Запорізький Центр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції
| Вид материала | Документы |
- Державна програма підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців, 420.17kb.
- Ами було І залишається підвищення спроможності організацій громадянського суспільства, 182.87kb.
- Указ президента україни, 43.96kb.
- Державна цільова програма інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 445.19kb.
- З виконання Державної цільової програми інформування громадськості з питань євроатлантичної, 167.55kb.
- Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 3050.34kb.
- Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 1083.34kb.
- Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 2188.51kb.
- Правила торгівлі на ринках затверджено Наказом Міністерства економіки та з питань європейської, 267.46kb.
- Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 79.49kb.
Володимир Ващенко
ст. викладач кафедри економіки та підприємництва ЗНУ
ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ
Проблема захисту Батьківщини завжди була, є і буде актуальною. Події 2008 року у Грузії показали, що можливість військового конфлікту стала, на жаль, реальною для України. Не дивлячись на великі кошти, вкладені у переозброєння та перенавчання грузинської армії, вона була переможена за півтори доби. Сам собі задаєш питання. Хіба мало в Україні людей з російським громадянством, яких російське керівництво, за нагоди, буде «обороняти»? Хіба слабка в Україні «п’ята колона»? Хіба захистять Україну статуси «неприєднаності», «нейтральності»? І коли навіть у роздумах таких великих моральних російських авторитетів як Солженіцин, Лихачов можна знайти зневагу до України, то що казати про «задорнових» та інших пересічних російських громадян?
Все ж, мені здається, у громадян України має вистачити глузду з повагою ставитися до представників будь-якої нації, громадян будь-якої країни, не забуваючи, що на своїй землі господарі – ми.
Слід розуміти, що для України членство в НАТО - це приведення оборонної, політичної, соціально-економічної системи України до загальноприйнятих на євроатлантичному просторі стандартів, тобто входження України до спільноти розвинутих демократичних держав, якими є країни-члени НАТО. Україна отримає якісно нові гарантії військової безпеки щодо свого державного суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів, що унеможливить такі події, як втручання іноземних держав у виборчий процес, конфлікт навколо о. Коса Тузла, незаконне утримання українських навігаційних об'єктів або висадка іноземного десанту на територію України без її дозволу.
Показово, що за допомогою НАТО була ліквідована аварія на колекторних спорудах Харкова у 1995 році. Навесні 2001 року саме НАТО надало Україні допомогу у ліквідації катастрофічних наслідків повеней.
Крім того, Україні слід прямувати до євроінтеграції та отримання ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО) і з суто економічних міркувань. Адже складовою частиною ПДЧ є саме економіка. Нам належить без зайвого галасу здійснювати необхідні економічні перетворення.
Так, згідно цільового плану Україна – НАТО на 2008 рік Україна повинна проводити збалансовану економічну політику, спрямовану на досягнення зростання ВВП, стримування інфляції, збільшення реального приросту середньомісячної заробітної плати, поліпшення соціального захисту населення, модернізацію пенсійної системи.
В рамках цього плану Україна повинна зміцнювати свою енергетичну безпеку, підвищити ефективність процесів приватизації, забезпечити стабільність інвестиційного середовища, реалізувати Державну програму реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу.
Як на мене, то це добрий план, але він не виконується. Мабуть тому, що, по-перше, у владних структурах країни немає єдності; по-друге, немає реального перспективного плану розвитку країни на тривалий термін; по-третє, світ сьогодні охопила економічна криза. А резерви для розвитку є. Український народ повинен зажадати відокремлення влади від бізнесу, не на словах, а на ділі позбутися корупції. Влада має дбати про загальнонаціональні економічні інтереси. Важко зрозуміти, чому свого часу Україна передала російському ЧФ свою частку поділеного радянського військового флоту за ціною одного старого крейсера (521 млн. дол.) в той час, як її реальна вартість могла дорівнювати майже 6,5 млрд. дол. А чому в нинішні часи за оренду кримської землі росіяни сплачують лише 97,75 млн. дол. щорічно, хоча за різними, навіть заниженими, розрахунками вони повинні сплачувати від 250 млн. дол. до 1,5 млрд. дол. щорічно. Більше уваги слід приділяти підвищенню продуктивності праці, зменшенню енергоємності виробництва, бо в нас енергоспоживання на одиницю виробленої продукції приблизно в 5 разів більше, ніж у розвинутих країнах.
Український народ можна об’єднати на шляху до Європи спільною працею для подолання економічної кризи, єдиною патріотичною метою досягнення чільних місць в світовому рейтингу людського розвитку. А для цього перш за все слід навчитись поважати себе, своє минуле і майбутнє.
Євген Цокур
докторант Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова (м.Київ).
ВПЛИВ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ НА СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ
Суспільно-політичні зміни в Європі та Україні початку 90-х років ХХ ст. засвідчили актуальність та необхідність реалізації різноманітних інтеграційних моделей. Трансформація євроатлантичних інституцій спонукала до пошуку ефективної моделі взаємодії з ними та набуття певного досвіду, в т.ч. й у частині становлення дієвого та впливового громадянського суспільства в Україні. Будучи тривалий час відстороненою від світових суспільно-політичних процесів, українська політична система наслідувала моделі взаємодії держави та суспільства, що склалися в ще в радянський період і в яких ідея громадянського суспільства не знаходила відображення. Використання європейського досвіду становлення та розвитку громадянського суспільства, безперечно, пожвавить та оптимізує як процес українського державотворення, так і євроінтеграційні процеси загалом.
За останні роки зазначена проблема знайшла своє відображення в багатьох наукових дослідженнях, які стосується, в тому числі, і проблем євроінеграційних процесів та місця в них України. Позитивним є те, що більшість дослідників об’єктивно та неупереджено підходять до аналізу проблематики ролі громадянського суспільства в українському державотворенні та легітимаційних процесах, відверто вказують на численні проблеми та негаразди в цій галузі.
Розвиток політичної думки засвідчує наявність низки проблем, серед яких однією з головних є відсутність загальновизнаної власної концепції громадянського суспільства. Сучасна політична наука, і українська і європейська, не дає єдиного визначення та тлумачення терміну «громадянське суспільство». Кожен із дослідників має можливість подати власне бачення сутності, функцій та місця ідеї громадянського суспільства у сучасному суспільно-політичному житті та політичній науці.
Політична практика доводить, що ця ідея має безпосередній вплив на політичні інституції держави та політичні організації суспільства. Ідея громадянського суспільства, як незалежного від влади об’єднання людей з метою більш ефективного захисту власних інтересів шляхом безпосереднього впливу на діяльність політичних та державноуправлінських інституцій, не є новою. Протягом кількох століть ця теорія вдосконалювалася та набирала практичної цінності та значимості, пройшовши значний шлях трансформацій та вдосконалення. Виходячи із сучасного стану дослідженості проблеми та домінуючих концепцій можна зазначити, що громадянське суспільство — це стійке до зовнішніх впливів об’єднання вільних особистостей з метою творення альтернативних, по відношенню до існуючих владних та державних структур, інституцій управління, головною метою яких є захист приватних та суспільних інтересів від посягань держави та сприяння можливості самореалізації особистості в різних галузях суспільно-політичного, економічного, духовного життя.
Реалії українського сьогодення підтверджують значимість зазначеної вище проблеми. Курс на побудову правової, соціально-орієнтованої держави неминуче призводить до необхідності появи дієвих інституцій громадянського суспільства. Проте практика політичного життя демонструє значні проблеми в цій сфері. Причому ці проблеми носять зазвичай не лише технологічний чи організаційний характер, а мають більш глибокі світоглядні коріння.
Від часу здобуття незалежності український політикум та суспільство так і не спромоглися усвідомити істину, яка стала нормою сучасного державотворення в більшості демократичних країнах світу. Істина ця проста у формулюванні, але складна у реалізації. Суть її полягає у тому, що шляхи та методи творення чи модернізації державності не можуть носити номінально задекларований характер, а найчастіше є наслідком тривалого історичного процесу, який полягає у пошуку компромісу між інтересами представників владних структур, інстанцій та привалюючими в суспільстві настроями щодо форми та моделі державності.
Спроби нав’язати певну модель державотворення, «підігнавши» під неї структуру органів влади та ідею громадянського суспільства, механічно залучивши до цього процесу суспільство, щоразу, як свідчить світова практика, зазнавали невдачу. Тому саме звернення до європейського та світового досвіду, де інституції громадянського суспільства є дійсно впливовими та дієвими, позбавило б частини зазначених проблем та недоліків.
Треба зазначити, що громадянське суспільства не має і не може бути інструментом державних та владних інстанцій в реалізації їх політичних намірів. Європейський досвід засвідчив актуальність цієї позиції. Сутність громадянського суспільства полягає у конструктивній опозиції до влади, суспільному контролі за її діяльністю. Спроба об’єднати задля «великої мети» потенціал громадянського суспільства та держави під загальним керівництвом державних інституцій неминуче призведе до формалізації та вихолощення ідеї громадянського суспільства і, як наслідок, до його перетворення на інструмент державної політики, що є характерним для авторитарних та тоталітарних режимів.
Олена Тупахіна
зав. відділом міжнародних зв’язків та роботи з іноземними студентами ЗНУ
НАУКОВІ ЗВ’ЯЗКИ ЗНУ З УНІВЕРСИТЕТАМИ КРАЇН-ЧЛЕНІВ НАТО: ПІДСУМКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ.
Для Запорізького національного університету активна міжнародна діяльність є одним із пріоритетних напрямків загальної стратегії його розвитку. Чільне місце в ній посідає розширення наукових та освітніх зв’язків із країнами євроатлантичної спільноти. За останні 15 років їх географія невпинно розширюється. Сьогодні вона охоплює такі країни-члени НАТО, як США, Великобританія, Канада, Німеччина, Франція, Іспанія, Португалія, Норвегія, Данія, Нідерланди, Естонія, Польща, Болгарія та інші.
Дуже важливо, що одним із головних ініціаторів поглиблення співпраці ЗНУ з науковими установами країн Заходу виступає саме Північноатлантичний Альянс. Протягом 2004-2007 років університет брав участь у програмі НАТО «Наука заради миру та бепеки». Партнерами ЗНУ за науково-дослідними проектами під егідою НАТО виступали Центр біологічних досліджень м. Туксон, штат Арізона та Інститут біорізноманіття та еволюційної біології м. Валенсія (Іспанія). За результатами проекту INTAS “Оцінка ефекту інвазійного виду на локальні угрупування кефалей у Середземномор’ї: вивчення угрупувань паразитів” (Координатор В.Л. Сарабєєв) описано 11 нових видів паразитичних організмів і обґрунтовано один новий рід паразитів кефалевих риб Середземноморського басейну та Японського моря, побудовано веб-базу даних про паразитів кефалевих риб Світового океану, видано 1 монографію, захищено 1 кандидатську дисертацію.
За результатами проекту НАТО «Управління популяціями великих хижих риб від економічно важливих видів до інвазійних, збиткових для господарства» (координатор Ю.Г. Кузьменко) визначено найбільш ефективні заходи для покращення експлуатації та охорони популяції щуки у водосховищах Дніпра, зібрано дані для розрахунку лімітів промислового вилучення щуки на Каховському водосховищі, зроблено 19 публікацій за результатами проектів у фахових зарубіжних і вітчизняних виданнях.
Постійно розширюється наукова співпраця й на «двосторонній» основі. Понад 15 років триває плідне співробітництво Запорізького національного університету із навчальними закладами, громадськими організаціями й установами США. Вагомість внеску ЗНУ у розвиток україно-американських зв’язків на реґіональному рівні підкреслюється численими візитами поважних гостей. Так, у березні 1999 року ЗНУ відвідав посол США Стівен Пайфер, а в січні 2007 - Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні пан Вільгельм Б.Тейлор.
З 1993 року університет співпрацював з 15 вищими навчальними закладами США. Викладачі ЗНУ стажувалися у Стенфордському університеті, Університеті Род-Айленда, Мерілендському Університеті, Університеті Фресно Пасифік, Делаварському університеті, а також у низці коледжів і спеціалізованих шкіл. Загалом, починаючи з 1993 року, в університеті працювало близько 100 американських фахівців, а Сполучені Штати відвідали з академічною метою 50 викладачів і 60 студентів ЗНУ.
В університеті регулярно проводяться різноманітні заходи за підтримки Посольства США – міжнародні конференції, презентації програм академічного обміну тощо. У травні 2008 р. дві студентки факультету журналістики вибороли призове місце на конкурсі короткометражних фільмів, що проходив у Лос-Анжелесі під егідою ЮНЕСКО.
Багаторічне плідне співробітництво пов’язує Запорізький національний університет із Францією. Як провідний франкофонний центр реґіону, ЗНУ зробив вагомий внесок у зміцнення міждержавних зв’язків через підвищення взаємної поінформованості і зацікавленості народів двох країн. На визнання високих досягнень ЗНУ у справі популяризації французької мови і культури у реґіоні університет неодноразово відвідували Надзвичайні і Повноважні Посли Франції в Україні пани Домінік Шассар і Гійом Касперський, радники й аташе Посольства Франції з гуманітарних питань, делегації представників освіти і культури Франції. Серед викладачів кафедри романської філології ЗНУ – двоє кавалерів французького Ордену Академічної Пальми.
Серед найважливіших етапів розвитку франко-українських взаємовідносин у ЗНУ – супровід дистанційного навчання студентів ЗНУ у Руанському університеті за програмою „Темпус”, участь у програмі „Викладачі без кордонів”, створення Французького лінгвістичного центру з підготовки до складання іспитів на міжнародні сертифікати DELF і DALF, організація численних культурних заходів спільно з Центром „Альянс Франсез”.
У 2007 році до пріоритетних напрямків співпраці ЗНУ з Французькою республікою додалося впровадження в університеті білінгвальної освіти для студентів і викладачів немовних спеціальностей. З метою обговорення формату участі Посольства Франції у реалізації проекту „Французька мова професійного спрямування” ЗНУ відвідали Аташе з питань співробітництва в галузі французької мови пан Мішель Максимович і директор Центру „Альянс Франсез” пан Йоан Шитерер. Гідно оцінюючи науковий потенціал факультету іноземної філології ЗНУ, французька сторона запропонувала декану факультету Г.Ф.Морошкіній завітати до м. Севр, Франція, для підготовки матеріалів до курсу білінгвальної освіти на історичному й математичному факультетах.
У 2008 році стосунки з француькими партнерами вийшли на якісно новий етап. За умовами угоди про співпрацю з університетом м. Ман у ЗНУ впроваджується програма подвійного диплому для трьох спеціальностей. Учасники програми матимуть змогу одночасно отримати два магістерські дипломи, французбкий і український.
Результативно співпрацює ЗНУ і з провідними навчальними закладами та підприємствами Німеччини. Так, у рамках співробітництва з Університетом прикладних наук Магдебург-Стендаль на факультеті соціальної педагогіки та психології ЗНУ створено лікувальну амбулаторію для дітей з особливими потребами; виконано спільний проект «Навчаємось і працюємо разом», впроваджено викладання спецкурсу «Музична терапія», проведено студентські конференції, дистанційні лекції та семінари в режимі реального бачення.
Співробітництво нашого університету з університетами і установами Німеччини впроваджується у напрямку сприяння вивченню іноземних мов та розвитку нових спеціальностей. При ЗНУ працює «Центр вивчення німецької мови», створений у 2006 році за підтримки Гете-Інституту (філія у м. Київ). У Центрі ведеться підготовка слухачів із подальшим отриманням сертифікату міжнародного зразку, а викладачі Центру мають можливість підвищити кваліфікацію в Німеччині.
На сьогодні університет є єдиним в Україні, де з жовтня 2005 року в рамках проекту «Сократ-Еразмус: Європейські перспективи соціального включення» впроваджується міжнародна навчальна кредитно-модульна програма з підготовки європейських магістрів за спеціальністю «Магістр соціально-педагогічних наук», заснована у 2004 році представниками 14 університетів із 10 країн Європи (Німеччини, Румунії, Португалії, Великобританії, Угорщини, Швеції, Норвегії, Нідерландів, Естонії та України) і акредитована за найвищим рівнем AHPGS (Агентство для курсів у галузі соціальної роботи), м. Брюссель, Бельгія.
Триває співробітництво з Ягелонським університетом (м. Краків, Польща), де полоністи ЗНУ проходять культурологічно-мовний практикум. Активно розвиваються і стосунки ЗНУ з Болгарією. Цього року за підтримки МОН та Посольства Болгарії в Україні на філологічному факультеті ЗНУ працює викладач з Пловдивського університету ім. Паїсія Хілендарського. Результативним є й досвід партнерських стосунків з Університетом Редбауд, м. Наймеген, Нідерланди. У рамках укладеної Угоди про співробітництво між нашими навчальними закладами нідерландські викладачі у 2007 році працювали на історичному факультеті й факультеті менеджменту ЗНУ, а фахівці історичного факультету ЗНУ мали змогу проводити наукові дослідження в Нідерландах.
Тож, коли ми говоримо про євроатлантичну інтеграцію України, то слід відзначити, що її невід’ємною частиною є інтеграція в галузі наукових досліджень та освіти. Перші кроки тут уже зроблено, але ми потребуємо значної інтенсифікації цієї співпраці.
Наталія Малашок
магістрант кафедра політології ЗНУ
ПЕРСПЕКТИВИ СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНА – НАТО В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ
З початком ХХІ ст. людство вступило в нову, інформаційну, добу. Інформація та інформаційні технології можуть бути і сферою співпраці та взаємодопомоги між країнами, і чи не найбільш дієвою зброєю в їхньому протиборстві. Адже в багатьох країнах світу продовжують таємно розвиватися спеціальні технології впливу на масову свідомість людей та розробляються сценарії інформаційних воєн. Однак зважати на те, що нині формується єдине європейське та світове інформаційне співтовариство, а інформаційна галузь є основою, на якій базується всі політичні, адміністративні, економічні та інші рішення в різних сферах діяльності.
Цілком логічно, що перед українською державністю постає питання забезпечення власної інформаційної безпеки. Тож виникає низка проблем, пов’язаних із необхідністю подолання відсталості в цифрових та високих технологіях, і водночас забезпечення надійного захисту власного інформаційного простору від негативних впливів.
Все це знайшло своє відображення в Державних програмах співробітництва з Північноатлантичним Альянсом. В них Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі. Це обумовлюється значним внеском даної організації у підтримання миру, стабільності та загального клімату довіри на євроатлантичному просторі, у поглибленні процесів роззброєння, контролю над нерозповсюдженням зброї масового знищення.
Конституція нашої країни ставить інформаційну безпеку на одному рівні з захистом суверенітету, територіальною цілісністю, тому співробітництво України – НАТО в інформаційній сфері є досить важливим і визначене в Розділі ІІІ «Захист інформації та безпеки»:
- Втілення угоди про безпеку між Урядом України і НАТО, зокрема, затвердження і забезпечення правил охорони інформації;
- Вдосконалення системи взаємного захисту інформації з обмеженим доступом, включаючи діяльність центру реєстрації таємних документів НАТО;
- Досягнення домовленостей, які надаватимуть можливості обміну з НАТО інформацією з обмеженим доступом у сфері військового планування і реформи;
- Модернізація системи телекомунікації та інформації;
- Розробка і поглиблення, проведення навчальних програм для особового складу у різних галузях інформаційної безпеки.
Вже зараз у рамках співробітництва здійснюються заходи, що передбачають побудову стандартного механізму співпраці всередині різноманітних установ та їх зв’язків між собою й відповідного забезпечення обміну інформацією між ними і перш за все в таких сферах, як боротьба з тероризмом та незаконною міграцією, боротьба з розповсюдженням зброї та наркотиків.
Також у процесі тісного співробітництва постає питання передачі досвіду вирішення таких питань, як вільне поширення інформації, свобода слова і преси; покращення загального та правового середовища; поглиблення інформаційного обміну Україна–НАТО, особливо в парламентському співробітництві; підвищення рівня обізнаності громадськості щодо НАТО шляхом взаємної роботи у сфері інформації, включаючи співробітництво з Центром інформації та документації НАТО в Україні.
В Україні також вживаються заходи щодо поліпшення систем управління інформаційною сферою. Зокрема, важливе політико–правове значення мають чинні Укази Президента «Про вдосконалення державного управління інформацією сферою», «Про деякі заходи щодо захисту держави в інформаційній сфері», «Про заходи щодо захисту національних інтересів у галузі зв’язку та телекомунікації».
Значної уваги безпеці приділено й у Законі України «Про основи національної безпеки України», в якому визначені пріоритети національних інтересів держави.
Але водночас треба пам’ятати про можливість небажаного інформаційного впливу інших сторін на свідомість, підсвідомість аудиторії, інформаційні ресурси та інфосферу держави. Тому державна політика з цих питань повинна формуватися і здійснюватися тільки з позиції збереження національних цінностей, забезпечення національних інтересів і бути спрямованою на досягнення національної ідеї.
Марина Бессонова
доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин ЗНУ
УКРАЇНА МІЖ РОСІЄЮ І ЗАХОДОМ: ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ УПОДОБАННЯ УКРАЇНЦІВ.
Євроатлантична інтеграція України обрана одним із стратегічних пріоритетів у зовнішній політиці нашої держави. Втім, аби цей напрямок дійсно реалізовувався, він має бути підтриманий населенням країни. Найбільш яскраво підтримку або, навпаки, опір тому чи іншому напрямку зовнішньої політики можна простежити під час передвиборчих кампаній, як президентських, так і парламентських.
Яскраво це продемонстрували перегони 2004, 2006 та 2007 рр., коли для значної частини українських виборців саме напрямки майбутньої зовнішньої політики кандидатів у владу відігравали істотну роль для остаточного рішення при голосуванні. При цьому, особливістю останніх виборів був тісний зв'язок питань зовнішньої політики з економічними проблемами політики внутрішньої.
Як відзначає більшість аналітиків, риторика дискусій означених передвиборчих кампаній лежала в основному в площині цивілізаційного вибору між Заходом і Росією.
Після президентських виборів 2004 року програми партій, агітація, зовнішньополітичні реалії напередодні самих виборів істотних коливань у позиціях виборців не спричинили. Опитування громадської думки напередодні виборів, а також результати голосування підтвердили наявність та закріплення двох головних зовнішньополітичних уподобань: Західна Україна та Центр орієнтовані у європейському напрямку, в той час як Східна та Південна Україна віддають перевагу проросійському.
При цьому можна констатувати, що означені розходження навіть „поглиблюються”, бо відсоток прихильників ЄС серед респондентів західних областей та відповідно – прихильників Росії серед респондентів східних та південних областей – зростає.
Аналогічні відмінності спостерігаються у відповідях на питання стосовно членства України в різних міжнародних структурах. Так, у 2002 р. 72,5 %, а 2005 р. – 64,4 % респондентів із Західної України погоджувалися з необхідністю вступити до Європейського Союзу, в той час як на Сході та Півдні відсоток таких відповідей був меншим. Якщо у 2002 р. на Сході 63 % респондентів вважали, що Україні потрібно вступати до ЄС, а 16,9 % були проти, то у 2005 р. „проти” цього були вже 45 %. Схожа ситуація і на Півдні. У 2002 р. „за” вступ до ЄС висловилися 53 % респондентів, і 20 % були „проти”, то у 2005 р. „проти” були вже 54,4 %. Щодо вступу до НАТО: у 2002 р. „за” проголосували б 39,5 % респондентів із Західної України, 19,9 % – з Південної та 25,2 % – зі Східної України, „проти” – 23,2 % в Західній, 48,5 % – у Південній та 42,6 % у Східній Україні. У 2005 р. ситуація змінюється: на референдумі з цього питання „за” проголосували б 31,3 % респондентів із Західної, 6,3 % – з Південної та 7,2 % – зі Східної України, „проти” – 32,1 % Західної, 79,7 % Південної та 77,6 % Східної України.
Згідно опитувань наприкінці 2006 р. у разі проведення референдумів більшість населення України проголосувала б за вступ до ЄС (52%), СОТ (56%) та ЄЕП (55%). Ідея вступу до НАТО не була б підтримана („за” проголосували б 24%, „проти” – 58%).
Переважна більшість дослідників сучасного політичного життя в Україні відзначає, що одним із найбільш значущих для країни негативних наслідків президентської кампанії 2004 р. стало загострення міжрегіональних суперечностей в Україні та їх фактичне переростання в розкол між регіонами по умовній лінії „Схід-Захід”.
За опитуванням Центру ім. Разумкова, восени 2005 р. 55,9 % респондентів підтримували думку, що поділ суспільства „на дві частини, які перебували у конфлікті між собою”, який виник під час виборчої кампанії 2004 р., „зберігся”. Це підтверджують і пізніші соціологічні дослідження, згідно з якими існують певні проблеми у взаємному ставленні жителів різних регіонів України одне до одного. В цілому переважає відсоток тих, хто добре ставиться до інших регіонів України. Однак, у відношенні одне до одного жителів Заходу, з одного боку, та Сходу та Півдня нашої держави – з іншого, спостерігається певне відчуження. При цьому, ставлення мешканців Західної України щодо східних та південних регіонів своєї держави краще, ніж до будь якої іноземної держави, в той час як серед уподобань мешканців Східної та Південної України пріоритет становить Росія.
Отже, за своїми зовнішньополітичними уподобаннями населення України поділено на дві частини. І розкол зовнішній – Захід чи Росія – живиться за рахунок розколу внутрішнього. При цьому можна говорити про появу наступної тенденції: проросійський вектор не втрачає своїх позицій, бо має значну кількість прихильників, зумовлену передусім традицією та історією останнього століття; а прозахідний вектор ілюструє повільне зменшення своїх прибічників, що пов’язано із двома головними факторами: активністю опонентів та політичною нестабільністю у державі, що очолюється лідерами, яких стереотипи у суспільстві пов’язують із прозахідним напрямком. Саме тому реалізація завдань євроатлантичної інтеграції України має базуватися на значно більш ґрунтовній просвітницькій та інформаційній діяльності, ніж це передбачалося в попередні роки. Крім того, передумовою об’єднання суспільства навколо ідеї євроатлантичної інтеграції бачиться подолання в ньому радикальних розбіжностей із внутрішньополітичних питань.