Статистичний аналіз людських втрат ворогуючих сторін та українського народу в роки великої вітчизняної війни
| Вид материала | Документы |
СодержаниеПо – перше По – друге По – третє |
- Тема: «Україна в полум’ї війни 1941-1945 рр.» Мета, 174.2kb.
- Головне управління з питань внутрішньої політики, 2069.92kb.
- Дах тематичні уроки, лекції, бесіди з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, 6.84kb.
- Мета: виховувати в учнів повагу до героїчних подвигів співвітчизників, ушанувати пам'ять, 125.7kb.
- Монастириська районна державна адміністрація, 65.1kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 35.48kb.
- Но з народами побратимами та світовим співтовариством буде відзначати найтрагічнішу, 71.49kb.
- Нака з, 62.11kb.
- "органи державної безпеки СРСР І релегійні об’єднання в україні під час великої вітчизняної, 289.88kb.
- Схвалити проект районної Програми впровадження комплексу заходів щодо збереження, 148.19kb.
Отже, в роки Великої Вітчизняної війни радянські втрати загиблими склали, за нашими підрахунками, 17,774 млн. військових та 18,06 млн. мирних жителів, або 35,834 млн. чоловік. Сюди ж треба додати 578 тис. радянських громадян, які загинули в роки війни на боці вермахту. Разом, таким чином, радянські втрати склали 36,412 млн. загиблих. Виведена нами цифра прямих втрат населення СРСР попадає у вилку 35 – 37 млн. загиблих, яку наводять автори монографії [62,с.414]. Також вона є близькою до результатів В. Козлова, опублікованих в роботах [58,с.135; 84,с.35]., де число прямих та непрямих втрат було визначено у 50 млн. чоловік, в тому числі 40 млн. чоловік (по В. Козлову) склали прямі втрати.
Прямі та непрямі втрати населення СРСР в роки війни визначаються в межах 50 – 60 млн. чоловік [51,с.17] оціночним шляхом. Наведемо одну з таких оцінок. Станом на 1 січня 1946 року чисельність населення СРСР оцінювалася в 167 млн. чоловік [3,с.334]. Якби не було війни, то за розрахунками В. Ісупова, станом на 1 січня 1946 року населення СРСР мало би складати 233,6 млн. чоловік [3,с.340]. Різниця -
233,6 – 167 = 56,6 млн. чоловік
складає величину прямих та непрямих втрат населення СРСР в роки війни. За нашими підрахунками, прямі втрати населення СРСР склали 36,412 млн. чоловік. Тоді величина
56,5 – 36,412 = 20,188 млн. чоловік
виражає величину непрямих втрат (в основному через падіння народжуваності) населення СРСР в роки війни.
Тепер потрібно проаналізувати співвідношення втрат Німеччини та її союзників до втрат СРСР та його союзників на Східному фронті. З даних Б.Ц. Урланіса випливає, що втрати збройних сил Німеччини в кордонах станом на 31 грудня 1937 року склали, як мінімум, 4 млн. загиблих військовослужбовців [5,с.203,205]. Окрім того, в якості солдатів вермахту загинуло 270 тис. австрійців, 200 тис. судетських німців, 40 тис. ельзасців, близько 42 тис. чехів та словаків [5,с.217,234]. Отже, сумарні втрати німецьких військ по Б. Урланісу, склали 4,552 млн. загиблих.Проте за найновішими підрахунками втрати німецьких військ виявилися меншими. Так, чехів у вермахті загинуло всього 5 тис. чоловік, а союзниця вермахту - словацька армія втратила на боці вермахту 7 тис. загиблих [46,с.252]. Тому більш реальними, аніж дані Б.Ц. Урланіса, є дані Б. Мюллера – Гіллебранда, генерала, який відповідав у роки війни за облік особового складу німецьких військ [46,с.256]. За його оцінками втрати збройних сил Німеччини в роки війни склали 4 млн. загиблих [55,с.340]. До такої ж цифри дійшов у своїх обчисленнях і Б. Соколов [3,с.343]. Виникає питання, якими могли бути втрати німецьких військ на Східному фронті? А. Мерцалов наводить цифру 2,8 млн. загиблих [60,с.137] За обчисленнями Б. Соколова втрати німецьких військ (вермахт,ВПС,ВМФ) склали 2,157 млн. загиблих, в тому числі втрати вермахту склали понад 2,066 млн. загиблих [3,с.345]. Якщо до вказаної цифри втрат додати 381.067 німецьких військовослужбовців, які загинули в радянському полоні [7,с.512], то втрати збройних сил Німеччини у війні проти Радянського Союзу можна оцінити у 2,538 млн. загиблих. Якщо порівняти цю цифру з цифрою втрат Червоної Армії – 17,774 млн. загиблих, то співвідношення радянських і німецьких втрат на Східному фронті складе 7:1. Якщо із цифри 17,774 млн. загиблих радянських військовослужбовців відняти близько 4 млн. радянських військовослужбовців, які померли у ворожому (німецькому,фінському та румунському) полоні [3,с.322], то одержимо, що на полі бою було вбито і померло від ран 13,774 млн. червоноармійців. Порівнявши цю цифру із 2,157 млн. загиблих військовослужбовців Німеччини, одержимо, що співвідношення радянських та німецьких втрат на полі бою складає 6,39:1.
Для більш повної картини необхідно проаналізувати ще й військові втрати союзників СРСР та Німеччини. На радянському боці загинуло 76.050 та було поранено 168.073 військовослужбовців Війська Польського, Чехословаччини, Румунії та Болгарії [7,с.450]. Цікавим є те, що 60% особового складу Війська Польського та Чехословацького армійського корпусу складали радянські громадяни [7,с.450]. Таким чином, втрати СРСР та союзників у роки війни склали разом 17,85 млн. загиблих, причому 99,57% цього числа втрат склали радянські втрати.
Втрати союзників Німеччини наприкінці 50 – х років були проаналізовані Б.Ц. Урланісом [4;5]. За його розрахунками втрати збройних сил Румунії за всю війну (як на німецькому, так і на радянському боці) визначаються у 300 тис. загиблих [5,с.221]. Втрати збройних сил Угорщини проти СРСР визначаються Б.Ц. Урланісом у 160 тис. загиблих, в тому числі в її сучасних кордонах – у 136 тис. загиблих [5,c.222]. Автори монографії [7,с.514] вважають ці дані заниженими, оскільки у втратах угорської армії не враховувалися втрати призовників із Закарпаття, Південної Словаччини та Північної Трансільванії, а в румунській армії не враховувалися втрати серед призовників – молдаван.
У зв”язку з цим втрати збройних сил Угорщини визначені ними у 350.055 загиблих, в тому числі 295.300 загинуло на полі бою та 54.755 – в радянському полоні [7,с.514]. Втрати Румунії склали 300 тис. загиблими, в тому числі 245.388 румунських військовослужбовців загинуло на полі бою, а 54.612 – в радянському полоні [7,с.514]. На радянському боці загинуло 37.208 румунських військовослужбовців [7,с.450], отже на німецькому боці загинуло 262,8 тис. румунських військовослужбовців. Автори монографії [7] твердять, що дані про втрати збройних сил Угорщини та Румунії були ними уточнені по матеріалах, одержаними ними від генеральних штабів цих держав у 1988 році [7,с.513]. Але тут треба мати на увазі, що основною метою авторів монографії [7] було максимально применшити втрати Червоної Армії, і навпаки – максимально прибільшити втрати Німеччини та її сюзників [73]. Тому їхні дані про втрати збройних сил Угорщини ми вважаємо перебільшеними. Більш реальними ми вважаємо цифри втрат, наведені в монографії [46], згідно з даними якої збройні сили Угорщини втратили 195 тис. загиблих та померлих у полоні [46,с.254]. На Східному фронті загинуло 5 тис. чехів та 7 тис. словаків, ще 4 тис. чехів та словаків загинулио в радянському полоні [46,с.252]. Всього – 16 тис. чоловік. Втрати Фінляндії визначені Б.Ц. Урланісом у 84 тис. загиблих військовослужбовців [5,с.220], а авторами монографії [7,с.514] у 84.377 безповоротно втрачених військовослужбовців ми вважаємо завищеними. За даними головнокомандувача фінської армії, маршала Маннергейма упродовж 1941 – 1944 рр. загинуло 55 тис. солдатів та офіцерів фінської армії [15,с.488]. Втрати збройних сил Італії згідно з [7,с.514] склали 43.910 загиблими та 27.683 військовослужбовців померли в радянському полоні.Всього – 71.593 чоловік. На Східному фронті воювала також іспанська “Голуба дивізія”, відома також, як 250 – та дивізія вермахту. Її втрати склали близько 15 тис. чоловік [46,с.252]. Таким чином, втрати союзників Німеччини на Східному фронті склали 614,8 тис. чоловік загиблими. Отже, втрати Німеччини та її союзників на Східному фронті разом склали 3,153 млн. загиблих.
Якщо згадати, що втрати СРСР та його союзників склали 17,85 млн. загиблих, то співвідношення втрат СРСР та його союзників до втрат Німеччини та її союзників складе 5,66 :1. Якщо до втрат Німеччини та її союзників приплюсувати ще 578 тис. радянських громадян, які загинули на боці Німеччини, то відповідне співвідношення складе 4,78 :1.
Важливим є етнічний аспект даної проблеми. Якщо вести мову про військові втрати, то найбільші втрати зазнали росіяни, українці та білоруси. Навіть коли взяти за основу офіційну, применшену цифру втрат – 8.668.400 загиблих червоноармійців, то з цього числа загинуло 5.447.100 росіян (66,3% всіх втрат), 1.376.500 українців (15,9%) та 251.400 білорусів (2,9%) [7,с.238]. Особливо великими були військові втрати росіян. Якщо виходити з більш високих, і, до речі, більш реальних втрат, то за даними згадуваного вище генерала І. Герасимова з 21,4 – 22,4 млн. безповоротно втрачених червоноармійців 17,5 млн. приходиться на Росію [67]. На думку В. Козлова, в якості бійців Червоної Армії загинуло 20 млн. росіян [84,с.36]. Можливо саме з цієї причини Й. Сталін на урочистому засіданні в Кремлі 24 травня 1945 року пив за здоров”я,терплячість та інші риси російського народу [102,с.383 – 384].
Не повезло в роки війни поволзьким народам: марійцям, мордві, чувашам, удмуртам та казанським татарам. Вони знали російську мову і працювали в таких галузях народного господарства, які не давали “броні” від відправки на фронт [84,с.36]. А тому в масовому порядку призивалися в частини діючої армії. І, навпаки, через погане знання російської мови мобілізованих із Середньої Азії досить рідко брали в бойові частини [84,с.36]. Ось конкретний приклад. За переписом населення СРСР 1939 року в країні проживало 1,456 млн. мордвинів, 1,369 млн. чувашів та 1,229 млн. таджиків [103,с.110 – 112], тобто їхня чисельність була приблизно однаковою. Але в роки війни загинуло в якості бійців Червоної Армії по 63,3 тис. мордвинів та чувашів, і тільки 22,9 тис. таджиків [7,с.238], тобто таджиків загинуло майже в три рази менше.
Щодо участі євреїв у Великій Вітчизняній війні, то згідно з ізраїльськими даними, безпосередню участь в бойових діях прийняли 500 тис. євреїв, з яких в боях і в німецькому полоні загинуло 200 тис. чоловік [104,с.552]. За даними Б. Соколова в якості бійців Червоної Армії загинуло 120 – 180 тис. євреїв та ще 80 тис. червоноармійців – євреїв загинуло в німецькому полоні [18,с.337].
Якщо вести мову про втрати мирного населення, то великих втрат зазнали білоруси та євреї. Якщо в 1939 році в СРСР нараховувалося 8,275 млн. білорусів [103,с.108], то через 20 років – в 1959 році всього 7,913 млн. чоловік [105,с.159]. Тобто чисельність білорусів у 1959 році ще не досягла довоєнної. Перед початком війни в СРСР нараховувалося 5 – 5,2 млн. євреїв [92,с.169]. У 1946 році, за даними А. Буровського,. в СРСР їх залишилося 1,8 млн. чоловік [106,с.295]. Отже, різниця склала 3,4 млн. чоловік. В роки війни загинуло понад 2,5 млн. євреїв [92,с.169]. Решта – 900 тис. чоловік – або змінили національність, або емігрували (в Польщу, Чехословаччину і т.д.).
Не пощадила війна латишів та естонців. В роки війни латиський народ втратив 20% своєї живої сили [107,с.143]. Естонський народ втратив 15% своєї довоєнної чисельності [108,с.10]. Найбільшими відносні втрати у війну серед народів СРСР були у кримчаків – тюркської народності, яка проживала у Криму, і представники якої сповідували іудейську віру. Якщо напередодні війни в СРСР нараховувалося 9,5 – 10 тис. кримчаків, то після війни їх залишилося живими 1,4 - 1,5 тис. чоловік [92,с.265]. Отже за роки війни загинуло 8,5 тис. кримчаків – 85% їхньої чисельності.
Нас будуть цікавити втрати українського народу та уродженців України у Великій Вітчизняній війні. Це питання є вкрай важким через те, що українські втрати завжди розчинялися в загальносоюзних втратах [9,с.21]. Оскільки загальносоюзні втрати можуть бути визначені тільки оціночним шляхом, то подібний метод потрібно застосовувати і для визначення українських втрат. Іншими словами, потрібно “оцінювати вже оцінювані дані та результати”.
Отже, почнемо з загальних оцінок. Після голодомору, сталінських репресій 1937 – 1938 рр. та насильницької русифікації українського населення Північного Кавказу, Вороніжчини та інших регіонів Росії станом на 17 січня 1939 року, офіційним переписом населення, в СРСР було зафіксовано 28.070.404 українці, що склало 16,56% населення тодішнього СРСР, чисельність якого за даними перепису склала 170.467.186 чоловік [109,ст.60]. Багато хто з дослідників вважає цей перепис сфальсифікованим. Наприклад, академік Ю. Поляков вважає, що до числа жителів СРСР станом на 17 січня 1939 року було додано щонайменше 3 млн. “мертвих душ” [82]. Так це, чи не так було насправді, а якщо так, то скільки саме “мертвих душ” було дописано до наведеного вище числа українців, ми не дізнаємося, на жаль, вже ніколи. Після включення до складу СРСР в 1939 – 1940 рр. нових територій чисельність українців у складі “розширеного” СРСР зросла, і новий перерахунок чисельності населення станом на 17 січня 1939 року зафіксував у “розширеному” СРСР вже 191,7 млн. жителів, з яких 35,611 млн. (або 18,58% всього населення) складали українці [103,с.105,108]. З цієї кількості українців на території Української РСР, за даними В. Кабузана, проживало 29,607 млн. чоловік [110,с.626]. Перед початком війни в СРСР проживало 36,5 млн. українців [109,ст.62]. Проте, для більш повної оцінки, слід ще врахувати українців, які проживали на той час в Угорщині та в Польщі (тоді генерал – губернаторство). Згідно з даними перепису, проведеного в 1941 році угорськими властями на Закарпатті, в краї проживало всього 850.589 чоловік, в тому числі українців – 500.264 чоловіки [111,о.14]. Зауважимо, що реальна кількість українців на Закарпатті була більшою, оскільки перепис фіксував національний склад Закарпаття не за національною ознакою, а за рідною мовою. За даними О. Субтельного [112,с.395] на територіях Польщі, які входили в німецьку зону окупації, залишилося 550 тис. українців. Більш пізні обчислення показали, що справжня цифра українців, які проживали в окупованій німцями Польщі була вищою, і складала 633 тис. чоловік [113]. В результаті післявоєнного обміну населенням 150 тис. українців залишилися в Польщі [113], а решта – 483 тис. чоловік виїхали до СРСР. Таким чином, передвоєнну чисельність українців можна оцінити у
36,5 + 0,5 + 0,483 = 37,483 млн. чоловік.
Цю цифру втрат варто порівняти з чисельністю українців у СРСР за даними перепису 1959 року – першого офіційного післявоєнного перепису населення СРСР. За даними цього перепису в 1959 році, в СРСР було нараховано 37,253 млн. українців [114,с.184]. Жахливий факт! Через 15 років після закінчення війни чисельність українців у СРСР ще не досягла довоєнної. Зрозуміла річ, окрім негативних наслідків радянсько – німецької війни, сюди додалися ще жертви збройного протистояння на Західній Україні (1944 – 1952 рр.), втрати від голоду 1946 – 1947 рр. та від повоєнної русифікації українців, але без усякого сумніву втрати від наслідків радянсько – німецької війни серед перерахованих факторів були основними.
Чисельність населення Української РСР Енциклопедія Великої Вітчизняної війни станом на 1940 рік визначає у 41,3 млн. чоловік [22,с.741]. А. Перковський та С. Пирожков на початок 1941 року чисельність населення Української РСР визначають у 40,967 млн. чоловік [115,с.17]. Після чого населення України знову зростає і на середину 1941 року вже становить 41,7 млн. чоловік, в тому числі 8,8 млн. чоловік на західноукраїнських землях [116,с.290]. За С.В. Кульчицьким, на червень 1941 року населення України становило 41,657 млн. чоловік [9,с.21]. Наведені вище стрибки чисельності населення України можна пояснити депортаціями населення з Західної України та призовом мобілізованих в Червону Армію в зв”язку з радянсько - фінською війною. Якщо вести мову лише про Східну Україну, то за обчисленнями В. Кабузана [110,с.304] на початок 1941 року вона все ще не відновила чисельність свого населення після голодомору: якщо станом на 1 січня 1933 року її населення складало 31,9 млн. чоловік, то станом на 1 січня 1941 року – всього 31,6 млн. чоловік.
За даними А. Перковського та С. Пирожкова [115,с.17] на початок 1945 року чисельність населення Української РСР складала 27,383 млн. чоловік. Отже зниження кількості населення України склало
41,657 – 27,383 = 14,274 млн. чоловік.
Для того, щоб обчислити прямі та непрямі втрати населення України, потрібно з урахуванням природного приросту на початку 40 – х років, підрахувати, яким би було населення України на початок 1945 року, якби не було війни, і від одержаної цифри відняти 27,383 млн. На жаль, подібні обчислення нам невідомі. Зате відомо, що на окупованих німцями територіях до війни проживало 88 млн. чоловік, а після визволення цих територій від окупації залишилося 55 млн. чоловік [117; 10,с.179]. Різниця,таким чином, склала 33 млн. чоловік, звідки випливає,що втрати України (14,274 млн. чоловік) склали 42,25% зменшення чисельності населення захоплених німцями територій СРСР. Якщо до цих втрат ще додати втрати населення Криму, яке з 1,126 млн. чоловік до початку війни на момент визволення від німецьких військ скоротилося до 700 тис. чоловік [91,с.105], то зменшення чисельності населення України складе 14,7 млн. чоловік, або 44,55% загальносоюзних втрат.
В роботі А. Перковського та С. Пирожкова [115,с.16] число загиблих від німецького терору мирних жителів України обчислено в 3,265 млн. чоловік, що склало 53,74% загальносоюзних втрат, які, за даними названих авторів, складають 6,075 млн. загиблих. За більш пізніми обчисленнями [7,с.230] цифра 6,075 млн. загиблих від німецького терору мирних жителів була збільшена до 7,42 млн. загиблих. Відсоток 53,74% від останньої цифри втрат дає 3,99 млн. мирних жителів України, які загинули від терору окупаційного режиму. Одержаний нами результат є досить близьким до даних М.В. Коваля [71,с.15], згідно з якими на території України загинуло 3.898.457 мирних жителів. Але цими цифрами втрати мирного населення України не вичерпуються.
Згідно з [7,с.231] на роботу в Німеччину з окупованих територій було вивезено 5,27 млн. чоловік, з них в неволі померло 2,164 млн. чоловік, або 41,06%. З України на роботу в Німеччину було вивезено 2,4 млн. чоловік [22,с.742]. Трохи меншу цифру - 2,2 млн. вивезених на роботу в Німеччину жителів України дають А. Перковський та С. Пирожков [115,с.15]. Згідно з [118] з України було вивезено на роботу в Німеччину 2,244 млн. мирних жителів, в тому числі з Західної України – 402.777 чоловік. Якщо перенести наведений вище відсоток (41,06%) на цифру 2,244 млн. мирних жителів, вивезених на роботу в Німеччину, то одержуємо, що в неволі загинуло 0,921 млн. мирних жителів України.
На окупованій території СРСР померло 8,5 млн. чоловік, в тому числі 4,1 млн. чоловік (48,24%) померли від жорстоких умов окупаційного режиму, а решта – 4,5 млн. чоловік померли своєю смертю [7,с.232]. Згідно обчислень А. Перковського та С. Пирожкова [115,с.16] на Україні в роки війни народилося 1,152 млн. чоловік та померло 2,623 млн. чоловік, що дало негативний природний приріст в 1,471 млн. чоловік. Перенісши вказаний вище відсоток (48,24%) на цифру 2,623 млн. померлих, кількість загиблих від жорстоких умов окупаційного режиму жителів України можемо оцінити у 1,265 млн. чоловік. В останню цифру втрат входять також 100 тис. чоловік, які померли від голоду в окупованих містах України зимою 1941 – 1942 років [119,с.154].
В [7,с.232] ще говориться про 1,3 млн. дітей, які народилися в роки війни, але померли через підвищену смертність та погане медичне обслуговування. На наш погляд, ця цифра втрат скоріш за все відноситься до втрат мирного населення в радянському тилу. Померлі через підвищену смертність та погане медичне обслуговування українські діти включені в цифру 1,265 млн. загиблих.
Мирне українське населення також зазнавало втрат в районах бойових дій, від артобстрілів та авіанальотів ворогуючих сторін та страждало від терористичних дій чекістських формувань, які діяли під маскою партизанських загонів. Точну цифру втрат мирного населення України, яке загинуло по цій “графі”, ми не дізнаємось ніколи.Хоча з іншого боку, таких масових втрат, як при блокаді Ленінграду або під час Сталінградської битви, мирне населення України не несло. З огляду на це, цифра 3 млн. загиблих, очевидно цивільного населення, які загинули під час бойових дій на Україні, наведена в [120,с.227] є абсолютно нереальна. Число загиблих мирнних жителів України по цій “графі” може бути оцінене, як мінімум, в 100 тис. чоловік.Об”єднавши наведені вище дані, втрати мирного населення України можемо оцінити в 6,276 млн. чоловік.
Разом з загальносоюзними втратами населення України зазнало ще й таких втрат, які загалом не були притаманні іншим регіонам СРСР, де велися бойові дії.
По – перше, це масовий розстріл в”язнів в українських тюрмах на самому початку війни. Згідно з даними В. Земскова [121,с.71 – 74] станом на 20 березня 1941 року на Україні у в”язницях сиділо 49.428 чоловік, в тому числі на Східній Україні – 25.182 чоловік, на Галичині – 15.123 чоловіки, в тому числі у Львові – 5.886 чоловік, на Волині – 5.433 чоловіки, на Північній Буковині – 2.509 чоловік та в Акерманській області – 1.181 чоловік. На Західній Україні кількість розстріляних в”язнів коливається, за різними оцінками в межах 10 – 50 тис. чоловік [122,с.87; 120,с.201]. Цифра 40 – 50 тис. розстріляних в”язнів, яка наводиться в [120,с.201], є, без сумніву сильно завищеною хоча б з тієї причини, що такої кількості в”язнів на Західній Україні просто не було. З іншого боку, на той час існувало українське підпілля – на вересень 1940 року нараховувалося 5,5 тис. активних членів, близько 14 тис. симпатиків, що мали на озброєнні 2.070 гвинтівок, 600 пістолетів і т.д. [123,с.314], а тому частину в”язнів вдалося вирвати з пазурів НКВС. У [124,с.143] відмічалося, що членами ОУН у Львові піднята паніка: організовано напад на тюрму, звідки випущено політв”язнів. За даними Я. Грицака [47,с.329] у Львові було вбито від 3 до 4 тис. в”язнів, з загальної чисельності (див. вище) 5.886 чоловік. О. Субтельний говорить про 10 тис. вбитих в”язнів на Галичині, та 5 тис. – на Волині [112,с.400]. Отже, з близько 20,6 тис. в”язнів Галичини та Волині на початку війни вдалося врятуватись близько 5,6 тис. чоловік. Решта – 15 тис. чоловік були страчені. Кількість страчених в”язнів у тюрмах Західної України можемо наближено прийняти у 15 тис. чоловік. Втрати в”язнів у тюрмах Східної України нам невідомі.
По – друге, це українсько – польський етнічний конфлікт, який проходив у 1942 – 1944 рр. на землях Галичини, Волині та південно – східної Польщі. Розкид втрат у цьому конфлікті є досить великим. За підрахунками польської сторони загинуло 60 – 100 тис. чоловік, причому втрати українців склали третину всіх втрат, а дві третини загиблих склали польські втрати [47,с.254]. Із вказаної цифри втрат, за даними польської сторони, 50 тис. загиблих поляків припадає на Волинь [47,с.254]. На перебільшеність польських даних про втрати в цьому конфлікті вказав український дослідник І.Ільюшин [125,с.118]. Додамо, що польські джерела тих років давали набагато менші оцінки польських втрат. Наприклад, станом на 7 жовтня 1943 року делегат польського емігрантського уряду на Волинь К. Банах кількість загиблих поляків визначив у 15 тис. чоловік [126,с.180]. Із даних І. Ільюшина випливає, що на Волині загинуло мінімум 19,5 тис. поляків [125,с.118], але все – таки не 50 тисяч. На Галичині, за оцінками конспіративної польської періодики тих часів, до березня 1944 року загинуло 8 тис. поляків [127,с.48]. У 2002 – 2003 роках, коли був підвищений інтерес до україно – польського етнічного конфлікту, називалися такі цифри втрат ворогуючих сторін: 50 тис. вбитих поляків та 20 тис. вбитих українців [128], а також 50 тис. вбитих поляків та 17 тис. вбитих українців [129]. У наших роботах [130;131] ми обгрунтували цифру 80 тис. загиблих в україно – польському етнічному конфлікті, причому втрати ворогуючих сторін були приблизно однаковими. Наші результати співпали з даними М.В. Коваля [132,с.61], згідно з якими в україно - польському етнічному конфлікті загинуло 40 тис. поляків та близько 40 тис. українців. Отже, загальну кількість загиблих в україно – польському етнічному конфлікті можемо наближено прийняти у 80 тис. чоловік.
Після вступу частин Червоної Армії в 1944 році на територію Західної України почалися бойові дії між загонами УПА та військами Червоної Армії та НКВС, які тривали аж до 1952 року. Втрати у збройній боротьбі 1944 – 1952 років на Західній Україні проаналізовані нами у публікації [133] і визначені у 114 тис. загиблих, включаючи 25 тис.військовослужбовців Радянської Армії, МВС та МДБ СРСР [133,с.509]. В зв”язку з цим дані джерела [134,с.47] згідно з яким на Західній Україні в 1944 – 1952 рр. втрати НКДБ – МДБ склали всього 687 чоловік загиблими, співробітників МВС – 1.864, військовослужбовців внутрішніх військ, прикордонних військ та збройних сил – 3.199 чоловік загиблими, а разом – 5.750 чоловік загиблими, є, на наш погляд, неповними. Нагадаємо, що цифра 25 тис. загиблих у бойових діях на Західній Україні співробітників та військовослужбовців МДБ, МВС, збройних сил та міліції відома ще з 1990 року [135]. Більше того, і в наш час російські військові фахівці оцінюють втрати вищенаведених радянських силових міністерств під час збройної боротьби на Західній Україні цифрою “понад 22 тис. загиблих” [118]. Втрати населення України під час збройної боротьби 1944 – 1952 рр. на Західній Україні віднесені нами до післявоєнних втрат українського народу [133].
По – третє, втрати від боротьби між мельниківським та бандерівським угрупуваннями ОУН, між УПА та УНРА Т. Бульби – Боровця. Як випливає з мемуарів А. Судоплатова, вбивство керівника ОУН полковника Коновальця (23 травня 1938 року в Роттердамі) спеціально планувалося Сталіним з метою обезголовити ОУН перед початком війни і спровокувати збройну ворожнечу між її угрупуваннями [20,с.170 – 173]. За даними мельниківського авторитета Зенона Книша жертвами “бандерівської енкаведевщини” стало 4 тис. членів мельниківської ОУН [47,с.226], хоча, на думку Я. Грицака ці дані є дуже перебільшені. Червень – листопад 1943 року на Волині характеризувався збройним протистоянням між бандерівською УПА та УНРА Т. Бульби – Боровця [136,с.165]. Автор часів брежнєвської епохи [137,с.151] говорить про “збройну колотнечу” між УПА та УНРА. Натомість керівництво бандерівської ОУН стверджувало, що операції по оточенню та підпорядкуванню командуванню УПА мельниківських та бульбівських загонів далися “малою кров”ю” [47,с.246]. На думку Я. Грицака, справжня статистика жертв цієї акції залишається невідомою [47,с.246]. Загалом можна вважати, що жертвами протистояння між різними гілками українського національного руху опору в роки війни стало кілька тисяч чоловік.
Таким чином, неармійські втрати та втрати мирного населення України склали в роки війни, за нашими підрахунками близько 6,41 млн. чоловік.
Важливе значення має визначення втрат євреїв серед втрат мирного населення України. Перепис 1937 року, результати якого були вперше опубліковані в 1990 році в журналі “Вестник статистики”, показав, що в СРСР в 1937 році проживало 2.669.147 євреїв, з них на Україні – 1.470.484 євреї, або 55,09% їх загальної кількості [138]. Згідно з переписои населення 17 січня 1939 року в СРСР мешкало 3,02 млн. євреїв, що складало 1,78% його населення [109,ст. 60]. Після входження до складу СРСР в 1939 – 1940 рр. нових територій, громадянами СРСР стало 1,5 – 2,2 млн. євреїв, що тут проживали, до яких додалися євреї – біженці, переважно з Польщі [106,с.245]. Загалом напередодні війни в СРСР мешкало 5 – 5,2 млн. євреїв [92,с.169], в тому числі 3 млн. євреїв жило на Україні [47,с.231]. Як зазначалося нами вище, в 1941 – 1946 роках кількість євреїв у СРСР скоротилася на 3,4 млн. чоловік, проте з цієї кількості євреїв загинуло 2,5 млн. чоловік [92,с.169]. Решта – або змінила національність, або виїхала за межі СРСР. Тільки з Західної України до Польщі в 1944 – 1946 роках виїхало кілька десятків тисяч євреїв [139,с.105], а, за даними Я. Грицака з України до Чехословаччини і Польщі виїхало 140 тис. євреїв [47,с.268]. Кількість загиблих українських євреїв Я. Грицак визначає в межах 0,9 – 2 млн. чоловік [47,с.231]. Згідно з останніми даними [140] в роки війни загинуло понад 1,4 млн. євреїв, які проживали на Україні, що складало не менше половини загиблих радянських євреїів, та близько четвертої частини загиблих євреїв Європи.
Аналіз військових втрат населення України почнемо з аналізу втрат серед військовополонених. Станом на 1940 рік в Червоній Армії нараховувалось 19,8% українців [47,с.219], що приблизно відповідало питомій вазі українського населення серед всього населення тодішнього СРСР – 18,58% [103,с.105,108]. Проте, як зазначалося в [47,с.219], в частинах Південного та Південно – Західного фронтів частка українців була вищою і сягала 50%. Згідно з задумом радянського командування в ході операції “Гроза” – раптового нападу Червоної Армії на Німеччину - Перший стратегічний ешелон радянських військ наносив основний удар і ніс в результаті цього великі втрати, а війська Другого стратегічного ешелону, переступивши через трупи бійців Першого стратегічного ешелону, мали донести червоний прапор перемоги аж до Берліну [23,глава 26]. Таким чином, сталінське керівництво цілком свідомо, планом операції “Гроза” приносило життя сотень і сотень тисяч українців, які вціліли від голодомору та репресій, на вівтар світової революції. Проте раптовий напад німецьких військ 22 червня 1941 році ці плани зірвав.
У полон потрапили не тільки сотні тисяч червоноармійців. В результаті поспішної втечі до червоного війська не встигли мобілізувати ще 5,36 млн. військовозобов”язаних, які залишились на окупованій території [141] більшість з яких складали українці. Це, значною мірою, врятувало демографічний потенціал українського народу, особливо з урахуванням тих величезних втрат, які несла в 1941 – 1942 рр. слабоозброєна, через раптовий напад німців Червона Армія. Радянських військовополонених була така величезна кількість, що німці почали розпускати їх “по домам”. Згідно з наказом генерал – квартирмейстера німецьких військ від 25 липня 1941 року за №11/4590 оголошувалося звільнення з німецького полону представників ряду національностей: німців Поволжя, прибалтів, українців, а пізніше - білорусів [7,с.459]. Звільнення радянських військовополонених з німецького полону було призупинене розпорядженням ОКВ від 13 листопада 1941 року за №3900 [7,с.459]. За цей проміжок часу було визволено, за неповними даними, 318.770 радянських військовополонених, з числа яких 277.761 чоловік, або 87,14%, складали українці [7.с.459]. Називається ше більш висока цифра – 800 тис. відпущених з німецького полону червоноармійців [82]. Перенос 87,14% на цифру 800 тис. військовополонених дає вже мінімум 697 тис. відпущених з німецького полону червоноармійців – українців. Додамо, що академік Ю. Поляков сумнівається у достовірності цифри 800 тис. радянських військовополонених в перші місяці війни [82]. Однак сумніватися в цій цифрі можна тільки в бік її заниженості. Навіть за самими скромними підрахунками в перші місяці війни з прифронтової смуги та з полону втекло 345 тис. червоноармійців, а для несення допоміжної служби у частинах вермахту вже тоді було зараховано 200 тис. полонених червоноармійців [3,с.322]. І ці люди ні до яких статистичних звітів не попали. За даними Я. Грицака [47,с.219] на листопад 1941 року було взято в полон 3,6 млн. червоноармійців, з числа яких 1,3 млн. складали українці. З урахуванням сказаного вище можна припустити, що величезна більшість з тих військовослужбовців – українців, які були взяті в полон змогли врятуватися від голодної смерті в німецькому полоні: вони були або відпущені на волю, або втекли з полону, або пішли на службу до німців.
Динаміка чисельності взятих вермахтом в полон червоноармійців по роках війни була такою: в 1941 році потрапило в полон 3,9 млн. червоноармійців, в 1942 році – 1,653 млн., в 1943 році – 565 тис., в 1944 році – 147 тис. та в 1945 році – 34 тис. чоловік [3,с.321 – 322]. У 1941 році значній частині червоноармійців – українців вдалося врятуватися з німецького полону. В 1942 – 1943 роках, коли в полон також потрапляло багато червоноармійців, українців у збройних силах СРСР порівняно з росіянами було небагато. Наприклад, під час битви за Москву, коли слабоозброєна Червона Армія фактично завалювала німців трупами, в складі Панфіловської (316 – ї) дивізії українці складали всього 7,2% [142,с.346]. В наступному, 1942 році, положення не змінилося. В складі, наприклад, Південно – Західного фронту нараховувалося 210 тис. росіян і тільки 31 тис. українців, а в складі Донського фронту – 216.412 росіян та 33.564 українці [142,с.343]. На початок 1943 року українці складали тільки 11 – 12% особового складу діючої армії [142,с.343], а в деяких частинах їхня питома вага була ще меншою. Наприклад, в 60 - й стрілецькій дивізії на кінець лютого 1943 року українці складали всього 10%, зате росіяни – 62,5%, а казахи – 12,5% [46,с.321]. Додамо, що на середину 1943 року положення залишалося таким же самим. Наприклад, під час бою під Прохоровкою 5 гвардійська танкова армія нараховувала 43 тис. солдатів та офіцерів 36 – ти національностей, проте понад 74% її особового складу становили росіяни [143]. Масовий призив українців у Червону Армію почався вже після визволення України: на середину 1944 року питома вага українців у діючій армії вже становила 33,93%, але в 1945 році знизилася до 20 – 25% [142,с.343].
Ці дані нами наведені для того, щоб показати, що радянські військовополонені, які загинули від важких умов полону на території України, в основному, не були українцями, а були скоріш за все уродженцями інших регіонів Радянського Союзу. Тобто, втрати серед загиблих на території України радянських військовополонених не слід ототожнювати з втратами населення України. Згідно з Енциклопедією Великої Вітчизняної війни на території Української РСР загинуло 1,5 млн. радянських військовополонених [22,с.742]. А. Перковський та С. Пирожков зменшують цю цифру до 1,366 млн. загиблих [115,с.16]. Більш точну цифру наводить М.В. Коваль: 1.366.588 загиблих на території України радянських військовополонених [71,с.15]. Якщо ж говорити про військовополонених – українців, то згідно з даними [7,с.462 – 463] станом на 3 жовтня 1945 року було звільнено 1.836.500 радянських військовополонених різних національностей, в тому числі 386.568 українців (28,24% загального числа). Якою була питома вага українців серед близько 4 млн. померлих у ворожому полоні червоноармійців [3,с.322], ми не дізнаємось ніколи, але з огляду на сказане вище,можна припустити, що вона була набагато меншою, аніж 19,8% - питомої ваги українців у складі Червоної Армії напередодні Великої Вітчизняної війни [47,с.219].
У 1944 році, коли українців знову почали в масовому порядку призивати до лав Червоної Армії, її оснащеність бойовою технікою та озброєнням, не в останню чергу завдяки лендлізу, про справжні об”єми якого багато мовиться в монографіях [2;3 ] та в досить цікавій публікації [144], була набагато кращою, аніж в 1941 – 1942 роках. А значить і шансів уціліти було більше. В якості бійців Червоної Армії загинуло 70 тис. уродженців Волинської області [126,с.204], 26.628 буковинців [145], 4,75 тис. закарпатців [146,с.155], 44.730 галичан [142,с.375 – 376]. Але все пізнається в порівнянні. Так от, на початку 1942 року щодня на Східному фронті, за німецькими даними, гинуло 22 тис. червоноармійців [147,с.76]. Щодня!
На 1944 рік СРСР майже повністю вичерпав свої людські ресурси. Німці захоплювали радянських військовополонених – переважно підлітків та людей похилого віку [142,с.367]. З кінця 1944 року почали достроково призивати 17 – річних юнаків [142,с.372]. Більше того, в Червону Армію почали призивати етнічних українців із Словаччини (Пряшівщина) та з Румунії (Мараморош), хоча вони ніколи не були громадянами Радянського Союзу. З Пряшівщини було понад 1 тис. так званих добровольців до Червоної Армії, в тому числі 932 чоловіки з Бардіївської округи [148,с.195]. Із 932 чоловік на фронті загинув 31 чоловік, ще 71 стали інвалідами [148.с.195]. Українцям з Мараморошу повезло менше. У Червону Армію пішов 701 українець з Мараморошу [149,с.69]. Повернулося додому 440 чоловік, загинув на фронті в якості бійців Червоної Армії 261 українець з румунського Мараморошу [149,с.69].
Перейдемо до визначення військових втрат українців. У монографії [7,с.238] відмічається, що з 8.668,4 тис. загиблих червоноармійців 1.377,4 тис. становили українці, або 15,89% всього числа загиблих. Проте, як відмічалося нами вище, військові втрати, наведені в цій монографії, є заниженими, а тому число загиблих військовослужбовців – українців вимагає коректування. Спочатку проаналізуємо дані про втрати, відомі більш – менш точно. Відомо, що з 192.150 призваних у Червону Армію жителів Галичини загинуло 44.730 чоловік, або 23,18% всього призову [142,с.375 – 376]. Із 20,2 тис. закарпатців, які воювали в 1944 – 1945 роках в складі Червоної Армії, загинуло 4,75 тис. чоловік, або 23,51% всього призову [146,с.154 – 155]. Отже, відсоток загиблих в 1944 – 1945 роках на фронті в складі Червоної Армії українців може коливатися в межах 23 – 24%. Проте слід мати на увазі, що в 1944 – 1945 рр. рівень оснащеності Червоної Армії озброєнням та бойовою технікою був набагато вищим, аніж в попередні роки, а, отже, і шанс вижити для пересічного червоноармійця був вищим. Тобто, з урахуванням втрат 1941 – 1943 рр. відсоток загиблих на фронті українців мав бути вищим, аніж наведені 23 – 24%. У фундаментальній монографії [150,с.77] говориться про 4,5 млн. призваних до Червоної Армії українців, з яких загинуло 1,3 млн. чоловік, або 28,89% всього призову. Якщо взяти до уваги наведену вище цифру 1,377 млн. загиблих червоноармійців – українців, то кількість загиблих складе 30,6% всього призову. Проте деякі дослідники називають більш високі цифри мобілізованих українців. Наприклад Я. Грицак говорить про 6 млн. мобілізованих українців [47,с.237]. Можливо в цю цифру увійшли повторно мобілізовані. Але перенос 30,6% на цифру 6 млн. мобілізованих дає 1,836 млн. загиблих. Проте до Червоної Армії призивалися не тільки українці, але й уродженці України різних національностей. За даними, які наводить П. Тронько [151,с.97], в Червону Армію було мобілізовано 7 млн. уродженців України. Якою могла бути кількість українців з цього числа мобілізованих? Для цього скористаємося розрахунками В. Наулка [152]. За його даними в 30 – ті роки ХХ століття на Україні в її сучасних межах українці складали 74,2% всього населення, росіяни – 8,2%, євреї – 6,5%, поляки – 5,?% і т.д. [152,с.23]. Переносячи 74,2% на цифру 7 млн. мобілізованих, число мобілізованих до Червоної Армії українців можемо наближено визначити у 5,194 млн. чоловік. Отже, цифра 6 млн. мобілізованих до Червоної Армії українців [47,с.237] виглядає завищеною. Виходячи з виведеного вище відсотка 30,6%, втрати уродженців України, які загинули в рядах Червоної Армії, можемо наближено оцінити в 2,142 млн. чоловік, в тому числі 1,589 млн. українців.
Таким чином, за нашими підрахунками, в роки Великої Вітчизняної війни в якості бійців Червоної Армії загинуло 2,142 млн. уродженців України, в тому числі 1,589 млн. українців. Втрати мирного населення України склали 6,41 млн. загиблих, в тому числі 1,4 млн. євреїв. Якщо з числа 6,41 млн. загиблих мирних жителів відняти 1,4 млн. загиблих євреїв, то втрати мирних жителів інших національностей складуть 5,01 млн. чоловік. Якщо виходити з наведених вище даних В. Наулка і припустити, що близько 80% загиблих мирних жителів складали українці, то кількість загиблих українців – мирних жителів можна наближено оцінити у 4,01 млн. чоловік. До вказаних цифр втрат слід додати ще 1,367 млн. загиблих на українській землі радянських військовополонених. Таким чином, сукупні людські втрати в роки Великої Вітчизняної війни на українській землі склали 9,919 млн. загиблих, в тому числі втрати українського народу – близько 5,6 млн. загиблих як військових, так і мирних жителів.
Але виведена нами цифра втрат буде неповною, якщо не врахувати втрати українців, які воювали на боці Німеччини. Загалом, якщо вести мову про національний склад колишніх радянських громадян, то на німецькому боці воювало 300 тис. росіян, 250 тис. українців, 70 тис. білорусів, 70 тис. козаків (їх німці виділяли в окремий народ), 150 тис. латишів, 90 тис. естонців, 50 тис. литовців, 70 тис. вихідців з Середньої Азії та Казахстану, до 40 тис. азербайджанців, до 30 тис. жителів Північного Кавказу, 25 тис. грузинів, 20 тис. вірмен, 12,5 тис. волзьких татар, 10 тис. кримських татар та 7 тис. калмиків [153]. А. Боляновський [93,с.531] кількість росіян, які служили на боці вермахту, визначає у 310 тис. чоловік, разом з тим зауважуючи, що з 250 тис. українців, які служили на боці Німеччини, 35 тис. перебували на службі в охоронних батальйонах, 30 тис. – у військах СС, 38 тис. – в УНА, 50 тис. – в сотнях, батальйонах та полках вермахту і т.д. Поряд з 30 тис. українців, у військах СС служило 25 тис. латишів, 18 тис. росіян, 10 тис. татар, і аж 125 тис. естонців [154].
З українських формувань, які виступали на боці Німеччини, особливо великі втрати понесла дивізія СС “Галичина”. За радянськими даними під час бою під Бродами в липні 1944 року ця дивізія втратила 11 тис. чоловік вбитими, в живих залишилося тільки 500 чоловік [137,с.179]. Теперішні українські дані вказують на нижчі втрати. Згідно з [155,с.172] втрати дивізії СС “Галичина” під час бою під Бродами склали 7 тис. чоловік вбитими та пораненими, вціліло 3 тис. бійців цієї дивізії. Як відмічалося в [7,с.510] втрати ненімецьких формувань в збройних силах Німеччини були досить високими і досягали 40% особового складу. Враховуючи цей відсоток, втрати українців на німецькому боці можемо оцінити у 100 тис. загиблих. Об”єднуючи ці дані з наведеними вище, українські військові втрати в роки радянсько – німецької війни можемо оцінити у 1,689 млн. загиблих.
Отже, військові втрати в роки радянсько – німецької війни, за нашими підрахунками, склали 2,242 млн. загиблих уродженців України, в тому числі 1,689 млн. українців. Втрати мирного населення склали 6,41 млн. уродженців України, в тому числі 4,01 млн. українців. Разом, таким чином, загинуло 8,652 млн. військових та цивільних уродженців України, в тому числі 5,699 млн. українців. Якщо до вказаної цифри втрат додати ще 1,367 млн. загиблих на території України радянських військовополонених, то одержуємо загальну цифру 10,019 млн. загиблих.
Порівняємо одержану нами цифру втрат з даними інших дослідників. Енциклопедія Великої Вітчизняної війни [22] твердить, що в роки війни загинув кожний 6 – й житель України [22,с.742]. За С.В. Кульчицьким [9,с.21] на червень 1941 року населення України складало 41,657 млн. чоловік. Таким чином, взявши за основу наведені вище дані, одержуємо цифру 6,94 млн. загиблих. Енциклопедія українознавства [119] прямі та непрямі втрати населення України визначає у 14 млн. чоловік, в тому числі 5 млн. загиблих, з яких 2 млн. складали євреї [119,с.155]. Але вже на наступній сторінці Енциклопедія українознавства цифру загиблих збільшує до 6 млн. чоловік [119,с.156]. С. Чорний визначає втрати на Україні у 10,5 –11 млн. загиблих, в тому числі 7 млн. українців [156, с.30]. Професори М. Коваль та В. Косик визначали втрати України у 8 млн. загиблих, з тою різницею, що за В. Косиком загинуло 2,5 млн. військових та 5.5 млн. цивільних жителів України, а за М. Ковалем загинуло 3 млн. військових та 5 млн. цивільних жителів України [9,с.21]. Енциклопедія історії України [157] кількість загиблих мирних жителів визначає цифрою “понад 4 млн. загиблих”, а з 7 млн. мобілізованих у Червону Армію українців, за її даними, загинуло, з урахуванням померлих від ран в повоєнні роки, 4,1 млн. чоловік [157,с.667]. За її даними загальні людські втрати населення України склали 9 млн. чоловік [157,с.667]. На наш погляд, включення в число втрат у роки війни померлих від наслідків війни у повоєнний час суттєво завищує саму цифру втрат. Наприклад, відомо, що з 2,654 млн. насильно вивезених в роки війни на роботу в Німеччину радянських громадян і репатрійованих після її закінчення додому [7,с.231] в перші повоєнні роки від наслідків важкої праці та як наслідок, одержаних каліцтв померло 0,6 млн. чоловік [44,с.603]. Але цю цифру у загальну цифру втрат ми не включали. В [158] говориться про 10 млн. чоловік загиблого українського населення. Тобто, в останній цифрі втрат, виходячи з вищесказаного, злиті докупи втрати, не тільки українців, але й неукраїнців – уродженців України та загиблих на її території радянських військовополонених. Довідник з історії України [120] наводить такі цифри втрат: загинуло 5,5 млн. цивільних громадян, 1,367 млн. військовополонених та ще 3 млн. чоловік загинуло під час бойових дій [120.с.200]. Разом – 9,867 млн. загиблих, хоча є незрозумілим, які саме втрати включені в цифру 3 млн. загиблих. Нарешті, в промові президента України В. Ющенка 9 травня 2007 року була озвучена цифра 7 млн.загиблих в роки війни українців [159].
Таким чином, втрати населення України коливаються в межах 6 – 11 млн. загиблих, хоча, з урахуванням всього вищесказаного більш реальною є вилка 8 – 10 млн. загиблих [155,с.175] - як уродженців України, так і радянських військовополонених на українській території. Якщо вести мову тільки про уродженців України, то цю вилку слід зменшити до 8 – 9 млн. чоловік, а якщо вести мову про загиблих українців, то до 5,7 – 7 млн. загиблих. Виведені нами цифри втрат населення України в роки Великої Вітчизняної війни можна уточнювати і далі шляхом звуження наведених вище вилок втрат, хоча про точні цифри втрат ми не дізнаємось, на жаль, вже ніколи.