Geum.ru

Конспект лекцій Тема 1

Вид материалаКонспект
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

План

  1. Господарство країн з перехідною економікою.
  2. Країни, що розвиваються.
  3. Нові індустріальні країни.

Створення так званої соціалістичної системи означало перехід країн до нових механізмів економічного розвитку. До 1950 р. були в основному подолані труднощі повоєнної відбудови. 50-60-ті роки стали періодом форсованої індустріалізації на основі екстенсивного розвитку.

Було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів економічного розвитку країн.

З розпадом “соціалістичної системи” більшість країн, які туди входили, розпочали перехід від нежиттєздатного політизованого господарства до природної ринкової економіки.

Країни з перехідною економікою можна поділити на дві групи. Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія й колишня НДР, яка розвивається як перехідне суспільство і водночас інтегрується політично й економічно з ФРН. До них примикають Албанія, а також Словенія, Хорватія, Нова Югославія та інші держави, що виникли на терені старої Югославії. Друга група – п’ятнадцять держав, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Вони, як і Словенія, Словаччина, Хорватія, проходять через стадію формування державності, що надає специфічного характеру перехідній економіці у цих країнах.

Ряд дослідників відносяться до перехідних суспільств, причому найбільш ефективних, і Китай, незважаючи на збереження там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи.

Більшість перехідних економік вже пройшли стадію індустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіченості, такі країни як Чехія, Росія, Україна та інші мають розвинені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн потенційно конкурентноспроможні на світових ринках. Взяті в сукупності в середньому найважливіші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвинутих ринкових систем, взятих в цілому.

Перехідні економіки лише наближаються до ринку як усталеної форми господарювання, приватний недержавний сектор перебуває на етапі становлення, зміцнення. Із закінченням цього процесу виникне відносно завершена економіка.

Розпад колоніальної системи після другої світової війни – одна з визначних подій сучасної історії. Цей процес умовно можна поділити на три етапи. Перший, з 1945 р. до середини 50-х років, коли в основному відбулося визволення Азії. Другий з половини 50-х до середини 60-х років, призвів до появи незалежних держав У Північній та Тропічній Африці. Третій етап, з 1965 до 1990 р.р., завершив деколонізацію півдня “чорного континенту”.

З розпадом колоніальної системи відкрилися перспективи для суверенного розвитку десятків нових держав в Азії, Африці, Латинській Америці. Вони займають понад 60% території землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% - газу.

Хоч країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають свої своєрідності, можна виділити їхні спільні риси.

Це передусім кількісне й якісне відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав. Більшість даних країн має малорозвинену економіку. Їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою різних докапіталістичних укладів. Спільною рисою переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, слаборозвиненість соціальної інфраструктури. Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і жорстокіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в індустріальних країнах.

Істотно відстають країни, що розвиваються, від розвинених держав з ринковою економікою за рівнем продуктивності праці.

Особливу групу утворює більшість країн-експортерів нафти (Іран, Ірак, Кувейт, Лівія, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія та ін.), які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження.

Інша група країн, що розвивається, так звані нові індустріальні країни, у 80-ті роки перетворилась на полюс світового зростання. Динамічно модернізуючи свою економіку, диверсифікуючи галузеву структуру господарства, нові індустріальні країни займають дедалі помітніше місце у глобальній економіці.

Все ж, більшістькраїн – це так звані найменш розвинені держави. За класифікацією ООН, до них належить 47 держав (Афганістан, Бангладеш, Ефіопія, Йемен, Сомалі, Уганда, Чад та ін.). з населенням близько півмільярда чоловік.

Характерні риси економіки найменш розвинених країн – це: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінування натуральних і напівнатуральних форм господарювання в економічній структурі; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; однобока спеціалізація експортного сектору тощо.

Поглиблення науково-технічного прогресу, зміна і модернізація сучасної системи міжнародного поділу праці створили сприятливі умови для динамічного розвитку деяких країн, які дістали назву “нові індустріальні країни” (НІК).

Число і склад учасників даної групи не є незмінним. У 80-ті роки сюди включили країни й території Східної Азії (Південна Корея, о.Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш розвинені країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина), іноді й Індію, Єгипет.

90-ті роки показали, що крім НІК, так би мовити, першої хвилини з’являються НІК другого ешелону – Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Шрі-Ланка.

Критерії зарахування країн до нових індустріальних досить умовні: ВВП на душу населення не менше 1100 доларів, частка переробної промисловості у ВНП більше 20%. Привертають увагу і такі характеристики НІК, як високі темпи зростання, динамічні, макроекономічні та внутрішньогалузеві структурні зрушення, зростання професійного рівня робочої сили, інтенсивна участь у міжнародному поділі праці, широке використання іноземного капіталу з метою розвитку тощо.Значну увагу нові індустріальні країни приділяють регіональному економічному співробітництву. У 1967 р. було створено Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Її члени – Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур та ін. – проголосили своєю метою прискорення економічного розвитку, соціального і культурного прогресу, сприяння становленню миру та стабільності у Південно-Східній Азії.


Тема 17. Господарський розвиток України в 1950-1980-ті роки

План

  1. Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи.
  2. Причини і форми застійних явищ в економічному житті 70-х-першій половині 80-х років.
  3. Спроби реформування господарської системи в другій половині 80-х років та їх невдача.

У 50-х- першій половині 60-х років основні напрямки економічної політики в Україні залишалися практично незмінними. Однак після смерті Сталіна було зроблено спроби переглянути деякі аспекти економічної політики, не зачіплюючи при цьому тоталітарного суспільства.

Насамперед було розпочато реорганізацію управління промисловістю.

На території України було створено 11 раднаргоспів. Майже вся промисловість (90% підприємств) була підпорядкована Раді Міністрів УРСР, внаслідок чого зросла самостійність українських органів управління у прийняття багатьох рішень. Тисячі заводів, позбувшись опіки центру, запрацювали на повну потужність. Почалося виробництво багатьох типів нових машин, агрегатів, приладів. Темпи приросту промислової продукції у 50-першій половині 60-х років майже вдвічі перевищували ці самі показники за 1965-1985 р.р. У цьому сенсі роки правління Хрущова були найдинамічнішими для розвитку української промисловості.

Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Реформи М.Хрущова носили половинчастий характер. Ні він, ні його оточення не ставили питання про новий злам командно-адміністративної системи, скасування централізації. Партійно-державне керівництво вважало, що стабільні темпи економічного росту цілком можна забезпечити за допомогою існуючого господарського механізму, не усвідомлюючи, що його резерви вичерпалися.

Чи не найбільшою помилкою М.Хрущова було фатальне нерозуміння ним того, що насправді сталося на Заході у післявоєнні десятиліття. Поставивши у 1957 р. перед країною завдання за 20 років догнати і перегнати США за всіма показниками суспільного виробництва, він не враховував, що на Заході повним ходом йшла науково-технічна революція, що базувалася на використанні нових матеріалів-напівпровідників, пластмаси.

Поряд з експериментами у промисловості М.Хрущов зайнявся реформуванням сільського господарства. Колгоспам і радгоспам було наказано збільшити посіви кукурудзи, гороху та деяких інших культур. Кукурудзу почали сіяти всюди. Внаслідок цього у крамницях пшеничний хліб був замінений на кукурудзяний, а горохова та кукурудзяна епопея стала темою для анекдотів.

Волюнтаристським методом вирішував М.Хрущов проблему забезпечення людей продуктами харчування. Категорично виступав проти індивідуальних присадибних господарств селян, які планував взагалі ліквідувати. Великої шкоди господарству України було завдано створенням “рукотворних морів” – Канівського і Київського водосховища, які “похоронили” сотні тисяч гектарів родючих земель, зіпсували водний басейн Дніпра.

У 1965 р. до влади в СРСР прийшло нове партійно-державне керівництво, очолене Л.Брежнєвим. Свою діяльність воно також розпочало з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна.

Реформа повинна була забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства.

Для досягнення такої мети передбачалося: скоротити планові показники для підприємств, створити на підприємствах фонди матеріального стимулювання; фінансувати промислове будівництво шляхом кредитування, а не дотацій; ліквідувати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління; підвищити закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію; перерозподілити долю національного прибутку на користь аграрного сектору.

Перші кроки реформи принесли позитивні результати. Але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижуватися. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких реформ. Наступили “золоті роки стабільності”.

Економічне реформування не могло принести успіхи без політичних змін, демократизації та без реального суверенітету республік.

На середину 70-х років радянська економіки повністю втратила притаманний для 50-60-х років динамізм розвиваючись суто екстенсивними методами. Це вкрай негативно позначилося на Україні.

Для української економіки були характерні такі явища, як гігантоманія, власне збагачення партійно-номенклатурних груп, боротьба кланів, корупція, хабарництво і т.д.

Важливою причиною кризи радянської економіки було існування політичної системи, в якій одна партія повністю монополізувала право на владу.

На середину 1980-х років криза в СРСР охопила всі сфери життя. Розладнана економіки хронічно не забезпечувала потреб країни. Рік у рік падав рівень життя населення.

Величезною проблемою для української економіки стала й Чорнобильська трагедія 26 квітня 1986 р. Її катастрофічні екологічні і економічні результати не піддаються точним оцінкам.

У червні 1991 р. Верховна Рада України ліквідувала контроль над економікою України з боку центральних відомств. Загальносоюзна власність на території України була перетворена у республіканську. Створювалася власна грошово-фінансова система, податкова і митна служби. Однак все це не змогло врятувати економіку України від подальшого розвалу.


Тема 18. Економіка незалежної України в 90-ті роки ХХ ст.

План

  1. Проголошення незалежної України та ринкова трансформація національної економіки.
  2. Соціально-економічна криза та пошук напрямків її подолання.
  3. Економічне становище держави у другій половині 90-х років.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила Акт незалежності України. Цей день відкрив нову еру в історії нашої держави. Одним із найважливіших завдань, що постали перед всенародно обраним Президентом України Л.Кравчуком, Верховною Радою та урядом: забезпечити українському народові нормальні умови для життя, підняти рівень його добробуту.

У березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила “Основи національної економічної політики”. У документі передбачалася структура перебудови господарства України.

Важливу рол у становленні ринкової економіки України відіграв закон “Про приватизацію майна державних підприємств”. Почалося створення малих та спільних підприємств, товариств різного рівня відповідальності, кооперативів тощо. Розпочалися деякі зрушення у сільському господарстві. Почали створюватися фермерські господарства. Україна стала членом МВФ.

Разом з тим економічні перетворення йшли надзвичайно повільно. Багато прийнятих в Україні законів виявилися відірваними від життя і належним чином не спрацювали.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила нового прем’єр-міністра Л.Кучму. В своїй політиці Л.Кучма наголошував не на впровадженні елементів вільного ринку, а на відновленні порядку й адміністративної системи управління економікою. На початку 1993 р. Кучма одержав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі 6 місяців для здійснення свого плану економічних реформ, проте до якихось позитивних змін в економіці це так і не призвела.

21 вересня 1993 р. Верховна Рада вдовольнила прохання Кучми і звільнила його від обов’язків прем’єр-міністра.

У 1994 р. економіка України виявилася на межі краху.

Влітку 1994 р. новим Президентом України було обрано Л.Кучму, на якого поклалися великі надії.

У жовтні новообраний Президент проголосив стратегію економічних перетворень, яка була схвалена Верховною Радою. Вона передбачала звільнення цін, обмеження дефіциту державного бюджету, впровадження вільної внутрішньої та зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної політики, масову приватизацію великих підприємств і проведення земельної реформи.

У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа, її суть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця, який був тоді в обігу і заміна його гривнею. Разом з тим було здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, роздержавлення земель, почав розвиватися ринок цінних паперів. Усунуто таке потворне породження адміністративної системи, як тоталітарний товарний дефіцит.

Згадані заходи дали позитивні результати, однак економічну кризу подолати не вдалося.

Незважаючи на тривалу систему кризи та її вкрай негативні наслідки, економічна політика держави і по сьогодні не має стратегічної основи, здійснюється фрагментарно, переважно зусиллями національного банку України, що зовсім недостатньо для формування умов економічного росту.




КІІМ

Автор та відповідальний за подання матеріалу ____________________Бортнікова Л.П.

П.І.Б.