Запорізький Центр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції
| Вид материала | Документы |
- Державна програма підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців, 420.17kb.
- Ами було І залишається підвищення спроможності організацій громадянського суспільства, 182.87kb.
- Указ президента україни, 43.96kb.
- Державна цільова програма інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 445.19kb.
- З виконання Державної цільової програми інформування громадськості з питань євроатлантичної, 167.55kb.
- Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 3050.34kb.
- Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 1083.34kb.
- Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 2188.51kb.
- Правила торгівлі на ринках затверджено Наказом Міністерства економіки та з питань європейської, 267.46kb.
- Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 79.49kb.
Едуард Погребной
представник танкового заводу ім. Малишева, експерт із озброєнь
НАТО ЯК ТЕРИТОРІЯ БІЗНЕСУ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ
Державні мужі ,з позиції особистої користі, розповідають нам про суть євроатлантичної інтеграції України, про необхідність для цього проведення реформ в Українській армії.
Однією з основних передумов реформи є відродження матеріально-технічної бази Збройних сил України, таких підприємств як Харківський танковий завод ім. Малишева, що виробляє найкращі у світі танки (зокрема, із запорізького металу); Запорізький машинобудівний завод “Іскра”, що виготовляє радіолокаційні станції “Вершина” та інші моделі, що зарекомендували себе під час війни у В'єтнамі та російсько-грузинського воєнного конфлікту, коли було збито 21 російський літальний апарат, у тому числі винищувачі, бомбардувальники та гелікоптери; Запорізький завод ”Мотор-Січ”, із авіадвигунами якого літає майже третя частина світових військово-транспортних літаків, в тому числі і знамениті ”Руслан» та «Мрія», та багато інших заводів Запоріжжя та області.
Треба неодмінно відзначити й київські військово-промислові підприємства, такі як заводи « Артема», «Арсенал», «Більшовик», оборонні підприємства Донецької області, що виробляють, наприклад, зенітні комплекси “Кольчуга” разом із заводом «Іскра», заводи Дніпропетровська, у тому числі “Південмаш”, “ПЗТО”.та багато інших.
В Україні знаходиться велика кількість заводів із виробництва військової техніки,які через злочинну бездіяльність посадовців ледь працюють.
Між тим, бізнес на продажу зброї – найвигідніший бізнес, оскільки приносить величезні прибутки країнам-виробникам. Країни-конкуренти ведуть нещадну боротьбу за ринки збуту зброї та відповідні доходи. У числі перших – США, Англія, Росія, за ними наступною була раніше Україна, і лише потім – Китай та інші країни, зазвичай посередники.
Та після 1993 року з українськими заводами-виробниками зброї почали відбуватись загадкові метаморфози. Українські політики наполягали на нейтралітеті нашої країни і тишком-нишком руйнували українські заводи військового комплексу, тим самим скорочуючи виробництво та експорт української зброї на світовий ринок. Одне залишається фактом --Україну роззброїли, і роззброїли непомітно. Така сьогоднішня українська дійсність! Незважаючи на унікальні можливості запорізької ”Іскри” та донецької “Кольчуги”, Україна не має своєї дієвої протиповітряної оборони. Наш протиповітряний захист залежить від примх російських військових чиновників. Захочуть – будуть захищати український повітряний простір, не захочуть – не будуть. Гарантій ніяких. Як то кажуть –припливли…
Сьогодні Україна заново починає роботу з відродження своєї власної безпеки, а значить , повинна реанімувати військові заводи і повернутися на світовий ринок продажу зброї. Армії країн Балтії, Румунії, Угорщини, Польщі, Чехії, що входять до НАТО, озброєні військовою технікою та боєприпасами, виготовленими на українських військових заводах, і це не суперечить військовим стандартам НАТО. Але техніка та озброєння старіють, потребують ремонту, запчастин. Україна має можливість продавати цим країнам озброєння та військову техніку. Але це, звичайно, дуже не подобається нашим конкурентам, оскільки ми продаємо техніку і озброєння дешевше. Це закони ринку. Наприклад: дешева азербайджанська нафта по нафтопроводу, який прокладено грузинською територією, надходить до м. Поті, потім танкерами – до Одеси і далі українськими нафтопроводами до споживачів. Ми розраховуємось за нафту зброєю. Виходить, що Грузія на своїй території воювала й за дешеву нафту для України. Росія ж вела бойові дії на чужій, грузинській, території в тому числі й за інтереси російських нафтових баронів.
Після вступу України до НАТО Україні буде гарантовано відповідні сегменти світового ринку озброєнь. Сьогодні Україна і без російських посередників, через державну структуру «Укрспецекспорт», роботу якої налагодив В.М.Малєв, самостійно продає зброю. Зважаючи на те, що гроші від продажу зброї стовідсотково надходять до державного бюджету України, це має істотне значення для всіх бюджетників. З погляду на військову агресію Росії проти Грузії-члена СНД, ми черговий раз упевнились, що Україну крім неї самої захищати нікому.
Нас турбує те, що запорізькі військові заводи ледь працюють, позаяк не мають надійних ринків збуту. І якщо прислухатись до противників вступу України до НАТО, то можна діждатись часу, коли всі потенційні військові замовлення для них остаточно перейдуть до інших підприємств і країн.
Сергій Лях
професор, завідуючий кафедрою історії України ЗНУ
УЧАСТЬ УКРАЇНИ У ПРОЕКТАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ: ІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКТИВА
Історія не може давати конкретних рекомендацій. Громадськість остаточно уяснила цю істину під враженням двох світових війн та інших потрясінь ХХ століття. Проте історики своїми інтерпретаціями примножують кількість гіпотез, уроків, парадигм, які можуть знадобитися при виробленні відповідального рішення.
Найдавнішим спільним проектом Європи за участю України-Русі можна вважати створену протягом VIII–X ст. зусиллями завойовників-норманнів єдиної наскрізної системи великих торговельних шляхів, які сполучили Схід і Захід. Через Русь князів Олега і Ігоря проходив великий торговельний шлях “Із Варяг у Греки”; задля його підтримки укладалися договори з Константинополем – перші з відомих міжнародних договорів, що стосувалися наших земель.
Наступний великий проект вже безпосередньо торкався проблеми виживання перед обличчям воєнної катастрофи. Це була ідея спільного протистояння монголо-татарській загрозі. Київський митрополит Петро Акерович, вигнаний зі своєї столиці татарами, у 1245 р. прибув до Ліона, де саме відбувався церковний собор, і у присутності папи Іннокентія IV застеріг про грізну небезпеку; тоді ж постало питання про церковну унію.
Папський легат Плано Карпіні, здійснюючи у 1246–1247 рр. місію до Золотої Орди, мав переговори з галицько-волиським князем Данилом Романовичем. В ході листування і обміну посольствами папа послав князю Данилу своє благословіння і обіцяв поміч. У контексті підготовки до спільної відсічі Орді відбулася коронація Данила Галицького (1653 р.) – завдяки цьому він і його нащадки до середини XIV ст. носили титул “королів Русі”. Під цим же кутом збирання політичних сил слід розглядати шлюб Данилового сина Лева з дочкою угорського короля Бели IV Констанцією і шлюб Романа Даниловича з сестрою померлого останнього герцога Австрії з дому Бабенбергів Гертрудою, спадкоємицею австрійського трону. Реальної підтримки в організації хрестового походу на Орду князь Данило не отримав. Пізніше Україна-Русь скинула владу золотоординських ханів у союзі з Литвою (1363 р.), а Північно-Східна Русь – самостійно (1380–1480 рр.), що й дало підставу для поширення історіографічної міфологеми “Русь як щит для Європи від монголо-татарської загрози”.
Люблінська унія 1569 р., крім усього іншого, ліквідувала кордони на значній частині європейського простору і започаткувала поворот українського суспільства до європейського Заходу, прилучення, хоч і суперечливого, до європейських цінностей.
Відтоді, як у 1592–1593 рр. на Заході відновилися плани європейської коаліції проти турків, епізодами цього руху стали посольство папи Климента VIII на чолі з хорватським священиком Комуловичем до козаків (1593 р.) та знамените посольство від австрійського цісаря Рудольфа ІІ, очолюване Еріхом Лясотою, який у 1594 р. побував на Січі Запорізькій. Відомо, що прихильниками ідеї залучення українських козаків до протитурецької ліги були київський католицький біскуп Йосиф Верещинський і князь Януш Острозький.
Паралельно з військовою співпрацею апробується ідея єднання духовного. Україна в спробах об’єднати католицьку і православну частини християнського світу відігравала вирішальну роль. Київський митрополит московської прописки грек Ісидор на Флорентійському соборі у 1439 р. підписав акт з’єднання Східної і Західної церков. Ця ініціатива через низку драматичних поворотів дійшла аж до Берестейської церковної унії 1596 р. Остання принесла більше колотнечі і ескалації непримиренності, але виною тут були супутні соціальні і прагматично-політичні обставини, а не сама ідея єднання.
У наступні століття на місію щита від Сходу претендували Польща, потім Австрія.
Наприкінці Першої світової війни українці в числі цілої групи молодих націй отримали право на волевиявлення, і розпорядилися вони своїм правом значно менш ефективно, ніж, наприклад, чехи і поляки. Дипломатичні хитання Центральної Ради і Директорії, прямолінійність Гетьманату на кілька десятиліть зробили Україну нецікавою Європі. Незрілість української нації виявилася не тільки в питаннях внутрішньої політики, а й на міжнародній арені. Хоч втрат не уникнули і більш згуртовані нації: якщо Чехословаччина стала улюбленицею Антанти, то Угорщина – парією. Події 1917–1920 рр. показали, що шукання тимчасових вигід згубно позначається на кінцевому результаті; участь у військово-політичному альянсі передбачає пріоритет ідеї власної гідності, прагнення зробити внесок у побудову справедливого і стабільного світоустрою, послідовність у відстоюванні певних принципів, уміння виконувати взяті зобов’язання.
Осмислення згаданих подій підказує певні узагальнення.
По-перше, досі участь українців у військово-політичних проектах ніколи не була повною; вона обмежувалася діяльністю окремих станів: князівсько-дружинницького елементу; шляхти; козацтва. Тотально українці були залучені до з’ясування питань війни і миру лише в період Першої світової війни, коли сама Європа виявилася розколотою. Досвіду масової участі у проектах безпеки глобального масштабу українці досі не мали.
По-друге, в проектах геополітичного співробітництва цінується не стільки фізична потуга учасників і не кількість знищеного ворога, скільки рішучість і послідовність у реалізації спільної справи. Так, чисельно невелике козацьке військо своєю заповзятістю викликало захват у всіх європейських держав – від Польщі і Росії до Франції і Швеції. Історія любить ініціативних і байдужа до пасивних.
По-третє, визначаючись щодо майбутніх союзників і противників, важливо мати на увазі не тільки перспективи захисту в ході воєнних дій, а й (особливо) перспективи післявоєнного устрою, бо зміни кордонів, перерозподіл ролей, роздавання “квот” на “місце під сонцем” здебільшого відбуваються уже в мирних умовах.
Отже, слід обмірковувати не лише гіпотетичний сценарій воєнних зіткнень, а головним чином можливість і перспективи формування атмосфери солідарності, взаємної довіри, які в свою чергу створюють сприятливі умови успішної діяльності як у галузі економічної кооперації, так і культурного обміну.
І останнє. Щедро і вільно вживаючи слово “війна”, автор є свідомим того, що тотальне застосування зброї у сучасному світі вже неможливе. В той же час досвіду уникнення воєн торговельних, ідеологічних, інформаційних, психологічних у людства немає, а від зміни знаряддя ведення війни остання не перестає бути війною і, як і завжди, вимагатиме від народів і їх лідерів мужності, жертовності, мудрості, обачності – і солідарності заради відведення загрози.
Віталій Космина
доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин ЗНУ
ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ В ГЕОКУЛЬТУРНОМУ ВИМІРІ
В сучасному інформаційному суспільстві вирішення будь-яких суспільно-політичних проблем ризикує стати провальним, якщо відбувається на суто прагматичному чи емоційному рівні і не спирається на наукове, передусім теоретичне, осмислення.
Дискусії навколо проблем євроатлантичної інтеграції, що точаться в Україні не один рік, зазвичай мають два формати обговорення: 1) військовий (часто з розширенням – “військово-політичний” чи “військово-економічний”) та 2) геокультурний, або геоцивілізаційний, чи просто цивілізаційний. Залишаючи перший із них на розгляд відповідних фахівців, зупинюся на другому, котрий так чи інакше охоплює всі сфери суспільного життя і водночас постає як найбільш суперечливий. Його суперечливість проявляється в тому, що в інформаційному просторі українському суспільству нав’язується проблема начебто вибору між двома рівнозначними (однопорядковими) цивілізаціями: Західною, яку ще називають європейською або євроатлантичною, та Євразійською, яку трактують ще як східно-православну, східнослов’янську, а в Росії – навіть як російську. При цьому самі цивілізації (та й суспільства) інтерпретують чи просто розуміють як якісь метафізичні тіла, як своєрідні аналоги живих організмів, що начебто зароджуються, розквітають і гинуть, незмінно ворогують між собою, і кожен бореться за своє виживання за рахунок інших. Посилаються ж, як правило, на теорії локальних цивілізацій ХІХ – першої половини ХХ ст. Дійсно, свого часу органіцистські аналогії в класичних теоріях цивілізацій М.Данилевського, О.Шпенглера, А.Дж.Тойнбі означали прорив у соціально-гуманітарних науках, позаяк акцентували увагу на суттєвих відмінностях у розвитку різних культурно-історичних регіонів світу. Але на початку ХХІ ст., особливо у вивченні сьогодення, вони вже нічого не пояснюють, а лише закріплюють і посилюють застарілу “міфологію” та “міфотворчість”.
Між тим, наприкінці ХХ ст. у природознавстві й суспільствознавстві з’явилися теорії універсального характеру, що дають методологічний ключ до всебічного опису і аналізу еволюції як природи, так і суспільства. Це передусім синергетика і цілком узгоджена з нею системна соціологічна теорія німецького вченого Нікласа Лумана. Відповідно до цієї теорії суспільство складається не з людей чи якихось ефемерних “зв’язків” між ними, а зі смислових комунікацій між людьми, тоді як люди, їхні неповторні системи свідомості належать до зовнішнього світу суспільної системи комунікацій. В такій системі координат кожна традиційна локальна цивілізація постає як ієрархічно побудована система смислових комунікацій, відрізняючись від інших цивілізацій стилем (зовнішньою формою) цих комунікацій. У кожній традиційній цивілізації, в т. ч. й цивілізації середньовічного Заходу, вершину такої ієрархічної системи становить релігія. Вона чи самостійно, чи в єдності з владою (а інколи й при верховенстві влади, як, наприклад, в Росії) утворює домінуючу структуру смислових очікувань, завдяки якій контролює відбір нових комунікацій, з котрих складається суспільство, а значить – визначає упорядкованість і напрямок культурного розвитку останнього.
Якщо орієнтуватися на такий, комунікативний, зміст традиційних цивілізацій, то, очевидно, слід визнати, що Україна в своїй історії цивілізіаційно споріднена передусім із Росією, з якою її єднає релігійна комунікація, а значить, і культурні смисли в багатьох суспільних сферах. Звісно, Україна у власному неповторному розвитку і в тривалих прямих комунікаціях із Заходом накопичила й ті смисли в своїй культурі, що дуже відрізняють її від смислів власне російської культури. Це визнавав і такий відомий російський великодержавник як М.Данилевський. Проте тривале перебування в складі Російської імперії, довгий час фактично єдиної незалежної православної держави, а потім і в складі більшовицької імперії даються взнаки. Тому можна говорити, що Україна і Росія походять із однієї традиційної цивілізації, яку справедливо буде іменувати Євразійською в тому сенсі, що в ній поєднуються елементи і європейської (християнської) культури, і деякі елементи культур Сходу. Ці східні риси (як патримоніальна держава та община) вже давно Україні не властиві і її слід було б характеризувати як євро-євразійський варіант комунікацій у цій цивілізації, а Росію, де ці риси були глибоко укорінені – як євразійсько-азійський варіант комунікацій. Звернімо увагу на те, що носії великодержавницьких ідей у сучасній Росії наполягають на цивілізаційній тотожності Росії й України аж до заперечення власної ідентичності останньої, а українські політики й ідеологи найчастіше ідентифікують її через протиставлення Росії (“Україна – не Росія” – так називалася відома книга Л.Кучми), а не через ототожнення з класичним Заходом. А в підсумку в обох випадках випливає на поверхню цивілізаційна близькість двох країн (також, звісно, й Білорусі). Та чи є якийсь сенс у тому, щоб на підставі такої культурно-історичної спадщини протиставляти сьогодні, на початку ХХІ ст. Євразійську й Західну цивілізації, шукати аргументи на підтвердження тези про іманентну ворожість Росії і Європи чи Росії й Америки, та ще й говорити у зв’язку з цим про якийсь “цивілізаційний вибір” України?
Ось тут і захована груба помилка багатьох політиків, ідеологів і навіть теоретиків. Вся справа в тому, що Захід як класична цивілізація, тобто як єдина система суспільних комунікацій з домінуючою роллю релігійно-моральних структур уже давно не існує. Протягом ХVІ–ХІХ ст.ст. відбулося відокремлення одна від одної вузьких функціональних систем: економіки, виробництва, права, політики, освіти, мистецтва, науки, інтимних стосунків, охорони здоров’я, а також самих релігії і моралі. Всі вони так чи інакше структурно зчеплені одна з одною, чуйно, але по-своєму, реагують на зміни в інших системах, але більше не регулюються якоюсь однією системою, еволюціонують кожна своїм шляхом відповідно до власних смислів, вільно під’єднуючи до себе все нові комунікації не тільки на самому Заході, а й у всьому світі. Позаяк більшість цих систем не містять ніякого релігійного чи морального смислового наповнення, вони легко поширюються і практично стали світовими. Всі скільки-небудь розвинені країни завдячують своїми успіхами активному включенню в ці системи. І навпаки, ті країни, що від них самоізолюються, об’єктивно приречені на розпад (як це й сталося з СРСР). Незаперечні приклади (хай і не завжди приємні) функціонування цих систем ми спостерігаємо сьогодні. В світовій системі економіки іпотечна криза в США викликала фінансову й економічну кризу по всьому світу, тоді як ще недавно дуже успішним був розвиток всіх інтегрованих у світову економіку країн. У галузі політики, передусім економічної, сьогодні всі уряди світу ухвалюють практично ідентичні рішення. А наука вже давно не визнає жодних кордонів. (Характерно, що політика чи економіка можуть по-своєму сприяти чи перешкоджати пошуку наукових істин, але встановлювати ці істини самі ніяк не можуть). Те ж спостерігається в системах мистецтва, освіти, виробництва тощо.
Іншими словами, все майбутнє України і кожного з нас залежить від того, наскільки швидко і успішно наша країна інтегрується в усі ці надзвичайно динамічні світові системи. Тому цілком зрозуміло, що насправді євроатлантична інтеграція не зводиться до зв’язків із НАТО. Це надзвичайно ширококонтекстний, багатомірний процес повноцінного включення України в комунікації того регіону світу, де ці системи історично виникли, органічно й у взаємному зчепленні функціонують, визначаючи увесь зміст його теперішнього, пост-цивілізіаційного, розвитку. Звісно, невід’ємною складовою політичної системи, покликаної гарантувати комфортні умови функціонування всіх інших комунікативних систем (самі вони досить вразливі для зовнішнього насильного руйнування), є підсистема комунікацій безпеки. Тож якщо Україна дійсно прагне інтегруватися в комунікативні системи євроатлантичної спільноти, вона повинна взяти на себе й відповідні зобов’язання в галузі безпеки. А єдиною організацією, що гарантує цю безпеку, і є Північноатлантичний Альянс.
Чи є в цьому сенсі приєднання України до НАТО актом ворожості щодо Росії? Якщо виходити з далекосяжних стратегічних інтересів України у сучасному світі, тут прояву ворожості немає, хоча російські можновладці й офіційні російські ЗМІ пробують переконати і росіян і українців у протилежному. Але ж незаперечним фактом є те, що в світові функціональні системи Росія інтегрується швидше, ніж Україна. Єдина проблема в тому, що офіційна Москва з різних причин (чутливість її самої і суспільства до певних цивілізаційних традицій, в т.ч. традицій протистояння з Заходом, можливість спертися на найбільші у світі ядерний та енергетичний потенціали) прагне в деяких із цих систем, зокрема в підсистемі безпеки, переформатувати на свою користь, але на шкоду цим системам, усталені в них правила. Це й зумовлює сьогодні помітне загострення тертя із Заходом із характерним поділом політики інших країн на “дружню” та “ворожу”. Але динаміка комунікативних (в т.ч. глобалізаційних) процесів у сучасному світі така, що і в цих питаннях зміни будуть неминучі. Сьогодні ж Україна альтернативи євроатлантичній інтеграції не має.
Ольга Маклюк
доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин ЗНУ
«ОСОБЛИВИЙ» ХАРАКТЕР АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКИХ ВІДНОСИН У НАТО
Стратегічні цілі зовнішньої політики України випливають із її національних інтересів та пріоритетів розвитку як незалежної суверенної держави. Вони спрямовані на повернення України в світовий цивілізаційний простір як повноцінного і активного суб'єкта міжнародних відносин. Одним із головних напрямів зовнішньої політики України після здобуття незалежності стало забезпечення безпеки країни, передусім шляхом розвитку співпраці з НАТО з широкого кола питань. На сьогодні військово-політична стратегія НАТО довела свою дієвість. Альянс трансформувався з суто військового союзу в військово-політичну структуру євроатлантичної безпеки. Тому співпраця з НАТО охоплює не лише питання оборони, а й підтримку у реформуванні збройних сил і військово-промислового комплексу, наукову сферу, допомогу під час природних катаклізмів. Саме тому кінцевою метою української національної стратегії стала повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур.
В умовах зростання напруженості у міжнародних відносинах реалізація зовнішньополітичного курсу в рамках вищезгаданої стратегії неможлива без всебічного аналізу та оцінки політики впливових країн Європи, передусім їхнього досвіду та особливих підходів до розв’язання міжнародних проблем. Однією з таких країн є Великобританія, що займає ключові позиції в таких міжнародних інституціях, як Рада Безпеки ООН, НАТО, Європейський Союз. Традиції, що протягом століть накопичувались англійськими дипломатами, можуть бути корисними для України, як зразки вмілого балансування й пристосування до складних умов міжнародної політики. Осмислення величезного зовнішньополітичного досвіду адаптації Великобританії до вимог європейської та євроатлантичної інтеграції є дуже важливим, дослідження його має практичний інтерес для становлення європейської політики України.
Специфіка політичної та правової систем, зовнішньополітичного курсу тощо помітно вирізняє Великобританію на тлі решти провідних західноєвропейських держав. Особлива позиція Великобританії визначається її прагненням влитися в європейські структури, що обмежують її суверенітет, але при цьому будь-що зберегти відмінності від континентальної Європи. Їй не притаманна подвійна ідентичність – національна та європейська – як решті європейських країн. Це зумовлено і її острівним розташуванням, і духовною спадщиною “володарки морів”, і традиційно тісними зв’язками з США – колишньою її колонією. У 80-і роки XX ст.. цей стратегічний союз значно поглибився і вилився в так звані “особливі відносини” між двома країнами. Проамериканізм став головною характеристикою політики Лондона на міжнародній арені. Підтримка американської зовнішньої політики урядом М.Тетчер простежувалася практично в усіх питаннях світової політики: воєнні конфлікти в Лівані та Перській затоці, американські бази на британських островах для бомбардування Лівії, підтримка програми СОІ, ядерне партнерство двох країн тощо. Зацікавленість англійського уряду в збереженні особливих відносин зі Сполученими Штатами призвела до зростання асиметрії у двосторонніх англо-американських стосунках й певної залежності Лондона від Вашингтона у військово-політичній сфері, що не сприяло зміцненню позицій країни на світовій арені.
Після вступу Великої Британії в ЄЕС Форін офіс став наполягати на встановленні більшої рівноваги між європейським та американським напрямами зовнішньої політики. Та у 80-і роки англо-французькі й англо-німецькі відносини розвивалися ще дуже нерівномірно. Проамериканська орієнтація перешкоджала встановленню повного взаєморозуміння з цими країнами. Одною зі сфер протиріч між Великобританією та іншими провідними державами в ЄС сьогодні є оборонна складова європейської безпеки. Великобританія вважає малоймовірним, що європейським країнам вдасться посилити обороноздатність самостійно, поза Північноатлантичним Альянсом та США. Адже навіть найвпливовіші в Західній Європі країни, такі як Великобританія, Франція, Німеччина, сьогодні не можуть взяти на себе це завдання. Військова сфера у Великобританії на сьогодні залишається однією з тих, що належать до виключної компетенції держави. Деякі європейські країни також демонструють зацікавленість більше в збереженні автономності власної оборонної сфери, аніж у створенні спільної із партнерами.
Крім того, для Великобританії наслідком побудови континентальної системи оборони стане зміна її ролі в цьому процесі, тоді як співробітництво із США та особливий статус в НАТО дозволяють зберігати в сприйнятті британського суспільства глобальну роль Великобританії, що стало невід‘ємним елементом політичної культури країни. Саме тому для Великобританії збереження провідної ролі НАТО в забезпеченні європейської безпеки є важливим, саме тому Великобританія вміло використовує особливі відносини із США всередині НАТО. Таким чином, відображенням суті екстраординарних англо-американських відносин стає той факт, що сучасна Велика Британія, практично не сумніваючись, прямує за американським курсом на міжнародній арені, підтримуючи зовнішньополітичні акції Вашингтона й активно беручи участь у їхній реалізації. Сьогодні Великобританія має статус найближчого союзника США, який фактично дає країні можливість діяти як посереднику між «американською» та «європейською» складовими НАТО.