється, що виборче право реформується таким чином, щоб громадяни мали враження, що наближається воно до демократичних стандартів. Тут знову Мексика становить класичний приклад: з 60-х рр. у кожних виборах змінювалося виборче законодавство, однак лише з 90-х рр. почалися правдиві політичні реформи спрямовані на конкуренцію та відкритість.
2.3. Функції політичних виборів. Вибори як акт і як процес виконують широкий спектр функцій в забезпеченні життєдіяльності суспільства. Соціальне значення виборів полягає в тому, що вони створюють парламент, обираючи наперед визначену кількість депутатів, які повинні здійснювати законодавчу владу протягом певного терміну, відображають групові та індивідуальні преференції виборців і у своїй діяльності орієнтуються на основні групові соціальні інтереси; визначають рівень політичної підтримки виборцями діючих у країні політичних партій на момент виборів, тим самим формується і суспільно визначається співвідношення відомості та впливу основних акторів національного політичного процесу на період до наступних виборів; передбачають тих, хто сформує уряд, за умов існування двопартійної або двоблокової партійної системи або опосередковано сприяють формуванню урядової коаліції; під їхнім впливом формується інтегрована або дезінтегрована опозиція у парламенті; роблять політичну систему країни легітимною в очах власних громадян та міжнародного співтовариства. Важливою умовою виборів є наявність кандидатів – претендентів. Їх має бути більше ніж мандатів, за які вони змагаються. Щоправда мінімалістська теорія демократії, запропонована Ж. Шумпетером у роботі “Капіталізм, соціалізм і демократія”, не вимагає від виборців визначити політику або її напрямки. Виборці мають лише зробити вибір між двома командами, що змагаються за контроль над урядом. Одна з цих команд сформує опозицію і альтернативу до уряду. Через вибори громадяни отримують оптимальний механізм і засіб особистої участі у політичному житті власної країни. Для багатьох громадян вибори стають єдино можливою формою їх активної участі у політичному житті. Вибори сприяють виробленню у виборців відчуття, що кожен конкретний виборець причетний до прийняття рішень щодо того, хто буде представляти його інтереси у парламенті. Віддаючи свій голос на виборах, громадянин республіки немовби укладає своєрідну угоду з певною політичною силою (партією чи окремим депутатом) про тимчасове передання їй частки влади. Вибори є сучасною, цивілізованою, правовою формою завоювання й оновлення влади, приведення її структур та діяльності у відповідність до потреб життя. Вибори – це демократичний спосіб формування і змінювання (періодичного чи позачергового) особового складу органів державної влади або підтвердження їхніх повноважень на новий, визначений строк. Вибори застосовуються під час демократичного формування керівних органів державної влади, партій, суспільних організацій, коли визначають представників певної громади, делегатів до представницьких зборів, з’їздів тощо. Виборами слід називати й ухвалення колегіальних (спільних) рішень (голосуванням чи за принципом консенсусу), коли якась думка визнається всіма або більшістю як спільна, як така, що є обов’язковою для всіх. Вибори – це висловлювання волі народу як суверенного, верховного суб’єкта влади, а з іншого боку – своєрідне широкомасштабне опитування громадської думки, завдяки якому вдається отримати інформацію про погляди, настрої, інтереси різних верств населення. Найважливішим наслідком політичних виборів є визначення вищого авторитету в суспільстві, того, що всіма визнається як беззаперечна, доконечна необхідність. Разом з тим вибори покликані виконувати й іншу функцію – бути знаряддям представництва часткових, окремих, корпоративних, групових інтересів, потреб, позицій тощо на державному рівні. Щодо цього головним наслідком виборів має бути якомога адекватніше відтворення у структурі депутатського корпусу існуючої в суспільстві соціальної структури, розмаїття соціальних інтересів. Завдяки виборам відбувається легітимація політичної системи й уряду, здійснюється представництво суспільних груп, верств і соціальних позицій, конкурентна боротьба й розв’язання конфліктів у суворо визначених межах закону, процедур і регламентів. Соціальна значущість виборів полягає в тому, що вони є одним із суттєвих елементів політичного самоствердження громадян, політичної самоорганізації громадянського суспільства, сприяють виробленню навичок публічної, справжньої, а не уявної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної влади. В залежності від того яку з концепцій демократії ми сповідуємо від того й залежить трактовка головних функцій виборів. Можна трактувати вибори як акт: завдяки якому відбувається артикуляція симпатій виборців до тих, кого обирають, завдяки якому відбувається формування функціональної репрезентації, завдяки якому здійснюється контроль над урядом або як своєрідний клапан безпеки у співпраці громадян та партій і дає політичному класу можливість прийняття рішень, які потребують консенсусу. Дані метатеоретичні висновки стосуються держави та суспільства, які мають зовсім різні функції, причому критичне ставлення щодо системи, яке мало місце в контексті подій 1968 р., зумовило те, що дискусія довкола інституційних проблем знову спричинила інтерес до загальних питань суспільного розвитку. На практиці не слід говорити про одну функцію, що її виконують вибори. Швидше вони одночасно виконуюють кілька функцій, які здійснюються одночасно та історично виступають у різних комбінаціях. Одночасно має місце як вираження симпатій, так і формування політичної репрезентації та політичний контроль щоразу в різних пропорціях у просторі та часі. Ця змінність функцій та цілей є очевидно одним із чинників, які дозволяють виборам пристосовуватися до умов середовища, яке змінюється та до вимог системи. Найважливішими детермінантами специфічних функцій є соціальні, інституційні та політичні умови різних країн. У сфрагментаризованих суспільствах вибори будуть мати функцію або представництва політичних інтересів різних соціально-культурних груп або подолання політичного протистояння через формування більшості. У Малайзії функція виборів є функцією репрезентацією всіх етнічних та релігійних груп та одночасно формування більшості, яка сформує уряд. При цьому стараються обмежити конкуренцію між політичними партіями. У гомогенних суспільствах вибори будуть мати функцію стимулювання конкуренції між політичними партіями з приводу політичного лідерства. Конкуренція з приводу здобуття більшості має місце лише у системах з невеликою кількістю партій. У багатопартійній системі загострюється змагання за вищий відсоток голосів, оскільки значення отриманих голосів визначає місце партії в системі державного врядування. Загалом існує три структурні чинники, які визначають конкретні функції виборів: 1) соціальна структура: питання про класи, верстви, етнічні групи, релігію, групи інтересів і глибина суспільних розмежувань, 2) структура політичної системи: питання про те, чи держава керується у парламентським режимом чи президентським, а якщо парламентським то маємо перевагу парламенту чи уряду, чи унітарне чи федеративне суспільство, чи способи вирішення конфліктів є конкурентні чи коопераційні, 3) структура партійної системи: питання про кількість партій (фрагментаризацію), їх ідеологічну дистанцію (поляризацію), ступінь структуризації (інституалізації) партійної системи. Існує величезна кількість функцій, які виконують вибори. Принципово вони є різними у трьох різних типах політичних систем.